Михайло Лермонтов, Переклад Юрія Клена,
узгоджено з ІІІ тисячоліттям

Прощай, Ерефа неумита,
Країна рабства і панів, -
І ви, мундири, злотом шиті,
І ти, народе батраків.


Хоч, може, у кавказьких пущах
Сховаюсь від царів лихих,
Од їхніх зорів всевидющих,
Та від ушей, таких чуйних.

З території РФа вівся обстріл комплексу Саур-Могила https://www.youtube.com/watch?v=Axma9oMee7A 

Пам'ятний хрест бійцям УНР.

У Міноборони Польщі ушанували сьогодні пам'ять воїнів УНР. Їх могили знаходяться на православному кладовищі Варшави



Представник Міністерства оборони Польщі поклав квіти до пам'ятників воїнам Української Народної Республіки. Про це говориться в повідомленні Міністерства оборони Польщі.



Фото: Міноборони Польщі

"Директор політичного кабінету Бартоломей Мисевичвич поклав квіти до пам'ятників воїнам Української Народної Республіки, які боролися за свободу України і Польщі в 1918-19 роках", - говориться в повідомленні.



Фото: Міноборони Польщі

Могили воїнів УНР знаходяться на православному кладовищі Варшави.


Фото: Міноборони Польщі

Як повідомлялося, 8 липня після офіційних зустрічей у рамках саміту НАТО, президент України Петро Порошенко ушанував пам'ять жертв Волинської трагедії, які загинули від рук українців. Зокрема, він поклав квіти, вставши на коліно перед пам'ятником
http://www.segodnya.ua/world/v-minoborony-polshi-pochtili-pamyat-voinov-unr-742945.html

Прочитав і пропоную:

О "вечном" огне
Начнем с названия: "Вечный огонь". Вечен только Бог и поэтому только Он может называться вечным, ангелы и человеческие души, хотя и не могут умереть (т.е. исчезнуть) но они все же не вечны, т.к. в определенный момент были сотворены или рождены, следовательно, был момент, когда их не было, значит, они не вечны, а вот Бог был всегда, Он есть и всегда будет, т.е. Он, вечен! Если же кому-то или чему-то приписываются свойства (в данном случае огню), которыми обладает лишь Бог, то это ересь. Конечно, есть лампады, которые также как и огонь, всегда горят, но их не называют вечными, их называют неугасаемыми. Вечный и неугасаемый (хотя, эта неугасаемость весьма условна) совершенно разные понятия.
Пойдем далее, мало того, что огонь называют "вечным", так он еще и горит в обрамлении оккультного символа в виде пятиконечной звезды. Но только не надо говорить про то, что пятиконечная звезда это тоже христианский символ. Люди, благодаря которым в нашей стране повсюду появились пятиконечные звезды, ничего общего с христианством не имели и вводя эти символы они точно не руководствовались христианскими мотивами, поэтому, пятиконечная звезда, в обрамлении которой горит "вечный" огонь, никакого отношения к христианству не имеет, а это чисто оккультный символ. Пойдем далее, теперь посмотрим со стороны на то, что происходит тогда, когда возле этого огня происходят мемориальные мероприятия. Люди с цветами в руках, подходят к горящему в обрамлении оккультного символа огню, который называют "вечным", кладут перед ним цветы и кланяются. Если чему-то приписывают божественные свойства (вечность), то это фактически являетсяобожествлением этого чего-то, а если этому чему-то еще и кланяются, то
это идолопоклонство, в данном случае - огнепоклонство. Со стороны, если не знать мотивов этих людей, то можно действительно подумать, что эти люди поклоняются огню, т.е. что они, язычники-огнепоклонники. Т.е. сам обряд, если не смотреть на мотивы - чистое язычество. Вы скажите: вот в том то и дело, самое главное мотив, мотив важен, для чего человек это делает, что в этот момент у него в сердце, в мыслях... Мотив действительно важен, но и внешний обряд, тоже вещь немаловажная, но об этом чуть позже, сейчас о мотивах. Конечно, вряд ли среди людей подходящих к "вечному" огню есть настоящие, практикующие огнепоклонники,большинство из тех людей, кто подходит к огню, воспринимают то, что онисовершают, как отдание дани памяти павшим войнам и поклонение перед их мужеством, доблестью, жертвенностью, перед их подвигом. В таких мотивах и в таком поклонении нет ничего греховного или предосудительного, но возникает вопрос: неужели для почитания памяти павших и их подвига нельзя придумать какой-либо иной обряд, лишенный столь ярко выраженной языческой атрибутики. Да даже возложение цветов к обычному обелиску или
памятнику выглядело бы куда более прилично, чем это действо. Я не могу поверить, что в подлинно христианской (да и не только христианской, в мусульманской стране или среди иудеев такое тоже вряд ли возможно) стране может возникнуть такой обряд. Вы только вдумайтесь хорошенько в то, что происходит: люди подходят к горящему в обрамлении оккультной
звезды огню, который называют "вечным", кладут перед ним цветы, кланяются перед ним и все это называется почитанием памяти павших, брррррррррр... Россия на протяжении всей своей истории вела войны и на протяжении всей своей истории была многонациональной и многоконфессиональнальной страной. Понятное дело, что основной народ -
русские, но все же, были и другие народы, которые и воевали и умирали заРоссию. И потому были и общие памятные даты и мероприятия, в которых принимали участие представители разных народов, но никогда для этого не использовались какие-либо подобные языческие обряды или символы, да это было и невозможно в православной стране. То же, что мы имеем сейчас, этоне что иное, как наследие богоборческой эпохи, а богоборчество, есть нечто иное, как сатанизм, т.к. первый богоборец был сатана и потому любой человек, который борется с Богом есть слуга сатаны, полностью находящийся под его властью и его влиянием, кем собственно и были наши советские деятели. И потому, многое из того, что они сотворили, было совершено ими по внушению темных сил (сатаны и бесов) одним из таких
деяний, на мой взгляд, является совмещение почитания памяти павших с языческим обрядом огнепоклонства. Очень сомневаюсь в том, что эти кремлевские маразматики и полуграмотные бывшие красные комиссары смогли
бы сами, без дьявольской подсказки, до такого додуматься, уж больно все изощренно обставлено, по-дьявольски изощренно. Думаю, что на создание вечного огня этих коммуняк вдохновил тот же дух, который вдохновил их на
создание мавзолея (зиккурата), мумии (ленина) и прочих оккультных символов. На мой взгляд, вся эта церемония возле огня, есть не что иное,как закамуфлированное язычество, введенное коммунистами по внушению сатаны.
И еще хочу сказать несколько слов о том, допустимо ли для христианина участие в языческих обрядах, без языческой мотивировки. Есличеловек считает себя христианином, то для него важны не только его мотивы, но и внешние обряды, в которых он принимает участие. И если внешний обряд откровенно языческий, то христианин, никак не должен в нем
принимать участие, даже с христианской мотивировкой. На эту тему есть множество примеров в житиях святых, например: бросить ладан на языческийжертвенник, всего лишь бросить, даже не требовали поклониться или тем
более отречься от Христа. Но христиане не соглашались и предпочитали умереть, чем принять хоть какое-то участие в этом языческом обряде. Хотя, казалось бы, что тут такого, ну брось ты это ладан (подойди, положи цветок перед огнем, думая при этом, что ты, якобы, тем самым, почитаешь память воинов), в душе то ты все равно христианин, мотивы то у
тебя ведь не языческие, а христианские - сохранить свою жизнь или жизнь своих ближних, которых угрожают убить, если ты этого не сделаешь, но нет, они все равно этого не делали, а предпочитали умереть в жутких муках, чем это сделать. Ну или вспомнить хотя бы наших русских князей, которые когда приезжали в Орду, тоже должны были проходить через огонь, и кланяться огню и хотя отречения от Христа от них не требовали, но они, все же предпочитали умереть, чем принять участие в этом языческом обряде. Ох, как нам до них далеко, нам ведь даже никто не угрожает и уж тем более не мучает, но мы сами бежим, наперегонки... А зачем? Может потому, что уж очень хочется почтить память павших? Нет, христианину
есть где почтить память павших - в храме молитвой. А бежим ради дешевогопопулизма и для того, чтобы через участие в официальных светских мемориальных мероприятиях засвидетельствовать свою лояльность и почтение властям. Потом глядишь, подкинут на реставрацию очередного монастыря или храма.
http://ustav.livejournal.com/949939.html..

Степан Барна: Жертви «Ягільницької трагедії» – це приклад патріотизму та боротьби за Україну

З розкопками братської могили, де були поховані 60 українських націоналістів, відкривається черговий пласт української історії і боротьби за незалежність. Це 60 Героїв, які віддали свої життя за свою вільну державу, за національну ідею. І лише сьогодні, через 75 років, їхні душі знайдуть спокій, бо нарешті ми поховали їх за християнським звичаєм. На цьому наголосив голова Тернопільської ОДА Степан Барна під час перепоховання в’язнів Чортківської тюрми, жертв «Ягільницької трагедії», яких у листопаді 1942 року розстріляли німецькі окупанти.

Повідомляє ТЕРНОПІЛЬСЬКЕ ІНФОРМАЦІЙНЕ БЮРО з посиланням на ТОДА.

«Бог дав нам можливість знайти цих воїнів, які були родом з Тернопілля, з Франківщини та Львівщини. Тут присутні делегації з Адміністрації Президента, Кабінету Міністрів, представники з Інституту національної пам’яті. Адже всі ми оцінюємо важливість цих 60 Героїв, серед яких були священик та дівчина», – зазначив Степан Барна.

Він підкреслив, що ми вшановуємо воїнів Організації Українських Націоналістів, воїнів українського підпілля, котрі віддавали свої життя і не чекали, що про них згадають.

«А сьогодні їхню пам’ять вшановують всі, хто хоче будувати та утверджувати українську державу. Тут присутні сучасні воїни, військовослужбовці Збройних сил України, ветерани УПА. І дивлячись на все, що ми сьогодні маємо та що здобули, дивлячись на українську армію, яку вдалося відродити за останні кілька років, я переконаний, що задуми цих патріотів через 75 років здійснилися. Вони отримали свою державу, отримали з боку людей пошанування, українську молитву. І вони вкотре своїм прикладом демонструють, що їхня єдність у двох прапорах синьо-жовтому – українському та червоно-чорному – бойовому. Оце і є уроком єднання, відповідальності тоді і відповідальності нашої спільної тепер», – зауважив голова ОДА.

Нагадаємо, могилу із 60 останкам українських націоналістів після багатьох років пошуків знайшли нещодавно в полі між селом Ягільниця та Нагірянка Чортківського району.

Командир Армії Нескоренних -
Роман Шухевич




Командир Армії Нескорених Роман Шухевич

В сучасній українській літературі щодо героїв національно-визвольних змагань існує одна глобальна проблема – це і усвідомлена, і навіть, зачасту, неусвідомлена суб’єктивність. Значні періоди минулого часу борці за самостійну Україну вважалися людьми негативного змісту – зрадниками і ворогами, тому що такими вони і були по відношенню до пануючої влади імперського окупаційного плану. Зокрема, гетьмана Івана Мазепу затаврували як зрадника і паплюжили його ім’я як в часи Російської імперії Романових, так і в часи імперії під абревіатурою СРСР. Всіх членів Організації Українських Націоналістів вважали і, на превеликий жаль, вважають дотепер злочинцями і терористами польські провладні інституції, що не бажають, знову ж таки: на жаль, і  дотепер визнавати окупаційного та дискримінаційного характеру свого панування в Західній Україні у 20-30-х роках ХХ-го століття. Особливо огидного вигляду набувала критика видатних постатей та подій в історії України за часів панування комуністично-терористичного режиму, коли нещадно оббріхували і оскверняли все, що мало неузгоджені ідейні смисли щодо пануючої ідеологічної схеми комуністичного догмату. Тобто будь-які прояви в українців національного та державного суверенітету визнавались владою апріорі злочинними, а їх виразники – злочинцями.
Подібні умови створили для українців фатальну необхідність постійно виправдовуватись та роз'яснювати собі та іншим, що то є неправда і не є таким поганим насправді, а навпаки: герої є героями, бо боролись за свій народ і свою державу, а ніякими не зрадниками, тим більше – ворогами. За тим ми в Україні переважно займались не об’єктивним вивченням життєписів видатних постатей з нашої історії, скільки мусили спростовувати різні наклепи, а за тим вихваляти, шукаючи і підбираючи всі позитивні моменти з їх біографій та свідомо обминаючи і не помічаючи наявні негативні вчинки, які потребували критичного  осмислення. Нарешті настав час, коли українці не повинні ні перед ким виправдовуватись і спроможні відверто поглянути на свою правдиву історію відкритими очима. Для цього маємо спиратись на чітко наукову методику дослідження як історичних процесів з історії України, так і в дослідженнях стосовно окремих персоналій.
В повнім об’ємі ця проблематика стосується і особи Романа Шухевича: ми дотепер не маємо правдивого дослідження ні його життєпису, ні його ідейного доробку. Власне тому при формуванні мною збірника матеріалів про Романа Шухевича до його 100-річя був застосований метод котроверсійності та включено кілька матеріалів псевдо-критичного змісту про його особу задля ширшого осмислення цієї видатної постаті. Будучи Головним командиром Української Повстанчої Армії, Головою секретаріату Української Головної Визвольної Ради, керівником Організації Українських Націоналістів-революцонерів в Україні у найважчий період збройної боротьби, саме Роман Шухевич потребує грунтовної наукової праці над всім його життєвим шляхом фактично по-денно починаючи від часу його дитинства. Доля так розпорядилася, що особа Романа Шухевича від малечку перебувала у епіцентрі тогочасних суспільних подій, отже у детальному дослідженні перед нами постане не окремий життєпис, а ціла епоха з української дійсності кінця ХІХ-го і початку та середини ХХ-го століть. Спробую стисло окреслити перелік таких епохальних тем, які безпосередньо дотичні до особи Романа Шухевича.
Найперше, це його родовід. Шухевичи належала до прадавніх галицьких священицьких родів, які були основою всього класу шляхетства для українського етносу по цілій Україні. То був особливий феномен в українського народу, що основну верству його еліти складало виключно духівництво, а не військово-урядовий клас, як в інших державах та народах поряд. Відсутність державного суверенітету і постійна підпорядкованість українських земель від часів їх загарбання Золотою Ордою почергово різним окупантам не надавала можливості розвинутись власній українській еліті з місцевих феодалів-воевод, їх дружини та двірні, тому що вони швидко асимілювалися з домінуючою окупаційною владою і ставали її частиною. Особливо це стосується періоду панування Польщі та Московії. І тільки верства українських священників, як органічна складова українського народу за всім змістом свого буття, несла на собі той фермент елітності, без якого народ ніколи не переродиться в націю, основою чого є державна єдність та суверенітет. Саме тому з священицького роду Шухевичів вийшла ціла когорта політичних, культурно-громадських та військових діячів, що формували модерну українську націю та боролися за її державність. Певним чином родова шляхетська елітарність обумовила в значній мірі світогляд і долю Романа Шухевича. 
Наступною  темою є дитинство і сімейна атмосфера, в якій зростав маленьких Роман. Хоч сам він народився у Львові і отже є корінним львів’янином, але ріс дитиною і навчався в початковій школі провінційних містечок Краківець та Кам'янці-Струмиловій (тепер – Кам'янка-Бузька), де його батько Осип-Зиновій Шухевич працював у судах. Знову варто зазначити, що якщо у самому Львові була чимала етнічна мішанина з домінуванням німецької, а потім – польської культур, то в провінційних містечках Галичини беззастережну перевагу мало українське культурне середовище, тому що і населення там було переважно українське, ще й міщанське, тобто як тепер кажуть: середній клас. Це важливо зрозуміти і дослідити, тому що виростаючи в домінуючому україномовному середовищі у Романа Шухевича не було з дитинства закладено своєрідного комплексу національної неповноцінності, а навпаки у нього розвинулась і ствердилась самовпевненість автохтона: це моя земля і я на ній є правдивий господар. А пануючі зайди тут тільки випадкові небажані гості. Важлива деталь при аналізі причин того, чому Роман Шухевич відмовлявся емігрувати з України, а буквально прирік себе боротьбі до кінця: перемога або смерть! В Декалозі українського націоналіста це гасло розширено звучало так: Здобудеш Українську Державу або загинеш в боротьбі за неї. Господар зі своєї домівки втікати не повинен, а має її боронити до останнього, що і сталося.
До теми дитинства Романа Шухевича варто додати тогочасну атмосферу війни Першої Світової, яка йшла безпосередньо поряд на землях Галичини. У 7-річному віці дитина вже досить свідомо схоплює події та розмови, які відбуваються навколо неї, що має вплив на формування світогляду та характеру. Тема війни була основною на той час, а воєнна форма і зброя стала буденним атрибутом життя. Жорстока окупація російськими військами Галичини у 1914-1915 роках назавжди розвіяли міф москвофільства на місцевому рівні, отже Роман Шухевич ніколи не мав подібних помислів щодо «братніх слов'янських народів» або надмірної прихильності до росіян тощо. Водночас полі-етнічне середовище Львова привчило Романа до етнічної толерантності і він за все життя не проявив жодних ознак ксенофобії до будь-якої етнічної групи. Важливий факт, що також потребує наукового вивчення та обгрунтування, оскільки звинувачень у ксенофобії вистачає аж занадто.
Час повернення до Львова у 10-річному віці Романа Шухевича співпав зі значними зрушеннями у тогочасному суспільно-політичному середовищі як розпад Австро-Угорської імперії, проголошення 1 листопада 1918 року Західно-Української Народної Республіки і всі події польсько-української війни. У цей час Роман навчався у Львівській академічній гімназії з 1917 по 1925 роки, отже перебував у самому вирі подій, зокрема, його батько обіймав посаду повітового політичного комісара 3УНР в Кам'янці-Струмиловій, a його стрийко Cтепан Шухевич став до лав вояків Української Галицької Армії. Програш в боротьбі за Соборну Україну та окупація Польщею земель ЗУНР не могли не справити сильного враження на підлітка, отже і мали спричинити до формування світоглядних цінностей та характеру Романа Шухевича. Однозначно велике значення мав щодо цього полковник Євген Коновалець – командант Української Визвольної  Організації, який у 1921–1922 роках разом з колишнім старшиною УГА Степаном Шахом деякий час винаймали у Шухевичів кімнату. Гімназист Роман неодноразово розмовляв із полковником та прислухався до його розмов, які мали великий вплив на формування його свідомості та глибокого розуміння сутності боротьби за Україну. За самим фактом подальших подій можна беззастережно стверджувати, що саме Роман Шухевич став тим безпосереднім ідейним спадкоємцем чину провідника і вождя українських націоналістів Євгена Коновальця в усій повноті справи. Давайте згадаємо, які посади обіймав за своє життя Роман Шухевич і чи не відповідали вони рівня особи Євгена Коновальця, якби він був живим? Думаю, що наукове дослідження цього питання було б дуже доречним.
Не маю на меті переповідати всю біографію провідника Романа Шухевича, яка заслуговує, повторюсь, буквально на по-щоденно детальне дослідження, але хочу наголосити на певних моментах, що не мають належного наголосу і поголосу в Україні сьогодення. Одним з найголовніших я вважаю недооцінка факту приналежності Романа Шухевича до високого рівня інтелігента та інтелектуала, про що засвідчує його одночасне навчання у двох вищих навчальних закладах: Львівській політехніці на стаціонарі та ще він став студентом заочного курсу музичного інституту ім. Миколи Лисенка по класу фортепіано і успішно обидва їх завершив. Музичний інститут закінчив також його брат Юрій. Разом вони виступали у Львівському оперному театрі, де Юрій співав під акомпанемент Романа. Улюбленими композиторами Шухевича були Гріг та Шопен. Те, що на будинку Львівської Консерваторії дотепер немає меморіальної дошки про те, що тут навчався  Роман Шухевич – показник недооцінки нами всіма високої творчої інтелігентності Провідника.  А то був інтелектуал найвищого рівня! Освіта в тогочасній Польщі-Речі Посполитій і шкільна, і гімназійна та університетська була європейського рівня, значно вища за колишню радянську та сучасну пост-радянську – просто не до порівняння. До того ж для українців існувало ще чимало перепон в їх навчанні та розвитку через насильницьку «полонізацію» як основну державну політику щодо етнічних меншин і в першу чергу щодо українців, які в Галичині та Волині якраз були етнічною більшістю! Тобто і Роману Шухевичу, і Степану Бандері, і ще багатьом-багатьом українцям-студентам доводилось докладати величезних зусиль та проявляти особливо видатні здібності у навчанні, щоб здавати позитивно іспити і проходити далі аж до закінчення навчання. Даремно зараз про цей феномен замовчують, як українці не піддавались гнобленню й духовному деградуванню, тобто не ставали тупим бидлом, чого постійно домагався досягти кожен окупант. Якраз високоосвічені українські інтелектуали змогли надати ту неймовірну силу впливу і УВО, і ОУН, і УПА. І живлять дотепер нас своєю наснагою, оскільки сучасний рівень інтелігентності, судячи з наших сучасних депутатів у ВРУ та їм подібних, – нижче культурного рівня галицьких селян до 1939 року. То наболіла окрема тема винищення української еліти, проте особа Романа Шухевича саме тут є актуальним прикладом.
Найкраще тому свідчення: комерційна діяльність у створеній  Романом Шухевичем рекламній агенції «Фама» – ця фірма (кооператив) стала першою українською рекламною компанією в Галичині. Водночас вона існувала не просто собі прибутковою роботою для прожиття багатьох працевлаштованих тут українців, але насправді була геніальним грандіозним проектом легального надбання коштів задля діяльності всієї ОУН. Так само робота рекламних агентів мала характер значної мобільності, тобто інформаційний зв'язок поміж осередками ОУН та інших громадських організацій був забезпечений і убезпечений. Абсолютно відпала потреба у небезпечних «ексах»-пограбуваннях польських державних установ для здобуття коштів на діяльність українського підпілля. Припинились непотрібні трагічні втрати серед найкращих українців, як і жорстокі «пацифікації» – відплатні репресії з боку польського уряду, але не припинилась боротьба! Розвиваючи свою діяльність, Роман Шухевич виявив неабияку креативність, проводячи несподівані рекламні кампанії та створюючи власний оригінальний стиль, що в цілому стало запорукою фінансового успіху. «Фама» розробляла та розміщувала рекламні оголошення кооператив «Центросоюз», «Маслосоюз» та інших у газетах «Діло», «Новий час». Завдяки вмілому менеджменту фірма розрослась у розгалужене підприємство, і незабаром були зорганізовані й успішно працювали відділи оголошень у пресі, кінорекламі, для друкування рекламних буклетів, виготовлення фірмових вивісок та рекламних щитів, рекламного оформлення вітрин (дизайн), організації рекламних виставок і ярмарків, виробництва мінеральної води, виготовлення «адресарія» (книги адрес установ і фірм) та власний транспортний відділ. Чи могла б такого досягти людина без високого рівня інтелекту? Безперечно, що ні. Наскільки нам не вистачає подібного сорту людей в сучасності. Конфліктна ситуація з так званою «блокадою ОРДЛО» надзвичайно чітко викрила проблему, коли відсутність елементарного рівня інтелекту призводить до таких явищ, що колишні герої-захисники з ветеранів АТО за наслідками своєї, можливо цілком щирої,  «патріотичної» діяльності стають фактично на бік ворога, наносячи шкоду виключно Україні, її економічному стану, отже і українському народу в цілому. Не даремно в народі кажуть: краще розумний ворог, аніж дурні друзі. На превеликий жаль, це задавнена проблема в українському політичному середовищі: діяльність різноманітних провокаторів та агентури під виглядом ультра радикального патріотизму і рафінованого націоналізму, що нічого доброго за собою не мало, тому і щезало, подібно до формувань колишньої УНА-УНСО, або теперішніх ВО «Свобода» чи «Правий сектор». Як кажуть в таких випадках: не потрібно бігти по переду потяга, бо це тільки заважає набирати йому швидкість. Вибачаюсь за цей відступ, але подібна проблема  була актуальна і за часи діяльності Романа Шухевича, тому що і він був у певному сенсі радикально налаштованим активістом в ОУН, але це допомагало справі, а не знищувало її в глобальному обширі тогочасного життя.
З точки зору поглиблення інтелекту варто спробувати проаналізувати час, проведений в ув'язненні Романом Шухевичем, як і іншими учасниками національно-визвольних змагань. Дивним чином цей час сприймається як просто змарнований і фактично його начисто викреслюють з життя героїв, тоді як насправді в цей час йшла активна розумова робота як ідеологічного - так і практичного змісту. Йшло осмислення пройденого шляху, зроблених помилок, оновлення ідейного набутку і планування подальших дій. Українські націоналісти ніколи не марнували часу за жодних обставин і на це потрібно звертати увагу науковцям. Так само не було простим часовим перебуванням у тривалих зимових сидженнях членів ОУН та УПА в сховках-криївках, а навпаки там і тоді йшла активна аналітична робота, навчання і підготовка, яка набувала реального запровадження у діях підпільників і повстанців у наступний період боротьби. Власне тому не зважаючи на значні втрати від репресій і просто неймовірні за кількістю силами війська та спецслужб СРСР у Західній Україні, націоналістичне підпілля було життєздатним там настільки тривалий час.
Нарешті в завершення невеличкої розвідки про теми і проблеми з прогалинами в життєписі Романа Шухевича, хочу вказати на важливе дослідження здобутого фаху, зокрема викликає подив і захоплення система та різноманітність конструкцій схронів-криївок та бункерів, які було збудовано українськими підпільниками, але чому ніхто ще не поєднав цей феномен з тим, що Роман Шухевич мав вищу освіту інженера. До речі, Степан Бандера мав агрономічну освіту, яка обумовлювала добре знання географії регіону і його особливостей. Чимало було фахівців з лісництва серед провідників українських націоналістів, тобто це не була спонтанна дійсність, а глибокопродумана наперед комплексна стратегія освіти і дій по вихованню цілого покоління українців, готових до активної боротьби добре навчених, зі наявними глибокими фаховими знаннями. На цей напрямок майбутнього Визвольного Чину були скеровані і всі українські спортивні товариства, як «Сокіл» чи «Пласт» тощо з чітким воєнізованим ухилом, а товариство «Просвіта» переважно діяла як ідеологічна націоналістична установа і її культурологічна оболонка була суто формальним прикриттям. Таким чином нам потрібно вивчати життєписи наших Героїв, як Роман Шухевич, не виокремлено зі загального контексту життя тогочасної України, а якраз навпаки в комплексному висвітленні часу, суспільного буття і сприйняття його Романом Шухевичем на той момент. За тим відпадуть суперечності щодо розколу в ОУН, звинувачень в тероризмі з боку поляків чи в колабораціонізмі з нацистами Німеччини. Не кажучи про радянські штампи «шпигунів» або «зрадників Батьківщини». Якщо ми зможемо в історичній науці нарешті відійти від хворобливого синдрому виправдовуватись перед кимось стороннім, а почнемо просто чесно досліджувати власну історію українського народу для найпершу чергу нього самого – тоді і тільки тоді ми зможемо постати як суверенна самостійна світова Нація і Держава.

Богдан Гордасевич
м. Львів
5 березня 2017 р.

2016-10-15
Юрій Малашевич

57 років тому, 15-го жовтня 1959 року в Мюнхені від руки вбивці, аґента КҐБ Богдана Сташинського трагічно згинув провідник Організації Українських Націоналістів (ОУН) Степан Андрійович Бандера.

За цей терористичний акт, його вбивцю Б.Н. Сташинского, теж уродженця Львівщини, нагородили орденом Бойовий Червоного Прапора.

Інтерес до постаті Бандери не вщухає й понині. Приміром, відвідуваність сторінки про Бандеру у російській Вікіпедії виросла до мільйона осіб. Сьогодні ж згадаємо про обставини смертельного замаху на цю людину.

Степан Бандера є одним з найбільш неоднозначних персонажів в історії України. Одні вважають його героєм, інші-зрадником. Хто ж насправді був лідер українських націоналістів? Як його називали в дитинстві? Що зробили з родиною Бандери?

На жаль, наша держава стикається з досить протирічними думками з приводу певних політичних діячів. Напевно, багато хто може привести приклад того, що одна людина каже про якусь історичну та політичну особу одні речі, а інша людина - інші. Історія невпинно переписується. Та чи за цим переписуванням не встратиться справжня сутність подій та людей? Мабуть, найнеоднозначнішим персонажем в історії України можна вважати Степана Бандеру. Така неоднозначність великою мірою пов'язнана з великою радянською пропагандою та залякуванням. Але чому Бандеру так боялась радянська влада? Які сторінки з життя лідера українських націоналістів досі не відомі людям?

 
Старі та нові міфи про Степана Бандеру

Медична експертиза виявила, що причиною смерті була отрута. Німецький Верховний Суд у Карлсруе підтвердив, що головним обвинуваченим у вбивстві Бандери є радянський уряд у Москві.

З тих пір, як на переломі 1935-1936 років Степан Бандера опинився на лаві підсудних у Варшаві, його ім'я перебуває в епіцентрі словесних баталій. Вже понад сімдесят років українці, поляки, росіяни, євреї, представники інших національностей дискутують про його місце і роль в історії. Безперечно, столітній ювілей Бандери надасть дискусіям нового дихання.

Ювілейні дати повертають до життя старі і призабуті радянські пропагандистські кліше (терорист, зрадник, колаборант), які подаються як «нове бачення» істориків. Схоже було в 2007 році зі століттям Романа Шухевича. У випадку з Бандерою, судячи з дотеперішніх публікацій, до цих штампів додаються ще й нові стереотипи - деструктивний політик та розкольник, авторитарний вождь, який не приймав демократичних цінностей, людина, не причетна  безпосередньо до масового визвольного руху середини ХХ століття. Попри відмінності між носіями стереотипів, є два суттєві об'єднуючі моменти. Перший принциповий момент: такі стереотипи  підводять до висновку, що Бандера в жодному випадку не може бути національним героєм. Другий момент методологічний, але не менш важливий: роблячи ті чи інші висновки про Бандеру, історики та публіцисти, які представляють обидві згадані тенденції, не вважають за необхідне покликатися на документальні джерела. В результаті до радянських аксіом, що не потребували доведення, на кшталт «Бандера - нацистський прислужник», додалися новітні: «Бандера не визнавав демократичних принципів, закладених ІІІ Збором ОУН» чи навіть «виступав проти створення УПА». Для остаточного спростування стереотипів потрібні серйозні, оперті на широку джерельну базу дослідження. Проте реальність зобов'язує ризикнути зробити це в межах невеликої публіцистичної статті.

Терорист

Цей штамп щодо Степана Бандери, напевно, найстаріший, адже терористом його називала ще польська влада. Відповідаючи на цей закид на суді у Варшаві, він чітко показав своє ставлення до терористичних методів боротьби в тактиці ОУН: «Прокурор сказав, що на лаві підсудних засідає гурт українських терористів та їхній штаб. Хочу сказати, що ми, члени ОУН, не є  терористами. ОУН огортає своєю акцією всі ділянки національного життя. Заявляю, що ні програмово, ні, якщо йде мова про кількість членів у поодиноких ділянках організаційної праці, бойова акція не є єдиною, не є першою, але рівнорядною з іншими ділянками. Тому, що в цій залі розглядали атентати, що їх виконувала Організація, міг би хтось думати, що Організація не числиться з життям людини взагалі і навіть з життям своїх членів. Коротко скажу: люди, які  весь час у своїй праці є свідомі, що кожної хвилини самі можуть втратити життя, такі люди, як ніхто інший, вміють цінити життя. Вони знають його вартість. ОУН цінить вартість життя своїх членів, дуже цінить, але - наша ідея в нашому понятті є така велична, що коли йде про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, а мільйони жертв треба посвятити, щоб її таки реалізувати. Вам найкраще  відомо, що я знав, що накладу головою, і відомо вам, що мені давали змогу своє життя рятувати. Живучи рік із переконанням, що втрачу життя, я знав, що переживає людина, яка має перед собою перспективу в найближчому часі втрати життя. Але впродовж цілого того часу я не переживав того, що переживав тоді, коли висилав двох членів на певну смерть: Лемика і того, хто вбив Пєрацького».

Терористами польська влада називала не лише Степана Бандеру, але і його соратників, котрі боролися в рядах Української військової організації чи ОУН. Як свого часу росіяни називали Юзефа Пілсудського та діячів Польської військової організації, які боролися проти російської влади. Як, зрештою, у всі часи називає революціонерів будь-яка окупаційна влада. Насильство, освячене державною владою, називають політикою, навіть якщо її результатом будуть тисячі чи мільйони загиблих. Силова спроба протистояти цьому насильству поза державними інституціями автоматично шельмується як терор. Тому практично кожен національно-визвольний рух проходить етап, коли його представляють як терористичний, а його антиокупаційну боротьбу як терористичні акти. Щойно після того, коли цей рух набирає обертів, переростає з формату збройної боротьби окремої організації в загальнонаціональну боротьбу, знаходить собі союзників у світі і, врешті, перемагає, лише тоді він позбавляється цього принизливого тавра. Польський, ірландський, єврейський національно-визвольні рухи демонструють саме такі сценарії розвитку. Колишні терористи Пілсудський, Коллінз, Бегін після перемоги ставали національними героями та керівниками відновлених держав. Діячі українського визвольного руху, які протиставилися державному терору Польщі, СРСР та Німеччини, не дожили до своєї перемоги. Проте створення незалежної  української держави - свідчення перемоги їхнього руху, а тому настав час позбавити їх тавра «терористів».

Колаборант

Основним елементом радянської пропаганди, спрямованої проти ОУН та УПА, було постійне звинувачення у колаборації з нацистами. І, не зважаючи на опубліковані тисячі документів, десятки досліджень про антинацистську боротьбу  українських націоналістів, цей міф продовжує існувати. В межах пропаганди Степан Бандера розглядався, часом розглядається й досі, як мало не головний приспішник Гітлера в Україні. Тим часом Бандера скептично оцінював можливість використання німецької допомоги у відродженні України. Цей момент став одним із ключових в його дискусії зі старшими членами ОУН, яка закінчилася розколом організації. Андрій Мельник та інші ветерани визвольних змагань 1917-1920-х років, опираючись на досвід 1918 року, були переконані, що лише українсько-німецька співпраця може привести до незалежності. Степан Бандера головним вважав принцип опори на власні сили, а зовнішню допомогу розглядав лише як імовірний допоміжний засіб. Не маючи довіри до німців, він шукав інших союзників: в 1940 році через свого брата Олександра Степан Бандера, зокрема, вів переговори з міністром закордонних справ Італії Чіано щодо можливої італійської підтримки українського визвольного руху. Поряд з тим, розроблялася концепція створення фронту поневолених народів. Актуальність таких кроків посилювала міжнародна ситуація після 23 серпня 1939 року, коли Німеччина стала союзником головного ворога ОУН - СРСР. Пакт Молотова-Ріббентропа ще раз довів, що в справі відновлення української держави не слід цілковито покладатися на німців. Тому 30 червня 1941 року ОУН під керівництвом Бандери проголосила Акт відновлення незалежності України без жодного узгодження із «союзниками». Не зважаючи на наявні в ньому дипломатичні дифірамби на адресу Гітлера, німці чітко зрозуміли, що їх ставлять перед доконаним фактом. Аби спинити «українську самодіяльність», поліція негайно затримує Степан Бандеру і ставить перед ним вимогу відкликання Акту. Це була пропозиція, від якої не можна відмовлятися, але Бандера зробив це. Всім, хто досі вірить у Бандеру-«німецького підлабузника» раджу почитати унікальний німецький документ - протокол розмови керівника ОУН із заступником державного секретаря Ернстом Кундтом від 3 липня 1941 року. 32-літній юнак, вчорашній політв'язень, керівник підпільної організації поневоленого народу проти високопоставленого чиновника Третього рейху, перед яким тремтіли керівники держав. У відповідь на звинувачення в неузгодженості дій націоналістів з німецьким керівництвом Бандера бере на себе цілковиту відповідальність за Акт, більш того, додає: «Я хочу ще раз вияснити, що всі мої накази не залежали від будь-якого розпорядження чи згоди німецьких властей. Видаючи свої накази, я не покладався на жодні німецькі власті, ані на їхнє погодження, але тільки на мандат, який я отримав від українського народу». Вдруге після 1936 року Бандера своєю принциповою позицією поставив себе перед перспективою смерті. Далі були перебування під арештом, що мало «допомогти» змінити непродумане рішення, концтабір «Заксенгаузен» як покарання за те, що це рішення не було змінене.

В 1944 році, коли стала зрозумілою німецька поразка на східному фронті, нацисти спробували відновити свої загравання з українцями, для чого, власне, й був залишений живим Бандера. Його вивезли із «Заксенгаузена» і поселили як арештанта в будинку під Берліном. Він щойно вийшов з табору, не мав інформації про події на фронтах, про справи в Україні. Цим пробували скористатися німці, запропонувавши очолити пронімецький український комітет, «освятити» своє присутністю черговий колабораціоністський проект. Бандера не піддався спокусі примарної влади - відмовився. Його принциповість черговий раз стала на заваді використання його самого та всього визвольного руху для реалізації чужих інтересів.

Авторитарний лідер

Саме ця принциповість і непоступливість часом представляються як авторитаризм, нездорові амбіції чи навіть «вождистські замашки». Для довершення образу Бандери як авторитарного лідера «однозначно стверджують» про несприйняття ним демократичних цінностей як в масштабах організації, так, тим паче, держави. Скільки правди в цих тезах? Очевидно, що Бандера був амбітною людиною, вірив у визначальну роль вольових особистостей в історії, з дитинства готував себе до великої місії. Він формувався в епоху, коли авторитарні тенденції домінували повсюдно, державами керували вожді, фюрери та дуче. Проте саме Бандера очолив опозицію, яка піднялася проти «вождизму» в ОУН. Саме він і його товариші «крайовики» протиставилися спробі становлення автократичної влади в організації на чолі з Андрієм Мельником. Створений ними Революційний провід, попри значні повноваження Голови, був командою сильних керівників. Бандера як лідер вивів на керівні ролі Романа Шухевича, Василя Кука, Романа Кравчука, Дмитра Грицая, Ярослава Старуха та інших, які очолили різні ланки визвольного руху вже після його ув'язнення, які забезпечили тривалу ефективну боротьбу підпілля. Як свідчать документи, в Проводі Бандери рішення приймалися більшістю, тобто кожен голос мав значення. Саме такий стиль роботи він вважав очевидним і необхідним. В одному зі своїх листів в Україну Бандера писав: «В кожному Проводі, який я провадив, зокрема в Проводі ЗЧ (Закордонних частин) ОУН існував і дальше існує такий порядок: всі рішення приймаються більшістю голосів. Голоси всіх членів Проводу рівні. Справи вирішуються після всебічної дискусії. Кожен член проводу має право піддавати під розгляд і вирішення Проводу кожню справу... Це елементарні засади функціонування Проводу, і ніколи не було в нас думки застосовувати іншу методу».

Як кожен керівник, Бандера прагнув до домінування власної політичної сили, проте ніколи не робив з цього головної цілі. Сформульований ним принцип «нашою перемогою є перемога наших ідей» реалізовувався на практиці - утворений в червні 1941 уряд (Українське державне правління) складався з керівників різних політичних сил.

Поширене сьогодні в історіографії та публіцистиці твердження про те, що Бандера не сприйняв рішень ІІІ Надзвичайного великого збору ОУН, бо, перебуваючи в ув'язнені «пропустив процес визрівання в ОУН демократичних тенденцій», є неправдивим в кількох моментах. По-перше, Бандера ніде і ніколи не відмовлявся від рішень цього збору,  вважаючи їх зобов'язуючими як для себе, так і для всіх членів ОУН. По-друге - процес визрівання демократичних тенденцій в програмі ОУН почався не в 1943, а в 1940 році саме під керівництвом Степана Бандери. Гасло «Свобода народам! Свобода людині!», яке представляється як квінтесенція цього процесу, вперше прозвучало не  в рішеннях 1943 року, а в маніфесті ОУН з грудня 1940 р. «Бандера авторитарний вождь, який не визнає демократичних норм» - це звинувачення було сформульоване його опонентами в другій половині 1940-х років на еміграції і використовувалося в типовій для еміграції політичній боротьбі. При цьому одним із «головних речників демократизації» представлявся Микола Лебідь, людина, усунена з поста провідника ОУН в 1943 році за авторитарний стиль керування. На жаль, багато істориків некритично прийняли цей закид, не намагаючись верифікувати його з допомогою доступних джерел.

Розкольник

З політичного еміграційного протистояння проростає і наступний стереотип - розкольника. Бандера, твердять деякі публіцисти та історики, відіграв радше деструктивну, аніж позитивну роль в українському визвольному русі, адже з його ім'ям пов'язані два розколи. «Руїна», «розкол», «братовбивство» - ці поняття представляються мало не як архетипічні для української нації, як її родове прокляття. Натомість такі негативні явища є аж надто типовими для бездержавних націй, які стають об'єктом зовнішніх маніпуляцій політиків та спецслужб, аби вбачати в них щось винятково українське.

Очевидно, не обійшлося без таких маніпуляцій і  в розколах ОУН, відповідальність за які списують на Степана Бандеру. І якщо в питанні розколу 1940 року поки не знайдено документів, які однозначно підтверджували б його зовнішню інспірацію, то в так званому другому розколі 1954 року вона дуже чітко прослідковується. Звичайно, ця подія мала й певні об'єктивні чинники (особисті та організаційні непорозуміння), проте  безпосередньою причиною стали сфальшовані МҐБ документи та тривала оперативна гра, яка велася з українською еміграцією від імені воюючої України.

Важливо також оцінити вчинки самого Степана Бандери в цих критичних ситуаціях, аби дати відповідь чи заслуговує він на звинувачення у розкольництві.  І в 1940 р., і в 1954 р. бачимо його дії, спрямовані на недопущення розколу: в першому випадку неодноразові звернення та поїздка до Андрія Мельника, в другому навіть добровільний відхід з посади керівника організації задля збереження її цілісності.

Як і у випадку з іншими міфами про Бандеру, звинувачення у розкольництві опирається на незнання конкретних фактів чи невміння розглянути їх із ширшої перспективи. До прикладу, датою розколу по лінії бандерівці-мельниківці називають 10 лютого 1940 року - день створення Революційного проводу на чолі з Бандерою. Тим часом, ще кілька місяців після цього продовжувалися спроби залагодити конфлікт, представники обох течій працювали в одному приміщенні на вул. Зеленій у Кракові. І щойно силове захоплення приміщення бойовиками на чолі із Зиновієм Книшем (згодом одним із найбільш плодючих авторів мельниківського спрямування) і позбавлення бандерівців доступу до нього спалило мости для можливого порозуміння.

Потім були роки взаємної ворожнечі та звинувачень, найважчим з яких було звинувачення бандерівців у вбивстві провідних членів ОУН(м) Сеника і Сціборського. Ця справа досі залишається нез'ясованою, проте, якщо подивитися  в ширшому контексті, то важко не помітити аналогій із пізнішими подіями 1957 та 1959 років. Тоді вбивства Ребета і Бандери теж представлялися як «братовбивчі розбірки» в середовищі українських націоналістів. Щойно сенсаційне зізнання кілера від КҐБ Сташинського показало справжніх  замовників та виконавця атентатів.

І на завершення про розколи. Говорячи про розкол в українському русі, в нас прийнято говорити лише про його деструктивну роль. Тим часом, принаймні, конфлікт 1940 року став додатковим імпульсом для розвитку руху. Адже до його керівництва прийшли молоді енергійні люди, з новим баченням, готові до еволюції своїх світоглядних засад, геополітичних уявлень та методології боротьби. Саме ці люди, яких згодом стали називати «бандерівцями», вивели український визвольний рух на якісно новий рівень розвитку, перетворивши його в загальнонаціональний. І  тут знову напрошуються аналогії з іншими національними рухами - єврейський національний рух набув нового дихання завдяки «розкольнику» Володимиру Жаботинському, який вийшов із Всесвітньої сіоністської організації, заснувавши нову течію «сіоністів-ревізіоністів».

«Лише символ»

Стереотипом, який чи не найактивніше утверджується в суспільстві сьогодні, є теза, що Бандера не може вважатися національним героєм, адже «безпосередньо не брав участь у визвольній боротьбі»: спочатку як в'язень польських  тюрем, згодом - німецького концтабору, а потім як політичний емігрант, який не мав змоги впливати на ситуацію в Україні. «Бандера лише символ боротьби» - ця фраза стала ключовою у сучасному відображенні Бандери. Проте аналіз історичних фактів чітко показує безпосередню, а часто і визначальну роль Бандери в українському визвольному русі. Саме він провів інкорпорацію Української військової організації в ОУН, чим завершив формування структури Організації, яке тривало з 1929 року. Саме він вивів на новий рівень діяльність ОУН в першій половині 1930-их років, саме під його керівництвом ОУН провела низку гучних бойових та пропагандистських акцій, які зробили цю організацію популярною не лише в Україні, а й за її межами. Його активна діяльність в 1939-1941 роках заклала міцні основи для наступного етапу розвитку визвольного руху. В цей час проведено велику кількість військових та організаційних вишколів, які підготували кадри для подальшого розгортання повстанської армії. Тоді ж закладено важливі ідейні засади, які забезпечили розвиток ОУН з підпільної організації у загальнонаціональний визвольний рух. Велику роботу проведено Бандерою в післявоєнний період на еміграції. Під  його керівництвом мережу ОУН розгорнуто практично у всіх країнах, де мешкали українці, - в Західній Європі, Північній та Південній Америці, Австралії. Створені ОУН громадські організації (Спілка української молоді, Організація оборони чотирьох свобод України, Ліга визволення України) ефективно захищали права українців у світі. Через бандерівські видання («Шлях перемоги», «Визвольний шлях», «Гомін України»  та  багато інших, що виходили практично по всій українській діаспорі) проводилася активна інформаційна кампанія, що доносила світові правду про Україну та українців.

Лідерство Бандери визнавали керівники визвольного руху в Україні - на подання Романа Шухевича його було обрано членом Бюро Проводу ОУН в 1945 р., програмний текст провідного ідеолога визвольного руху Петра Федуна називався «Хто такі бандерівці і за що вони борються», тисячі повстанських листівок звершувалися гаслом «Хай живе Степан Бандера», відомий повстанський художник-гравер Ніл Хасевич зробив його портрет, підписавши «Другові Провіднику». В Україні в умовах боротьби ніхто не ставив під сумнів авторитет Бандери  як керівника визвольної боротьби. Визнавали його й ті, хто боровся проти визвольного руху. Термін «бандерівці» набув фактично офіційного звучання і використовувався в документах Компартії та НКВД-МҐБ. Радянська влада до кінця життя Бандери вважала його небезпечним ворогом і  навіть пішла на його ліквідацію в 1959 році. Тобто вже тоді, коли визвольний рух в Україні було придушено, і сама радянська влада намагалася  представляти себе по-новому, відмежовуючись від злочинів Йосипа Сталіна. Степан Бандера був реальним і небезпечним для ворогів діячем українського визвольного руху. А разом з тим - він став його символом.

Стати символом за життя і пронести цей тягар не спіткнувшись - це справжній виклик долі, достойно відповісти на який не зуміли тисячі тих, кого свого часу вважали героями. Маємо унікальні рядки, написані самим Бандерою, де він описує свої переживання: «Мушу Вам  щиро сказати, що мені дуже важко. Гнітить мене невимовно те, що з моїм ім'ям зв'язується найбільші цінності нашої боротьби, куплені працею, великими жертвами і кровію Найкращих Друзів. Чуюся негідним служити за символічне зосередження тих вартостей українського визвольного руху. Під тим моральним тягарем людина слаба, все бачить, як мало сама внесла до спільних надбань, яка безмежна різниця між власним вкладом, власною спроможністю і власною вартістю та тим, що має репрезентувати й очолювати. Репрезентація - це не моє діло, не маю для цього жодних диспозицій і чуюсь зле в такій ролі. Змістом мойого життя досі була боротьба, так і мусить бути дальше. Не можу боротьби репрезентувати, коли не беру в ній участі. На репрезентанта «за склом» не надаюся».

Проте доля розпорядилася по-інакшому - Степан Бандера так і не зміг повернутися безпосередньо на поле бою, змушений був до кінця життя нести цей хрест - бути символом. Прізвище Бандера, що перекладається «прапор», таки стало його життєвою місією.

В Україні сьогодні друкують багато статей та книжок про Степана Бандеру. Автори  переповідають основні факти із його життя:  діяльність в підпільній організації,  боротьба, тюрми, концтабори, відвертий виклик окупантам, принесене в жертву особисте життя, репресована родина, врешті, смерть від рук вбивці. Здавалося б, усе вже зрозуміло і немає жодного народу, який би відмовився від такого героя. Проте ще часто в українських авторів стосовно Бандери бракує відваги зробити висновок із цих фактів. Але переконаний, що настане момент, коли автори, читачі та всі інші українці знайдуть у собі достатньо сили назвати героя героєм. І Бандера знову стане символом, символом того, що українцям уже не треба оглядатися на когось, формулюючи свої погляди на минуле чи бачення майбутнього.

http://blogs.zhitomir.info/index.php?task=show_blog_detail&id=2385

Німці ще не усвідомили до кінця своєї провини перед українцями – німецький історик
30 вересня 2016
 

Президент України Петро Порошенко (праворуч) та президент Німеччини Йоахім Гаук під час вшанування пам'яті жертв Бабиного Яру. Київ, 29 вересня 2016 року

Питання відповідальності Німеччини за те, що відбувалося на теренах України під час Другої світової війни, стало з’являтися у національній свідомості німців лише внаслідок Євромайдану, коли німці усвідомили, що українці не є продовженням Росії, а є незалежною нацією з окремою історією від росіян, вважає німецький історик, професор Мюнхенського університету Ґвідо Гаусман. Проте, на його думку, цей процес лише на самому початку, і багато досліджень, які змінять свідомість німецького суспільства і політиків, ще доведеться провести. Радіо Свобода поспілкувалося із професором Гаусманом у Києві під час відзначень роковин трагедії Бабиного Яру.

– Фундаментальних змін у німецькій свідомості щодо того, де і як відбувався Голокост, поки не відбулося. Із 1970-х років і до сьогодні головне місце в історичній пам’яті посідають концентраційні табори, табори смерті, як наприклад, табір Аушвіц. Але в дослідженнях зміни відбуваються. З’являється розуміння того, що в колишньому Радянському Союзі, особливо в Україні та Білорусі, відбувався інший тип Голокосту. Це вже не було індустріалізоване вбивство за колючим дротом, приховане від очей громадськості, а вбивство, під час якого вбивці бачили своїх жертв, дивилися їм в очі.

Я думаю, що досі ми не бачимо цілісної картини Голокосту в Україні. Бабин Яр – це символ і лише початок розуміння цих подій. Потрібно дослідити і усвідомити, що відбувалося у тих менших містечках. І ця складна історія лише починає писатися.

– Почуття провини, яке німці мали щодо росіян, формувало великою мірою політику щодо Радянського Союзу і пізніше щодо Росії. Але багато українців звертають увагу на те, що більшість із цих злочинів були скоєні на території України супроти мешканців України. І почуття провини німців має не того адресата, чи ця думка починає доходити до масової свідомості німців?

    Ситуація змінюється. І дослідники звертають увагу на те, що найбільші трагедії сталися в Україні, Білорусі, у західних частинах Росії, також, звичайно

    Є і небезпека, бо є тенденція перекласти частину вини на місцеве населення, на українців, на колаборантів

Але тут є і небезпека, бо є тенденція перекласти частину вини на місцеве населення, на українців, на колаборантів. Це не так стосується істориків, бо йдеться про стереотип масової свідомості, що українці були колаборантами. Нам потрібно створити повнішу картину, де було б місце всім українцям, бо мільйони були жертвами, були примусовими робітниками. І велика робота, присвячена цим людям, була зроблена на рівні міст, сіл, і на цьому можна було б розбудовувати подальші дослідження. І до цих міст уже в 1990-х роках багато з цих людей повернулося, до тих місць, де їх змушували працювати.

– Багатьох українців не лише змушували працювати, але і змушували вбивати. Мільйони військовополонених загинули в концтаборах і тисячі з них були поставлені перед вибором: померти там голодною смертю, або стати охоронцями в таборах смерті, як Аушвіц. Чи усвідомлюють німці свою відповідальність за цей злочин?

– Я б сказав, що ці факти, про які ви говорите, є відомими дослідникам. Але в суспільстві вони ще не набули широкого усвідомлення. Дуже мало люди знають про умови життя місцевого населення та вибір, перед яким вони опинялися. Потрібно буде ще 10-20 років, щоб ці факти були усвідомлені.

– У Німеччині також є дуже важливий досвід визнання своєї вини за злочини, скоєні німцями. Чи це є той досвід, який вона може передати іншим, тим країнам і суспільствам, які намагаються заперечити злочини, скоєні їхніми співвітчизниками?

    Німцям було потрібно кілька десятиліть стабільного життя, щоб змогти взяти на себе відповідальність за минуле
  Марія Щур
http://www.radiosvoboda.org/a/28024821.html