хочу сюда!
 

Лили

45 лет, лев, познакомится с парнем в возрасте 42-53 лет

Заметки с меткой «герої україни»

Загинув у цей день 1952 року Ніл Хасевич - митець віку



Цей день в історії загинув у бою з російськими окупантами видатний повстанський графік, автор ескізів нагород УПА, бофонів, пропагандистських матеріалів:
Хасевич Ніл Антонович – «Бей», «Джміль», «Зот», «Іван-2», «КВ-37», «Левко», «Н.Панасенко», «Рибак», «Старий», «141», «301», «333», «3-14», «8510» («85-10») (25.11.1905, с. Дюксин Костопільського р-ну Рівненської обл. – 4.03.1952, с. Сухівці Рівненського р-ну Рівненської обл.). Народився у сім’ї диякона-псаломщика. У підлітковому віці втратив ногу. Здобув вищу освіту у Варшавській академії прикладних мистецтв (1926-1935), де був активним діячем студентської громади. У міжвоєнний період роботи Н.Хасевича експонувалися на 35-ти виставках у Львові, Берліні, Празі, Чикаго, Лос-Анджелесі. Нагороджений багатьма міжнародними відзнаками: премією Ватикану (1931), дипломом Варшавської академії прикладних мистецтв (1932), призом міжнародної виставки гравюр у Варшаві (1937). Після закінчення навчання працював учителем у с. Дюксин. Член ОУН із 1930-х рр. У липні 1941 р. переїхав до Рівного, де працював референтом відділу мистецтв окружної управи, ілюстрував газету «Волинь», працював мировим суддею Деражненського р-ну (1.05.1942 – весна 1943). У лавах збройного підпілля із весни 1943 р. Член редколегії пропагандистських видань ОУН і УПА, зокрема, журналів «До зброї», «Український перець», «Хрін» та ін. Співробітник референтури пропаганди крайового проводу ОУН на ПЗУЗ, а з весни 1948 р. водночас керівник графічної ланки крайового проводу ОУН на ПЗУЗ, провідний графік збройного підпілля ОУН, автор багатьох агітаційних матеріалів, бофонів, ескізів нагород тощо. В умовах підпілля підготував групу фахових граверів. Член УГВР. Відзначений Бронзовим хрестом заслуги (11.10.1945), Срібним хрестом заслуги (6.06.1948), Золотим хрестом заслуги та медаллю «За боротьбу в особливо важких умовах». Загинув в оточений криївці на господарстві Л. Стацюка, застрелився, щоб живим не потрапити в руки ворога.
Біографічна довідка взята із документального збірника Т.27 Нової серії “Літопису УПА” (упорядник Михайло Романюк).


Хроніка Української повстанської армії 1942-1954 Частина Друга

Хроніка Української повстанської армії 1942-1954 Частина Друга


Друга частина документального фільму, який розповідає про історію Української повстанської армії 1942-1954 років крізь призму свідчень тридцяти чотирьох очевидців та безпосередніх учасників подій (з понад сто опитаних). 
Творці стрічки пропонують подивитися на український повстанський рух з перспективи «простих людей», без пафосу, містифікацій та пропагандистських кліше. Усні історії відкривають нетрадиційний погляд на природу боротьби УПА, дають змогу відчути атмосферу та дух епохи, зануритися у вир бурхливих подій.

Історичний нарис у фільмі не претендує на вичерпність, водночас намагається дати відповіді на питання: що змушувало людей йти зі зброєю до лісу, в чому полягав феномен самоорганізованості під час створення УПА, в чому криється причина довготривалості повстанської боротьби і чому залишилися незнищенною ідея, за яку боролися українці. 

Любов та ненависть, відданість та зрада, героїзм та слабкодухість – все це поєдналося в історії УПА, не залишивши місце тільки для чорних, або білих фарб.


Хроніка Української повстанської армії 1942-1954 Частина Перша


Хроніка Української повстанської армії 1942-1954 Частина Перша



Українська Галицька Асамблея
Підписалося 7,38 тис. користувачів

Створено в рамках проекту "Документалістика" від ГО "Українська Галицька Асамблея" http://www.documentary.org.ua/

Перша частина документального фільму, який розповідає про історію Української повстанської армії 1942-1954 років крізь призму свідчень тридцяти чотирьох очевидців та безпосередніх учасників подій (з понад сто опитаних). 
Творці стрічки пропонують подивитися на український повстанський рух з перспективи «простих людей», без пафосу, містифікацій та пропагандистських кліше. Усні історії відкривають нетрадиційний погляд на природу боротьби УПА, дають змогу відчути атмосферу та дух епохи, зануритися у вир бурхливих подій.

Історичний нарис у фільмі не претендує на вичерпність, водночас намагається дати відповіді на питання: що змушувало людей йти зі зброєю до лісу, в чому полягав феномен самоорганізованості під час створення УПА, в чому криється причина довготривалості повстанської боротьби і чому залишилися незнищенною ідея, за яку боролися українці. 

Любов та ненависть, відданість та зрада, героїзм та слабкодухість – все це поєдналося в історії УПА, не залишивши місце тільки для чорних, або білих фарб.

Хто відповість за загибель Максима Шаповала? Аваков, сука,- хто?

Загибель керівника спецназу ГУР розслідуватиме військова прокуратура
ВІВТОРОК, 27 ЧЕРВНЯ 2017, 12:29

Загибель від вибуху в Києві керівника спецпризначенців Головного управління розвідки Міноборони розслідуватиме Головна військова прокуратура.

Про це інформує головний військовий прокурор Анатолій Матіос.

"Рішенням ( постановою) Генпрокурора кримінальне провадження за фактом вчинення сьогоднішнього теракту відносно офіцера Міноборони передано для розслідування до Головної військової прокуратури", – пише він у Facebook.

Наразі на місці трагедії проводяться слідчі дії: місце вибуху силовики обгородили темною плівкою, що не дозволяє стежити за їхніми діями.
 
Як повідомлялося, близько 8:15 у вівторок, 27 червня, на перехресті вулиць Соломянська та Механізаторів вибухнув "Мерседес". Від сильного вибуху водій загинув.  

Киянка 1990 року народження отримала осколкові поранення ніг, проходячи поруч. Іще один чоловік звернувся до лікарів.

За даними джерел УП, загинув один із керівників Головного управління розвідки Міноборони Максим Шаповал.



За фактом вибуху автомобіля у Солом’янському районі Києва відкрито кримінальне провадження за статтею про терористичний акт.

Українська правда

Максим Михайлович Шаповал (6 липня 1978, Вінниця, Українська РСР — 27 червня 2017, Київ, Україна) — український військовослужбовець, розвідник, генерал-майор (посмертно) Збройних сил України, командир 10-го окремого загону спеціального призначення, начальник спеціального резерву Головного управління розвідки Міністерства оборони України[1]. Загинув під час російсько-української війни внаслідок терористичного акту. Герой України (посмертно).

Життєпис
Максим Шаповал народився в районі Вишенька міста Вінниця, в родині льотчика цивільної авіації, і був єдиною дитиною. Батько Максима, Михайло, командир екіпажу літака Ан-2, працював у Вінницькому аеропорту (Старий Аеропорт), помер у 1985 році на 33-му році життя, коли Максим тільки збирався йти до школи. Спочатку навчався у вінницькій загальноосвітній школі № 10, пізніше — у школі № 15.

Максим Шаповал обрав професію військовика, як його дід-офіцер Леонід. Дядько (брат матері) також служив у збройних силах у м. Києві, вийшов на пенсію в званні полковника. Максим вступив до Київського вищого інженерного радіотехнічного училища ППО, яке 1999 року увійшло до новоствореного Військового інституту НТУУ «КПІ», факультет шифрувальників, випускник 2000 року[2][3].

Розпочав військову службу офіцером служби шифрованого зв'язку і режиму секретності Головного управління розвідки Міністерства оборони України. Брав участь у миротворчій місії у Сьєрра-Леоне. Після повернення служив старшим офіцером, командиром групи водолазів-розвідників. У 2010—2012 роках ніс службу в Управлінні держохорони з охорони перших осіб держави. Після УДО повернувся до своєї частини на посаду начальника служби інструкторів, згодом був призначений заступником командира військової частини, командиром військової частини[3].

З початком російської збройної агресії проти України виконував завдання із захисту територіальної цілісності України в зоні бойових дій у Донецькій та Луганській областях.

Полковник, командир 10-го окремого загону спеціального призначення ГУР МО України. Підрозділ «десятка» має неофіційну назву «Острів», базується на Рибальському острові.

Шаповал був командиром групи спецпризначення, яка у травні 2014 року звільняла Донецький аеропорт й зайшла до нього першою[4].

Безпосередньо брав участь у плануванні та проведенні розвідувальних рейдів у глибокий тил противника, під час яких застосовувалися засоби документування присутності російських окупаційних військ, їх переміщень, наявності сучасних зразків систем РЕБ та засобів ураження. У тому числі в такому вигляді, щоб це могло служити безумовним доказом збройної агресії Росії проти України, особливо в застосуванні штатних БТРГ і новітніх систем ураження, які виробляються тільки в Росії. Окремі розвідувальні операції стосувалися своєчасного оповіщення про розгортання російської артилерії, у тому числі далекобійної, а це значно знижувало втрати серед українських військових і мирного населення[5].

7 червня 2017 року підрозділ Шаповала ліквідовував на окупованій території Донбасу одного з керівних співробітників спецпідрозділу «Вимпел» ФСБ РФ полковника Черкашина Юрія Михайловича, 1972 року народження, який відповідав за організацію терористичних актів на території України[6].

27 червня 2017 року полковник Шаповал загинув внаслідок вибуху автомобіля в Солом'янському районі м. Києва. Підрив автомобіля попередньо кваліфіковано як терористичний акт, пов'язаний з професійною діяльністю загиблого.

Незадовго до загибелі Шаповал повернувся із зони бойових дій на Сході України.

У Києві в Максима залишились дружина Ірина та двоє маленьких дітей — дочка Віра 2012 р.н. і син Саша 2015 р.н. У Вінниці — мати Наталія та вітчим Анатолій.


Могила Максима Шаповала
З Максимом Шаповалом попрощались 30 червня в Києві, у Будинку офіцерів. На прощанні був присутній Президент України Петро Порошенко[7]. Проводжали розвідника з надзвичайними почестями та військовою технікою, траурна процесія пройшла від Будинку офіцерів до Володимирського собору. Воїна поховали на Байковому кладовищі[8],[9] (ділянка № 30).

Указом Президента України 30 червня 2017 року полковнику Шаповалу Максиму Михайловичу присвоєне військове звання генерал-майора (посмертно)[10].

Одеса вшановує героїв України

В Одесі місцеві жителі вийшли на акцію пам'яті військових, загиблих на війні з РФ. ФОТО
12:27 | 22.08.2020
 

 
Share

12:27 | 22.08.2020
 
659

У місті Одеса місцеві жителі вийшли на акцію пам'яті українських військових, які загинули на війні проти Російської Федерації. Про це повідомляє Суспільне .

Жителі Одеси вшанували пам'ять військовослужбовців, загиблих у війні з Росією. Учасники заходу зібралися біля пам'ятника Дюку де Рішельє на Приморському бульварі в центрі Одеси.

Як розповів один з учасників акції, до заходу долучилися представник військового співтовариства з міністерства у справах ветеранів, представник ради ветеранів України, ветерани АТО і ООС, оркестр ВМС України, а також сім'ї загиблих воїнів, волонтери, духовенство православної церкви України та жителі Одеси.

Під час акції оркестр виконав державний гімн. Після цього люди дякували воїнів, які захищають Україну і тих, які загинули, захищаючи її.

«Неможливо висловити всю глибину подяки і поваги всім нашим воїнам, які зараз захищають нашу країну. Але ми дякуємо, повертайтеся живими. Воїнам, які загинули, захищаючи нашу країну, але зберегли нам з вами чисте небо, тихі ночі і світлі дні, спокій наших дітей, - слава тричі. Герої не вмирають », - сказав ведучий заходу.

Після промови пам'ять загиблих вшанували хвилиною мовчання. Слова поваги також висловив представник духовенства Православної церкви України.

«До лав лицарів-козаків, воїнів-гетьманів, січових стрільців, воїнів УПА стали і наші діти. Ті діти, які душу свою поклали за свободу і незалежність нашої держави. Герої, які вже на небесах, і свого часу у них було завдання, щоб люди не відчули, що таке війна і з цим завданням вони впоралися. і не тільки впоралися, а набагато більше впоралися. Тому що тут ми не відчули, що таке війна. Не тільки не відчули, але і почали забувати », - сказав під час заходу священик.

    

Нагадаємо, як повідомляла група ІС, раніше в Бахмуті провели масовий велопробіг до Дня Незалежності.

Війна триває!

Названа причина загибелі командира батальйону Луганськ-1

Названа причина загибелі командира батальйону Луганськ-1
Фото: Арсен Аваков / Twitter
Комбат Сергій Губанов загинув 20 травня
Сепаратисти підірвали міну на шляху бойової патрульної групи, зазначив глава МВС Арсен Аваков.

Командир батальйону Луганськ-1 Сергій Губанов загинув під час вибуху міни, яку встановили сепаратисти. Про це повідомив міністр внутрішніх справ Арсен Аваков в Twitter в четвер, 21 травня.

"Вночі загинув командир добробата МВС Луганськ-1 полковник поліції Сергій Губанов (Сивий). Сміливий, часом до безумства, офіцер. Добрий, надійний друг. Окупанти підірвали міну на шляху бойової патрульної групи. Горе у нас. Війна нікуди не поділася", - написав Аваков.

Раніше стало відомо про загибель командира батальйону Луганськ-1 Сергія Губанова в районі селища Трьохізбенка Новоайдарського району. Ще троє бійців отримали важкі поранення.

Нагадаємо, батальйон Луганськ-1 - поліцейський підрозділ, яке патрулює населені пункти вздовж лінії розмежування.

Герої не вмирають

Вони загинули за Україну в березні 2020-го: 11 імен та історій полеглих захисників
1 Квітня 2020
Вони загинули за Україну в березні: 11 імен та історій полеглих захисників

АрміяInform продовжує відстежувати бойові втрати Української армії на Сході нашої держави. В березні 2020-го внаслідок бойових дій загинули 11 воїнів-героїв. Усі вони — представники ЗСУ. Ми зібрали для вас імена, дати й історії про полеглих за нашу незалежність захисників. Згадаймо найкращих синів України поіменно…

https://armyinform.com.ua/2020/04/vony-zagynuly-za-ukrayinu-v-berezni-11-imen-ta-istorij-poleglyh-zahysnykiv/?fbclid=IwAR3QkIJd_3WUZtnqvnPr9MccJ2M7knBnBl0U0WxMi1KZgSlAISq2TRJv7ag

Сергій Дідич загинув цього дня 18 лютого 2014 р. на Євромайдані


Шість років тому, 18 лютого, на Майдані почалися обстріли учасників Євромайдану беркутівцями. Зранку протестувальники почали “Мирний наступ” з Майдану до Верховної Ради, який перетворився в запеклі сутички між “майданівцями”, силовиками і так званими “тітушками”. У цей день обірвалося не одне життя, і серед них – Дідич Сергій Васильович –  громадський активіст, родом з Городенківщини.
Сергій Дідич народився 3 листопада 1969 року у селі Стрільче Городенківського району. Він був головою Городенківської районної організації ВО «Свобода», депутатом Городенківської районної ради, в якій очолював комісію з соціально-економічного розвитку, засновником та директором туристичного клубу «Золоте Руно». Герой України.

Сергій із дружиною на Майдані був з початку грудня. Був сотником івано-франківської сотні. Двічі додому в Городенку подружжя приїжджало на кілька днів і знову поверталося до столиці. Востаннє з родиною бачилися на Різдво. Він був на передовій, а його дружина — на Майдані.

18 лютого 2014 року разом зі своєю сотнею стримував атаку «Беркута» у Кріпосному провулку. За словами побратимів, коли його сотня відходила, Дідич йшов останнім. За первинною версією, граната розірвала йому сонну артерію на шиї.

У пам’ять про батька дочка Сергій Дідича, Ira Didych написала зворушливі слова:

“А ви знаєте, що у мене тато загинув?
6 років тому. В Києві. На Майдані.
Не пам’ятаю, чи писала я про це тут прямо. Мабуть, ні.
Я була дитиною коли його вбили. Мені було 12. Того дня я повернулася зі школи додому. Робила уроки. Дивилася прямі трансляції з Майдану. Вогонь. Колеса. Крик. І гордилася своїми батьками, що вони там.
А потім дізналася, що мого тата вбили.
Мого тата.
Я розказувала вам про це? Так? Ну тоді добре.
Ні? Ну тоді розкажу чому ні.
Бо про смерть говорити незручно.
Сьогодні я не буду розказувати про свого тата. Я вже забула відчуття його доторку. Голос згадую тільки в найглибших снах. Й посмішку вже не знаходжу в інших людях.
Я буду говорити, чому я про це мовчу.
Бо про смерть говорити незручно.
От скажу я вам:
– Привіт. Мій тато на Майдані загинув. І так, я з цим живу. Так плачу коли про жертовність говорять. Коли беркутівців в Росію відпускають. Коли «дегероїзують». Коли б’ються за соцдопомогу. Коли вирішують хто за кого має помирати. Але ж живу.
І що ви мені відповісте? Зазвичай люди мовчать. Або обіймають. (Це вже трохи краще. Але не для мене. Тільки для них.)
Бо про смерть говорити незручно.
– Вибачте, пані викладачко. Чому я вас не слухаю? Знаєте сьогодні 18 лютого. Уже 14 година. Десь в цей час 6 років тому мого тата вбили. Але ще не опізнали.
– Вибачте, друзі, я на збірку не прийду. Просто зараз 19 година. 18 лютого. 6 років тому я почула як кричить моя бабця. Бо її сина вбили. Мені зараз складно зорієнтуватися. Бо я досі цей крик чую.
– Вибач, мам. Але я не можу з тобою сьогодні говорити. Як і ти не могла говорити зі мною в цей день 6 років тому. Сьогодні я буду вибивати. Вибач, мам.
Але я не скажу вам того.
Бо про смерть говорити незручно.
Коли мене діти запитують:
– А де твій тато?
Шо я скажу їм. Вони ж не знають що таке смерть. Ви ж їм не казали. Сказати їм, шо він на небі? Вони ж знають, що там або космос, або літаки. Але ви мовчіть.
Бо про смерть говорити незручно.
– Привіт, Іра. А чому ти ні з ким не зустрічаєшся.
– Привіт. Ну знаєш. Єдиного чоловіка, якого я любила, вбили. Теж чоловіки. І я тепер взагалі чоловіків боюся трохи, насправді.
– Іра, а ти уявляла собі своє весілля?
– Так. Смішно. Але коли мені було 12, то мій тато сказав, що хоче зробити мені красиве весілля вдома. З друзями і літніми квітами. Але знаєш його вбили 6 років тому. І жодне весілля вже не буде таким, яким би він його зробив.
Але я точно вам того б вголос не сказала. Сказала б, що я про таке не думаю.
Бо про смерть говорити незручно.
– Доброго дня, Ірино. Чи можна буде записати з вами інтерв’ю ?
– Так звичайно. Хочете правду чи ще одну сльозливу історію? Вам загальними фразами чи про смерть? Загальними фразами? Добре.
Добре, я не буду говорити з вами про смерть.
Бо про смерть говорити незручно.
– Ой, Іра. Щось ти погано виглядаєш.
– Та я захворіла. Але, насправді, у мене тато загинув 6 років тому. І мені весь тиждень складно навколо 18 лютого жити. А може і два тижні. Але так. Я захворіла.
Так я й хворію 6 років підряд. В той самий час. Бо коли хворієш, можна погано виглядати.
Бо про смерть говорити не зручно.
Я буду ковтати сльози десь в кутку кімнати. Бо шо я вам скажу? Ви ж і так не зрозумієте. І не маєте розуміти. І надіюся ніколи не зрозумієте.

Я вам ще можу багато прикладів навести, коли про смерть говорити незручно. Але ви зрозуміли – будь-коли.

Вам зручно говорити про Героїв. Про Подвиги. Про Історію. Про Гідність. Про Свободу. Про Людяність. Про Майдан.
Але про смерть вам говорити незручно.

Ви маєте знати. Мій тато загинув на Майдані. 18 лютого. Бо якщо ви цього про мене не знаєте, то ви нічого про мене не знаєте. Смерть частина мого життя.
І вашого теж.

P. S.: Подивіться фото. Ми там щасливі.”

https://westnews.com.ua/miy-tato-zaginuv-na-maydani-donka-geroya-nebesnoyi-sotni-napisala-post-u-pam-yat-pro-batka-foto/?fbclid=IwAR3VUskOoF4ArLzsaCINydCCKSkY3pMik-lqNh_T7gS1Wt5ROybasC2J8FI

Страницы:
1
2
3
5
предыдущая
следующая