хочу сюди!
 

Таня

44 роки, терези, познайомиться з хлопцем у віці 44-48 років

Замітки з міткою «україна»

Чому епідситуація з короною вийшла з-під контролю?


Щоденне стрімке зростання кількості хворих на корону свідчить, що епідеміологічна ситуація в Україні вийшла з-під контролю. Із карантину більшість людей вийшли з пустими кишенями, але хворих стало ще більше. Для чого тоді треба був цей карантин? Щоб убити малий і середній бізнес і щоб жирували велюрові чорти і епіцентри?

Некомпетентна влада бездарно втратила дорогоцінний час - за час карантину не налагодили виробництво вітчизняних тестів (зараз вони закінчуються), засобів захисту, апаратів ШВЛ, не підготували лікарні до масового прийому хворих, не вирішили проблему дефіциту медичних кадрів і достойної оплати їх роботи. Все, на що здатні - по-дурному транжирити народні гроші на китайський ширпотреб і піаритися на цьому, замість того, щоб забезпечити замовленнями і роботою власних виробників.

Такої тупої влади в Україні ще не було! У результаті наша країна сьогодні - єдина в Європі, де після карантину кількість хворих не знизилася, а стрімко зростає. За тупість влади українці платять своїм здоров’ям, життям і майбутнім.



Олег Ляшко,
Лідер Радикальної партії

У Львові вшанували пам’ять Головкома УПА Романа Шухевича

На місці загибелі головнокомандувача УПА Романа Шухевича згадали події 70-річної давнини



У Львові вшанували пам’ять головного командира УПА Романа Шухевича



5 березня 1950 року свій останній бій прийняв головнокомандувач УПА Роман Шухевич. Тоді, під час спецоперації, конспіративну хату в Білогорщі, що поблизу Львова, чекісти взяли в облогу. Генерал Чупринка спробував вийти з оточення. Ліквідував одного та поранив ще декількох емгебістів. А коли ситуація стала безвихідною – вистрелив собі у скроню. 70-ту річницю подвигу вшанували на місці загибелі легендарного командира. До слова, у Музеї Романа Шухевича від часу перебування тут самого головнокомандувача мало що змінилось.

Зранку 5 березня 1950 чекісти вийшли на слід невловимого генерал-хорунжого УПА та взяли в облогу увесь район Білогорщі. Загалом радянські служби безпеки задіяли для операції, яку назвали ліквідація «Вовка», понад тисячу бійців. О 8-ій ранку у двері квартири постукали.

«Чекісти звужували навколо нього кільце і це було питанням часу: коли вони вийдуть безпосередньо на його слід. Було шість чи сім спецоперацій, які вони нібито звітували, що вже ліквідований головний, але кожним разом він залишався живим», – розповідає історик Микола Посівнич.

Пізніше провели обшук у помешканні та допит зв’язкової. Для Шухевича в хаті була облаштована спеціальна схованка, в якій він переховувася на випадок візиту непроханих гостей. Та тоді командир зрозумів, що справи серйозні, але прийняв виклик долі.

«Він робить спробу втечі: втікає по сходах. У цей час у двері входить радянський офіцер. Він став на заваді. Роман змушений пострілом у серце вбити цього офіцера, а на вулиці стояв сержант, почув постріли, вбіг і тут внизу на сходах автоматною чергою три кульові поранення наносить в груди Роману Шухевичу», – переповідає історію наукова працівниця музею Романа Шухевича Любов Дацко.

Ліквідувавши майора, поранивши ще декількох гебістів, Чупринка вистрілює зі свого «Вальтера» собі у скроню – аби не дістатись ворогу живим. Згодом опізнавати тіло батька привели малого сина Юрка.

«Вони відкривають, бачу: лежить права рука на грудях, ліва витягнена і цівка крові. Такий спокійний, очі відкриті і в далину задивлений, але видно, що очі неживої людини», – згадує син Романа Шухевича Юрій.

Історики й досі не знають, де тіло головнокомандувача. Найімовірніше, його просто знищили, аби не залишити й сліду від легенди підпілля, яка до 1950 року не корилась радянській владі.

70-ту річницю з дня загибелі вшанували на місці останнього чину: до пам’ятника генерала Чупринки на Білогорщі поклали квіти, а також відслужили панахиду.

Довідка

Роман Шухевич — український політичний і державний діяч, член галицького крайового проводу ОУН та генерал-хорунжий, головнокомандувач УПА. Народився 30 червня 1907 року у Львові, а 5 березня 1950 року був убитий представниками радянського МДБ. Посмертно Романові Шухевичу було присвоєно звання Героя України.

Головні новини Львова Юрій Шухевич Роман Шухевич УПА

https://zaxid.net/news/

Лауреати премії імені Героя України Степана Бандери на Львівщині

Максим Козицький разом з Олександром Ганущином нагородили лауреатів Обласної премії імені Степана Бандери

11 лютого 2020р, Новини. Прес-служба ОДА


Сьогодні, 11 лютого, під час сесії Львівської обласної ради відзначили лауреатів Обласної премії імені Героя України Степана Бандери. Премії вручили голова Львівської ОДА Максим Козицький та голова Львівської обласної ради Олександр Ганущин.

Зокрема, Премію у номінації «Громадська діяльність» вручили доктору історичних наук,  поету, прозаїку, літературознавцю, члену НТШ, старшому науковому співробітнику Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича Петру Шкраб’юку та Самбірському об’єднанню всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка.

У номінації «Політична діяльність» премію отримав дослідник воєнної історії, заступник головного редактора Львівського мілітарного альманаху «Цитаделя», науковий співробітник Центру українських військових традицій і патріотичного виховання МОН України Олександр Дєдик.

У номінації «Науково-навчальна національна державотворча діяльність» премію отримав кандидат історичних наук, доцент кафедри олімпійської освіти Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського Андрій Сова.  

Грошова винагорода в кожній номінації становить 20 тис грн. 

Григорій Сковорода - відомий невідомий українець

Григорій Сковорода: Знав дату власної смерті та втік від нареченої — цікаві факти

Григорія Сковороду називають першим філософом-містиком, українським Сократом та надзвичайно талановитим промовцем, слова якого влучали в самісіньке серце. Та яким же насправді був цей видатний діяч? Краще зрозуміти постать Григорія Сковороди допоможуть маловідомі факти з його біографії.

 

«До господарської роботи непридатний…»

Саме так вважав про свого талановитого сина батько, Сава Сковорода. Тож посприяв тому, щоби він мав зовсім іншу долю.

Народився Григорій у родині рядового козака на Полтавщині, 22 листопада (3 грудня) 1722 року. Мати Сковороди мала кримськотатарське походження. З дитинства, Григорій ріс заглибленим у свої думки хлопчиком, багато часу проводив на самоті. До господарської роботи Сковорода теж брався неохоче, тож батьки вирішили віддати його на навчання. Спочатку — у дяківську школу, потім — у Києво-Могилянську академію.

Знав дату власної смерті, втік від нареченої та… нагрубив Катерині ІІ!

 Григорій мав відмінний музичний слух та чистий голос. Тож окрім Могилянки, він навчався в Глухівській співацькій школі. Зі школи, він потрапив до Петербурзької царської хорової капели, брав участь у виступах.

Григорій Сковорода не бажав заводити стосунки чи навіть просто закохуватися. Та така доля не оминула юнака: йому все ж припала до душі дівчина, а згодом він запропонував своїй обраниці одружитися. Однак в останній момент передумав: втік просто з-під вівтаря.

 Сковорода абсолютно нікого не боявся та не поважав високі чини. Він вважав, що людину варто оцінювати за її розумом та досягненнями, а не за статусом у суспільстві.

 Одного разу, імператриця Катерина ІІ забажала особисто побачити відомого філософа. При зустрічі, Григорій не вклонився їй. Коли ж Катерина запитала, чому він не хоче кланятися, Скворода спокійно відповів: «Не бажав я тебе бачити, ти сама захотіла на мене подивитися. А як же ти мене роздивишся, якщо я перед тобою удвоє зігнуся?»

 Під час учительської роботи, Сковорода теж був не надто тактовним. Замість оцінок, він «нагороджував» учнів словесно. Так, від нього легко можна було отримати таку характеристику, як «вельми туп» або «справжнє безглуздя». Та, незважаючи на це, студенти ставилися до Григорія прихильно.

 Є думка, що Сковорода умів бачити майбутнє. Так, за переказами, він покинув Київ за декілька днів до того, як там почалась епідемія чуми, а також самостійно викопав собі могилу в день смерті.
Основною метою людського життя Григорій вважав самопізнання. Саме цій справі він присвячував максимум часу.

 З 1769-го, Сковорода вів мандрівне життя, не засиджуючись довго на одному місці. Фінансові та матеріальні блага теж мало хвилювали філософа: у побуті та своїх звичках він був надзвичайно скромним. Мандрівна торбина, яку Григорій завжди брав із собою, вміщувала сопілку, книжки та власні рукописи.

 За своє життя, Сковорода не видав друком жодного твору, але зовсім не переймався через це.

 Григорій вкрай мало часу витрачав на повноцінний відпочинок та сон: не більше 4-х годин на добу. Завжди старався вставати зі сходом сонця.

 Скромним був і раціон Сковороди: він не вживав м’ясо та рибу, харчувався переважно молочними продуктами, свіжими фруктами та овочами. Проте, дивує й такий факт, Григорій полюбляв шалено дорогий (на той час) сир пармезан, який передавали йому із Франції друзі.

«Життя — це постійний та безперервний пошук істини»

Саме так вважав Григорій Савич, та демонстрував це на власному прикладі. Багатогранна постать Сковороди, безумовно, ще не раз приверне увагу дослідників. Та високо оцінювали його діяльність і відомі діячі. До прикладу, Іван Франко вважав Сковороду «цілком новим явищем із погляду ширини погляду і глибини думок».

Київ. Метрополітен. Совок

    Поза контекстом всіляких сьогоденних "реваншів" і т.д., частенько чую серед адептів "какую страну просралі" і "ковбаси по 2,20", про те, що наш Київ був на 90 відсотків розбудований при союзі. Я не буду заперечувати наявних, серед усього іншого, позитивних процесів існування СРСР, однак не стільки патріотизм, скільки здоровий глузд не дозволяє виводити їх в абсолют.
    Справді, після війни лівий берег став Києвом. Це є факт, хоча як напрямок розвитку міста, лівий берег розглядався ще при царях, і можливо втілився б раніше, аби не перша світова і революція з усіма її наслідками. Не буду заперечувати, що пляма міста значно збільшилась з 1945 по 1991 роки, і це ніяке не диво, бо це аж 46 років екстенсивного розвитку індустріальної країни і її найбільш індустріалізованої республіки. Майже пів століття. Але ви хоча б на цифри основних київських забудовників подивіться, скільки мільйонів квадратних метрів ними здаються, і це при розпорошеному приватному капіталі, і війні в країні з більшою й могутнішою країною. Прогулявшись Позняками, Теремками, Жулянами тощо - радяннські об'єми будівництва вже не так вражатимуть. Можна заперечити, вказавши на нинішню якість будівництва, але, панове, після участі в реконструкції кількох радянських будівель, про їх якість я і чути не хочу. Це взагалі окрема тема для довгої і виснажливої дискусії.
    Теза друга. При союзі створено київський метрополітен, могутня транспорта артерія. Це правда, 1960 він народився. До речі, в Москві він теж з'явився при СРСР, в 1935, хоча перші його розробки, що лягли в основу реалізації, почалися, увага, в 1875 році. Це ще навіть не при Миколі 2, і навіть не при Олександрі 3. Звісно, без "совка" нікуди, тільки вони, більше ніхто. І в Києві перші пропозиції по влаштуванню підземної залізниці світилися вже в 1884. Повторюватись не буду. А тепер подалі від гепотез, до дійсності. Якщо проаналізувати життєдіяльність київського метро, що прийнято вважати суто радянським, то виявиться, що за 31 рік існування його в СРСР (1960-1991) побудували 30 станцій, а за 22 роки незалежності (з 1991 по 2013) - 22 станції. Виходить, на якийсь там мізер, темп будівництво метрополітену у нас навіть збільшився у відсотках, при "убогій, голодній і неповноцінній" незалежній Україні, аніж при "могутньому й багатому" совку. Чому в 2014 призупинилось будівництво метро, з початком війни, я не бачу сенсу пояснювати. Так, в Москві під час другої світової було відкрито 7 нових станцій, але це тільки підкреслює показушний цинізм СРСР, при тотальній нестачі пального, продовольства і озброєння на фронті. Хай за Сталіна голими руками воюють. Баби ще нарожають. Ще один міф розсипається, навіть якщо не враховувати, що при адміністративно-плановому союзі як постановили, так і виконали, що треба - знесли, кого треба, посадили, відселили, а когось може й розстріляли. І ніяких тобі комерційних інтересів, майнових і юридичних прав, і решти проблем, що постають при досягненні таких великих цілей на сьогоді. Зауважу, що 1960 - 1991 роки є найбільш благополучними в існуванні країни, ну добре, до 85, мінус 6 років, але на фоні них, 22 роки існування нової України в прямому сенсі було боротьбою за виживання, принаймні перші 10-12 років. Повне перелаштування економіки на ринкову, дефолт, поява олігархату, та багато чого складного сталося за той час. Щоб не бути голослівним, додам схеми кивського метрополітену 1991 і 2013 років, чисто для порівняння.

Чистий аналіз, чиста логіка, без упереджень і пропаганди. Шкода тільки, що я нуль в харчових технологіях, і нічого не можу сказати про ковбасу по 2,20.

    

Шевченко з нами є і буде



VIII

Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть.
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають, ідучи, дівчата,
А матері вечерять ждуть.

Сем’я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає. /18/
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх,
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.


IX

Рано-вранці новобранці
Виходили за село,
А за ними, молодими,

І дівча одно пішло.
Подибала стара мати
Доню в полі доганяти...
І догнала, привела;
Нарікала, говорила.
Поки в землю положила,
А сама в старці пішла.

Минули літа, а село
Не перемінилось.
Тілько пустка на край села
Набік похилилась.
Коло пустки на милиці
Москаль шкандибає.
На садочок позирає,
В пустку заглядає.
Марне, брате, не вигляне
Чорнобрива з хати.
Не покличе стара мати
Вечеряти в хату.
А колись... Давно колись-то!
Рушники вже ткались,
І хустина мережалась,
Шовком вишивалась.
Думав жити, любитися
Та Бога хвалити!
А довелось... Ні до кого
В світі прихилитись.
Сидить собі коло пустки,
Надворі смеркає.
А в вікно, неначе баба,
Сова виглядає.


X

В неволі тяжко, хоча й волі,
Сказать по правді, не було.
Та все-таки якось жилось.
Хоть на чужому, та на полі...
Тепер же злої тії долі,
Як Бога, ждати довелось.
І жду її, і виглядаю,
Дурний свій розум проклинаю,
Що дався дурням одурить,
В калюжі волю утопить.
Холоне серце, як згадаю,
Що не в Украйні поховають,
Що не в Украйні буду жить,
Людей і Господа любить.


XI

КОСАР

Понад полем іде,
Не покоси кладе,
Не покоси кладе — гори.
Стогне земля, стогне море,
Стогне та гуде!

Косаря уночі
Зострічають сичі.
Тне косар, не спочиває
Й ні на кого не вважає,
Хоч і не проси.

Не благай, не проси,
Не клепає коси.
Чи то пригород, чи город,
Мов бритвою, старий голить.
Усе, що даси.

Мужика, й шинкаря,
Й сироту-кобзаря.
Приспівує старий, косить,

Кладе горами покоси,
Не мина й царя.
І мене не мине,
На чужині зотне,
За решоткою задавить,
Хреста ніхто не поставить.
І не пом’яне.



XII

Чи ми ще зійдемося знову?
Чи вже навіки розійшлись?
І слово правди і любові
В степи і дебрі рознесли!
Нехай і так. Не наша мати,
А довелося поважати.
То воля Господа. Годіть!
Смирітеся, молітесь Богу
І згадуйте один другого.
Свою Україну любіть,
Любіть її... Во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.

Герой України - Джон Маккейн навічно з нами

Президент України попрощався із сенатором США Джоном Маккейном: Ви – справжній герой Америки, і ви - справжній герой України



1 вересня 2018 року - 19:10

Президент України попрощався із сенатором США Джоном Маккейном: Ви – справжній герой Америки, і ви - справжній герой України

Президент України Петро Порошенко у Вашингтоні взяв участь у жалобних заходах прощання із сенатором Сполучених Штатів Америки Джоном Маккейном.

«Сенаторе, ми дуже вдячні вам. І саме тому зараз, доносячи думки і співчуття великої 45-мільйонної нації, сьогодні я тут», - сказав Глава держави після церемонії.

Петро Порошенко зазначив, що у цей сумний день він, як Президент України і як друг сенатора Маккейна, мав бути на церемонії «для того, щоб віддати шану і повагу моєму другові і великому другу України, справжньому американцю і справжньому борцю за ідеали демократії і свободи».

Президент особливо відзначив, що сенатор Маккейн був поруч з Україною та українцями в критичні моменти нашої історії. «Ми всі запам’ятали його на Майдані під час Революції Гідності, коли при температурі мінус 26 градусів він вийшов роздягнутий, звернувся до сотень тисяч людей, які стояли на Майдані для того, щоб висловити абсолютно необхідні тоді слова підтримки. Що весь світ і Сполучені Штати Америки разом з українцями. І коли треба було консолідувати світ під час Мюнхенського безпекового форуму – він був лідером і допомагав нам», - констатував Глава держави.

Петро Порошенко також пригадав одну із останніх своїх зустрічей з сенатором, коли вони разом із Джоном Маккейном вирішили відвідати українських морських піхотинців, які тримали оборону в районі Широкиного. «За 10 кілометрів до під’їзду Служба безпеки мені повідомила, що почався артилерійський обстріл місця, до якого ми їхали. І я сказав сенатору, що я, як Президент і Верховний Головнокомандувач, маю бути там, але безпека сенатора і американців – дуже турбуються і просять, щоб він не їхав. І я назавжди, на все життя запам’ятав його слова: «У найважчі і в найнебезпечніші часи вашої історії, пане Президент, я з вами».

«І ще раз дякую. Ви – справжній герой Америки, але ви і справжній герой України. Спасибі вам», - сказав Президент України, висловлюючи подяку і шану сенатору Джону Маккейну.

https://www.president.gov.ua/news/prezident-ukrayini-poproshavsya-iz-senatorom-ssha-dzhonom-ma-49334

Як Одеса-мама рятувала Неньку-Україну

«Шторм» на Луганщине
Михаил Жирохов
Автор: Михаил Жирохов «Фраза» 
Историк
31.08.18 09:24
 2560
«Шторм» на Луганщине

Созданные весной 2014 года батальоны милиции особого назначения были совершенно не похожи на какие-либо милицейские подразделения до этого. Как уже писалось не раз, в эти батальоны записывались многочисленные добровольцы, которые по разным причинам не шли в армию. Эти батальоны (зачастую не дотягивавшие до роты) в основном несли службу на прифронтовых территориях, не попадая на передок. Исключением стали батальоны, которые волею судьбы попали под Иловайск, и одесский «Шторм».

Шеврон подразделения

В апреле 2014 года одновременно с другими областями при УВД Одесской области стал формироваться батальон милиции особого назначения, который очень скоро получил собственное название «Шторм». Его основу составили действующие сотрудники органов внутренних дел (в том числе и несколько бывших бойцов «Беркута», которые уволились из органов еще до событий на Майдане), а также активисты местной «Самообороны». Серьезным отличием батальона стало то, что практически все офицерские должности заняли военнослужащие запаса, получившие милицейские звания.

Считается, что батальон на службе с 14 мая, однако фактически на тот момент он только проходил слаживание и подготовку. Хотя из-за нехватки личного состава он активно участвовал в охране общественного порядка. Так, 11 мая бойцы батальона обезвредили дезертиров, которые сбежали с оружием из воинской части в районе с. Чабанка Коминтерновского района.

А через месяц после формальной организации  в зону проведения антитеррористической операции ушла 1-я рота, а 20 июля — 2-я. Вот последней и пришлось выдержать реальные боевые действия, причем не просто против бандформирований, а кадровых российских военных.

Прибывших 52 милиционера командование сектора «А» отправило на зачистку только что освобожденную Георгиевку, которая была на тот момент важным ключевым пунктом для снабжения гарнизона Луганского аэропорта (более детально см. Ключевой эпизод «Битвы за Луганский аэропорт» — Георгиевка https://fraza.ua/analytics/250109-kljuchevoj-epizod-%C2%ABbitvy-za-luganskij-aeroport%C2%BB-georgievka-).

Тут они пробыли месяц — вплоть до 20 августа, когда россияне решили взять инициативу в свои руки и отбить поселок. На тот момент основу обороны составляли бойцы 9-й роты 24-й мехбригады при поддержке батареи противотанковых орудий МТ-12 «Рапира» 128-й отдельной горно-пехотной бригады, ну и одесские милиционеры.

Бойцы батальона, лето 2014 г.

В 04:30 в наступление пошли две роты 234-го гвардейского десантно-штурмового полка ВС РФ (место дислокации — г. Псков) при поддержке роты 15-й отдельной мотострелковой бригады (Самарская область) и местных боевиков. Благодаря активной работе артиллерии поначалу россиянам удалось овладеть инициативой, сбив блокпост на дороге Георгиевка — ЛАП. Затем огнем двух танков был сметен второй блокпост. В итоге нашим военным удалось удержать два блокпоста. И мало того — организовать силами 30-й и 24-й мехбригад контратаку, в ходе которой были уничтожены российская БМД-2 и танк Т-72БМ. Потери в живой силе только 1-й роты 234-го парашютно-десантного полка составили от 16 до 22 убитых. Сколько было погибших в других ротах, сказать сложно, однако они однозначно были. По крайней мере, известно, что после боев 20 августа роту вывели в РФ ввиду полной потери боеспособности.

Такое развитие событий подтверждали и боевики. Так, один из участников тех боев в своем интервью заявлял буквально следующее: «А вот десантура псковская попала под раздачу. Их из САУ накрыло, я потом сам ребят раненых таскал с поля боя под Георгиевкой и помогал ловить по зеленке разбежавшихся. Все первый раз под обстрелом, все в шоке, глаза квадратные! Пацаны совсем молодые, срочники. Я разговаривал с ними: они только накануне ввода подписали контракты. Говорили, что никого не заставляли, а просто предложили — кто хотел, тот подписал...».

Были и потери у наших военных, причем не все они погибли на поле боя. Младший сержант милиции Руслан Коваль из «Шторма» вспоминает: «Был там досадный случай, что псковские десантники захватили блокпост 24-й бригады и раненых бойцов вывели на высоту. Воткнули, говорят, [в землю] пиратский флаг („череп с костями“) и воткнули флаг ВДВ России и наши пацанов раненых расстреляли в затылок. К большому сожалению, мы не смогли ничего сделать, так как от этого блокпоста до нашей ближайшей позиции было примерно полтора-два километра». Всего в эти дни погибло 8 бойцов 24-й бригады.

Наши потери в технике тоже были достаточно значительные — так, россиянам удалось сбить один Ми-24П из состава 7-го отдельного полка армейской авиации. Экипаж в составе подполковника Олега Бирюка и капитана Антона Родионова погиб.

Вспоминает один из российских десантников: «В разгар боя появилась пара вертолетов Ми-24 ВСУ. Совершив первый оценочный проход и заметив бронетехнику, вертолеты стали разворачиваться и легли на боевой курс. По ним сразу же открывается огонь из автоматических пушек бронемашин и пулеметов. Видимо, испугавшись большой плотности огня, летчики решают сойти с боевого курса, даже не пробуя отработать НАРами. Отвернув в сторону, Ми-24 пошли вдоль окраины поселка, параллельно позициям противника, на удалении от них. Зенитное подразделение сил, подвергшихся воздушной атаке, производит пуск двух ракет по вертолетам. Один Ми-24 при попадании ракеты взрывается в воздухе. Пуск по второму вертолету оказывается менее удачным, так как он, маневрируя, резко ушел на снижение. Далее уничтожить вертолет не было возможности, „крокодил“ ушел почти впритирку с крышами домов».

И еще один результат тех боев — две захваченные БМД-2 российского производства, а также большое количество тяжелого пехотного вооружения (пулеметов и гранатометов). Опять-таки Коваль продолжает свои воспоминания: «Нашим батальоном тогда во время боя были захвачены БМД-2 2013 года [производства], там была масса документов, которые подтверждали, что машина принадлежит Псковской дивизии...».

Захваченная российская БМД-2

По горячим следам журналист телеканала «Интер» Роман Бочкала выложил в Интернет несколько фотографий, на которых, кроме трофейной БМД,  были запечатлены боевой устав ВДВ, личные вещи российских военнослужащих. Но главное — страницы из журнала вечерней поверки со званиями, фамилиями и инициалами 60 военнослужащих одного из подразделений 76-й Псковской дивизии ВДВ (из них — один майор, остальные — сержанты, ефрейторы, рядовые). Последняя запись в журнале была сделана 12 августа, что прямо позволяет говорить как минимум о дате начала полномасштабного вторжения.

Хотя в том бою у одесситов потерь не было, война собрала свою кровавую жатву: 24 августа в 13:00 во время артиллерийского обстрела погибли рядовые милиции Вадим Рудницкий и Степан Петровский, которые дежурили на наблюдательном пункте.

В конце августа позиции батальона оказались в тактическом окружении. Утром 30 августа одесситы без потерь вывели колонну из 62 единиц техники, включая трофейный БМД (позже передан в Академию сухопутных войск в Одессе) и более 50 автомобилей и автобусов с жителями села Георгиевка и города Лутугино. В основной своей массе это были люди с проукраинскими настроениями и после оккупации их домов россиянами и коллаборантами их участь была бы трагической. Интересно, что несколько мужчин из этой колонны вступили в «Шторм» и служат в батальоне по сегодняшний день.

Последние свои потери в этой ротации «Шторм» понес не в бою:  в ночь на 20 сентября водитель автобуса, на котором 34 бойца «Шторма» возвращались из зоны АТО, не справился с управлением (заснул), в результате катастрофы погибли лейтенант милиции Александр Романюк и старший сержант милиции Александр Лысоконь.

Погибшие бойцы БМОСН «Шторм»

Пробыв на фронте два месяца, 2-я рота батальона потеряла четырех человек погибшими, а всего награжденными по результатам командировки на фронт были 5 человек (только один не посмертно).

Затем было возвращение в Одесскую область, где тоже хватало проблем с общественной безопасностью. Бойцы батальона были брошены на усиление пограничников, дежурили на блокпостах. В апреле-мае 2015 года — в период наивысшей террористической угрозы на южных рубежах нашей родины — бойцы «Шторма» взяли под контроль все въезды-выезды в Одессу. Причем в сентябре батальон был расширен за счет организации 3-й роты «Болград».

Осенью 2015 года батальон снова отправился в Донецкую область — на вторую и третью линию обороны. Затем был апрель 2016 года и мариупольское направление. И еще много выездов на ротацию — всего на май 2017 года их было около двадцати, и это не считая того, что бойцы подразделения ездили на фронт в составе других сводных подразделений.