Вектор суспільного та економічного розвитку європейських суспільств ось уже понад два століття визначається ступенем успішності його серцевини – середнього класу. Він став не лише промотором технологічних та економічних зрушень, що поставили європейську цивілізацію в центр всесвіту, а й будівничим сучасних національних держав. Нині майбутнє середнього класу в Україні викликає серйозне занепокоєння, як і доля її суверенітету та національної ідентичності.

«Свобода і власність!»

Сучасний тип національної самоідентифікації європейських народів, поява на політичній карті низки нових національних держав – усі ці явища родом із ХІХ століття. Тріумфальна хода національних відроджень колись бездержавних та упосліджених «маленьких» народів за своїми масштабами й значенням анітрохи не поступалася соціальним і економічним трансформаціям модерного світу: соціальним, промисловим і технологічним революціям.

Речником більшості змін виступала нова буржуазія, яка стрімко розросталася кількісно і якісно.

Необхідність соціальних та економічних змін у розумінні провідників національного відродження Угорщини тісно пов’язувалася з проблемами становища мадярів. Ідеолог угорського руху Іштван Сечені (1791–1860) у 1830–1833 роках опублікував три політичні памфлети, адресовані угорському дворянству, котре вважало себе оберігачем старожитніх мадярських цінностей і прав, у яких обстоював переваги вільного ринку як знаряддя відродження нації. Він пропонував зробити землю і працю ринковими товарами, пожвавити кредитування, зовнішньоторговельні відносини, паралельно покращуючи освіту та міжстанові стосунки. 

Сечені та його однодумці заходилися довкола конкретних ініціатив, від фінансування товариств із підтримки угорської мови та літератури до розвитку пароплавства, створення першого комерційного банку й національного клубу. Найамбітнішим і водночас найзнаковішим проектом Сечені стало будівництво мосту між старою столицею Будою, осідком мадярських королів, та новочасним районом Пештом, населеним підприємцями й комерсантами, що сполучив їх у цілісний організм – Будапешт. Він став наочним поєднанням національних цінностей і традицій із тріумфом середнього класу, який відтепер перетворювався на їхнього речника.

Ініціативи Сечені покликали до життя радикальнішу генерацію політиків, які вимагали парламентарних свобод і національної автономії, спираючись, утім, на гасла своїх попередників «Свобода і власність!». Очільник радикалів, молодий юрист і письменник Лайош Кошут (1802–1894) під час революційної «весни народів» 1848 року став прем’єр-міністром і правителем-президентом Угорщини. Дедалі більшу вагу національної буржуазії, котра активно переймалася захистом свого економічного становища, використала угорська інтелігенція для оборони національних прав мадярів. Успіхи аграрного капіталізму та індустріалізації спільно з агресивною культурною політикою інтелігенції сприяли досить швидкій мадяризації економічно сильних німців та євреїв. Якщо за часів Сечені Будапешт був переважно німецькомовним, то на початку ХХ століття до 90% його населення вже розмовляло мадярською. У період післяреволюційної реакції угорці вперто бойкотували вибори до загальноавстрійського парламенту, домігшись зрештою 1867 року федеративного статусу в межах Австрійської імперії.

Чеський рецепт

Особливості національного відродження чехів, позбавлених Габсбурґами власної державності ще в XVII столітті, багато в чому визначали успіхи промислової революції. У добу романтизму питання національної самоідентифікації хвилювали хіба що вузьке коло професури та інтелігенції, які займалися історичними та фольклористичними студіями, написанням підручників. Промисловий переворот, що вивів Чехію на перші позиції в Австрійській імперії, сприяв збільшенню соціальної мобільності, розвитку транспортної мережі та поширенню освіти. Тоді як велика буржуазія мала переважно німецьке походження, дрібні та середні підприємці були чехами, інтенсивно зрощувалися з молодою інтелігенцією. За відсутності власного представництва в органах влади чехи зосередили зусилля довкола освіти та економіки, попервах зберігаючи лояльність до Відня.

Збільшення економічної потуги, що протегувала національному рухові, відбувалося в сільському господарстві та харчовій промисловості, передусім цукроварінні. 1865 року було засновано перший чеський кредитний банк, а вже з початком наступного століття тамтешні комерційні фінустанови відігравали провідну роль у процесах індустріалізації регіону та підтримці національних партій. Розвиток міст і зростання промислового потенціалу тягли за собою і трансформацію національного складу: співвідношення міського населення з постійним приєднанням до лав пролетаріату вчорашніх селян і чехізацією євреїв поступово змінювалося на користь чехів.

Польсько-українські манівці

«Побуржуазнення» і національне відродження більшості поляків та українців, котрі проживали в кардинально відмінній за політичним та соціально-економічним характером Російській імперії, відбувалися за іншим сценарієм.

Польський варіант був дещо сприятливішим та оптимістичнішим. Друга половина XIX століття минула для поляків під знаком інтенсивних економічних змін: будівництва залізниць, розвитку текстильної, харчової, вугільної промисловості. Підприємець став вірним союзником політичної еміграції та лідерів національного руху. Після поразки чергової революції 1863-го національна буржуазія спрямувала свою енергію на соціальну та економічну активність, сформувавши програму «органічної праці». Її метою були індустріалізація, освіта та підвищення добробуту нації. Буржуазний життєвий уклад з опертям на власні економічну самостійність та цінності активно пропагувався в періодиці та красному письменстві. Яскравим представником цієї ідеології в літературі став всесвітньо відомий Болеслав Прус (1847–1912), який вивів у образі головного героя «Ляльки» Станіслава Вокульського типаж національно свідомого буржуа.

Український контекст був менш втішним. Курс на русифікацію міст, регулювання торгівлі та виробництва співвідносно із соціальним статусом підприємців, який сповідував російський уряд у першій половині ХІХ століття, практично не залишав шансів для зростання власне українського бізнесу. Найбільше можливостей із фінансового та юридичного погляду для розвитку виробництва мало дворянство, яке дуже швидко русифікувалося. У соціальному плані буржуазія в Росії до реформ 1860-х років не становила окремої соціальної групи. Фіскальна та адміністративна політика імперії взагалі дбала про те, щоб мінімізувати можливості для розвитку середнього класу, що цілком узгоджувалося з антиліберальними настроями її еліт.

Феномен українського підприємництва заявив про себе досить пізно: у період промислової революції, але не в дрібному та середньому бізнесі, а у великому. Цукрові магнати з українськими прізвищами на кшталт Харитоненків, Симиренків або Терещенків не завжди мали власне українську ідентичність, цілком комфортно почуваючись у «русском міре». Виняток становив хіба що філантроп та українофіл Василь Симиренко (1835–1915), який фінансував українські видання, наукові проекти й навіть політичну еміграцію. Та більшість українських корифеїв національного відродження сахалися українських «чумазих», вбачаючи майбутнє нації в селянстві. Загравання із селянщиною та замилування селом підклали міну сповільненої дії і під сам національний рух. Замість того щоб спрямовувати потік селян-переселенців до міста й працювати над підвищенням його культурного рівня, залучаючи на бік української справи, громадівці й народники опосередковано сприяли зросійщенню міста...

Короткозорість борців за національне визволення, котрі не розуміли стратегічної важливості прищеплення своїх ідей середньому класу, стала однією з причин їхньої поразки. Адже середній клас є природним союзником національного розвитку. Марксисти цілком справедливо схрестили націоналізм із епітетом «буржуазний». Справді, дедалі міцніший середній клас обрав для себе дороговказом не вузькосоціальну ідентичність, а саме національну, поширюючи її вплив на решту суспільства.