хочу сюда!
 

Наталья

35 лет, весы, познакомится с парнем в возрасте 32-40 лет

казка

Колись давним-давно, в далекому королівстві, в маленькому містечку, в маленькій глиняній хатині жила бідна родина. Батько щодня прибирав вулиці містечка, а мати прала одяг. То була важка і невдячна робота, тому родині ледь вистачало на їжу. Поки батьки працювали, їх єдиний син – Маршал бігав по місту намагаючись хоч трохи допомогти то матері, то батькові. Або йшов до лісу, що був неподалік від їх хатини, і збирав ягоди, гриби і хмиз.

Одного теплого літнього дня він зустрів у лісі дивного чоловіка. Хлопчик знав всіх у містечку, бо ж допомагав батькові прибирати геть усі вулиці, а цього бачив уперше. Та й одяг на ньому був зовсім не такий, який носили містяни, та й інші мешканці королівства не кутались влітку в довгі, аж до землі, плащі. Крім того, малий зауважив, що незнайомець був дуже засмучений і практично не помічав навколишнього світу. Він, згорбившись, сидів на пеньку і дивився прямо перед собою.  Оскільки наш герой був допитливою дитиною, то вирішив дізнатися причину такого горя.

- Пане, чому Ви такий сумний? Ви заблукали і не можете знайти шлях? То можете радіти, бо я все тут добре знаю і з радістю Вам допоможу, - хлопчик співчутливо зазирав в очі подорожньому і аж підстрибував від нетерплячки.

- Любий хлопчику, я вдячний за твоє бажання допомогти мені, але, на жаль, це не в твоїх силах, - чоловік говорив до хлопчика, але досі не зводив погляду з чогось невидимого попереду.

- Чому? – здивувався малий. – Ви не вірите, що я знаю всі околиці? Але це правда! – палко переконував, - я часто збираю в лісі ягоди і гриби, а містечко знаю, як свої п’ять пальців, бо допомагаю батькові працювати. Він прибирає вулиці, - мовив, і чомусь засоромився. – Але це важлива робота, бо якби не мій батько, то по вулицях неможливо було б ходити! – не знати кого переконував у важливості батькової справи.

- Дитино, - незнайомець нарешті поглянув на співрозмовника і легенько посміхнувся, - я не сумніваюсь ні в твоїх знаннях ні в поважності твого батька. А смуток мій, на жаль, не вирішити знанням околиць.

- А чому Ви сумуєте, якщо не заблукали? Це ж чудово, якщо Ви знаєте куди Вам іти.

- От в тому то й річ, що не знаю. Ні – ні, шлях до містечка я знаю, - випередив питання хлопчика. – до речі, як тебе звати?

- Маршал. Але я не розумію – Ви кажете, що знаєте шлях, але не знаєте куди йти. Як таке може бути?

- На жаль, може, Маршале, - знову сумно посміхнувся. – коли я казав, що не знаю куди йти, я мав на увазі життєвий шлях. Я не знаю що мені робити, чим заповнити моє життя. От що мене засмучує і доводить до відчаю, - зізнався і знову перевів погляд на щось невідоме, немовби намагався розгледіти там відповідь на свої питання. А Маршал  трохи помовчав і сказав:

- Ви думаєте про складні речі, а складні речі завжди сумні. От я думаю про звичне – коли голодний, думаю, що треба наповнити шлунок їжею, коли спраглий – водою, взимку я прагну огорнути себе теплом, а коли сумно – ділюсь з близькими любов’ю. І, мушу Вам сказати, це все дійсно допомагає почувати себе щасливим. Спробуйте, може і Вам сподобається.

Подорожній уважно і зачудовано слухав про звичні радості маленького хлопчика і з кожним словом його обличчя яснішало.

- Я обов’язково спробую, - пообіцяв врочисто. Потім підвівся і витягнув з кишені маленький ключик на ланцюжку і протягнув його малому. – Мені час іти, а ти візьми це і збережи. Це все, що зараз я можу тобі подарувати, але колись я повернусь за ним і принесу тобі взамін набагато більше. Обіцяю.

- Дякую, але мені не потрібно нічого. Якщо Ви таки знайдете свій шлях це вже буде чудово, - Маршал дуже серйозно дивився на незнайомця, хоч йому і кортіло погратись ключиком такої чудернацької форми.

- Тоді просто візьми його на зберігання. Ну і для того, щоб я міг упізнати тебе, коли повернусь, щоб розповісти про свій шлях, домовились? – говорив вже з відкритою посмішкою чоловік.

- На зберігання візьму, - легко погодився хлопчик і, з допомогою незнайомця, одягнув ланцюжок на шию і заховав ключик під благенькою сорочиною.

- Я обов’язково повернусь, - ще раз мовив чоловік і швидко рушив в сторону протилежній до містечка Маршала. А хлопчик стояв і думав, що забув запитати чоловіка коли він повернеться і навіть не подумав дізнатись ні його ім’я, ні звідки він прийшов. А потім знизав плечима і продовжив збирати суниці.

Увечері розповів все батькам. Вони подивувались тій розмові, помилувались ключиком, пожурили сина за розмову з незнайомцем в лісі, та й забули про той випадок.

Так минуло кілька років. Маршал грався ключиком, коли його ніхто не бачив, і хоч іноді йому кортіло похвалитись ним перед однолітками, але він пам’ятав, що ключик не його. Йому довірили його, залишили на зберігання, то ж мусить бути пильний і берегти довірену річ. Родина жила так само бідно і ледь зводила кінці з кінцями, а взимку батьки захворіли і стало зовсім важко. Юнак намагався знайти будь який підробіток і приходив додому пізно ввечері геть знесилений. Мати гірко плакала, дивлячись на те, але нічим не могла допомогти, бо ледь могла встати з ліжка.

Того дня Маршал прийшов додому незвично рано, бо був святковий день і він не міг знайти роботи. Але коли відкрив двері, то аж зімлів від здивування – в хатині було тепло й затишно. На пошарпаному столі стояла чудова вечеря,  а незнайомий чоловік напував батьків лікувальним настоєм, і ті виглядали значно краще, ніж зранку. Коли отямився одразу згадав де бачив чоловіка – в лісі, кілька років тому.

- Нарешті Ви прийшли, - мовив з полегкістю. – Тепер я можу віддати ваш ключик і не переживати, що загублю його чи хтось його вкраде.

- Не треба, - мовив чоловік посміхаючись. – Я залишив його, щоб мати причину повернутись сюди ,якщо не зможу знайти свій шлях, але завдяки тобі знайшов. І в мене була інша причина повернутись – подякувати тобі.

- Справді? Я допоміг? – здивувався юнак. – Але я ж навіть не знаю як! І це все Ви принесли? – вказав на стіл, - я не зможу Вам заплатити за це.

- Не переймайся цим, хлопче, ти дав мені набагато більше. Ти допоміг мені зрозуміти, що щастя в простих речах. Що єдине, чим варто наповнювати життя – любов’ю. До рідних, ближніх, до того, що ти робиш, до самого життя. І тоді життя обов’язково віддячить тобі. Я вирішив спробувати робити те, що люблю – писати книги, і в мене вийшло. Тепер я відомий казкар у кількох королівствах, в мене багато грошей. Але головне інше – завдяки казці я зустрів справжнє кохання, хоч раніше не вірив в нього. А тепер я дам можливість займатись улюбленою справою тобі і твоїй родині. Твоя мати гарно вишиває – я дам їй необхідні матеріали і, впевнений, що скоро в неї буде багато клієнтів. А твій батько завжди мріяв бути гончарем – і його мрію я можу здійснити. Але я не знаю про що мрієш ти?

Маршал, який до того слухав незнайомця з відкритим ротом, поглянув на батьків і сумно опустив погляд на долівку.

- Не бійся залишити батьків – я відчуваю серцем, що з ними все буде добре. Кажи, про що мрієш. Про подорожі? Так? – допитувався незнайомець

- Ви стільки добра хочете зробити для мене і для моєї родини, а я навіть не знаю, як Вас звати – відповів по хвилі мовчання.

- У нас однакові імена, хлопче, - посміхнувся чоловік. – Здивований? То озвучуй вже свою мрію.

- Кажи, сину, - озвалась мати, - це один з рідкісних подарунків долі. Не треба нехтувати ним.

- Ні, не подорожі, - сказав Маршал-молодший. – я мрію стати ковалем і творити дива з металу. Пам’ятаєш, багато років тому, коли я був зовсім малий ми бачили і столиці квіти з металу і чудернацьких птахів. І неймовірні ліхтарі, але навчитись цьому можна тільки в столиці, та й не вийде в мене, певне, нічого, - закінчив сумно.

- Не смій казати «не вийде» поки не спробував! – суворо мовив Маршал-старший. – Колись я теж так казав, і якби не зустріч з тобою, так і прожив би життя в пошуках невідомо чого. Якщо ти щиро чогось прагнеш, то обов’язково досягнеш. Хоча, не обіцяю, що буде просто. Навіть навпаки – буде дуже важко, але мрія варта того! То що? Спробуєш?

- спробую! – впевненість успішного тезки надихала і сповнювала надії.

Багато років по тому Маршал – відомий у всьому королівстві коваль, розповідав цю історію іншому Маршалу – своєму онукові, який був переконаний, що ніколи не зможе стати музикантом…

16

Комментарии

128.02.17, 11:03

ммммммммммм свіженька прекрасна творчість *br avo* ех такий талант і так рідко використовуєш

    228.02.17, 11:14Ответ на 1 от SFM

    дякую) а де критика?

      328.02.17, 11:15


      возврат за ключом особенно понравился

        428.02.17, 11:16Ответ на 2 от Alyana

        а яка може бути критика ? ну не для дітей казка - то не секрет. читача затягує, примушує задуматись над вчинками.

          528.02.17, 11:26Ответ на 3 от Хан Геварыч

          дякую)

            628.02.17, 11:27Ответ на 4 от SFM

            діти зараз ще не таке читають

              728.02.17, 11:29Ответ на 6 от Alyana

              чи розуміють ?

                828.02.17, 11:31Ответ на 7 от SFM

                відносно

                  928.02.17, 11:31Ответ на 8 от Alyana

                  тоді ти досягла мети

                    1028.02.17, 11:38Ответ на 5 от Alyana

                    дякую)

                      Страницы:
                      1
                      2
                      3
                      предыдущая
                      следующая