24 августа 2011 года гражданка Украины Мария Олейник нарушила постановление Донецкого окружного админсуда – она организовала в центре Донецка митинг по случаю 20-летия Независимости Украины. За это М. Олейник была привлечена к административной ответственности Ворошиловским райсудом г. Донецка и оштрафована на 340 грн. Однако Апелляционный суд Донецкой области по жалобе М. Олейник штраф отменил, освободив ее от административной ответственности, ограничившись «устным замечанием»…

Когда Донецк перестанет быть «совковым» городом? Когда в нем перестанут судить за желание отметить День Независимости Украины? Когда права человека в Донецке перестанут трактовать «по-донецки»?

На эти и другие вопросы во время онлайн-конференции на сайте «ОстроВ» попытается ответить заместитель председателя Донецкой облорганизации Всеукраинского общества «Просвита», заместитель председателя облорганизации Конгресса Украинских Националистов правозащитница Мария Олейник - в среду, 28 декабря, с 14.00 до 15.00.

Вопросы можно задавать уже сейчас  ЗДЕСЬ.

Без мови немає народу, як сонця нема без тепла.

Згадаймо слова В. Сосюри: Без мови рідної, юначе, й народу нашого нема.

В землі віки лежала мова І врешті вибилась на світ. О, мово, ночі колискова! Прийми наш радісний привіт. Навік пройшла пора безславна. Цвіти і сяй, моя державна.  ( О.Олесь) 

Відомий український письменник XIX ст. Панас Мирний писав: „Найбільше і найдорожче добро кожного народу — це його мова, ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподівання, роздум, досвід, почування”.  Отже, мова — це наш всенародний скарб і найважливіший засіб спілкування , її треба берегти, розмножувати і передавати нащадкам. В 10 статті першого розділу Конституції України записано: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України». Мова – один з найдивовижніших скарбів, що людина створила за свою історію. Тому кожен народ береже і плекає свою мову, бо без мови немає народу. ‘’ Мово! Велична молитво наша у своїй нероздільній трійці, що єси Ти і Бог-Людина, і Бог-Віра, і Бог-Надія. То ж стояла Ти на чатах коло вівтаря нашого національного храму й не впускала туди злого духа скверноти, злого духа виродження, злого духа ганьби. І висвячувала душі козацького роду. І множила край веселий, святоруський і люд хрещений талантами, невмирущим вогнем пісень і наповнювала душі Божим сяйвом золотисто-небесним, бо то кольори духовності і божого знамення. Мово моя! Дзвонково кринице на середохресній дорозі нашої долі. Твої джерела б"ють десь від магми, тому й вогненна така. То ж зцілювача Ти стомлених духом, давала силу, здоров"я, довгий вік і навіть безсмертя тим, що пили тебе. І невмирущими ставали ті, що молилися на дароване Тобою Словo’’. Так писала у ‘’Молитві до мови’’ Катерина Мотрич. Рiдна мова . Вона така неповторна, мелодiйна i спiвуча, бо ввiбрала в себе гомiн дiбров i лукiв, полiв i лiсiв, духмяний, пянкий запах рiдної землi. У народу немає бiльшого скарбу, нiж його мова. Бо саме мова - це характер народу, його память, iсторiя i духовна могутнiсть. У нiй вiдбиваються звичаї, традицiї, побут народу, його розум i досвiд, краса i сила душi, вона його, народу, цвiт i завязь. Ще в дитинствi рiдна мова допомагає нам пiзнавати свiт, вiдкривати для себе великий i чарiвний свiт життя. Без мови не може iснувати i розвиватися суспiльство, бо вона допомагає людям обмiнюватися думками, висловлювати свої почуття, досягати взаєморозумiння, створювати духовнi цiнностi. Слово надто багато важить в життi, як вiдомо, воно може впливати на долю, воно вмить змiнює настрiй, робить людину щасливою або розгубленою. Прикро, коли чуєш, як часом, люди спотворюють нашу мову такими словами, яких не знайдеш у жодному iз словникiв. Чи то нехтуючи, чи то не знаючи мови. Той, хто зневажливо ставиться до рiдної мови, до рiдного народу, не вартий уваги i поваги. I це болить нам, тим, хто любить рiдну Україну, рiдну мову. Мова служить нам завжди. Щирими словами ми звiряємося у дружбi, словами нiжними вiдкриваємо серце коханiй людинi, словами гострими i твердими, "мов криця", даємо вiдсiч вороговi. Не можна ходити по рiднiй землi, не зачаровуючись рiдною мовою, не знаючи i не вивчаючи її. Наша рідна мова. Вона нам рідна, як мама і тато, як та земля, на якій ми зростаєте. Бо це мова, яку ми всі чуємо змалку, якою ми промовили свої перші слова. Ця мова зрозуміла і рідна всім свідомим українцям, так як полякам — польська, німцям — німецька, англійцям — англійська . Бо без мови немає народу. І так само, як у кожній людині є одна мама, так і мова рідна лише одна. Людина може знати дві, три і більше мов, але рідною залишається материнська мова. Українська мова - це барвиста, запашна, невянуча квiтка, яка вiчно квiтне, долаючи час, кидаючи барвисту стрiчку iз давнини у майбутнє. Вона виткана i червоною калиною, i синiм барвiнком, i вишневим цвiтом та запашною рутою-мятою. Вiдомий поет i композитор Юрiй Рибчинський iз захопленням говорить про мову: Мова наша, мова - Мова кольорова.  В нiй гроза травнева,  Й тиша вечорова .  Жодна країна свiту, мабуть, не дозволила б нiкому зневажувати, принижувати, визнавати другорядною свою мову. Українська мова - це неоцiненне духовне багатство, з яким народ живе, передаючи iз поколiння в поколiння мудрiсть, славу, культуру i традицiї. Наше українське слово, хоча i вмирало з голоду, i бiдувало, переслiдувалось i заборонялось, але вистояло i вiдродилося та продовжує хвилювати серця багатьох. Нашiй мовi потрiбен саме зараз вогонь любовi й духовна мiць. Калиновою, солов’їною називають українськi поети нашу мову. Кожен поет по-своєму, але, водночас, щиро, з синiвською любов’ю звеличує рiдну мову. Ось як В.Сосюра захоплюється мовою: О мово рiдна! Їй гаряче серце  Вiддав я недарма,  Без мови рiдної, юначе,  Й народу нашого нема.  Людина може володiти кiлькома мовами, залежно вiд її здiбностей, нахилiв i прагнень, але найкраще, найдосконалiше вона має володiти, звичайно, рiдною мовою. I це не тiльки тому, що цiєю мовою користується повсякденно, а й тому, що рiдна мова - це невiдємна частка Батькiвщини...

НІКОЛИ В ЖИТТІ НЕ ПОДУМАВ Б, ЩО ДОВЕДЕТЬСЯ В УКРАЇНІ, СЕРЕД УКРАЇНЦІВ УКРАЇНСЬКУ МОВУ ВІДСТОЮВАТИ

(про утіскі расіського в Україні й не пишіть, краще факти наведіть, а ще краще факти щоденної пропаганди могольської в ЗМІ за кошти держави УКРАЇНА, моголам краще не писати тут, вони моголи питань нема).

Як я і обіцяв у своєму анонсовому пості, я розпочинаю серію заміток, які будуть написані на підставі моїх спостережень, зроблених під час мого тижневого відпочинку у Сочі.

Українці, які відпочивали у Сочі (котрих я бачив у дворі, де жив, та на пляжу) між собою розмовляли переважно українською мовою. Почути це для мене там було великою несподіванкою. При цьому робили вони це неприховуючи від росіян.

Звісно, росіяни по різному реагували, почувши біля себе українську мову: хто – мовчав, хто – дивився косо, а хто – й казав, що наприїхало туди до них багато українців, відпочивають на ЇХНЬОМУ морі, от якби жили в одній державі, то все було б без проблем.

Ми чули ці розмови і продовжували розмовляти рідною мовою. Хай дякують, що ми до них звертаємося ЇХНЬОЮ мовою у ЇХНІХ магазинах, несучи туди НАШІ заробітки.

З мого майданівського блоґу.

Задолбала возня с этим языкои или мовой  прислал мне кум-националист Кусючий бжил : http://blog.i.ua/user/1217489/655710/  не туда товарисчи свое усердие и гнев направляют. А требования к знанию языка , дресскод, внешние данные или другие проф. качества - законное требование работодателя.

В.Маяковский «Долг Украине», написано вірш ще в 1926р.

А что мы знаем
о лице Украины?
Знаний груз

Голосуємо!

"Праблема людзей, якія лічаць, што беларусы, расейцы ды ўкраінцы — адзін народ, у тым, што яны ня могуць гэтага сказаць ані па-беларуску, ані па-ўкраінску." (с)