Нам глаголят, что мир-де новый настал

Но вовсе не дивный, а прям себе так

Не машина собьет, но съест тебя рак

И Братом Большим на прицел каждый взят

Чип тебе вставят, QR нанесут

Ай-шнягу новейшую в руки дадут

Готов биоробот – тебе в добрый путь

Осваивать новый бесплатнейший труд

Что-что говорите? Крепостное отменили

В далеком шесть и первом каком-то году

Паразитов мы сами на горбу расплодили

От них не откупишься – не берут они мзду

Глобальный теперь запустили кидок

По-крупному нынче ставит игрок

Денег немало в вакцины вложил

Чтоб каждый объект свое получил

Колоть-не кололь? – вопросил бы Шекспир

Но только больной новый мир наступил

И скоро без зеленой бумажки свободы

Быть перестанешь вольным народом

Права? Конституция? Там порешали

Все, что им надо туда дописали

Ну а вы ругайтесь, статистикой плюйтесь

С мельницами достойно уж отвоюйте!

Каждый пусть решит для себя

Зачем человеку свобода дана

Раз так легко он с ней расстаётся

Новый владелец быстро найдется

Пушисты и мягки его кандалы

Цели его коварны и злы

Ещё раз о влиянии «зомбоящика» Валерий Фомин, 15 марта 2011 Уже давно не секрет, что главной задачей сегодняшнего телевидения является не ознакомление с объективной информацией, а сокрытие всего, что прикажут скрыть хозяева. А взамен нам лгут, внушают всякую дрянь и сильно зомбируют... 

Нам кажется нормальным переживать за весь мир честной: за японские землетрясения, египетские мятежи, ливийские войны, африканский неурожай фиников и прочая, прочая, прочая… С газетных полос и экранов телевизоров на нас валится поток информации и дезинформации. Многие уже не способны самостоятельно спрыгнуть с «информационной иглы». Вечером после работы никак не уснуть без просмотра вечерних телепередач, несмотря на невероятную усталость и необходимость утром быть «как штык» на работе. С утра одно из первых движений – это к сигарете и пульту телевизора (а иногда и всё сразу). А может так и надо? А надо ли? И кому это надо? Или так: кому это выгодно? Засорять наши головы беЗконечным потоком мультимедийной шелухи, постоянно рассказывая и показывая о чём-то «за бугром». А о событиях в своей стране – это, как правило, заказная «развесистая клюква» или «чернуха», смакующая преступления, случаи бедствий или гибели своего народа, эпидемии… Или жизнь «великих людей» нашей державы депутатов, членов правительства, шоуменов и прочих люмпенов, давно превратившийся в социальных паразитов нашего общества. Может, пора пристальнее присмотреться к событиям в своей стране? Может, пора рассекретить статистические данные, сделать их анализ и, засучив рукава, приняться за работу по благоустройству жизни своего народа и своей родины России?! Memento mori? Это, конечно, замечательно, что у нас в ЖЖ столько людей серьёзно сочувствуют трагедии японского народа, скорбят о потере жизней и имущества, и готовы решительно пресекать любые случаи недостаточно трепетного отношения к дальневосточному бедствию. Ещё Ф.М. Достоевский отмечал у соотечественников арийской расы эту склонность к всемирной отзывчивости. О ней же, помнится, писал впоследствии Михаил Светлов, даром, что не ариец: Я хату покинул, Пошёл воевать, Чтоб землю в Гренаде Крестьянам отдать. Прощайте, родные! Прощайте, семья! Гренада, Гренада, Гренада моя! Но я должен безо всякого стыда признаться, что сам я этой всемирной отзывчивости не разделяю, и воевать за крестьян в Гренаде не пойду. Меня в очень ограниченной степени напрягают страдания народов Африки, Азии и Латинской Америки – даже тех из них, о которых в последние три недели ежедневно рассказывает CNN. Я могу им от всей души сочувствовать, но я не стану делать вид, что их проблемы занимают важное место в моей жизни. И на цунами в Японии я не готов реагировать так, как будто бы в нём погибли мои друзья и родственники. Для меня катастрофа в Японии — лишь часть мировой статистики. Это, конечно, грустно, что 413 человек вчера погибли именно таким способом. Но вот тут есть полезная статистика о том, сколько народу на свете гибнет в секунду, минуту, час и сутки. 428 жителей нашей планеты уходят из жизни каждые 4 минуты, безо всякого цунами. Безусловно, для их родных и близких это чудовищная трагедия, но если реагировать на неё столь же эмоционально попробует всё остальное человечество, то его оставшаяся жизнь превратится в нескончаемый погребальный плач. Есть, кстати, и данные Росстата о смертности в России. В 2010 году в стране умерли 2 030 963 человека. В том числе 33 308 человек покончили с собой. Ещё 28 499 человек стали жертвой транспортных травм. Всего от т.н. внешних причин (не связанных с возрастом и болезнями) в РФ в 2010 году погиб 206 331 человек. То есть за средние сутки 2010 года в России уходило из жизни 5564 человека, в том числе 565 человек ежедневно гибли от насилия или несчастных случаев. В любой день 2010 года в среднем 91 житель России кончал с собой. Это – естественный фон нашей повседневной жизни. Различные религиозные учения предлагают нам этот фон упромысливать, относясь к смерти (в том числе и к своей собственной) философски, как к событию естественному, неизбежному и необходимому. Поскольку принять такой взгляд, мягко говоря, непросто, большинство современных людей предпочитает этого фона просто не замечать. Это, на мой взгляд, вполне нормальная и естественная защитная реакция психики. Но такая реакция чревата развитием несколько перекособоченного мировосприятия у отдельных представителей рода человеческого. И именно это мы наблюдали на примере вчерашнего флэшмоба солидарности с японским горем. Назовём вещи своими именами. Почему цунами в Японии стало вчера главным событием мировых, американских, российских новостей? Явно не из-за количества жертв. И не из-за того, что бюджету Японии нанесён ущерб в 10 миллиардов долларов. Любое падение Доу-Джонса на полпроцента наносит мировой экономике вдвое больший ущерб. В Бангладеш, Бирме и на Шри-Ланке в мае 2008 года циклон Наргис унёс 138 366 жизней и причинил разрушений на 10,2 млрд. долларов! А много ли мы о нём слышали? Причиной повышенного внимания мировых СМИ ко вчерашнему цунами в Японии была в первую, вторую и третью очередь телегеничность и фотогеничность события. Просто в Японии хорошо развиты современные телекоммуникации – катастрофа оказалась отлично задокументирована и стала первоклассным рейтинговым зрелищем для новостных телеканалов всех стран мира. А случись новая катастрофа с сотней тысяч погибших в Бирме, Бангладеш и на Шри-Ланке, где нет корпунктов у телекомпаний и плохо развит Интернет, для остального мира она останется таким же незаметным происшествием локального масштаба, как циклон Наргис. А людям, для которых вчерашний японский циклон стал главной катастрофой года и сильнейшим душевным переживанием, я бы посоветовал всерьёз задуматься об уровне своей психоэмоциональной зависимости от ящика и показываемой там картинки. В повседневной окружающей нас жизни есть куда больше важных и серьёзных проблем, требующих нашего внимания, участия и душевной вовлечённости, чем стихийное бедствие в префектуре Мияги. Источник --- Взято: www.ru-an.info --- Дополнительные ссылки: Мидгард-Инфо ...

Вообще тема чрезвычайно спорная и сложная. Она естественно не укладывается в одну статью, но во многих своих статьях и комментариях я часто упоминаю такие понятия как социальное рабство, рабы, биороботы. Поэтому в честь 1 мая попытаюсь внести ясность, т.к. это связано с рабочими. Не удивительно что слово раб и рабочий однокоренные.  Про такое обширное понятие как социальное рабство, а точнее то, что я под ним подразумеваю пока писать не буду. Да и определение рабов и биороботов требует значительной доработки, но повторюсь в честь праздника выложу сырой материал из очередной недописанной книги. И еще раз оговорюсь что к нему хорошо бы добавить массу разъяснений, т.к. для среднестатистических граждан и людей недалеких он может показаться даже в чем-то кощунственным, аморальным и бредовым.

Раб понимает свое положение, имея интеллект, а биоробот не понимает и довольствуется тем где находится. Понятия весьма условны и имеют массу промежуточных форм. Рабы могут становиться биороботами, а биороботы рабами. Биоробота могут воспитать изначально. Или, если человек сломался, он может стать биороботом. Помимо рабов и биороботов есть и свободные люди. Критерием и маркером свободности можно считать возможность жить не получая денег за свою деятельность. Т.е. она может быть полезной (научной – проведение опытов, культурной – проведение лекций, благотворительность, социальная деятельность и т.д.). Или бесполезной – развлечение. Но факт в том, что вы можете по своему желанию работать, либо, в любой момент времени, бросить работу и заняться или не заняться чем-то другим.  Это основной критерий отличающий раба и биоробота от свободного человека. О свободе и средствах речь пойдет позже. Пока продолжу сравнение раба и биоробота. Общего у них то, что и тот, и другой вынужден работать. Но биоробот либо не понимает, что находится в рабстве, либо умышленно внушил себе что ему данная работа нравится. Для того, чтобы дать понять биороботу что он в рабстве, можно задать наводящий вопрос о котором писал выше – способен ли он бросить работу или работать на той же работе бесплатно, если она ему так нравиться имея более чем достаточно средств? Часто биороботы настолько заигрались в самообмане что могут ответить утвердительно. Т.е., как и курильщик, они могут сказать, что если бы им работа не нравилась, то они бы могли её бросить или сказать, что да, если бы у них были деньги, то они бы все равно работали т.к. им работа нравиться.  Таким образом они создают у себя иллюзию свободы. Очень редкие индивидуумы где-то в глубине души понимают, но все равно себя утешают что с такими мыслями «легче жить». Т.е. неведение — это блаженство.  

Если биороботы являются поросятами, воспитанными в стиле поросенка из книги «Автостопом по галактике» и хотят, чтобы их съели, то рабы — это люди, оказавшиеся не на своем месте. Часто они рождены в каком-то свинарнике – рабской колонии типа Украины или РФ, но воспитаны не как свинин в свинарнике, а как люди. С детства рабам, в отличии от биороботов, успешно прививают светлые ценности о том, что надо учиться, о том, что надо быть умным, развиваться, стремиться к творчеству, искусству, науке. Но как правило, когда эти люди попадают в реальный мир оказывается, что не кому их знания ненужно. И из-за отсутствия правильной профориентации, стандартизации, о которой речь пойдет в другой раз, такие люди понимают, что они являются поросятами которых воспитали на ферме для того, чтобы затыкать ими как куском мясо дыры, но вот ценности привили им другие. Рабы — это такие же поросята, как и все, но с умом человека.  Имеющих как правило не стандартное мышление, но понимающих всю плачевность своего положения.

Почему образовательные учреждения не готовят сразу биороботов? – Т.е. поросят которые с удовольствием хотят, чтобы их съели. Эти свиньи покорно идут на убой, т.е. проживают свою монотонную жизнь, и уже смерились с тем что являются смертными. С ними очень легко. Они не бунтуют, у них в голове не появляются разных неординарных мыслей. И на самом деле многие учебные учреждения, разных стран, это уже учли и изменили образовательные программы выбросив с них много того, что дает целостное понимания Мира и много других ненужных вещей характерных не людям, а свиньям которые предназначены идти на убой. Но в то же время данная тактика привела и к ряду трудностей. Уменьшение возникновения стохастических лидеров. Поэтому их (лидеров) часто приходится заимствовать в более недоразвитых странах, где еще в системе образования негуманно выращивают свиней с умами человека. Позволяют качать с торрентов умные книги, самообразовываться и т.д., и т.п. Такие страны менее стабильны, ощущения счастья у них как правило ниже, их трудно контролировать, но именно эти страны являются источником прогресса и развития цивилизации в целом т.к. находятся в авангарде идей, поисков и движения. Конечно есть и специальные институты в развитых странах в которых воспитывают из элиты общества свободных людей. И у них нет, если так можно выразиться тех, кто не желал родиться (поросят которые не хотят, чтобы их ели). Это считается намного более гуманным. Но так же как в свое время рыночная экономика победила плановую, стохастическое развитие побеждает запланированное. И разные с Гарварда, Оксфорда, Хогворда не смотря на то, что должны были стать лидерами становятся лишь фиктивными за бабки не давая Миру ничего путного. Есть конечно исключения, но как правило они редкие. Поэтому проще, дешевле заниматься выкачкой мозгов с др. стран. В целом элита на данный момент не способна создать более высокий уровень развития цивилизации, т.к. и сами ума недалекого. А чем больше людей, тем труднее ими управлять. Я не верю в теорию заговоров и мирового правительства, но факт в том, что любой человек имеющий большую власть пытается этой властью воспользоваться. И есть два варианта её удержать. 1 – заставить умных работать на себя, что не так просто. 2 – сделать с них дураков или уничтожить. В СССР в свое время пытались идти по второму пути поэтому и проиграли в холодной войне. В общем ладно, что-то меня потянуло на политику, ну а как же без неё. Ведь они заказывают музыку, под которую вынуждены плясать умные рабы, и обычные биороботы.

На последок видео по теме. «Цели для дебилов» В целом я с ним согласен, хотя есть небольшие замечания. Например, для меня не суть процесс или цель. У меня есть цели за которыми идут другие цели. В отличии от людей с бедной фантазией, которая часто присуща биороботам. У них да, за достижением цели может идти пустота. Или они живут по принципу дня сурка – каждый день одно и тоже. И их это устраивает. Так что ставить цели и достигать их, мне кажется это нормально. Главное не останавливаться на достигнутых целях. Но автор клипа почему-то делает упор именно на процессе. Думаю, это его ошибка. А так в целом видео довольно грамотное, но мне не нравится, что автор видео постоянно материться как грузчик.

Ну и да. Я себя, насколько поняли с данной классификации отношу к рабам, т.к. по финансовым причинам вынужден работать. Для меня является мечта не только достичь бессмертия, но и для начала освободиться от социального рабства. Но возможно эта мечта так и останется несбыточной. А возможно мне удастся дожить до пенсии и начать жить как свободный человек, а не как раб, который вынужден львиную часть времени тратить на зарабатывания на кусок хлеба. Кстати часто из-за плохой организации труда, проблемы оценки и профориентации высокоинтеллектуальные и неординарные сотрудники приносят намного меньше пользы для общества официально работая. Т.е. парадокс в том, что они бы приносили больше пользы если бы не работали в узких рамках, а занимались, тем, что считают нужным. Но это уже ближе к теме БОД, которую я так же подымал в ряде статей.  

Петя Клюк отримує 3 тисячі грн. на місяць. Також у нього є кілька кредитних карток із загальним боргом в 10 тисяч грн. За обслуговування цього кредиту Петя щомісяця платить банкам десять відсотків від своєї зарплати: три сотні.

При цьому потихеньку виплатити кредит і перестати виплачувати данину лихварям Петя не може. По-перше, його щільно тримає на гачку такий прийом як «мінімальний платіж»: якщо Петя перестане витрачати гроші з кредиток, йому доведеться протягом декількох місяців жити на половину зарплати, чого він собі дозволити не може.

А по-друге, навколо стільки спокус, стільки речей-які-можна-купити-за-гроші ... що Петя не бачить іншого виходу, окрім як продовжувати рік за роком годувати жируючі на його біді банки.

Кумедний факт: Петя давно вже мріє про власний бізнес, при цьому рентабельність у тридцять відсотків річних його більш ніж влаштувала б. Однак організувати абсолютно залізний гешефт - виплатити банкам борг і почати класти відсотки по кредиту собі в кишеню - Петя не може. Матриця не дозволяє.

Коля П'ятак любить автомобілі. Раніше він їздив на метро, потім зібрав грошей на "жигулі". Зараз переміщається на взятому в кредит Лансері. Грошей у нього обмаль, часто доводиться економити на найважливішому, типу відпустки або лікарях. Але життя без свого автомобіля Коля вже не уявляє.

Йому треба віддавати кредит за машину, розплачуватися за втюхане дилером додаткове обладнання і неадекватно дорогу страховку. Йому треба вирішувати купу дрібних проблем з паркуванням, з подряпинами, із заміною дрібниць і з гарантійним ремонтом. Йому треба раз на сезон міняти гуму і три рази в тиждень заливати собі повний бак.

Коля, в принципі, не скаржиться. Кожне окреме грошове вкидання в машину цілком посильне. От тільки якби Коля ретельно підрахував вартість володіння своїм скарбом, він би з'ясував, що вузькоокий четвероколісний «друг» щомісяця пожирає третину його зарплати і половину його вільного часу.

Міг би Коля купити собі замість Лансера стару добру Ладу Зубило, щоб не морочитися взагалі ні з КАСКО, ні з іржею / подряпинами, ні дорогими запчастинами? Щоб кидати машину де завгодно, і щоб чинитися за дрібний прайс в хорошому сервісі поруч з будинком, без паперової метушні і без черг?

Напевно, міг би. Але якщо ви скажете Колі, що він вибрав собі машину не за рівнем, Коля навіть не посилатиме вас з вашими порадами. Коля просто зробить здивовані очі і покрутить пальцем біля скроні.

Вася Животько працює сантехніком за викликом. Там сотня, там дві, тут  ... в цілому мав би виходити непоганий заробіток. Однак у гаманці у Васі вкрай рідко скупчуються помітні суми, він майже завжди на мілині.

Чому?

Тому що Вася як заробляє гроші, так їх і витрачає: не рахуючи. 50 грн на таксі до будинку. 100 на обід у ресторані. Ніби як, працюєш і працюєш ... а грошей немає і немає.

Якби Вася завів собі блокнот і почав туди записувати всі доходи і витрати, у нього б від жаху заворушилося волосся. Вася б побачив, що поїсти в ресторані - це не жалюгідна сотня за раз, як він думав, а п"ять  тисяч на місяць, шістдесять тисяч на рік. Вася б побачив, що таксі - це зручно і комфортно, але два місяці переміщень на маршрутках дозволять йому купити новий комп'ютер, про який він мріє вже три роки.

Однак як і належить нормальному рабу Матриці, рахувати гроші Вася не вважає за потрібне.

Аліса Скотинюк виходить заміж. Аліса працює помічником менеджера, її обранець - молодшим інженером технічної підтримки. Бюджет свіжостворений сім'ї - чотири тисячі  на місяць.

Бюджет весілля - сто тисяч.

Чому б Алісі розписатися тихо в РАГСі і не поїхати відзначати обмін кільцями удвох з чоловіком в якій-небудь тихий ресторанчик? Навіщо їй цей петросянистий тамада, навіщо їй ці ганебні конкурси, навіщо їй ця юрба п'яного бидла, що незграбно тупоче ногами під Вєрку Сердючку?

Навіщо треба залазити в борги, розоряти батьків, годувати і поїти людей, які, будемо відверті, цілком в змозі поїсти і випити за свій рахунок? Аліса ж не дурна і розуміє, що якщо вона не буде влаштовувати весілля, ніхто на це й уваги не зверне: познизують плечима і забудуть на наступний день.

Причин спускати в нікуди річний дохід сім'ї у Аліси дві. По-перше, так їй наказує Матриця в особі наших звичаїв і традицій. По-друге, Алісі хочеться покрасуватися в білому платті і Аліса вважає, що рік роботи двох осіб - цілком нормальна ціна за кілька весільних фотографій.

Звичайно, захисники наївної дівчини могли б сказати зараз, що весілля буває раз у житті ... Але ж є ще дні народження, похорони, відзначення Нового року. Скільки грошей Аліса буде спускати щорічно на ці безглузді посиденьки?

Юра Скобля періодично дивиться в дзеркало і думає, що треба б, нарешті, записатися в тренажерний зал: прибрати пивний животик і підбадьорити м'язи гирями-гантелями. Однак Юра працює п'ять днів на тиждень, а після роботи випиває кухоль-другий розведеного етанолу.

Він зовсім не алкоголік: Юра вірить, що спирт в малих дозах якщо не корисний, то хоча б не особливо шкідливий.

Однак робота і алкоголь так добре структурують його час, що записатися в тренажерний зал йому рішуче ніколи, та й сил після подвигів трудових на подвиги спортивні вже не залишається.

Гострих причин змінювати ритм свого життя у Юри немає. Просто Юра виглядає на п'ятнадцять років старше свого віку і весь час відчуває себе злегка паршиво ... але в цілому все ок. Матриця тримає Юру сталевою хваткою. Шансів зірвати зі свого горла її пальці у Юри, прямо скажемо, небагато.

Олена Вовкулака п'є колу, курить мальборо, жує стиморол і жере в три горла гамбугери в МакДоналдсі. Від неї завжди пахне дольче Габбана, а свій айфон  носить в сумці від луівіттон.

При цьому Олена впевнена, ніби реклама на неї ніяк не діє, а хворий шлунок і порожній гаманець - це її власний вибір.

Хижі рила з телеекранів хором підтримують Олену в її наївному обмані: «Ти вільна людина,  ти розумна і красива жінка, ти завжди абсолютно добровільно і незалежно вибираєш, кому з нас ти покірно віднесеш чергову свою зарплату».

Гліб Щербатий не настільки багатий, щоб купувати дешеві речі. Точніше, він взагалі не багатий. Гліб - бідака, і грошей у нього часто не вистачає навіть на чашку паруючої кави в автоматі поверхом нижче його офісу.

Однак говорити «йдіть ви якомога далі, це для мене занадто дорого» Гліб не вміє. Через це він постійно купує собі речі, побачивши які навіть у набагато більш забезпеченої людини на горлі негайно змикаються холодні зелені лапки.

Шкіряна куртка ціною в дві зарплати? Я не настільки багатий, щоб купувати дешеві речі. І плювати, що в розмірах і фасонах Гліб не розбирається, через що виглядає в цій куртці як брат скупника краденого.

Ноутбук останньої моделі за .......тисяч ? Я не настільки багатий, щоб купувати дешеві речі. Візьму кредит під шалені відсотки, буду два роки харчуватися вівсяною кашею з сіллю і їздити зайцем на метро, але зате у мене на полиці буде припадати пилом гарний сріблястий ноутбук.

Питається, і чого б Глібу  не бути скромніше, і не купувати собі речі трохи гірше, але в десять разів дешевше?

Та все просто. Гліб лінується витратити третину часу, щоб порівняти ціни і характеристики, щоб прорахувати плюси і мінуси покупки. Йому простіше по-кавалерійському рубонути рукою і сказати «я вирішив, купую». І, це, незважаючи на діряві черевики і заклеєні ізолентою окуляри, Гліб чомусь соромиться повідомляти продавцям, що він бідак.

Клава Загребуща вважає, що квартири в занадто дорогі. Один Бог знає, яких зусиль їй і її сім'ї коштувала ця нова двокімнатна квартира. Тепер Клава робить в квартирі ремонт.

Візьмемо, наприклад, кухню.

Можна піти в будівельний магазин і купити там найдешевшу кухню. За ці гроші Клава отримає кілька убогих шафок з ЛДСП, нехай без жодних претензій на дизайн, але все ж у них можна  зберігати всередині  тарілки і каструлі.

Можна піти до шведів в ІКЕА і вибрати собі вже що-небудь пристойніше. Якість, звичайно, буде не фонтан, але якщо знайти хорошого збирача, який витратить кілька днів на доведення виробів скупих шведів до розуму, вийде цілком собі навіть симпатично.

Можна відвідати якусь нашу меблеву фабрику і вибрати з каталогу кухню під замовлення. Це буде вже тисяч двадцять, але зате подружки Клави будуть схвально цокати язиками при вигляді підсвічування всередині шафок і синусоїдного карниза над  декоративними поличками.

Можна зайти в салон італійських меблів і піддатися скромній чарівливості буржуазії. Там ціни на кухні  якщо трохи пощастить, можна буде відітнути що-небудь зі старої колекції з величезною знижкою ...

Питається, якого хлору Клава при всьому багатстві вибору купила кухню за 100 тисяч грн? Це ж дворічна (!) Її з чоловіком зарплата. При цьому ніяких накопичень в сім'ї не намічається, їм і так довелося позичати, щоб завершити ремонт до зими.

Ні, я розумію, кухня - це важливо, кухня - це надовго, Італія - це якість ... Але якщо Клава не могла ніяк вплинути на ціну квартири, то ось хоча б ціна ремонту була в її владі? Ось серйозно, якби Клава витратила на ремонт не 200 тисяч, а 30 тисяч - що, хіба зекономлені за три роки роботи не окупили б їй моральних страждань від виду дешевої плитки і тонкого ламінату?

Єгор Окопчік постійно розповідає знайомим історії, одну просто дивніше іншої. Про кризу. Про якусь політоту, мітинги. Єгор вічно на взводі, у нього постійно хтось неправий: то начальник, то даішник, то всенародно обраний президент .

Звичайно, ми живемо у вільній країні, і Єгор має право в колі друзів обкладати геніталіями кого завгодно ... але ж Єгор постійно страждає через чужі проблеми. Звичка лізти в чужі проблеми регулярно змушує його відчувати гнітюче безсилля, усвідомлювати, що десь щось погано, а він не може нічого змінити.

Якби Єгору хто-небудь пояснив, що наш світ влаштований несправедливо, і що єдиний спосіб зробити його краще - почати з самого себе, Єгор, напевно, давно б уже був на якій-небудь керівній посаді. Мізки і руки у Єгора на місці, енергія з нього так і пре.

От тільки Єгор, на жаль, воліє витрачати свою невичерпну енергію не так на творчу діяльність, а на викриття і покарання людей, які - на думку Єгора - ведуть себе неправильно.

Сам себе Єгор вважає добре пристосованим до життя : він уміє скандалити і стояти на своєму, може при нагоді навіть в морду дати. Друзі ж дивляться на Єгора з погано прихованою жалістю. Так як Єгор постійно вплутується на рівному місці то в скандали, то в бійки, то навіть у якісь безглузді суди.

Оля Головолапа спить по шість годин на день. Іноді - по п'ять годин. Прокинулася, кави і давай метушитися до самої ночі.

Інша дівчина на її місці давно б уже задумалася про те, що якось неправильно живе. Але Оля ось вже багато років не висипається, і думати вона вже давно відучилася. Коли у Олі випадають вільні півгодини, вона наливає собі чергову чашку якої-небудь бадьористої бурди і ... сідає тупити. Дивиться телевізор, встромляється в інтернет, просто дивиться посоловілими очима в стіну і ганяє по колу порожні думки.

З боку здається, ніби вийти з цього порочного кола дуже просто. Треба просто взяти собі за правило пірнати під ковдру рівно о дванадцятій ночі. Пара тижнів восьмигодинного сну, і Олю буде не впізнати. Вона стане спокійною і доброю, перестане гавкати на людей і почне все встигати.

Але ... щоб у ритмі вальсу переробити всі справи до одинадцятої вечора треба зробити над собою некисле вольове зусилля. А на таке зусилля сонна Оля, на жаль, не здатна.

Невиспана Оля буде щодня витрачати кілька годин на різного роду безглузду нісенітницю. Через ці втрачені години Оля буде щодня лягати не в дванадцять, а в два. А о восьмій ранку - хочеш чи не хочеш - їй доведеться невиспаній вставати і копитати на роботу. Де вже тут замислюватися про якісь там зміни діяльності і великі гроші. Це так, мрії.