Думайте головою, а не… телевізором

  • 24.03.20, 08:31

Тут дехто нині сльози проливає за московротим поетом, вихідцем, до речі, з України, Йосипом Бродським. Ледве не генієм, лауреатом Нобелівської премії в галузі літератури. Коли я одним рядочком нагадав, що цей юдей був злим українофобом, який у штики зустрів Незалежність України, на мене гадюками зашипіли з усіх боків: мовляв, замовкни, про таке не можна навіть говорити. Серед таких виявилася, здається, і співробітниця української редакції радіо «Культура».

Це вже горе наше, що «peoples» такий неотесаний. Неосвідчений. Ковтає все, що йому кинуть під ноги і потім цю муйню дико захищає…


Почитайте, скажу вам, бодай таку поезію Й. Бродського – «Щодо незалежності України». Написана вона 1992 року. Коли стало зрозуміло, що це насправді не вірш, а прокльон українцям за їхню мужність відділитися від Московії, від якої потерпали понад триста літ, мудрі єврейські голови стали переконувати Йоську не включати фонетичний плювок до своїх книг. І він їх послухався. А захиснички кинулися на всіх ЗМІресурсах переконувати, що Бродський такого лайна не виплоджував.

І ця версія побутувала аж до 2015 року. До того, як було нарешті відшукано і представлено на суд Божий відео виступу поета перед єврейською публікою (понад тисячу осіб!) у залі Пало-Альтійського Єврейського центру 30 жовтня 1992 року, а також і 28 лютого 1994 року ще й перед групою російської діаспори у Нью-Йорському університеті Квінсі-коледжу.

Одне слово, насолоджуйтесь уривком з цієї поезії ті, хто не вірить в українофобію генія Бродського (уривок):

Прощевайте, хохлы, пожили вместе — хватит!
Плюнуть, что ли, в Днипро, может, он вспять покатит,
брезгуя гордо нами, как скорый, битком набитый
кожаными углами и вековой обидой.
Не поминайте лихом. Вашего неба, хлеба,
нам, подавись мы жмыхом и потолком, не треба.
Нечего портить кровь, рвать на груди одежду.
Кончилась, знать, любовь, коль и была промежду.
Что ковыряться зря в рваных корнях глаголом?
Вас родила земля, грунт, чернозем с подзолом.
Полно качать права, шить нам одно, другое.
Это земля не дает вам, кавунам, покоя.
Ой да Левада-степь, краля, баштан, вареник!
Больше, поди, теряли — больше людей, чем денег.
Как-нибудь перебьемся. А что до слезы из глаза —
нет на нее указа, ждать до другого раза.
С Богом, орлы, казаки, гетманы, вертухаи!
Только когда придет и вам помирать, бугаи,
будете вы хрипеть, царапая край матраса,
строчки из Александра, а не брехню Тараса.

Як нам московитські унти викинути з центру столиці?

  • 24.03.20, 08:23

Живемо ми з вами, друзі, у надзвичайно складний, відповідальний для нашої країни час. З усіх закутків і закордонів повилазила і повзе на замор нашої незалежної, суверенної держави всяка погань та відверта сволота, котра порозбігалася було в часи останнього бурхливого Майдану, рішучого виступу об’єднаних демократичних сил проти банди Януковича і всього українофобства. Стало відомо, що нинішній глава держави активно «начиняє» свій апарат чиновниками колишньої адміністрації президента Януковича, в тому числі тими, які відповідно до чинного законодавства про люстрацію влади не мають права займати ті пости, на яких їх щойно підсадили. Це окрім того, що командну верхівку в урядовому кварталі заселяють такими українофобами, як нова голова Держкіно, котра, образно кажучи, ще недавно з мітлою бігала по Запоріжжю за кінофільмом з безсмертним Героєм нашим Симоном Петлюрою. Мурашка проти велета…

Іншими словами, підлий і україножерний реванш дрімучих москвофілів на марші. Але це не означає, що нам потрібно складати руки і здаватися на милість новим муравйовцям, котрі явно захоплюють Київ і командні висоти держави. Нам своє робити – будувати українську Україну. А будуть здавати державу ворогам – візьмемось до зброї. Так велить Конституція України.

У руслі цих супротивних дій, я отримав цими днями листа від колишнього народного депутата України кількох скликань Юрія Васильовича Гнаткевича. Дивіться, шо він пише: «Шановний пане Олександре! Для орієнтації: Київська Комісія з найменувань включила до порядку денного свого наступного засідання питання про пропозицію Інституту археографії і джерелознавства ім. М. Грушевського щодо перейменування скверу Чкалова на сквер Чикаленка».


Великий український патріот, фундатор нашої національної газетної журнлістики, публіцистики, кульутри, меценат, поміщик, який всю свою маєтність аоклав на утвердження нашої молодої держави на початку двадцятого століття Євген Чикаленко.

Колись уже навіть давно, одразу після того, як 8 грудня 2014 року група національно-демократичної молоді від ВО «Свобода» завалили ненависний пам’ятник московітському сифілітику Лєніну-Бланку на бульварі Шевченка, навпроти Бессарабського ринку, я написав про те, що це місце по-праву повинно тепер належати Великому Українцю – Євгенію Харламповичу ЧИКАЛЕНКУ. Людині, яка все своє чимале багатство в часиросійської імперії поклав на те, щоб видавати першу в Україні україномовну газету, написав і видав 500-тисячним накладом підручник хлібороба, який став другим Кобзарем: старші віком селяни навчилися з нього хазяювати на землі, а дрібнота гречкосіїв – грамоти. Стимулював випуском за власний кошт статей і книжок з української історії. Фактично за свій скарб утримував ряд українських письменників і поетів, серед яких був Михайло Коцюбинський, Олександр Олесь, Борис Грінченко, Сергій Єфремов і цілий ряд інших. Зближав і поєднував дві частини України, будуючи великий гуртожиток для студентів зі східних регіонів нашої майбутньої держави у Львові, затративши на те величезну по тій порі суму накладів – 25 тисяч рублів. Фінансував поїздку Миколи Віталійовича Лисенка та Михайла Коцюбинського по Західній Україні, які перебувала тоді за кордоном у часи підготовки до ювілею композитора, що повсюдно виливалося у грандіозні мітинги-братання роз’єднаних урядовими межами українців.

Одне слово, Євген Харлампійович це, напевне, єдина у світовій практиці людина, яка все до останку своє і родини багатство поклала на вівтар розвитку української мови, культури свого рідного народу. Чикаленко разом із дружиною Юлією Миколаївною дуже важко закінчували свій земний шлях. Виметені наступом московщини, більшовиків з України, вони певний час поневірялися без єдиного гроша по Європі, голодаючи, хворіючи, аж поки не переїхали до містечка Подєбради, на березі річки Ельби, за 50 кілометрів від Праги, де мудрий чеський Президент Томаш Масарик, великий українолюб, за державний кошт обладнав декілька навчальних центрів для вояків УНР. Євген Харлампійович отримав там посаду, яка дорівнювала ставці доцента. Він займався випуском словників, що було його давнім хобі.

Історичне значення Є. Чикаленка полягає в тому, що він, як ніхто і ніколи так безмежно любив свою Україну, свій рідний український народ, що для його освіти, розвитку національної культури не пошкодував нічого із власного велечизного майна – ні земель, ні фільварків, ні ферм і стаєнь із кіньми, млинів, токів, зариблених ставків. Коли, до прикладу, в редакції газети «Рада», яку повністю фінансував, закінчувалися кошти, їхав із Києва у рідні краї і продавав щось з власної маєтності. Обихідки віддавав за борги газети…

Звичайно, що такий Чикаленко-українець ворог усім нинішнім безмозким правителям, котрі усе своє життя-буття на високих постах будують у протилежному звороті – якнайбільше вкрасти з державного котла, приховати те все в офшорах, потратити на маєтність за кордоном, на благо рідної сім’ї й родини. Найбільше вони ненавидять лозунг Чикаленка, який звучить для них відверто вороже: «Україну треба любити не до глибини душі, а до глибини своїх кишень…»

Звісно, що для цих недолугих вождів і вождиків поставити у Києві пам’ятник великому меценату, письменнику і публіцисту Євгену Чикаленко все одно, що ніж у серце. І вони, звісно ж, противляться цьому. Єдиним у мене союзником у цій справі є людина гарячого серця Юрій Васильович Гнаткевич та група його друзів-ентузіастів, котрі створили Просвітницький центр імені Євгена Чикаленка. Вони, як і я, роками борються за те, щоб ім’я великого українського патріота ввести в топоніміку Києва. І практично на всіх рівнях цьому йде відчайдушний спротив. Дивина та й годі: чиновники столичної міськадміністрації не знаходять місця для пам’ятника великому українському патріоту на мапі столиці, не відшукують можливості його іменем назвати будь-який сквер, вулицю, площу, станцію метро. Проти кожної нової ідеї активісті Просвітницького центру Є. Чикаленка споруджуються справжні барикади, форпости, цілі бастіони. І за всім цим знаходиться недремна рука Кремля, їхніх послушників - київських українофобів.


Юрій Гнаткевич з серцем каже: "І навіщо ця сталінська вата у теплих московитських унтах у центрі красеня Києва? Що вона тут забула? Про що вона має нагадувати нам? За що її шанувати киянам? Це ж вірний сокол Сталіна, який всяко розхвалював внутрішню політику вусатого вождя, в тому числі й щодо винищення під час Голодомору українців..."

Нині, як бачите, є новий проект. І справді, навіщо нам сквер Чкалова в українській столиці? Цей справді вельми справедливо: нехай «вірний сокіл Сталіна» летить до своєї рідної Московії, з Україною його ніколи й нічого не ріднило і не пов’язує нині. Тим паче, що любимчик вусатого україножера входив до складу осіб, які підлягають декомунізації. До того ж відомо, що син Валерія Чкалова, полковник ВПС РФ (також покійний уже) стверджував, що його батька знищили за те, що він буцімто «мав великий вплив на товариша Сталіна». Зрозуміло, що одного поля були вони ягоди, і такі, котрі не потрібні у Києві. Навіть на згадку…

Дай Бог, щоб над столичною Комісією з найменувань у пору прийняття рішення по Євгену Чикаленку нарешті «осіяла» мудрість, а не жлобство і черговий прояв московського мракобісся.

Кого б я призначив міністром освіти і науки

  • 24.03.20, 08:17

Цікаво, як там себе почуває одна, нещодавно позбавлена корони міністерки особа, яка, не так давно, пригадується, найголосніше кричала в урядовому кварталі, що їй, бачите, явно замало 36 тисяч гривень платні за місяць… для виховання дітей. Їм же ж потрібні і свіженьке молочко і сметанка, «криве м'ясо», як подекуди називають ковбасу. Пані ганебно скривала від публіки те, що їй іще й заміж ніхто не пропонував...

Інтересно, на скільки гривень вона розшукує роботу тепер, добре знаючи, що й дармових коштів із різних доплат і незароблених премій тепер їй ніхто нечесно не нарахує…

Тим часом ті, хто наближені нині до зеленого Олімпа, вже штовхають своїх претендентів на папаху міністра. І найгучніше серед нових кандидатів лунає прізвище нардепки від касти «СН», викладачки юридичного факультету Національного університету імені Тараса Шевченка Юлії Гришиної.

Щоправда, ця пані мала необережність претендувати на посаду судді Верховного суду України. Стати з рівнем своїх знань перед досвідченими юристами. І, виявилося, що, як пише народний депутат України від партії «Голос» Олександра Устінова, доктор юридичних наук Ю. Гришина з найпрестижнішого київського вишу не змогла скласти тести зі знання чинного законодавства. Про це більш детально читайте тут - https://life.pravda.com.ua/columns/2020/03/6/240125/

Пані Устінова, крім того, вимережила ще ряд «ласкавих і злагідних слів» про неофіційну претендентку, чоловік котрої, буцімто, геть провалився в болото корупції, працюючи свого часу на відповідальній посаді у Генпрокуратурі. Одначе, як це робиться нині, каста «СН» - безпринципних і безчесних людей аж губами шкварчить: «Міністром має бути тільки Юля!»

Пані й панове! Якщо вам на посаду – Міністра науки і й освіти потрібна молода людина, але увінчана кандидатськими й докторськими титулами за наукові досягнення, то пригляніться, будь ласка, до пані Ірини Скакальської із Кременецького вишу Тернопільської області. Думаю, що це справді була б достойна кандидатура на пост керівника галузі. За рівнем знань, популярності серед викладачів і студентів. Тим паче, що доктор історичних наук Ірина Скакальська трудиться в педагогічній академії, яка тестує шкільництво всього західного регіону України…

Ірина Богданівна знаний у регіоні громадський діяч. Як науковець, досліджує проект відстоювання права жінок у політиці та в процесі прийняття консолідованих рішень. Член колегії Кременецької районної ради, місцевий трибун і непохитний борець з хабарництвом та корупцією. Неперевершений дослідник історії Поділля і Волині. І не лише в архівних установах, а й у польових партіях археологів. Молода й активна заряджає енергією пошуку арт-фактів і студентів, і починаючих науковців. Одне слово, достойний зразок у всьому…

Світлина від Olexandr  Gorobets.

Нам не вистачає тільки хворих з ордло

  • 24.03.20, 08:07

Така нечувана біда підкосила весь світ, невідомо ще хто виживе в цій драматичній ситуації, хто залишиться живим. А тут щоднини бандюки у Східному Донбасі, натравлені скаженим Мордором, ним забезпечені зброєю і боєприпасами, сиплять на голови наших людей снаряди та міни, прицільно б’ють із снайперського знаряддя, відтак гинуть наші герої, безжалісно калічать українців. Без перепочинку і спасіння.

Завважте лишень: учора, 19 березня ц.р., московити застрелили на фронті, де, начебто, чергове, у кабінетах проголошене "перемир'я", десятого в нинішньому місяці нашого воїна. А з початку 2020 року?

Ось фіційні дані.

"За даними Офісу генерального прокурора України, від початку року внаслідок збройної агресії РФ на Донбасі динаміка невтішна: загинув 41 український військовослужбовець, 182 - поранено. За відповідний період минулого року бойові втрати становили 34 людини, поранених було 222."

Боже, коли це нарешті скінчиться:? Хто б витримав, не помстився б ворогам окрім нас, стійких і витривалих українців, яких вороги нашої державності стримують: "тільки не стріляйте у відповідь..." Це означає - вмивайтеся кров'ю батьків і дітей своїх, хороніть їх тихенько, і готуйте білі прапори...

Тим часом, група явних запроданців побіля ЗЕ, день і ніч бігають, нашіптують йому (бо ж власної клепки, мабуть, той немає) підкоритися побажанню ПУ й Шойгу, сідати за стіл переговорів з моторИлами. Більше того, одне мордате лайно, котре має бізнес в ерефії, а тепере вибилося на високий пост на Банковій, уже вимагає, щоб Україна з Орлодії забрала і всіх там інфікованих коронавірусом. Позаяк Росія, котра б, відповідно до міжнародних стнадартів, як загарбник наших територій, натхенник і організатор війни в нашому східному регіоні, відмовилася це робити. Це явно для того, щоб створити тут, в Україні, суцільний морг…

Аби до кінця було зрозуміло про що йдеться, підкреслю: уповноважена з прав людини Верховної Ради України Л. Денисова заявляє про те, що нині на територіях загарбаних ворогом інфікованих коронавірусом понад 600 осіб. Хвороба, які відомо розповсюджується за правилом геометричної прогресії: 600 х 600 = 360 000 х 360 000 = Рахуйте самі скільки це буде...

На розум усе це не налазить, але такі без прикрас реалії нинішнього дня в який країну ввела теперішня безтолкова влада. На фоні, підкреслю, того, що підручні і радники-порадники маленького нинішнього вождика понад усе трусять матнею за дружбу і мир з московитами. З тими, котрі сіють і сіють на нашій землю смерть.

Як таким можна вірити, як з такими можна сідати за стіл переговорів? Де ви герої-патріоти, котрі б вмішалися в цю жахливу ситуації, все розставили по своїх… камерах і коморах?

Ярина Чорногукз- дзвонар нашої "хиренної волі"

  • 24.03.20, 07:58
Нині зненацька обізвався дзвоником на мобільний телефон племінник — відомий київський лікар, хірург Роман Миколайович Горобець. Заходився розповідати про те, що у цю весняну хурделицю відвідав одинокий пост під гніздилищем новоявлених зрадників України ЗЕ-Єрмаків на вході до офісу глави держави, на якому несе цілодобову вахту дівчина-патріот.

—Я вже якось приїздив сюди, — каже пан Роман. – А цього разу привіз подарунок – гарний продуктовий набір. Щоб підтримати безтрепетну і відчайдушну патріотку, котра затіяла одинокий протест-пікет під вікнами головної контори влади. Вона, як відомо, вимагає звільнення зі свого поста глави Офісу президента А. Єрмака, котрий самовільно, порушуючи всі канони міждержавних стосунків затвердив у Мінську нинішнього місяця побажання Мордору про визнання терористичних анклавів ОРДЛО сторонами переговорів з Україною, замість Росії, котра нахабно і відверто веде війну проти нас, тим самим надавши статус ерефії спостерігача, як Німеччина, Франція, ОБСЄ. В Україні, як дізналися про цю зраду, збіглися на Банкову люди, погаласували, помітингували, помахали кулами і розійшлися. Як уже не раз було за час череди невпинних зрад нової українофобної влади, котра ні дня не проживе, щоб нижче і нижче не зігнутися перед московитами-завойовниками, а це дівча немовби твердокам'яне... Каже: "Я стоятиму тут до кінця!"

Через слово, Роман Миколайович підкреслює:

—Вона — за звільнення з посади і притягнення А. Єрмака до відповідальності за державну зраду. Також вимагає публічних вибачень від Єрмака та Зеленського за те приниження, яке через їхні дії у Мінську переживають сім’ї загиблих героїв — захисників України». А їх же ж там у нас полягло понад 14 000... Тільки нинішнього року більше сорока...

Після цього Роман Горобець заходився розповідати, яка все-таки відважна молодчина Ярина Чорногуз, котра дерзнула перетворитися тут, у центрі столиці, під вікнами московських прислужників, живим більмом на очах запроданців.

—Я сьогодні провів пані Ярину від її постою під вікнами московських прислужників до Національної спілки письменників України, де вона іноді гріється, — каже доктор Роман Горобець. — Це потрібно організму, як підзарядка. І, знаєте, виявилося, - мовить племінник, — що її дідусь відомий український… письменник Олег Чорногуз. Це як у тій відомій примовці мовиться, що від гарного дерева славні плоди на всі боки котяться... Я ж їй розповів, що у Спілці письменників теж якось був, на презентації вашої книжки «Свічка на вітрі».

Тут принагідно лишень зауважу, чого, звісно, не міг знати доктор Роман, що свого часу саме дідусь Ярини давав мені рекомендацію для вступу до клубу відомих літераторів. Такий тісний світ...

На закінчення розмови пан Роман просить мене публічно підтримати акцію відважної дівчини, внучки українського романіста-гумориста Олега Федоровича Чорногуза, котрий, напевне, найкраще доказує в державі і своїми творами й нинішніми виступами в пресі, промовистими заявами в громадських мережах, що справжні гумористи бувають великими патріотами свого народу, а не те що маємо в особі пришелепуватих акторів ненависного 95-го кварталу. Мільйони людей в Україні, яким болить те, що нинішня влада відверто плазує перед Кремлем, навіть готова сідати за стіл переговорів з терористами й убивцями з ОРДЛО, підбиває до цього безпринципних «Слуг народу» із пригодованої нею фракції Верховної Ради, підводячи ситуацію в Європі і світі під зняття санкцій з Росії за анексію Криму, за загарбання нашого Східного Донбасу, а лише чарівна дівчина, парамедик (фахівець з медичною освітою, що працює в службі швидкої медичної допомоги, аварійно-рятувальних та військових підрозділах і володіє навичками надання екстреної медичної допомоги на догоспітальному етапі), учасниця бойових дій у Донбасі Ярина Ярославівна Чорногуз відважилась на відкритий і не поступливий протест проти зрадників та перевертнів.

Честь і хвала тобі безтрепетна українська амазонко!

***

На фото: доброволець парамедик Ярина Чорногуз; хірург Роман Горобець.

Повернуло на 106-ий дідусю

  • 05.02.19, 11:01

Із когорти довгожителів України

Розмовляю нині з колегою, журналістом. Коли я редагував газету «Правда Україна», пан Микола Якименко із Луцька працював у нас власним кореспондентом по Волинській області. Потім цю посаду займав у газеті «Голос України». Нині на пенсії.

-Як життя? – бадьоро запитую традиційне.


-Та нічого, слава Богу, - відповідає М. Якименко. - Не було б, як кажуть, гірше. От учора був на іменинах. У дідуся, якому виповнилося 105 років. Учасник Другої світової війни. Такий, ще геть живенький чоловічок. Не по літах рухливий. З гарним, видно, моторесурсом. Цілими днями в дворі з мітлою мотається. Зять розповідав, що заховав від тестя лопати, аби сніг не прибирав. Він же ж нині такий мокрий, важкий. Не може дідусь жити без роботи. Шукає в ній розвагу…

-Там, мабуть, якась вода цілюща у їхній криниці, - висловлюю припущення на розгадку феномену. А сам тим часом думаю: це ж треба - народився у лютому 1914 року, це ж іще до Першої світової війни...

Цікаво, що коли вже нинішній ювіляр пас гусей за селом під Луцьком, 1918 року почалася лише утворюватися Волинська губернія. До складу її входили вісім повітів колишньої Мінської губернії, Пінський повіт нинішньої Білорусі, вся Гродненська губернія, Брест-Литовський повіт і вся Холмська губернія, котра нині знаходиться під Польщею. Он як інтересно…

-Я запитував у зятя, - пояснює Микола Якименко, - що тестю допомагає так довго гарно себе почувати. І знаєш, що той відповів? Заявив, мовляв, причиною довголіття є те, що дідуся ніхто і ніколи… не критикував…

Еге ж, - підтверджує колега, - ніхто його не критикував. Не було за що. Він усе своє життя працював їздовим у колгоспі. Дуже порядний, чемний, чесний чоловік, котрий усе трудове життя сумлінно, добросовісно виконував свою нехитру роботу. Ніколи не заспав, щоб худобі їжі накосити, на ферму доставити зелень, комбікорми підвезти, коней нагодувати, напоїти їх, почистити. Хто ж і за що його мів гудити, плямувати. З людьми, сусідами все життя стосунки є найкращі. Відтак, завжди оточують його тільки виключно позитивні емоції. Казати б, наяву життя без стресів. А це, як стверджують психологи, найбільший стимул довголіття…

Ось уже цілий вечір з усіх сил думаю над тим, де б це собі знайти такий затишний колгосп «Смерть капіталізму», тваринницьку ферму з теличками і бичками, овечками?

Якщо вони вже всі канули в Лєту…

Тільки чи зможу я прожити без конфліктів, без стресів, переживань, До прикладу, за те, що Петро Олексійович Порошенко поніс здавати документи в ЦВК чорним ходом. А коли б там терорист з зеленкою стояв? Як тут не зреагувати?

Чи варто подарованій сові загладати до клюва?

  • 27.01.19, 18:00

За 69 літ різними у мене були дні народження.

Пригадую, що в день дев’ятнадцятиліття, коли я тільки робив перші кроки у журналістиці і літературі, а було це 25 січня 1969-го, республіканська газета «Молодь України» опублікувала підсумки за попередній рік літературного конкурсу на кращу новелу з життя. І там я завоював другу премію. Було видруковано моє оповідання "Руки" і повідомлення про нагороду у вісімдесят рублів. Оце був незабутній день народження! Здавалося, що я можу підкорити весь газетно-журнальний світ, дайте лишень до кінця розпрямити юнацькі творчі крила! Нині б мати стільки благоліпних, рожевих мрій!

А найбільш оригінальними виявилися уродини 2006-го. 
Тоді я полишивши журналістику на кілька років, аби заробити державну пенсію на майбутнє, подався працювати до апарату Міністерства аграрної політики України, на посаду керівника патронатної служби Міністра. У міністерстві хліба, сала, ковбаси і горілки, коньяків та вина, яким було тоді це відомство, мислять дещо інакше, ніж усі інші. Якщо дарувати чиновнику щось на іменини, то краще всього живе створіння.

Мабуть, мислилося, піднести в дарунок щось типу корови , бичка, жеребця чи кобили. Але, куди б я подів те натуральне добро? Не затягнеш же ж його на столичний балкон. Одначе декілька чиновників уранці 25 січня зайшли до мого кабінету, ховаючи по за спинами, щось об’ємне. А поставили на стіл, я не повірив своїм очам – це була велика біла… сова (жива ж, звичайно), у красивій клітці!. Вона дивилася на мене величезними, незмірними очима і гойдалася на бантині. Наче припрошуючи: приймай, радуйся, козаче! Заживемо тепер разом… Он яка я красуня! Залопотіла крилами, замало не у цілий метр завширшки. У мене аж серце забилося від хвилювання.

Цілісінький день секретарші з приймальні міністра водили знайомих і не знайомих мені людей, показуючи всім те чудо, яке мені подарували, аж поки я увечері не відвіз його додому. І стали ми з тією совою жити-поживати. Як – ось послухайте розповідь про це…

Обладнали притулок їй ми у коридорі помешкання. Все було добре до першої ж ночі…

Виявилося, що наші біоритми життя зовсім не співрозмірні, не підходять одне одному. Ми, домашні люди, близько дванадцятої укладаємось на бокову, аби відпочити до ранку, нам потрібна нічна тиша і спокій у домі, а дорога наша квартирантка тільки виспалася впродовж світлового дня і готова йти на нічний прожитковий промисел з полювання: розправляє і лопоче крилами так, немовби у коридорі здіймається у вись космічний корабель. Упродовж ночі вона так багато разів розминається, що разів два-три обов’язково кине зі столу клітку з дорогою поклажею. До того ж, настільки пронизливо кричить, що навряд чи можна після того заснути.

Уже першої ж ночі я декілька разів прокидався під ці жахливі вигуки. Ну, а потім, виявилося, що найкраще її годувати… живими, або мертвими… мишами. Бр-р-р!

Ви не пробували, панове!?

Ті, хто дарував мені сову припасли невеличку коробку цього «харчу». Ми тримали його на морозі за вікном. Але запаси ось-ось уже закінчувалися… Тут явно назрівала продовольча проблема, постало питання, де брати нових мишей? Хоч бери і розводь їх під диваном…

Одне слово, після заселення до помешкання живого подарунку на іменини, в нашому домі окублився постійний пелех невирішених справ. Мої домашні об’єдналися всі разом і почали виступати за те, щоб презент до моїх уродин комусь передарувати, можливо, навіть відвезти до зоопарку. Я не здавався, шукав шляхи до умиротворення.

Усе це в гострих, іноді навіть гарячих дискусіях тривало до тих пір, начебто все більше накачуючи помешкання вибухонебезпечними пороховими газами, поки одного дня з села не з’явилися моя теща. Їй незабаром, слава Богу, виповниться 93-й, а тоді вона була ще зовсім юна і молода, (подумаєш, якихось там вісімдесят літ!!!), мудра та рішуча.

Теща тільки зайшла до хати, і голосно сказала:

-Ану покажіть-но, де та ваша крилата проблема?

Тут же взяла клітку з великою птахою, піднесла до вінка. Ми й не встигли отямитися, як вона виштовхала сову за вікно. Змахнувши величезними крилами, та тут же шмигнула за ріг сусідньої висотки: тут її й бачили…

-Куди ж ви? – вигукнув я розпачливо. – Там же мороз, сніг, холодно! Вона ж пропаде!

-Не пропаде, - упевнено відповіла Лариса Михайлівна. – Вона ж у місті. Знайдуться добрі люди, котрим вона справді потрібна…

Помивши руки, сівши до столу, теща сказала:

-Сова, хоч і символ мудрості, вона водночас і провісник мороку й смерті. Не можна тримати її в хаті. Це знак жалоби і самотності. Забудьте про неї… Не подарунок тобі, зятьку, підсунув хтось, а свиню…

Таким виявився той «живий» подарунок.

Цьогорічні мої уродини вирізнилися від усіх минулих тим, що я отримав стільки гарних привітань, як ніколи. Відписати кожному – на кілька днів прискіпливої роботи. Відважитись на таке не можу. Тому всім щиро-щиро і дуже сердечно дякую. Спасибі, любі друзі, що не забули!

Світлина від Olexandr  Gorobets.

Коли ми молодими були

  • 27.01.19, 17:53
25 січня цього року, вітаючи мене з Новоліттям, мій журналістський побратим із Одеси Володимир Новак, несподівано виставив фото зі свого архіву. Це була світлина, про існування якої я, власне, і не підозрював.

Відбулася начебто несподівана зустріч із своєю бурхливою і незабутньою юністю. Майже через сорок літ після події.
Що там казати, що там скривати... Ніяке це не здобуття якоїсь там примарної другої фахової дисципліни, як дехто подеколи пише про подібне, а завершення нами, журналістами, Вищої партійної школи при ЦК Компартії України періоду навчання - з 1 вересня 1979-го по липень 1981-го. Це якраз урочистий і хвилюючий момент - вручення дипломів при завершенні дворічки. 
Багато хто, знаю, приховує нині свій цей період життя. Соромляться пані й панове свого колишнього статусу слухачів ВПШ (розшифровувалося як – «випив і ш-ш-ш-а-а!)... А я, чесно кажучи, вдячний долі, що дала мені змогу в найкращих тодішніх умовах справді чудово повчитися на стаціонарі, досхочу попрацювати в бібліотеках над удосконаленням своїх теоретичних знань. Послухати лекції кращих науковців України того періоду. Адже у мене, до прикладу, попереду був лише заочний курс факультету журналістики Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка. А тут іще й платили просто таки високу заробітну плату (я отримував 220 рублів, тоді, коли ставка інженера була на рівні 120-130 р.), безкоштовно надавали чудовий гуртожиток: кімната на двох слухачів, пільгові проїзди в усіх видах транспорту.

Тим паче, що я не просився на це навчання: викликало до обкому партії, поставили перед фактом. Мовляв, з 1 вересня їдете до столиці на дворічне навчання, готуйтесь… Ні, від мовитись, не можна було. Випав жереб долі, можна лише дякувати за честь…

А на фото майже вся наша група 214-ть. (Загалом три їх було на відділені журналістики ВПШа). Наша команда складалася з 16 осіб. Тут були підібрані кращі кадри того призову, бо дві інші навчальні групи складали переважно працівники районних газет. На фото видно лише дванадцятеро осіб…

Отже, у шерензі зліва першим стоїть цековський функціонер, котрий, власне, вручав дипломи. На нього можна не звертати уваги. Далі – наша група. На першій позиції знаходиться тодішній партгрупорг (таке існувало правило, партія ж тоді всюди була попереду) Віктор Іванович Корніюк. Після закінчення навчання працював заступником директора департаменту ДАІ МВС України з пропаганди. Ставши полковником міліції, дуже давно пішов на заслужений відпочинок.

Другим у шерензі знаходжуся я. На той час дворічно беззмінний староста групи…

Третім у ряду – Анатолій Ларін. Прийшов на навчання з посади інструктора Київського міськкому парті. Після навчання очолив, здається, редакцію журналу «Старт». Працював недовго. Звалила його підступна невеліковувана хвороба. Давно вже його немає…

Четвертий – Григорій Підлісний. До навчання працював кореспондентом ТАРС/РАТАУ по Івано-Франківській області. А ось на яку роботу повернувся після здобуття освіти – справжня загадка.

Напевне, за місяць до закінчення вишколу, а то й менше навіть до цього, він несподівано наштовхнувся на один побутовий конфлікт. Дізналися про це у ЦК, дали команду виключити з партії, а значить із ВПШ. Партія своїх слухачів ВПШа врозумляла бути ідеально чистими… 
Але на цю вказівку вибухнули ми всі, ті, хто стоїть зараз перед вами на світлині. Ми вважали, що так не можна поводитись із долею людини. І в цьому була одна важлива особливість, не врахована в тодішньому ЦК. Ми все-таки були не тупими партійними функціонерами, які знали лише одне при окрику згори – брати під козирок. Ми ж були… журналістами із досвідом, і тому, м’яко кажучи, повстали проти такого суворого і безпардонного розпорядження. І не зважаючи на лінію парткому обов’язково виключити Г. Підлісного з ВПШ і з партії, після бурхливих дебатів на зборах партгрупи одноголосно проголосували за винесення Григорію лише… догани. Бо ж виходило, якщо послухатись вказівки, то це означало поламати всю долю людини: чесно й сумлінно працював на інформаційному фронті, заробляв авторитет і славу, потів навчався два роки у столиці, досяг чогось у житті, і в одну мить вирішили його викинути на смітник. Казати б, іншим для науки!
Куди міг подітися після цього журналіст, якщо ніяких інших засобів масової інформації окрім партійних в державі не було. Тим паче, що проступок Григорія загалом не вартий навіть був особливої уваги. Але для ЦК то був повчальний момент і там вчепилися за його. Щоб, як мовиться, іншим не повадко було, наприклад, сперечатися з власною дружиною…

Але диво: за 39 років життя після Київських наших групових «вакацій» і тих непростих подій, я ніколи, жодного разу нічого не чув про долю пана Григорія. Тільки знаю, що назад його на роботу в ТАРС/РАТАУ не взяли: виявився із гріхом, приїхав із Києва з доганою по партійній лінії. Нібито кудись направили в районну газету. От і загубився чоловік..

П’ятий у шерензі – Віктор Іванович Стельмах. Наша, можна сказати, загальна симпатія. Віктор був старшим за всіх нас. Мудріший. Він до цього працював у Парижі, у штаб-квартирі ЮНЕСКО. Досконало володів і французькою, і англійською мовами. Що саме його занесло поміж нас на навчання, принаймні, я зрозуміти не міг. Запитував у його, він у відповідь лише жартував, іноді, еге ж, з французьким проносом…

Але коли у грудня 1991 року в нашій молодій державі з’явився президент України Леонід Кравчук, Віктор Стельмах став першим його керівником прес-служби. У репортажах, на світлинах можна часто бачити, як Леонід Макарович з різних питань звертається до свого прес-аташе. Віктор справді був винятково толковою людиною. Але попрацювати йому довелося недовго: його скосила страшна хвороба…

У центрі світлини, начебто найвищим за зростом, хоча це насправді є технічний обман оптики, - Володимир Новак. 
Володя приїхав до столиці із апарату Львівського відділення ТАРС/РАТАУ. Перед цим там закінчив факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. До Києва із західного міста явився розлученим, а тому у нас на курсі вважався головним женихом. Ця обставина давала нам завжди змогу вести веселі розмови з добору приятелю претенденток на папаху нареченої чи не після кожної чергової поїздки в міському тролейбусі. Але пан Володимир з честю вийшов із ситуації. Під час навчання таки женився у Києві, і вже разом з дружиною, отримавши диплома, поїхав служити власкором ТАРС/РАТАУ по Тернопільській області. Звідтіля його згодом перевили до Одеси, де він очолив одне з головних відділень УКРІНФОРМУ.

Поруч із Новаком стоїть Олександр Тертичний із Луганська. Теж колишній працівник Інформаційного агентства ТАРС/РАТАУ. Чомусь ми його звали поміж собою «вождем», Мабуть, за те, що часто полюбляв філософствувати, виступати на зборах. Хоча той, хто приліпив йому цю кличку явно помилився: не зробив Олександр у Києві собі політичної кар’єри, хоча весь час після випуску знаходиться у столиці…

А у костюмі в арифметику, чорночубий – це Святослав Васильович Крещук. До від’їзду на навчання у Києві - головний редактор Волинської обласної молодіжної газети. Слава був душею нашого слухацького колективу, блискучим і неперевершеним журналістом. Насамперед, інформаційного, репортерського плану. Заради вияснення якогось цікавого факту для публікації, він міг податися хоч і на край світу. Таким був цнотливим професіоналом. А загалом, надзвичайно високопорядна, чесна людина. Святослав Васильович завжди був душею кожного нашого великого і малого застілля. Особливо ж зі своїм непереквітним гімном рідному поліському краю – піснею «Волинь моя…»

Тільки вип’ємо, бувало, по чарчині, а Славко, відкашлявшись, заспівує:

Шумлять, колишуться хліба,
Як хвиля в морі грається.
Моя заквітчана земля
До сонця усміхається.
Волинь моя, краса моя, 
земля моя сонячна…

(Аби краще ввійти в тему, послухайте цю незабутню пісню «Волинь моя…» тут - https://www.youtube.com/watch?v=0w2z2m0w5_8 ).

Давно немає вже Святослава, але був він настільки яскравою, квітчастою, добродушною людиною, що на Волині й по нині у день його уродин, 6 вересня (щорічно!), в усіх редакціях краю відзначають його роковини. День Святослава Крещука! Читають його, насичені любов’ю до життя, вірші. Розповідають бувальщини з його багатого журналістського життя…

Я щасливий був із того, що всі два роки свого київського життя провів в одній кімнаті гуртожитку з Святославом Крещуком. Ділили ми з ним навпіл і хліб, і все, що Бог послав до хліба…

На все життя запам’ятався один студений вечір. Ми накрили на стіл вечеряти в своїй кімнаті. Зайшов іще дехто з хлопці з сусідньої кімнати, можливо, Володя Новак, Петро Опанасенко, Юлій Шарабаров. А саме того дня газета «Сільські вісті» опублікувала мого великого нариса, озаглавленого «З голубою ласкою». Я купив зо два десятки номерів газети у кіосках, і лежали вони на вікні кімнати. Публікація була про жінку, яка не мала власних дітей, але її називали матір’ю більше сотні вихованців дитячого будинку у селі Дениші Житомирської області, яких вона врятувала від погибелі в голодні, холодні роки Другої світової війни. Перед цим я побував на вечері-зустрічі її вихованців. Ця подія мене буквально потрясла, і те все трепетне вихлюпнув я на сторінки видання. Славко взяв слово у нашій вечері, і зненацька почав говорити про мене.

-Я сьогодні прочитав Сашкового нариса, - сказав Святослав Крещук. – Дочитав до слів…

Далі він заплакав і не зміг говорити…

У кімнаті запала ламка, крихка тиша. Відтак, хлопці розгублено зашуміли:

-Ти ж скажи, Святославе, до яких слів дочитав, ми самі все зрозуміємо.

– Всі знову вхопили до рук номери свіжого номера газети.
Славку подали води. Він заспокоївся, пришморгнув носом, і нарешті сказав:

-Коли я прочитав його слова, що бідність у них була така, як макове зернятко начетверо… я зрозумів, що Горобець буде письменником. Такий образ вжити може, таке порівняння придумає лише достойний майстер слова…

Я все життя пам’ятаю ці слова Святослава Васильовича! І завжди хочу бути їм вірним…

Поруч із В. Крещуком в черзі за дипломом стояв незабутній Анатолій Архипович Житник. Знаменитий фейлетоніст «Вечірнього Києва». Людина, котру в столиці знали чи не всі у ті далекі вже часи.

Не так давно я написав розлогу оповідь про Анатолія. В ній, будьте певні, ви знайдете багато цікавого про відомого київського фейлетоніста і письменника Анатолія Житника.

Коли на початку 2018 року я опублікував новелу з життя про Анатолія Архиповича Житника, озаглавлену «Пригоди невгамовного «Зайвого свідка» (її шукайте в Гуглі за цією назвою, або за адресою - https://blog.liga.net/user/ogorobets/article/29900), бідкався, що не міг ніде розшукати світлини нашого побратима, і ось така враз удача. Пан Анатолій, як живий перед нами. Світла йому пам'ять, бо вже давно його немає серед здрастуючих. Причина банальна і добре відома – у квітневі дні і ночі 1986-го, коли вибухнув реактор Чорнобильської АЕС, Анатолій Житник був серед перших, хто ліквідовував наслідки катастрофи. Усе це дуже швидко зашкодило його здоров’ю і життю, на жаль…

Далі у шерензі єдина жінка в нашій тодішній групі слухачів – Клавдія Боровикова. Після навчання працювала на чолі журналістського колективу могилів-подільської міськрайонної газети Вінниччини.

Наступний – Микола Маслов, посланець Одеського телебачення і радіо. Він був, здається, єдиний, хто у п’ятницю по обіді обов’язково сідав на потяг і за будь-якої ситуації на вихідні їхав до сім’ї, до міста над Чорним морем, а вже у понеділок вранці був на заняттях. Шукав, знаю, підробітків у Києві. Казав, що його дружині не вистачає грошей, які він приносить додому. Після навчання поїхав власкором Українського державного радіо до Вашингтону, і там залишився назавжди. Тому під час навчання посилено студіював англійську мову, певне, готуючись до цього вирішального кроку.

І останнім на світлині впевнено крокує за дипломом – Андрій Іванович Стативка. Він корінний киянин, але якось так вийшло, що прибув на навчання із харківської україномовної обласної газети, де займав посаду відповідального секретаря. Тихий, врівноважений, незворушний, він, здається, мав сталеві нерви. Ніколи не підвищив голосу. Інтелектуал і винятково грамотна, культурна людина.

Через якийсь час після нашого випуску опинився у Чехії, в Празі. Досить швидко оволодів чеською мовою і в тамтешній академії суспільних наук захистив кандидатську дисертацію. Працював у Міністерстві закордонних справ України, в українській амбасаді в Празі. Нині – на пенсії…
За бортом світлини залишился ще декілька людей, яких не видно на фото – Дмитро Захарук із Івано-Франківська, Анатолій Руденко зі Львова. Останній якийсь час працював власкором газети «Радянська Україна» по західній області, куди подівся – не знаю.

Не видно тут і колоритної фігури мудрого телевізійного метра Василя Пилиповича Перетятька з Дніпра. Найбільше запам'ятався Вася мені своєю філософською розповіддю про жіночку, яка все життя з власного льоху дістава на прожиток лише гниленьку картопельку, обрізала її, бо ціленьку шкодала було споживати. Так усе життя жила на гнеленькому. Махаючи своїм довгим пальцем мені перед носом, Василь Пилипович, казав:

-Сан Саничу, не будьмо такими, не шкодуймо нічого для себе рідних...

Було це без малого сорок літ тому, а пам'ятаю й до нині...

Здається, 2006 року довелося мені побувати на Дніпропетровському обласному телебаченні. Там несподівано зустрів Василя Пилиповича, він вів цикл передач до виборчої кампанії. Як і в минулі часи був гамірливий, сміхоохочий, жартівливий і дотепний. Що не слово, то звучав мудрий прикол. Вася, як завжди, був в ударі…

І вже зовсім, як несподіванка надійшла з його міста звістка: не стало нашого побратима. Якось мені розповідав голова Дніпровської обласної організації Національної спілки письменників України Володимира Луценко, котрий також навчався з нами, але в іншій групі: друзі зібрали вірші Василя Перетятька, видали гарну поетичну збірку. Добра пам'ять залишилася по ньому… 
Колись і ми були молодими. Ця світлина яскравий доказ цьому.

Світлина від Olexandr  Gorobets.

Слідами "золотого весілля" у подільській глибинці

  • 27.01.19, 17:46

ЗАБЛУКАЛЕ ВЕСІЛЛЯ,

котре навіки прославило гостинне подільське село над річкою Лядовою і його віковічний храм

Історію цієї родини мав би вже давно знати кожен українець, але настільки московітським царатом пригніченим за століття виявився наш велетенський рід, що й по нині відкриваються все нові й нові, окремі епізоди її життя і діяльності, яких достеменно не знав ніхто. Родина ця – Лівицькі – Андрій Миколайович та Марія Варфоломіївна, і їхні знамениті діти – Наталя та Микола. Вона – уславлена українська поетеса, а він, як і батько – президент УНР в екзилі, охоронець духу українства у світі.
Глава сім’ї – довічний революціонер, з березня 1917-го член Української Центральної Ради, в часи буремних подій – губернський комісар УНР у Полтавщині, заступник Голови Ради Міністрів в кабінетах Бориса Мартоса та Ісаака Мазепи, товариш, себто заступник міністра і міністр юстиції в цих урядах. Протягом 1920 – 1921 роках виконувач обов’язків глави уряду УНР, а після загибелі Симона Петлюри – беззмінний керівник Директорії, головний Отаман військ УНР – з 1926 року до останнього свого дня 17 січня 1954-го. Казати б, головний страж українського душі, віри в велику славу майбутньої України в екзилі (у вигнанні).

Дружина Андрія Миколайовича – Марія Варфоломіївна Ткаченко надійний і вірний помічник в усіх революційних справах чоловіка. Разом з А. Лівицьким входила до керівництва Молодої Громади (МГ), яка організовувала виступи київського студентства проти царату. Членами її були також Дмитро Антонович, Володимир Винниченко, Олександр Скоропис-Йолтуховський, Людмила Старицька-Черняхівська, Марія Грінченко та інші. Саме цими згодом вельми знаменитими людьми в політичному істеблішменті тодішнього Києва Андрій Лівицький тривалий час поспіль обирався головою студентсько-юнацького осередку МГ, позаяк був блискучим оратором, організатором мас. Незмінним душею всякої зустрічі, застілля, вечірки. Умів для кожного присутнього знайти приворожливе слівце, жарт і навіть пісню чи примовку. Жартівник і винахідник. Був людиною надзвичайного такту, порядності, смирення і доброти.

Молоді люди – Андрій та Марія - входили до головного активу першої політичної партії в центрально-східній Україні – Революційної Української партії (РУП). Саме РУП активно розповсюджувала тієї пори текст виступу адвоката Миколи Міхновського, близького друга Андрія Лівицького та Марії Ткаченко, виголошеного на Шевченківських святкуваннях у Полтаві і в Харкові у березні 1900-го і видрукуваного того ж року окремою брошурою у Львові під вразливою і неповторною назвою «Самостійна Україна». Що кидалося увічі, зацікавлювало всіх. У цій промові вперше було проголошено гасло «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ» і, як найближчу мету, поставлено вимогу «повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії».

Саме за цю активну антиурядову діяльність Андрій Лівицький переслідувався жандармським управлінням. У його помешканнях час від часу здійснювалися обшуки, які тоді в просторіччя називалися – «трусами». Під них потрапляла й пані Марія, але їй неймовірно везло завжди виходити, що називається «сухою із води». 
Андрій з Марією познайомилися ще тоді, коли пані Ткаченко сімнадцятилітньою юнкою навчалася у Києво-Подольській Маріїнській гімназії відомства Імператриці Марії Фйодоровни, освітній заклад цей іще називали Фундуклєївською жіночою гімназією Києва. Правувала закладом унтер-офіцерської закваски начальниця-німкеня, яка вкрай погано цвенькотала московською - пані Спаська. Але від того, мабуть, була ще більш злюча, ненависна всім.

Мешкала Марія в одній кімнаті з Женею Лівицькою, славною дівчиною зі знаменитого дворянського роду з-під Золотоноші Полтавської губернії. А до Євгенії часто в гості навідувався рідний брат Андрій, студент Київського університету. Він спізнавав юридичні науки, і робив це за настановою свого дідуся з роду Ілляшенків по материнській лінії, котрий свого часу був студентом першого випуску юридичного факультету університету Святого Володимира у Києві. Йому дуже хотілося мати онука юриста, свого послідовника на правничому ґрунті. 
Порядки в гімназії були справді пуританські: побачення гімназисток з особою протилежної статі, навіть з рідним братом, мали конче проводитися в спеціально відведеній для цього кімнаті гімназії, і обов’язково за участі третьої особи. За таку Женя завжди вибрала Марійку.

У кімнаті побачень стояв рояль, і поки Женя з Андрієм, усівшись у кутку за столиком розмовляли про щось своє домашнє, подруга тихо яворилася на фортепіано. Спершу вона цьому всьому не надавала особливого значення. Виконувала все, як відбувала повинність на догоду другині. Але згодом зрозуміла, що й вона внутрішньо і зовнішньо готується до кожного нового побачення Євгенії з братом. Зайве випрасує чорного фартуха гімназистки, підкрутить кучерики на висках та над лобом, зайве торкнеться футляра парфумів. А коли з’являється Андрій, такий гарний, стрункий, з білявим своїм звабним чубиком, волошковими очима, її руки починали зненацька й по-зрадницьки пітніти, пальці спотайна переставали слухатись. Піаністка починала зненацька збиватися там, де не було ніяких складних музичних переходів. Андрій з Женею мимоволі поверталися до неї, а вона вся променилася внутрішнім вогнем душі, збентеженням, сум’яттям, з усіх сил намагаючись причесати пощерблений музичний такт і погасити вогонь на щоках та вухах… Ой, як же ж це не легко було вгамуватися, зосередитись лише винятково на самій музиці, коли зовсім поруч сидить він…

Коли Андрія в чергове після обшуку арештували в батьківському домі у селі Ліпляве, що знаходиться на лівому березі Дніпра, якраз навпроти Чернечої канівської гори, за водною гладдю від могили Тарасу Григоровичу Шевченку, Марія тієї пори теж була в гостях у Жені. На вакаціях. Старший брат А. Лівицького Костянтин зібрав найнеобхідніші речі для бранця, відправився до Києва, щоб їх передати до острогу. З ним поїхала і Марія Ткаченко.

До жандармської управи вони дісталися уже надвечір, коли закінчувався робочий день. При вході Костянтину повідомили, що начальник над арештантами і слідчими ще додому не пішов і його пропустили до нього. Юнак доволі швидко повернувся уже без пакунку з речами на ганок. Поруч із ним з’явився і жандармський офіцер. Розмовляючи поміж собою, вони дивилися у бік Марії, яка примостилася на лавочці, що стояла у глибині двору під тінистими київськими каштанами. Коли служивий ураз побіг сходами вниз, в її напрямку, серце Марії похололо: «Невже будуть затримувати й мене?» - тривожно подумалося їй. Одначе золотопогонник, наближившись до дівчини, галантно пристукнув підборами і заявив:
-Пані Ткаченко! Мені доручено передати вам, як нареченій Андрія Лівицького, що він після з’ясування деяких формальних уточнень незабаром, швидше всього – завтра, буде випущений на волю…

Картино поклонившись, немовби на стройовому плацу, галантний офіцер, притримуючи лівою рукою шпагу, розвернувся кругом і подався назад до приміщення жандармської канцелярії…

Так Марія вперше офіційно почула про те, що вона є нареченою революціонера Андрія Лівицького.

На фото 1920 року сім'я Лівицьких: підліток Коля, Андрій Миколайович, молода поетеса Наталя і мати - Марія Варфоломіївна...

Рід Лівицьких походив з давнього козацького племені, з відомої старшинської знаті. В давні часи був щедро наділений землею, маєтками і різними почестями за колишні бойові заслуги. На цій основі в пізніші часи став осучасненим дворянським родоводом. Його глава – батько Андрія Лівицького, Микола Іванович (хоча вимагав називати його лише Миколаєм, а не холопським Миколою!) паношився своєю минувшістю. Знайомлячись з новими солідними людьми просив запам’ятати, що він не Левицький, як то здавалося б мало бути, а саме Лівицький. З притиском на голосному «і». При цьому розповідав буцімто бувальщину часів котрогось з бойових і знаменитих нащадків. Коли той обороняв свою державу від чужинців, йому у бою відтяли руку зі зброєю. Він тут же перехопив шаблю в лівицю і тут же майстерно переколов знічених побаченим противників. Ось звідки, мовляв, вони походять воїни-Лівицькі!

Миколай Іванович, хоч і мешкав у Ліплявому, але служив у земській управі Золотоноші, а це верст за сорок від берегу Дніпра, і додому навідувався не часто. Але коли вже приїздив, то все тут, немовби вимирало. Всі буквально ховалися від хазяїна, намагалися не потрапити йому на очі, бо завжди сердитий знайде чим дошкульно дорікнути, що зауважити, чого зажадати. Надто суворого і крутого норову був він людиною.

Звільнившись після арешту, Андрій спеціально приїхав, щоб обмовитись з батьком із приводу нежданого трусу в маєтку, який накликав своєю протиправною діяльністю супроти царського режиму син-студент. Але невідворотний Миколай Іванович тут же грубо виставив його за двері свого кабінету і порадив у майбутньому будучому юристу не траплятися йому на очі.

Буквально через півроку після цих подій, на початку 1900-го, Андрій з Марією прибули дніпровським пароплавом із Києва до рідних берегів. Юнак сподівався, що батьківське серце за цей час подобрішало, злагіднішало. Молоді домовились поміж собою про весілля, потрібна була лише формальна згода батьків. Одначе, Миколай Іванович і слухати нічого не бажав про благословення, про заручини з простецькою дівчиною, яка була у сина за революційного агітатора та розповсюджувача листівок і літератури, а тут спорядилася до нього в невістки.

Через 72 роки після цих подій і через рік, як не стане на білому світі Марії Варфоломіївни, у Нью-Йорку, вийде книга мемуарів пані Лівицької-старшої, озаглавлена «На грані двох епох». Аналізуючи твір, літературознавці напишуть: «у спогадах автор детально описала родинні зв'язки полтавських дворян Лівицьких, характери, смаки та переконання членів родини, побутову атмосферу, умови життя на тлі історичних подій, що відбувалися в Україні у перші роки 20 ст. Розглядає особисте життя відомих київських письменників, державних і громадсько-політичних діячів, зокрема, Володимира Винниченка, Павла Крата, Миколи Міхновського, Миколи Пор¬¬ша, Бориса Мартоса, Володимира Дорошенка», 
Для мене в цих записках головним було побачити, як сама пані Марія Ткаченко тоді, на порозі свого заміжжя, оцінила відмову батьків нареченого дати благословення на їхній шлюб. І я таки знаходжу те слово, яким оцінила гожа пані той протест родичів жениха, він у мемуарах позначається французьким виразом мезальянс. Це насправді означає – не рівний шлюб. Заміжжя між людьми з різним соціальним становищем. Визнання поміж молодими неоднакового майнового стану, цензу. Саме це дискримінаційне побачила Марія Ткаченко у відмові їй вступити на законних підставах до знаменитої родини Лівицьких.

Андрій на те все відбувся легким політичним жартом: «це ще раз свідчить про те, що треба, обов’язково треба у суспільстві проводити соціальну революцію. Тому ми з тобою, - зауважив, - знаходимось на правильному шляху…»

Тут я, напевне, мав би розповісти своїм читачам, хто і звідки походить сама пані Марія, з яких вона випестувалася Ткаченків.

Звичайно, що політичні діячі, згадки про яких не можна було ніде віднайти в радянській літературі, історії, історіографії приходять нині до нас в основному з Вікіпедії. Бо це найлегший і найкоротший шлях до читачів. І я також заглядаю до Інтернет енциклопедії, розгадуючи логогриф Марії Ткаченко. Там читаю: «Народилася 9 квітня 1879 року у місті Бердичів на Житомирщині [за відомостями К. Криворучко — у с. Білилівці Ружинського району Житомирської області». (Саме отак неоковирно, з однією лише відкритою дужкою у реченні написано). 
Мене насамперед насторожила ця спрощена, зовсім не наукова, не академічна версія подачі даних, бо ж яка це, скажіть, будь ласка, у дев’ятнадцятому столітті була Житомирська область? І хто такий, цей дивний К. Криворучко на кого посилається Вікіпедія. Науковець, історіограф, літературознавець?

Я кілька діб шукав відповіді на ці питання і не знаходив їх. Тому, що їх просто не було. І тоді взяв до рук книгу спогадів Марії Лівицької (у дівоцтві – Ткаченко) «На грані двох епох», яка розповідаючи про чоловіка, політичну і соціальну ситуацію в суспільстві, мимоволі мала ж, напевне, обмовитись і про себе, про свою сім’ю, походження, батьків, нарешті, щось сказати про рідний край, де виросла, стала значимою і коханою людиною для такого толкового чоловіка, яким був незабутній естет і розумник Андрій Лівицький.

Це ж треба вміти так розповідати про ситуацію навколо себе – про людей, з якими доводилося спілкуватися – з відомими тоді політиками Миколою Поршем, Миколою Міхновським, братами Шеметами, Володимиром Дорошенком, з славним меценатом і публіцистом Євгеном Чикаленком, його дружиною Маріє, іншими видатними киянками, котрі на зламі попередніх віків входили до київської Жіночої Громади, і ніде не обмовитись про себе, про свою сім’ю і рідних. І аж тільки на сторінці 57-ій читаю:
«Батько мій був щиро, глибоко й ревно релігійний. Побожність мачухи була більш формального характеру й полягала в автоматичному відмовлянні молитов. Але, не зважаючи на свою побожність, а, може, саме завдяки їй, батько мій ставився критично до тодішнього духовенства. Місцевого нашого священика він не любив і ніколи у нього не сповідався. Сповідатись їздили до сусіднього Браїлова за шість верстов. У Великодню ніч звичайно ходили до церкви. Повертались додому вранці і цілою родиною урочисто розговлялись. Настрій при цьому був святковий, радісний…»

Ах ось воно що, значить Браїлів, але це ж ніяка не Житомирщина. До Бердичіва звідси кілометрів 125-130. А за шість верст від Браїлова і нині лежить місто Жмеринка. Хоча міг би бути й інший населений пункт. Тому з остаточним висновком я не поспішав. І лише на сторінці 97-ім мемуарів дружини президента УНР в екзилі, у ситуації, коли з жандармського управління до пані Марії вийшов офіцер і назвав її нареченою Андрія Лівицького, авторка пише, що тут вони розійшлися з Костянтином Лівицьким, з яким вона приїхала до Києва: він повертався на береги Дніпра до Ліплявого, а вона попрямувала «у Жмеринку до батька»…

Мало-помалу назбирав я зерняток зі спогадів Марії Варфоломіївни, аби зрозуміти, що доля в неї сирітська. В неповних два роки залишилася вона без матері. 
Дуже любилися вони з батьком, і якось поїхали в гості до багатих друзів. Мати дуже любила танцювати. На тій вечірці вона надміру розгарячилася, а вже треба було їхати додому, бо чекало на батьків маленьке дитятко. Накинула мати у санчата на себе легенько шубку, а не вповилася, як слід, залишаючи простір для свіжого, швагкого вітру з морозцем, бо, можливо, й вино ще з середини гріло: поки доїхали додому, вона вже й простудилася. Лікар діагностував двостороннє запалення легень. А за десяток діб прозвучав траурний марш: врятувати молоду і красиву, любу жіночку керівника комерційного банку Жмеринки Варфоломія Семеновича Ткаченка не вдалося.

Але була у Марійки старша сестричка Неоніла. У сімнадцять літ вона вийшла заміж за Івана Крижанівського. А той Іван був дуже побожнім чоловіком і невдовзі був висвячений на священника. І згодом вони удвох виїхали на парафію у село Володіївці.

Я коли прочитав це, замало не підстрибнув у кріслі. Подумав, що йдеться про ті Володіївці, котрі відомі мені, як недалека сторона від мого рідного Джурина на Вінниччині. Я чимало разів проїздив через те село, прямуючи до Чернівців чи Томашполя. Навіть уявляв собі, як по весні, можливо, з’їжджу туди, щоб поглянути на той старовинний храм, який описала пані Марія, при умові, якщо він зберігся ще й по нині…

Матушка Неоніла з Володіївців запрошувала молодшу сестричку на гімназійних вакаціях відвідати їхню багату господу. Бо все у них є, і насамперед своя бібліотека. А ще можна поласувати солодких як мед черешень, що народили того року багато ягід довкруги попівської садиби та божого храму. Ось як виглядає той спогад у мемуарах Марії Варфоломіївни:

«У сестри і справді виявилася досить добра бібліотека - твори всіх відомих письменників російських і французьких. Українських книжок, крім легального Кобзаря, не було, бо в ті часи ні сестра, ні я ще не були свідомими українками.
Сидячи там на високій черешні, не раз, було, чую - сестра гукає:
- Марусю, іди допоможи коня запрягти у “лінійку”. Поїдемо у Копайгород…
Пару коней і хлопця Ваня нам не дає (Ваня - це мій шваґер-священик), бо хлопець у полі потрібний, - пояснює сестра те, чому маємо їхати «лінейкою», а не екіпажем. 
Біжу на поміч. Їхати «лінейкою» (возом без полудрабка, пристосованим для перевезення насамперед лісоматеріалів – О.Г.) для мене — весела і приємна пригода, але для матушки - з огляду на опінію прихожан-селян - трохи ризикована.

Моя сестра була старша за мене на шість років. Вийшла заміж у сімнадцять років і ніяк не могла звикнути до поважної ролі дружини священика. Одного разу трапилася справді пригода. Конем правила я. В одному місці задивилась кудись, потягнула віжки в бік, і ми, виїхавши на горбок, перекинулись. Падати було невисоко, не потовклися. Підняли «лінійку», звели коня з горба і поїхали далі. Опам’ятавшись, я почала сміятись, а сестра цілу дорогу бурчала, бо сукні наші були в жахливому стані, скупавшись у куряві. На щастя, ніхто нас не бачив, і престиж матушки від того не постраждав. З приємністю і тугою згадую ті давні часи, добу щасливої романтики. На зміну прийшли авто й літаки з жахливими катастрофами і . . . жінки в штанях.

…Одного разу приїхала до сестри знайома, дуже симпатична й інтелігентна пані. Ми познайомились і багато говорили. За якийсь час ця пані запропонувала мені становище домашньої вчительки її дітей. Я згодилась і пробула у них від грудня 1898 року до весни 1899. Весь цей час я листувалась з Андрієм і Женею Лівицькими. Ці листи рятували мене від нуди та помагали зносити одноманітність мого існування…»

Ви ж, звісно, пані й панове, не помітили в цій оповіді ключового, сигнального слова, а воно, скажу вам, - прозвучало. Це назва селища Копайгород, куди, власне, прямували попадя зі своїх угідь поспіль із своєю залітною сестрицею. Я вловивши цю важливу подробицю ситуації подумав: «А куди ж це вони так далеко вибралися з Володіївців під Чернівцями? Це ж маршрут у містечко, котре розташоване за два райони, на відстані, напевне, близько ста кілометрів… Хіба кіньми, та ще ж тоді, коли за їздових самі жіночки, на такі відстані їздять?» І тут уже зрозумів: йдеться, напевне, не про ті, що я подумав Володіївці. І справді, на Вінниччині, виявилося, є два населених пункти з такою ж промовистою назвою. Інші Володіївці розташовані у Барському районі. За три кілометри від них і справді розкинулося якраз містечко Копайгород, котре у різні часи було й районним центром. Біля цих Володіївців поруч є залізнична станція, на якій зупиняються поїзди і ближнього, і дальнього сполучення. 
Отож, коли у благословенні Андрієві та Марії відмовили і батько, і матір Лівицькі, молоді подалися до Жмеринки. Батько дівчини їх зустрів з розпростертими обіймами, але дати своє добро на шлюб теж відмовився. «Вам мало буде мого одного благословення, - сказав розважливий банкір Варфоломій Семенович. - Працюйте над тим, щоб прихильніше до вас поставився Миколай Іванович, і ваша матінка, пане Андрію, а я тоді з радістю підтримаю цей новий союз…»

Зачула все це сестра Неоніла, аж на місці підстрибнула:
-Не слухайте їх стариків, - вигукнула. – У них свої затрапезні забобони. Намічайте день весілля. Я його організую в своїй хаті, Іван мій освятить ваш небесний шлюб у нашому сільському храмі. Весілля відгуляємо в нашому саду над Лядовою у Володіївцях…

Напередодні неділі 15 липня 1900 року з поїзда із Києва, на станції Копай, зійшла ватага молодих веселих людей з мандоліною і гармошкою у руках. Їх зустріли три брички сусідньої попівської братії, друзів батюшки Івана. Всі вони покотили до обійстя місцевого священика Крижанівського у Володіївцях, що розташувалося неподалік станції. Пан-отець з матушкою, з хлібом-сіллю на вишитих рушниках зустрічали Андрія Лівицького і Марію Ткаченко у воротах обійстя. На оказію збіглося багато селян, особливо малечі. Вони обсіли всі гіляки попівського рясного саду і виглядали чи не з-за кожного куща. А наступного ранку біля церкви було так велелюдно, як ніколи: вінчалася сиротина Марійка, сестра матушки Неоніли. Її тут усі добре знали, бо часто вона бувала в цих краях, майже рік учителювала в тутешній заможній родині.

Заблукале весілля було вельми голосистим, бо до приїжджих музикантів приєдналися й місцеві – з духовим оркестром і великим бубоном, мідними тарілками. І перепочинку у піснях та танцях зовсім тої днини не було. 
А яких уже різних, дивовижних страв без ліку наготували володієвецькі жіночки та молодиці під орудою матушки Неоніли. Всі свої запаси відкрила вона перед гостями сестриці. Столи вгиналися від наїдків та напоїв. А коли одним скрипом наїхала під садибу священика довколишня попівська знать – друзі Івана та Неоніли, здається, такого хору ще не чули тамтешні краї. Заспівали вони такої пісні, яких і не чували ще в цих краях:

Із-відти гора-а, а звідси друга. 
Межи... тими... горонькамн 
Сходила зоря — а Межи... 
тими горонькамн 
Сходила зоря. 
Ой то не зоря - а, —
Дівчина моя 
Широкою долиною 
По воду Ішла – а…

Ой, які ж голоси чудові у священиків із матінками, що аж луни по над Лядовою ходять. 
Тим часом кияни стали в кружок і заспівали свою:

Ой із-загорн
Та буйний вітер віє,
Ой, там удівонька 
Та пшениченьку сіє. 
А засіявши, 
Стала волочити, 
А заволочивши, 
Стала Бога просити...

Поки місцеві оглядалися та приноврювалися до цієї пісні, жених Андрій Лівицький приморгнув тричі, і вже в одну мить залунало широке і могутнє, у виконанні приїжджого весільного ансамблю:

Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива, 
До долу верби гне високі.

Кияни повернулися півколом до місцевої знаті святих отців, і вони в один голос підхопили бунтівні Тарасові слова:

Сердито хвилі підійма…

До третіх півнів не вгавала садиба отця Івана Крижанівського. Побраталися місцеві з приїжджими і не хотілося їм розходитись. Відтанцювали місцеві дівчата з городськими парубками, матушки зі студентами, стали закликати своїх захмелілих хазяїв збиратися по домівках. Але то одна пісня візьме за душу, то інша, бо зібралися славні музиканти і співці за одним столом, ні покинути кампанію, ні прощатися не хочеться. Така вольна і сердечна ситуація на весіллі склалася, можливо, раз на віку трапляється, і це відчули всі. Гарні люди зійшлися на чудову оказію. І раз по раз над садом лунало «Гірко! Гірко!»

***

Дуже хотілося б, щоб ця моя розповідь про заблудле весілля, яке у зеніті літа 1900 року відбулося над берегами Лядови, прочитана була на поверхах влади у Вінниці, в Бару, у Жмеринці, у сільських Володіївцях, де вже критично мало залишилося людей. Щоб з нею ознайомились мої колеги у Вінницькій обласній письменницькій організації. Її молодий і активний голова Вадим Миколайович Вітковський.

Там, в архаїчному селі утворилася здорова, щаслива сім’я, яка надзвичайно багато зробила для збереження українського духу у світі. Андрій Лівицький став Президентом УНР в екзилі, достойним послідовником справи Симона Петлюри. Дочка Наталя Лівицька-Холодна, зійшла, мабуть, найяскравішою зіркою літературного небосхилу. Була це жінка особливо яскрава, неповторна в своїй красі і вроді, у котру були не на жарт закохані чи не всі найкращі українські поети і письменники першої половини двадцятого століття, які знаходилися в еміграції. Насамперед такі, як неперевершені особистості, - Євген Маланюк, Дмитро Донцов. Вона була подругою Олени Теліги. Наталя Андріївна прожила без малого 103 роки (1902 – 2005 рр.). Всього набачилася на довгому своєму віку. Була чудовим літературним редактором, зокрема, журналу «Наше життя» Союзу українок Америки. Але особлива їй дяка за те, що вона довела до ладу мемуарні записки своєї матері Марії Лівицької «На грані двох віків», видала їх окремою книжкою. Тепер при бажанні кожен може, прочитавши мемуари Марії Варфоломіївни, зрозуміти, що та як відбувалося в буремні роки на наших землях.

Нарешті, ще один пагін з родини, яка офіційно утворилася у Володіївцях неподалік Китайгорода, яку благословив до життя і звершень на землі й на небесах сільських священослужитель отець Іван Крижанівський, склав син Лівицьких Микола Андрійович, який повторив долю батька – став Президентом УНР в екзилі.

Думаю, що всі ці люди, події заслуговують того, аби вже нинішнього чи наступного року, 15 липня у Володіївцях Барського району Вінниччини, які без малого сто двадцять літ тому приютили заблудле весілля, відкрити меморіальну дошку з нагоди цієї вікопомної події…

І нарешті останнє. Я, звичайно, виправлю у Вікіпедії чиюсь явну авантюру з приводу того, що Марія Ткаченко, дружина найближчого сподвижника Симона Петлюри Андрія Лівицького, матір таких достойних дітей народилася начебто у Бердичеві. Позаяк упродовж всіх своїх меморіальних записок вона неодноразово пише про «рідне Поділля». Більше того, 19 серпня 1971 року щоденна газета українців, яка виходить у Нью-Йорку «Свобода», у шпігелі, себто на найвиднішому місці під своїм заголовком, помістила таке повідомлення:

«У вівторок 16-го серпня вранці померла в домі своєї доньки Наталі, поетеси, і зятя, артиста-маляра Петра Холодного. Марія Варфоломіївна Лівицька на 93-му році життя. Родом з Поділля, Покійна була членом Революційної Української Партії (РУП). згодом Соціял-демократичної Робітничої Партії (УСДРП). Була активною громадською діячкою, при чому її арештували були й судили за участь у нелегальних українських організаціях…» Читати тут - http://www.svoboda-news.com/arx…/…/1971/Svoboda-1971-152.pdf

Бачите, навіть за цих скорботних обставин, згадується, що родом вона з Поділля, з Жмеринки, де все життя мешкав її батько, куди вона часто навідувалася з чоловіком і дітьми, а не з Волині, Полісся, до якої завжди належав Бердичів…

***
На фото 1920 року сім'я Лівицьких: підліток Коля, Андрій Миколайович, молода поетеса Наталя і мати - Марія Варфоломіївна...

Світлина від Olexandr  Gorobets.

Якби сало крила мало, воно б по під небесами літало...

  • 15.01.19, 08:48

Ах, милі пані й панове, ви ж мешкаєте у новому капіталістичному світі і ніц не відаєте, що таке передова стаття у головній газеті республіки. Яке вона має публічне значення і який може викликати значний резонанс…

Що ж, можливо, вам із цим і повезло. Бо той, хто крутив педалі за розвинутого соціалізму, був дещо при портфелі, добре знав, що туди краще було не потрапляти. До передової! Після того, як там з’являлося певне прізвище, із критикою недоліків у роботі, будьте певні, все закінчувалося організаційними висновками… Таке існувало правило...


Зайнявши пост керівника агропромислового відділу головної газети республіки, я теж писав передові статті, які, звичайно ж, уважно читалися на всіх поверхах органів влади. І ось чому.Це ж не те, що нині після хабарів, розкрадання власності, одягнув на голову картату ковдру, покатався під телекамерами на лікарняному повозі, заплатив сто мільйонів гривень застави і ще врешті-решт можуть ордена вручити. Там було жорстко – назвали прізвище – готуйся на вихід…

На світанку, авто із видавництва «Радянська Україна» доставляло до апарату ЦК пачку свіжих віддрукованих газет. Шість із них – «Правду України», «Радянську Україну», «Робітничу газету», «Сільські вісті», «Комсомольское знамя» і «Молодь України» заносили до головного кабінету. П’ять видань складали стопкою, а ось головну – «Правду України» розкладали на робочому столі першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького. Він з’являвся у кабінеті і починав перегляд-прочитання газет.

Міг натиснути кнопку і зв’язатися, до прикладу, із князьком Добриком у Львові:

-Ти чітал, как тєбя чіхвостіт «Правда Украіни» в передовой…

Тому було залізне правило: до десятої ранку всі правителі на місцях повинні були очікувати на дзвоник з небес. Треба було бути готовим місцевому вождю заявити, що «ми негайно виправимо ситуацію»…

Найпекучішою проблемою кінця вісімдесятих була гостра нестача харчів для народу. Повсюдно було набудовано ферми-палаци для господарської живності. Вони були забиті поголів’ям, бо ж суворо сповідувався партійний принцип – у кожному господарстві треба мати по 21 корові на сто гектарів сільськогосподарських угідь. Усі наради будувалися на виконанні цього завдання. Достобіса вироблялося різноманітної продукції, але вся вона дівалася мовбито поза хмари – усе вивозилося для ненаситних робітників Москви і Ленінграда. А ви українці, виходило, – ссіть лапи. Зайдеш до гастроному – стерильні вітрини. Заглянув до сільської крамниці – у кутку купа великих портерів членів політбюро ЦК КПРС на чолі з вірним ленінцем товаришем Леонідом Іллічем Брежнєвом та пів десятка гармошок і баянів на стелажах. Чудовий гротеск доби розвиненого соціалізму.

Я ж вирішив написати передову статтю про те, чому в багатій Україні не має у продажу м’ясопродуктів. 
Що та як викладав, не пригадаю вже. Але було в тому програмному матеріалі номера одне невеличке речення, яке усіх і все у ЦК поставило на ноги: «Якщо Україна не завезе з Білорусії 30 тисяч тонн сала у рік, вона зовсім не може виробляти ковбаси…»

Факт не вигаданий. Достовірність стовідсоткова. Роздобув я його у тодішньому Держплані, який усе знав. Але…
Уже вранці мене викликав головний редактор газети Андрій Зоненко.

-Ти знаєш, що все ЦК носиться з твоєю передовою: Щербицький щойно прочитав її і двічі жирно підкреслив одне речення. Про сало з Білорусії. Там же все у тебе вірно з цифрами, фактами, сподіваюся?

-Звичайно, - бадьоро відповів я.


-Ти не дуже хорохорся, - зауважив редактор, - вони все одно знайдуть до чого придертися… Відчуваю, скажуть, що ми неправі…

За декілька годин шеф гукнув мене вдруге. Подав аркушик паперу. На ньому було записано: Микола Дмитрович Вечеря.

-Їдь у сільгоспвідділ ЦК. Це перший заступник завідувача відділом. Він тебе повчить, як треба передові писати…

Партійний начальник одразу накинувся на мене з претензією, як я смів написати, що Україна, яка є першорядним виробником сала, де цей продукт вважається головним символом сили і достатку, елементом національної культури і позичає цей компонент м’ясопереробки у затрапезної Білорусії. «Хто вам дав цей факт?» - майже кричав він.

Я був готовий до цього запитання і назвав номер телефону Держплану, назвав прізвище заступника голови відомства, який назвав мені цифри. Одначе товариш Вечеря не поспішив виясняти, чи правильно названо кількість придбаної продукції. Ще якийсь десяток хвилин погаласувавши, заявив, що такі речі не можна називати у відкритій пресі, що це дуже обурило особисто Володимира Васильовича, що він тут же викликав на килим усіх головних аграріїв та переробників сільгосппродукції. Вечеря повільно почав стишувати бурю в стакані. А в кінці, ввімкнувши голосніше радіоприймача, що до того тихо працював на приставному столику, сів навпроти мене за стіл, і нагнувшись поближче, тихо сказав:

-А взагалі, не офіційно скажу вам, - заявив Микола Дмитрович. - Ви все дуже правильно виклали у своїй публікації. Правильно розставили акценти у передовій статті. Ми теж декілька разів подавали доповідні записки про цю ганебну ситуацію. Але до секретарів ЦК вона не доходила: її викидали до корзин «фільтратори», які є тут у нас. Тому давайте виправляти ситуацію. От ви, відклавши всі службові справи, виїдете до Білорусії. І напишете звідтіля цикл статей про те, як їм удається так гарно нарощувати виробництво сала. У тамтешньому ЦК я уже про все домовився: вони вам організують ряд поїздок в області і райони, куди ви там забажаєте…

Уже проводжаючи мене до дверей кабінету, не круючись голосно сказав: "К нашій родигі, сало, товчене в салотовці, з часником, є однією з найпопулярніших приправ до борщу... Ой, як ж це смачно..."

Я йому у відповідь сказав українською приповідкою: "Коли б сало крила мало, під небесами б літало..." 

Першим куди я потрапив у бульбашній стороні – був Брест. Їдемо через центр міста, і я там забачив магазин із назвою «М'ясо». Кричу до водія і тих, хто мене супроводжують: «Стійте! Зупиніться, будь ласка!» Мене насамперед вразила реклама, котра була виписана великими літерами на вікнах крамниці. Такого ніде не бачив. Ви, можливо, й не повірите, але там значилося: «Мясо – это питательно и вкусно!».

Здуріти можна, в Україні ніде свинячого, телячого хвоста на продаж не примітиш, розжитися на свіжину – ребра в черзі повиламують, а тут реклама м’яса. Мовляв, купуйте, є завжди парне…

Заглядаємо до магазину. Полудень. Невеличка черга покупців. Три види свіжини на продаж, поруч гірка сала. Наче інша планета.

Крупні тваринницькі комплекси працюють на повну потужність. Але що найбільше вразило – на кожному, де б не побував за керівника, організатора виробництва обов’язково був… українець.

Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
11
предыдущая
следующая