хочу сюда!
 

Маша

46 лет, козерог, познакомится с парнем в возрасте 33-63 лет

Заметки с меткой «споживання»

Формула покірного “кредитобрання”


ЗАПРАВЩИКИ

“Зі мною дивний випадок: у дорозі вкінець розтратився” (М.В.Гоголь “Ревізор”)

Хоч, правду кажучи, нічого дивного в цьому немає: життя - це така дорога, просування якою дійсно вимагає серйозних коштів.

Траси та вулиці міст вживають бензин, а наш життєвий шлях харчується грошима. Те, що й від нас самих залишається в результаті таке, що й дивитися нема на що, - це вже інша тема. Бува й заїздиш себе… Але поки на ходу, - коли там ще на ТО до лікарні загнати треба буде… - тим часом паливо, тобто гроші, - життя уминає регулярно.

Проте, хвала небесам, з давніх-давен живуть у нашому світі добрі люди, до яких якщо вже дотягнеш на останніх краплях, то можна в них наповнити бак під позичковий відсоток, - і гей-гей до наступної заправки на життєвому шляху.

Дійсно, грандіозний винахід людства, - кредит. І буває воно, кредитування, загалом, двох видів: кредитування виробництва і споживчий кредит.

Так от, якщо “підзаправка” споживача ще якось схожа з наведеною моделлю, - збільшення пробігу пошарпаного тіла шляхами життя, - то кредит виробникам є справою набагато серйознішою. Той, хто дає в борг комусь, хто хоче щось там виробити та продати, бере на себе всі його ризики. А от як не куплять у нього, - що тоді?

Ну й бувають, зрозуміло, нюанси: даєш, наприклад, у борг творчій людині, - неначе ж просто так, на життя, - а насправді його витрати на біфштекси, бургундське та дівчат можуть виявитися виробничими, - він же в результаті щось таке напише-намалює, та й продасть.

 

НУ ОТ БУЛО Ж УСЕ ТАК ПРЕЧУДОВО, І РАПТОМ…

Проте, загалом, “всі роки і сторіччя й епохи поспіль”, аж до Нового Часу, навряд чи можна було говорити всерйоз про кредитування виробництва. Продукувалось же приблизно стільки ж, скільки треба.

Тому віддавна “заправщики” вимушені були перебуватися, головним чином кредитуючи нероб: серів, панів та сеньйорів. А віддача була їм відомо звідки: шляхетні лицарі повертали борги з награбованого, землевласники - з вичавлених зі своїх рабів та кріпаків додаткових соків.

Кредити брали, певна річ, і торгівці: корабель або караван, - його ж треба оснастити, забезпечити треба, найняти команду, завербувати горлорізів для охорони, та поки ж воно допливе-дійде. Туди. А потім же ще й назад…

І тільки промислова революція та вільний ринок надали, нарешті, кредитові людського вигляду. З’явився “гомо фабер”, - “людина що продукує”, яка зайнялась, нарешті, практичними справами, тобто тим, що виробляла дешевше, а продавала дорожче.

Ну, тут вже банки розгулялися… Жирний принцип “вироби й продай” годував не зле, іноді, зрозуміло, підсаджуючи на дієту криз. Розвинуті країни багатіли, купівельна спроможність населення середньостатистично росла та гарнішала. Утворили навіть цілий клас споживачів, назвавши його, для конспірації, “середнім”.

А щоби не лінувалися “комірці”, білий та синій, працювати й придбавати, продовжували держава та банки все більше заохочувати і кредитувати споживання. Працівник, який нахапав кредитів, робиться відданим і навпрочуд працелюбним.

А з 80-х років минулого століття - ну то взагалі як прорвало: в економіці США та Європи почалась, як її називають економісти, “різка накачка попиту шляхом кредитування споживачів”. До чого це призвело, відомо: безсистемне бгання кому завгодно іпотечних позичок в США викликало перший поштовх, з якого й почався землетрус під кодовою назвою “світова економічна криза”.

 

ФОРМУЛА

Ну а зараз коротенько про найголовніше.

Ми героїчно б’ємося кожен зі своїми негараздами та бідами як “і один у полі воїн”. Навкруги, там і тут, - такі ж самі одинаки, як і ми. Кожен з нас бачить над собою свій банк, з піпеткою меду кредитів у одній руці, і з зашморгом у другій. А над ним - державу, котра дбайливо підтримує банк, щоб той, чого доброго, не впав. Вони ласо дивляться вниз, на нас, на масу, а ми, кожний поодинці, покірно й благально, - вгору, на них.

Це не просто “гнівна сатира”, - ось, мовляв, як вони багатіють, кредитуючи просте й непорочне людське бажання жити.

Ситуація набагато гірша. Справа в тому, що вони, практично, вказуть нам - як жити. Ми, маса одинців, відірваних один від одного ідеалом “я споживаю, отже - я існую”, являємо собою їхнє поживне середовище.

Тут навіть певна формула бовваніє: що менше в суспільстві, між людьми, горизонтальних зв’язків, то більша ємність “кредитобрання” такого суспільства.

Ну а з цієї формули іншу, зворотну щодо неї, вивести вже не важко: що більшою буде кооперація між людьми і що в більшій кількості сфер життя вона діятиме, то менше кожен з нас буде потребувати зовнішніх кредиторів свого споживання.

Та і просто з життя ми знаємо, що будь-яка зграя хуліганів та бандюків шукають одинців, бо одного сміючись можна пограбувати та принизити. Тим і живуть.

Такий закон природи грабіжника. А закона поодинці ти не переспориш і не перебореш.

Один у полі не вояк.

Щоб паніку не сіяти

ШЛЯХ У МАЙБУТНЄ

Навіть тим, у кого гарна пам’ять, вже важкувато пригадати, з чого, власне, все почалося. Ну а фахівцям то вже й поготів.

У них же, у фахівців, з пам’яттю навіть не те щоб поганенько, їм її взагалі геть-чисто відбивають нові теорії. А теорій тих - годі й лічити, і з’являються вони так само часто і мальовниче, як всілякі кулі, букети та інші фігури святкового феєрверку в нічному небі.

І тут же спритненьким треба бути: роззявиш рота на одну теорію, а іншу, нову, прогавиш, - і вже керівництво та колеги позирають скоса з підозрою, - ти наш чи ти не наш?

А до чого тут пам’ять? - та дуже просто: кожна з нових теорій переписує та переробляє минуле на свій копил. Тому про те, що було, вже не згадують. Його, минуле, щоразу новіше й новіше, доводиться раз-у-раз наново заучувати. Бажано напам’ять.

Чекайте, так про що ми?.. бісова пам’ять… А! - про те, з чого все почалося. “Все” - не мається на увазі ВСЕ. Не якийсь-там “універсум”, котрий, незважаючи, на інтернет-балачки про розумний космос, мало кого цікавить. “Все”, в нашому випадку, - це уява про те, що брудний та кривавий шлях, котрим повзе людство, є дорогою до майбутнього економічного розквіту.

Власне, щодо ідеї процвітання взагалі, ніхто з нас внутрішнього опору не відчуває, проте, до можливості взяти самому, от так, раптом, і розквітнути, кожна окрема людина ставиться вельми обережно. З цілком зрозумілих причин.

Ти, скажімо, розбагатів, став “увесь із себе”, і все при тобі, - а навколо ж люди… І податкова інспекція. Ці наврочити можуть, а ті так взагалі, - прийдуть і запитають.

Отож і виходить, що процвітати наодинці нікому якось не кортить. Тому й оповідання наше - про історію виключно загального розквіту.

 

ТИ - ЧУДОВИЙ ХЛОПЧИК

Так от, почалося все буквально з нічого, на пустому місці. Зненацька, ні сіло ні впало, почало бурхливо розвиватися те, що в усіх шпаргалках по марксизму називалося “засоби виробництва”.

В цій справі 19-те століття, безсумнівно, особливо відзначилося. Було розроблено й впроваджено так багато нових технологій, що продукувати усілякого товару для життя людей рівно стільки, скільки його на той час скромно вживали, означало задушити маленьке рум’яне дитинча, - прогрес, - просто в колисці.

Тому ті, хто збагачувався, виробляючи продукцію, і ті, хто збагачувався, даючи їм кредити, вирішили не брати такий гріх на душу. Живе собі дитинка, - от хай і живе, ну і ми при ній. Сказано - зроблено: зліпили ідеологію прогресу, звівши його до розвитку продуктивних сил і до постійного росту споживання.

Звернута до обивателя, який шаленів від маси можливостей, що лізли в руки і прямо в рота, ця ідеологія тицяла в нього пальцем, як дядько Сем, з усіх реклам і вітрин, і кликала й кричала: “Ти - можеш!” Бажання споживати все більше й більше було замішане у великій діжі “розвинутих країн”, росло як на дріжджах, від нього можна було відшматовувати жирні кусні та годувати економічний прогрес. Ну, і його піклувальників.

А людям вселяти думку, що ось це бажання споживати, - воно і є основою життя та розквіту. Ось дивіться, - воно ж усеньку тобі історію просувало людей уперед по їхньому… - ну, який вже був шлях, по такому воно їх і сунуло.

Більшовики свою імперію, треба сказати, на деякий час переможно звільнили від цієї “зарази”, але, десь так років з шістдесятих, підігрітих “мирним змаганням двох систем”, і туди стала просякати розчина “росту добробуту на базі економічного прогресу”. Іншими словами, - приєднання до загальної діжі.

Всі решта посудин, - країни та континенти, були всі якісь такі кострубаті та кволі, ємність їхнього бажання жити ще краще, читай: “споживати все більше”, - була занадто вже мілкою для тих, хто багатів на ідеології споживання. Та й зроблено було тих, хто їх населяв, із чогось такого негодящого, - кого з них не візьмеш, у нього в національній культурі й ознаки немає уявлень нормальних, на кшталт: чим більше ти споживаєш, тим ти кращий и вищий за інших.

Тому, з такої от безнадії, доводилося все більше накачувати загальну купівельну спроможність мешканців “метрополії”, - розвинутих країн. Тобто, внутрішній ринок.

У цій справі став у пригоді такий потужний насос, як національна пиха. Ми кращі за всіх тому, що ми більш за всіх споживаємо. Ну, як у дитинстві, - ти гарно їси, значить, ти чудовий хлопчик.

 

ІРИГАТОРИ

Проте, - “недовго музика та грала”, - десь під 80-ті роки минулого століття купівельна спроможність населення була вже не в змозі задовольнити лібідо тих, хто нею користувався. Ну, тож за браком іншої партнерші, заходились вони їй, для активності, вколювати кредити. Стимулювати попит, давати для цього все більше кредитів на покупки.

Але ж, як то частенько буває, коли переборщити зі штучною стимуляцією уколами, - похибочка сталася. У 2008 так вкололи в ринок нерухомості в США, що… ну та всі ми це пам’ятаємо. Негайно ж дали тому проколу пристойну назву, “фінансова криза”, кинулися штучне дихання робити, те та се…

І навроді ж як потекла кров по жилочкам, начебто й ожили спорожнілі будівельні майданчики, сяк-так довели об’єкти до здачі, ті, хто втратили роботу, якось улаштувалися… Але щось все ж таки сталося. Зламалося щось у людях.

Та воно й не дивно. Після криз люди завжди робляться іншими. І вони самі, та й їхнє ставлення до життя. Те саме, славне, “ти можеш!” несподівано репнуло. Що вже казати: коли навіть держава твоя не завжди “може”, а точніше, - безсила перед якимись там глобальними процесами, - то що “можеш” ти? Та й взагалі, що ти, власне, можеш? Купляти та купляти? А навіщо?..

І, крім того, навіть звичайному обивателю стало гидко те, що світовою економікою заправляють вже не корпорації, що раніше було зрозуміло і навіть пробачно. А ворочають нею ті, хто скучно звуться “фінансовий сектор”. Тобто, зі своїх електронних, ні в чому не втілених грошей, роблять ще більші, нічим справжнім і матеріальним, не забезпечені суми. Або ж “спрямовують фінансові потоки”. Такі собі, розумієте, іригатори… Зрошують свою владу живлющою вологою електронних мільярдів.

До того справи дійшли, що навіть усякі білґейтси, реальні хлопці, які зробили гроші на реальних продуктах, - просяться у клуб до цих “іригаторів”, так, аби скраєчку посидіти.

 

І от, коли люди трохи охололи, верховоди продовжують неначебто бігти. Нафтогазоносні країни долучилися до безцільного марафону, Китай он вже в потилицю важко хекає.

Хоча, якщо вже зовсім відверто… Вони вже теж не так біжать, як удають із себе бігунів. Уже ж як наче й зрозуміли, що й попереду - марево, і під ногами - прірва. Але ж - треба робити вигляд. Відповідальність перед людьми, нічого не вдієш, зрозуміло…

Так, буває, очільник, сам майже непритомний від того, що ані бельмеса не тямить в ситуації, усе ж вимушений буває “надувати щоки” і виглядати цілком солідно. Аби не посіяти паніку в підпорядкованих йому невинних душах.


Проста правда в іконографіці про споживання газу в Україні


Як відомо, Уряд України не буде піднімати ціну на газ з 1 квітня 2018 року, тому розповсюдження фейків про це сповна очікувано, як і "відмороження" їх організаторів щодо факту дії вдалої програми субсидій, коли за газ сплачуть виключно заможні верстви населення. А порахувати прибуток з того, чого ще немає в реальності, як вже наявну подію може хіба що ну дуже хитрозроблений ра-ху-вальник.  

10 історій про сучасне рабство

1. Кредитні карти

Петя Клюк отримує 3 тисячі грн. на місяць. Також у нього є кілька кредитних карток із загальним боргом в 10 тисяч грн. За обслуговування цього кредиту Петя щомісяця платить банкам десять відсотків від своєї зарплати: три сотні.

При цьому потихеньку виплатити кредит і перестати виплачувати данину лихварям Петя не може. По-перше, його щільно тримає на гачку такий прийом як «мінімальний платіж»: якщо Петя перестане витрачати гроші з кредиток, йому доведеться протягом декількох місяців жити на половину зарплати, чого він собі дозволити не може.

А по-друге, навколо стільки спокус, стільки речей-які-можна-купити-за-гроші ... що Петя не бачить іншого виходу, окрім як продовжувати рік за роком годувати жируючі на його біді банки.

Кумедний факт: Петя давно вже мріє про власний бізнес, при цьому рентабельність у тридцять відсотків річних його більш ніж влаштувала б. Однак організувати абсолютно залізний гешефт - виплатити банкам борг і почати класти відсотки по кредиту собі в кишеню - Петя не може. Матриця не дозволяє.

2. Автомобілі

Коля П'ятак любить автомобілі. Раніше він їздив на метро, потім зібрав грошей на "жигулі". Зараз переміщається на взятому в кредит Лансері. Грошей у нього обмаль, часто доводиться економити на найважливішому, типу відпустки або лікарях. Але життя без свого автомобіля Коля вже не уявляє.

Йому треба віддавати кредит за машину, розплачуватися за втюхане дилером додаткове обладнання і неадекватно дорогу страховку. Йому треба вирішувати купу дрібних проблем з паркуванням, з подряпинами, із заміною дрібниць і з гарантійним ремонтом. Йому треба раз на сезон міняти гуму і три рази в тиждень заливати собі повний бак.

Коля, в принципі, не скаржиться. Кожне окреме грошове вкидання в машину цілком посильне. От тільки якби Коля ретельно підрахував вартість володіння своїм скарбом, він би з'ясував, що вузькоокий четвероколісний «друг» щомісяця пожирає третину його зарплати і половину його вільного часу.

Міг би Коля купити собі замість Лансера стару добру Ладу Зубило, щоб не морочитися взагалі ні з КАСКО, ні з іржею / подряпинами, ні дорогими запчастинами? Щоб кидати машину де завгодно, і щоб чинитися за дрібний прайс в хорошому сервісі поруч з будинком, без паперової метушні і без черг?

Напевно, міг би. Але якщо ви скажете Колі, що він вибрав собі машину не за рівнем, Коля навіть не посилатиме вас з вашими порадами. Коля просто зробить здивовані очі і покрутить пальцем біля скроні.

3. Дрібні витрати

Вася Животько працює сантехніком за викликом. Там сотня, там дві, тут  ... в цілому мав би виходити непоганий заробіток. Однак у гаманці у Васі вкрай рідко скупчуються помітні суми, він майже завжди на мілині.

Чому?

Тому що Вася як заробляє гроші, так їх і витрачає: не рахуючи. 50 грн на таксі до будинку. 100 на обід у ресторані. Ніби як, працюєш і працюєш ... а грошей немає і немає.

Якби Вася завів собі блокнот і почав туди записувати всі доходи і витрати, у нього б від жаху заворушилося волосся. Вася б побачив, що поїсти в ресторані - це не жалюгідна сотня за раз, як він думав, а п"ять  тисяч на місяць, шістдесять тисяч на рік. Вася б побачив, що таксі - це зручно і комфортно, але два місяці переміщень на маршрутках дозволять йому купити новий комп'ютер, про який він мріє вже три роки.

Однак як і належить нормальному рабу Матриці, рахувати гроші Вася не вважає за потрібне.

4. Весілля і дні народження

Аліса Скотинюк виходить заміж. Аліса працює помічником менеджера, її обранець - молодшим інженером технічної підтримки. Бюджет свіжостворений сім'ї - чотири тисячі  на місяць.

Бюджет весілля - сто тисяч.

Чому б Алісі розписатися тихо в РАГСі і не поїхати відзначати обмін кільцями удвох з чоловіком в якій-небудь тихий ресторанчик? Навіщо їй цей петросянистий тамада, навіщо їй ці ганебні конкурси, навіщо їй ця юрба п'яного бидла, що незграбно тупоче ногами під Вєрку Сердючку?

Навіщо треба залазити в борги, розоряти батьків, годувати і поїти людей, які, будемо відверті, цілком в змозі поїсти і випити за свій рахунок? Аліса ж не дурна і розуміє, що якщо вона не буде влаштовувати весілля, ніхто на це й уваги не зверне: познизують плечима і забудуть на наступний день.

Причин спускати в нікуди річний дохід сім'ї у Аліси дві. По-перше, так їй наказує Матриця в особі наших звичаїв і традицій. По-друге, Алісі хочеться покрасуватися в білому платті і Аліса вважає, що рік роботи двох осіб - цілком нормальна ціна за кілька весільних фотографій.

Звичайно, захисники наївної дівчини могли б сказати зараз, що весілля буває раз у житті ... Але ж є ще дні народження, похорони, відзначення Нового року. Скільки грошей Аліса буде спускати щорічно на ці безглузді посиденьки?

5. Алкогольна петля

Юра Скобля періодично дивиться в дзеркало і думає, що треба б, нарешті, записатися в тренажерний зал: прибрати пивний животик і підбадьорити м'язи гирями-гантелями. Однак Юра працює п'ять днів на тиждень, а після роботи випиває кухоль-другий розведеного етанолу.

Він зовсім не алкоголік: Юра вірить, що спирт в малих дозах якщо не корисний, то хоча б не особливо шкідливий.

Однак робота і алкоголь так добре структурують його час, що записатися в тренажерний зал йому рішуче ніколи, та й сил після подвигів трудових на подвиги спортивні вже не залишається.

Гострих причин змінювати ритм свого життя у Юри немає. Просто Юра виглядає на п'ятнадцять років старше свого віку і весь час відчуває себе злегка паршиво ... але в цілому все ок. Матриця тримає Юру сталевою хваткою. Шансів зірвати зі свого горла її пальці у Юри, прямо скажемо, небагато.

6. Реклама

Олена Вовкулака п'є колу, курить мальборо, жує стиморол і жере в три горла гамбугери в МакДоналдсі. Від неї завжди пахне дольче Габбана, а свій айфон  носить в сумці від луівіттон.

При цьому Олена впевнена, ніби реклама на неї ніяк не діє, а хворий шлунок і порожній гаманець - це її власний вибір.

Хижі рила з телеекранів хором підтримують Олену в її наївному обмані: «Ти вільна людина,  ти розумна і красива жінка, ти завжди абсолютно добровільно і незалежно вибираєш, кому з нас ти покірно віднесеш чергову свою зарплату».

7. Дорогі речі

Гліб Щербатий не настільки багатий, щоб купувати дешеві речі. Точніше, він взагалі не багатий. Гліб - бідака, і грошей у нього часто не вистачає навіть на чашку паруючої кави в автоматі поверхом нижче його офісу.

Однак говорити «йдіть ви якомога далі, це для мене занадто дорого» Гліб не вміє. Через це він постійно купує собі речі, побачивши які навіть у набагато більш забезпеченої людини на горлі негайно змикаються холодні зелені лапки.

Шкіряна куртка ціною в дві зарплати? Я не настільки багатий, щоб купувати дешеві речі. І плювати, що в розмірах і фасонах Гліб не розбирається, через що виглядає в цій куртці як брат скупника краденого.

Ноутбук останньої моделі за .......тисяч ? Я не настільки багатий, щоб купувати дешеві речі. Візьму кредит під шалені відсотки, буду два роки харчуватися вівсяною кашею з сіллю і їздити зайцем на метро, але зате у мене на полиці буде припадати пилом гарний сріблястий ноутбук.

Питається, і чого б Глібу  не бути скромніше, і не купувати собі речі трохи гірше, але в десять разів дешевше?

Та все просто. Гліб лінується витратити третину часу, щоб порівняти ціни і характеристики, щоб прорахувати плюси і мінуси покупки. Йому простіше по-кавалерійському рубонути рукою і сказати «я вирішив, купую». І, це, незважаючи на діряві черевики і заклеєні ізолентою окуляри, Гліб чомусь соромиться повідомляти продавцям, що він бідак.

8. Ремонт

Клава Загребуща вважає, що квартири в занадто дорогі. Один Бог знає, яких зусиль їй і її сім'ї коштувала ця нова двокімнатна квартира. Тепер Клава робить в квартирі ремонт.

Візьмемо, наприклад, кухню.

Можна піти в будівельний магазин і купити там найдешевшу кухню. За ці гроші Клава отримає кілька убогих шафок з ЛДСП, нехай без жодних претензій на дизайн, але все ж у них можна  зберігати всередині  тарілки і каструлі.

Можна піти до шведів в ІКЕА і вибрати собі вже що-небудь пристойніше. Якість, звичайно, буде не фонтан, але якщо знайти хорошого збирача, який витратить кілька днів на доведення виробів скупих шведів до розуму, вийде цілком собі навіть симпатично.

Можна відвідати якусь нашу меблеву фабрику і вибрати з каталогу кухню під замовлення. Це буде вже тисяч двадцять, але зате подружки Клави будуть схвально цокати язиками при вигляді підсвічування всередині шафок і синусоїдного карниза над  декоративними поличками.

Можна зайти в салон італійських меблів і піддатися скромній чарівливості буржуазії. Там ціни на кухні  якщо трохи пощастить, можна буде відітнути що-небудь зі старої колекції з величезною знижкою ...

Питається, якого хлору Клава при всьому багатстві вибору купила кухню за 100 тисяч грн? Це ж дворічна (!) Її з чоловіком зарплата. При цьому ніяких накопичень в сім'ї не намічається, їм і так довелося позичати, щоб завершити ремонт до зими.

Ні, я розумію, кухня - це важливо, кухня - це надовго, Італія - це якість ... Але якщо Клава не могла ніяк вплинути на ціну квартири, то ось хоча б ціна ремонту була в її владі? Ось серйозно, якби Клава витратила на ремонт не 200 тисяч, а 30 тисяч - що, хіба зекономлені за три роки роботи не окупили б їй моральних страждань від виду дешевої плитки і тонкого ламінату?

9. Ниття

Єгор Окопчік постійно розповідає знайомим історії, одну просто дивніше іншої. Про кризу. Про якусь політоту, мітинги. Єгор вічно на взводі, у нього постійно хтось неправий: то начальник, то даішник, то всенародно обраний президент .

Звичайно, ми живемо у вільній країні, і Єгор має право в колі друзів обкладати геніталіями кого завгодно ... але ж Єгор постійно страждає через чужі проблеми. Звичка лізти в чужі проблеми регулярно змушує його відчувати гнітюче безсилля, усвідомлювати, що десь щось погано, а він не може нічого змінити.

Якби Єгору хто-небудь пояснив, що наш світ влаштований несправедливо, і що єдиний спосіб зробити його краще - почати з самого себе, Єгор, напевно, давно б уже був на якій-небудь керівній посаді. Мізки і руки у Єгора на місці, енергія з нього так і пре.

От тільки Єгор, на жаль, воліє витрачати свою невичерпну енергію не так на творчу діяльність, а на викриття і покарання людей, які - на думку Єгора - ведуть себе неправильно.

Сам себе Єгор вважає добре пристосованим до життя : він уміє скандалити і стояти на своєму, може при нагоді навіть в морду дати. Друзі ж дивляться на Єгора з погано прихованою жалістю. Так як Єгор постійно вплутується на рівному місці то в скандали, то в бійки, то навіть у якісь безглузді суди.

10. Недосипання

Оля Головолапа спить по шість годин на день. Іноді - по п'ять годин. Прокинулася, кави і давай метушитися до самої ночі.

Інша дівчина на її місці давно б уже задумалася про те, що якось неправильно живе. Але Оля ось вже багато років не висипається, і думати вона вже давно відучилася. Коли у Олі випадають вільні півгодини, вона наливає собі чергову чашку якої-небудь бадьористої бурди і ... сідає тупити. Дивиться телевізор, встромляється в інтернет, просто дивиться посоловілими очима в стіну і ганяє по колу порожні думки.

З боку здається, ніби вийти з цього порочного кола дуже просто. Треба просто взяти собі за правило пірнати під ковдру рівно о дванадцятій ночі. Пара тижнів восьмигодинного сну, і Олю буде не впізнати. Вона стане спокійною і доброю, перестане гавкати на людей і почне все встигати.

Але ... щоб у ритмі вальсу переробити всі справи до одинадцятої вечора треба зробити над собою некисле вольове зусилля. А на таке зусилля сонна Оля, на жаль, не здатна.

Невиспана Оля буде щодня витрачати кілька годин на різного роду безглузду нісенітницю. Через ці втрачені години Оля буде щодня лягати не в дванадцять, а в два. А о восьмій ранку - хочеш чи не хочеш - їй доведеться невиспаній вставати і копитати на роботу. Де вже тут замислюватися про якісь там зміни діяльності і великі гроші. Це так, мрії.