хочу сюда!
 

Алла

38 лет, лев, познакомится с парнем в возрасте 35-48 лет

Заметки с меткой «казка»

Драконяча історія або пригоди лицарів... № 12

 

Лицарі Круглго Столу

    Лицарі Круглого Столу сиділи за круглим столом у стані "посиніння від переживань". Вони провели усе літо переслідуючи ноусменів (букв. "носатих чоловіків"), або ж нортменів (букв. "людей Півночі"), чи то пак "вікінгів" чи як би ще вони себе не називали. Учасники швидких нападів зненацька атакували, а потім грабувалии і розорювали усе англійське узбережжя. Лицарі Круглого Столу заприсяглися бути захисниками королівства. Зараз про них можна було б сказати, що вони "були заприсяглися". Їм довелося полювати на вікінгів, але вони не могли знищити їх. Або ж завдати їм поразки. Чи побачити їх.

    Перші повідомлення про ворожі рейди надійшли з Халліґу-на-Ґуґхаллі (Halligough-on-Goughhalli). Лицарі, очолювані Сером Ланселотом, швидко вирушили на допомогу. Прибувши на місце рейду двома днями пізніше, вони знайшли лишень декілька зітлілих хат, комор, а також нещасних людей. Їм сказали, що вікінги полишили їхні човни й вирушили на південь. Південь! Лицарі прийшли саме з півдня! Вони повинні були розминутися зовсім поруч! Сер Логік відзначив, що на воді немає знаків, котрі могли б свідчити про те, що ворог увійшов у неї, адже якби він і справді так зробив, то потонув би разом з усім своїм озброєнням. 


    Сер Ланселот подумав близько секунди  і сказав Серу Логіку: "О, замовкни! Навіть іді@т знає це. Сідаймо на наших надійних коней і давайте хутчіш переслідувати цих ворогів прямо до воріт Пекла"!


    Сер Логік сказав Ланселоту: "О, замовкни".


    Усе літо вони переслідували цих вікінгів. Разом з тим ніколи не бачили їх. Лицарі їхали на південь, вікінги ж вирушали на північ. Лицарі рухалися на північ, а вікінги йшли на південь. Вікінги відпливли додому й лицарі повернулися до Камелоту. Тільки-но з'явившись, вони вони одразу помітили, що не було аплодуючого натовпу. Деякі люди спостерігали за ними з награними посмішками. Це викликало в лицарів "деякі переживання". Сер Галахад відзначив: "Гадаю, ви є настільки ж хорошими, як і ваша остання битва".


    Інші Лицарі одночасно сказали: "О, замовкни"!


    Відтак, вони вирішили трішки посидіти, порозмовляти й перепочити аби підняти собі настрій. Першим сів сер Ґвен. Жахливо великий чоловік. Воїн. Так само непереможний в іграх та змаганнях, як і в битвах. Найхоробріший з-поміж хоробрих. Сер Ґвен їздив на великому чорному лицарському коні. Це був найбільший кінь у королівстві. Єдиним недоліком був його голос... Сер Ґвен мав дівочий голос. Надзвичайно пронизливий, писклявий голос, який дуже веселив інших лицарів.  Відтак, він майже не говорив з ними. Він не міг навіть сказати що-небудь своїй дружині. Здається, її це не хвилювало, безсердечну...


    Поряд з ним сидів сер Блек. Сер Блек вважав, що з подібним ім'ям йому слід мати великого, чорного лицарського коня. Він ніколи не говорив відтоді як Король Артур насупився почувши суперечки серед його лицарів. Подібне поєднувалося з тим фактом, що сер Ґвен вирвав би його селезінку, якби він заговорив. Ні, сер Блек так і не сказав нічого. У будь-якому разі, це додавало його образу деякої загрозливості.


    Білий Лицар був цілковито засмученим станом справ у цілому. Перебування поряд з подібним до сноба сером Блеком було трохи чи не більшим випробуванням, аніж він міг витримати. Цей чоловік ніколи не купався... Хоча б один раз на рік, подібно до цивілізованих людей! Сер Блек відзначався запахом подібним до тухлятини. Білий Лицар вирішив спробувати підбити декількох хлопців аби вони пішли разом з ним "У пошуках Священного Ґраалю".


    Король Артур сів на троні поруч з Гвіневрою. Він відчував найбільшу "втому від переживань" з-поміж усіх. Наближався час сплати податків і людей спустошили рейди. Жоден добрий, люблячий, доброзичливий правитель не міг збирати податки за подібних обставин. Але Артур зміг. Чи обкладаючи податками бідноту, чи багачів він пам'ятав старий вислів, - "Пташки із пір'ячком збираються разом". Якби він переобтяжив податками багатіїв, то вони підняли б збройне повстання. Біднота ж не могла зробити чого-небудь, отже усе мало пройти без клопоту.


    Він кинув погляд на королеву, котра сиділа з таким виглядом ніби читає пергамент. Артур не думав, що вона може читати або писати. Він не вважав так оскільки сам не був спроможний ні на що подібне. Адже ж саме для цього він мав писарів. Вона могла щось прочитати, а потім підморгнути серові Ланселоту... Прочитати і підморгнути. Артурові це не подобалося ані найменшою мірою. Він викликав би Ланселота на поєдинок, але усе ще не мав передсмертного бажання. Він іноді хотів щоб саме Ланселот замість нього був вийняв меч з каменя. В такому разі Артур не став би королем, а заразом і не одружився б з Гвіневрою. Нехай би був пощез той клятий Мерлін.


    Мерлін, звичайно, відчував це, але не турбувався взагалі. Він також взагалі не відчував "втоми від переживань". Він був настільки щасливий, наскільки це можливо. Він був володарем без відповідальності. Він був багатим без роботи. У міру того, як жінки відходили у небуття, на утриманні Ланселота лишалося чимало дітей. Так в цілому, Мерлін був щасливий. Він додав ходи, вийшов на балкон і поглянув донизу, на здивованих лицарів... Кинув погляд на королеву. Вона ж подивилася на нього угору і підморгнула. Так, вона була такою ж щасливою.


    Історія оповідає нам, що Лицарі Круглго Столу, держава Артура, Королівство Камелоту взяли участь у великій битві проти неймовірних орд. Лицарі боролися до самого кінця. Вони фактично відчули "втому від переживань". Навіть замішання.

P.S. Ну що ж, сподіваюся, що ця оповідка теж Вас зацікавить ... У будь-якому разі, в її сюжет вплетено реалістичні елементи, котрі можуть стати гарною поживою для роздумів... Кхм... Перед цим мене якось були запитували з приводу моралі прочитаного... Що ж, як на мене, тут можна звернути увагу на саме життя, його швидкоплинність та мінливість... А також потребу виявляти відповідні до обставин якості... Реальність може бути далекою від нашого уявлення про неї, але це уявлення повинне якомога чіткіше відображати оточуюче... У всій повноті та різнобарвності...

Дуже вдячний, що навідалися та прочитали...

Р.P.S. За оригнальний текст оповідки висловлюю подяку сайту http://dizzydragon.com/knight.html.


82%, 18 голосов

5%, 1 голос

14%, 3 голоса
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Драконяча історія або пригоди лицарів... № 14

Що ж... Вирішив опублікувати ще одну оповідку про дракона та лицаря... До деякої міри вже звично, хоча й дехто вважає, що слід було б трішки підкоригувати тематику... Не знаю, на цей момент немає ні відповідного настрою, ані натхнення. Власне, сподіваюся, що ця оповідка сподобається не менше аніж попередні... Тож... Бажаю приємного читання... Та прослуховування.


       Дракон був маленький, не більше кішки. Він неквапливо вибрався з печери і влаштувався на пласкому камені.
- Н-ну? 
       Лицар не відразу зрозумів, що це говорить дракон. Тонким голосом - але не дитячим, а як горбань на ярмарку. Трохи надтріснуто.
- Повтори, що ти там кричав. А то я не усе розчув, - маленьке чудовисько задерло голову, і в такт словам з пащі трохи висовувався роздвоєний язик. 
       Лицар невпевнено повторив:
- Виходь на чесний бій, о злісне і підступне чудисько.
- А далі?
- Викрадач дів. Руйнівник маєтностей. Прокляття мирного краю.
- Відмінно! - захопився дракон. - Ну, давай!
- Що давати? - не зрозумів лицар.
- Битися! - дракончик підстрибнув і видихнув золотаву стрічечку полум'я.
- А-а іншого дракона тут немає? - лицар спробував зазирнути до темряви лігва.
- Ні. Лише я. Ну, давай битися. За усіма правилами, - дракончик набув поважного вигляду і все тим же несолідно-пискливим голоском заговорив: - Послухай же, о жалюгідний смертний, слова спадкоємця древньої раси. Віднині правлю тут я, і усе, що навкруги - моє. І пребуде моїм навіки. Якщо не бажаєш ти визнати моє священне право на цю землю, бийся зі мною, і будь переможений та зганьблений.
- Ти це серйозно? - лицар досі не міг повірити, що це і є тутешній дракон.
- Так, мені набри.. Я стомлений бесідою! І матиму честь атакувати вас, тільки-но ви повідомите мені, під яким ім'ям або кличкою відомі, щоб ваша загибель не виявилася марною.
- Що-що?
- Ім'я своє назви, бовдуре. Увійдеш до легенд. Як тридцять сьомий лицар, переможений мною. На коня можеш сісти. Е-е, почекай, звати тебе як?
- Джоджо.
- Не той, - радісно заявив монстрик. Дочекався, поки здивований супротивник здеретося на сідло. І злетів. 
       У такому безглуздому поєдинку Джоджо брав участь уперше. Дракон був буквально всюди. Він вився навкруги. Він видихав полум'я - несильне, але пекуче. Він налітав, пашів вогнем і вправно підносився геть. 
       Дістати його списом не було анінайменшої можливості. Навіть відмахнутися не виходило. Вірний кінь ледве слухався поводів - пританцьовував, хропів, мотав головою. Лицар випустив безглуздого списа і дістав меч. Краще не стало: він вже стомився, та й дракон допік його сильно. В буквальному розумінні допік, крізь щілини в обладунках. Піт заливав очі, опіки боліли, у голові паморочилося. 
       Дракон припинив атаки. Завис у повітрі, швидко тріпочучи крилами. Джоджо змахнув мечем. Не дістав. Дракон не зрушив з місця.
- Здайся.
- Ш-що?
- Здайтеся, сер лицар. Визнайте себе переможеним.
- Ні за що! - лицар підвівся на стременах, сподіваючись застати дракона зненацька. Той легким піруетом вислизнув від атаки і злетів вище, так що лицар втратив його з виду. Шолом заважав дивитися - а без шолома давно б волосся згоріло. 
       Кінь побачив небезпеку раніше, аніж вершник. Благородній тварині теж не подобалося, що на неї пашать полум'ям. Кінь відпрянув убік, спіткнувся, і вершник не втримався у сідлі. Він зрозумів, що летить і з гуркотом звалився на камені. 
       Лицар розплющив очі. Першим, що він побачив, був дракон, котрий сидів на камені неподалік самого його обличчя. Першим, що він почув, був голос дракона.
- Живий. Ось і чудово. Чи визнаєте ви себе переможеним у чесному бою, сер лицар Джоджо?
- Не визнаю. Бій нечесний.
- Далі битимемося? 
       Лицар сів. Зняв шолом і панцерні рукавиці. Помацав ґулю на голові. Шиплячи від болю, почав розстібати ремінці кіраси.
- Битимемося?
- Не будемо.
- Тоді здайся.
- Коня мого не бачив, а? Гаразд, гаразд, здаюся, - оскільки дракон знову видихнув вогонь, трохи не обпаливши лицареві волосся.
- За усіма правилами здайся.
- Визнаю себе переможеним і віддаю себе на милість переможця, сер дракон, не знаю Вашого імені.
- Обійдешся, ім'я йому ще.. Контрибуцію давай.
- Чого-о?
- Матеріальні та інші цінності. Викуп. За збереження твого життя. А то з'їм. 
       Дракон не жартував. Він злетів і завис, тріпочучи крилами, за кілька кроків від лицаря. 
       Лицар зітхнув.
- Коня не віддам. Хоч з'їж мене. Без коня нікуди.
- Потрібний він мені... Та ти його упіймай спочатку. До речі, упіймай. У тебе в сумках напевно що-небудь корисне знайдеться.
- Ніа, - лицар був білявий і молодий, зараз він здавався зовсім хлопчиськом.
       Обличчя у нього було червоне. - Сорочка, плащ, хліба небагацько. Ну, ще міді трохи.
- Золота немає? - розчаровано примружився дракон.
- Вибач.
- Що ж з тобою робити? Хліб давай сюди.
- Навіщо? - здивувався Джоджо. - Невже Ви, сер дракон, черствим хлібом живитеся?
- І сиром теж. Не брешіть, сер лицар, сир у вас теж є. Ловіть свого коня.
- А якщо я коня упіймаю і ходу звідси? 
       Дракон сторопів:
- Ти ж мені здався, диво. Це не за правилами буде. Свої ж лицарі тебе не зрозуміють.
- А вони дізнаються?
- Обов'язково, - поважно відповів дракончик, - ти тут не лише не перший. Ти ще й не останній. Знову ж таки, звідкіля ти знаєш - раптом я літаю швидше, аніж твоя шкапа скаче. 
       Джоджо кивнув. 
       Він пустив коня пастися а сам розділив з драконом їжу й жував всухом'ятку. Дракон набив черево. Сумно подивився на лицаря. Пішов до печери. Задкуючи, витягнув булькаючу барильце - завбільшки куди більше від себе.
- Пригощайтесь, сер переможений. Репарації.
- Теж від лицарів?
- Від місцевого селянства. Хіба вам не розповідали, що злісне чудисько обклало їх непомірними податями?
- Розповідали. Тільки...
- Тільки селянинові теж жити якось потрібно. Я доки маленький, багато не з'їм. Хоча на апетит не скаржуся. А баронові завжди можна сказати, що оброк платити нічим, дракон усе пожер. З дракона який попит?
- Відомо який. Знайдеться герой, переможе.
- Досі не знайшлося, - дракон позіхнув. - Тебе ж теж барон найняв?
- Угу. Тільки ніхто не сказав... - лицар зам'явся.
- Що я маленький, - допоміг йому дракон. - І це правильно. Ти теж усім кажи, що я зростом зо два коні, а завдовжки з чотири. І увесь в лусці, і вогнем дихаю.
- Чого б це?
- Ні, ну можеш УСЮ правду розповісти. Що переміг тебе дракон завдовжки в лікоть. Репарації узяв. Пивом пригощав.
Білявий замислився.
- А ти розумний!
- Не скаржимося, - скромно відповів дракон. 
       Вони помовчали. І ще помовчали.
- Ну що ж, бувайте здорові, сер лицар, - нарешті висловився дракон, - Вам пора.
- Точно?
- Точніше не буває. Сподіваюся я, що поняття честі не порожній звук для вас, і не скористаєтеся ви перемир'ям, щоб вдарити мені в спину. 
       Лицар поперхнувся пивом. Утер губи і встав:
- Я-то не скористаюся. Але може знайтися яка-небудь сволота. Спробує.
- Нехай спробує, - відгукнувся дракончик. - Думаєш що-небудь вийде? 
       Лицар доніс барильце, що неабияк полегшало, до печери. Потоптався. Зітхнув:
- Бувайте здорові, сер дракон...
 

 За оригінальний текст оповідки хочу висловити подяку
 

© Red 2 the Ranger

38%, 8 голосов

38%, 8 голосов

24%, 5 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Драконяча історія або пригоди лицарів... № 15

Розумію, що "багато написано", але й прошу зважити на ту обставину, як мені довелося помучитися з цим текстом... Загалом, сподіваюся, що ті "прихильники драконів", котрі вважали, що ця тема потребує детальнішого викладу, лишаться задоволеними... До речі, мені самому було цікаво доторкнутися ще й такого аспекту "драконячого життя"... Ну що ж... Очікую на Ваші відгуки.
       "Ой, і який бовдур сказав, що дракони - символ мудрості? Ні, сперечатися я з цим не збиралася, але... Якесь дивне у людей ставлення до мудрості".
       Я дотовпилася до печери й  за розтягнулася порогом. Насилу перевела дихання, оглянула ушкодження на моїй шкурі. А нічого такого, тільки гребінь подряпали.
       Фе, набридли ці мисливці недороблені.
       Спочатку по одному лицарі придибували.
 - Агов, ти, мерзенна повзуча тварюко! Виходь, прийшла твоя смертна година!!!
       Виходжу, дивлюся на це ходяче непорозуміння. Матусю моя! Цікаво, він дійсно вважає, що така кількість заліза робить його грізним і сильним? Особливо якщо врахувати, що дракон - істота вогнедишуча, метал - добре нагрівається, а зняти залізяччя самостійно - процес тривалий, лицар саме встигне зарум'янитися до ніжної кірочки...
- А тобі воно потрібно? - стомлено запитую його.
- Досить тобі, погане чудовисько, людей їсти, жити їм заважати та скарби ховати!
- Хочеш, я і тобі камінчик подарую, і розійдемося світом? А то мені потім твоє залізо та кістки від печери відтягати, важко усе ж.
- Ніколи, боязка тварюко! - патетично вигукує він, витягуючи з піхов меч.
       Ну ось, трохи що, так відразу обзиватися. А ще лицарем зветься. То ж і довелося повчити бідненького чемності-розуму.
       Залишки видатного воїна разом з проклятущим залізом я відтягла до лісу...
 
       Коли лицарям набридло, свої сили вирішили випробувати селяни. Ходили вони, правда, натовпом, але з озброєнням у них простіше, аніж у лицарів, оскільки це саме озброєння зазвичай добувалося в тому ж таки лісочку. Тож, один красувався кольчугою, другий, - шоломом, третій тягнув меч а інші - по-старому, в личаках і з вилами.
       Такі зазвичай брали камінчика, уклінно прощалися і з піснями вирушали геть - святкувати.
       З часом, вони стали ходити до мене, як на роботу.
- Тітонько Ірда, у Семки синок народився-то...
- І що? - заледве розплющивши око запитую я.
- Підмогни, а? Не те, це... Ми рать велику піднімемо...
- Ну, ви зовсім.. Син, кажеш? Гаразд, живи, - декілька золотих блиснуло на сонечку.
       "Чого не зробиш заради власного душевного спокою"?
 
       Я вже думала, угамувалися, нарешті. Лицарям я набридла, а з селянами ніби спільну мову знайшли.. Але ж ні, знову якісь психи з'явилися. У фіолетових балахонах, з квітами в руках і пісню якусь таку мерзотну горлопанять... А за ними - лучники із стрілами. І хороші лучники, щоб їх! Не прибрала б подалі хвоста - підстрілили б. Знову якась нова секта з'явилася? Може, звичайно, потрібно цікавитися міжнародним становищем, але це так складно... Та й яка мені різниця, де там за черговий король на троні влаштувався? Втім, тепер доведеться розбиратися що це за стрілки такі в мої краї забрели. Відчуваю, самі вони від мене не відчепляться, доведеться допомагати. На крайній випадок, звичайно, можна перебратися куди-небудь у гори, але з цим цілком можна почекати - не вистачало ще аби я, Я, по всій країні бігала через якихось там...
       Втомившись у цій безглуздій гонитві, я непомітно задрімала. Напевно останнім часом я вела занадто спокійний і розмірений спосіб життя. Раніше, пам'ятається, мене подібні облави тільки бавили, а тепер засмутили... Та й втомилася я, якщо відверто.
       Розбудили мене чиїсь тихі схлипування. Це ще що?! Взагалі-то моя печера не є місцем паломництва для нещасних і невтішних. Раніше, правда, мені намагалися приносити жертви..
 
       Приведуть до лігва яку-небудь гарну дівчину, прив'яжуть до найближчого дерева і щиро вважають, що я повинна радіти такому "подарунку".
       Стоїть, сльозами вмивається.
- І що я повинна з тобою робити?
- Ну...
- Та кажи, вже, гірше, ніж я думаю все одно не буде...
- Поглумитися і з'їсти, а натомість осяяти село благодаттю, - збентежено пояснює дівчина.
- Що? - вдавившись полум'ям і відпльовуючись димом, запитую. - Я їх зараз так осяю, мало не видасться! Я їх усіх, до пенька облагодію!
       Дівчина в путах зіщулюється і плаче ще гіркіше.
- Досить тобі, заспокойся. Давай розв'яжу. Заночуєш в мене, а зранку - додому. І щоб більше нікого - чуєш? - нікого з села тут не було. Та що з тобою, припини ревти.
- То я вам не подобаюся?
- Дитинко, я не їм людей - вони жорсткі і несмачні. А в тобі ще й їсти нічого.
- А... Поглумитися? - обережно уточнює вона.
- Уб'ю, - непоквапом обіцяю я, - того дурня, котрий пустив ці чутки. Я - дракониха. І дівчата мене жодним чином не хвилюють.
       Хлопців, втім, вони мені так і не надіслали... А даремно, бо у мене саме черговий металевий лицар вималювався...
 
       Але це було давно. Цей же плач мене неабияк спантеличив. Що це ще за жартики? Обережно висовуюся. На камінчику біля печери сидів хлопчисько років восьми-десяти і сердито розмазував сльози по брудних щоках.
- Ти тут звідки? - запитала я в нього.
- Не знаю, - нічого не скажеш, вичерпна відповідь. Дитина когось з сільських? Ой, не схоже. Та й усіх хлопчиськ його віку я хоч раз, та бачила. Бо який нормальний хлопчисько утримається від спокуси подивитися на живу дракониху, незважаючи на усі заборони батьків? Пам'ять же в мене хороша. Цього жука я ніколи не бачила. Він був справжній жук: худий, неоковирний з блискучим волоссям і очима.
- Ти чий?
- Я - нічий, я - король, - обурився він.
- А, ну так, звичайно. І ваш замок знаходиться там? - я кивнула на село.
- Ні, мій будинок у Шадрі.
- Ого, - здивувалася я. Шадр - столиця нашого чудового королівства, не менше дня летіти.
- А як ти потрапив до моєї печери?
- Я втік.
- Звідки?
- Не знаю.
- Ясно. Давай по порядку. Тебе, король, як називати?
- Не скажу. Я - Його Високість. Звати мене по імені має право тільки мама.
- Гаразд, високість, я тобі, звичайно, не мама, але і не піддана. З'їм і безіменним.
- Не з'їси, - впевнено сказав малюк. - В усіх казка дракони - добрі і мудрі.
- Грубі лестощі. Гаразд, дрібний, може і не з'їм. Якщо мені не набридатимеш. То яким вітром тебе до мене занесло?
       Дитина наполегливо мовчала. Ну що ж, не хоче - не потрібно. Я повернулася до печери. Ззовні пролунали ще сумніші схлипи. Мене вистачило хвилини на три.
- Так, дитя, або ти негайно затикаєшся і йдеш чимдалі від печери, або ти мені розповідаєш, що з тобою сталося, і ми намагаємося допомогти твоїй проблемі разом. Вибирай.
- Мене звуть Горд.
       Хоч щось. Цікаво, а яке відношення насправді він має до Шадру і королівської сім'ї?
- Я - король. Ми з мамою і сестрою живемо в палаці. Мама завжди каже, що коли я виросту, то займу місце батька. А ще у мене є учитель Вірсан. Одного дня після вечері, коли я вже лягав спати, він зайшов до мене і сказав, що на мене очікує мама. Я пішов до неї, але мене хтось схопив ззаду... Я намагався битися, кусався, але мене все одно запхнули до карети. Ми довго їхали, ночували в лісі... А учора вони забули замкнути карету, і я втік... Але мені важко далеко йти, - розповідаючи, хлопчисько знову захлюпав носом.
       Я вклала дитину в печері на шкурах, а сама - швиденько до села. Три хвилини лету - дрібниця яка. І нічого. Ні про яке Горда там нічогісінько не чули.
- Знаєш що, Ірдо, - під кінець бесіди повідав мені старійшина, - тебе тут якісь розшукували. У балахонах, з лучниками. Мовляв, живе у ваших краях моторошне чудовисько, вкажіть нам його лігво і звільнитеся назавжди. Ну, ми спочатку повіднікувалися, а потім і вказали. Ге-е-ен туди - він махнув рукою. Я гмикнула. У тій стороні була непролазна гущавина.
- Спасибі.
- Нема за що. Ми своїх не кидаємо, - гордо відповів він.
       Ну треба ж, вже й "своїх". А то усе "погана тварюка" та "тварюка повзуча".
- А потім вони повернулися. Злі, як собаки. І усе нишпорили чогось, та й ніби щось згубили. Хотіли по будинках піти, але наші хлопці їх миттю відвадили.
- Ой, дивіться, не було б біди, - селян мені було навіть шкода - село хороше, з багатьма я особисто знайома була. Та й не видали вони мене - теж приємно. - У них лучники ті ще, якби з більшою кількістю не повернулися.
- Як повернуться, тоді й розбиратися будемо, - махнув рукою старійшина.
 
       У печері на мене очікував сюрприз: прокинувшись, Горд натужно намагався відсунути камінь, котрий приховував вхід до скарбниці. Треба ж, яка талановита дитина, досі ніхто навіть не помічав, що цей камінчик чимось відрізняється від інших.
- Дзусь звідси - шикнула я на нього. - Я тобі що звеліла? Лежати тихо й нікуди не потикатися, а ти?
- Але ж просто так лежати нецікаво! І взагалі, мені мама перед сном завжди казку розповідає. Розкажи казку! - зажадав Горд, деручись по моєму гребеню вгору. Легким рухом я його скинула на шкури. Хлопчисько радісно засміявся й поліз знову. Схоже, гра йому сподобалася. Коли він дістався майже до шиї, я не витримала і скинула його знову.
- Тихо. Давай вкладайся, а я, коли на те, розповім тобі казку.
- Розкажи-розкажи, - радісно вигукнув він і спробував узяти мене штурмом ще раз.
- Цить. Або ти лягаєш, або нічого не почуєш. Ну! - грізно спохмурніла я. - Далеко-далеко в горах жив-був маленький, але веселий і меткий дракончик. І були в нього батьки, мама і тато...
       Коли Горд нарешті заснув, я замислилася. Шкода, не запитала я, як же то короля нинішнього звуть? Та й нащадка його. Невже повірила дитячим вигадкам? А таки повірила, схоже. Я влаштувалася поряд з Гордому і непомітно задрімала.
 
       Удосвіта мене розбудив вісник з села. Семка. Синові, його, тільки подивуйте, вже років три буде. А як на мене, так краще б дівчинка народилася.
- Що там ще?
- В село лицар якийсь черговий заявився. Тільки його не ти - дитина цікавила. Мовляв, чи не бачили ви такого-то, років десяти, чорнявенького. Гордом звати. Ну, усе як ти розповідала. А ще він про тих, в балахонах запитував. Як дізнався, що вони тут вже були, з села - шасть, і до лісу. Між іншим, у бік твого лігва. Отже дивися, як би він залізом своїм у тебе перед носом махати не надумався..
- Не надумається. А якщо раптом - і йому місце знайдеться. Лісок-то не маленький. Тримай, синочка порадуєш, - я підкинула пару золотих. - Та старійшині - спасибі. І, до речі, трохи знову не забула. Ти часом не знаєш, хто у нас нині в королях ходить?
- Король наш помер, вже як років чотири. Тепер на троні дружина його, а спадкоємець підростає. Років дванадцять йому, може, а може і десять - не знаю.
- Дякую. Ну, йди... Сім'ю бережи, - напучувала Семку я.
       Може і насправді, не брехав хлопчисько?
 
       Лицар проламувався прямо через кущі. Усе як має бути: в залізі, з мечем. Спорядження, правда, погірше, аніж в його попередників, лишень кольчужка, але загальний вигляд був суворий і грізний.
- Чого, добрий молодче, шукаєш? Вже чи не мене? - кокетливо запитала я. - Ось тільки даремно стараєшся. Немає у мене анінайменшого бажання чесний бій провадити. Краще сам ген в той лісок іди...
- А мені воно потрібно?
- А навіщо тоді ти тут?
- Заблукав, - абсолютно не соромлячись, лицар сів на землю і зняв чоботи. - Фе, втомився. А у тебе поїсти нічого немає?
- Людинятини захотілося? - єхидно запитала я.
- Ти її їси? Вона ж несмачна, - з виглядом ображеного гурмана, відповів лицар.
- Ну ти, чоловіче, даєш, - здивувалася я, але все ж винесла йому сухарів у мішечку - в селян узяла, люблю іноді похрускувати на дозвіллі.
- Ти хто? І що тут робиш? - більш-менш мирно поцікавилася я.
- Я - Верст, лицар Її Величності Королеви Солекей. Подорожую по країні. А як тебе звуть?
- Ірда, - лицар так смачно хрускотів сухарями, що мені негайно захотілося теж.
- І що королева? - запитала я в нього.
- Править мудро і справедливо, - з гідністю відгукнувся лицар.
- А-а-а, - протягнула я і зітхнула. Напевно, в такому "дусі" ми поговорили б ще довго, але тут з печери висунувся Горд.
- Ірда, мені нудно.
       От паршивець дрібний! Мало того, що навадився мене по імені називати, так ще й нянькою зробити норовить.
- Горд, - вдавився лицар, - Ваша Високість...
- Верст, - радісно вигукнув хлопчисько і повис у нього на шиї.
       Через деякий час, після взаємних докорів, радощів, вересків та криків з'ясувалося наступне: Горда викрала група фанатиків, котрі мріють зробити нашу країну релігійною-релігійною. А вчителя просто підкупили. Напад на палац вдалося відбити, секту розігнали, але спадкоємця на той час відвезли далеко. Верст, істинний лицар королеви був одним з багатьох, хто відправився на пошуки...
       До вечора, коли дитину вдалося, нарешті, вкласти (почесний обов'язок розповідати казку узяв на себе Верст), ми з лицарем сиділи біля багаття і думали, що робити далі. Або ж він думав, а я просто милувалася. Я дуже люблю сидіти біля багаття. Ну і що, що я вогнедишуча - хіба це може мені перешкодити оцінити спокійну силу чорно-червоного вугілля?
- Ти зможеш довезти нас до Шадра?
- Так. Але на це буде потрібно днів три, не менше. Я зараз не в кращій льотній формі.
       Хто не знає пояснюю: в повітрі дракони тримаються завдяки особливій, властивій тільки їм магії. Але вона швидко витрачається і повільно поповнюється. Отже, до столиці я дійсно могла долетіти за день, коли б не необхідність робити зупинки.
- Три, так три - сумирно погодився лицар і теж ліг спати.
- Залізо знімай, - наказала я лицареві вранці перед відльотом.
- Це ще навіщо? - приголомшено запитав він.
- Мені й так вас двох на своєму хребті нести, а ти ще й вантаж на мене приторочити  збираєшся? Знімай, кому сказала або ж тут залишишся. Хлопчиська я вже як-небудь і сама довезу, дорогу до Шадра знаю.
       Лицар зітхнув, пробурчав щось, але покірно зняв залізяччя.
- А ось тепер - полетіли.
- Н-но, - прямо у вухо заволав Горд, котрий вже сидів на гребені.
- Дрібний, волатимеш - скину, - попередила я, прагнучи не скривитися, коли разом з дитиною здерся лицар. Важкий, собака!
- Я не дрібний, я - Його Високість, - я скосила одне око. - Ну хоч би Горд...
 
       До Шадра ми дісталися за три дні. З піснями, жартами і примовляннями, вже трохи чи не найкращими друзями. Ну так, що ж їм, це ж я їх на собі тягнула, не вони мене... До печери на мене очікував такий самий шлях...
       Я зупинилася в приміському ліску. Нічого, тут тепер зовсім недалеко, самі дістануться. А то мене ще ненароком підстрілять захисинички Батьківщина і королеви...
- Дякую, Ірдо, - Верст був ввічливий і благородний.
- Тітко Ірдо, ти тільки нікуди не йди, я скоро повернуся, - вхопилася за мою шию дитина.
- Ну усе, йдіть. Вас там мама чекає. Будь хорошим хлопчиком і королем, Горде!
- Не йди нікуди, почекай на мене, - крикнув вже на ходу хлопчисько.
       "Ага, зараз! Саме дочекаюся елітного загону лучників"...
 
       Через 15 років.
- Тітко Ірдо, ти тут? - пролунав трохи хрипкий чоловічий голос.
- Чого тобі, дрібний?
- Я не дрібний. Нині я - Його Величність Горд V.
- Ну-ну. З чим завітав?
- У мене донька народилася, - урочисто повідомив мені він.
- Поздоровляю...
- Дякую. А ще я хотів тебе попросити... Не візьмеш мого старшого на канікули? Тобі Верст допомогти обіцяв...
       Я тільки посміхнулася...

За оригінальний виклад цієї чудової оповідки хочу висловити свою щиру вдячність та захват
© Ли, 2006.



52%, 11 голосов

43%, 9 голосов

5%, 1 голос
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Драконяча історія або пригоди лицарів... № 16



Подорож додому
Вітаю усіх... Час плине, люди змінюються... Хоча не завжди й не за будь-яких обставин. Деякі життєві пригоди здаються або ж подібними, або ж неймовірно ірраціональними... Що ж, сподіваюся, що ця оповідка викличе у Вас гарний настрій та дозволить хоча б трішки відволіктися від повсякдення. 
Приємного читання!

       Сер Гуіл, лицар Круглого Столу та лорд Манору на Вікхемі-при-Зеленій пустощі-коло-Стратфорду, саме їхав з Камелоту, коли він поглянув униз і побачив, що під ним була корова. Він зліз і покликав свого піхотинця, Джефа. 

       "Джефе, хороший чоловіче, я, здається, їду на корові, а не на моєму вірному коні". 

       Джеф теж це бачив. Він не міг говорити, оскільки захекавшись намагався йти в ногу, а також намагався втриматися від голосного сміху. Останнє напевно мало б своїм наслідком те, що його голова втрапила б на плаху. 

       "Так, мій лорде, це дійсно виглядає саме так", Джеф, нарешті, спромігся хоча б щось вимовити. 

       "І все ж, мій добрий друже, я знаю напевне, що залишив Камелот саме на коні". 

       "Так, сер Гуіл, саме так Ви й вчинили. Це не викликає сумнівів". 

       "Чи можеш ти пояснити, як я опинився верхи на корові?" 

       "Ну, можливо, відьма зурочила Вас й перетворила коня в корову". 

       Сер Гуіл поділяв цю думку. Вона видавалася цілком логічною. Відьми робили подібні речі. Це як хоббі. Однак, він не хотів аби звичайний піхотинець спромігся показати себе розумнішим порівняно з ним. 

       "Ні, я гадаю, й це можливо, що було зурочено нас обох аби змусити нас думати, що я верхи на корові. Я вважаю, що корова, котру ми бачимо, або ж, скоріше, думаємо, що ми бачимо, досі є моїм вірним конем. Ось що я думаю. Чи згодний ти? " 

       Звичайно ж, ні. Чому б відьмі зачаровувати піхотинця? Те, що лицар їде на корові, жодним чином не впливає на життя піхотинця. Ні, тоді це була б дурна ідея. 

       "Так, мій лорде, я гадаю, що Ви кажете цілком вірно". 

       "Так. Я вважаю, що я правий. Ні, відьмі не перехитрити мене. Рушаймо". 

       Сер Гуіл під'їздив до Манору і завважив селян, власних селян, котрі дивилися у протилежний від нього бік. Він мав би поговорити з ними про це. Коли він під'їздив до маєтку, то почув мукання, що долинало від кріпаків. Він вирішив, що й справді поспілкується з ними з цього приводу. 

       Сер Гуіл був першим ковбоєм.
За оригінальний текст оповідки хочу висловити вдячність


© Don Roble, 2000-03
Тім:
 - Рушайте... Але... Рушайте лишень якщо ви люди мужні. Вхід до цієї печери охороняє істота лиха, настільки  жорстока, що жодна людина, котра боролася з нею, не лишилася серед живих.
 Кістки не менш аніж п'ятдесяти чоловіків лежать розкидані у його лігві.
 Так, мужні лицарі, якщо
ви маєте сумніви щодо Вашої сміливості й вашої сили, не йдіть далі, сама смерть чекає на усіх вас зі страхітливими, великими, загостреними зубами.
Король Артур:
 Що за ексцентричний виступ.
Як на мене, доволі промовистий скетч з шоу Монті Пайтона. Чимало людей, чимало справ. Усі ми робимо щось, що в подальшому тією чи іншою мірою відобразиться у житті, самій долі. Чи є тут закономірності, чи є тут втілення ідеалу... Хто знає... Певно, відповідь в кожного буде своя.
За цей цікавий малюнок та можливість його використання при оформленні замітки хочу висловити вдячність його автору, а за тим й застільникові Круглого столу (4s) bigO914.


88%, 23 голоса

8%, 2 голоса

4%, 1 голос
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

казка

Колись давним-давно, в далекому королівстві, в маленькому містечку, в маленькій глиняній хатині жила бідна родина. Батько щодня прибирав вулиці містечка, а мати прала одяг. То була важка і невдячна робота, тому родині ледь вистачало на їжу. Поки батьки працювали, їх єдиний син – Маршал бігав по місту намагаючись хоч трохи допомогти то матері, то батькові. Або йшов до лісу, що був неподалік від їх хатини, і збирав ягоди, гриби і хмиз.

Одного теплого літнього дня він зустрів у лісі дивного чоловіка. Хлопчик знав всіх у містечку, бо ж допомагав батькові прибирати геть усі вулиці, а цього бачив уперше. Та й одяг на ньому був зовсім не такий, який носили містяни, та й інші мешканці королівства не кутались влітку в довгі, аж до землі, плащі. Крім того, малий зауважив, що незнайомець був дуже засмучений і практично не помічав навколишнього світу. Він, згорбившись, сидів на пеньку і дивився прямо перед собою.  Оскільки наш герой був допитливою дитиною, то вирішив дізнатися причину такого горя.

- Пане, чому Ви такий сумний? Ви заблукали і не можете знайти шлях? То можете радіти, бо я все тут добре знаю і з радістю Вам допоможу, - хлопчик співчутливо зазирав в очі подорожньому і аж підстрибував від нетерплячки.

- Любий хлопчику, я вдячний за твоє бажання допомогти мені, але, на жаль, це не в твоїх силах, - чоловік говорив до хлопчика, але досі не зводив погляду з чогось невидимого попереду.

- Чому? – здивувався малий. – Ви не вірите, що я знаю всі околиці? Але це правда! – палко переконував, - я часто збираю в лісі ягоди і гриби, а містечко знаю, як свої п’ять пальців, бо допомагаю батькові працювати. Він прибирає вулиці, - мовив, і чомусь засоромився. – Але це важлива робота, бо якби не мій батько, то по вулицях неможливо було б ходити! – не знати кого переконував у важливості батькової справи.

- Дитино, - незнайомець нарешті поглянув на співрозмовника і легенько посміхнувся, - я не сумніваюсь ні в твоїх знаннях ні в поважності твого батька. А смуток мій, на жаль, не вирішити знанням околиць.

- А чому Ви сумуєте, якщо не заблукали? Це ж чудово, якщо Ви знаєте куди Вам іти.

- От в тому то й річ, що не знаю. Ні – ні, шлях до містечка я знаю, - випередив питання хлопчика. – до речі, як тебе звати?

- Маршал. Але я не розумію – Ви кажете, що знаєте шлях, але не знаєте куди йти. Як таке може бути?

- На жаль, може, Маршале, - знову сумно посміхнувся. – коли я казав, що не знаю куди йти, я мав на увазі життєвий шлях. Я не знаю що мені робити, чим заповнити моє життя. От що мене засмучує і доводить до відчаю, - зізнався і знову перевів погляд на щось невідоме, немовби намагався розгледіти там відповідь на свої питання. А Маршал  трохи помовчав і сказав:

- Ви думаєте про складні речі, а складні речі завжди сумні. От я думаю про звичне – коли голодний, думаю, що треба наповнити шлунок їжею, коли спраглий – водою, взимку я прагну огорнути себе теплом, а коли сумно – ділюсь з близькими любов’ю. І, мушу Вам сказати, це все дійсно допомагає почувати себе щасливим. Спробуйте, може і Вам сподобається.

Подорожній уважно і зачудовано слухав про звичні радості маленького хлопчика і з кожним словом його обличчя яснішало.

- Я обов’язково спробую, - пообіцяв врочисто. Потім підвівся і витягнув з кишені маленький ключик на ланцюжку і протягнув його малому. – Мені час іти, а ти візьми це і збережи. Це все, що зараз я можу тобі подарувати, але колись я повернусь за ним і принесу тобі взамін набагато більше. Обіцяю.

- Дякую, але мені не потрібно нічого. Якщо Ви таки знайдете свій шлях це вже буде чудово, - Маршал дуже серйозно дивився на незнайомця, хоч йому і кортіло погратись ключиком такої чудернацької форми.

- Тоді просто візьми його на зберігання. Ну і для того, щоб я міг упізнати тебе, коли повернусь, щоб розповісти про свій шлях, домовились? – говорив вже з відкритою посмішкою чоловік.

- На зберігання візьму, - легко погодився хлопчик і, з допомогою незнайомця, одягнув ланцюжок на шию і заховав ключик під благенькою сорочиною.

- Я обов’язково повернусь, - ще раз мовив чоловік і швидко рушив в сторону протилежній до містечка Маршала. А хлопчик стояв і думав, що забув запитати чоловіка коли він повернеться і навіть не подумав дізнатись ні його ім’я, ні звідки він прийшов. А потім знизав плечима і продовжив збирати суниці.

Увечері розповів все батькам. Вони подивувались тій розмові, помилувались ключиком, пожурили сина за розмову з незнайомцем в лісі, та й забули про той випадок.

Так минуло кілька років. Маршал грався ключиком, коли його ніхто не бачив, і хоч іноді йому кортіло похвалитись ним перед однолітками, але він пам’ятав, що ключик не його. Йому довірили його, залишили на зберігання, то ж мусить бути пильний і берегти довірену річ. Родина жила так само бідно і ледь зводила кінці з кінцями, а взимку батьки захворіли і стало зовсім важко. Юнак намагався знайти будь який підробіток і приходив додому пізно ввечері геть знесилений. Мати гірко плакала, дивлячись на те, але нічим не могла допомогти, бо ледь могла встати з ліжка.

Того дня Маршал прийшов додому незвично рано, бо був святковий день і він не міг знайти роботи. Але коли відкрив двері, то аж зімлів від здивування – в хатині було тепло й затишно. На пошарпаному столі стояла чудова вечеря,  а незнайомий чоловік напував батьків лікувальним настоєм, і ті виглядали значно краще, ніж зранку. Коли отямився одразу згадав де бачив чоловіка – в лісі, кілька років тому.

- Нарешті Ви прийшли, - мовив з полегкістю. – Тепер я можу віддати ваш ключик і не переживати, що загублю його чи хтось його вкраде.

- Не треба, - мовив чоловік посміхаючись. – Я залишив його, щоб мати причину повернутись сюди ,якщо не зможу знайти свій шлях, але завдяки тобі знайшов. І в мене була інша причина повернутись – подякувати тобі.

- Справді? Я допоміг? – здивувався юнак. – Але я ж навіть не знаю як! І це все Ви принесли? – вказав на стіл, - я не зможу Вам заплатити за це.

- Не переймайся цим, хлопче, ти дав мені набагато більше. Ти допоміг мені зрозуміти, що щастя в простих речах. Що єдине, чим варто наповнювати життя – любов’ю. До рідних, ближніх, до того, що ти робиш, до самого життя. І тоді життя обов’язково віддячить тобі. Я вирішив спробувати робити те, що люблю – писати книги, і в мене вийшло. Тепер я відомий казкар у кількох королівствах, в мене багато грошей. Але головне інше – завдяки казці я зустрів справжнє кохання, хоч раніше не вірив в нього. А тепер я дам можливість займатись улюбленою справою тобі і твоїй родині. Твоя мати гарно вишиває – я дам їй необхідні матеріали і, впевнений, що скоро в неї буде багато клієнтів. А твій батько завжди мріяв бути гончарем – і його мрію я можу здійснити. Але я не знаю про що мрієш ти?

Маршал, який до того слухав незнайомця з відкритим ротом, поглянув на батьків і сумно опустив погляд на долівку.

- Не бійся залишити батьків – я відчуваю серцем, що з ними все буде добре. Кажи, про що мрієш. Про подорожі? Так? – допитувався незнайомець

- Ви стільки добра хочете зробити для мене і для моєї родини, а я навіть не знаю, як Вас звати – відповів по хвилі мовчання.

- У нас однакові імена, хлопче, - посміхнувся чоловік. – Здивований? То озвучуй вже свою мрію.

- Кажи, сину, - озвалась мати, - це один з рідкісних подарунків долі. Не треба нехтувати ним.

- Ні, не подорожі, - сказав Маршал-молодший. – я мрію стати ковалем і творити дива з металу. Пам’ятаєш, багато років тому, коли я був зовсім малий ми бачили і столиці квіти з металу і чудернацьких птахів. І неймовірні ліхтарі, але навчитись цьому можна тільки в столиці, та й не вийде в мене, певне, нічого, - закінчив сумно.

- Не смій казати «не вийде» поки не спробував! – суворо мовив Маршал-старший. – Колись я теж так казав, і якби не зустріч з тобою, так і прожив би життя в пошуках невідомо чого. Якщо ти щиро чогось прагнеш, то обов’язково досягнеш. Хоча, не обіцяю, що буде просто. Навіть навпаки – буде дуже важко, але мрія варта того! То що? Спробуєш?

- спробую! – впевненість успішного тезки надихала і сповнювала надії.

Багато років по тому Маршал – відомий у всьому королівстві коваль, розповідав цю історію іншому Маршалу – своєму онукові, який був переконаний, що ніколи не зможе стати музикантом…

Зеленым под синим

  То желтым, то белым, то снова зеленым природа рисует картины свои. Когда загрустилось ей – тучи рисует, а в радости - солнце и синюю даль. Лазурными красками море очертит, а пурпуром тщательно солнца закат. Бескрайние степи ромашками выстелет, снегами укроет высокие горы и сизым туманом застелет луга. Зеленым под синим леса нарисует, и бисер цветов по лугам разбросает.   Свой труд завершив, нам любезно подарит весь красочный мир и возможность любить.                                                         Смотрите, любуйтесь и все берегите.

                                                        Цените подарок и в счастье вам жить.

© Copyright: Сказочник Николай, 2011 Свидетельство о публикации №21104211724

І де ж та ялинка?

  Миколі здалася дивною небачена щедрість кума Івана. Зазвичай не просто домогтися, щоб він розщедрився на пляшку горілки. А тут сам запросив.

  Не довго думаючи, Микола взяв шмат сала і баночку засолених огірочків, та й подався до свого кума.

  Не встигли вони з кумом і другої налити, як подзвонила дружина Миколи з вимогою негайно сходити в ліс за ялинкою. Мовляв, діти вже дістали новорічні іграшки і чекають.

  Нічого не поробиш, прийшлося позичити у кума сокиру і йти за ялинкою. Інакше без ялинки і напідпитку повертатись додому було би необачно, і навіть небезпечно.

  В лісі, коли ялинка була вже зрубана, раптово десь взялася ворона і, пролітаючи над головою, нагородила Миколу такою «міткою», яка аж розпливлася по його обличчі.

  «Трясця  би тебе взяла, общипана курка!» – ехом пронеслось по всьому лісі прокляття Миколи.

  Витерши «нагороду», Микола хотів прилаштувати зрубану ялинку на санчата. Але зрубаної ялинки не було! Вона, як ні в чому не бувало, знову стояла на своєму місці.

  Витерши з обличчя холодний піт, Микола вдруге зрубав ту ж саму ялинку  і на всяк випадок подивився вгору, чи не пролітає там враже створіння. Ворони не було, але добрий шмат снігу з сусіднього дерева був уже на півдорозі до його обличчя.

  Хміль від кумової горілки вже давав про себе знати, тому відсахнутися Микола не встиг.

  Довго ехо розносило прокльони небаченої поверховості по лісі, а коли Микола заспокоївся, то виявив, що ялинка знову не має…

  Більше Микола не дивився в небо. Перехрестившись і згадавши всіх святих, він втретє зрубав ялинку і хутко прив'язав до санчат.

 Навіть олені позаздрили б йому, так швидко тікав з лісу Микола. Опам'ятався вже, коли був біля своєї хати. Хміль від випитого пройшов ще в лісі, і вже тверезим поглядом він поглянув на санчата. Ялинки там не було…

                                           *******************

  Лісовик турботливо щось шукав поміж ялинками. Він добре пам'ятав, що вчора поставив повну пляшку горілки під одну з ялинок. І де вона поділася? Правда, вчора якийсь недоумок з села приходив за ялинкою. Невже він її забрав? А добра ж була горілка, фірмова, від Баби Яги – «Кришталева на мухоморах». 

Повчально

Муж и жена играют в гольф в дорогом районе города. После третьей метки муж говорит:
– Дорогая, ты сегодня "в ударе"; пожалуйста, будь осторожна!! Если разобьёшь кому-нибудь окно, это нам влетит в "копеечку".
Тем не менее, супруга всё же ухитрилась на шестой метке разбить окно одного из самых больших домов.
– Я же говорил тебе!! – простонал муж, – ну, вот, теперь надо идти извиняться... и посмотрим ещё, во сколько это нам обойдётся!!...
Они постучали в дверь и услышали голос:
– Входите.
Открыв дверь, они увидели массу битого стекла, среди которого лежал разбитый старинный кувшин. На диване сидел человек.
– Это вы разбили моё окно? – спросил он.
– Да, – стыдливо признался муж, – простите нас, пожалуйста!!
– Нет-нет, – возразил человек, – вообще-то я хочу вас поблагодарить за всё, что произошло. Я – джинн, и просидел в этом кувшине много тысяч лет. За то, что вы меня освободили, я выполню три желания: по одному на вас и последнее за мной.
– Согласен!! – воскликнул супруг, – я хочу получать миллион долларов в год на всю оставшуюся жизнь!!
– Да будет так!! – сказал джинн, – а что хочешь ты? – обратился он к жене.
– Я хочу собственный дом в каждой стране мира!! – сказала она.
– Считай, что и это сделано, – ответил джинн.
– А какое твое желание? – обратился к нему муж.
– Знаешь, я провёл в этой бутылке тысячи лет и соскучился по женщинам... Я хочу на несколько часов твою жену!!
Муж посмотрел на жену и говорит:
– Ну, что ж... мы получили кучу денег, все эти дома ... я не против...
Джинн потащил жену наверх... через пару часов секса он спросил:
– Сколько лет твоему мужу?
– 35, – еле прошептала она.
– И он до сих пор верит в джиннов?......

Країна дивовижна Чудасія

Милим нашим янголятам-діточкам присвячується

В країні дивовижній Чудасії
Небесна височінь опалово-бузкова,
Нічне – одне з двох сонець – темно-синє,
А денне – різнобарвне, веселкове.

Тут, в Чудасії, котики сріблясті
З надзвуковою швидкістю літають,
Кущі багатолапі та пухнасті
В лісах та луках весело стрибають.

Завбільшки з кошик ягоди суниці
За тиждень пуп’янком стають і знову
Квітують, родять…
            Стрімко блискавиці
З-під хмар течуть і ріки кольорові

Утворюють; а в них співають риби,
Пускають вгору бульбашки-смішинки.       
Вареники, млинці, товстенні сиру скиби
Мед в горнята збирають без спочинку –

Медових бджілок доять. Ті ж пасуться
Немов корови справжні, в травах золотих.
 Безсмертні білі там птахи несуться –
Казки й дива  в  яєчках розписних.

 08.02.2011

© Stepans’ka Marina (SMG)

Бувальщина про казку


Недалеко от старого города мы набрели на бронзовый памятник: мужчина в пальто и шляпе, а рядом девочка с кошкой в руках. Надпись на памятнике заинтриговала: "Гражданину города Вильнюса, доктору Цемаху Шабаду, прототипу доброго доктора айболита".

Порывшись немного в сети я нашла вот такую историю:
"Именно здесь, в еврейском квартале Вильно, жил прототип доктора Айболита, созданного Корнеем Чуковским. Раньше считалось, что идея сказки возникла у писателя после прочтения книги Хью Лофтинга "Доктор Дулитл и его звери". Но в переписке Чуковского исследователи нашли подтверждение тому, что именно еврейский доктор Шабад, которого Чуковский называл Тимофеем Осиповичем, стал реальным прообразом литературного героя. Чуковский познакомился с доктором Шабадом в 1912 году и дважды останавливался в его вильнюсской квартире.В своих воспоминаниях писатель оставил такие строки: "Был это самый добрый человек, которого я знал в жизни. Придет, бывало, к нему худенькая девочка, он говорит ей: "Ты хочешь, чтобы я выписал тебе рецепт? Нет, тебе поможет молоко. Приходи ко мне каждое утро и получишь два стакана молока". И по утрам, я замечал, выстраивалась к нему целая очередь. Дети не только сами приходили к нему, но и приносили больных животных… Как–то утром пришли к доктору трое плачущих детей. Они принесли ему кошку, у которой язык был проткнут рыболовным крючком. Кошка ревела. Ее язык был весь в крови. Тимофей Осипович вооружился щипцами, вставил кошке в рот какую–то распорку и очень ловким движением вытащил крючок. Вот я и подумал, как было бы чудно написать сказку про такого доброго доктора. После этого у меня и написалось: "Приходи к нему лечиться и корова, и волчица…"До недавнего времени этот факт знали только литературоведы, изучавшие творчество Чуковского. Установка памятника ситуацию изменила. Родился доктор в Вильнюсе, окончил Московский университет и по его окончании был тут же отправлен бороться с эпидемией холеры в Астрахань. В 1905 году за участие в антиправительственных выступлениях Шабад был арестован, а затем выслан из страны и продолжил медицинскую карьеру в Германии.Во время Первой мировой войны доктор служил офицером–медиком в российской армии, а после революции обосновался в Вильнюсе. У него была своя частная практика, он возглавлял местную еврейскую общину, редактировал медицинский журнал, представлял город Вильно в сейме Польши, в состав которой этот город входил до 1939 года. Вильнюсский Айболит основал оздоровительные лагеря для детей и приюты для сирот. Он никогда не отказывал людям в помощи. С бедных денег не брал.Считается, что именно благодаря доктору Шабаду в Вильнюсском еврейском гетто во время войны не было вспышек инфекций. Он успел проделать огромную работу по медицинскому и гигиеническому образованию населения, написал много публицистических статей о гигиене. Его заповедь "Опрятность - условие выживания" была хорошо известна людям. Шабад не видел ужасов Второй мировой войны, так как умер в 1935 году от заражения крови. За его гробом шли 30 тыс. человек. Магазины и государственные учреждения в тот день не работали.Среди потомков и дальних родственников доктора Шабада числится не только его внук Цемах Уриэль Вайнрайх, ставший знаменитым американским филологом, но две великие балерины - Майя Плисецкая и Анна Павлова, а также чемпион мира по шахматам Михаил Ботвинник. Именно родственники стали инициаторами установки памятника в Вильнюсе. Воплотил эту идею известный литовский скульптор Ромас Квинтас. А сюжет почерпнули из той самой истории с кошкой, которую описал Чуковский."


Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
10
предыдущая
следующая