В кафешке с каким-то изысканным названием селянка неумытая просила налить ей воды в эспрессо.
Бариста кривила носик и мысленно придумывала максимально уничижительный твит. И сувенирную продукцию. Ну чтоб наверняка!
Немножечко растрёпанная Онажемать пыталась вырвать из цепких рук сына Елисея собачью какашку.
Владелец собаки привычно искренне бубнил, что за своей собачкой он убирает, а если кто и насрал, так это мерзкие блохастые дворняги!
Догхантер заряжал ядом колбасу и писал сто постов в минуту на сайте «Спасём дворнягу!».
Зоозащитники неистово скринсейвили и обещали догхантеру анальную кару миллионом разных способов.
Елисей орал дурниной…
Средних лет барышня-чайлдфри скорбно требовала уменьшить громкость в этой личинке человека и не нарушать её личное чайлдфришное пространство.
Онажемать советовала найти себе мужика нормального и не выёживаться!
Пара асексуалов брезгливо созерцали эту баталию, снова убеждаясь, что все беды от этих низменных, плотских желаний, которых они выше.
Весёлые шлюхи швыряли в них лифчиками в блёстках.

Неподалёку несколько холёных, фактурных геев окружили гомофоба.
Отбившийся от стаи гомофоб вид имел грустный и озадаченный. Он боялся, что сейчас придёт домой и не сможет свою жену. Потому что геи совершенно наглядно красивее, беззаботнее и лоснятся на солнце, как сочные раки к пиву…
А у жены хронический ПМС, долг по коммуналке и начальник-козёл.
И тёща… та ещё гнида.
– Сам дурак! Ничтожество, бабник и алкаш! — привычно отозвалась тёща, надевая на внука ещё одну шапочку.

Сосед штробил стены в субботу в семь утра.Другой сосед запихивал диван в мусоропровод и забил его совершенно.

В качестве мести третий сосед насрал в лифте. Запыхавшись от такой опасной и быстрой работы, он заглянул в наливайку за углом, чтобы поговорить о политике и международном положении.
Там звучало обычно много новых и свежих идей. О том, как всё отобрать у олигархов и поделить по справедливости, по-чеснаку чтоб!

Доносились звуки борьбы и отчаянное:
– Рок-н-ролл — наше всё! Пластмассовый мир не победит!
Снова борьба и оглушительное:
– Единстве-е-е-е-енна-а-а-я моя-а-а-а-а! Солнцем опалё-ё-о-о-о-онная-я-я-а-а-а!

Антипрививочники нарочно прокалывали себе пятки ржавыми гвоздями и громко презирали противостолбнячную сыворотку. Чтоб эти фармкорпорации уже наконец разорились, не получив кровных-потных денег!
Но их везде подстерегали врачи, умеющие читать и считать статистику. И нагло елозили гордым противопрививочным таблом по динамике инфекционных заболеваний. Она была шершавая и неприятная.

Строгие родители и учителя упоённо вещали с трибун о том, что не надо рассказывать детям о сексе, что это аморально и преждевременно.
Дети трахались по углам как кролики, без устали беременели и ловили на свои озабоченные гениталии новые и новые формы жизни.

ЗОЖники подстерегали бухарей и курильщиков на каждом углу. Тащили их в спортзал и на диету.
Бухари делали вид, что согласны, но довольно резво улепётывали от спортсменов, предпочитая сдохнуть слегка пьяным, а не сильно уставшим.

Ответственные родители несли своего Годовасика на развивающие курсы китайской каллиграфии и к антистрессовому психотерапевту.
Просто родители всё время норовили откосить от родительских собраний.

Бухие прокуроры давили людей своими «инфинитями».
Пока ещё не раздавленные люди сновали через дороги в рандомных местах так непринуждённо, словно у них автосейв по умолчанию.

Переселенец из Донецка нежно трепал за шкирку аборигена и твердил: «Хорошие мы! Добрые! Вежливые! И паркуемся нормально!».
Абориген неистово пинался и ехидничал: «Чому не державною?!».

Веганы унижали всеядных своей навязчивой одухотворённостью.
Всеядные кидались в веганов стейками и обидно обзывались.

Евроинтегрированные люди несли плакаты против меховой индустрии.
Прості люди шли и покупали шубу в кредит.

Гуманитарии 3,14здили технарей томиком Ожегова и шипели: «Надеть! Надеть куртку! Одеть куклу — надеть куртку!».
Технари насмерть озадачивали гуманитариев примерами для пятого класса на последовательность действий.

Атеисты просили доказать веру.
Верующие советовали сгореть в аду.

Под администрацией Пороха граждане требовали прекратить войну и топтали конфеты.
С биллбордов смотрела всё та же Вона.

фото

Густі сутінки закутали втомлене від літнього спекотного дня місто. Вмиканням вуличних ліхтарів воно перейшло у режим ночі, але містяни не квапилися на спочинок. Кінець суботнього дня навпаки збирав у центрі міста людей шукаючих розваг. Тільки я з рюкзаком за плечима з пристебнутими до нього кариматом та спальником проходив повз гучний гомін веселих компаній ідучи від людей у темряву ночі. Сьогодні я полишив свою зону комфорту та спокуси маленького острівця цивілізації – моя ночівля має бути серед  лугових трав та просто неба. Там я буду сам на сам з природою, буду вкушати її буття, насолоджуватись подихом літньої ночі, питиму ніжну ранкову красу.

Дійшовши до мосту, я спустився стежкою в густі темні берегові зарості річки… ще через деякий час вийшов на відкритий простір лугу. Поодинокі дерева та чагарники ще вирізнялися силуетами на тлі більш світлого неба, в західній частині якого яскраво світила сусідка Землі  – Венера. За римською міфологією – богиня садів, краси та кохання. Через деякий час вона зникне за обрієм у  своєму вічному бігу за Сонцем. В південно-східній частині неба споглядав на світ Юпітер – головний бог неба і грому Стародавнього Риму, а за сумісництвом – найбільша планета  сонячної системи. Високо в горі гордо сяяв Арктур – з давньогрецької «Страж Ведмедиці» – зірка далекого чужого світу. Мої очі вловлювали  фотони світла,  які залишили зірку 36 років тому. Ким я був тоді, що робив, про що мріяв...

Мої ноги ступали вже по скошеній траві, деінде ще лежало незібране сіно. Я йшов і йшов, занурювався в потоки повітря – то теплі з запахом сіна, то прохолодні  болотні, які приходили зі сторони річки. Позаду мене на небосхилі зливались між собою, губились десь у далині вогні міста. Пройшовши ще трохи,  я  потрапив у місце нескошених трав та побрів вже по ромашковому  килимі.  Щоправда, більшість квітів вже перецвіло, але були й ті, котрі ще раділи життю. Я вирішив, що заночую серед них в останній час  їхнього буття.

Вмостившись  на кариматі,  довелось зачохлитися у спальнику по самі очі, так як у траві, крім мене, вподобали собі місце наші «друзі» – комарики. Хай їм грець, жаб на їх не вистачає! Вони з пронизливим писком, немов бомбардувальники, заходили в піке до мого шнобеля. Я чмихав, крутив носом, прикидався  поліном з річними кільцями… мов «Звідки в мене та кров…» …але цих голодних монстрів не можна було провести, вони були невблаганні, ламали мені всю романтику та підточували підвалини моєї філософії. Згодом,  чи то я вписався в пейзаж, чи то небеса змилувалися наді мною, чи то пискляві втомилися та стали рідше мене турбувати, я розслабився  та почав сканувати навколишній світ заглиблюючись в стан  тут і зараз.

Переді мною на небокраї над темною смугою лісу слабке світло заграви – десь там  у декількох кілометрах  за лісом розкинулося село Березці. Ліворуч від мене ланцюжком з точок  світла вуличних ліхтарів простягнулося село Лутівка. Праворуч в берегових  хащах верболозу шуміли води річки Тетерів, долаючи на своєму шляху рукотворну  греблю з каміння. Над головою небозвід розкинувся шатром рясно сяючих зірок. Я  лежав просто неба, мої очі вишукували обриси давно вже  знайомих сузір’їв. Сатурн, а за ним і Марс вже вийшли на свою нічну прогулянку. Ніч набирала силу: Чумацьким шляхом, який  вже просипався сіллю зірок, мовчанням пташок, прохолодою та вологістю повітря…  Я  з головою загорнувся в спальник, лишивши невеличкий отвір для дихання. Мої думки почали плутатись, чіплятись за якісь невиразні образи…  усвідомлення себе, місця, часу щезало…

Не відаю я скільки  пробув у небутті, розбудила мене нічна німфа своїм пекучим поцілунком. Коли я прийшов остаточно до тями, то зрозумів, що то була лише самка комара – вона залишила мені на спогад припухлу та затерплу губу. До того  ж я відчув ще й прохолоду ночі, взявшу мене в свої обійми. Нажаль, мій тонкий спальник не схожий на спальник, а на чохол від комарів. Єдине місце, яке не облизувало мене прохолодою – це каримат, і я  притискався до нього, немов немовля до рідної матері. Так я в напівдрімоті проводив залишок ночі. Я слухав ніч. Шум води на греблі… квакання жаб – вони що працюють в три зміни та ніколи не замовкають?.. Гавкіт собак, який доносився з  села… Напевно, так вони спілкуються між собою, а тиха ніч створює собачу соціальну мережу. Про що вони там між собою… хто зна… На цьому звуковому фоні з’являється невпевнений меланхолічний спів одинокого чорного дрозда. Через декілька хвилин до його пісні долучається ще якась пташка. Я трохи підводжусь спираючись на лікті та  висовую голову зовні зі спальника…

Світ змінився… На небосхилі з’явилася тонка бліда смужка світла. Простір навколо втратив свою чорноту, став трохи сіруватим, більш прозорим, хоча на небі ще багато зірок. Насичено-жовтий рогатий місяць завис над лісом. Ще декілька хвилин і радісним  переспівом пташок наповнюється світ. Тепер він домінує серед  навколишніх звуків. Все, я відчуваю, що магія ночі миттєво втратила силу, настає полегшення! Згадується момент  фільму  «Вій», де його головний герой Хома Брут, перші півні та щезання нечисті. Цю тонку межу переходу між темрявою і світлом можливо відчути тільки на самоті. Напевно тому, що в людині глибоко в підсвідомості криється древній інстинктивний страх ночі. Він формувався мільйони років, адже ніч для наших пращурів була наповнена небезпеками. Темрява – світ хижаків та невідомого.

Дивлюсь на годинник і лише трохи за третю, до сходу сонця ще майже дві години, а вже цей темний світ не можна назвати ніччю.

До четвертої години я ще верчуся, кручуся в спальнику. Потім виринаю в ранкову прохолоду, збираю  свої пожитки та  іду на Кам’яне озеро зустрічати схід сонця. Чим ближче до сходу – тим більше світ проявляється кольорами. М’яке ранкове світло проникає в найтемніші закутки чагарників та лісу. Хмаринки на небі підсвічуються різнобарв’ям. Набирають золотавини верхів’я сосен. Ось і Кам’яне озеро – насправді це давній рукав річки, який з часом перетворився на систему озер довжиною більше двох кілометрів. Йду берегом порослим кущами верболозу та очеретом. Води озера спокійні та віддзеркалюють берегові порослі та тон ранкового неба. Я дивлюсь на пагорб, де повинно з’явитися сонце… Ще мить… і перші промені сонця торкаються мого тіла, я примружуюсь від яскравого світла…

Сонце,  або древній Бог Ра, в своїй величі  підіймається  над світом!

Груди наповнюються чистим ранковим повітрям!

Серце перебуває у захваті!

Розум усвідомлює буття!

Вопрос очень спорный. На самом деле многие люди считают, что человечества в целом не живет в ладу с природой. По их мнению жить в ладу с природой это прекратить развиваться, уйти в лес, и позволить другим занять вакантные экологические ниши.

Но жили ли цианобактерии в ладу с природой, когда уничтожили почти всех анаэробов отравив их кислородом и изменив облик всей планеты?

Жили ли растения в ладу с природой, когда снизили уровень СО2, снизили парниковый эффект что в свою очередь привело к меньшему количеству облаков. Солнечные лучи начали больше отражаться от Земли, а когда Земля начала покрываться снегом, это запустило цепную реакцию т.к. белый снег еще больше начал отражать лучи и приводить к понижению температуры. В итоге наступило оледенение. Растения вырыли яму в которую попали и сами и др. виды. За это им можно было бы дать премию Дарвина.

Так что, по сравнению с тем, что творили другие виды, человек просто паенька. Хотя сам этого не знает, т.к. не понимает значения слов «жить в ладу с природой» И того что собой представляет эта самая природа.

Например, часть биомассы в результате ошибок эволюции была законсервирована и превращена в нефть, газ, уголь. Не один живой организм не мог использовать и высвободить эти природные запасы. И вернуть их в биологический цикл. Но человек это сделал. Парадоксально то, что теперь его еще и мучают угрызения совести.

Да, он уничтожил некоторые виды животных. В первую очередь крупных, опасных хищников или чрезвычайно глупых. Но одни с них терроризировали и мешали всем, другие просто должны были уйти с арены жизни из-за своей неприспособленности. Но за свою небольшую деятельность этот же человек дал начало многим новым видам. Хотя времени прошло мало что бы они сформировались как полноценные обособленные виды, но все же. А сколько видов он приютил. Крысы, мыши, комары, тараканы, лошади, собаки, пчелы…

Но перейдем к общим принципам живого.

Стремиться ли человек, следуя заветам и трендам феномена жизни, к стабильности, оптимизации, получению большего результата с меньшими затратами. Да, стремиться. Хотя сам мозг человека весьма энергозатратен, но человек старается нагружать его только по необходимости. И благо эту необходимость некоторые с представителей данного вида таки находят.  А уже потом распространяют в виде знаний среди менее умных. Со времен возникновения ДНК на Земле не было подобного. Что бы так стабильно, легко, быстро, точно и в то же время изменчиво могла считываться и записываться информация.

Человек покорил новые источники энергии, которые многим были недоступны, тем самым косвенно увеличив энергообмен всего живого.

Благодаря человеку многие виды начали более интенсивно эволюционировать.

Перечислять заслуги человечества можно было бы долго.

И главный вопрос следует ли человечество общим принципам эволюции и всего живого?

Несмотря на сумбурное отношение к данному вопросу даже внутри самого вида людей в целом можно сказать что следует. И даже стоит на передовой линии жизни. Более того, именно на людей жизнь как феномен возлагает большие надежды. Кто как не человек способен покорить вначале глубины океана (сделав их еще более заселенными), пустыни и главное космос. Но он боится этого делать. К примеру, люди бояться что бы бактерии попали на Марс, Луну, спутники Юпитера и др. объекты солнечной системы. Где логика? Ведь все живое стремиться к расселению и попытке приспособиться и занять как можно больше территорий. Именно это одно из основных принципов жизни. Но человек с одной стороны ему следует, а с другой уклоняется.

А какие незыблемые перспективы человек может дать всему живому, переведя его на принципиально новый уровень. Задействовав неживую природу, таящую в себе массу скрытых возможностей. Создав на много более совершенные виды, которые даже трудно вообразить. Виды, вобравшие в себя все лучшее от живого и неживого. Способные существовать в совершенно различных условиях, приспосабливаться практический за одно поколение почти к любым изменениям, хранить в виде ДНК или вовсе кода, записанного на субатомном уровне базу всех видов, живущих на Земле. Надо перестать действовать как слепой часовщик глупо перебирая все возможные варианты. Человек может следуя принципам, правилам и расчетам выбрать сразу оптимальный вариант. Он может сделать то, что упустила эволюция, руководствующаяся слепым отбором. Вряд ли кто-то с людей задумывался почему у его вида всего две руки. Хотя вопрос очевиден. Потому что у предков было 4 конечности. А это уже так сложилось. Вспоминается анекдот в котором женщина варила курицу в маленьком котелке потому что так варила её мама, и так варила её бабушка. И она так варит, несмотря на то, что бабушка так варила потому что не имела большой кастрюли, а уже у матери этих кастрюль было масса. Но из-поколения в поколение передается традиция, лишённая здравого смысла.  Так и тут на 4 удобно бегать. Но возможно было бы лучше иметь 2 ноги и в добавок 4 руки вместо двух. Это дало бы преимущество, но слепой часовщик вряд ли вернется к тому что уже пропущено. Он просто бездумно повторяет первоначальную программу в которой первое попавшееся решение. Оно может уже быть не актуальным и даже на то время далеко не оптимальным. Человек в силах это изменить. Если сможет перебороть самого себя. Свою же глупость. Свои же страхи и предрассудки. 

Існує понад 70 описаних рецептів борщу. Але то таке… Я вам розкрию таємницю рецепту справжнісінького українського борщу!

У нас – борщ,  у москалів бліда подоба борщу – щі. Та й назва звучить якось по-бідному, немов слово «ні-щі-і-і-й». Недаремно це було відображено народом у приказці: «Щі - хать оващ растовскій палащі!»

Нема нашого овоча…  на експорт пішов… покращувати москалям щі.

Для того щоб приготувати гарний борщ, треба взяти міцний казан обов’язково бренду «Україна». Будь-який казан не витримає таку варку, щоб не тріснути і зовсім не розвалитись.

Коли полум’я старанно оближе боки посудини та підігріє розчин патерналізму та підліткового максималізму, тоді для наваристості борщу потрібно покласти декілька огрядних олігархів, попередньо замочивши їх… замочивши їх для пом’якшення в офшорній олії.

Бульйон закипає, бурлить, кришку  з казана зриває, то вона працює, готується до вибору. То й вибираємо її – піну – великою шумівкою. Популізму в нашому казані розводити не треба!

За олігархами в казан кидаємо жменю засушених комуняк – ну, які вже є, не сезон. Перед варкою, для набухання, краще їх замочити серед своїх лозунгів на години три.

Потім в бульйон додаємо багате овочеве українське різноманіття: ватників та вишиватників, яничар та козаків, гомосовєтікусів та патріотів.

Не забудьте додати гетьманів…  краще брати одного на казан, щоб не побилися, та забрати на всякий випадок у нього булаву. Якщо немає гетьмана, то замінити його можна  отаманами, щоправда в кожному регіоні рецепт борщу трохи зміниться. 

Додадуть пікантності борщу трохи сєпарів та любителів русскага міра. Їх спочатку потрібно нашаткувати, а потім підсмажити на соняшниковій олії – це придасть страві особливий неповторний смак.

Щоб в казані овочевий народ не створював корупційні схеми та не розводив кумівство, його треба гарно перемішати великим ополоником, а краще москальським черпаком.

Овочевий народ загуде, забулькає: «Всьо пропало… це зрада… зрада зрадная!»

Не панікуйте! Приправте страву спеціями «Слава борщу –  смерть щям!», «Борщ понад усе!», «Це перемога!».

Український борщ вариться, кипить, булькає, вирує, кришку підриває. Пройде час, і варіння страви буде завершено. Борщ буде настоюватись в спокої, натягуватись різноманіттям смакових відтінків. Він буде смакувати не тільки українцям, а й кожній людині з усього світу.

Борщ – то є всьо, у ньому сила!

Смачного!