хочу сюда!
 

Ксюша

42 года, овен, познакомится с парнем в возрасте 43-50 лет

Заметки с меткой «спадщина»

Огень франкової правди



ОГЕНЬ ФРАНКОВОЇ ПРАВДИ

У кожної епохи, у кожного житейського періоду є свої ознаки, які часто, із певними видозмінами, нагадують уже пройдені. Так у житті кожного, так у родинах, так і в державах. Народжуються і помирають люди, утворюються і розсипаються сім’ї, формуються і розвалюються країни. Колесо світової еволюції котиться все далі й далі… Тримаю в руках одкровення, які зоставив Іван Франко у 1878 році. Скільки то літ минуло?... Сто сорок один рік – чимало часу. Багато води сплило, багато подій перенесла земля та люд український за той період. Змінився і клімат, і цінності, і мода, і набутки цивілізації. А люди? Саме про це хочу поговорити з вами, шановний читачу. Але не своїми словами, а думками славного Каменяра. Чи вміємо читати застереження та поради великих людей нашого краю? Чи усвідомлюємо, що їх слова нам адресовані?! Просто дивний перегук тогочасся і сьогодення віднайшов у книзі «Іван Франко. Публіцистика. Вибрані статті». Не буду вас ні в чому переконувати – співставляйте самі.

Запропоную лишень декілька витинок із роздумів поета. Звертаючись до інтелігенції він написав: «Тридцятилітній протяг нашого «відродження» не зродив ані значного писателя чи ученого, ані одного розумного політика, ані одного діяча на полі освіти, виховання, публіцистики, – словом, не зродив нічого такого, що могло би свідчити про правдиве, здорове життя інтелігенції… Не здужали вони виробити товариського духу, не здужали зродити почуття солідарності, не здужали виробити поняття спільної праці… Постали в нас товариства ніби демократичні, але… демократизм в теорії у нас гай-та, а практичне життя вісь-та… В бесіді вони люблять широкі розмашисті фрази, грімкі слова, – а на ділі крайні матеріалісти, консерватори та самолюбці».

У слові до молоді Іван Франко застерігає: «Народ у своїх кривавих революціях ставить державі і всій людськості великі, святі проблеми та завдання: свободу, рівність, добробут, братерство, працю. Народ ллє кров за ті високі засади на барикадах, народ поборює і валить в порох елементи реакційні, а скінчивши тую влетню працю, немов утомиться і… здає велике діло в руки провідникові освічених інтелігентних лібералів, тих, що у війні не лляли кров, а радили, кричали та… гуляли. Ось тоді вони й починають вести усе по-своєму, задля власних вигід… Приходить велика доба, і горе нам, горе нашій нації, коли велика доба застане нас малими й не приготовленими!..»

Нагадаю, що у пору творчості Івана Франка українців на Галичині називали русинами, як потомків древньої Руси-України. Їх часто водили хитрі поводирі, наче сліпу отару. Отож: «У кожного народу були і є свої ренеґати, свої зрадники, своє, так би мовити, сміття. Не люблю русинів.. Так мало серед них найшов я справжніх характерів, а так багато дрібничковості, тісного егоїзму, дволикості і пихи, що дійсно не знаю, за що мав би їх любити, навіть не звертаючи уваги на ті тисячі більших і менших шпильок, які вони не раз вбивали мені під шкіру». Тут зроблю перерву в цитуванні й нагадаю, що саме наші земляки із Тернопілля не віддали свої голоси за Івана Франка, а вибрали у депутати сейму польського панича.

Продовжую виклад тривожних думок непокірного Каменяра. «Признаюся, до ще більшого гріха: навіть нашої Русі не люблю так і в тій мірі, як се роблять і вдають, що роблять, патентовані патріоти. Що в ній маю любити?.. Я занадто великий ворог порожніх фраз, забагато бачив я світу, щоби твердити, що ніде нема такої гарної природи, як на Русі. Щоб любити її історію, для сього досить добре її знаю, занадто гаряче люблю загальнолюдські ідеали справедливості, братства й волі… Любити сю історію дуже тяжко, бо на кожному кроці треба б хіба плакати над нею. Чи, може, маю любити Русь як расу – сю расу отяжілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту і сили волі, так мало здатну до політичного життя на власному смітнику… Чи, може, маю любити світлу будущину тієї Русі, коли тої будущини не знаю, і для світлості її не бачу ніяких основ?... Мій руський патріотизм то не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, вложене долею на мої плечі. Я можу здригатися, можу стиха проклинати долю, що вложила мені на плечі се ярмо, але скинути його не можу, іншої батьківщини шукати не можу, бо став би підлим перед власним сумлінням».

А закінчу цитування славного сина українського народу фрагментом із його вірша:
Довго нас наруга жерла, досі нас наруга жре, та ми крикнім: 
«Ще не вмерла, ще не вмерла
і не вмре!»

Навіть й не знаю, що додати від себе. Отакі жаринки Франкових думок зібрав я у долоні, аби ви теж відчули їх пал та правду. Можна померти в борні, як герой, а можна впасти на коліна перед ворогом та зневагу спізнати вічну на попелищі отчого дому. Вибирати і надалі нам з вами, бо вже нині «навибиралися» по саму шию…

Олег Герман – заслужений діяч мистецтв України

Рік "Дракона"

Всім відомо ,завдяки широкій рекламі , назви років за китайським календарем. Цей рік вони називають “Рік дракона” , але мало відомо кому , що наші прапредки встановили наші дванадцятирічні цикли за кількістю сузір'їв давши їм назви рослин,тварин,птахів ,аби щороку вшановувати найважливіших.

Рослини: 1997,2003 — дуб;1998,2034-пшениця; 1999,2035-липа;2000-2036- жито;2001,2037-явір;2002,2038-ячмінь;2003,2039-тополя;2004,2040-овес;2005,2041-виноград;2006,2042-гречка;2007,2043-яблуня;2008,2044-просо.

Тварини:2009,2045-тур;2010,2046-ведмідь;2011-2047- кабан;2012,2048-вовк;2013,2049-баран;2014,2050-лис;2015,2051-кінь;2016,2052-зубр;2017,2053-олень(коза);2018,2054-куниця;2019,2055-кіт;2020,2056-заяць.

Птахи:2021,2057-лелека;2022,2058-ворон;2023,2059-орел;2024,2060-голуб;2025,2061-беркут;2026,2062-ластівка;2027,2063-боривітер;2028,2064-соловейко;2029,2065-яструб;2030,2066-дятел;2030,2067-сова;2032,2068-чайка.

Наші предки дуже шанували природу і назви місяців в нашій мові також дуже пов'язані з природою

Так отож , «Учитесь, читайте, чужого навчайтесь, й свого не цурайтесь» © Т.Шевченко.

Дикий Сад

Дикий Сад - стародавнє місто яке історики відносять до білозерської культури був відкрит археологами на теріторії сучасного Миколаїва.

Під час конкурсу "Сімь чудес України" , Дикий Сад потрапив у Топ-100

Перші знахідки на місці розтошування поселення Дикий Сад були зафіксовани у 1927 -1929 роках директором Миколаївського Історико-Архіологичного музею Ф.Т.Камінським , науковим співробитником Л.С. Кузнєцовим та членами громадської організаціїї “Друзі музею”

Збір підйомного матеріалу продовжувався і на початку 30 років ХХ століття. До музею надійшли уламки глиняного посуду,вироби з каменю та кістки, остеологичний матеріал. Найцікавішою знахідкою цього періоду є великий бронзовий казан (заввишки 62см і ємністю 37 літрів)

1956 -1958 роках , збором підйомного матеріалу з Дикого Саду займалися учні школи номер 5 Тарас Максимюк та Віктор Крученко, а також Анатолій Шаповалов,їх роботою керував Ф.Т.Камінський

Всі знахідки надійшли до Миколаївського краєзнавчого музею.

29413282.jpg

У 1956-1958 роках теріторію поселення Дикий Сад досліджував загін Причерноморської археологичної експедиції КДУ імені Т.Г.Шевченка (керевник експедиції Л.М.Славін) Роботою на поселенні безпосередньо керував О.М.Мальований

В результаті розкопок поповнилася колекція фрагментів ліпної керамики ,знарядь праці різного призначення ,кісток тварин.

На початок 1958 року , в Миколаївському краєзнавчому музеї збереглось 465 знахідок з Дикого Саду.Найцікавіша з них — бронзовий кинжал. Вчені віднесли поселення до сабатинівської археологичної культури доби пізньої бронзи (ХІV-ХІІІ столітть до Р.Х.)

76349617.jpg

Мешканці городища відправляли різні рітуали ,пов'язані з поклонінням Сонцю, Місяцю і Вогню. (ритуальні ями, культовий пандус),шанували предків і героїв (поховання черепів у спеціальних ямах) ,практикували фалічний культ. Ритуально-культові ями розмірами не поступалися господарським, в однієї з них знайдена кам'яна антропоморфна стела, в іншій -зафіксовано поховання черепа людини без ніжньої щелепи й керамичний горшик. Ще в одній ямі знаходилися під товстим шаром каміння три людських черепи без нижньої щелепи та горшик з отвором у центрі тулуба (поховальна урна )

Одним з основних видів ремесел,опанованих мешканцями городища , було керамичне виробництво.Глиняний посуд виготовляли вручну стрічковим способом . Іноді використовували спеціяльну дерев'яну підставку,яку прокручували вручну.Колір поверхні виробів- сірий,світло-брунатний,теракотовий. В орнементації на посудинах зустрічаються відбитки зубчастого штампу заштриховані лініями трикутники,паралельні канелюри,пасічки.На плечиках деяких посудин-валики,які закінчуються “вусиками” . За технічними ознаками керамика розділяється на просту та лощену (загладжену) За функціональним призначенням - на тарну ,кухону,столову.Основні типи: корчаги (велики горшики) , горшики,миски, жаровні ,сковороду,черпаки,кубки.

19945785.jpg

Присадибне скотарство було однією з розвинених галузей господарства мешканців городища.Велику роль також відігравало рибальство та мислиство.

Вироби з кісток великої та малої рогатої худоби , коня ,інших тварин зостосовувались для обробки шкіри, хутра ,при виробі кінської упряжі,керамики , при такелажних роботах.

Площа городища понад 3 га. Воно займало високу терасу лівого берега ріки Інгул.

Конструктивно складалося з передместя, цитаделі та посаду.

Цитадель розташовувалась у південо-східній частині городища,на її території зафіксовано 13 приміщень різної функціональної приналежності,ритуально-культовий пандус та обороний рів з залишками кам'яного фундаменту перекидного дерев'яного мосту.

Передмістя городища знаходилось за обороними спорудами,складалось із 20 приміщень (житлові ,господарські) ,центрального майдану ,який мав 21 заглиблення господарського та ритуального призначення.

Посад розміщувався за зовнішним ровом городища , основна його частина зруйнована при споруджені сучасних будівель.

З 1991 року проводяться повномасштабні розкопки укріпленого поселення (городища) білозерської археологичної культури Дикий Сад.

У 1991- 1998 роках експедицією керував кандидат історичних наук ,доцент кафедри всесвітньої історії МДУ ім. В.Сухомлинського Ю.С.Гребенников,з 1998 року по теперешній час старший викладач кафедри археології ,давньої та середньовічної історії , директор Науково-дослідного археологичного центру “Лукомор'є” К.В.Горбенко.

Нові знахідки дозволили переглянути культурну приналежність пам'ятки.

Були відкриті нові житлові ,господарські та культові об'єкти,значно поповнилась колекція матеріальних речей.

Втрачена спадщина? Хто такі козаки-характерники

Хто ми є, українці? І як ми опинилися у такому стані, в якому животіємо зараз? Чому ми, на своїй землі, не відчуваємо себе хазяївами? Чому, нібито маючи Державу, ми не маємо підстав пишатися нею? Ці питання із кожним днем виникають у все більшої й більшої частини наших співгромадян. І це - абсолютно нормально, бо ми поволі прокидаємося від страшного летаргічного сну.

Ми страшними зусиллями намагаємося пригадати щось найважливіше. Те, що розтрощить кайдани мороку, який все ще міцно тримає свідомість і тіло... Бо те, що оточує нас - є мертвим, чужинським, неприродним.

Псевдопастирі і псевдопророки проповідують нам псевдорелігію, нам настирливо нав'язують псевдоправителів, псевдоідеології, псевдоеліти, псевдотрадиції, псевдоісторію. Нав'язують ззовні, як і абетку, яку колись, із милоті до убогих аборигенів, нібито подарували “цивілізовані” іноземці-святі. Нав'язують, щоб підживити у нашій свідомості комплекси власної убогості, безпомічності, меншуватості. Бо так - ми не нація, а гурт, народ, населення, яке складається із надвичайно вигідних, продуктивних і невибагливих біологічних машин: холопів-хайзерів-хохлів. Бо тільки холопи-хайзери не мають ні власної історії, ні власного родоводу, ні власних традицій, ні власної землі.

Бо тоді, можна легко і безкарно, нашими ж руками, грабувати багатства, даної нам Богом землі, - безцінного спадку, залишеного нам пращурами. Колись могутньою і гордою нацією - легендарними антами-аріями-русичами. Проте, десь у глибинах підсвідомості кожного, через століття мракобісся, етноциду, геноциду, мерехтів слабий вогник Божої Віри, який із покоління в покоління передавався генетично. І тепер, можливо, прийшов слушний час розпалити із нього потужне багаття, яке св'ященним Вогнем очистить кожного із нас від смердючого бруду брехні та зради. І життєдайною силою для того св'ященного Вогню можуть бути тільки Знання. Знання, подаровані Богом нашим пращурам. І кожен із нас має пройти отой тяжкий шлях випробувань, аби по краплинці назбирати їх із безлічі розрізнених уламків. Як колись вже зробили наші пращури - могутні лицарі Богині-матері Хари - козаки-характерники...


[ Читати далі ]

Як свідчать історичні джерела, центри характерництва в різний час існували на знаменитому Мігей-ському острові на річці Буг, в Карпатах, на Поділлі вже повній неможливості його виконання полягала найбільша цінність даного випробування. Адже саме під час виконання неможливого завдання, де стирається грань між життям і смертю, у людини проявлялися надзвичайні надлюдські здібності, які пізніше складали основу характерництва. Крім того, кандидат на характерника мусів бути обраний Божим Провидінням, лише тоді він мав право на осягнення вищих таємних знань. Адже в його руки попадали могутні знання, котрі могли бути використані як на добро, так і на зло. Тому вимоги до кандидатів були жорсткі, навіть жорстокі. Тому й небагато охочих, знаючи ці складнощі, йшли осягати це мистецтво.

Подібні звичаї приходять до нас з сивої давнини. Жерці давніх країн охороняли свої знання надзвичайно ретельно: у країнах Стародавньої Азії й Африки існував такий жорстокий іспит для кандидатів у жерці чи знахарі. Перед бажаючим стати жерцем ставили сім однакових горняток, наповнених темною рідиною. В шести з них була смертельна отрута, і лише в одному - нешкідливий напій. Кандидат із зав'язаними очима мусив вибрати і випити один з них. Звичайно, в такому випадку в жерці та знахарі дійсно потрапляли люди з надзвичайними здібностями, а випадкові люди відсіювалися. Тому, на нашу думку, і подолання порогів (як смертельно небезпечне завдання) було випробуванням майбутніх характерників.

Тарас Каляндрук

Синдроми молодих націй: Італія і Україна

Оксана Пахльовська  

Синдроми молодих націй: Італія і Україна
«Forza, Etna!», «Наддай, Етно!» Так північноіталійські футбольні фани запрошували і без того неспокійний вулкан трусонути своїх співвітчизників. Сицилійці в боргу теж не лишились. Опинившись на черговому матчі у Вероні, написали на знаменитому балконі, звідки шекспірівська Джульєтта видивлялася свого Ромео: «Джульєтта – шльондра!»

Італійці кажуть, що спершу себе почувають венеційцями, неаполітанцями, п’ємонтцями, флорентійцями, далі – європейцями, а вже в третю чергу – італійцями. І єдине, що їх об’єднує, це капуччіно з піццою та футбол – звісно, коли йдеться про національну збірну. Тут вони патріоти.

Важко знайти в Європі країну, яка б так ворогувала сама з собою, як Італія. Послухати італійців – наука пропала, медицина розвалилась, освіта пасе задніх. Країна дружна, однак, у нелюбові до тих явищ, завдяки яким вона й стала країною, державою: Рісорджіменто і Ґарібальді. Південні італійці вважають, що Об’єднання дозволило північним італійцям експропріювати їхні багатства, а північні італійці переконані, що краще було колись залежати від ригористичного Відня, аніж тепер від корумпованого Риму...

І це попри те, що саме в Італії, за даними ЮНЕСКО, зосереджено 60% всіх мистецьких скарбів світу (!). Попри те, що саме завдяки італійському Відродженню античний Захід став модерним. Попри те, зрештою, що Італія – батьківщина першої у світі Alma Mater: Болонського університету.

Цього року в історії Європи – два ювілеї. Італія в березні відсвяткувала 150 років своєї державності, Україні в серпні буде 20. Важливо порівняти між собою ці дві події – задля вибудови континуативного часопростору європейської історії. Доки ми не виставимо системно європейських координат в аналізі явищ української історії та культури, доти не припиниться цей абсурд постійної реґенерації тих самих драм і проблем, і щоразу – з дедалі меншим часом на їхнє розв’язання. Треба, нарешті, перестати вважати себе «ексклюзивною реальністю» – за російською моделлю, і віднайти імпульси формування в процесах, спільних для Старого Континенту, але диференційованих у межах окремих національних реальностей.

Італія проти Італії: «глибинні структури» історії

Італія – дуже суперечлива країна, внутрішньо роз’єднана, з ослабленим національним почуттям. Тут часом усе відбувається навпаки: спершу постала об’єднана держава, а потім – нація. «Ми створили Італію, тепер треба створити італійців» – хрестоматійна фраза письменника-історика Массімо д’Адзельйо. В Італії традиційно протиставлені Південь і Північ, як в Україні – Захід і Схід. В Україні це протиставлення небезпечне, бо цивілізаційне – через антиєвропейське, антизахідне позиціонування Росії. Але в цілому як і в Україні, в Італії це спадок двох різних моделей завоювання: арабсько-іспанської на Півдні та австрійської на Півночі.

Основне ж те, що Італія – дочка Греції: діють «глибинні структури» історії, за визначенням Ноама Чомського. Як в Елладі центральну політичну, культурну, адміністративну одиницю становив поліс (і Афіни й Спарта були антагоністами!), так Італія впродовж століть була конґломератом комун і синьйорій, що затято воювали між собою. Флоренція і сусідня С’єна були непримиренними ворогами. Скульптор ХVI ст. Джамболонья зобразив тріумф антично прекрасної Флоренції над поверженою Пізою у вигляді несимпатичного бороданя. А в самій С’єні змагалися між собою навіть квартали під час славетних кінних перегонів Паліо: на день змагання ставали між собою ворогами «контрада» Равлик і «контрада» Сова, Вовчиця і Гуска, Пантера і Єдиноріг...

Однак ця травматична розділеність – також і джерело безмежного культурного багатства Італії – від живопису до кухні, від музики до дизайну. Кожне місто й містечко продукує щось своє і неповторне. Чорно-білий флорентійський Ренесанс стає кольоровим у віддзеркаленій у Канал-Ґранде Венеції. Італійська пісня – це Неаполь. Простонародна неаполітанська комедія масок – «коммедіа делл’арте» – супроти аристократичних з моторошною таїною масок Венеції. Революційний П’ємонт – і консервативна Сардинія з осликами. На Сіцілії народжується перша поезія, у Флоренції – Відродження, а Мілан стає центром Рісорджіменто. Не порівняти, наприклад, з Францією, що сформувалась як централізована держава навколо Парижа вже в Середньовіччі.

Крихкість державної структури ослабила почуття патріотизму, а отже, зумовила і слабкість інституцій. А ще – неповоротку бюрократію як замінник державної ефективності. Тут Італія і Україна дуже схожі. Італійці називають себе космополітами, реагують на запізнення потяга словами «це вам не Німеччина», а на проблеми в університеті – «це вам не Британія». Кленуть на чім світ стоїть Берлусконі, але він регулярно повертається до влади. Корупція зашкалює, хоч її масштаби, звичайно, з Україною непорівнянні. Італія продукує страшенну кількість талановитих голів у всіх наукових сферах, але часто здібній молоді доводиться виїжджати. В основному – в США і Великобританію. І не тільки сьогодні: легендарні «хлопці з вулиці Панісперна» – група геніальних римських фізиків на чолі з Фермі – роз’їхалася у період війни хто куди: Фермі до США, Понтекорво до Москви, Майорана таємничо і безслідно зник – не виключено, що його забрали працювати на Райх.

Сильна культура і слабка держава – нещаслива комбінація, що веде національне життя до ентропії, до дисперсивної втрати його потенціалу.

«Національний мовний хаос»

Так говорив про італійську мову письменник Джорджо Бассані. Мова не одне століття розхитувала італійську ідентичність. Європейські нації здебільшого поставали на ґрунті єдності мови. Італія і тут виняткова: це гориста країна, тож має порізаний діалектний континуум. Галактика діалектів, може, єдина в Європі. Причому дуже різних між собою: фріуланський на півночі, сардінський на півдні є практично окремими мовами. Часом на одному полі селяни з двох різних реґіонів не надто розуміють одне одного. Італійська мова як така – це фактично «мова Данте»: великий поет був ще й видатним лінгвістом. І в умовах панування в Європі латини став пророком національних мов. Написавши на тосканському діалекті – на «вольґаре», тобто розмовною «простою мовою» – «Божественну Комедію», пророкував їй долю всезагальної мови італійців.

Однак італійці й далі розмовляли своїми діалектами. Існує велика діалектна література – особливо сицилійська, неаполітанська, венеційська. А «мова Данте» перетворилась на елітарну літературну мову – і поволі відірвалась від розмовної. Результат той, що коли в ХІХ ст. постала нова Італія, то італійською мовою розмовляли... 4% населення! Тосканці, словом. Еліта ж розмовляла французькою. Лише Об’єднання 1871 року дало поштовх поширенню «мови Данте» як державної. Але й тоді символ Рісорджіменто Алессандро Мандзоні, написавши свій роман «Заручені» ломбардським діалектом, їхав до Флоренції «омити свою одіж у водах Арно», – щоб повернути романові загальнонаціональне звучання. А по-справжньому державною італійська стане лише після Другої світової війни, – завдяки радіо, телебаченню, пресі.

В Україні – переважно рівнинній країні – діалектний континуум був значно менш проблематичний. Роль латини відігравала церковно-слов’янська мова, що – поряд з латиною, польською і «простою мовою» – була однією з мов української культури в ХVІ-ХVІІ ст. Коли при Петрі, а далі Катерині почалася тотальна русифікація України, а національна церква перетворилась на імперську, вибір Котляревського розмовної мови став порятунком культури, базою її модерної ідентичності. Однак, як і в Італії, ситуація була конфліктна: еліти часто були польсько- чи російськомовні.

Це до того, що немає непереборних ситуацій. Якщо нація виявляє волю до буття, рано чи пізно ця нація постане.

«Вільна Церква у вільній Державі»

Столиці в інших європейських країнах – це консолідуючий центр національного життя. Італійцям же 150 років тому довелося завойовувати збройно Рим – адже це було Місто пап. «Або Рим, або смерть», сказав Ґарібальді. Священики закликали селян піднімати карбонаріїв на вила. Папа оголосив анафему італійцям, називаючи їх масонами. 1849 року закликав французів, які зруйнували римську Республіку Мадзіні. А нині Ватикан говорить про свій внесок у єдність країни...

Католицька церква в Італії була потужною, тож не дозволила розвинутись Реформації, яка в північноєвропейських країнах зумовила перехід церкви на національні мови (Біблія Лютера!), сприяла формуванню самостійного громадянина. Навпаки, спалахнула Контрреформація. Сильний вплив церкви у поєднанні з патріархальною матрицею італійської культури віддавна був гальмом для модернізації країни. Ґарібальді називав церкву «перверсивною сектою». А Кавур знайшов модерне рішення: «Вільна Церква у вільній Державі». Тож не випадково саме в часи Муссоліні був створений конкордат церкви і держави.

З італійцями важко порозумітися на цьому ґрунті. Попри славу ревних католиків, чим ближче вони живуть до Ватикану, тим сильнішими антиклерикалами вони є. А тосканці і взагалі знакомиті, як кажуть італійською, «священикожери». Тому італійці (крім більш традиційних мешканців Півдня країни) не надто схильні розуміти народи, які – як, скажімо, поляки чи українці, – бачать у церкві консолідуючу силу для національної ідентичності. Однак і цьому є пояснення: в польських чи українських умовах ішлося про гнану церкву. А в Італії це була церква влади, що тривалий час опиралась Італійській державі.

І все ж Італія – лідер світового волонтаріату. Де тільки не кидає італійських місіонерів – вони завжди поряд з людиною в найдраматичніших умовах. Цікавим явищем є також рух лівих католиків – віруючі-«прогресисти», задіяні у філантропічній та реформаторській діяльності. Це кращі здобутки церкви, що віддала перевагу не інституційним своїм функціям, а духовним і культурним.

Рісорджіменто: Ґарібальді чи Кавур?

Послухати італійців – українська історія не потребуватиме брому. Гіршого типа, як Ґарібальді, не придумаєш. Хто каже: аби не він, були б цивілізованою частиною Австрії. Інші: і взагалі був бандитом, а його випущені з тюрем головорізи ганяли у футбол викопаними на цвинтарях черепами. Ще одна точка зору: яке там Рісорджіменто, це англійці оплатили компанію, аби дістатися до соляних копалень на Сицилії. Несолодко було Ґарібальді й при житті. Після низки героїчних походів, які дали поштовх Об’єднанню, король наказав скласти зброю. «Слухаюсь», відповів «Герой Двох Світів». Справжнім творцем Італійської держави, твердять історики, був франкомовний аристократ Камілло Бенсо ді Кавур, який не надто вірив у користь Об’єднання, але раціонально вважав, що воно потрібне. Для Ґарібальді ж він був «пройдисвіт», бо віддав його рідне місто Ніццу французам. «Батьківщину не продають», сказав становчо.

Однак від перших карбонаріїв до Верді ідея Об’єднання домінувала. Різниця з Україною в тому, що наша інтелігенція ХІХ ст. (і не тільки) не спромоглась на подібну ідеологічну консолідацію. Але насправді це століття – невичерпне джерело для історичної компаративістики: знайдемо безліч паралелей в ідеях італійських та українських (і польських) інтелектуалів. До речі, Мадзіні вважав козацтво предтечею лібертарних рухів в Європі і передбачав створення об’єднаної Європи сукупно зі слов’янами. Ця ж сама ідея – одна з основних у Драгоманова.

Вже в середині ХХ ст. Джузеппе Томазі ді Лампедуза написав роман про Рісорджіменто «Ґепард», де один з героїв висловлює емблематичну сентенцію: змінити – щоб нічого не мінялось. І де аристократи-ґепарди поволі перетворюються на гієн. Жорсткий присуд – нам же досвід велить згадати Помаранчеву революцію.

Коротке замикання Історії

Внутрішній конфлікт Італії з самою собою стосується не лише Рісорджіменто, а й новітнього часу – драми ХХ ст. Вже в самому звільненні країни під час Другої світової був закладений конфлікт: Південь звільнили американці, Північ була охоплена громадянською війною між фашистами і комуністами. Повоєнна історіографія «зачистила» це питання. Але нещодавно з’явились дослідження Джампаоло Панси про злочини червоних партизанів проти мирного населення: новий шок.

Непростою була ситуація і в міжнародному плані. Італія, нафаршована комуністами, становила собою загрозу для демократії у західному світі. Згадати хоча б вірного сталінця Тольятті: в день введення радянських танків до Будапешта 1956 року він сказав: «Сьогодні я вип’ю на шклянку більше червоного вина». Тому, на противагу цим силам, США утримували майже півстоліття при владі Християнсько-Демократичну партію. Це обернулось практичною однопартійністю, корумпованістю політичного життя і так званим ефектом «заблокованої демократії». Одним з її продуктів і став Берлусконі, який і досі завзято бореться з комунізмом, дружачи з Путіним. Але нинішньому президентові Наполітано перед приїздом до Угорщини довелося вибачатися перед угорцями за підтримку радянської окупації. Так що привиди Другої світової блукають не лише Україною.

Чи той самий «економічний бум» 60-х: країна в нечувані терміни модернізувалась, вирвалась у першу п’ятірку розвинених країн. Неореалізм і Фелліні геніально схопили цю Італію: з одного боку, «DolceVita» – непритомна еліта в екзистенційній кризі, динамізм «ФІАТ», емансипація жінки, з другого – нерухома патріархальність, вічний неаполітанець Тот, який, щоб видурити гроші, продає американцям Колізей (нещодавно те ж саме зробив Берлусконі – хоч не американцям продав, а власнику взуттєвої марки Tod's...).

Як слушно казав Пазоліні, в Італії відбувся розвиток, але не поступ. І мова йшла про країну, яка стала одним з фундаторів ЄС. А поступ можливий лише шляхом подолання історичних травм і консолідації громадянського почуття.

«Брати-італійці...»

На 150-ліття в країні відбуваються конференції, вистави, концерти. На одну з таких конференцій до Турину мене запросили з доповіддю про Помаранчеву революцію – це частина європейської візії демократії на Сході Європи. Частіше лунає гімн: «Брати-італійці, Італія прокидається...». Словом, «ще нам, браття-українці, усміхнеться доля». Старий фільм на екрані, де Аніту Ґарібальді грає геніальна Анна Маньяні. Трохи кічу: продаються червоно-зелено-білі дивани і так само трикольорові спаґетті. Уряд скорочує видатки на культуру. Впав Будинок Гладіатора в Помпеях.

17 березня, Національне свято Об’єднання Італії. Вихідний. Концерт, багато Верді. У фіналі має звучати гімн. На сцену виходить Роберто Беніньї – знаменитий комік з обличчям П’єро, що, замість плакати, розсміявся. Він не співає гімн. І не декламує. Він його шепоче. Голос переривається. Крику ніхто не чує. А в шепіт вслухаються. Навколо актора в напівтіні збирається молодь, тихо підхоплює мелодію гімну. Різна молодь – серед італійців і нігерієць, і білява слов’янка, і китаяночка, що не вимовляє «р». «Брати-італійці...»

І раптом і в залі, і на сцені, і перед екраном на очах людей сльози. Можна ж і так. Не гризтись між собою. Не клясти країну. А відчути себе італійцями – як це складно. Як відповідально. Як шляхетно.

Актор читає прості слова гімну – як читає Данте.