Вам набридли сучасні українські політики? Тоді, кого з них у першу чергу ви б хотіли послати на х.й? Бажано назвати прізвище та ім'я. З ваших коментарів я складу список, разом складемо текст і згуртовано пошлемо їх туди, куди вони заслуговують. Як вам моя ідея?

Оголошую старт. Кого пошлемо першого???

Російська рок-група «ДДТ» уже другий місяць їздить по Україні з концертним туром, присвяченим 1020–річчю хрещення Києва. Напередодні концерту в столиці, який, до речі, перенесли з Майдану Незалежності на Хрещатик через приїзд Патріарха Варфоломія, соліст «ДДТ» Юрій Шевчук дав прес-конференцію. Подаємо найцікавіші запитання–відповіді.

ХОЧУ, АБИ РОСІЯ БЕЗ ВИЩИРУ ДИВИЛАСЯ НА СВОЇХ СУСІДІВ І НЕ ЛЯКАЛА КРАЇНИ ПОСТРАДЯНСЬКОГО ПРОСТОРУ

Пане Юрію, чому Ви вирішили взяти в цьому турі участь? І які у Вас враження від туру по Україні?

Коли мені запропонували взяти участь у цьому турі, я багато думав, у мене були сумніви якісь… Проте потім дійшов висновку, що це вкрай необхідно. По-перше, ми стали блаженними миротворцями, по-друге, я громадянин Росії. І я дуже хочу, аби Росія та Україна жили в мирі та дружбі.

Це дуже важливо для мене особисто, для моїх друзів, тому ми поїхали в цей тур. І не було ніяких місіонерів американського толку, людей в окулярах і піджаках. Не було також радикального націоналізму щодо релігії, якихось крайнощів. Як, наприклад, популярний у вас той афроамериканець (має на увазі Сандея Аделаджі. – Авт.) каже: «Моліться богу, і будете мільйонерами».

Нічого цього не було, була просто розмова про душу, про те, що людина складається не тільки з двох півкуль – права – це, яка холодильник повний жратви, а ліва півкуля – на якій ця жратва готується.

У людини ще є дух, душа. Людина – дуже багате створіння – це образ подоби Божої, творець, дзеркало вселеної… І ось про це ми ненав’язливо говорили з молодими людьми у 22 містах України.

Дуже радий тому, що це все відбулося.

Є багато різних музикантів… Деякі наші колеги голими танцюють на корпоративах, розважаючи нову еліту наших суспільств, яка аж сочиться жиром. А ми просто працювали за ось цю ідею. І ми знайшли її. Зараз дуже важливо думати про те, що нас розсварює, а розсварює нас дуже багато… Це і політики, і пишучі брати наші… Потрібно говорити не про те, що нас роз’єднує, а про те, що об’єднує.

Одною з потужних об’єднуючих речей є православна віра. Київська Русь хрестила всі наші слов’янські держави, батько Київ нас хрестив. Це для нас дуже важливо.

На мій погляд, основне наше завдання сьогодні – гуманізація наших суспільств, гуманізація Росії. Аби Росія без вищиру дивилася на своїх сусідів, аби не лякала країни пострадянського простору, а зі щирою усмішкою дивилася на світ.

Головне, що я виніс з цього туру, – немає ніякої ненависті в Україні до Росії. У Львові та інших містах Західної України ми збирали десятки тисяч молодих людей, які нам підспівували. Тобто царювало братство, це було чудово.

Приїхавши до себе в Петербург після першої частини туру, багато моїх друзів питали: «Ну як?» – я не розумів, перепитував: «Що «як»?» – «Ну… складно було, на вулицю, певне, не виходив на Західній Україні?» Я кажу: «Чому це, ще й як виходив»…

Ви знаєте, як от накачали наші народи, страшно вкачали по венах, по мозку цей гнилий розчин ксенофобії і ненависті. Просто страшно!

Навіть мої інтелігентні хлопці мене запитували: «Що, складно було? Напевне, охорони з тобою хтозна скільки ходило?»

У нас було надзавдання.

Я казав про музикантів, які розважають народ, і це, мабуть, чудово, але є ще надзавдання. Є таким надзавданням також приклади, йти далеко не потрібно… Був, наприклад, такий чудовий співак, як Джон Леннон, який бився за мир, проти війни у В’єтнамі, є Мадонна, яка в Африці рятує бразильських мавпочок. Тобто багато музикантів у світі займаються не тільки музикою, і в цьому нічого поганого, пафосного немає. Вони просто служать якійсь ідеї, добру – так, як вони його розуміють.

А на нашому пострадянському просторі стільки проблем… Я мотався по багатьох локальних війнах: у Сербії, Чечні, Афганістані… Хочу вам сказати, надивився я цього лайна, міжнаціональної ворожнечі, коли помирають діти, жінки, мирне населення. Будь-яка війна – це жахливо. Не казатиму нічого більше, ви самі все знаєте.

Війна – жахлива річ, особливо, коли вона йде на релігійному чи національному ґрунті. Не дай Боже, аби це ще раз повторилося.

Для нас важливо шукати шляхи, які б нам допомогли співіснувати. Політики ці всі вимруть через 30 років, а народи наші залишаться. Залишиться Грузія, Україна, Прибалтика, Таджикистан… Як ми житимемо: у стані війни, матюкатися одне на одного, скреготіти зубами чи житимемо в любові і дружбі? Ось це сьогодні важливо!

Ми собі постановили – не займатися політикою, не говорити про неї в жодному місті. Проте мушу сказати, що в башці багатьох політиків досі відбувається холодна війна. Вони міркують і говорять тими кальками, які були виведені ще у 80-ті роки. Холодна війна – це суворий, темний феодалізм. Холодна війна – це коли є той, хто на нас не подібний, він – ворог.

Так не можна! Я про це так само кажу й у Росії. Навіть виступав на економічному форумі… Щоправда, як мене туди пустили, сам не знаю. Там зіткнувся з російськими націоналістами, які більше подібні на шовіністів.

Деякі, такі, як Гліб Павловський, котрий пардон, просрав тут усі вибори, кажуть, що весь пострадянський простір – імперія… Ну не можна будувати зараз російську імперію, бо буде війна. Куди вони тягнуть наш російський народ? Не знаю. Одним десантом захопити Україну? Та вже нахлебталися ми цього! Досить!

Повинні вирости інші політики…

Те, що робить Ющенко, мені не подобається. Він намагається позбавити останнього, що зближає наші народності, – нашої духовності. Він намагається створити свою державну церкву. Що це таке? Навіщо порушувати традиції в наші й так не прості часи?

Я проти ксенофобії в Росії! Я рубаюся з нашими шовіністами через це, і рубатимуся доти, доки в мене вистачить сил.

У Вас у Севастополі була незвичайна зустріч з сином. Чи не могли б Ви про неї трошки розказати?

Мій син служить у армії. І так сталося, що вони на судні зараз здійснюють візити дружби… Заходили в порти Іспанії, Африки, Тунісу. Вийшло так, що ми приїхали в Севастополь 19 липня, а син мій прийшов у порт у Севастополі. Ми там зустрілися, уся команда була на концерті, чудово поговорили.

Йому залишилося тільки два місяці до наказу. Зараз він знову в Середземному морі. Сподіваюся, у нього все буде добре.

Мій син чесно служить батьківщині, у даний момент – Росії. Він сержант морської піхоти, жодних поблажок для нього нема. Він прослужив уже практично два роки.

Тому тут перед своєю батьківщиною я чесний, свого сина я нікуди не ховав, ні в які Англії та Америки. Мій син нормальний хлопець, який дуже любить Росію і прекрасно ставиться до України.

Я СТОЯВ НА МАЙДАНІ, І МЕНЕ ТУДИ НЕ ПУСКАЮТЬ, А КІРКОРОВ, ЯКИЙ РУБАВ БАБЛО НА ІНШІЙ СТОРОНІ, – НАРОДНИЙ АРТИСТ УКРАЇНИ

Ви на сцені на Майдані Незалежності під час Помаранчевої революції співали під гітару, під кінець сказали, що революцію роблять герої, а її надбаннями користуються падлюки…

Так, я це казав, ще казав, що Росія та України – брати і сестри. Я пам’ятаю той Майдан, і мені дуже подобалося: чудові очі, жага свободи. Також пам’ятаю 91-ий рік у Росії… Теж було чудово.

Як це так все вийшло?.. Стоячи на Майдані, я знав, як це все буде, бо бачив російський приклад.

Ці історичні моменти, нехай і короткі, але підйоми національної самосвідомості, жага до безумної волі, – це просто дивовижно.

В історії не було таких ще моментів, коли б це тривало вічно.

Тоді я вийшов на Майдан, аби сказати щось про дружбу Росії та України. Це була тоді моя головна ідея.

Я тільки сьогодні дізнався, що Ющенко громадянина Російської Федерації Філіпа Кіркорова зробив народним артистом України. А Кіркоров, у той момент, коли я виступав на Майдані, рубав бабло на іншій стороні (має на увазі виступи за Партію регіонів. – Авт.). І ви уявляєте собі такий парадокс: я стояв на Майдані, і мене туди вже не пускають, а Кіркоров – народний артист України.

Якось Ющенко заявив, що він не любить російський рок… Ну, тепер я розумію, кого він любить.

Якби був другий Майдан, Ви б на ньому виступили?

Дивлячись, для чого б він служив. Ідеї мають бути мені до душі. Також я повинен знати, що я маю робити. Це дуже важливо для мене.

Повірте мені, кожен мій рух – це плоди великих роздумів.

«ФАБРИКА ЗІРОК» – ЦЕ НЕЩАСНІ ДІТЛАХИ, ЯКИМ ЗАБИЛИ ПЛАСТМАСОЮ МОЗОК

Чи належать рок-музиканти до шоу-бізнесу?

Шоу-бізнес – це такі собі розваги, офіціанти в мистецтві: що прикажете, що вам станцювати, що заспівати? Сьогодні в Росії багато хто грішить шоу-бізнесом. Групи «Ленінград», «Бі-2», «Сплін» виступають лише на корпоративах...

Багато рок-музикантів вважають, що коли ти когось обслуговуєш, то це вже не рок-музика. Бо рок-музика – це коли ти протягуєш свою ідею, свою думку про світ, своє слово…

Ну як я можу вийти в кабак, і співати там для людей, які п’яні, спітнілі прагнуть розваг?

Я не хліб і видовища, я ділюся сокровенним. Рок-музика – це щось зовсім інше. Навіть продюсер в рок-групі не може існувати. В ДДТ ніколи не було продюсерів. Як може якийсь дядя командувати, де і що мені грати? Це маячня собача, це «фабрика зірок». Ось це шоу-бізнес, це нещасні дітлахи, яким забили пластмасою мозок.

Тобто Вас жоден багатій не затягне до себе?

Я радий усім багатим, які прийдуть до мене на концерт, але до них співати я не піду.

Яка ціна того, що Ви підтримуєте опозицію в Росії?

Ну яка тут може бути ціна... Про ціну ж не думаєш. Я ж не бухгалтер.

Коли ти думаєш про ціну – це вже шоу-бізнес. Рок-н-рольщик – він же тупий, прямолінійний, нехитрий, він спочатку робить, а потім думає.

Мої помисли завжди чисті. Водночас я завжди боюся, аби мої помисли не завели мене в пекло, боюся стати зіркою, не доведи Боже, якоюсь скотиною, яка далі свого носа не бачить, боюсь померти циніком.

Записувала Ксеня Лесів
УНІАН.

Сьогодні знайомі цікавилися: Чи є я членом УНП?

Моя відповідь була такою: Я - позачленний...

До уваги журналістів, громадських діячів, блогерів!

15 липня 2008 року у Полтаві трьома приватними особами було силою захоплене приміщення обласної бібліотеки для дітей ім. Панаса Мирного.

Результати трирічної боротьби за спірне приміщення за мовчазної реакції з боку виконавчої влади і правоохоронних органів майже знищені. Приміщення бібліотеки не тільки захоплене, а вже й наполовину зруйноване.

Також відсутня реакція на події у Полтаві з боку Президента України Віктора Ющенка та Прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко та інших столичних політиків. Тільки ми – журналісти, громадські діячі, блогери – почали громадянський спротив варварству, яке відбувається цими днями у Полтаві.

Закликаємо всіх небайдужих громадян стати єдиним фронтом у боротьбі з рейдерством, яке вже охопило дитячі заклади культури. Приєднуйтеся до нас!

Окремо звертаємося до журналістів центральних телевізійних каналів та столичних інтернет-видань. Ми вдячні за інформаційну підтримку УНІАН, 5 каналу, «Главред» та іншим за розміщення новин про подію, які були розміщені на ваших ресурсах. Ми закликаємо керівництво телеканалів УТ-1, 1+1, Інтер, НТН, ICTV, СТБ, Новий направити до Полтави своїх журналістів. Тільки за вашої допомоги ми зможемо повернути приміщення дитячій бібліотеці, яка знаходилася там 35 років.

Контакти:
бібліотеки - 8 050 3044783 – Чобітько Леонід Григорович (директор);
сайту «Майдан» - [email protected] та [email protected]

Власників інтернет-ресурсів та блогерів просимо розмістити цю інформацію на своїх сторінках разом з фото. Дякуємо завчасно!

70 блогерів співтовариства «Ми любимо тебе, Україно!» та 14 колекціонерів фотографій каналу «Ми любимо тебе, Україно» об’єднало одне – любов до рідного Краю.

Але окремі блогери, які не входять до нашого співтовариства, намагаються показати нас іншим блогерам та звичайним читачам, як таких, що ми згуртувалися, нібито, ворожим відношенням до Росії. Крім того, нам приписують надто палку любов до НАТО та відданість Сполученим Штатам Америки. Все це, звісно, не так. На противагу нам вже створено декілька альтернативних співтовариств.

Добре, що ми сколихнули хвилю патріотизму на сайті www.i.ua Цією хвилею, як і передбачалося, ми сколихнули напівдрімаючих ненависників нашої молодої незалежної країни. Їм не сподобалася наша ідея про об’єднання всіх патріотів-блогерів цього сайту. І розпочалася війна, але, добре, що дискусійна.

Але окремим блогерам цього здалося замало, і вони негайно розпочали створювати альтернативні співтовариства, задавшись метою спрямувати тих блогерів, які не приєдналися до нас, до чвар, розбрату, повернення до минулого, а також побудови, якоїсь незрозумілої України. Такі ідеї отримали мінімальну підтримку – до десятка блогерів (такого масового сайту) займаються, щиро кажучи, фігнею.

Тому закликаю всіх блогерів сайту www.i.ua не розпалювати ворожнечу між собою. Навіть, якщо ми живемо у різних країнах, маємо різні погляди на життя. Не забувайте, всі ми люди – мешканці планети Земля. А тих, хто відчуває себе справжнім Українцем чи Україночкою та ще не є учасником співтовариства «Ми любимо тебе, Україно!» - долучатися до нашої команди. Наше співтовариство побудовано на любові, а не на ненависті. Так було і так буде завжди!

Слава Україні!

Президенту України
01220, Київ, вул.Банкова, 11

05 липня 2007 р.

Вельмишановний пане Президенте,

З повідомлень засобів масової інформації нам стало відомо, що 5-го липня цього року, у м.Севастополі на Графській пристані відбулися події, відсутність належного реагування на які з боку української влади може потягти за собою надсерйозні для національної безпеки негативні наслідки.

Як повідомляється, після того, як військовослужбовцями ВМС України було встановлено меморіальну дошку на честь 90-річчя підняття українського прапора над кораблями Чорноморського флоту, на них було здійснено зухвалий напад численною групою осіб, ідентифікованих як членів та прихильників організацій проросійського спрямування, іноземних громадян. При цьому нападниками, які використовували брутальну фізичну силу та відповідні знаряддя, спеціально пристосовані чи відпочатку придатні для завдання тілесних ушкоджень, було прорвано загородження моряків ВМС України та знищено вказану меморіальну дошку. За наявною інформацією, зазначені дії відбувалися з використанням символіки іншої держави та при повній бездіяльности співробітників українських правоохоронних органів.

Очевидно, що окрім шкоди, безпосередньо завданої здоров'ю громадян України та майну, такі протиправні дії нападників, надто – у поєднанні з бездіяльністю нібито української міліції, несуть у собі ще більшу загрозу – пов'язану з психологічним впливом як на тих правопорушників, що мають всі шанси вкотре залишитися непокараними, на членів та очільників відповідних антидержавних утворень та передусім – на військовослужбовців ВМС України, що, не маючи наказу на застосування сили, не могли себе захистити і не були захищені правоохоронцями. Їхнім головнокомандуючим є Ви, пане Президенте і вони мають підстави розраховувати на Вашу належну реакцію, на Ваші рішучі дії.

Ми переконані, що Ви, як глава держави, розумієте глибину проблеми і масштаб прямої і явної загрози національній безпеці України, безпеці держави, обраним главою якої Ви є. Тому маємо надію, що Ви погодитеся – якщо призвідці і учасники нападу не будуть покарані, якщо діяльність відповідних антиукраїнських утворень не буде унеможливлено, якщо українським військовим на українській землі не буде гарантовано безпеку – говорити про український статус Севастополя нема підстав. І це може бути лише початком ланцюговою реакції.

Різниця між організованими злочинними угрупованнями, що діють в різних краях держави і організованими проросійськими утвореннями у Севастополі, на наше переконання, лише в тому, що суспільна небезпека від діяльности перших є меншою, аніж других, через те, що у другому випадку загроза має великою мірою політично-військовий характер напівприхованої агресії та відверто зовнішнє походження.

Вельмишановний пане Президенте! Ми свідомо звертаємося до Вас, а не до керівників правоохоронних органів, оскільки за існуючої системи владно-організаційних відносин сподіватися від них на рішучий відповідальний чин та системні заходи можна лише за чітко виявленої волі найвищого керівництва держави. На таку Вашу волю ми і сподіваємося, закликаючи Вас, як главу держави, гаранта Конституції, Головнокомандувача Збройних Сил України, голову РНБОУ, вжити належних заходів для відновлення правопорядку, гарантування національної безпеки.

Запевняємо Вас, що Вашу відповідь, котру просимо надіслати на вищенаведену адресу, буде широко оприлюднено.

З повагою, та надією, що Ваш Секретаріат цього разу сприятиме комунікації громадян і виборців з Президентом України

ВГО Альянс "Майдан"


****
звернення надсилається у письмовому вигляді відповідно до ст.40 Конституції України та Закону України "Про звернення громадян"

Протягом вже тривалого часу засоби масової інформації продовжують нам масивно «втирати» у наші мізки, що на наступних виборах Президента України буде реально змагатися за цю посаду всього кандидата – Юлія Тимошенко і Віктор Янукович.

Та чи готові ви проголосувати за когось з цих кандидатів? Чи ви голосуватимете за якусь іншу кандидатуру? Давайте зараз проведемо віртуальні вибори Президента. Пропоную електронний виборчий бюлетень у такій формі:

В останні дні почастішали звинувачення з боку представників Партії регіонів на адресу уряду Тимошенко щодо надвисокого рівня інфляції.

Інфляція не розбирає, де закінчився Янукович і розпочалася Тимошенко

І хоча з багатьма звинуваченнями щодо соціального популізму, браку зрозумілої і прогнозованої економічної політики уряду Тимошенко можна погодитись, проте чути їх від представників попереднього уряду трохи смішно. Бо, як відомо, уряд Януковича зразка 2006–2007 року так і не спромігся представити парламентові програму своє діяльності. Тому суспільство не побачило зрозумілої і прогнозованої економічної політики попереднього уряду, який майже повністю був представлений членами Партії регіонів. Той уряд запам’ятається лише постійними скандалами з шахрайством щодо повернення ПДВ, забороною продажу зерна, сотні тисяч тонн якого потім згнили в портах, нахабного й відвертого розкрадання державного майна і розповідями пана Азарова про капусту, яка подешевшала.

А особливо некоректними з боку представників Партії регіонів є звинувачення на адресу уряду Тимошенко з приводу інфляції, бо неважко зазирнути в дані Держкомстату та Національного банку, для того щоб зрозуміти, кому ми маємо дякувати за ту шалену інфляцію, яка обкрадає передусім найменш захищені верстви громадян у промислових районах країни, де можливості підгодовуватися за рахунок власного підсобного сільгоспвиробництва значно менші, ніж у представників сільськогосподарського центру та заходу країни.

Саме протягом 2007 року відбувалося розкручування інфляційної спіралі. Так, за даними Держкомстату, у 2007 році інфляція споживчих цін становила 16,6% річних, і хоча ця цифра рівня інфляції вже сама по собі найвища після 2000 року, вона не повністю відображає, що відбувалося з розкручуванням інфляції у 2007 році. Насправді, якщо аналізувати ситуацію більш детально, то можна побачити, що протягом першої половини 2007 року рівень інфляції споживчих цін становив 8,23% у річному вимірі, а за шість місяців другого півріччя – уже 23,88%. А якщо дивитись на останні чотири місяці того ж таки 2007 року, то нескладно порахувати, що рівень інфляції в річному вимірі сягнув 32,93% річних. Тож очевидно, що уряд Януковича залишив у спадок уряду Тимошенко висхідний тренд інфляції, якій міг лише зростати.

Ось вам і Юліїв день...

Інша справа, що пані Тимошенко в характерному для себе стилі соціального популізму, як у тому анекдоті, стоячи на краю прірви, зробила рішучий крок уперед. Саме так можна розцінювати бездарне виконання зобов’язань з повернення знецінених заощаджень. При цьому не обійшлося без відвертого шахрайства. Так, пообіцявши повернути протягом двох років знецінені заощадження відповідно до Закону України "Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України", пані Тимошенко без зайвого галасу протягнула Законом «Про Державний бюджет 2008 року» норму, згідно з якою вилучила частину другу статті третьої вищезгаданого закону. А саме там встановлювалося державне зобов’язання з проведення індексації в розмірі, що дорівнює інфляції за період до здійснення кроків з повернення заощаджень. Ось тобі, бабцю, і Юліїв день... Одним кроком держава скоротила свої зобов’язання перед громадянами з майже з 500 мільярдів гривень приблизно до 125. Але й з тих 125 мільярдів протягом 2008 року пані Тимошенко пообіцяла повернути лише 20. Та навіть цих розмов було достатньо для того, аби інфляційна спіраль, що залишилась у спадок від уряду Януковича, почала розкручуватися ще більше. Так, за даними Держкомстату, протягом перших п’яти місяців 2008 року інфляція споживчих цін становила понад 35% у річному вимірі.

Енергоносії плюс змова, популізм і незграбність Нацбанку

Які ж причини такої надвисокої інфляції?

Безперечно, надзвичайно чутливим для української економіки є різке подорожчання енергоносіїв (газу й нафти) та продуктів харчування на світових ринках. Але ці чинники зростання цін характерні для всіх країн, та рівень інфляції в Україні один з найвищих у світі.

Тут ми зіштовхуємося з відверто провальною політикою Національного банку та колишнього й сьогоднішнього урядів країни. В основі такої ситуації: різке зростання цін виробників – 23,3% за весь 2007 рік і 24,2% тільки за п’ять місяців 2008 року; повна відсутність контролю антимонопольного відомства за картельними змовами виробників, особливо у сфері виробництва харчових продуктів і продажу нафтопродуктів; втрата контролю за доходами громадян, що зростали значно швидше, ніж продуктивність праці. Так протягом 2007 року доходи громадян зросли на 30,3%, а вже протягом січня–квітня 2008 року відносно січня–квітня 2007-го (свіжіших даних Держкомстат досі не оприлюднив) доходи зросли на 45,6%. Те, що ці гроші тиснутимуть на споживчий ринок і ціни на ньому, має бути зрозумілим навіть школяреві, але тільки не нашим урядовцям. Так, пані Тимошенко на днях заявила, що нічого поганого в такому зростанні зарплат та доходів немає, бо вони, мовляв, нижчі, ніж на Заході. Щоправда, чомусь вона не розповіла, наскільки нижчий в Україні рівень продуктивності праці та які у нас обсяги енерговитрат і взагалі витрат матеріальних ресурсів на одиницю виробленої продукції.

До повного провалу економічної політику урядів у 2007 і 2008 роках додалася ще й неузгодженість та неефективність діяльності Національного банку, особливо у 2007 році. Так, протягом 2007 року грошова маса зросла на 51,7%, а готівкові кошти поза банками – на 48,2%. Багато в чому зростання грошової маси пов’язано зі зростанням кредитних вкладень на 71,4% та залучення грошових та товарних кредитів за кордоном з боку банківських і небанківських установ (що змушувало Національний банк постійно викуповувати надлишкову пропозицію іноземної валюти, емітуючи тим самим додаткову гривню). Зростанню розміру готівки поза банками, окрім зростання зарплат та соціальних виплат, посприяло різке зростання обсягів кредитів фізичним особам – на 97,8%, до 160 млрд. грн. У кредитній заборгованості фізичних осіб на кінець 2007 року 110 млрд. грн. – це споживчі кредити (у тому числі на придбання легкових автомобілів). Окрім цього, частина іпотечних кредитів також зрештою пішла на споживчі цілі (гроші за продані земельні наділи селяни використовували не лише і не стільки на накопичення, скільки на поточне споживання).

Протягом 2008 року Національний банк почав виправляти ситуацію з кредитним бумом, який суттєво вплинув на зростання інфляції. Хоча й тут не все так добре, бо якщо у травні 2008 року обсяг кредитних вкладень зріс на 1,0% (до 499,6 млрд. грн.), то вже у червні – на 3,7% ( з початку року на 21,4%, в річному вимірі – на 42,8%). При цьому обсяг кредитів юридичним особам у червні збільшився на 4,5% (з початку року – на 20,0% і в річному вимірі – на 40,0%) – до 325,7 млрд. грн., а обсяг кредитів фізичним особам –  на 2,5% (з початку року – на 23,8% і в річному вимірі – на 47,6%) – до 192,4 млрд. грн.

 При цьому продовження з боку уряду політики соціального популізму замість розробки та впровадження системи цільової адресної допомоги найменш забезпеченим верствам населення багато в чому призводить до того, що протягом червня 2008 року обсяг готівки поза банками зріс на 5%, до 124,7 млрд. грн..

Тимошенко – Януковичу: чия б корова мукала

Які ж висновки можна зробити з усіх цих даних Держкомстату та Національного банку?

По-перше, відповідальність за розкручування інфляційної спіралі лежить на уряді Януковича, який не мав зрозумілої хоча б для самих себе програми дій, зокрема й у зв’язку зі зростанням на світових ринках цін на енергоносії та продукти харчування. Окрім того, попередній уряд не визначив узгодженої з Національним банком грошово-кредитної політики щодо неконтрольованого зростання обсягу кредитів, особливо споживчих кредитів населенню. Ці два владні інститути не визначили пріоритетність цінової стабільності національної валюти по відношенню до стабільності курсу гривні до долара, що, у свою чергу, спричинило додаткову емісію гривні і, як наслідок, зростання обсягу грошової маси в обігу. У цьому плані на звинувачення щодо рівня інфляції з боку представників Партії регіонів уряд Тимошенко міг би цілком доречно сказати: чия б корова мукала.

По-друге, хоча відповідальність за надвисоку інфляцію протягом другої половини 2007-го та перше півріччя 2008 року більшою мірою несе уряд Януковича, діяльність уряду Тимошенко в частині наявності та реалізації зрозумілої економічної програми, зокрема щодо приборкання інфляційних процесів, не набагато краща. А спроби бути доброю тіткою, яка роздає нічим не забезпечені соціальні виплати, неминуче зумовлюватимуть нові різкі стрибки інфляції.

Сама по собі спроба приборкати інфляцію споживчих цін без ефективної та зрозумілої для суспільства реформи газової сфери, вугільної галузі, комунального господарства, транспортну, боротьби з корупцією може вже наприкінці цього року та особливо у 2009-му призвести до не менш високого стрибка цін на все і вся. Очевидно, що протягом цих років, починаючи з 2007-го і, як мінімум, до 2010-го, усім громадянам доведеться на власній шкурі відчути, як легко розганяються інфляційні процеси і як важко їх зупинити, особливо без узгодженої професійної та прагматичної політики уряду та Національного банку.

Борис Кушнірук, економіст

Чи є здоров’я населення соціальним капіталом країни? Здається, нині воно становить для влади лише прикру проблему. Кожен мусить покладатися на себе й на тих лікарів, яких знаходить чи то в районних поліклініках, чи то в приватних медичних центрах. У будь-якому разі відповідальність за лікування лежить на самому пацієнті. Про сутність охорони здоров’я розмірковують фахівці, які знають проблему зсередини.

Сергій ПОДПРЯТОВ, доктор медичних наук, заслужений лікар України, лауреат Державної премії України:

— Людина має дбати про своє здоров’я, адже воно є цінністю, яку неможливо купити. Якщо вона прагне бути самостійною, незалежною, то має, безперечно, бути й здоровою — звідси необхідність дотримуватися режиму харчування, зберігати фізичну активність. Дуже багато важать працьовитість, добре ставлення до оточення, щирість — без цього здоров’я взагалі неможливе.

Потрібно впровадити диспансеризацію. Підраховано, що значно дешевше з певною регулярністю проводити масові огляди населення: це дає змогу виявити хвороби на таких стадіях, коли їх можна за короткий час і з невеликими затратами вилікувати. Це вигідно й у соціальному плані — люди зберігають працездатність, і в економічному — витрати на диспансеризацію та лікування в початковій стадії значно менші, ніж на лікування запущеної хвороби. Власне, цим шляхом ідуть високорозвинені країни — там дуже добре поставлено діагностику, і людей орієнтують на те, щоб до лікаря зверталися при перших проявах негараздів зі здоров’ям. Дуже поширеною є санітарно-просвітниць­ка робота, коли людей повідомляють про можливі прояви хвороби і про лікарні, де можна обстежитися.

На жаль, системи диспансеризації в нас на сьогодні немає, тому пацієнт має прийти до свого дільничного чи сімейного лікаря, а той уже визначить перелік обстежень і фахівців, котрі мають його оглянути.

На мою думку, нам варто було б запозичити досвід країн-сусідів. У Чехії кожна жінка в перші три місяці вагітності мусить пройти генетичне обстеження. Це закріплено законодавчо: якщо жінка ухиляється від таких обстежень, а потім народжує неповноцінну дитину, то догляд за нею є її довічним обов’язком. І навпаки, якщо обстеження показало нормальні дані, а дитина народжується з вадами, то догляд за такою дитиною — довічний обов’язок дер­жави.

Система охорони здоров’я повинна працювати на людину ще до її народження й супроводжувати все життя. Сучасна діагностика і своєчасне лікування є бізнесово вигідним у всьому світі, інакше на Заході не було б настільки потужно розвиненої медицини. Там система спонукає до високоякісної роботи — до розробки й упровадження якнайефективніших способів лікування. Це вигідно суспільству, зокрема й щодо вкладання коштів.

Юрій САЄНКО, завідувач відділу соціальних експертиз Інституту соціології НАНУ, професор:

— Здоров’я складається з фізіологічних чинників, чим і займається медицина. Характерно, що і медики, і соціологи фіксують невпинне погіршення стану фізичного здоров’я населення України за останні п’ятнадцять років. Культурологія, психологія та соціологія відстежують рівень духовного здоров’я людей з точки зору повноцінної та соціально активної особистості. Одним з вирішальних критеріїв соціального здоров’я людини є участь у повсякденному житті країни та вирішенні її проблем. З цього погляду ми маємо нездорову державу й нездорову націю: ми — як пожежна команда, боремося з невирішеними проблемами минулого, які, на жаль, переходять і в майбутнє.

— Чи є соціально здоровішими люди в розвинених країнах?

— На Заході мало палять, займаються фізкультурою. Там серйозно ставляться до страхування. Якщо людина має соціальну страховку, вона мусить двічі на рік пройти огляд у певних фахівців. Тоді держава вкладатиме в неї менше коштів у разі вчасно виявленої хвороби. Соціальне здоров’я стає найбільшою цінністю. Адже людина повинна бути соціально активною, а її діяльність на благо країни — ефективною. Людина зазвичай бере участь у діяльності громадських організацій (у деяких країнах кількість активних людей доходить до 80%). За нашими даними, до громадської роботи в Україні залучено всього 13% населення. У нас не розвивається громадянське суспільство, немає соціальної відповідальності за те, що відбувається. Заблоковано розвиток середнього класу — а саме він створює умови для суспільного розвитку.

— Як оцінюють своє здоров’я наші громадяни?

— У 1992 році людей, які відповіли, що в них відмінне та хороше здоров’я, було 29%, а нині — близько 20%.

Загострився інтерес людей до екології. У минулі роки зазначали, що екологічні чинники впливають на їхнє здоров’я 10% опитаних, сьогодні — 17%. Передусім громадянам дошкуляє забруднення території їх проживання сміттям — на це вказали 51% опитаних, забруднення повітря автотранспортом — 43%, хімічними речовинами та викидами виробництва — 33%, на підвищений вміст шкідливих речовин у харчових продуктах — 29%.

На жаль, соціологія ще не вибудувала інтегрального індексу соціального здоров’я, хоча окремі його показники фіксуються в соціологічному моніторингу Інституту соціології НАНУ.

Дмитро КРАКОВИЧ, директор з консалтингу Київського міжнародного інституту соціології (вісім років прожив у Нью-Йорку, переконаний, що світ «розвиненої демократії» далеко не ідеальний):

— Років десять тому в Америці обговорювали реформу системи охорони здоров’я, завдяки якій медична допомога мала стати практично безплатною в результаті впровадження безплатного страхування. У суспільстві тоді було розгорнуто широку піар-кампанію проти цієї програми, висловлювалася думка, що вона зруйнує медицину, знизить якість медичних послуг. Як наслідок — реформа так і не відбулася.

— Якими є нагальні проблеми американської медицини?

— Мабуть, головна проблема в тому, що медицина в США — це бізнес. І вона завжди була такою. Мета лікарів — не вилікувати хворого, а зробити його постійним пацієнтом. До речі, в Америці менше практикують радикальні засоби лікування, такі як хірургія, а більше покладаються на терапію. Навіть коли хвороба триває роками, лікарі намагаються гамувати її медикаментами без хірургічного втручання.

Щоправда, в Америці перед­бачено відповідальність за лікарську помилку. Судова система тут дуже активна. Величезні кошти переходять не тільки до лікарів, а й через суд від лікарів до пацієнтів.

—Як живуть в Америці інваліди?

— Там часто можна побачити людей з особливими потребами й у вищих навчальних закладах, і на вулицях. У бюджетних організаціях є квота, за якою вони зобов’язані брати на роботу певну кількість таких людей, якщо ті здатні її виконувати. У Нью-Йорку всі автобуси пристосовано для перевезення інвалідів на візках — задні двері спрацьовують як ліфт, водій допомагає і піднятися в салон, і спуститися. У метро зроблено спеціальні спуски, з яких можна з’їжджати на візках. У США інвалід може вільно пересуватися містом.

Сподіваюся, що й наше суспільство зміниться у своєму ставленні до людей з особливими потребами.

Ірина Кириченко

Цього року традиційний український кінофестиваль “Відкрита ніч” збігся у часі з Днем Конституції. Причому кіномитці стверджують, що такий збіг зовсім не випадковий і спільного між основним законом і кінофестивалем існує багато. Почали з однакового віку: і Конституції, і фестивалю цього року виповнилося 12.

– Конституція приймалася вночі, це була так звана конституційна ніч, а у нас традиційно відбувається кіноніч. І українське кіно, і українська Конституція об’єктивно існують, але всіма ігноруються. Останнім часом вони викликають неадекватну і дуже загострену реакцію всього нашого інформаційного простору: один справжній психоз стався, коли примусили дублювати фільми українською мовою, інший відбувається навколо Конституції. І основне – ані без української Конституції, ані без українського кіно Україна просто не може існувати, – перераховували спільні риси брати Капранови на відкритті фестивалю.

Без політики у нас не відбувається жодний культурний захід, тож не дивно, що “Відкрита ніч” не стала виключенням. Отже на оглядовий майданчик гори Уздихальниця поряд із замком Ричарда, що на Андріївському узвозі, у ніч з 28 на 29 червня завітали не тільки заслужені кіномтиці, критики і студенти-початківці, а й політики-кіномани. Одним з перших прийшов на фестиваль В’ячеслав Кириленко з дружиною. До речі, це вже не перший візит нардепа на “Відкриту ніч”. Два роки тому він всю ніч поспіль дивився українське кіно тут же на узвозі.

– Трансляція в прямому ефірі надала фестивалю більшого розголосу. І молоді люди, які роблять перші кроки в кіно демонструють своє мистецтво на всю країну. Наші кінематографісти найкращі в світі, - з впевненістю заявив Кириленко.

Любов нардепа до кіно не закінчується на патетичних висловлюваннях, як це зазвичай буває у політиків. Він був одним з ініціаторів постанови про обов’язкове дублювання фільмів українською мовою. А зараз у Верховній Раді зареєстрований законопроект Кириленка щодо створення сприятливих умов для розвитку національної кінематографії.

– Грошей на кіно буде значно більше, – характеризує позитивні наслідки в разі прийняття свого законопроекту Кириленко. - І використання цих грошей під час кіновиробництва буде набагато простіше. В країні є гроші і є кінематографісти, значить щось не працює в державному механізмі. І це треба терміново полагодити.

Міністр культури Василь Вовкун, як кажуть, з’явився прямо з корабля на бал.

– Я приїхав з Київської області, ми відкривали перший міжнародний еко-фестиваль  “Трипільське коло” і вже сюди я трошки спізнився, - вибачався міністр і додав. – “Відкрита ніч” проходить в 12-й раз. Таке символічне число. Я б хотів побажати членам журі відкрити 12 чудесних несподіваних імен, які б завтра на кращих кінофестивалях представляли Україну.

Розпочався фестиваль студентським ігровим фільмом “Гідний до служби!” Артема Антонченка, який взявся за висвітлення нелегкої юнацької справи – як “косити” від армійської служби. Андрія надихнув власний досвід проходження військомату.

 – Військомат проходили всі хлопці. Ніхто не оминув цієї зарази, – сміється Артем. – “Косити” не так просто, як здається, але можна.

До речі студентські ігрові фільми цього разу виявилися наймасовішими – 10 річок з 27, представлених на фестивалі. “Відкрита ніч” – це гарний старт для студентів-кіношників, це єдиний екран, де вони можуть показати свої роботи, до того ж на всю країну.

Помітно виділилися вночі студентські неігрові фільми “Пророк” і “Гастролі”. “Пророк” Максима Черниша – це історія життя відомого пітерського бітломана Миколи Васіна, який намагається збудувати храм любові і музики Джона Леннона, де кожну годину гратиме “All you need is love”. Головний герой далекий від радостей і хвилювань звичайної людини, все його життя – це “Beatles”. Інша трагікомічна історія життя знайшла своє втілення у стрічці “Гастролі” Сергія Веклича. Жінка, яка мріяла бути актрисою і провалилася на іспитах в естрадне училище, стає продавщицею в електричках і знаходить свого глядача серед пасажирів.

Масштабністю учасників цього року виділявся і так званий кампус талантів “Мініаніма”, організований за підтримки дитячої студії анімаційних фільмів "Червоний собака".  В ньому брали участь молоді кінематографісти, чиї сценарії перемогли у попередньому конкурсі, тож вони отримали можливість протягом місяця зняти і змонтувати свій короткометражний фільм.

Організатори фестивалю зазначили, що стрічок подають дуже багато (цього року – 100) і однієї ночі не вистачить, щоб всі їх продивитися, тож “довелося відмовляти хорошим режисерам і хорошим фільмам”.

УНІАН поцікавився в арт-директора “Відкритої ночі” Михайла Іллєнка, чи не планується в майбутньому змінити формат фестивалю.

– Форма нашого фестивалю вже досить стабілізувалася, – розповідає Іллєнко. – Ну хто буде тиждень поспіль ходити вночі і дивитися? Це такий більше романтичний імпульс, ніж реалістичний. Щоправда, ці червневі ночі найкоротші протягом року. Є довгі ночі, але тоді дуже холодно.

Вже третій рік поспіль “Відкрита ніч” транслювалася в прямому ефірі Першого національного. За підсумками інтерактивного голосування через sms-повідомлення приз глядацьких симпатій було присуджено студентському ігровому фільму “Троє у кімнаті” Анастасії Титової. До речі, минулого року дружина режисера-переможця проголосувала за чоловіка 620 разів. Приз коштував трохи дешевше, ніж всі дзвінки. Але так само багато дзвінків прийшло від інших глядачів, отже перемога виявилася цілком справедлива.

“Відкритій ночі” вже 12. Це вік дитини, у якої все ще попереду, але вже є досягнення і перемоги, порою виникають і складності. Майбутніми планами, амбіціями і проблемами “своєї дитини” з УНІАН поділився Михайло Іллєнко.

– Головне, щоб “дитина” росла і в неї з’являлися друзі, – посміхається пан Михайло. – Щоправда, вони і так з’являються. Нас (фестиваль. – Авт.) запрошують у різні міста і не лише України. Уже втретє через Перший національний нас побачила країна. Хотілося б реалізувати таку форму розповсюдження: щоб була машина, яка весь час перебувала на маршруті (приміром, сьогодні Черкаси, Кіровоград, Вінниця, Київ, наступного разу в іншому напрямку) з великою кількістю наших фільмів. Приїхали в село чи у військову частину, полетіли на Тузлу до прикордонників і показуємо українське кіно аби тільки була напруга: хочеш просто неба, хочеш в клубі, будь-де. Нам треба робити фільми, які збиратимуть черги звичайного глядача. Наша задача сьогодні – перехопити глядача, якого вкрали у нас іноземні фільми.

Результати кінофестивалю “Відкрита ніч. Дубль 12”:

Гран-прі - студентський ігровий фільм “Отроцтво” режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука.

Кращий неігровий студентський фільм – “Гастролі” режисера Сергія Веклича

Кращий ігровий студентський фільм – “Як тата і мамо розпрощалися у три раунди” Максима Буйницькі та “Вирвані листки” Мар’яна Бушана.

Краща професійна операторська робота – Володимир Галицький, фільм “Закон”.

Краща студентська операторська робота – Артем Рижиков, фільм “Троє в кімнаті”.

Краща режисура – “Страта” Андрія Марченко та “Як тата і мамо розпрощалися у три раунди” Максима Буйницькі.

Переможці Кампусу талантів “Мініаніма” – “Маланка” Сергія Мельниченка, “Смугастий крокодил” Ольги Семак і “Мрії” Ольги Юрасової.

Приз Оргкомітету - фільм “Сумна пригода” Слави Феофілактова.

Приз за краще акторське виконання Ілля Маловічко, фільм “Вирвані листки”.

Спеціальний приз – фільмам “Закон” Віталія Потруха та “Одне бажання або різдвяна казка” Олександра Бикова.

Анна Ященко