Судовий процес з розгляду справи Ю.Луценка висвітлив
багато юридично важливих обставин, які породили обґрунтовані сумніви
в тому, що досудове слідство у цій справі було об’єктивним
і неупередженим. Більше того: конкретні факти, які стають відомі в ході
судового розгляду цієї кримінальної справи, свідчать про те, що досудове
слідство було проведене слідчими ГПУ з грубим порушенням Конституції
України, Кримінально-процесуального кодексу України та інших законів
України. Такі висновки дає підстави зробити аналіз наявних матеріалів
кримінальної справи Ю.Луценка (обвинувального висновку; протоколів
допитів потерпілих, свідків, обвинувачуваних; висновків експертиз;
клопотань захисників та інших документів, які є в матеріалах справи),
аудіозаписів судових засідань, а також повідомлень ЗМІ про хід та зміст
судового розгляду цієї справи. Досудове слідство проведено з порушенням
встановленого законом порядку — однобічно, неповно і упереджено,
що суперечить ст. 22 КПК України. Досудовим
слідством не доведено вини Ю.Луценка та інших осіб в інкримінованих
їм злочинах. Натомість висунуте їм обвинувачення ґрунтується на доказах,
отриманих незаконним шляхом, а також на припущеннях, що є порушенням
Конституції України (ст. 62). Численні сумніви щодо доведеності вини
вказаних осіб досудовим слідством було витлумачене не на їхню користь,
як того вимагає зазначена стаття Основного Закону України,
а їм на шкоду. У процесі проведення досудового слідства у справі
Ю.Луценка мало місце штучне створення доказів обвинувачення. У своїй
сукупності викладене дозволяє констатувати, що кримінальну справу
Ю.Луценка органами досудового слідства сфальсифіковано.
Досудове
слідство у справі Ю.Луценка проводилося з явно обвинувальним ухилом
і було спрямоване на те, щоб штучно створити фактичні підстави для
притягнення Ю.Луценка та інших осіб, які є підсудними в цій справі,
до кримінальної відповідальності.
У протоколі допиту потерпілого
В.Давиденка від 27 грудня 2010 р. (допит проводив заступник начальника
відділу нагляду за розслідуванням кримінальних справ слідчими
Генеральної прокуратури С.Точилін) зазначено, що на запитання С.Точиліна
про те, чи вважає В.Давиденко такими, що завдають йому шкоди,
встановлені факти зняття інформації з його каналів зв’язку, а також
проведення стосовно нього інших оперативно-розшукових заходів,
В.Давиденко відповів: «Так, я вважаю, що це було пряме порушення моїх
конституційних прав, у тому числі порушення таємниці моїх телефонних
розмов. У зв’язку з цим я і подав заяву про визнання мене потерпілим
у справі». В обвинувальному висновку (с. 127) ці показання В.Давиденка
наводяться на підтвердження вини Ю.Луценка та інших підсудних.
Разом
з тим 18 серпня 2011 р. у судовому засіданні з розгляду вказаної
кримінальної справи потерпілий у цій справі В.Давиденко зазначив,
що заяву про визнання його потерпілим писав з ініціативи та за активного
втручання слідчого ГПУ. Потерпілий показав суду, що заяву написав
тільки після виклику на допит у ГПУ, її змісту не пам’ятає, а важливі
з точки зору кваліфікації діяння Ю.Луценка деталі написав з допомогою
інформації, наданої слідчим. За словами В.Давиденка, його викликали
у прокуратуру, де «слідчий сказав, що були порушені мої права». Крім
того, слідчий сказав В.Давиденку, що саме потрібно писати в заяві.
В.Давиденко також наголосив у суді, що якби він писав заяву сам,
то писав би її російською мовою, а не українською. Крім того, в суді він
не зміг пояснити, про яку «істотну шкоду» його правам і свободам ішлося
в його заяві. «Мені пояснив слідчий, що так треба казати», — повідомив
на засіданні суду В.Давиденко. При цьому він наголосив, що йому не було
завдано істотних збитків, і його свобода пересування ніяк
не обмежувалася. І на уточнююче запитання «тобто ви не вважаєте себе
потерпілим?» він відповів: «Виходить, що так» («Українська правда»).
Цього
ж дня (18 серпня 2011 року) інший потерпілий у цій справі —
М.Сидоренко, даючи показанння суду, також зазначив, що слідчий ГПУ
підказував йому, що саме писати в заяві на Ю.Луценка. Пояснюючи суду
обставини написання заяви про визнання потерпілим, М.Сидоренко зазначив,
що його викликали до прокуратури, де він під диктовку слідчого написав
заяву про визнання його потерпілим. На запитання захисника Ю.Луценка,
в чому полягає завдана йому істотна шкода, про яку він написав у своїй
заяві, М.Сидоренко відповів: «Я не знаю… Це не я писав, а він (слідчий)
підказав…». М.Сидоренко також зазначив, що потерпів «від МВС, а не від
Луценка» («Українська правда»).
Натомість у протоколі допиту
потерпілого М.Сидоренка від 10 грудня 2010 р. (допит проводив Є.Куценко)
зафіксовано такі його показання: «Такі дії на той час міністра
внутрішніх справ України Луценка Ю.В. я розцінюю як такі, що призвели
до порушення моїх конституційних прав на отримання житла…». Ці ж слова
як показання М.Сидоренка подано і в обвинувальному висновку (с. 109),
у якому слідчий С.Войченко підтверджує ними висунуте Ю.Луценку
обвинувачення.
Тобто слідчі фактично сформували позицію
В.Давиденка і М.Сидоренка щодо необхідності написання заяв про визнання
їх потерпілими та давання показань у справі. (Ст. 171 КПК України
передбачає, що у процесі допиту потерпілого слідчому забороняється
ставити запитання, у формулюванні яких міститься відповідь, частина
відповіді або підказка до неї (навідні запитання).
Про те,
що слідчі фактично призначали потерпілих, також свідчать обставини
визнання потерпілим у цій справі Ю.Наріжного. На досудовому слідстві
Ю.Наріжний (у судове засідання він не з’явився) дав показання, згідно
з якими вважає, що незаконні дії міністра внутрішніх справ України
Ю.Луценка з позачергового виділення квартири
Л.Приступлюку призвели до порушення його конституційних прав. Разом
з тим на досудовому слідстві не було з’ясовано, яким чином Ю.Наріжний
може бути потерпілим, якщо рішення про надання квартири Л.Приступлюку
було ухвалено 6 травня 2005 р., а Ю.Наріжний став на квартирну чергу лише у вересні 2005 р., тобто через чотири місяці після того, як Л.Приступлюку було надано квартиру.
Про
обвинувальний ухил досудового слідства може свідчити те, що жодного
свідка не було допитано на предмет того, чи мали відповідні діяння
обвинувачених позитивний ефект (від святкування дня міліції
до продовження строку ведення оперативно-розшукової справи).
Досудове
слідство у справі Ю.Луценка здійснювалося особами, участь яких
у слідчих діях (зокрема допитах) не відображена у відповідних
процесуальних документах. Це не тільки є підставою для невизнання таких
документів джерелами доказів, а викладених у них даних — доказами,
а взагалі ставить під сумнів легітимність проведеного досудового
слідства у цій справі. Наприклад, допит свідків Я.Максимця,
В.Марецького, С.Левченка, В.Шаповала.
Проведення
допитів свідків, потерпілих та обвинувачуваних багатьма посадовими
особами ГПУ, участь яких у цих слідчих діях не відображена у протоколах
допитів, було звичною практикою при розслідуванні справи Ю.Луценка.
Це є грубим порушенням визначеного законом порядку проведення досудового
слідства. Отримані у вказаний спосіб дані, на підставі яких ГПУ
встановила винуватість Ю.Луценка та інших підсудних у цій справі
в інкримінованих їм злочинах, за законом не можуть визнаватися доказами.
Досудове
слідство у справі Ю.Луценка проводилось в обстановці та методами, які
можуть свідчити про спеціальне створення посадовими особами ГПУ умов для
отримання «доказів», потрібних для притягнення до кримінальної
відповідальності Ю.Луценка та інших осіб.
Зокрема, це стосується
проведення допитів. Вони проводилися пізно ввечері та вночі, у вихідні
дні, впродовж тривалого часу (від чотирьох-п’яти до 10—12 годин поспіль,
хоча це не обумовлювалось обставинами справи). Допиту піддавали осіб,
які перебували у хворобливому та стомленому стані, не зважаючи на їхні
прохання перенести допит через вказані причини та потребу в медичній
допомозі. Допитам передувало тривале їх очікування допитуваними особами
у приміщенні ГПУ. Слідчі допускали висловлювання, які допитувані
сприймали як завуальовані погрози притягненням їх до кримінальної
відповідальності або взяттям під варту в разі ненадання «потрібних»
даних. Слідчі ставили допитуваним запитання, які не мали жодного
стосунку до предмета доказування у справі, тощо.
Так, свідок
В.Мельник спростував у судовому засіданні 7 жовтня 2011 р. показання,
які він дав на досудовому слідстві, пояснивши це станом, у якому він
перебував під час допитів, і обстановкою, в якій їх проводили. При цьому
він повідомив суду, що за два тижні до першого допиту в Генеральній
прокуратурі України переніс складну хірургічну (онкологічну) операцію,
під час якої була велика втрата крові (анемія). Свідок просив слідчого
призначити допит після того, як він пройде курс лікування, але слідчий
наполіг, щоб свідок прибув на допит невідкладно. За словами В.Мельника,
він перебував у ГПУ з дев’ятої години ранку до дев’ятої години вечора.
Спочатку його тримали внизу біля охорони, яка його не пускала навіть
до туалету, щоб зробити перев’язку ран, які залишилися після операції.
Він неодноразово казав слідчим про свою хворобу і просив долучити
до матеріалів справи відповідні медичні документи, але слідчі
в задоволенні його прохання відмовили.
Свідок В.Мельник так
розповів у суді про його допити в Генеральній прокуратурі України:
«Допитувати хвору людину з дев’ятої ранку до дев’ятої вечора —
це знущання! Я думав про одне: як вийти з кабінету і прийняти ліки. Вони
ходили зі мною в туалет, де я змінював пов’язки. Я казав:
«Вельмишановний, давайте я завершу лікування і дам свідчення», але
це все було зроблено дуже поспішно». Свідок наголосив, що після
багатогодинних допитів у нього «метелики літали в голові», і він не міг
читати текст протоколу. «Дочитався до того, що я перекреслив протокол
на першому допиті і пішов. Вони (слідчі) бігли за мною до дверей, але
я був мокрий від крові. Мене зустрів син і повів до госпіталю. Так
я давав свідчення прокуратурі… Я кажу слідчому: мені потрібно отримати
укол чи поміняти пов’язки. Нуль емоцій. Кромішнє пекло було
в Афганістані, але я це пережив. Більш кромішнє пекло я пройшов
у Генеральній прокуратурі», — сказав у судовому засіданні В.Мельник.
У матеріалах
справи є три протоколи допитів В.Мельника. Згідно з ними допити
зазначеного свідка тривали: 8 грудня 2010 р. (допитував О.Деркач) —
з 10 год. 30 хв. до 15 год. 05 хв.; 8 грудня 2010 р. (допитував
Р.Макарчук) — з 15 год. 50 хв. до 17 год. 30 хв.; 13 грудня 2010 р.
(допитував Р.Макарчук) — з 10 год. 15 хв. до 10 год. 35 хв.
Отримані
в такий спосіб показання свідка В.Мельника було використано
в обвинувальному висновку в цій кримінальній справі як докази
винуватості Ю.Луценка та інших підсудних в інкримінованих їм досудовим
слідством злочинах.
Про психологічний вплив з боку слідчих
та істотну невідповідність справжньої тривалості допитів у ГПУ
та відображення її у протоколах допитів сказав у судовому засіданні
свідок С.Левченко.
Пізно ввечері та вночі (22— 24 години) слідчі ГПУ допитували також свідків О.Якубенка, В.Хміля, В.Степаненка та інших.
Згідно
з протоколами допитів, складеними слідчими ГПУ, багато допитуваних
давали абсолютно однакові показання, де практично дослівно збігаються
не тільки окремі фрази, а й цілі речення. Це є прямим свідченням того,
що, замість показань свідків та потерпілих, у протоколах їх допитів
насправді містяться «диктанти» від слідчих. Згідно зі ст. 65 КПК такі
фактичні дані не можуть визнаватися доказами у справі, оскільки вони
отримані не у визначеному законом порядку і не є власне показаннями
свідків та потерпілих.
ЗМІ повідомили, що всі (!)
допитані станом на 10 жовтня 2011 р. у суді свідки (на цей час було
допитано одинадцять свідків), наголосили на тому, що «в прокуратурі
їм приписали чужі міркування про Луценка. Як і потерпілі в даній справі,
свідки зазначають: деталі „злочинної діяльності“ Юрія Луценка
їм повідомили у прокуратурі. У протоколах їх допитів — шаблонні фрази
про «чистку кадрів» та особисті «незаконні вказівки Луценка». На суді
свідки стверджують, що прокуратура перекрутила їхні слова» («Українська
правда»).
Зокрема, це стосувалося зафіксованих у протоколах
допитів тверджень свідків та потерпілих про незаконність призначення
на посаду в МВС України Л.Приступлюка (водія міністра внутрішніх справ
України Ю.Луценка), вказівок та іншого впливу Ю.Луценка щодо такого
призначення, незаконного рішення про виділення Л.Приступлюку квартири
та вказівок Ю.Луценка щодо ухвалення такого рішення (такі показання
лягли в основу обвинувачення Ю.Луценка та Л.Приступлюка у заволодінні
ними чужим майном в особливо великому розмірі шляхом зловживання своїм
службовим становищем, передбаченого ч. 5
ст. 191 КК України).
Так,
у протоколі допиту свідка В.Степаненка від 30 листопада 2010 р. (допит
проводив слідчий в особливо важливих справах Генеральної прокуратури
України С.Войченко) зазначено, що, відповідаючи на запитання слідчого,
В.Степаненко сказав, зокрема, таке: «Если учитывать, что Приступлюком
Л.В. не выполнялась никакая работа по должности, а он был просто
водителем, то я считаю, что он не имел права быть награжден. Но никто
тогда не мог противиться этому, так как мог иметь проблемы по службе…
Я действительно знал, что он (Приступлюк Л.В.) водитель Луценко Ю.В.,
и Луценко Ю.В. всячески способствует прохождению службы в органах
внутренних дел. Поэтому я не мог противиться указаниям Министра
и согласно Дисциплинарному уставу я обязан был выполнять команды
Министра Луценко Ю.В. В случае невыполнения команды Министра я бы мог
быть привлечен к дисциплинарной ответственности».
Ці слова
В.Степаненка як докази вини Ю.Луценка та Л.Приступлюка у вчиненні
злочину, передбаченого ч. 5 ст. 191 КК України, наведено
в обвинувальному висновку в цій справі. У документі зазначено,
що винуватість Ю.Луценка та Л.Приступлюка повністю доведена матеріалами
кримінальної справи, у тому числі зазначеними показаннями свідка
В.Степаненка (с. 18, 44 обвинувального висновку).
Разом з тим
у судовому засіданні 14 жовтня 2011 р. свідок В.Степаненко спростував
факт давання ним на досудовому слідстві зазначених у протоколі показань.
В.Степаненко заявив у суді, що не отримував із цього приводу прямих
вказівок ні від міністра Луценка, ні від третіх осіб. Свідок також
зазначив, що не було ніякого тиску ні на нього, ні на членів комісії,
які ухвалювали відповідне рішення.
Свідок С.Шумило, даючи
показання в суді 29 серпня 2011 р., спростував записані слідчим
на досудовому слідстві в протоколі його допиту твердження про те,
що прийняття Л.Приступлюка в органи внутрішніх справ у віці 47 років
є порушенням Положення про проходження служби рядовим і начальницьким
складом органів внутрішніх справ. Свідок зазначив, що прямої заборони
у будь-якому нормативному документі щодо обмеження прийняття на роботу
в органи внутрішніх справ осіб такого віку немає. Свідок С.Шумило
спростував наведені у протоколі його допиту відомості щодо можливого
тиску на нього в разі відмови оформляти документи на Л.Приступлюка. Крім
того, свідок показав, що не говорив на допиті про те, що Ю.Луценко
після призначення міністром внутрішніх справ України зайнявся «чисткою
кадрів» і що почав призначати на різні посади людей зі свого оточення.
С.Шумило сказав у суді, що не вживає такого терміна, як «чистка кадрів»,
тому, — додав він, — «не думаю, що все точно було записано
(у протоколі)» («Українська правда»).
Свідок М.Сорока у судовому
засіданні 27 вересня 2011 р. показав, що в прокуратурі його допитували
чотири рази і ставили навідні запитання. Частину з «приписаних» йому
слідчими тверджень свідок спростував у суді.
Про неточне
відтворення (викривлення, приписування того, чого насправді не говорили,
тощо) слідчими у протоколах допитів їхніх показань на судовому розгляді
цієї справи заявили свідки М.Курко, О.Литвак, М.Клюєв, В.Мельник,
С.Момот, В.Петрук, О.Приліпко, С.Бойко, В.Хміль та інші (допити
проводили слідчі в особливо важливих справах Генеральної прокуратури
України С.Войченко, О.Деркач, Р.Макарчук, А.Зубков, слідчий групи
слідчих Генеральної прокуратури України А.Козачук, старший прокурор
відділу нагляду за розслідуванням кримінальних справ слідчими
Генеральної прокуратури України Є.Зінченко). Змінили свої показання,
дані на досудовому слідстві, під час судового засідання також свідки
В.Іщенко та В.Криволапчук.
Висунуте Ю.Луценку та іншим підсудним
у цій справі (Л.Приступлюку, В.Тарасенку, О.Павлєнову) обвинувачення
не відповідає вимогам закону, є надуманим і бездоказовим, ґрунтується
не на доказах, а на припущеннях та суб’єктивних міркуваннях, власних
висновках слідчих і прокурорів, які не підтверджуються матеріалами
справи.
Усупереч вимогам закону, в обвинувальному висновку
обвинувачення сформульовано неконкретно, без чіткого зазначення ознак
складу злочинів, які ставляться у вину обвинуваченим. Вина обвинувачених
у вчиненні інкримінованих їм злочинів досудовим слідством не доведена.
Судячи з матеріалів справи та судового її розгляду, притягнення вказаних
осіб до кримінальної відповідальності є незаконним — воно здійснюється
за відсутності передбачених законом правових підстав. Це стосується
всього (всіх епізодів) висунутого Ю.Луценку обвинувачення.
Зокрема,
в обвинувальному висновку не доведено наявності в діях Ю.Луценка жодної
з передбачених ч. 3 ст. 364 КК України ознак службового зловживання.
Жоден з наведених в обвинувальному висновку доказів прямо не вказує
на злочинний характер діяльності Ю.Луценка, не доводить наявності в його
діях складу відповідного злочину.
Так, досудовим слідством
не доведено самого факту зловживання Ю.Луценком своїм службовим
становищем. Як зловживання службовим становищем ГПУ розцінила те,
що Ю.Луценко як міністр внутрішніх справ України підписав підготовлену
відповідною оперативною службою МВС України постанову про продовження
строків ведення оперативно-розшукової справи до 18 місяців. Однак сам
факт підписання Ю.Луценком такої постанови не може вважатися
зловживанням, оскільки відповідно до Закону України «Про
оперативно-розшукову діяльність» підписання такого роду постанов
віднесено до виключної компетенції саме міністра внутрішніх справ
України. У ч. 3 ст. 9-1 цього Закону передбачено,
що продовження строку ведення оперативно-розшукової cправи оперативним
підрозділом МВС України до 18 місяців може бути здійснене міністром
внутрішніх справ України. Саме це (продовження ведення ОРС
до 18 місяців) і зробив міністр внутрішніх справ України Ю.Луценко,
затвердивши подану йому на підпис відповідну постанову. Він реалізував
надані йому законом повноваження.
В обвинувальному висновку
стверджується, що Ю.Луценко продовжив строк ведення зазначеної
оперативно-розшукової cправи до 18 місяців, «достовірно знаючи про те,
що оперативно-розшукова справа стосовно Давиденка В.О. закрита». Але те,
що Ю.Луценку на момент підписання ним постанови про продовження строку
ведення ОРС було відомо про наявність постанови про закриття цієї ОРС,
не доведено жодним доказом.
У цьому зв’язку виникає закономірне
запитання: на підставі яких даних ГПУ зробила висновок, що Ю.Луценко
достовірно знав про закриття оперативно-розшукової справи проти
В.Давиденка? Аналіз матеріалів справи показує, що таких даних у справі
немає. Отже, зазначений висновок є не чим іншим, як припущенням,
на якому обвинувачення не може ґрунтуватися (ст. 62 Конституції
України).
Не з’ясованими досудовим слідством є також обставини
підписання Ю.Луценком вказаної постанови. Не доведеним досудовим
слідством залишився висновок про те, що Ю.Луценко та інші особи
(В.Тарасенко, О.Павлєнов) діяли всупереч інтересам служби. Навпаки,
зі змісту їхньої діяльності можна зробити зовсім інший висновок — їхня
діяльність була спрямована на розкриття злочину — отруєння В.Ющенка.
А це повністю відповідає інтересам служби, на якій вони перебували.
Не доведено, що Ю.Луценко підписав вказану постанову про продовження
строків ведення ОРС з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах
або в інтересах третіх осіб.
Досудове слідство також не довело
того, що діями Ю.Луценка, В.Тарасенка та О.Павлєнова завдано істотної
шкоди охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, або
державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб.
По-перше, досудовим слідством не спростовано позиції обвинувачуваних
та інших осіб, згідно з якою підписана Ю.Луценком постанова нічого
юридично не змінювала стосовно можливості проведення у справі за фактом
отруєння В.Ющенка ОРЗ. Адже справа, в якій ухвалювалася ця постанова,
не була юридично «самостійною» (вона навіть не мала реєстраційного
номера). Її завели в рамках іншої справи — №109/07, ведення якої і було
юридичною підставою для проведення всіх оперативно-розшукових заходів
щодо розкриття факту отруєння В.Ющенка, у тому числі й щодо В.Давиденка.
По-друге,
вище описано, як ГПУ фактично призначила В.Давиденка «потерпілим» у цій
справі — для того, щоб штучно створити таку обов’язкову ознаку
об’єктивної сторони зловживання службовим становищем, як завдання
істотної шкоди. Крім того, вище також наведено показання В.Давиденка
в суді, де він фактично заявив, що не вважає, що йому було завдано
істотної шкоди, і не вважає себе потерпілим від діяльності Ю.Луценка
та інших працівників міліції.
Викладене свідчить, що кримінальне переслідування вказаних осіб здійснювалося незаконно.
У ході
досудового слідства у справі Ю.Луценка не було забезпечено належного
прокурорського нагляду за виконанням законів органом, який проводив
досудове слідство. Це створило сприятливі умови для системного порушення
законодавства при розслідуванні цієї справи, ігнорування прав і свобод
обвинувачуваних, а зрештою — для фальсифікації справи Ю.Луценка.
Як відомо, прокурорський нагляд за законністю розслідування кримінальної
справи Ю.Луценка здійснював, зокрема, перший заступник генпрокурора
Р.Кузьмін, який затвердив обвинувальний висновок щодо Ю.Луценка та інших
обвинувачуваних у цій справі. За своїми посадою та повноваженнями
перший заступник ГПУ мав бути не тільки в курсі всіх слідчих дій
у справі, а й був зобов’язаний в усіх стадіях кримінального судочинства
своєчасно вживати передбачених законом заходів для усунення будь-яких
порушень закону, хоч би від кого ці порушення виходили (ч. 2 ст. 25 КПК
України).
Звертає на себе увагу той факт, що органом досудового
слідства не встановлено жодної (!) обставини, яка пом’якшує покарання
Ю.Луценка, Л.Приступлюка, В.Тарасенка та О.Павлєнова. Це може свідчити
про заангажованість досудового слідства, адже такі обставини входять
у предмет доказування у кримінальній справі.
Під час судового
розгляду справи Ю.Луценка щодо свідків у цій справі з боку ГПУ та МВС
України вчинялися дії, які можуть свідчити про незаконний вплив на них
з метою примушування до давання завідомо неправдивих показань, які від
них у вказаний вище спосіб було отримано під час проведення досудового
слідства.
Так, свідок В.Мельник у судовому засіданні 7 жовтня
2011 р. повідомив, що за кілька днів до цього йому телефонували з ГПУ
із вказівками, що саме казати в суді. Напередодні давання В.Мельником
показань у суді (буквально за півгодини до початку судового засідання)
7 жовтня 2011 р. з ним зустрівся начальник відділу Генеральної
прокуратури України О.Іщук, відділ якого розслідував справу Ю.Луценка.
На цій зустрічі О.Іщук сказав В.Мельнику, що він (В.Мельник) є одним
із важливих свідків. О.Іщук також нагадав свідкові, що слідчий
роз’яснював йому положення закону, згідно з яким він несе
відповідальність за давання неправдивих показань, і «порадив» згадати,
які показання він давав на досудовому слідстві (відеозапис цієї зустрічі
було продемонстровано на телеканалі «ТВі»).
У ході
розслідування цієї кримінальної справи 5 листопада 2010 р. слідчий обрав
підозрюваному Ю.Луценку запобіжний захід у вигляді підписки про
невиїзд. 26 грудня 2010 р. Ю.Луценка було затримано, хоча ГПУ не мала
жодної законної підстави для затримання і взяття Ю.Луценка під варту.
Внаслідок
тривалого тримання Ю.Луценка під вартою (станом на 4 листопада 2011
р. — 314 діб!) стан його здоров’я різко погіршився, що засвідчили
численні медичні висновки обстеження Ю.Луценка, у тому числі висновки
комісії Міністерства охорони здоров’я України від 30 серпня 2011 р.
та 6 вересня 2011 р.
За таких обставин подальше тримання
Ю.Луценка під вартою без належного лікування (що в умовах СІЗО
є неможливим) становить реальну загрозу його життю! Адже взяття під
варту (позбавлення волі) не має перетворюватися на акт попрання людської
гідності, позбавлення здоров’я та життя!
Водночас фактичні
дані, отримані описаними вище способами (незаконним шляхом) під час
досудового слідства не можуть бути покладені в основу обвинувачення
Ю.Луценка, Л.Приступлюка, В.Тарасенка, О.Павлєнова в інкримінованих
їм злочинах. Отримані таким чином дані про причетність вказаних осіб
до цих злочинів у правовому сенсі (відповідно до закону) взагалі
не є доказами.
Як зазначив Конституційний суд України у своєму
«Рішенні у справі за конституційним поданням Служби безпеки України щодо
офіційного тлумачення положення частини третьої статті 62 Конституції
України від 20 жовтня 2011 р. №12-рп/2011», збирання, перевірка
та оцінка доказів можливі лише в порядку, передбаченому законом.
Визнаватися допустимими і використовуватися як докази в кримінальній
справі можуть тільки фактичні дані, отримані відповідно до вимог
кримінально-процесуального законодавства.
КСУ‚ розглядаючи
цю справу‚ взяв до уваги практику Європейського суду з прав людини, який
у своїх рішеннях неодноразово констатував, що порядок збирання доказів,
передбачений національним правом, повинен відповідати основним правам,
визнаним Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод.
Отже, вину
обвинувачуваних у цій кримінальній справі Ю.Луценка, Л.Приступлюка,
В.Тарасенка, О.Павлєнова досудовим слідством у передбаченому законом
порядку не доведено. З огляду на отримання в незаконний спосіб фактичних
даних, які містяться в матеріалах цієї справи, в досудового слідства
не було законних підстав для висунення вказаним особам обвинувачення
у вчиненні інкримінованих їм злочинів. Тобто ГПУ незаконно здійснювала
кримінальне переслідування вказаних осіб і за відсутності правових
підстав передала справу з обвинувальним висновком до суду. Матеріали
досудового слідства та судового розгляду справи Ю.Луценка свідчать про
свавільне застосування посадовими особами ГПУ кримінально-процесуального
та кримінального законодавства, зловживання службовим становищем,
свідоме ігнорування конституційних прав і свобод обвинувачених та інших
учасників процесу.
У діяльності посадових осіб ГПУ
з розслідування цієї справи проступає спланований і добре організований
характер: чітка спрямованість розслідування на притягнення Ю.Луценка
(а разом з ним — інших осіб) до кримінальної відповідальності
в будь-який спосіб; координованість членів слідчої групи з розслідування
цієї справи; розподіл ролей між ними для досягнення єдиної мети;
відсутність законного і належного прокурорського нагляду
за розслідуванням справи.
У
діях посадових осіб ГПУ, які здійснювали досудове слідство у цій справі
та прокурорський нагляд за ним, вбачаються ознаки низки злочинів.
