О сообществе

Тут об’єднуються ті, хто любить свій Край. Ми писатимемо тут про це. Будемо розміщувати цікаві фото, обговорювати проблеми сьогодення.

Увага! Учасником співтовариства може стати блогер, який пише на українську тематику.

Топ участников

Вид:
краткий
полный

Ми любимо тебе, Україно!

Хроніка Української повстанської армії 1942-1954 Частина Друга

Хроніка Української повстанської армії 1942-1954 Частина Друга


Друга частина документального фільму, який розповідає про історію Української повстанської армії 1942-1954 років крізь призму свідчень тридцяти чотирьох очевидців та безпосередніх учасників подій (з понад сто опитаних). 
Творці стрічки пропонують подивитися на український повстанський рух з перспективи «простих людей», без пафосу, містифікацій та пропагандистських кліше. Усні історії відкривають нетрадиційний погляд на природу боротьби УПА, дають змогу відчути атмосферу та дух епохи, зануритися у вир бурхливих подій.

Історичний нарис у фільмі не претендує на вичерпність, водночас намагається дати відповіді на питання: що змушувало людей йти зі зброєю до лісу, в чому полягав феномен самоорганізованості під час створення УПА, в чому криється причина довготривалості повстанської боротьби і чому залишилися незнищенною ідея, за яку боролися українці. 

Любов та ненависть, відданість та зрада, героїзм та слабкодухість – все це поєдналося в історії УПА, не залишивши місце тільки для чорних, або білих фарб.


Хроніка Української повстанської армії 1942-1954 Частина Перша


Хроніка Української повстанської армії 1942-1954 Частина Перша



Українська Галицька Асамблея
Підписалося 7,38 тис. користувачів

Створено в рамках проекту "Документалістика" від ГО "Українська Галицька Асамблея" http://www.documentary.org.ua/

Перша частина документального фільму, який розповідає про історію Української повстанської армії 1942-1954 років крізь призму свідчень тридцяти чотирьох очевидців та безпосередніх учасників подій (з понад сто опитаних). 
Творці стрічки пропонують подивитися на український повстанський рух з перспективи «простих людей», без пафосу, містифікацій та пропагандистських кліше. Усні історії відкривають нетрадиційний погляд на природу боротьби УПА, дають змогу відчути атмосферу та дух епохи, зануритися у вир бурхливих подій.

Історичний нарис у фільмі не претендує на вичерпність, водночас намагається дати відповіді на питання: що змушувало людей йти зі зброєю до лісу, в чому полягав феномен самоорганізованості під час створення УПА, в чому криється причина довготривалості повстанської боротьби і чому залишилися незнищенною ідея, за яку боролися українці. 

Любов та ненависть, відданість та зрада, героїзм та слабкодухість – все це поєдналося в історії УПА, не залишивши місце тільки для чорних, або білих фарб.

Відзначаємо 7-му річницю Революції Гідності



Відзначаємо річницю Революції Гідності
30.11.14, 17:37 Свобода і справедливість україна,правда,річниця,революція гідності

Відзначення дат історичних подій, як і їх уточнення стає необхідним тоді, коли ця подія вже відбулась і набрала певного  історичного змісту. Для української Революції Гідності 30 листопада 2013 р. по 20 лютого 2014 р. цей процес тільки розпочинається, тому я не дивуюсь, що дату 1-шої річниці початку Революції Гідності якось неуважно наклали на дату 21-го листопада, коли почалися перші акції протестів проти рішення українського Уряду припинити процес євроінтеграції.

Не збираюсь зайве сперечатись pro et contra (за і проти), а просто прошу вдуматись в саму назву: «Революція Гідності». Розумієте: ГІДНОСТІ. Який зв'язок протестів за євроінтеграцію має із гідністю як такою безпосередньо? Ніякого. Початкові вимоги студентства були чисто соціально-політичного характеру, як вибір перспективи державного розвитку. Мова йшла суто про матеріальні аспекти життя, а не моральні, що потрібно розрізняти. Тема ГІДНОСТІ  як основної моральної домінанти появилась виключно після жорстокої розправи над жменькою студентів на Євромайдані м. Києва звірособаками зі спецпідрозділу МВСУ «Беркут» в ніч на 30 листопада 2013 р. Жодних причин так по-звірячому бити й розганяти людей не було, окрім одної – по-холуйськи добросовісно виконати звірячий наказ «з самої гори», тобто від узурпатора влади в Україні Віктора Януковича.

Ми всі знаємо, що десь о 4-й ночі на Євромайдані залишалась жменька найбільших упертюхів з протестувальників, яку довбані беркутівці могли просто і легко без жодних проблем відтіснити на Хрещатик, щоби звільнити Майдан для працівників комунальних служб. То було елементарно. Тим більше сама акція вже згорталась, як і в загальному всі з прикрістю змирились з тим, що Віктор Янукович на Саміті у Вільнюсі нічого не підписав, але в подяку потримав добрячого копняка від євроспільноти. Подібне «дежавю» відбулось нещодавно з іншим політичним лідером на саміті G-20 в Астралії, через що він завчасно опинився в ліжечку в Кремлі для «пересипу від недосипу». Згадую про це, щоб освіжити враження.
Нагадую також, що в акціях «За Європейський вибір» приймала участь в основному студентська молодь і то не дуже масово. Ще й з додатковим гаслом «Без політиків», щоб не дати себе використати тим для політичного піару. Всі інші соціальні верстви в Україні багато критикували та злостились від такого «кидалова», тому що майже 3-и роки Янук і Ко всіх нас годували виключно обіцянками про євроінтеграцію. Люди якось плюнули очікувати «покращання вже сьогодні» як і на «почую кожного», але мали надію на майбутнє у Європу, а не кремлівську ж…  І на тобі: таки туди! Назад у зад. Де вже раз були і нічого доброго не набули. Проте вчиняти революцію через те настроїв не було ні в кого, навіть у найрадикальніших політиків. Всі кривились, але змирились. Жодних натяків на бунт і революцію – жодних!
І все вмить перевернулось до навпаки: - Ах ви, суки, дітей палицями гамселити отак за ніщо! Ну то зараз ми покажем і докажем, хто з нас гегемон...
Вже за пару годин 30 листопада весь Хрещатик був заповнений людьми переважно старшого віку, які одною величезною лавою грізно сунули на колони беркутівців і відтіснили їх з Майдану. Відтоді почалась ота зловісна гойдалка, коли влада починала посилювати репресивні заходи, а народ відповідав своїм підсиленням. Особливо на мене вплинув момент, який побачив по телевізору, коли вночі при черговому штурмі Євромайдану сукоберкутівцями Віталій Кличко з мегафоном прямо перед ними співав гімн України «Ще не вмерла Україна» і вимагав від нападників стати струнко, як годиться за правилами для військових при виконання державного гімну. То було вражаюче видовище, тому що при всій своїй обмеженості силовиків на розум, вони не могли не послухатись чемпіона світу з боксу Віталія Кличка, який був для багатьох з них майже за бога…

Перший важливий перелом в подіях стався в ніч на 11 грудня, коли було організовано наймасовіший штурм Євромайдану і здавалось, що це все, ще трошки і зметуть наніц. Саме в той момент закалатали в дзвони по всіх церквах Києва посеред глухої ночі, закликаючи до помочі проти нечистої сили. І диво сталося. Штурм тому і почали посеред ночі, бо там лишалось небагато людей, а більшість розходилась десь заночувати в теплі, але як пролунав набат, то всі кинулись добиратись на Хрещатик хто як міг. Варто зазначити, що в ту ніч київські таксисти, дізнавшись куди треба завезти людей, привозили і не брали плати. А тепер спробуйте уявити картину, як порожній вночі Хрещатик наповнюють все більше і більше гуртів людей, які біжать до місця Євромайдану! І їх кожної миті все більшає і більшає… Спецназівці герої, коли б'ють слабших і беззахисних, коли перед ними тікають, падають, зщулюються, але вони не можуть винести психічно, коли їх атакують люди голіруч, коли їх не бояться… Штурм було відбито, а під ранок всі частини спецназу було відведено від Майдану. Настала перша пауза миру, а що було далі я переповідати не стану, бо це не входить до теми мого матеріалу.

Інше хочу нагадати: по 11 грудня люди йшли на колони екіпірованого спецназу абсолютно без жодного захисту і голіруч, як і нічого не кидали в працівників МВС, бо то вважалось провокацією. Останні події боїв на Майдані та Грушевського особливо в січні та лютому 2014-го, розтиражовані ЗМІ, роблять образ майданівця виключно екіпірованого в захист, з каскою, щитом та дрючком – все різного виробництва, тому досить забавне на вигляд. Але насправді основна частина масиву людей столичного Євромайдану не мали жодного захисного облаштунку і тим більше зброї. Нічого, окрім себе і власних рук. Дуже наголошую на тому, бо то великий чин йти на щити і палиці спецназу з голими руками і без жодного захисту, як це і було до 11-го грудня. Ще ніхто не мав жодних навичок до самооборони, але була виключно сильна жага відстояти гідність! Гідність як власну, так і всього народу.

За тим і стверджую, що датою початку Революції Гідності є 30 листопада 2013 р.

За тим і вітаю все наше демократичне суспільство в Україні з 1-ю річницею Революції Гідності.

Слава Україні! Героям слава!
Україна понад усе!
       

Богдан Гордасевич
30 листопада 2014 р.

День Свободи! Так! І тільки так!

В моєму житті якщо і була якась важлива подія, якою я пишаюсь, то це прекрасна Помаранчева революція.
Хто і що б  не казали-нарікали, що то зле, а то не так - мені на всі ці балачки начхати. Як мало важить чи робити цей день святом чи ні - важливо те, що цей день був!
Єдине, що хочу відповісти на одне гниле провокаційне питання: "А що  тобі дала та свобода?" - Мені свобода дала відчуття власної гідності, а це - прекрасне відчуття!
І ще я надзвичайно гордий своєю країною Україною і нашим українським народом, що тоді в листопаді-грудні 2004 доказав свою силу і волю, як і в 2010 доказав свою мудрість, як це не парадоксально звучить, обравши президентом України Віктора Януковича. Чому так? Подумайте... Моя думка чітка: тому що ми не боїмося! Не боїмося бути демократичними і надавати владу опонентам, які нам не дуже симпатичні. Ми не боїмося!
Я можу написати трактат, якою була психологія народу в Україні до Помаранчевої революції і після, але зміст його буде однозначним: 24 серпня 1991 року ми стали незалежними як держава, а 22 листопада 2004 року ми стали державним народом!
"Ми не бидло і ми не козли -
Ми України доньки і сини!"
Наводжу цю знамениту фразу ось чому: по кількох місяцях після означених революційних подій у школі, де вчилась тоді в 4 класі моя донька, стався ось такий випадок: вчителька чимось була на клас злосна і обізвала всіх учнів "що вони не діти, а якась худоба..." і тут весь клас, що до того сидів понуро, без жодної домовленості раптом дружно продекламував вище наведену фразу. Для мене це є головним! Наші діти відчули, що батьки стали вільними людьми! І вони також є вільні!  І це є щастя!
Вітаю усіх-усіх з свободою!

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне

Всі на Революцію! Досить чекати – час діяти!

Присвячую 22-му січня – Дню Соборності України у 95-річчя дати, яке з грудня 2011 року згідно з Указом Президента України Віктора Януковича – святкується як День Соборності та Свободи України. А він ся забувся, то нагадаємо!

Не чекати, а діяти! Чекати, як і терпіти, – можна до безкінечності. Звичайно, що всі нормальні люди хочуть миру, спокою, доброї роботи і гарного життя. Тому різні бунти-повстання та громадські безпорядки мало кому можуть подобатись, але погодьтесь, що подібне відбувається не від гарного життя, а якраз навпаки! Бунти, повстання і революції стаються тоді, коли жити давно вже погано і коли втрачено навіть надію, що своє життя можна буде поліпшити при такому суспільному стані справ. Втрата позитивної перспективи на власне життя, як і доброго майбутнього для своїх дітей ставить питання руба: далі так жити неможливо! Досить терпіти! Досить чекати! Настав час діяти! Всі на революцію!
Багато громадян України, серед яких і я, визнали і підкорились новообраній владі на чолі з Віктором Януковичем у 2010 році, як з причини чесної перемоги у змаганні за посаду Президента України, так і з причин надії на економічну стабілізацію і зростання в Україні, бо Янукович мав авторитет вольового господарника і згуртовану команду в поміч. Люди стомились від волюнтаризму та безкінечних внутрішніх чвар в так званій «помаранчевій»  владі, що насправді виражалось у повному безвладді і безладді. В державі панував хаос і неконтрольована корупція, економіка розвалювалась, державний апарат розривали політичні угрупування тощо. Тому і тільки тому що люди хотіли хоч якогось порядку в державі, вони і визнали нову владу на чолі з Партією регіонів, яка до того перебувала в опозиції.
На жаль своєю внутрішньою політикою та економічною діяльністю влада Януковича-Азарова нас нічим не порадувала, але всі внутрішні негаразди влади перекривала несподівано вдала зовнішня політика в напрямку приєднання до Європейського Союзу. І нехай не брешуть чужі й свої політиканчики, що народ в Україні сподівався на якесь миттєве збагачення і ощасливлення від вступу до асоціації з ЄС – навпаки всі розуміли потребу важкої праці і терпіння, щоб досягти належного європейського рівня економічного розвитку і достатку. Просто сподівання на приєднання до загальноцивілізаційних норм життя давало надію в перспективі на покращення свого життя реально в майбутньому, без фальшивого «покращення вже сьогодні», а насправді! Також це відкривало широко двері в світ нашим дітям, як співчленам великої європейської родини, а не як жебракам перед зачиненими наглухо кордонами. Євроінтеграція давала нам ту можливість і надію, що в майбутньому наше життя стане кращим!
Різка зміна курсу владою на догоду ультимативним вимогам російського уряду і через його шалену економічну агресію проти України – з євроінтеграції на входження до Митного Союзу, зробило актуальними теми провальної економічної і політичної діяльності влади в середині держави. Зубожіння народу, зростання державних боргів, тотальна корупція, економічна стагнація і репресивна податкова система, судова і законодавча сваволя, як і згортання демократії в цілому призвели до ситуації, коли влада повинна піти вже сама, бо «верхи не можуть, а низи – не хочуть»! Ясно однозначно всім, що так далі жити неможливо! І тільки кардинальна зміна всієї провладної команди може врятувати ситуацію в країні від повного розвалу та катастрофи. Влада має піти, але не хоче, як і всяка влада. І правильно робить, що не хоче! А кому захочеться добровільно полишати такі ласі набутки та прибутки?! Нікому!
За тим і висновок: владу не віддають – владу відбирають! І тоді обирають нову владу! Відбирають в одних і дають іншим! Тим, кому вважають за потрібне. Самі обирають, самі дають і самі відбирають в разі потреби! І робить це народ! Своєю волею і своєю силою! В тому і є головна місія народу: бути найвищою владою в державі! Народ вищий за всі закони і навіть за Конституцію в своїй автентичній волі, а право народу на повстання – це є священне право! Тому що будь-яка влада і будь-які закони існують для народу і виключно для народу! Не навпаки! Народ має право не підчинятись владі та її законам, якщо вважає їх несправедливими та злочинними. І народу начхати, що думає про це влада: якісь там чмушні президенти, міністри, прокурори, судді, міліціонери і їм подібні службісти. Народ є гегемон! Народ, як господар, керує своїми слугами, а не навпаки! Як слуги нездалі – пішли геть! Ну і що, як наймано їх на довше? Таку нездаль геть гнати треба вже!
Коли наявна влада узурпує свої функції як незмінні і стає антинародною, і якщо подібна влада не йде добровільно  – таку владу знищують силою народу! Так і тільки так!
Варто також зазначити, що армія, міліція, внутрішні війська, прокуратура, СБУ і всі інші силові структури в державі покликані захищати виключно народ і тільки народ! Захищати народ, а не владу! Кожен силовик персонально є сам частиною народу, як і присягу він складав на вірність народу, а не своєму начальству і владі. Кожен силовик, як частина народу, як громадянин держави і суспільна одиниця, спроможний сам визначити кого і що він захищає. Антинародна узурпація владних і законодавчих, судових та всіх інших державних повноважень невеликою групою людей є злочином! Державним злочином! Захист злочинців робить злочинцем кожного з тих, хто ще є правоохоронцем. Кожен стає злочинцем, хто виступає з репресіями проти власного народу, бо народ ніколи не буває злочинцем – ніколи! Народ – найвища цінність і найвища справедливість! І саме тому: банду – геть!
Досить чекати – час діяти! Домовлятись з бандою безглуздо! Які можуть бути надії на дотримання домовленостей, коли це доконані та переконані брехуни? Жодних надій! Жодних сподівань! Жодної довіри! Банду – геть! Всі на Революцію!
З нами – Бог, за нами – Україна!

21.01.2014
Богдан Гордасевич

ПМ (Післямова)
Був на Майдані в Києві в грудні 2013-го і поїхав додому виключно через застуду, але вже підлікувався і знову шукаю де себе долучити до активних дій. В тому і найвищій вишкіл Майдану: не чекати команди, а самому діяти! Бачиш потребу, можеш там щось зробити – сам берешся і робиш! Таку революцію не зупинити жодними репресіями!

ЗАКЛИК

Боротись хочу зі злобою
й мажорів наглості,
щоб жити в мирі з добротою
без війн і гадості.

Хотіти мало – щось роби!
Саме не зробиться!
Випрямлюй вікові горби –
душа де злобиться.

Не ний, не нудь і не кажи:
– А що я можу?
І не грози, а покажи,
як дати в рожу.

Та не сусіду чи менту –
вони не варті...
Набий ту гниду золоту
в державній варті.

І стань керманичем життя!
І стань людиною!
Щоби пишалася сім’я,
а ти – країною!

Час не повернеться назад –
чого чекати?!
Щоб було в світі все гаразд –
час повставати!

Жорж Дикий
30.04.2012 р.

Найсильнішою людиною в світі знову став українець

Вперше після Вірастюка. Найсильнішою людиною в світі знову став українець
  • СПОРТ
  • ВПЕРШЕ ПІСЛЯ ВІРАСТЮКА. НАЙСИЛЬНІШОЮ ЛЮДИНОЮ В СВІТІ ЗНОВУ СТАВ УКРАЇНЕЦЬ
Вперше після Вірастюка. Найсильнішою людиною в світі знову став українець
16 листопада, 10:04
9022 переглядів
Українцю вдалося вибороти престижний титул найсильнішої людини вперше за останні 13 років

Український стронгмен Олексій Новиков став Найсильнішою людиною планети в ході змагань World Strongest Man у Флориді, США. Про це повідомляє APnews з посиланням на The World's Strongest Man.

Так, українцю вдалося роздобути престижний титул найсильнішої людини вперше за останні 13 років. Раніше це двічі вдалося у 2004 і 2007 роках Василю Вірастюку.

При цьому наголошується, що друге і третє місце зайняли Том Столтман і Жан-Франсуа Карон.

Так, у 24 роки Новиков став наймолодшим спортсменом, який завоював титул найсильнішої людини.

Previous
Вперше після Вірастюка. Найсильнішою людиною в світі знову став українець
Вперше після Вірастюка. Найсильнішою людиною в світі знову став українець
Вперше після Вірастюка. Найсильнішою людиною в світі знову став українець
Next

Як раніше повідомляв APnews, на турнірі Bellator 252 в Анкасвілле український боєць Ярослав Амосов продовжив свою переможну серію. У ко-мейн івент вечора українець переміг американця Логана Сторлі

Лист Лесі Українки 13 – 14.01.1903 р. до І. Я. Франка

Листи Лесі Українки
1903 р.
13 – 14.01.1903 р. До І. Я. Франка


13 – 14 січня 1903 р. Сан-Ремо 13/I 1903, San Remo, Villa Natalia, Corso Cavallotti
Дорогий пане товаришу, коли Ви дозволяєте так себе назвати, то я з охотою готова. Слова «з Новим роком» по якійсь давній, привичній асоціації ідей наводять на мене смуток… Тому я прошу у Вас дозволу не казати їх тепер Вам, – не тим, що я не хочу Вас поздоровити, а тим, що не дається мені той стиль, та й… не дуже я вірю в силу новорічних бажань.

Можливо, що сей мій лист вийде довгий, та я не прошу за те вибачення, тільки прошу зовсім щиро, як не маєте часу, сховайте його собі колись на вільнішу хвилину та й тоді перечитайте. Маю тепер настрій до балачки на зачеплені у Вас теми, от і писатиму «згарячу» – як напишеться, так нехай і буде. Може, вийде те, чого Ви хотіли від мене, а як і ні, то все ж буде щире слово, хоч, може, і недоладне, та Ви пробачите.

Спочатку на питання: статтю Вашу в «Zeit» про Конопніцьку читала, вона мені досить сподобалась, хоч, здається мені, вона писана трохи нашвидку. Через те Ви дещо проминули, наприклад, негромадську лірику у Конопніцької, а вона, хоч і приглушена у неї, та все ж доволі цікава з того погляду, як на ліричних поетах-громадянах відбивається упертість особисто людської натури, що не дає себе заглушити навіть найміцнішими і найщирішими загальнолюдськими інтересами: «Chassez – la par la porte, elle revient par la fentre».

Ce, однак, не в докір Вашій статті, бо в ній же Ви й мусили обмежитись тільки найбільш виразним в діяльності Конопніцької. Моя стаття, при більшому просторі, вийде ще більш неповною, бо я огляділась уже запізно, що мені бракує деяких важних оригіналів, та вже дещо з пам’яті прилатала, а дещо обминула, хоч тямлю, що се не гаразд. Ну, та я взагалі на свою критику в російських журналах ані надій, ані ваги великої не покладаю – я не от мира того (власне, «божого»), а заходжу туди більше з конечності, ніж з охоти.

У Делле Граціє я була, та не застала її дома, вона саме конферувала тоді в Бреславі. Дуже мені то було досадно, але ждати її довше у Відні я не могла, надто у ту негоду, що вже почала мені там на груди важенько налягати. Я написала не так давно листа до сеї поетки, та ще не маю відповіді, хоч думаю, що повинна б вона відповісти, бо я маю до неї виразні справи, що вимагають відповіді. Пожду, а як не відповість, то їй від того буде гірше, ніж мені. Коли відповість що цікавого, то напишу про те Вам, коли хочете.

Тепер про Ваше «Із дневника». Я розумію Ваше почуття, що Ви немов соромитесь трохи за сі вірші, але не тим розумію, щоб признавала слушність такій соромливості, а тільки тим, що по собі знаю се почуття. Але я думаю, що, власне, ті наші думки і почуття чогось варті, які нам або страшно, або «трохи соромно» нести «геть на розпуття шляхове», – значить, то щирі, інтенсивні почуття, або гарячі, або до болю холодні, але не літні, а, власне, автор «Апокаліпсиса» дав добру науку не так людям взагалі, як власне поетам та артистам: будь гарячий або холодний, але не теплий…

Я скажу просто: далеко не кожний Ваш вірш одізвався так мені десь аж в глибині серця, як оці картки «Із дневника». Я не знаю, що воно було з Вами в ту страшну дату, якою позначені вірші, тільки тямлю, бо чую виразно, що вона була страшна, і я розумію Ваші вірші широко – може, занадто широко, скажете Ви, але пам’ятайте, що я шукаю завжди у творах поета не автобіографії (надто коли він не хоче мені її дати), а такого чогось, що не його одного обходило б. І я, здається мені, знайшла се раптом, не шукаючи. Я Вам пригадаю і розкажу тут дещо давнє, забуте, а може, й просто вимарене, і Ви подумайте і скажіть самі собі, чи се правда. Коли схочете, скажіть і мені, я буду вдячна, але просити про те не маю права. І, слухайте, се, власне, «відгук», тож не дивуйтесь, коли в ньому бракуватиме об’єктивності, бо я не стільки думаю, скільки почуваю те, що маю казати.

Так от, при Ваших віршах я згадала собі, як давно колись, ще в Колодяжному, Ви розповідали мені план одної драми, що здався мені надзвичайно цікавим і оригінальним, потім елементи з нього я пізнала в «Кам’яній душі» і щиро призналась Вам, що від плану я більшого сподівалась. Ви сказали, що дійсно мусили «скрутити голову» планові через незалежні від Вас причини: «умови моєї роботи… умови мого життя… умови нашої сцени…». Що я могла на те сказати? Але мені було жаль того плану із «скрученою головою», як чогось рідного. Ще раз, теж давно (здається, в мій перший побут у Львові), Ви казали, що маєте писати якийсь роман, що він Вам дуже на душі лежить; теми не сказали. Пізніше я спитала, що з Вашим романом. Ви сказали щось безнадійне…

В той самий раз я прочитала десь у «Kurjer’i», чи що, опис якоїсь вистави господарської, sign – Франко! Тоді ж ішла полеміка, де Вас узивано всякими епітетами салоновими. Тоді ж Ви писали страшну масу дрібних дописів по всіх усюдах… Я не знаю, що вийшло з плану Вашого роману, бо, не знаючи теми, не можу її пізнати. І часто я думала про ті «скручені голови», і про ті дописи, і про ту полеміку. Думала і тоді, коли писала свою драму про скульптора серед пуритан в диких пущах перших американських колоній. Думала і тоді, коли мені самій дорікали дехто з товаришів, що я за всякою поезією одбиваюся од реальної, корисної роботи. Я пробувала казати, що то вже, може, у мене професіональний гріх, мені ж ставили в приклад Вас, і знаєте, у мене таки багато того «гарячу» в натурі: подумано – зроблено! І я не одну «голову скрутила», думаючи, що сповняю громадську повинність, видаючи свій час і свою дуже обмежену силу на «корисну» і нікому, навіть мені самій, не видну працю: я й досі не знаю, чи добре то я, чи зле робила, а тільки, як я оце прочитала крик і скарги Ваших «дітей», то й мої обізвалися тим самим тоном!..

І знов ще один спогад: позаторік по дорозі в Італію я спинилась у Львові; були мої нерви тоді дуже неслухняні, і я мала нахил до відвертих розмов. Одного разу я цілий вечір просперечалася з Трушем і Ганкевичем за Вас. Вони говорили про Вашу «універсальність» і раділи, що у нас є такий талан – белетристичний, науковий, поетичний, публіцистичний, практичний і т. д., все в одній особі. Я ж нарікала, що наше життя вимагає від одної особи стількох цнот заразом і рівняла долю всякого писателя (живого, звісно, а не «мирного») з долею Mdchen fr alles, причому «могущий вместити да вместит» і скільки б не містив, ніхто йому не скаже: «Годі, відпочинь, я тебе перейму!» Згадала знов Ваш опис вистави господарської, всякі entrefilets, a поруч з тим «скручені голови»; роздратувалася крайнє, а мої бесідники корили мене літератським аристократизмом.

Я кинула Трушеві: «А якби вас примусили шильди малювати та вагони фарбувати для громадського добра та для хліба насущного, а пейзажам – «голову скрутити»?» – «То зовсім що іншого!» – образився артист. «А вам би казали плаци для мітинга замітати, «скрутивши голови» вашим промовам?…» – вдалась я до Ганкевича. Той мав одвагу відповісти: «Що ж, якби треба…» – «То мені було б вас дуже шкода!» – вирвалась я. «То се, значить, ви жалуєте на практичну роботу Франка?» – «Авжеж!» – і я почала щось середнє між єреміадою і філіппікою. «Франко б вам за се не подякував», – запевняли мої обидва сперечники і прочитали мені щось наче нотацію: що такий писатель, як Франко, напевне, ніколи не жалує ні на яке «замітання плаців», бо знає, що тим він «уготовує путь» іншим, може, більшим таланам, що розів’ються ліпше при ліпших умовах; що «замести плац» навіть і для звичайної публіки – се честь для громадянина; що і Геркулес чистив стайні; що «скручені голови» ще невідомо яку б мали вартість, може, не варт про них жалувати; що не можна цінити речей абсолютно, як я: для мене, наприклад, «Зів’яле листя» більше значить, ніж всі entrefilets того ж автора, а для нашої суспільності, для нашої епохи, може, власне, описи господарських вистав далеко потрібніші, корисніші і цікавіші, що коли Ви вродились зарані, то ніхто не винен; нарешті, що я роблю Вам дуже кепську послугу, боронячи Вас, коли Вам самим зовсім не потрібна, а може, й образлива така оборона.

Натурально, все це було сказано далеко не так стисло і в порядку, бо зо мною таки трудно було говорити по-людськи, і я довго потім лаяла себе за невидержку об’єктивного тону того вечора. Та найгіршої моєї невидержки мої бесідники не бачили: я півночі проплакала після тієї сперечки. Не тому, однак, щоб я почувалась ображеною або «побитою по всіх пунктах», ні. Мені все марились оті «скручені голови», ті самі, що Вам примарились «утопленими дітьми», і я була певна тоді, що Ви б зрозуміли мої сльози і не образились би за їх, але мені було тяжко, що я так певна в тому. Легше було б, якби Ви справді були таким «неуязвимым», яким представляли Вас тоді Труш і Ганкевич. Легше, але то не значить почесніше чи героїчніше. Бо топлять у болоті – або хоч і в чистій воді, все одно, – своїх дітей з легким серцем не герої і не чесні, а зовсім інші (між звірми є такі, що й просто їх їдять).

Так нехай же ніхто не думає, що українські поети нашої доби були infanticides з легким серцем! Нехай знають, які то страшні часи були ті, коли писатель мусив бути infanticide. Одна картка з такого дневника стинає кров! І нема сорому такі картки писати, нема сорому і на люди віддати. Чому все має право на сльози: і туга материнська, і нещасне кохання, і громадський жаль, а тільки душа поета, що втратила діти свої, мусить мовчати?.. І скажуть колись люди: коли сей народ пережив і такі часи і не згинув, то він сильний.

І ще знаєте що? Ваші діти не загинули, бо ось вони вже вголос обізвались, – певне, не тим голосом, якого Ви для них бажали, не співом соловейків, але людським голосом, людською тугою, і, хто знає, може, спів соловейків не так проникав би у серце, як сей стогін утоплених дітей Ваших. Все одно який момент викликав ту скаргу зо дна страшної глибини, але та скарга озвалась не за Вас самих, не за Ваших тільки дітей, то «De profundis» кожного, хто потопив своїх дітей, то акт обвинувачення проти всіх, що винні з сього злочину, проти всього, що вимагає сього злочину. Чому ж би се мало бути промовчаним?

Я пишу сеє все, а в думці все одбивається: «Рахіль плаче і не хоче потішитись по дітях своїх, бо їх немає…» Хто була та Рахіль? Може, якась невідома жінка часів Ірода? А може, «будівниця дому Ізраїля»? Які були її діти? Які були б вони, коли б виросли здорові? Чи пам’ятали б їх люди досі, їх і матір? І чим би їх пом’янули нащадки? Хто знає… Але тепер вони безсмертні, бо туга їх матері безсмертна, а вони живуть в її тузі. Що було б з їх безсмертя, якби їх мати по них не тужила, якби вона схотіла потішитись, власне, тим, що їх все одно «вже не вернеш», що їх немає? – скільки матерів потішаються тим! Але ж «Рахіль плаче і не хоче потішитись по дітях своїх, бо їх немає…»

…Ви, певне, знаєте легенди про в’язнів-богатирів. Ото сидить такий в’язень у темниці не рік, не два, і здається йому, що він осліп, але то сліпа та ніч, що навколо нього; і здається йому, що він старий, але то стара та в’язниця, що ховає його; і думає він, що його кайдани все міцні, але кайдани давно їх власна ржа переїла, тільки в’язень не вірить своїм рукам і не пробує їх сили. І тільки для того потрібний той якийсь рятівник з-за Чорномор’я, щоб гукнути: «Встань!», щоб від гуку здригнувся в’язень і щоб розсипались кайдани на руках, а тоді вже вільними руками в’язень сам вивалить двері старої темниці і побачить, що є ще світло сонця і для нього… О, яке то щастя бути таким «чорноморцем», що має голос гукнути: «Встань!» Що, якби я мала такий голос тут, над Лігурійським морем? Я б гукнула, як тепер се море гукає (на морі саме буря тепер), так і геть-геть далеко прокотилось би через гори: «Встань!..» Ні, справді, здається мені, що в тих легендах багато правди. І я думаю, що, коли по наказу тавматургів: «Встань і йди!» – мертві і хворі люди справді вставали і йшли, то, певне, вони не були мертві і такі хворі, як здавалось. І хто марить для себе про таке чудо, то чи не єсть то якесь несвідоме почуття, що йому справді досить тільки почути слова «Встань і вийди!», щоб встати і вийти? Коли так, то нащо ждати «барки з Чорномор’я»?.. Нащо вичікувати тії кабалістичні «три дні», а не вийти зараз таки в перший день, ледве сторожа хоч трошки одхилить двері?..

Ну, бачте, я на легенди відповідаю легендами. Ist es eine Antwort? Але ж Ви не відповіді, а «відгуку» хотіли. Отже, як відгукнулось, так нехай і буде.

14/І 1903

Ви немов жалуєте на себе, що витримали там, де другий луснув би або «розійшовся». Певне, «розійтись» було б найкраще, коли вже до такої дилеми дійшло, але то залежить і від вдачі, і від обставин. Я ніколи не витримую до кінця фальшивого або принижуючого мене становища, і коли не можу просто встати і піти, то вириваюся, рвучи своє серце та, певне, й чуже ранячи. Але я знаю, що й вирватись не завжди можна. А як взяти дилему: або луснути, або перетравити горе і вилити його шумовину на папір, то вже почесніше, хоч і тяжче без міри, власне, перетравити, не лускаючи. Тільки то не шумовина, пане товаришу, оте, що вилилось у Вас на папір. Коли серце «обкипає», то вже, звісно, не шумом, а кров’ю. Мені Ваші вірші здалися червоними, а шум звичайно сивий буває, часом білий. Та вже хоч гніваймось, хоч ні на себе, що не вміємо терпіти мовчки, «як мужеві пристало», але такий вже фатум над поетами, що мусять гукати на майданах і «прорицати, аки одержимі», в той час, коли б хотіли в землю увійти від туги і замовкнути навіки.

Ви он кажете, що в моїй «Одержимій» епічний тон не витриманий, що навіть і вона лірична. Діло сьогодні пішло на щирість, то признаюся Вам, що я її в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась. І навіть писала, не перетравивши туги, а в самому її апогеї. Якби мене хто спитав, як я з того всього жива вийшла, то я б теж могла відповісти: «J’en ai fait un drame…» Отже, і надо мною фатум. То досить страшний фатум, бо він зміняє діла в слова! Коли моя Одержима розбила голову слузі синедріону, так зате у всіх моїх знайомих голови і досі цілі та, певне, й будуть цілі, наскільки то від мене залежить. Зате, правда, наші слова стають нашими ділами і судять нас люди «по ділах наших», а над ким того фатуму нема, той базікає собі, скільки схоче, і ніхто з нього нічого не питає. І думається мені: коли такий наш фатум неминучий, то даремно й тікати від нього, а хто не хоче коритись, нехай осідлає того фатума замість Пегаса та й їде, куди сам схоче. А зрештою, не мені Вас учити, як маєте з тим фатумом поводитись, бо чи ж не Ви самі сказали про поетів; «Най будуть щирі, щирі, щирі!» Отут весь закон і пророки!

Що скажу Вам про Вашу поему? Вона ще не скінчена, і думка моя про неї не скінчена. В «Заспіві» (до Вороного) мені не скрізь подобається стиль, але про те, якби Ви схотіли, ми поговорили б з книжкою та з олівцем в руках, а так, в листі, прийшлось би розточитись в дрібницях, лист же мій і без того розточується ad infinitum. Пролог мені дуже сподобався в першім уступі (до початку діалогу), навіть нічого не можу сказати з погляду стилю. Щодо форми, то є одна строфа задовга: «Вона лиш те живить, що має міць тривать», варто б її справити, щоб не нарушувати суворих приписів октави (мені було б у них затісно!). В діалогу мені все приходилось примушувати себе вірити, що ліс може так довго і складно розповісти цілий той випадок з князем, княгинею etc. Само по собі те оповідання не зле, але щоб його Вам ліс отак knapp und gebunden розповів, то не вкладається в мою фантазію. І лісовий ритм я собі не октавами представляю – океан ще може мати октави, бо в хвилях його все ж єсть якийсь лад і закон, а ліс, мені здається, «верлібрист» і ніколи не скандує своїх віршів. Ще дві-три октави ліс, може б, і вдав при погожому вітрі, але 16? Натуральніше (я вживаю се слово в особливому значенні) здавалось мені там, де ліс про свою власну руїну розповідає, а коли розказує про те, чого не міг бачити (про будуар княгині, про поділ спадків), то мені здавалось, що то не він говорить, а таки Ви самі. Чи не можна б так і поділити се оповідання, щоб кождий від себе говорив? Я, власне, не знаю, як те зробити і чи можна, але от вимовляю своє враження.

Я не пам’ятаю, щоб я читала Ваше «Нове життя» – де воно було друковане?

Признатись Вам по правді, я не тямлю смаку в сучасних епосах віршованих, от і Конопніцької «Бразілія» якось мені до душі не промовляє, хоч я навіть не можу сказати, які я в ній вади знаходжу. Я навіть і прозаїчні романи та повісті в кількох частинах рідко люблю. Може, у мене справді лірична натура. Я свого уподобання зовсім і не пробую опирати на принципах, бо таки і не на принципах воно стоїть, а просто лежить в натурі. От і пушкінського «Евгения Онегина» я завжди поважала – але не любила. До Ваших «Панських жартів» я маю теж холодну пошану, та й до «Перехресних стежок» теж, виключаючи деякі сторінки, що нагадують мені деякі мої давні симпатії з Ваших творів. У сій Вашій новій поемі я люблю те, що в ній, певне, має бути другорядним, – власне, ліричні нотки. Що робити? Натуру тяжко відмінити! Але я з охотою поговорила б з Вами про Вашу поему і з технічного, і з речевого погляду, може, справді Вам було б добре «подумати вголос» в моїй присутності. Хоч я не вмію так любити епіки, як лірики, та, може, все ж зрозуміла б її об’єктивно. У всякім разі, коли схочете ще коли запитати моєї думки і дати мені взамін Вашу, то я з найбільшою охотою відповім Вам так, як от тепер, і Вам не прийдеться докорити мені, що я «ні гаряча, ні холодна». Се відноситься і не тільки до професіональних питань.

Свою «поему» я вже скінчила, вийшла то, властиве, не поема, а лірико-драматична сцена la «Одержима», навіть в них обох є дещо спільне. На епічність я великої претензії не маю, і коли мені сей «вищий рід поезії» не дасться, то я не буду тим дуже гризтися. Не дано, так не дано – fiat voluntas dei! Я знаю, що як я сю остатню свою поему писала, то була «щира, щира, щира», і горіло щось в мені, і не давало спокою, аж поки остатнє слово стало на папері. А що з того вийшло, то вже не в моїй владі. Зрештою, то Ви самі побачите, бо я Вам пришлю хутко ту поему, дасте її до друку, коли варта, а ні, то все-таки прочитайте і скажіть мені свою думку про неї.

«Все на світі має свій кінець», – се таки безперечна правда, бо от і мій лист кінчається, – хто б міг сподіватись?

Може, Вам моя балачка й обридла, та що вже – один тому час! Я ж Вам ще ніколи таких довгих листів не писала, то мусите ж і Ви раз дізнати, що то значить зачепити мене! Мені буде радість, коли Ви і ще одважитесь так мене зачепити. Бувайте здорові. Стискаю Вашу руку.

Excelsior! Спасибі за адреси.

Леся Українка

Освіта світить та не гріє ч.4 Есе «Знати і розуміти»

Освіта світить та не гріє ч.4 

Есе «Знати і розуміти»



Оскільки я не пишу науковий трактат чи якесь критичне дослідження з радянської і пост-радянської освіти в України, а просто розмірковую над темою, щоб якось обдумати і висвітлити різні аспекти відомі й не дуже, зрозумілі одразу і не дуже тощо. Одне з головних у цьому моєму дослідженні є моя позиція, як частинки процесу освіти і суто як суб’єкту, і як колишнього об’єкту, і як навіть фундатора, бо ж податки сплачую тощо. Просто я хочу сам собі пояснити: а навіщо все це? Який в тому сенс? Що дає освіта, яка у нас в Україні є, нам? У мене буквально перед цим виник в мережі цікавий діалог, який я і наводжу як своєрідний епіграф подальшого тексту есею: Б – це я, а N – не я.

Б -Вітаю. То найголовніше  особисте!
N -Дякую. Не завжди особисте найголовніше, але тут, можливо, так і є. 
Б -Я протилежної думки: якщо щось не особисте важливіше за особисте, значить воно і є головним особистим. Це не крутійство словами, а я вважаю, що все в Світі людина оцінює з позиції особистого.
N -Це питання термінології. Я мав на увазі під особистим щось локальне, що стосується переважно лише мене та трохи - вузьке оточення. Ви ж маєте на увазі суб'єктивне сприйняття особистістю різних проявів реальності.
Б -Погоджуюсь, тим паче, що мова  це умовність. Гарно пояснили своє «особисте» і детально моє трансцендентальне.

Продовжую схожими роздумами над словами і тезами «знати» і «розуміти», оскільки то важлива частина освітнього процесу та його змісту. Для більшості це йде як слова синонімічного ряду, хоча то є суттєва помилка, бо можна «знати і не розуміти», але не можна «не знати і розуміти», тобто це не синоніми, а послідовність: спершу – знати, далі – розуміти. Водночас, як вже зазначалося, можна «знати і не розуміти». То що потрібно, щоб і знати, і розуміти? А ось це, якраз, і головне в усьому! – потрібно думати!
В тому і є головна заковика освіти радянської і пост-радянської, що нас вчили багато-багато знати і при тому взагалі не думати. Чому? Тому що в радянському суспільстві це було заборонено законодавством! Навіть існувала ст. 6 Конституції СРСР (і УРСР відповідно!) про домінанту єдинодумання. В СРСР йшла тотальна боротьба з дисидентами, що в перекладі з латинської означає: dissidens – «відступник», або ще як «інакодумці». Оті всі відступники-інакодумці були ворогами для радянської комуністичної влади і їх знищували буквально всіма засобами! Думати в «країні рад» можна було тільки однаково! Я нічого не видумую – то правда! До слова, в СРСР виходила газета з такою назвою «Правда» і вважалося, що все написане в ній є правдою в країні рад на цей час. Якщо зі зміною часу змінювався зміст текстів іноді діаметрально, то це і ставало «правдою часу», а все у минулому, що цьому суперечило, автоматично ставало неправдою. Таким був час! Існувала одна панівна ідея – комунізм! Освіта мала виховувати тих, що будуть впроваджувати ідеї комунізму у життя! Іншого не дано. Для чого ще думати, коли треба діяти?! Існувало навіть прислів’я, яке наводжу мовою оригіналу, бо перекласти то годі й пробувати українською: «Нам с тобою думать неча, если думают вожди»
Добре пам’ятаю, як на підготовчих одномісячних курсах перед поступленням у Донецький державний університет (ДонГУ) влітку 1984 р. я на лекції зауважив викладачці щодо п’єси Іван Котляревського «Наталка Полтавка», що може Петро сам розумів, що Наталка варта кращого життя, аніж він може запропонувати і тому не поспішав свататись? Викладачка була розумна, тому всміхнулася і сказала, що у сказаному мною є певна рація, але якщо хочете поступити у вуз, то говорити все потрібно так, як вона каже про соціальну конфронтацію тощо. І це була вбивча домінуюча рація! Цього і вимагала комуністична корпорація! Правда у нас одна й іншої не дано!
Нагадую, що навіть в часи найбільшої демократії в СРСР за так званої «Перебудови» її головний зачинатель Генеральний секретар Комуністичної партії Радянського Союзу Михайло Горбачов завжди вживав класичний вираз при підсумках голосувань: «Подавляющее большинство!» Не – «значительное», а саме – «подавляющее», бо так воно і було: «більшість» буквально всією можливою і неможливою силою давила на «меншість» і примушувала її до згоди і однодумання! Найстрашніше, що такий психотип «більшовизму» став глобальним у нашому суспільстві і домінує дотепер в якості особистого «Я», яке давить-знищує всі інші прояви індивідуального навколо себе. Розумію, що складно виходить, але на практиці це кожен добре знає, коли зустрічається з людиною, що себе ставить над усіма. А ми ж і самі такі самі! З того і конфлікти!
В чому підступна суть психотипу «більшовизму» в людині? У відсутності не просто «критичного мислення», а у відсутності самого мислення як такого! Якщо все знаєш  що тут думати? Людина формації «ля Совок» або «made in USSR» не вміє мислити - це без потреби для неї, бо вона все знає! Все! Істина апріорі належить їй! І ви таку людину легко впізнаєте в інших, а може і в собі також, бо вона має три характерні риси: 1. відсутність самокритики; 2 ігнорування опонентів, бо навіщо когось вислуховувати, коли сам апріорі знаєш істину; 3. домінування «оціночних суджень» щодо всього над логічними, тобто особисті емоції є головним підгрунтям у висновках та рішеннях. То є типаж сучасної людини в Україні. Як на манекен можна надягнути різний одяг, але по-суті він все одно є манекеном, так і наші люди в більшості є однотипні після багатолітнього однотипного виховання в тотально однаковій освіті! Так! Ми всі є однодумці! Як це чарівно і трагічно! Ми всі все знаємо, але усе то без розуміння, а навіщо ми це все знаємо. Як гарно підмітив один чоловік: -Що за дурня? Розумних людей знаю багато, а якогось спільного розуму в країні немає!
Мене також зацікавив цей феномен, що і призвів до написання цього есе про «знати і розуміти». Виявляється, що людина може дуже багато знати, бути дуже видатним фахівцем у певній галузі чи кількох, але при тому не бути інтелектуалом, що означає вміння мислити! Думати ще поза своїм фахом і специфічними знаннями, оперуючи надбаннями розуму інших людей – це є досить непроста справа як зліва – так і з права. Жартую, бо що маю робити? Я то зрозумів, а інші? Як каже не народна мудрість: «І один у полі воїн, якщо в полі ти один»
Принаймні самому собі я багато що роз'яснив по темі «знати і розуміти», а від цього мені стало зрозуміло те, що довгий час в нашій освіти було абсолютно не зрозуміло і певен, що не зрозуміло і всім іншим: навіщо нам стільки задавали вчити у школі і вузі, якщо з того більшість знань пішло потім у небуття? Є гарне прислів'я: «Важить не скільки з'їв, а що шлунок перетравив»  розуму то ще більше стосується.
Я добре пригадую, що коли на початках кожного семестру в ДонГУ, а потім  ТДПІ,  записував по кожному з предметів перелік літератури для читання та опрацювання, то не раз і не два зводив очі до персони викладача з подивом і запитанням ніколи не озвученим: -Невже це серйозно? Тому що задавалось стільки, що однозначно неможливо було опрацювати належним чином за один семестр і це все тільки з одного предмета! А їх було від 10-ти з аналогічними вимогами безмежності! І ти мусів всіма силами в себе то «знання» напихати, бо потрібно було заліки та екзамени здавати. Перетравити-осмислити цей неймовірний вал знань фізично і психічно було неможливо по-факту, хоч би який геній хто зі студентів не був. Про звичну нашу школу я промовчу, бо моїм онукам її ще треба пройти, а це куди гірше за вуз. Ми студентами хоч розумілися, як де схитрувати, що вчити  що обійти, а діти вчать серйозно як потрібне все зі шкільної програми! А це ж просто забийся! Це ж буквально «фейсом об тейбл»!  Тому і вузи не страшні, як в школі вижив до випускного. Та і подальше  саме життя легше сприймається, бо одна навіть дуже складна робота значно легша за надцять надскладних предметів у старших класах, де назад дороги немає  попереду ЗНО!
Однозначно, що наші звичайні випускники шкіл і вузів знають набагато більше за своїх одноліток з інших країн світу і недорозвинутих, і  надрозвинутих, але не знають головного: навіщо їм ці знання?! І це зовсім не жарти, бо першою тезою у зверненні до новоприбулого інженера після закінчення вузу на виробництві було: -Забудь усе, чому тебе вчили у вузі, і починай вчитися наново! Тому, що потрібно насправді знати і вміти. Я добре згадую, як один мій знайомий після закінчення технікуму став майстром і бідкався, що більша частина його роботи є заповнення різної технічної та облікової  документації, а того їх взагалі не вчили у технікумі  взагалі не вчили головного! 
І знову вкотре це не парадокс, а норма обумовлена тим, що на 99% вчителі у школі та викладачі у вузах були і є  ретрансляторами суто теоретичних знань без жодних навичок їх практичного застосування. Звична схема стати вчителем, це: школа  вуз  школа. Закінчив школу і поступив одразу у вуз, а тоді вчителем у школі все життя. Де тут практичний досвід від свого фаху? Фаху фізика, біолога, хіміка, математика, філолога, історика і так далі  де? Його немає. Кажу про стандартну категорію вчителів! Викладачі вузу також переважно зі таких «не замараних брудом досвіду», бо в ланцюжку їх фаховості йде тільки додаток «аспірантура» у тому ж такі вузі, ще кандидатська й докторська, але суто виробництво як реальність далеко-далеко від них. По-факту практики з них ніякі! Нульові Зрозуміло, що і студенти як фахівці, відповідно, від таких викладачів виходили далекі-далекі від обраної, начебто свідомо, освітньої професії, і саме тому випускники вузів, переважно, ставали зовсім не тими, на кого вчилися. Хто схоче, прошу провести особистий експеримент і зі своїх знайомих зробити статистичне зведення, хто на кого вчився, ким реально працює і чи є в тому послідовний зв'язок. Певен, мізерно мало такого знайде. Не парадокс, але казус! Що є  то є! Не буду стверджувати, що «Імперія Зла  СРСР» розвалилася від цього освітнього абсурду, але щось в тому деструктивне спрацювало. Хвилює, щоб і Україну той освітній пост-радянський вир безумства не затягнув, бо ось 30-ть років скоро державі, а ми де? Отож. Чому так? Отож і воно, що освіта українська як би «світить-світить та щось майже не гріє», бо ж знання дає, а думати не вчить зовсім. І нам конче треба навчитися вчити дітей та й себе особисто одночасно і знати, і розуміти!
 
Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
11.11.2020 р. (7528)

початок 

Розмова Іванова з Горовим про все важливе




З коментів на Ютюбі моїх і чужих

Дуже дякую Іванову і Горовому за все, що обоє роблять і цю чудову передачу, але той "чос" скрізь по Україні. Я 30 років прожив у Донецьку, а ось вже понад 30 років - у Львові, де є різниця в ментальності соціуму в цілому, а ось влада тотожна Харкову і ще, і ще, тобто не тільки Кернес і Садовий клони, але і вся чиновна братія тотожна. Довго не міг осягну отой "чос", який гарно визначив Руслан: на словах патріоти, а по результатах - подонки! І то ж ще й розумні, суки, типу Данила Яневського, бо на виході в реальності - Шарії. Довга розмова і тут її частина прозвучала. Ще раз дякую.

Зеленопілля стало кратарсисом для ЗСУ, що то реально війна і хто є ворог - РФ. А Іловайськ і "кроваві коридори миру Путіна" стали катарсисом для всього тогочасного українського суспільства, що забувається і це є правда.

Валерія Боєва
:"Спортивна школа імені Дані Дідіка в Покрові, це круто ще й тим, що поряд з досягненнями дітей, в Україні і за кордоном, завжди поруч ім'я Дані.. Це нагадування, і інформація для тих, хто не знає"



Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
1425
предыдущая
следующая