ВОЛЯ або смерть – ми вибирали на Майдані. УКРАЇНА або смерть – у війні з Росією.



В Борисполі о 12.00 відбулось прощання з моїм Миколою. В каплиці, що біля могили Чубинського (автор нашого Гімну). Микола його так його гарно виконував, так щиро. Він вірив в ті слова всією душею.

Він був справжнім. Він не був вояком у фейсбуку, він не думав про піар чи політичну кар'єру. Він просто воював за Україну, за свою землю, адже він народився і прожив більшу частину життя на Донбасі. Він мріяв звільнити від сепаратистів і москалів рідну Горлівку.

Він не просто вважав це обов'язком кожного справжнього чоловіка, він вірив, що такий шанс дається раз на тисячу років, що його покоління робить ВИБІР бути Україні чи ні.

ВОЛЯ або смерть – ми вибирали на Майдані. УКРАЇНА або смерть – у війні з Росією.

Він вірив, що якщо критична маса українців, кожен для себе зробить цей вибір на користь останнього, то, щоб не було, якою не буде важкою ціна, Україна зрештою переможе. З аморфної маси, що так-сяк трималася вкупі, нарешті постане справжня Україна. Країна, де патріотизм, служіння своїй країні, гідність – норма. Де над тими, хто хоче бути корисний для держави не сміються, як над дурниками. Хоча сміються як правило каліки. Моральні та розумові. Бо без своєї держави, ми, українці, завжди були "скотом на убой"...

Ми були з Миколою однодумці. Він мене підтримував, навіть, коли мені доводилося ризикувати життям. Він був такий, хто вважав, що заради країни можна пожертвувати всім.

І це при тому, що він мене сильно кохав, всі 12 років нашого спільного життя. Який він був щасливий, коли я вижила після замаху. Як він ходив за мною на Майдані, як тінь. Він мене не зупиняв, але, як при цьому боявся за мене. Я знала: він вирішив, якщо смерть, то загинути першим...

Я знала, як він мучився, а після Майдану в мене стало таке страшне життя, що не було часу, можливості та сил вибачитися-пригорнути. Я так перед ним винна...

Він загинув, бо це – війна. Він загинув, бо був світлим і справжнім. Під снайперським вогнем він кинувся витягати пораненого Світляка. Він ставився до своїх обов'язків командира по-особливому, він вважав, що відповідає за кожного. А мого Миколу став витягати Роман (Сокіл), який взяв на себе обов'язки командира. Сокіл тягнув його за ноги та отримав кулю в живіт, зараз бореться за життя. Така наша чота...В ній найкращі.



Я теж була в ній... Світляк мене навчив чистити мій автомат. Я чистила і кулемет Миколі. Всі сміялися. А мені хотілося чимось бути корисною. Бо я розуміла, що присутність близької людини це тягар для командира. Я обіцяла бути ззаду, як в Маріуполі.

Я не могла не бути з ним, з ними. Я тікала з Києва, з уряду, коли була найменша можливість. Ми були однієї крові. Я тільки серед них почувала себе цільною. Мені було з ними, як рідними людьми. Вони були найкращі, бо, коли людина робить вибір собою пожертвувати заради країни, в ній проявляються найсвітліші людські якості, підлості відходять на другий план. В уряді – навпаки...

А коли він загинув – мене не було поряд... Я усвідомлювала, що він на війні, що він може загинути, але я так молила, щоб я була поряд, якщо це станеться. Я зараз питаю себе: а може я би допомогла? Ми були ангелами охоронцями один одного. Я порятувала його в Черкасах (в часи Майдану), він врятував мене 19 лютого.

Може я би допомогла? В нього поранення було в ногу, він стік кров'ю, далеко від мене, за тисячу кілометрів...

А ще він зі мною попрощався. А я ні...

О п'ятій ранку він мені прислав СМС: "Штурмуємо Іловайськ. Зв'язок пропадає, тому не хвилюйся. Я тебе люблю".

Я його прочитала тільки вранці. Написала відповідь: "Тебе люблю дуже. Тримайся". А потім дивлюся, ще СМС. А в них, що він... загинув Виходить я вже мертвому писала...

Я примчалася в Урзуф на ту дачу Януковича, яку ми разом захоплювали, ще в травні. Вона стала базою для батальйону "Азов". Вона стала нашим домом. Я забігла в кімнату, де жила наша чота. Його речі – акуратно складені...

Він був такий акуратний, розумний і грамотний. Він завжди перевіряв мої тексти на помилки. Він завжди мав проблему з працевлаштуванням через мою журналістську діяльність.

Я напередодні йому навіть не подзвонила. Я була морально вбита і зла. І вирішила йому не дзвонити. В той день я поїхала в Конча-Заспу і дізналася, що ворог України Юрій Іванющенко продовжує будувати "Нове Міжгір'я" в Конча-Заспі, за яке мене вбивали в грудні.

Уявляєте "Нове Міжгір'я" будується нині!!! І це той Юрій Іванющенко, який організовував ескадрони смерті, який запустив маховик сепаратизму на Донбасі. Він продовжує будувати хороми, а мій чоловік загинув...

Але не даремно, не даремно, не даремно!!! Наша Україна є і буде!!! Його жертовність, його кров буде прикладом, наснагою для найкращих. На його крові і крові інших, хто зробив свій ВИБІР і пройшов дорогою до КІНЦЯ, Україна переможе зараз, і буде триматися в майбутньому! Так, як наша незалежність постала на крові вояків УПА! Він був з тих клітинок організму України, які борються за виживання не лише прямих нащадків, а за майбутнє всього роду.

За майбутнє, в якому будуть, звісно, жити не тільки гідні українці, а і підлі, споживачі життя, кати і злодії – ті, які грабують країну, поки інші за неї гинуть, будуть завжди, така правда життя.

Проте наша справа дати шанс гідним. Тому все це не даремно. Герої живуть не даремно. Геройство, самопожертва не буває даремним. Ніколи. Ні в якій ситуації. А що може бути даремніше і гидотніше ніж життя "на туалет", навіть якщо це золотий туалет в Міжигірї чи Монако.

Мій Микола!!! Моє Сонечко!!! (він називав мене – "кунічка", а дітей, так смішно, -"чебуречками"). Я не знаю, як мені далі... Пробач мені. Я тебе люблю.


 Тетяна ЧОРНОВОЛ



УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 641/2014

Про нагородження М.Березового орденом «За мужність»

За особисту мужність, героїзм і самопожертву, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності Української держави, постановляю:

Нагородити орденом «За мужність» ІІІ ступеня БЕРЕЗОВОГО Миколу Вікторовича – міліціонера батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Азов» Головного управління МВС України в Київській області, рядового міліції (посмертно).

Президент України Петро ПОРОШЕНКО

11 серпня 2014 року

http://www.president.gov.ua/documents/17957.html



Микола Березовий кинувся рятувати «Світляка» і загинув
      
13.08.2014

У Борисполі поховали Миколу Березового, громадського діяча і чоловіка уповноваженої з питань антикорупційної політики Тетяни Чорновол. Він загинув 10 серпня у бою під містом Іловайськ на Донеччині. Провести у останню путь ще одного героя прийшли родичі, побратими з батальйону «Азов», політики та громадські діячі.

 Командир 2-ї чоти, 3-ї сотні батальйону «Азов» Микола Березовий родом із Горлівки кинувся захищати Донбас добровольцем ще у травні. А о п’ятій ранку 10 серпня він надіслав СМС своїй дружині – уповноваженій з питань антикорупційної політики, журналістці Тетяні Чорновол: «Штурмуємо Іловайськ. Зв’язок пропадає, тому не хвилюйся. Я тебе люблю». Як виявилось згодом, це повідомлення було останнім. Він кинувся рятувати пораненого «Світляка» Андрія Дрьоміна і отримав снайперську кулю сам.

«Коли він отримав поранення, він просто доповів по радіостанції «Береза» – «трьохсотий» і сумирно перев’язав собі пов’язкою місце поранення і більше не видавав ні звуку, просто лежав як велетень, як герой. Побратими загрузили його під кулями. Автомобіль був обстріляний, пробили бак. Представника медичної служби поранили в руку. Хлопці зробили все, щоб врятувати життя Миколі. Ніхто не відходив, незважаючи на шалений снайперський вогонь з усіх боків, доки ми не почули наказ відходити. Коли ми відійшли, забравши інших поранених, я почув слова: «Береза» – «двохсотий», я не міг це сприйняти. Лише коли підвезли його тіло і накрили синьо-жовтим стягом, я повірив в те, що Миколи більше немає», – пригадав друг, доброволець «Азову» Микола Ляхович.

Попрощатися з Миколою Березовим на Книшовому меморіальному цвинтарі, де похований автор слів гімну України Павло Чубинський, прийшло близько сотні людей. Вздовж алеї стояла почесна варта. Хлопці у чорних балаклавах тримали прапори із символікою батальйону «Азов». До труни з рушником, фронтовою чаркою та хлібом з салом родина, побратими, народні депутати та громадські активісти несли купу вінків та оберемків квітів. «Він загинув у соняшниковому полі, принесіть йому соняшників», – просила у прощальному слові дружина.

http://www.radiosvoboda.org/content/article/26529299.html

йдеш назавжди? що ж, бувай.
від кохання до кохання
шлях короткий обирай.
але все в житті оманне.
помашу тобі услід
вже чужиій, та рідній наче -
хай, щоб легко шлях проліг,
сяє хай зоря удачі.
тільки все ж прийде пора
сліз від розпачу і зречень,
зблякне раптом мішура
в повсякденній колотнечі
і крізь стиснуті вуста
зрине крик розчарування -
гинуть мрії, пом"ятай,
у бурхливім океані.
що ми значим - я і ти?
тимчасовості не вічні.
і крізь шторм знегод гребти
лиш всього - закон космічний...
говори, не говори -
не повернеш вже минуле.
Бог нам свідок угорі,
час кохання ми відбули.
чи було воно, чи ні -
то є загадка нам лише,
в Літо канули ті дні -
таїну собі залишим.
...йдеш незавжди...що ж, бувай.
хай щастить тобі в усьому.
тайкома мене згадай,
як зупинишся з утоми.

P.S.
може так воно вже судилось...
і, зітхнувши, дивлюсь у зем.
а таки мені певно снилось -
ти і я, і життя усе.
і душа моя рветься навпіл,
оковитою не сцілить...
хай кохання оспівують жаби
на озерах у сонця мідь.

грозою та зливою навіяне,

бо все відбувалося інакше

Дощить надворі, грім гуркоче…

Я їду на море - аж на неділю, але ж як я не хочу покидати своїх своїх знайомих, дівчат, і особливо ДІВЧАТ!!!!!!!
Я буду сумувати!!!!!!
Буду дуже сумувати за вами дівчата, за всіма!!!! І тими кого знаю і тими кого ні.....
Я міг би зробити список, сказати багато гарних слів..... та в мене не вистачить слів.
Я краще заспіваю (Можна бити і бити сильно, бо я і сам слухав те що записав, але пісня дуже гарна і я хотів її поставити.)

ДІВЧАТА я всіх вас і кожну окремо ЛЮБЛЮ!!!!!!!!

                               
                                 
                                 


ЗЫ: Мужики всім чудового відпочинку!!!!

Я тобі відправила листа
Ніяк не заснути серед ночі...
Як згадала я твої вуста
Як здійснились сни мої дівочі.

А на ранок ти не відповів
Другим із зізнаннями накрила
Сьодні черга ще одним
Думаю останнім і простим -

"Прощавай,тебе я розлюбила."

27.12.16
 Загиблого під Світлодарськом воїна Сергія Рубанчикова провели в останню путь




Сьогодні, 27 грудня, в Києві попрощалися з військовослужбовцем 54-ої механізованої бригади Сергієм Рубанчиковим (Відьмак), який загинув 22 грудня у боях під Світлодарськом.

Прощання відбулося в церкві на території Шевченківської районної лікарні міста Києва.

Попрощатися з бійцем прийшли його товариші по службі, близькі та рідні.

Сергію було 37 років. Своєї сім'ї у воїна не було, він підтримував дуже близькі стосунки із сім'єю брата.

Дивіться також: У загиблого на Світлодарській дузі Микити Ярового залишилася вагітна дружина. ФОТО

Брат Сергія Володимир Дорошенко - боєць Української добровольчої армії. Він згадує: "Сергій для себе ніколи не жив. Коли у мене народився син і було важко, він все для нас робив. Напевно, найдорожчою людиною для нього був мій син, його племінник. Він з ним більше часу проводив, ніж я. Сергій ніколи не скаржився, був спокійним".

На фронті брати перетиналися, будучи добровольцями, під час штурму Широкиного у 2016 році - перед тим, як Сергій пішов служити в 54-у бригаду.

"Це був наш спільний бойовий вихід. Потім ми залишилися в тому секторі, а Сергій пішов у 54-ту механізовану бригаду. Я особисто знаю комбрига, ініціативний офіцер, патріот. І ще знаю кількох офіцерів звідти. Тому коли Сергій захотів іти в армію, я його направив в 54-у бригаду. Якщо воювати, то з тими людьми, які гідні. І зараз я командуванню не докоряю, вони все зробили правильно. Він солдат. Усі ми виконуємо свій обов'язок перед країною до кінця", - розповів Дорошенко.

Сергій загинув під час мінометного обстрілу.

Кажучи про останній бій брата, Володимир зізнався, що в останні години Сергій кликав його на допомогу. Також Дорошенко розповів про те, як Сергій не раз уникав смерті на полі бою, а в день загибелі він не мав бути під Світлодарськом, але сам висловив бажання залишитися.

"Сергій розповідав, як одного разу під час бою куля 5.45 потрапила в його магазин і зрикошетила. Він не повинен був там померти! Коли вони з нуля відійшли, розповідав, як важко було. Казав: "Мені пощастило, кулі літали просто над головами. Багато наших загинуло, але й по "їхніх" (ворогів) трупах ми пройшлися".

Атака була жорсткою, Сергій її пережив. Говорив, що сильна контузія, болить голова. Я сказав йому: "Відпочивай, вистачить цієї м'ясорубки". Все-таки дві доби вони там провели. Він відповів: "Добре". Але не відступив і мені не сказав про це. Я йому не докоряю, коли б я був на його місці, вчинив би так само - йшов би до останнього. У нас уже були такі випадки - в Донецькому аеропорту у 2014 році. Тоді ми не відступили. У найскладніший момент він покликав на допомогу. Ніколи не думав, що брат покличе мене на допомогу за два з половиною роки війни. Я поїхав, чекав у штабі наказу, а в цей час він помирав", - додав Дорошенко.

Сергія Рубанчикова поховали на Лук'янівському військовому цвинтарі м. Кєєва.

Фото: Наталія Шаромова,
http://ua.censor.net.ua/photo_news/421208/zagyblogo_pid_svitlodarskom_voyina_sergiya_rubanchykova_provely_v_ostannyu_put_fotoreportaj

У молитовному домі святих Філіпа та Якуба у столиці Чехії Празі відбулася церемонія прощання з видатним українським поетом та драматургом Олександром Олесем та його дружиною Вірою Кандибою. Подальшою долею їхніх останків, як зазначили у посольстві України в Чехії, опікуватиметься Міністерство закордонних справ України.

«Такого не було, що в нас у Чехії за моїх часів, а я служу з 1991 року, щоб ми відправляли на Україну мощі людини», – сказав Василь Сливоцький, настоятель кафедрального собору святого Климента та єпископський вікарій для українців-вірних УГКЦ в Чехії, який відправляв службу під час прощання.

Начальник Управління консульського забезпечення Василь Кирилич у коментарі Радіо Свобода сказав, що питання про те, коли саме дві труни, в яких перебувають останки, прибудуть до Києва, вирішує спеціально створена робоча група. Наразі вирішено, що доправлять їх літаком.

Як повідомляв 21 січня на вечорі пам’яті поета у Празі тимчасовий повірник у справах України в Чехії Зіновій Гошовський, їх перевезуть до кінця цього тижня.

Перепоховати відомого українця-емігранта планують на алеї видатних діячів Лук’янівського історико-меморіального заповідника в Києві.

Останки похованих на Ольшанському цвинтарі Праги Олександра Олеся та його дружини Віри Кандиби ексгумували 3 січня 2017 року. Ексгумація була спричинена особливостями чеського законодавства: за місце поховання померлого потрібно сплачувати ренту, і родина чоловіка, який це робив і тим отримав на могилу право власності, вирішила після його смерті поховати його на тому місці.

За інформацією Товариства охорони українських поховань, у Чехії є близько 200 могил видатних українців, близько трьох десятків із них у критичному стані й потребують догляду

http://www.radiosvoboda.org/a/news/28259266.html

22.12.16 14:41
 Із загиблим під Світлодарськом воїном Володимиром Андрешківим попрощалися в Києві на Майдані Незалежності.

У Києві на Майдані Незалежності попрощалися з українським воїном і Героєм Володимиром Андрешківим, загиблим у боях на Світлодарській дузі 19 грудня 2016 року.

Воїн 1-ї роти 25-го окремого мотопіхотного батальйону "Київська Русь" 54-ї ОМБр, багатодітний батько Андрешків Володимир Степанович (позивний Жара), 47 років, із с. Бортники (Стрийський район), Львівська область, загинув 19 грудня на Світлодарській дузі.

На Майдан Незалежності провести українського Героя в останню путь прийшли понад 300 людей. Люди зустріли і провели полеглого воїна на колінах.

Після прощання тіло Володимира Андрешківа повезуть на Львівщину, де його і поховають.

Більше матеріалів тут:
http://ua.censor.net.ua/photo_news/420568/iz_zagyblym_pid_svitlodarskom_voyinom_volodymyrom_andreshkivym_poproschalysya_v_kyyevi_na_mayidani_nezalejnosti