Учора відсвяткував своє вісімнадцятиліття. Як завжди: алкоголь, сигарети. Друзі, можна сказати, змусили спробувати курнути траву . Спасибі друзям . Гидота неймовірна . Упевнений, що більше в житті не вживатиму наркотиків.

Збрехав. Нудна компанія, робити було нічого . Викурили по косяку . Посміялися.

У курінні трави не бачу нічого поганого. Залежності не викликає. Якийсь час відчуваєш легкість , свободу, радість , любов до всіх і всього , що тебе оточує, забуваєш про всі проблеми. По-моєму, це найкращий спосіб розслабитися.

Деякі з моїх друзів говорять, що я став на слизьку доріжку. Дурниця. Сила волі є. Звикання немає. У будь-який момент зможу кинути. Наркоманом бути не хочу і не буду. Наркомани — не люди, а живі трупи. До наркоманів усім байдуже, крім таких, як вони. Не хочу стати одним із них. Трава — незначний момент у моєму житті. Незабаром набридне.

Хто б міг подумати, що так багато людей у моєму дворі курять травку регулярно . З'явилися нові друзі , багато старих друзів від мене відвернулися . Дивні люди. Яка різниця, курю я чи ні? Ідеальних людей не буває. Це були несправжні друзі, вони просто шукали привід розірвати відносини зі мною — і знайшли.

Чесно кажучи, не розумію, що я робив раніше. Життя було нудним і одноманітним. Трава відкриває в мені й у навколишньому світі речі, яких я раніше не помічав . Я насолоджуюся життям, мене багато чого цікавить. Але не хочу, щоб про це довідалася мама. Вона мене не зрозуміє, їй буде боляче. Як це — дізнатися, що твоє дитя, на яке покладали такі надії, — наркоман, їй же не станеш пояснювати різницю між наркоманом і растоманом, ким я помалу стаю. Мене це не лякає. Розумні люди говорять, що трава шкодить здоров'ю менше від сигарет .

Купую велику кількість у надійних людей   . Продаю ще надійнішим. Із цього маю свій відсоток . Подумати тільки: це — мій перший бізнес .

Забив косяк перед парами . Ніколи не думав, що вища математика — це так смішно .

Був на вечірці. Познайомився з хлопцями, що запропонували мені «екстазі». Я довго «ламався», але потім погодився на символічну дозу. Супер, я увійшов у ритм музики і танцював до ранку .

Весь наступний день — депресія. Більше нічого .

Колеса — це супер. Проковтнув одну таблетку — і тобі добре  . Сині сонячні промені освітлюють різнобарвну галявину, на якій я лежу. Мені добре, легко... Знаю, що завтра буде погано, все буде боліти. Але це — ніщо порівняно з кількома годинами блаженства.

Одного разу на черговій трансовій вечірці під «екстазі» я полетів у космос . Бачив зірки, міг до них доторкнутися. Було цікаво подивитися, що там на них. Раптом я згадав про маму, яку люблю, без якої не можу жити — повернувся на Землю, уже таку далеку... Прийшов до тями у лікарні . Лікарі сказали, що в мене — сильний «передоз». Мене дивом відкачали. Мама, звичайно, про все дізналася. У той день я серйозно замислився над своїм життям. До чого я дійшов ! Більше — ніяких наркотиків .

Ходили до психолога. Він сказав, що я зможу подолати це самостійно, без допомоги лікарів.

Уже тиждень я без наркотиків. Важко... Мене тягне до... Сам не знаю до чого. А, ну звичайно, ось що таке — залежність.

Вийшов погуляти . Від пива стало тільки гірше.

Ходив на медичне обстеження. У крові знайшли СНІД. Коли це я встиг? Хоча, звичайно, я ж не пам'ятаю , що було на вечірках... Хворобу не міг приховувати під своєї дівчини . Вона була єдиною людиною, яка мене завжди підтримувала й любила, незважаючи ні на що . Пішла. Сказала, що це була остання крапля. Я зайшов надто далеко. Звичайно, її можна зрозуміти, ніхто б не витримав. Навіщо, для кого жити ? От чорт, що це зі мною? Звичайно ж, для мами. Піду-но я вип'ю пива .

Запій . Довгий запій . Глибокий запій.  Мене знайшли наркомани. Так, так, саме ті особистості, що розкладаються. Укололи мені дозу. Мені було все одно. Я навіть не пам'ятаю, що зі мною було .

Мати занепала духом. Вона ходила похмура. Схудла. Не хотіла зі мною розмовляти. Вона знала все і знала, що допомогти вже не може. Можливо, їй варто було б прив'язати мене до ліжка, поки я спав , і викликати лікаря . Мене б забрали до лікарні, може, вилікували б. Мати не винна, її я не звинувачую. Не маю права.

Опинився вдома, слава Богу. Але мене щось гнітило . Я вийшов надвір. Зустрів тих самих наркоманів і прийняв дозу. Цього разу я пам'ятав усе. Краще б не пам'ятати. Світ став чорним. Над моєю головою літали величезні птахи, сонце було чорне, люди перетворилися на монстрів . Мене охопив страх, точніше, жах, я боявся невідомо чого, мене трусило, я постійно чув якийсь звук , який не можу описати. Так продовжувалося увесь день.

Нарешті протверезіла голова. Я зрозумів, що дійшов до межі. Я вмер уже давно, заодно занапастивши долю своєї матері. Безглуздо жити й завдавати близьким болю. Мамо, пробач мене за все. Я завжди тебе любив. Мені не хотілося, щоб так усе закінчилося. Досить. Набридло. Усе...   (с)

Я не знаю, чи жила ця людина колись, чи ні, але з упевненістю можу сказати, що зараз її немає серед живих.

3 лютого 2009 року на 85 році життя помер Загребельний Павло Архипович. Один за одним відходять у інший світ велети української культури! Скорблю разом з українським народом.

Павло Архипович Загребельний народився 25 серпня 1924р. в с. Солошине на Полтавщині.

1941 року закінчено десятирічку; вчорашній випускник, ще не маючи повних сімнадцяти років, пішов добровольцем до армії. Був курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь в обороні Києва, в серпні 1941р. був поранений. Після госпіталю знову військове училище, знову фронт, тяжке поранення в серпні 1942р., після якого — полон, і до лютого 1945р. — фашистські концтабори смерті.

У 1945p. працює у радянській воєнній місії в Західній Німеччині. З 1946p. — навчається на філологічному факультеті Дніпропетровського університету. По його закінченні (1951p.) — майже півтора десятиліття журналістської роботи (в обласній дніпропетровській газеті, в журналі «Вітчизна» в Києві), поєднуваної з письменницькою працею.

В другій половині 50-х років П. Загребельним видані збірки оповідань «Учитель» (1957), «Новели морського узбережжя» (1958), повісті «Марево», «Там, де співають жайворонки» (1956), «Долина довгих снів» (1957).

Серйозною заявкою на письменницьку зрілість стала «Дума про невмирущого» (1957), присвячена воїнському та людському подвигу молодого радянського солдата, який загинув у фашистському концтаборі.

В 1961 — 1963 pp. Загребельний працює головним редактором «Літературної газети» (пізніше — «Літературна Україна»), приблизно в той же час з'явилися три перші романи письменника: «Європа 45» (1959), «Європа. Захід» (1960), «Спека» (1960).