Богата талантами украинская земля! Марина Пузыренко
- 11.01.11, 09:20
- ХУДОЖНИКИ
Маленька дівчинка тримала в руках два
яблука.
Їй мама з усмішкою запитала :
- Люба, ти могла б дати своїй матусі одне з двох яблок?
Дівчинка протягом декількох секунд дивилася на маму, а потім подумала надкусила
одне яблоко, а потім швидко інше.
Жінка
відчула,, як посмішка застигла на її обличчі, але намагалась не показати як
вона розчарована. що її кохана доця не
хотіла з нею поділитися.
Через мить дівчинка протягнула одну з надкушених яблук і сказала:
- Матуся, візьми ось це, воно більш солодке!
Бажаю всім, щоб поряд були люди, які готові не тільки відкусити купу яблук, але й віддати саме солодке Вам. І щоб поруч із вами були люди, з яким ви були готові віддати краще !!!
Для тебе
К вечеру была объявлена эвакуация населения, проживающего в радиусе 3-х километров от эпицентра взрывов, то есть, в непосредственной близости от воинской части.
Средств и транспорта, для осуществления быстрой и полной эвакуации населения у городских властей, естественно, не хватало.
Население города, почувствовав общую беду, сплотилось и совместными усилиями, (причем никто никого не просил), начали вывозить личным автотранспортом из пострадавшего района жителей. Размещали их в школах, детских садах, а порой и просто на улице, во дворах жилых микрорайонов.
К ночи взрывы усилились. По местному телевидению и радио было объявлено, что эвакуация населения продолжается. Зону эвакуации было решено расширить до 5-ти километровой зоны. В эту зону теперь попадал и наш дом. Свою семью, еще днем, я отправил к родителям, подальше от всего происходящего. Сам остался в квартире, в качестве сторожа от возможных мародеров. Так вот, собравши документы и самые необходимые вещи, связанные в узелок, эти две бабушки, (о которых шла речь выше), сидели теперь на лавочке, ожидая своей участи. Крепко обнявшись и рыдая, они вспоминали Господа Бога, войну и еще многое другое, что случилось в их жизни. Эти злополучные взрывы сблизили их тогда в один миг. Всё потому что они почувствовали общую тревогу и страх за свою жизнь… Прошел год. События те забылись и отложились в памяти, где-то в далеком уголке. Они стали прежними сварливыми бабками. Вот я сейчас и подумал, неужели, чтобы жить в мире и согласии, необходимо, чтобы нас постигла какая-то беда, причем массового характера. Неужели, люди, лишь тогда, забудут о своих мелочных обидах, личной неприязни к окружающим и вспомнят о добрых чувствах, о добрососедстве, взаимной выручке и уважении, наконец. Или эти чувства у нас отмирают, а обостряются только тогда, когда мы чувствуем страх, тревогу и опасность?
Волинянин засіяв чорнобривцями 119 км українських доріг Рай на місці стоптаного двору Можна було б подумати, що це ЖКГ з доброго дива перетворило затоптане до скам’янілості подвір’я серед трьох багатоповерхівок біля Варшавського ринку та луцької школи № 26, в якості експерименту, на рай. Розкішні кущики чорнобривців та сальвії ростуть не тільки на призначених для цього квітничках попід балконами будинків за адресами Кравчука, 32, 26-Б та 28-Б, але і на вміло розбитих кимось клумбах, і на безликих бетонних муруваннях, що, вочевидь, при будівництві призначалися саме для облагороджування двору квітами. Ба навіть на підвищенні, де розташована дитяча шведська стінка, золотіють акуратні чорнобривцеві голівки. «Гарно? – запитує якийсь дідусь із ціпком. – Це Василева гірка. Так назвали на честь чоловіка, який усе це сам і зробив». Чоловік той не хто інший як Василь Рижук, знаний в Україні скульптор, який, якщо вже талановитий, то, як мовиться, тримає марку у всьому. Навіть у дворі, яким щодня проходять сотні людей та несуть реальну загрозу цим тендітним сонечкам на тонких стеблинах. «Але ж таки досі не витоптали!» – радіє Василь і коротко, весело, з приправами гумору й вибухами заливчастого сміху оповідає свої чорнобривцеві пригоди. До слова, саме пан Рижук свого часу зробив прикметним в’їзд до села Угринова, що на Горохівщині: висіяв чорнобривці, починаючи від власне знака й аж до краю поля уздовж траси. «Цьогоріч поле покропили, – береться тінню Василеве чоло, – і мої живучі чорнобривці вже такої наруги не витримали». А чотири роки тому Василь вирішив, що просто робити ранкову гімнастику йому нецікаво. Відтак почав, щоранку підводячись близько п’ятої, скопувати землю довкола стадіону школи № 26. Поволі перейшов на подвір’я біля під’їзду і за три роки, власноруч розбиваючи клумби, осилив не без допомоги кількох особливо сміливих сусідів усеньке подвір’я. «Через те, що земля тут поганувата, – каже Василь, – чорнобривці сіяв із насіння. А вже торік зібрав його аж 25 мішків. І роздав людям. А що робити, коли Луцьк мені роботи за спеціальністю не дає й навіть за зроблене не платить? Ось, наприклад, мізерні як для митця кошти, що виграв на конкурсі міськради, представивши проект пам’ятника Бандері, чекаю вже чотири місяці. Тому доводиться малювати картини квітами! Що я з цього маю? Радість серцю... А ще (сміється) жінки на ринку свій товар продають за менші гроші».... Траса Луцьк-Рівне-Київ – квіткова усмішка ... Василь Рижук примудряється організовувати свій життєвий простір максимально оптимістично. Так, свого часу в нього виникла ідея організувати насадження чорнобривців по всій трасі Луцьк-Рівне-Київ. Він писав листи-запити до служби автомобільних доріг та в Кабмін України. Автодор допоміг розпушити землю на ділянці протяжністю в 13 кілометрів зазначеної траси. Втім у добрій справі знайшлися Василеві у поміч і звичайні лучани, які в захваті від його ентузіазму. Саме вони допомагали засівати й полоти. А нещодавно зібралися, аби зробити на трасі серед квітів колективне фото. Тож і досі тут, не здолані ані шкідливими викидами, ані спекотним літом, цвітуть собі чорнобривці, що їх Василь Рижук, поспішаючи жити в добрі, називає «квітковою усмішкою», посланою всім, хто під цим небом творить свою правду.
Наталка ШЕПЕЛЬ СіД-інфо: Василь Рижук із відзнакою закінчив Львівське училище декоративно-прикладного мистецтва імені Івана Труша, так само із відзнакою Волинський національний університет ім. Лесі Українки та здобув спеціальність магістра, а ще – Львівську національну академію мистецтв за спеціальністю «Монументальна скульптура». ...за власними підрахунками за 10 років засіяв 119,5 км української землі чорнобривцями; ...загалом зібрав 50 мішків насіння чорнобривців, з яких 25 роздарував (для порівняння: один кущик цих квітів на продаж – від 5 до 7 грн); ...майстернею Рижука і досі є його авто; ...співачці Каті Бужинській майстер подарував зі своєї квіткової колекції трильйон чорнобривців і сертифікат на них. Квіти не зривали, а посадили до дня народження Каті. Саме Бужинська співатиме в документальному фільмі «Чорнобривці України», який зараз на стадії розробки.
З матерів Наталки Шепель. Заступника головного редактора газети "Сім'я і дім"
Зарання прошу у автора вибачення за передрук
Один человек перед смертью увидел свой жизненный путь в образе длинной дороги по песку вдоль океана. Обернувшись назад, он увидел отпечатки еще одной пары ног. И было ему открыто, что океан - вся его жизнь, а вторые следы принадлежат Самому Господу, Который cшествовал ему, как путникам, идущим в Эммаус. Однако в некоторых местах пройденного пути вместо двух пар следов видел он только одну, глубоко врезавшуюся в песок. "Боже, - обратился он к Господу, - почему, когда мне было трудно, ты оставлял меня? Смотри, как глубоко врезались мои следы в песок, как мне тяжело было тогда идти". И Господь ответил ему: "Сын Мой, ты ошибаешься. Ты видишь отпечатки не твоих, а Моих стоп. Когда тебе было трудно, Я брал тебя на руки и нес..."
©
Был обычный теплый летний день. Был Июль. Но он был вялый, еле теплый, безветренный...
Дети игрались в песочнице. Казалось бы, ничем не примечательные дети.
Мамочки сидели немного вдалеке на лавочке и оживленно что-то обсуждали, не обращая внимания на своих чад.
- А сколько тебе лет? - голубоглазенькая девочка, в темно синеньком комбинезончике, рыла ямку маленьким совочком.
Рядом сидел мальчик, в таком же комбинезончике, с такими же нереально голубыми глазами.
- мне уже 5.
Девочка подняла свою лысенькую головку и взволновано, полушепотом, спросила:
- Значит ты уже... это...?
Мальчик испуганно опустил глаза и так же тихонько ответил "Да..."
Девочка бросила рыть ямку и придвинулась поближе к своему другу.
- А это больно? И что у тебя забрали? Меня мама тоже скоро будет туда вести. - И так доверительно добавила на ушко - я так боюсь...
Мальчик взял ее за ручку:
- Не бойся, это не больно. Просто немного странно. Пусто так потом в животе и кажется будто там рыбки живут. У меня забрали злость. Мама говорит это чтоб я не дрался когда вырасту с соседскими мальчиками.
Девочка сочувственно погладил его по гладенькой голове.
Они сидели на корточках, сжавшись как воробушки, маленькие, серенькие, одинаковые.
И немного напоминали гуманоидов с комиксов...Лысенькие, в одинаковых костюмах, с большими и нереально голубыми глазами, полными чувств...
Новое поколение, чувственные концентрации человечества.
Невдалеке, мамочки о чем-то увлеченно беседовали. Одна из них, стриженная под "ежика", с такими же большими синими глазами как и у детей, смотрела куда-то мимо этого щебетливого общества.
-...А вот нашей доченьке скоро 5 стукнет. Пора бы определиться чего ей не нужно будет в этой жизни. Наверное сочувствия. Уж больно она добрая у нас. Любого жука жалеет!...
Стриженная при этих словах нервно дернулась и посмотрела на говорящую.
- Зачем? За что ты так?- тихо спросила она. Запала тишина, все удивленно оглянулись на нее.
- Что плохого в том чтоб иметь прекрасные человеческие качества?
Говорившая вспыльчиво ответила:
- А сама ты что сделала? что удалила сыну?!А?
- Я удалила... злость...
Мамаши рассмеялись. "Злость! да кому она мешает? а вот доброта..." и опять увлеклись беседой, позабыв о бунтовщице.
Мамочка встала и подошла к сыну.
- Пойдем, сынок. Прощайся с девочкой. Нам пора...
Мальчик заглянул в глаза подружке, погладил ее по голове и чмокнул на прощание в ухо:
- Не бойся. это не больно. До встречи!
Девочка села на дно песочницы и обняла колени руками. Мимо проползла букашка.
Малышка взяла ее на палец и посадила на край песочницы.
Болтливая мамаша наконец утихомирилась и , вспомнив про свое чадо, подошла к песочнице.
Букашку сначала накрыла тень, а потом "Крак!"...
- Идем, доць! нам пора!
Девочка, стараясь не заплакать от жалости к жуку, быстро поднялась и стала обтрушиваться.
- Ах ты грязнуля! Я же говорила тебе не сидеть в песке! Вот всегда ты меня не слушае....
Девочка не слушала ее. Она смотрела в тот высотный дом, куда уходят все дети. А потом возвращаются оттуда "с рыбками в животе", как сказал ее друг.
Туда, откуда они вернутся уже почти взрослыми, лишенными чего-то возможно важного для них..
Потому что так решат их родители. Потому что так НАДО...
А зачем все равно никто не знает...Просто в этом поколении стало модно вырезать чувства...