хочу сюди!
 

Alisa

39 років, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 34-46 років

Замітки з міткою «націоналізм»

Російськомовний націоналізм: куди прямуємо, панове?

Знаєте, шановні читачі, я захоплююсь явищем українського націоналізму. Він є настільки строкатим, неоднозначним, що дає нам величезну духовну поживу; вивчаючи його, ми з вами неоднімнно самовдосконалюємося. Либонь, одним із найцікавіших, так би мовити, його "видів" є "російськомовний націоналізм". Що це, з чим його їдять? Давайте-но разом із вами спробуємо розібратися...

Попри всім відомі стереотипи, на Сході та Півдні України патріоти не перевелися! У зросійщених (так уже історично склалося) регіонах нашої держави цей патріотизм, щоправда, є відмінним од, скажімо, західноукраїнського. Умовно можна поділити "народовський" східнопівденноукраїнський континґент на три типи: україномовні націоналісти, російськомовні псевдопатріоти (які називають себе патріотами, проте в той самий час виступають рішуче проти націоналістичних цінностей) і... російськомовні націоналісти!

Погодьтеся, нам дивнувато чути всім відоме "Слава Україні!" російською мовою. А от, наприклад, у Дніпропетровську це явище звичне. Здебільшого, російськомовні націоналісти - молоді хлопці й дівчата, що вже "всмоктали" в себе українські цінності. В них уже склався націоналістичний світогляд, проте за великим рахунком формування такої людини як справжнього націоналіста не завершено: їм поки що не під силу подолати силу звички розмовляти російською. Це не їхня провина; суспільство просто не дає російськомовним націоналістам перейти на українську.

Наука соціологія дала нам поняття "стадного інстинкту". У даному разі саме він, рідний, спричиняє російськомовність патріотичного населення вищезгаданих регіонів. Завше так усюди: у Львові, наприклад, навіть місцеві "вітренківці" розмовляють... українською.

То як нам - україномовним - ставитися до цього? У жодному разі не слід уважати це мавпуванням поняття націоналізму. Просто люди відчувають себе свідомими українцями, одначе ще просто "не дозріли" до україномовності. Все в них є попереду, відтак їх треба підтримувати. Майбутній цвіт українства, як це не дивно звучить, формується здебільшого саме у російськомовному середовищі...

Богдан КОВАЛЬЧУК, спеціально для upu.org.ua

Українська соціал - націоналістична родина.

Питання. Які існують правила в соціал - націоналістичній родині?

Відповідь. Голова родини один: Батько або Матір. Родичі в родині творять одне ідейне тіло. В такій родині спілна і одна обрядність, правила, звичаї, свята, мова, родинна духовність. Приклад такого звичаю: коли Жінка і Чоловік ходять на мітинги разом. Родинне ідейне тіло має бути самодисципліноване і чисте. Йому необхідно постійно самовдосконалюватись. Панує між родичами в родині згідлевість, прагнення вислухати і помогти один одному. Кількість Дітей в родині залежить від здоров'я Матері. Здоровій Жінці бажано народжувати Дитину кожні 5 років. Усі важливі родинні справи, сумні чи радісні, обмірковуються на родинній раді. Діти від 12 - ти років можуть бути на родинній раді, якщо Голова родини дозволяє. Коли хто з Родичів потрапив у клопіт, приятелюючи з інородцями, він повинен правду сказати на родинній раді і прийняти до виконання родинне рішення. Інородці в родинній хаті непрохані гості яким треба допомогти виїхати з України. Усі справи, що діються в родині розглядаються як родинна таємниця.

Питання. Як в соціал - націоналістичній родині Чоловік ставится до Жінки?

Відповідь. Чоловік добросердечний до Дружини і Дітей. Чоловік вірний Дружині. Він забезпечує Жінку одягом,
прекрасами. Він спричинює в Людей шанобливе ставлення до Дружини. Він помагає Жінці в хатній праці. По можливості Чоловік разом з Жінкою готує їжу . Жінка - Господарка в хаті, Чоловік - Господар в Державі. Батько вчить Дітей шанувати Матір. Він хвилюється про здоров'я Дружини. Він не говорить Дружині прикрих слів. Він говорить в родині мовою культурною. У час неприємних ситуацій, лиха, Він не проявляє розпачу. Питання які не змогла вирішити Дружина вирішує Чоловік.

Питання. Як в соціал - націоналістичній родині Дружина ставится до Чоловіка?

Відповідь. Вона в справах з Чоловіком показує Йому любов і ніжність. Вона вірна Чоловіку. В розмові з Чоловіком Дружина відкрита і щира. Вана добре ставиться до Друзів Чоловіка. Матір привчає Дітей до щирості, чистоти, охайності, ощадності. Вона без погроз, подоброму пояснюючи завдання, і показуючи приклад, заохочує Дітей правильно виконувати родинні обов'язки. Чепурність, свіжість, лагідна мова, добра усмішка - частини таїни жіночої привабливості. В хаті де господарює Дружина чисто. На почесному місці в хаті знаходяться правдивий державний прапор України і прапор Організації "Патріот України", родинні світлини, книжки з рідним світорозумінням. Матір вчить Дітей шанувати Батька .

Питання. Які обов'язки Батька і Матері до Дітей?

Відповідь. Родичі лагідні і щирі до Дітей. Коли Діти веридують Родичи з витримкою і чітко привчають Дітей до
родинних правил. Родичі привчають Дітей до точности, акуратности, правдомовности, працовитости, патріотизму. Родичі виховують Дітей своїм прикладом і поясненням варіантів рішень питання. В гарної Дружини в хаті кожна річ знаходиться на своєму постійному місці. Тому Діти в такій родині акуратні, гарно дотримуються розкладу дня і вчасно досягають мету. Дітям бажано щоденно давати виконувати не обтяжливі родинні завдання. Дітей треба привчати завжди бути готовими до іспитів. Батьку треба щоденно, поки Дитина маленька і сама не може читати книжки, читати Дитині літературу про українських Героїв. Батько привчає Дітей до фізичної культури. Він ходить з Дітьми на стадіон дивитись спортивні змагання. Родичи вчать Дітей бути Ідеалістами в боротьбі за незалежність України. Родичи по можливості правдиво дають відповіді на всі питання Дітей. Родичі пояснюють Дітям обов'язки Чоловіка і Дружини в гармонійній родині. Родичі вчать Дітей висловлювати свою думку зрозуміло і переконливо. Коли Діти досягли 21 року Родичи препиняють тиснути на Дітей своїм досвідом. Вони стають для Дітей консультантами і в правдивих рішеннях допомогають Дітям.

Питання. Яке ставлення Дітей до Родичів?

Відповідь. Діти знають що чітке виконання родинних обов'язків веде до родинного щастя. В кімнаті у Дітей на стіні весить розклад дня: там написано коли час для науки, праці, розваг. Діти шанують Родичив. Діти спільно з Родичами долають клопоти і знаходяться на святах. Діти повинні утримувати Родичив, коли вони стали немічні .

Питання. Чи Жінка в правах зрівняна з Чоловіком?

Відповідь. В правах Жінка зрівняна з Чоловіком, в обов'язках ні. На приклад: Жінка не повинна виконувати тяжку фізичну працю. Чоловік і Жінка домовляються, хто які родинні обов'язки виконує. У виконанні родинних обов'язків, коли існує така необхідність, беруть участь і Чоловік і Жінка. Коли Жінка стає Матір'ю, то в першу чергу вона виконує свої обов'язки що до Дитини: годує, доглядає, виховує. Дитину чижі люди не доглядають. Батько допомогає Матирі доглядати Дитину. Жінка може приймати участь у вирішенні владних питань в Державі. На приклад: коли Чоловік сильно поранений або втомився в боротьбі за волю Батьківщини, Дружина, коли існує можливість, продовжує справу Чоловіка. 

Людей яким сподобалась стаття Я запрошую почитати сторінки http://patriotukr.org.ua і http://sna.in.ua .

Як східноукраїнці навчили галичан будувати демократичну Україну

«Останнім молодогвардійцем» символічно називає себе колишній керівник українського підпілля на Донбасі у роки Другої світової війни Євген Стахів. Сьогодні він проживає у США, де тривалий час очолював Українську головну визвольну раду за кордоном. 88-річний діяч майже щороку буває в Україні, зустрічається з молоддю і відомими політиками.

Найулюбленіша тема пана Євгена — це зміна світогляду націоналістів під час ІІ Світової війни, коли похідні групи ОУН прийшли на Схід і поспілкувалися з нащадками запорожців, для яких демократизм і толерантність є такими ж природніми, як захист рідного краю від нападників. Тоді, в 1943 році, під впливом «філософії східняків» ОУН змінила програму з тоталітарної на демократичну. Україна справді об’єдналася. Як блискавка, спинним мозком народу черкнула істина: національна Україна поважає усі людські права й свободи і забезпечує вільний розвиток представникам усіх народів і віросповідань, які шанують її як Батьківщину.
Молода гвардія

«Чому в Україні й далі вчать брехню? — запитав Євген Стахів студентську молодь, яка завітала на квартиру його київських друзів, аби поспілкуватися з «живою історією». — СРСР нав’язав книжку Фадєєва школам скрізь по «соцтабору» — у Польщі, Угорщині, Болгарії, навіть у Китаї. І от, у 2002 році Кучма дає указ відзначити 60-рiччя «нашої геройської «Молодої гвардії». Нині з багатьох свідчень і архівних документів ми знаємо, з яким «натхненням» творився літопис «Молодої гвардії». У своєму передсамогубному листі автор однойменного роману Олександр Фадєєв писав: «Не бачу можливості жити далі, оскільки мистецтво, якому я віддав своє життя, загублене самовпевнено-невіглаським керівництвом партії і тепер вже не може бути врятоване». У романі Фадєєв написав, що причиною загибелі «Молодої гвардії» є зрада «одного з її членів Євгена Стаховича». У документах гестапо згадується про східний крайовий провід ОУН, отже і про Стахіва як одного з його керівників. А ефект «кривого дзеркала» у радянській творчості важко заперечити.

У 2001 році московська газета «Совершенно секретно» опублікувала статтю «Молодая гвардия: подполье или уголовное дело?». Автори намагаються довести, що більшість розстріляних німцями хлопців і дівчат були пійманими за крадіжку зброї з військової німецької машини. «Мене повідомили, що наші люди відшукали молодих хлопців, які записували знаки на німецьких військових машинах, — згадує Євген Стахів. — Вони зрозуміли, що це якась розвідка. Ми хотіли залучити цих 17—18-річних людей до співробітництва. Та виявилося, що вони не розуміють ніякої політики. Вони просто збирали дані для радянської військової розвідниці Любові Шевцової. Незаперечне одне — всі ці дуже різні юнаки та дівчата в нелюдських умовах не зрадили собі й залишилися людьми. Цього не могли зрозуміти ті, хто намагався спекулювати на їхній мученицькій загибелі».

Євген Стахів у бойових діях орієнтувався ще при світлі родинного вогнища. Його батько — офіцер Української галицької армії, мати й брати боролися за Українську державу в прямому сенсі цього слова. Гімназистом у Перемишлі Євген став членом Організації українських націоналістів Степана Бандери, воював у лавах Карпатської Січі проти угорських нацистів, потім — проти гітлерівців і сталінців. У 1942—1943 роках керував націоналістичним підпіллям на Донбасі. Згадує, як колись почув розповідь одного з січових стрільців, учасника бою на Маківці. Коли стрільці, переможці бою, рушили вперед, оглядаючи поранених і вбитих «москалів», у нагрудній кишені одного з мертвих знайшли «Кобзар» Тараса Шевченка. Так українці «австрійські» воювали з українцями «російськими». І дуже не хотілося, щоб продовжувалася ця україно-українська війна.
Ячейки українства

Оунівське підпілля діяло від Маріуполя по Слов’янськ. Тоді нацисти арештували й розстріляли десятки українських патріотів. «Ми не можемо похвалитися боями, бо не організували збройної боротьби. Адже збройними виступами ми провокували б німців нищити тисячі людей, — розповідає Євген Стахів. — Та й ми не мали сили для збройного опору. Була сила на Волині — там постала УПА. У Галичині УПА постала на рік пізніше, бо там був м’якший нацистський режим, дистрикт «Галичина», були українські школи, університет, було багато колаборантів. Волинь же належала до Райхскомісаріату «Україна», терор був нестерпний. Наша мета була — пояснити людям у східній Україні, що треба не воювати за Сталіна чи Гітлера, а змагатись за самостійну Україну. І ми змогли зорганізувати підпілля і на Донбасі, і в Луганську, Дніпропетровську, Одесі, Миколаєві, Криму. Гасла були на листівках — «Смерть Гітлеру, смерть Сталіну!».

На Донбасі населення мішане, міста — російсько-українсько-татарські. Серед донеччан не спостерігалось великої любові до Сталіна. «Багато людей, з якими я працював упродовж двох років, прихильно ставилися до ідеї визволення України з-під німецько-більшовицького ярма, — каже Євген Стахів. — Сьогодні на Донбасі гірше, ніж за німців. Бо в той час я думав, що люди говоритимуть на Донбасі російською, а зі мною більшість розмовляла українською мовою. Особливо інтелігенція, викладачі університету». Стахів мав ячейки у Сталіно (Донецьк), Маріуполі, Горлівці, Краматорську, Слов’янську, Костянтинівці. Багато разів бував на найбільшому залізничному вузлі Ясинувата, персідаючи з поїзда на поїзд. Мав там велику ячейку. Не раз гостював у родині директора школи Коваля. Його син говорив до підпільника російською. На заувагу: «Володя, твої батько і мати говорять зі мною українською, а ти чого російською?» відповів: «А хіба я російською? Це ж по-ясинуватськи!». Бiля Маріуполя є багато грецьких сіл. Я раз чи два ночував у грецькому селі, греки майже всі говорили українською і були дуже гостинні. А українці говорили суржиком».

Ячейки очолювали в більшості місцеві люди і кілька галичан. У Луганськ приїхала з Дніпропетровська Катерина Мешко, молодша сестра Оксани Мешко, з якою Стахів познайомився у Києві аж у 1991 році. А врятуватися від нацистів Євгенові допомогла донька Черкашенка, у якого той мешкав. Коли після зради одного з підпільників до будинку підійшли німці, то схопили батька (він вмер у концтаборі за два тижні до приходу американців), а донька три дні чекала в полі на Євгена, щоб розповісти про небезпеку.
Учитель Схід

«ІІ Світова спершу бачилася єдиним засобом визволення України з-під польсько-радянського панування, — пояснює Євген Стахів. — Ми мусили іти на німецьку базу. А коли побачили, що німці роблять з України колонію, великий концтабір, то пішли проти них воювати. І мусили змінити програму». Пан Євген нагадує, що німці трактували українців як нижчу расу, мовляв, слов’яни — це «склавини», невільники, другорядна маса людей, що існує, аби допомагати німцям у веденні господарства, оранці, фізичній праці. Освіта і медицина для «склавінів» мала бути на найнижчому рівні. Дозволялися тільки 4-класні школи, схвалювалися аборти. Німці не скасовували колгоспів і радгоспів. Вони казали, що кожен німецький герой дістане по колгоспу в нагороду за геройство.

Програма ОУН і бандерівців, і мельниківців на той час також проповідувала український тоталітарний режим: однопартійну систему, владу винятково в руках людей з ОУН. Як у Гітлера чи Сталіна. З таким світоглядом оунівці прибули на східну Україну. Утім Схід помалу налаштовував галичан на інші цінності. «Коли мене на Донбасі запитали: «Яку Україну ви будуєте, яка у вас програма?», то відповідь була: «Ми збудуємо, а тоді розберемся, якою вона буде», — згадує Євген Стахів. — Я розумів, що не можу сказати їм правду. Я знав, що ми хочемо таку ж державу, як гітлерівська чи Муссоліні, і казав: «Таку, як Іспанія Франко». Люди обурювалися: «Та ви ж фашисти! Ми не хочемо України фашистської! Не слід замінювати одну диктатуру на іншу». Якось я ночував у одного викладача педінституту в Сталіно, і він мене отак розпитував. Я злякався: «Живу в комуніста!» — і на світанку втік. Але більшість людей довкола говорила про те ж саме». Український підпільник на Донбасі потребував допомоги греків, євреїв, росіян, татар. До західного розрахунку і підприємливості приєдналися східна душевність і козацький демократизм. Націоналісти почали вбачати свою роль не в керуванні нацією (як мріялося раніше), а у служінні народові. І переконалися, що треба змінювати свою програму, щоб люди її сприйняли.

«Мудрі люди на Донбасі переконали нас, що має бути соціальна справедливість, безкоштовна освіта, медицина, — розповідає Євген Стахів. — І ми стали пояснювати: «Ми за радянську Україну без більшовиків і без Сталіна. Ми не проти рівності. Але більшовики — то КДБ, Сталін, диктатура». І люди розуміли, що ми хочемо того ж, що й вони, — справедливості, демократії, соціальних прав для народу. Декому подобалася колгоспна система. І ми говорили, що земля має бути в приватному користуванні з правом вибору — колективне, кооперативне чи одноосібне господарство. І нехай собі вибирає село, як йому подобається. Тяжка індустрія — державна, середня — кооперативна, мала — приватна. Торгівля закордонна — державна. А люди кажуть: «То ми хочемо таку Україну!».
Програма — не ідеологія

«Похідні групи ОУН на Східній Україні побачили тамтешню реальну ситуацію. Вони залучили місцевих людей і виробили нову програму, яка була затверджена на ІІІ Надзвичайному великому зборі ОУН, що відбувся на Тернопільщині у серпні 1943 року, — розповідає голова Студентського братства, історик Олег Яценко, який організував зустріч молоді з колишнім підпільником. — Найцікавіше, що в цей час ідеї українських самостійників (так почали називати себе бандерівці) стали зрозумілими для мешканців сходу. Я знайшов у Центральному державному архіві вищих органів влади розсекречені звіти керівників східноукраїнського підпілля ОУН, написані російською мовою — з Миколаєва, Дніпропетровська, Луганської і Донецької (тоді Сталінської) областей. Це означає, що люди з місцевих уже піднялися у підпільній iєрархії так високо, що їм доручили писати звіти в центральний провід». Гаслом ОУН стає заклик «Воля народам — гідність людині!».

На ІІІ Надзвичайних зборах бандерівців «преображені» на Сході націоналісти доповідали про потребу змін, про те, що ідеалом нового суспільства є побудова всенародної держави та вільна людина, свобода віросповідання і розвиток національних меншин. Доповідь не схвалило керівництво організації. «Тодішній провід у Західній Україні не пережив того, що ми на Східній, — пояснює пан Стахів. — Вони по-іншому дивилися на Україну. Провідник Микола Лебідь відібрав у доповідача право голосу, заборонив «пропагувати комунізм». Люди, присутні на ІІІ зборі, запротестували, хотіли дослухати виступ. Лебідь пішов геть, і засідання продовжувалося без нього. То була причина, що його зняли і вибрали головою Бюро ОУН Романа Шухевича, якого призначили головним командиром УПА. Так виглядав перехід від тоталітаризму до демократії».

Стахів шкодує, що по всій Україні і навіть в УПА мало хто знав, чому відбулася зміна керівництва на Шухевича. Не було часу всім членам пояснити причини цієї зміни. Їх не знали навіть ті, що відбули в совєтських концтаборах, а це переважно селянські хлопці без освіти. Ті ж, що мали освіту й керували, писали аналітичні статті, всі були вбиті. «Ми були проти слова «ідеологія». Ідеологія — комуністична, нацистська — то доктрина, як релігія. Демократична партія висуває не ідеологію, а виборчу програму, — каже підпільник. — Проте сьогодні люди, які називають себе бандерівцями і мельниківцями, думають саме про ідеологію, яка була усунена з програми ОУН ще в 1943 році. Провід організації сидів у німецькому концтаборі, не знав, що діється в Україні. А зміна поглядів відбувалася в боротьбі, у праці».
ДОВІДКА «УМ»

У 1943 p. III Великий збір ОУН ухвалив програму, що стала відходом від радикального націоналізму тоталітарного типу. У 1944 р. була створена Українська головна визвольна рада — національний фронт різних політичних сил України.

"Україна Молода" (http://www.umoloda.kiev.ua/)

Вшануй Провідника! Акції до 103-ї річниці від народження Бандери

У народу, який не знає свого минулого - немає майбутнього. Вчинки, життєвий шлях Провідника ОУН повинні надихати сучасну молодь на боротьбу за свою державу сьогодні. Адже, рабів до раю не пускають, так? 

Спільнота патріотів "Україна понад усе!" закликає громадян взяти участь у заходах, присвячених вшануванню Степана Бандери.

1. Встановити відповідний аватар в Інтернеті (або будь-який інший із зображенням Бандери).



2. Роздрукувати наліпки і поширити їх у своєму місті. Тим більше, ми підготували детальну інструкцію, як цим займатися. Також до 103-ї річниці від народження Провідника ми підготували чорно-білий макет наліпки (на і.юа його зменшена копія. Повноформатну можна скачати тут ). Він є дешевшим та простішим у виготовленні. Фіксуйте результати своєї праці на фото та надсилайте їх нам за адресою: [email protected]. Ми допоможемо Вам в інформуванні громадськості про те, як у вашому місті вшанували Степана Бандеру.



Спільнота патріотів "Україна понад усе!"

«Нехай з поміж усіх ти мов зірниця сяєш...»

Нехай з поміж усіх ти мов зірниця сяєш,
Хай цінний скарб краса твоя
І чарами її ти всіх собі звабляєш,
Та коли ти Вкраїну не кохаєш,
Ти не моя.


Нехай у грудях ти чудове серце маєш,
І серце те усіх звабля
Бо всіх до нього ти ласкаво пригортаєш,
Та коли ти Вкраїну не кохаєш,
Ти не моя.


Нехай ти розумом всю правду оглядаєш,
З гори мов сміливе орля,
А стріхи рідної не бачиш і не знаєш,
Та коли ти Вкраїну не кохаєш,
Ти не моя.


Нехай за правду в бій ти чесно виступаєш,
Нехай не жалуєш життя,
А кривди Нації в душі не відчуваєш,
Та коли ти Вкраїну не кохаєш,
Ти не моя.


Ти не моя, о ні, даремно ти гадаєш,
Що сам прийду до тебе я
І хоч би ти прийшла мене не ублагаєш,
Та коли ти Вкраїну не кохаєш,
Ти не моя.

М.Вороний

Коротенька біографія http://www.ukrcenter.com/library/read.asp?id=1246

Третій сектор - порятунок націоналізму

Чи задумувалися Ви над тим, чому в Україні не існує потужної правиці? В нас є ліві, лівоцентристи, ліберали, а от націоналістів нема. Індивідуально вони звичайно є, але розкидані по партіям майже всього політичного спектру. То чому патріотам не об'єднатись?

Звичайно, правих партій ми маємо вдосталь. Спочатку їх засновують, беруть на озброєння ідеологію націоналізму (консерватизму, націонал-демократії тощо) й збираються на вибори. Але потім щось заважає їм об'єднатися. Причини різняться: зманювання посадами (НРУ), особисті амбіції, вождистський ухил (НУ, ВО"Свобода"). Наслідком цих подій є 1% голосів і хронічна бездіяльність до наступних виборів.

Не треба бути професором, аби зрозуміти, що в такому середовищі й за таких обставин ми втрачаємо наш націоналізм. Подрібнені праві можуть добряче поливати одне одного брудом, захищаючі своїх політичних лідерів. Вони не взмозі об'єднатися навіть навколо ініціатив встановлення пам'ятника Мазепі у Полтаві або ж присвоєння Степану Бандері звання Героя України. Частину патріотів взагалі занесло у "Фронт Змін" чи "Народну Самооборону". Що робити, аби національно-демократичні ідеї остаточно не припали пилом, а з ними - й українська незалежність?

Вихід є. Рятівний круг українського націоналізму знаходиться зовсім поряд. Це - третій сектор, що означає недержавні громадські організації (НГО). Поки що їх використовують доволі вузько: захист власного бізнесу, боротьба за посаду, грантоїдство. Однак для нас, патріотів, НГО - потужний засіб для об'єднання. Не треба буде сваритися чий вождь кращий, чия емблема крутіша, чия партія більша. Всі вони майже на одному рівні. НГО може об'єднати людей з різних партій, але з однією ідеологією. Недержавна громадська організація стає своєрідним плацдармом для об'єднання партій навколо ідей, не об'єднуючи при цьому самі партії.

Але не слід вважати, що націоналістична НГО буде партійною маріонеткою правих партій. Навпаки, члени НГО зможуть просувати ідеї, акції, ініціативи організації у своїх політичних силах. Відкриється доступ і до партійних ЗМІ.

На що може розраховувати молодь, прийшовши до якоїсь із партій? На стояння в наметах і роздачу листівок. Всім іншим заправляють бізнес-дяді. Натомість, перебуваючи в НГО, Ви зможете РЕАЛЬНО ВПЛИВАТИ НА ПОЛІТИКУ. Не важливо, чи це місцева політика, чи загальнодержавна.

Ось чому третій сектор є порятунком для націоналізму. Та чи буде у нас воля це зробити?

Stanislove, спеціально для upu.org.ua

Якщо революція сьогодні

У великій світовій драмі наших днів ми маємо до вибору: або бути творцями, або жертвами історії
Євген Коновалець

В нас неправильний погляд на революційні події 1918 року. Поразка революції і визвольних змагань лежить не в тих причинах, котрі описували в своїх мемуарах емігранти від УНР. Так склалося, що думка емігрантських кіл уряду УНР, тобто тих діячів, котрих за визначенням можна назвати невдахами, лягла в канву офіційного погляду відновленої України. Суть її проста - українські визвольні змагання зазнали поразки з двох причин: неготовність народу та зовнішня агресія. Ці брехливі тези можна відкинути одним махом, лише оглянувши події західніше від України та північніше від нашої держави. Мова йде про Польщу і Фінляндію. Про готовність поляків до революції писав Юзеф Пілсудський, він стверджував: "Я здобув незалежність не завдяки полякам, але всупереч їм". Невисокої думки про готовність фінів до революції був і Карл Густав Маннергейм. Щодо зовнішньої агресії, то як Фінляндія, так і Польща зазнали агресії з боку молодої радянської держави. До речі доволі таки слабкої, адже не один раз експедиційні корпуси рейхсверу били війська червоних як в Україні, так і в Латвії, Естонії, Фінляндії і т.д. Здебільшого тогочасні війська радянської держави були радше загонами бандитів, слабо озброєних і такими, котрі не мали військової підготовки. Тому "сила совєтів" перебільшена не тільки радянськими писаками, але й колами українських емігрантів, котрі міфом про "сильну червону армію" бажали прикрити свою політичну імпотенцію.

Тоді в чому полягає поразка української революції? Будь-яка революція не твориться широким загалом народних верств, це вигадка марксистів, народ здатен лише піти за силою, за елітою, котра встановить революційні принципи і власним прикладом доведе свою здатність бути лідерами. Є два типи еліт - одні кабінетні теоретики, інші воїни на барикадах. Але революція залежить саме від свого воїнського крила, а не як не від теоретиків. Юзеф Пілсудський слабо розбирався в теоріях, він не любив мудрувати, показово, як він на засіданнях польського сейму закінчив дебати теоретиків-парламентарієв одним реченням: "Ви всі гівно, що паразитує на поляках". Але Юзеф здобув прихильність не в стінах парламенту чи кабінетах, він її здобув в окопах, коли очолюваний ним Легіон здобував зброєю незалежність. Карл Густав Маннергейм не мав взагалі ніяких уявлень з теорій, повернувшись з Росії у Фінляндії в нього була лише одна теорія: захистити Батьківщину від комунізму. І він це зробив. Інколи він любив розмірковувати про демократію, але частіше він займався створенням шюцкорів та концтаборами для червоних та зрадників.

На жаль українська революція плодила в основному кабінетних теоретиків. За рідким виключенням у вигляді Євгена Коновальця чи Миколи Міхновського, це були теоретики, причому дуже рідко їхні теорії взагалі були корисними, а часто як теорії Грушевського чи Вінниченка взагалі ворожі до української держави. Еліта УНР була одним з найбільш недолугих явищ української історії, зрівнятися з ними змогла лише еліта сучасної України. Це були політичні імпотенти. Це були "їжаки в тумані", котрі заблукали в своїх теоріях. Центральна рада була зачатком не української незалежності, а радше інститутом повій, котра не мала курсу і принципів, хиталася то в одну, то в іншу сторону. ЦР намагалася приспособити свої теорії, не стільки навіть свої, як чужі марксистські та ліберальні до українського сьогодення і створити з України якогось Франкештейна, з шматків ідей Маркса, Кропоткіна та Локка. Цей створений "ублюдок" не здатний був до життя, як і кожен гібрид, що має взаємовиключні основи. Вони були боягузливі мов зайці, і боялися вони не зовнішньої агресії, більше вони боялися українського генія, українського вольового лідера, еліту силу й волі, бо розуміли якими хробаками є самі. Не комуністи вбили найбільш талановитого українського воїна Петра Болбочана, це зробила ЦР, тому що добре знала, що всі разом кабінетні блазні ЦР не варті і мізинця Петра. Це ЦР вигнала Міхновського, котрий закликав до сильної держави і створення міцної армії. Це ЦР давила виступ полуботківців, котрі бажали проголосити українську незалежність. Це ЦР зруйнувала українську армію. Це ЦР відправила як-найдальше українські війська з Києва, коли  на Київ йшов Муравйов, бо вони боялися "військової реакції" більше за Муравйова, тому що Муравйов і більшовики були їм ближче своєю нікчемністю.

Отже поразка української революції лежить цілком на плечах еліти УНР. Як мітко називав їх Липинський "Ганджами Андиберами", котрі руйнували все, що мали для того, щоб на руїни зайшов прибулець. Це все побачив Євген Коновалець. Вже потім в своїх листах Євген каявся за найбільшу помилку, яку зробив в своєму житті - підтримку УНР та її вилупка Директорії. Саме завдяки Коновальцю, котрий єдиний серед натовпу теоретиків, був воїном, здатна була деякі роки хоч і формально протриматися ця "українська влада". Після поразки революції Євген зрозумів, що йому не по шляху з "петлюрівськими революціонерами", бо вони на правду були "буржуазними націоналістами", бо провід чинила там найбільш нікчемна верства українського населення - українська буржуазія, причому тут не стільки буржуазія капіталу, скільки буржуазія думки. Євген Коновалець був нашим Ернстом Юнгером. Саме Євген проголосив розрив націоналізму "нової генерації" зі старим "петлюрівським націоналізмом". Він зрозумів, що питання лежить в площині створення бойової еліти, котра буде здатна повести за собою народ, бо "у вогні перетоплюється залізо у сталь, у боротьбі перетворюється народ у націю". Коновалець знав, що тільки збройна боротьба здатна визволити Україну. Але якщо "старий націоналізм" бачив в боротьбі мету створення держави, то Коновалець в боротьбі бачив насамперед ціллю створення нації. В той час як "унеерівці" писали памфлети і заклики до "країн демократії", Євген створив УВО - бойову організацію. Коновалець подолав в очолюваному ним русі те, що закликав побороти у своїх працях так і не почутий Донцов - примітивний український провінціалізм. "Буржуазні націоналісти" так і залишилися "провінціалами", для них українська справа була обмежена територіями на їхніх вигаданих мапах, вони бажали, щоб України їм подарували і потім всі забули про її існування. Вони хотіли крісел і мирної торгівлі, а Коновалець вбачав Україну як політичний чинник всієї Східної Європи. Він казав, що створення України "спричинить таку докорінну перебудову цілого Сходу Європи і великої частини Азії, що це з конечности вплине не менш глибоко й на політичний вигляд всієї решти світу". Він хотів бачити тільки Велику Українську Державу, "демократичні фантоми" унеерівців йому біли непотрібні.

Україна зразка 1991 року це правонаступниця УНР з усіма її вадами: провінціалізмом, нікчемністю еліти, слабкістю, відсутністю консолідованої нації. Це повстання із попелу Вінниченко-Грушевського Франкенштейна, не здатного до тривалого життя і підтримуваного тільки "апаратами штучного живлення". Уроки революції 1918 року не вивчені. Це не держава Коновальця-Бандери-Шухевича, це держава Грушевського-Вінниченка-Петлюри, а отже справа у віднові української держави не завершена. Держава Україна не є українською державою, а є "демократичним фантомом". Тому наступним кроком має бути українська революція. 

І ось зараз ми підходимо до питання, якщо революція сьогодні. Це питання тісно переплітається з великим мітингом 2004 року, який прийнято називати революцією. Хоча насправді це не було революцією, бо революція це зміна системи, а зміна посадовців носить назву перевороту. Однак навіть переворотом то назвати не можна, адже були вибори, а значить це був мітинг. Мітинг не породжує націю, тому всі сподівання на створення нації 2004 року накрилися "мідним тазом". Нація не може триматися на ідеї "дешевої ковбаси" та "Євросоюзу". Це химери політичного облудства, котрі використовують одні "Ганджі Андибери", щоб змінити інших. Великий мітинг 2004 року показує, що навіть якби хід подій повернув у сторону революційних подій, максимум би, що ми мали - Директорію замість Центральної ради. Але від перестановки місць сума не змінюється. Немає еліти, котра б здатна була взвалити собі на плечі тягар зміни системи.

Хто може стати цією елітою? В питаннях еліти люди найчастіше звертають увагу лише на один клас - буржуазний. Це може бути буржуазія капіталів чи буржуазія інтелекту, але всеодно є буржуазією. Але ця верства ніколи не стане локомотивом революції. Вона є слабкою природньо і її цікавість лише у матеріальних статках, в той час як нація вища за матеріальні уявлення. Марксові люмпени також не здатні до перетворень, оскільки мають слабке уявлення про порядок управління і найчастіше є гарматним м'ясом буржуазії. Я думаю ні для кого не секрет, що рушійною силою комуністичних революцій була саме буржуазія - буржуазні інтелектуали, завданням яких була зміна економічних формацій. І тут ми маємо звернутися до ідеї Євгена Коновальця. Нової елітою, здатною зрушити справу революції з мертвої точки, мають бути воїнські стани. Не солдати призовних армій, а "чоловіки, котрі є небезпечними, бо бажають бути небезпечними", як назвав їх Ернст Юнгер. Саме створення об'єднань схожих на УВО зможе стати відправною крапкою нової революції. І тоді, як казав Коновалець: "Настане час, і не словами будемо з'ясовувати суть чахлик-невмирущої ідеї". 

Часи розмов відходять у минуле. Ще декілька років триватимуть розмови, але я сподіваюсь, що колись, хтось увійде у Верховну раду і скаже: "Ви всі гівно, що паразитує на тілі українців", що колись політичною акцією знову буде атентат, але не мітинг. Справа Коновальця не завершена і або зараз хтось візьме на себе обов'язок створення Великої України і станемо творцями історії, або будемо і далі спостерігати за поступовою смертю українського Франкенштейна і залишимося вічними жертвами історії.


Коментарій зі сторони, для роздумів

Думаючі люди так званим націоналістам, а "бил лі мальчік" ?


5%, 1 голос

29%, 6 голосів

52%, 11 голосів

14%, 3 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Печерний націоналізм як загроза Україні

Навіть не знаю з чого почати свою статтю. Хочеться окреслити її тему, а це означає узагальнити всіх тих з ким я дискутував а іноді і просто лаявся останнім часом. І дискутував я не тому що хотів примусити їх щось зробити, а тому що захищав свою позицію та своє право на вільний вибір. Також відправною точкою для мене став перегляд передачі «Чорне та біле» за участі скандально відомої депутатки Ірини Фаріон. Можливо саме через розмаїття всіх тих, хто мене вразив своєю, я б сказав, світоглядною позицією, мені так важко зараз прийти до коректного узагальнення теми. Але я не буду коректним. Моя тема – ідіоти. Проте в значенні трохи іншому ніж надавали цьому слову давні греки і зовсім в іншому ніж зараз є в медицині. Мої, так би мовити, ідіоти можуть бути людьми освіченими. В тому сенсі, що вони можуть мати вищу освіту отриману ними абсолютно чесно, можуть мати багато знань в своїй голові, але при цьому абсолютно не здатні до широкого мислення та, що набагато гірше, не здатні побачити в своїх поглядах суперечності або навіть здатні але в них це не викликає ані найменшого дискомфорту чи бажання щось в них змінити. Я буду говорити про найгіршу спадщину тоталітарного режиму(хоча так чи інакше це присутнє всюди де є Homo Sapiens) – «двомислення», яке, що цікаво, вкоренилося як в тих, хто сумує за славетним минулим у вигляді Союзу, так і в їх опонентів(хоча самі вони ніколи в своїй совковості не зізнаються)
Почну я шерстити ворогів України(бо самовпевнений ідіот – це завжди загроза; в кращому випадку – тільки для самого себе) з ... націоналістів. Чому? Бо цю статтю я пишу в першу чергу для українських патріотів і в котрий раз кидаючи камінь в город українофобів та інших російських шовіністів(типу того ж Табачника чи Вітренчихи з її спалюванням книжок) я зможу тільки принести позитивні емоції, але нічого нового не скажу.
    Але зараз казати я буду неприємне. Зараз я буду намагатися розірвати ту ізольованість через яку тільки і можуть існувати настільки полярні погляди не тільки загалом в нашому суспільстві, але і в окремих її течіях. Ізольованість засновану на небажанні іти на компроміси, на прямому обмані, на униканні відкритої дискусії. Ізольованість яка веде до постійної та виснажливої внутрішньої боротьби. Моя ж головна ідея в цій статті – будьте чесними, поважними та прагматичними – тільки так можна принести користь собі, своїй сім’ї та своїй державі.
    Почну я з питання мовного. Для цього наведу цитату Ірини Фаріон, яка мене просто вбила: «Порушувати закони мови – це означає не усвідомлювати що таке принцип демократії» Ну... що тут скажеш? Хіба що знову процитую її: «Ми говоримо про закони граматики, а закони граматики жорсткі» Отакої! Виходить, що в дитячому садочку вона не жартувала і російський варіант імені справді привід для того, щоб переселитися в Росію. Тут мені одразу згадалися ненависні ще зі школи «Михайлик» та «Мішо» (це у кличному відмінку) та вчителі української мови – всі ніби цілеспрямовано підібрані аби відбити у київських діток любов до української, при цьому самі вони цього не помічали. Що якраз і є ось цим ідіотизмом – тунельне бачення, через яке вони не могли помітити очевидного. Я – дитина з російськомовної сім’ї завжди відчував їхнє відношення до себе і таких же дітей як до якихось «недо», або, в кращому випадку, як до якихось жертв чи хворих, яким потрібно допомагати навіть якщо вони проти цього. І тут мені знову стане в нагоді той телевізійний монолог пані Фаріон(адже Мустафі – ведучому «Чорного та білого», дуже рідко вдавалося вставити бодай слово), в якому вона порівняла явище, коли українець вважає рідну мову російською, з мутацією. Якщо розібратися в цьому, то мутація зазвичай призводить до зниженої дієздатності та до хвороби. І це не обмовка, це не наслідок неповного розуміння сказаного. Це просто вияв позиції яку мені неодноразово озвучували в дискусіях націоналісти: ти – малорос, ти жертва русифікації. Тобто в будь-якому разі я не заслуговую на поважливе ставлення до себе, як хворий, який не хоче лікуватися. І в цьому сенсі це ні чим не відрізняється від тиску тих, хто намагався і намагається зрусифікувати українців. І якщо не громадянські свободи та соціальна справедливість в новітній українській державі їх мета, то з ними в мене нема нічого спільного. Ті, хто живуть минулим не можуть повести людей в майбутнє прийнявши ідеальне прагматичне формулювання «маємо те, що маємо»
Саме життя минулим перетворило мене в очах пересічного націоналіста в жертву, в таку собі недолюдину. Він відсилає мене в минуле і розказує як моїх предків русифікували за допомогою примусу і насилля. А мені на це байдуже! Я вимагаю зараз ставлення до себе з повагою, я зараз проти насилля над моїми інтересами. Я, вибачте, не бидло, яке буде бігати туди-сюди під батогами одних чи інших. Під батогами всіх тих, хто збирається заганяти людей силою у «світле майбутнє». До речі про бидло.
    У націоналістів зазвичай є дві такі тези:
1) Українська мова – чи не основа всієї нашої державності
2) За Україну і Українську Державу кожний справжній націоналіст має бути готовим покласти своє життя(в ідеалі)
Якщо подумати логічно, то виходить, що задля повертання малоросів в лоно української мови будь-які методи згодяться(якщо свого життя заради цього не жаль(це ж питання державності!), то тим паче й іншого). Цей висновок не озвучується, але він логічний. Він непомітно закладений в їхню програму навіть якщо це не афішується. З огляду на заяви і Фаріон(і на цій передачі також) і Тягнибока і інших представників ВО «Свобода» про те, що їх мало цікавить, яке враження вони справляють на тих, хто з ними не згоден. І в тому числі на тих, кого вони збираються повертати в якийсь «природний» для цих людей стан(звичайно визначений ними, ким же іще?) Що означає коли політик прямо каже, що йому чхати на те, яке він справляє на мене(до речі потенційного прихильника) враження? Що це означає, якщо він додає «Якби влада була... то...» Це означає, що він сприймає мене за бидло, яке він буде вчити жити за допомогою влади, якої йому не вистачає щоб по-експериментувати наді мною. І я при цьому не кажу що ті, хто «тримає маску» - кращі. Я не кажу що це не тенденція в наших політиків вважати людей за «лохів» та «казлів», забуваючи про те, що вони мають служити людям, але обирати між різними видами гівна я не збираюся.
    Підсумовуючи мовне питання... Як ви вважаєте що більш загрозливе для української держави: порушення граматики чи може прогресуюча без залежності від мови корупція, розвал системи правосуддя, армії та національної спортивної школи?
Націоналісти вважають, що порушення граматики... Мова – основа духовності народу. Вивчи українську і корупція зникне. Як же? Вони ж стають такими духовними!
    Ну і щодо «сучасності» того націоналізму, що сповідує ВО «Свобода», для мене дуже показовим було посилання Фаріон на творчість Мелентія Смотрицького та на твір початку сімнадцятого сторіччя. І «поклик крові», як на мене – теж не вершина сучасного наукового мислення. Скоріше нагадало бонхедівське B&H.
    Тепер від мовного питання перейдемо до питання більш насущного – до державотворення. І тут виявляється, що на думку Фаріон «патріот із сфери почуттів», а «націоналіст із сфери політики і державотворення». Тобто тільки націоналіст(а вони не потерплять конкуренції в цій іпостасі) має відношення до державотворення! Всі інші не мають відношення до цього процесу. При цьому знову ж таки зі слів Фаріон очевидно, що це мається на увазі не політична нація, а якесь дивне поєднання застарілого на новий лад – якась етнонація.

Ну і на останок процитую Дж. Оруела (якого процитував на останок Мустафа – що цікаво, що він для мене здався більшим українцем ніж Фаріон): «Под «национализмом» я прежде всего имею в виду привычку считать, что человеческие существа можно классифицировать, как насекомых, и что к миллионам, а то и к десяткам миллионов людей могут быть, ничтоже сумняшеся, приклеены ярлыки «хорошие» или «плохие».
Во-вторых, — и это куда важнее — я имею в виду привычку человека отождествлять самого себя с одной-единственной нацией или какой-либо другой группой и ставить ее выше добра и зла, не признавая за собой никакого иного долга, кроме служения ее интересам. Национализм не следует путать с патриотизмом. Оба этих слова обычно употребляются настолько неопределенно, что любые их толкования будут оспаривать; нельзя, однако, смешивать эти понятия, поскольку в основе их лежат две разные и даже исключающие одна другую идеи»
От і якщо подивитися, то можна побачити що навколо одні націоналісти. Тільки одні напряму про це кажуть, інші в своєму ідіотизмі пішли навіть далі і звичайнісіньке українофобство та проросійську експансію назвали «інтернаціоналізмом».
    От поясніть мені, товариство, чому мені постійно хтось вказує як жити? Чому мені постійно люди, які самі не розібралися в питанні, намагаються нав’язати якусь свою недоідею? А ще вважають що я щось комусь винен. Винен якійсь намальованій в їхній уяві «Батьківщині» чи «історичній справедливості» віддати свої свободи. І що цікаво: одні мене називають москалем та малоросом, а інші націоналістом та навіть іноді бандерівцем. Але собі зраджувати я не збираюся. І це моя позиція.
    Також цікаво які у вас думки з цієї проблеми здатної розколоти суспільство на два табори ідіотів та примусити таким чином інтелігенцію(єдину надію на розвиток) або ставати на якійсь бік, або відсторонюватися від процесу, бо їх закидають лайном з обох боків.

Для тех, кто в танке: я не за украинофобство. Более того оно меня бесит не меньше, так как обычную ксенофобию и нацизм эти "ревнители русской славы" выдают за маловразумительные "интернационализм" и "братскую дружбу"
Для тех кто совсем в танке: не думаю что вам что-либо уже поможет.




© Mike911 Рейтинг блогов

Ще раз про націоналізм

Щоби  люди кожного разу не лякалися отого  гучного слова Націоналізм, читаючи наші публікації, я вирішила звернутися до Великого тлумачного словника української мови і процитувати його  значення.

Отже:

НАЦІОНАЛІЗМ, -у, ч.

 1. Ідеологія й політика, яка проповідує зверхність національних інтересів над загальнолюдськими, панування однієї нації за рахунок пригнічення іншої, розпалює національну ворожнечу.

2. Рух, спрямований на боротьбу за незалежність нації, народу проти іноземних гнобителів.

3. Рух за збереження і розвиток національних традицій, культури, мови, літератури, мистецтва і т. ін.; патріотизм.