Поняття Закарпаття як таке виникло за часів совка

24 липня 2019 

Наприкінці травня цього року Андрій Любка написав для Varosh авторську колонку про те, що можливо Закарпаття насправді не є мультикультурним, і та публікація викликала шквал реакцій від читачів.

Відреагував на неї й Петро Мідянка, лауреат Шевченківської премії та давній приятель Андрія. Вийшла зразкова інтелектуальна дискусія. Чи, можливо, дискусія інтелектуалів? Байдуже. Читаємо!

 

Поняття Закарпаття як таке виникло за часів совка. Якщо глянути на історичний переріз, стародавні мапи, то значна частина краю опинилася за кордоном ще після першої світової війни. Латиномовна, угорськомовна церковна документалістика, русинське ділове мовлення (урбарні записи, грамоти, зрідка судочинство) вказають на європейський стик цієї найоригінальнішої закутини сучасних теренів України.

На сьогодні найбільший відсоток населення краю складають українці: їх тут мешкає понад мільйон, разом з корінним населенням та еміграційним прошарком. Звісно, що вони мають свою ментальність, почасти спотворену чужинецькими прижимами, але з міцною національною основою. Населення головно рустикальне, сільське, села тісні, переповнені, землі страшенно покавалковані, порівняно з австрійською інтабуляцією ХІХ століття. Але все ж таки це Срібна Земля, Карпатська Україна (чи як писав Павло Тичина «Будь здорова, Закарпатська Україно), а Василь Вовчок «Орденоносне Закарпаття»… Віктор Балога на вивісках своїх супермаркетів пише Silverland. Можна й так. Повертаючись до давнього ще пишуть «Мараморош», «Унґварський» і т.д.

Справа не в тому чи освічені закарпатці чи закарпатські гастарбайтери знають картини Кароя Ференці, Йозефа Лади, тих же Ревеса, Мункачі, Голлоші, Іяса. Останнім це майже не потрібно, так само як Шевченкові «Катерина», «Байгуші під вікном»… Вони цього не мусять знати. Їм байдужі Барток, Чонтварі, не кажучи про якусь автентику.

Мультикультурність краю в наші часи цікаве перш за все нашим сусідам: чехам, угорцям, що видають на своїх мовах про Закарпаття цілі гросбухи. Вони ретельно обсервують пам’ятки  «спільної» історії, роблять детальні описи впереміш з фотосесіями. Наразі там не йдеться про обізнаність кревняків з літературами сусідніх  народів, іншими цивілізаційними надбаннями.

Колишні господарі, наприклад ґраф Шенборн, також не надто переймався мультикультурним збагаченням Мукачівсько-Чинадіївської домінії в комітаті Береґ. Він стимулював розпорошенню корінного населення німецькими колоніями Верхнього Коропця, Барбова, Німецької Кучави. Синяка, Березинки…

Німці переселялися охоче в Латірську долину зі Спіша, який був бідніший у господарському плані. Таке ж розпорошення в йозефінські та терезіянські часи відбувалося на Горішньому Потиссі: італійці в Трибушанах, німці в Ясіню, не говорячи про угорсько-єврейський сегмент. По собі ці етноси залишили римо-католицькі костели, реформатські церкви, синагоги, некрополі.

Давньоруські місцеві діалекти також наповнювалися «мультикультурністю»: купа угорських, німецьких, єврейських лексичних запозичень. Всі ці «анцуґи», «цайґери», «штримфлі» або з німецької, або з ідиш. Звісно, германізми поступалися гунгаризмам, як сьогодні питомо автентична лексика поступається русизмам: технічна термінологія.

У новітні часи не без глобалізації етносередовища нахлинула неогерманізація через англомовну термінологічну лексику. Молодша генерація  нею активно послуговується.

Русин з походження Енді Воргол був чільним представником мультикультурного мейнстріму, інтегрувавши в світову полі культурність поп-арт. Воргол ніколи не підкреслював своє коріння в багатоплановій творчості, цього не робив і Чонтварі. Мігай Мункачі хіба що намалював русинські бочкори на ногах в’язнів…

Гадаю, що не варто клеїти до мультикультурності Закарпаття єврейську депортацію 1944 року. Корінне населення було перестрашене угорською жандармерією й мало що могло зробити для їх порятунку. На цю справу відважився хіба що шведський дипломат у Будапешті Рауль Валленберґ. Хто з уцілілих від Аушвіца потрапляв у будапештянські ґетто, мав шанс на виживання. Так трапилося з родиною широколужанського єврея Зельмана Розенталя, що певний час переховувалася в бункері. Їх здали ґої, але вже після масових чисток. Після повернення в Луг, їх прихистили місцеві жителі, допомагали чим могли.

Щодо посілостей у закарпатських містечках і селах, то за сприяння радянської влади нерухомість отримували добровольці, активісти або ж колгоспи. Ця проплакана земля мстить і досі: недарма ізраеліти говорили, що вони свати, а місцеві будуть приданці. Від місцевих землі відібрали колгоспи, вже за часи незалежності деякі стали на жидівських землях ґазди. І нікому з колишніх власників було займатися реституцією, бо законодавчо цього в Україні ще не затверджено.

Я вже згадував про те, що неє обов’язковим знати словацького Андруховича чи якогось модерного румунського белетриста. І не кожен має можливість і настрій відвідувати найближчу кошицьку чи львівську оперу, а в ній Бейлу Бартока. Навіть не відаючи про стосунки Бартока й Філарета Колесси чи Любки Колесси, яка записувала Бейлу-бачі руські народні пісні в Закарпатті.

Комунікації транспортні з Румунією бажають кращого, хоч із Солотвина в Сіґету-Мармацієй можна пройтися пішки мостом через Тису з прихованими цигарками, а звідти компанія Mara-Nordчерез Оаш-Неґрешті відвезе і в Сату-Маре. В історичному комітаті Уґоча майже немає румунських сіл, а в Сатмарі українських. У румунській комуні Мойсей жудецу Марамуреш я спілкувався з продавчинею цуйки з Галмеу (Сату-Маре) по-горськи краще, ніж по-румунськи.

І бидла, і рагулів у Закарпатті вистачає, як в усій Україні. Корупція, контрабанда, послаблений контроль державних структур зробили чи роблять свою справу. Але не можна до прикордонного, суміжного регіону припасовувати мультикультурність й рафіновану культуру естетів.

Давні закарпатці просто змушені були володіти мовами державотворчих народів, почасти не знаючи про Алмоша, Арпада, Цепеша й Пинтю, але тямили своїх опришків.

І культура виховується не пастирсько-лісорубським архетипом Закарпаття, не засимільованим духовенством, а тими чинниками, що складають цілісність загальнолюдської духовної, не гастрономічно-кулінарної культури чи дизайну .

Мультикультурність Закарпаття тотожна його поліетнічності, бо важко запідозрити росіян, угорців, румунів, словаків у незнанні культури…

Петро Мідянка, спеціально для Varosh

 

https://varosh.com.ua/idei/vidpovid-petra-midyanky-na-kolonku-andriya-lyubky-pro-multykulturnist-zakarpattya/?fbclid=IwAR0yDqWSH9_REJjJ8d13m9aRhjGh6lq0om0hKDohmHonMtVkXv6SS_Goz5s