О сообществе

Тут об’єднуються ті, хто любить свій Край. Ми писатимемо тут про це. Будемо розміщувати цікаві фото, обговорювати проблеми сьогодення.

Увага! Учасником співтовариства може стати блогер, який пише на українську тематику.

Топ участников

Вид:
краткий
полный

Ми любимо тебе, Україно!

Пройшов рік від часу появи ПЦУ

Пройшов рік від часу появи ПЦУ



Сьогодні 14 грудня у стольному граді Києві відбувся Архієрейський Собор Української Православної Церкви (Православної Церкви України) у розширеному складі під головуванням Блаженнійшого Епіфанія, Митрополита Київського і всієї України у Митрополичих палатах при Соборі Святої Софії, що зібравшись згідно рішення Священного Синоду на своє засідання.
Мусив усе перелічити, бо то важливі речі.
Сталося, про що давно гадалося, рік тому завдяки кому? Здогадайтеся з трьох раз і не прогадаєте, бо їх, відповідей, справді три: Богу! Філарету! Порошенку! Звичайно, що і митрополит Макарій, як найвищий ієрарх Української Автокефальної Православної Церкви, багато долучився, але реально головними були таки ці троє. І то незаперечний факт. Особливо Порошенку і Богу дісталося чималих зусиль звести усе і усіх до купи й прийняття спільного результату. 
Більшою кількістю було затвердженно рішення про об’єднання у єдину Православну Церкву України та обрання Єпіфанія на керівну посаду в ПЦУ.  Він був вихованцем Патріарха Філарета, що зумів створити досить потужну Українську Православну Церкву за 27 років Незалежної України, за що йому і дякуємо не зважаючи за всі наступні вибрики та коники. Хто зна чия то воля? Принаймні цей теперішній Собор ПЦУ засвідчив, що жодної шкоди немає, а навпаки самоусунення Патріарха Філарета від проводу ПЦУ розв’язало руки митрополиту Єпіфанію щодо активного залучення до ПЦУ приходів з ПЦУ МП, для яких особа Патріарха Філарета була так би мовити «сильно токсична». Тобто рік минув і все гарно й навіть чудово. Вже є визнання ПЦУ братньою Елладською Православною Церквою. Чудові стосунки встановлено з Українськю Греко-Католицькою Церквою та її очільником архієпископом Святославом.
За тим Томосом для ПЦУ найбільше доклався і чимало що втратив і стратив 5-й Президент України Петро Порошенко, тому що це жодним чином не додало йому балів у наступних виборах, бо як не дивно, але підтримку найбільшу він мав у областях і регіонах, де домінувала УГКЦ, а в другому турі тільки й переміг у нашій Львівській. Отож.
Добре, що все добре, або як каже поет Жорж Дикий: -Гарно, що не марно! 
І я вітаю всіх нас зі Собором Православної Церкви України у стольному граді Києві в палатах Святої Софії. То саме то! 

Богдан Гордасевич
(Записи анархіста 21 ст. від 14.12.19 р.)

Від Нормандії до Шеремета

Від Нормандії до Шеремета. Навіщо дискредитують волонтерів та ветеранів?
5974 ПЕРЕГЛЯДИ
 
П'ятниця, 13 грудня 2019, 13:10
журналіст, політичний оглядач, ведуча

9 грудня у Парижі Володимир Зеленський та Арсен Аваков дуже погано у медійному сенсі відпрацювали український порядок денний. Жодних активностей, жодних підходів до західних ЗМІ із чіткими заявами: "Крим – окупована територія", "російський газ не може стати політичним методом впливу на українську політику" і "ми згодні говорити про економічні зв'язки із РФ, якщо вона забере війська з Донбасу".

Натомість російські сайти і твіттери рясніли російськими вкидами та коментарями від обізнаних джерел, які потім часто-густо мігрували на українські шпальти і блакитні екрани.

Власне, тому дивиною для мене стала дуже злагоджена поява двох дійових осіб на брифінгу щодо розслідування убивства журналіста Павла Шеремета. Президента Володимира Зеленського та міністра внутрішніх справ Арсена Авакова.

А потім Зеленський з Аваковим пішли на "Право на владу" і повторили озвучене про дитячого хірурга і АТОвця, які заради "арійських ідей" пішли начебто на убивство. А ще виявились неабиякими експертами із того, що не озвучили в Парижі – газу, повернення ОРДЛО під контроль та спільних патрулів Нацгвардії з бойовиками. 

Тобто вміють говорити, якщо треба. Просто ставка, очевидно, пішла на внутрішній ринок. А не на переконання Заходу чи РФ, інакше б не мовчали, як риби, у Парижі. 

Є така версія, що для того, щоб втілити сценарії з повернення ОРДЛО, треба збити захмарний рейтинг волонтерів і учасників бойових дій на Донбасі, аби монополія на правду і рішення була виключно у влади. 

Нагадаю цифри того ж дослідження групи "Рейтинг" у жовтні: 

  • 69% респондентів заявили, що довіряють волонтерам, 
  • 67% – учасникам бойових дій на Донбасі, 
  • 66% – президенту України. 

Відтоді рейтинг гаранта здувся ще на кілька позицій, а от у інших – ні.

Волонтери, ветерани, ЗСУ, адекватні журналісти – це єдина сила, яка заважає втілювати ідеї типу "а давайте повернемо Донбас у такому вигляді, як є, а там розберемося". 

Хоча про ціну, яка може вартувати підконтрольній частині держави неконтрольованих процесів – подальшого сепаратизму, насилля, громадянської війни – говорити якось не прийнято. Бо ж типу і там люди, і тут такі ж головорізи, які на дозвіллі, після кардіохірургії "Охматдиту", буцімто підривають автомобілі журналістів

Всі соціологічні опитування, на які любить спиратися влада, кажуть, що ніяка ідея тієї ж "муніципальної варти" на окупованій території, де будуть разом "тусити" Нацгвардія, ОБСЄ і бойовики з російськими паспортами, неможлива без дискредитації руху волонтерів і ветеранів. 

Далі. 

Без активної позиції волонтерів та ветеранів можна зайти дуже далеко. Чого тільки варта свіжа заява полковника ЗСУ Олександра Ноздрачова (хоча він уже записав вибачення) про інтеграцію російських військовослужбовців з українськими, бо ж є типу "не лише національні, а військові традиції". 

А нічого, що у нас був досвід, коли у Севастополі український флот працював поруч із російським та ще й всі разом вчилися у профільній академії Нахімова? Врешті морська держава Україна профукала значну частину своїх морських сил, бо військовим хотілося такого престижу і рівня добробуту.

Це приклад того, що не можна бути військовим двох держав на одній території 

І це сором згадувати, як наші моряки та адмірали галопом у 2014 бігли за андріївським хрестом. 

Оце наслідки "військових традицій з інтеграцією". 

Читайте також:

Що відомо про людей, яких підозрюють у причетності до вбивства Шеремета

Слідство оприлюднило свою версію вбивства Шеремета. Перша реакція соцмереж

Щодо розслідування МВС справи Павла Шеремета

Справа Шеремета: Змушені довіряти? або Пресконференція – це не суд

Далі. 

Важливо читати заяву УП, де детально розписано, як проводилось розслідування справи про вбивство Павла Шеремета, та дуже влучно зауважено: 

"Хто був зацікавлений у дестабілізації ситуації в країні на той час? Навіщо волонтерам, що підтримували армію у складні часи, потрібна дестабілізація ситуації всередині країни? Чи слідство припускає, що група волонтерів могла діяти в інтересах Росії?"

Нас хочуть підвести до думки, що волонтери, ветерани і активісти – це дестабілізуюча сила, яка підтримує, убиває і заважає щасливій інтеграції понівеченого Донбасу з російськими військами?

Власне, саме цю тезу дуже активно близько трьох тижнів розганяє медіахолдинг Віктора Медведчука: що ветеранам начебто вбивати людей можна більше за інших. 

Апофеозом стала підводка Наталі Мосейчук за 12 грудня, уже на "плюсах", де вона заявила, що "затримані вбивці Павла Шеремета". Чи є у всіх них підстави, щоб таке стверджувати? Закони чи рішення суду?

Державні діячі нашого розливу, якщо наломали десь дров, швидко беруть громадянство інших країн і доживають віку на італійських віллах чи в лондонських пентхаузах. Волонтери ж, армійці і ветерани лишаються з нами і нікуди не поїдуть. 

Власне, тому, не варто віддавати їх на сліпе розтерзання, на втіху "60 минут" і щоб прогнутися за чотири місяці на наступному "Норманді". Навіть під приводом "так Донбас же так швидше повернеться і всі житимуть дуже добре!". Насправді – дуже паршиво, за російським сценарієм впливу. 

Стежте за руками, буде цікаво. 

Марина Данилюк-Ярмолаєва, спеціально для УП

Постанови Архієрейського Собору від 14 грудня 2019 р.

14 Грудня 2019
Постанови Архієрейського Собору від 14 грудня 2019 р.


ПОСТАНОВИ

Архієрейського Собору

Української Православної Церкви (Православної Церкви України)

у розширеному складі

під головуванням Блаженнійшого Епіфанія, Митрополита Київського і всієї України,

від 14 грудня 2019 р.

Місто Київ,

Митрополичі палати при Соборі Святої Софії

Зібравшись згідно рішення Священного Синоду на своє засідання у складі єпископату Української Православної Церкви (Православної Церкви України), Архієрейський Собор підносить подяку Богові за Його численні милості та благодіяння для Православної Церкви України.

Заслухавши та обговоривши доповідь Предстоятеля, Митрополита Київського і всієї України Епіфанія, Архієрейський Собор постановляє:

1. Схвалити роботу Предстоятеля, Митрополита Київського і всієї України Епіфанія за період від Об’єднавчого Собору (15 грудня 2018 р.) та Київської Митрополії УПЦ (ПЦУ). Засвідчити повну підтримку Предстоятелю, Блаженнійшому Епіфанію, Митрополиту Київському і всієї України.

У своїх житті та діяльності Помісна Українська Православна Церква (Православна Церква України) керується Священним Писанням та Переданням, канонами Православної Церкви, власним Статутом, ухваленим Об’єднавчим Собором 15 грудня 2018 р. та відповідно зареєстрованим державою, Патріаршим та Синодальним Томосом про автокефалію від 6 січня 2019 р., рішеннями власних статутних органів.

Помісна УПЦ зберігає внутрішню єдність та закликає єпископат, духовенство і вірних усі питання, які виникають, обговорювати та вирішувати в дусі заповіданої Господом нашим Ісусом Христом братньої любові, уникаючи розпалення ворожнечі, протистоянь та розділення.

2. Затвердити прийняті Священним Синодом УПЦ (ПЦУ) протягом 2019 р. рішення, відображені у Журналах його восьми засідань (№№1-72).

3. Закликати Почесного Патріарха Філарета та його оточення до примирення і припинення самоізоляції, ствердивши гарантії положення Почесного Патріарха Філарета і забезпечення умов його життя та діяльності у зв’язку із завершенням процедури ліквідації релігійної організації «Київська Патріархія УПЦ КП», як про це зазначено у рішенні Священного Синоду (Журнал № 72 засідання від 05 грудня 2019 року).

4. Ухвалити Рішення (додається), про викладення та затвердження Статуту Київської Митрополії Української Православної Церкви (Православної Церкви України) в новій редакції, чим зафіксувати правонаступництво, в тому числі щодо назв УПЦ КП та УАПЦ.

5. Висловити подяку всім Помісним Церквам, які вже встановили з нашою Церквою повне спілкування. Задекларувати бажання та готовність Помісної УПЦ вести діалог з іншими Помісними Православними Церквами, метою якого ми бачимо визнання доконаного факту автокефалії Української Православної Церкви і створення умов для мирного співіснування.

6. Доручити Предстоятелю від імені Собору звернутися до української держави та міжнародної спільноти у справі захисту свободи совісті та віросповідання в цілому в Україні та зокрема на окупованих територіях Криму і Донбасу.

Закликаємо державу і надалі виконувати свій обов’язок захищати релігійну спільноту і все суспільство від ворожого іноземного впливу, від намагань з-закордону під виглядом релігійної діяльності втручатися у внутрішні справи України, руйнувати її через нав’язування неоімперськоїідеології.

7. Підтримати викладені у Доповіді Митрополита Київського і всієї України Епіфанія на Соборі оцінки та пропозиції і взяти їх до уваги у подальшій праці з розбудови Помісної Церкви.

Архієрейський Собор підносить свої молитви за Помісну Українську Православну Церкву, за перемогу і справедливий мир в Україні, та закликає Боже благословення на духовенство і вірних та на весь український народ.


Архієрейський собор ПЦУ відбувс 14 грудня

Собор ПЦУ закликав державу захищати суспільство від іноземного впливу

Субота, 14 грудня 2019, 19:15
ФОТО ЕЛЬДАРА САРАХМАНА, УП

Архієрейський собор ПЦУ закликає державу і надалі захищати суспільство від намагань з-закордону під виглядом релігійної діяльності втручатися у внутрішні справи України.

Джерело: постанови Архієрейського собору від 14 грудня, оприлюднені на сайті ПЦУ

Дослівно: "Закликаємо державу і надалі виконувати свій обов’язок захищати релігійну спільноту і все суспільство від ворожого іноземного впливу, від намагань з-закордону під виглядом релігійної діяльності втручатися у внутрішні справи України, руйнувати її через нав’язування неоімперської ідеології".

Деталі: Також собор ПЦУ закликає почесного патріарха Філарета до примирення.

Дослівно: "Закликати почесного патріарха Філарета та його оточення до примирення і припинення самоізоляції, ствердивши гарантії положення почесного патріарха Філарета і забезпечення умов його життя та діяльності у зв’язку із завершенням процедури ліквідації релігійної організації "Київська Патріархія УПЦ КП"".

Що було раніше: 14 грудня Православна церква України провела розширений архієрейський Собор з нагоди річниці створення єдиної помісної церкви. На ньому митрополит ПЦУ Епіфаній повідомив про юридичне припинення релігійних організацій "Київська Патріархія УПЦ КП" та "Патріярхія УАПЦ".

Був «порохоботом», а став ще й «єсоботом»

Був «порохоботом», а став ще й «єсоботом»

(Записи анархіста 21 ст. від 12.12.19 р.)

Так сподівався, що сьогодні 12.12.2019 р. я стану подією дня, а воно така фігня! Вбивць Шеремета призначили блазні Авакова, про що анонсував блазень Зеленський, як отой, що Президент України. Полковник-блазень якийсь зі Генштабу ЗСУ оповідає про цілковиту дружбу з «братами-чепігами-рефами» в окопах Донбасу з боку ОРДЛО. Так ще на Україні в Києві на Майдані відкрили своє інформагентство якесь кодло, що фінансоване Воєнкомом РФ, під яскравою назвою «3,14-зда», бо «Звезда» не може бути там, де повна Раша. І як після такого далі жити, скажіть, добрі люди?! А недобрі – помовчте!
Від березня 2014 року я добровільно влаштувався на посаду «я за підтримку Петра Порошенка», що в подальшому набрала цікаву загальну назву «порохобот». Мені то подобалося, бо я вважав і вважаю щиро, що нам в Україні феноменально повезло на той момент з таким лідером. Тільки завдяки йому, Петру Порошенку, та певній видатній частині українського народу вдалося зупинити ворога в межах сучасних і позбавитися того, що варто того: Криму і ОРДЛО. Я достатньо про то писав і може ще напишу, як і не раз казав просту річ: «Не потрібно мені доводити, який Порошенко поганий, а покажіть і доведіть хто кращий за нього» Все інше – так само. Я нікого ніколи не ідеалізував за винятком самого себе, бо ж мають бути винятки, щоб підтвердити правило. Жартую, хоча доля чогось в чомусь того…
Так, я написав заяву про вступ до партії «Європейська солідарність» на чолі з Петром Порошенком саме зараз, коли вона не є правлячою і все сміття з неї типу Гройсманів та Дубневичів пішло геть. Най до «СН» тепер лізуть – до правлячих «слуг рабів», а я хочу бути поряд з Парубієм, Геращенко, В'ятровичем, Забродським та іншими людьми, що є вже тут в «ЄС» не суто заради влади, а заради Правди. І щоб ця Правда постала у Владі. Того і я хочу.
Єдине, що прикро: роки вже не ті, щоб вразі чого вперед у бій, але і втікати не буду, бо тут моя земля і я буду з нею і в ній навіть як гній, тому що вона – моя! Це моя Україна! Пафосно? А нехай! Вона того вартує: наша Велична Україна! Будьмо! Гей! Слава Україні! Героям слава!


Богдан Гордасевич
Львів
Записи анархіста 21 ст. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні від 12 грудня 2019 р. (7527)

Від зека до блазня


Від зека до блазня

Рівно 6 років тому 11 грудня 2013 року вранці я приїхав зі Львова до Києва прямо на Хрещатик зі своїм червоно-чорним прапором УПА, що мав чітку символіку «Свобода або смерть»: червоне, як колір крові, отже і життя, та чорне, символ землі, де лежать мертві. З тим і таким я прибув на Євромайдан. 
Їхав приватним авто в дуже цікавій компанії, про що розповім згодом, а тут про інше. Досить часто доля Незалежної України вирішувалася в Парижі, зокрема якби не протидія керівництва Франції на «Парижській мирній конференції 1919-1920 рр.», через що на неї не були допущенні делегації від УНР та ЗУНР, не відбулося визнання України Незалежною Державою. А на повоєнній «Паризькій мирній конференції 1946 р.» була навіть як представниця незалежної держави делегація від тогочасної України – УРСР, що також була серед засновників ООН*, а РФ – не була. І ось так званий «Нормандський саміт» 9 грудня 2019 р. в Парижі підбив своєрідні підсумки подій 2013-2019 рр. від Революції Гідності та подальшої війни з РФ починаючи від анексії Криму до окупації частини Донбасу – так званої ОРДЛО, яке має місце і дотепер. Таким чином маємо певний підсумок подій в Україні від Януковича до Зеленського: від зека до блазня.
Я не збираюся робити критичного аналізу подій та людей, але хочу дещо спробувати осмислити в стилі відомої тези «А що то було?!»
Врешті, оте «Від зека до блазня» вже достатньо промовисте, однак я не бачу, наразі, значних перемін в житті України, хоча вже пройшло більше півроку перебування на посаді Президента України вельмишановного блазня Володимира Зеленського і минуло за 100 днів роботи ВРУ й Уряду України, під мудрим управлінням панства Дмитра Разумкова та Олексія Гончарука відповідно. Навмисно витримав паузу, щоб не починати наперед поливати їх всіх зеленкою і тим принижувати, але поговорити вже можна більш конструктивно, що і збираюсь робити в подальшому. Оскільки Інетернет привчив людей не читати великі занадто дописи, то я буду випускати невеличкі замітки, що мають наскрізною ідеєю просте «від зека до блазня». Поки що пропоную вчитуватись у зноску і пишатися «А було колись – а було!» То зараз Україна стала головною світовою «хохмою» з імпічментом Дональда Трампа, а що вже всі коміки США обговорюють пана Зеленського відповідно до того, що аж порівнюють з Монікою Левінськи. Прикро. Париж також додав огиди, що явно побільшає в майбутньому…
А поки що йде 11 грудня 2013 року і я перший день на Євромайдані в Києві стою перед трибуною, де виступають промовці та артисти, а кожної години всі присутні дружно співають славень України «Ще не вмерла». Я також голосно співаю і гордо високо тримаю червоно-чорний прапор УПА.
 
Богдан Гордасевич
11 грудня 2019 р.

*Днем заснування орг-ції, який щорічно відзначається у світі як День ООН, є 24 жовтня 1945. Відтоді набув чинності конституційний документ орг-ції – Статут ООН, підписаний 26 червня 1945 на Сан-Франциській конференції 1945. Країнами-засновниками ООН вважається 51 д-ва. Серед них – Україна, запрошення делегації якої на Сан-Франциську конференцію 1945 було результатом міжнар. визнання внеску укр. народу в перемогу в Другій світовій війні. Делегація УРСР однією з перших підписала Статут ООН, зробивши внесок у його розробку. Її керівник – нарком закордонних справ УРСР Д.Мануїльський – був головою першого к-ту конференції, в якому були ухвалені ключові преамбула та 1-ша глава щодо цілей і принципів орг-ції. Укр. делегація була співавтором положень, які стосуються заг. поваги і дотримання прав людини незалежно від расової належності, статі, релігії, а також сприяння міжнар. співробітництву в розв'язанні екон. і соціальних проблем.

Вернадський з минулого що потрібно сучасній Україні

Володимир ВЕРНАДСЬКИЙ

УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ
І РОСІЙСЬКА ГРОМАДСЬКІСТЬ*

Українське питання старе - воно ровесник з'яві українського етнографічного елемента у складі Московської держави. В різні часи питання це набувало різних форм.

Сутність українського питання полягає в тому, що українська (малоросійська) народність виробилася в чітко окреслену етнографічну індивідуальність з національною свідомістю, завдяки якій намагання ближніх і дальніх родичів перетворити її на звичайний етнографічний матеріал для посилення панівної народності лишались і лишаються безуспішними.

Національна самосвідомість українців розвинулась на ґрунті етнографічних відмінностей, особливостей психіки, культурних тяжінь та нашарувань, що пов'язують Україну із Західною Європою, та історично зумовленого ладу народного життя, перейнятого духом демократизму.

Коли польсько-українська боротьба завершилася добровільним приєднанням Української держави до Московського царства, на основі договору 1654 р., одночасно розпочався тривалий, донині не завершений період тертя між українським населенням та російською владою, зумовленого централістськими прагненнями останньої.

У XVII та XVIII ст. російсько-українські відносини зводились до поступового поглинання й перетравлення Росією України як чужорідного політичного тіла, причому попутно ліквідувались основи місцевого культурного життя (школа, свобода книгодрукування) та зазнавали переслідувань навіть етнографічні відмінності. Послідовний розвиток нових начал управління до кінця XVIII століття встиг потроху стерти рештки адміністративної автономії на Україні, а розклад соціальних стосунків, яким супроводжувався новий життєвий устрій, послабив опозицію українців великоросійському централізмові. Як і в період польського панування, вищі прошарки українського суспільства значною своєю частиною йшли назустріч об'єднавчим тенденціям уряду, а народні маси, в міру розповсюдження на Україні нової соціально-економічної структури, перетворювались на живий інвентар державного господарства, втрачаючи роль активної сили в національно-культурному житті краю.

Процес розпаду політичної єдності на Україні проходив не без протестів з боку свідомих елементів українського населення і не без надзвичайних заходів з боку держави, що ними прискорювалося встановлення нового ладу на руїнах старого. Були спалахи місцевих бунтів, спроби перших гетьманів врятувати політичну самостійність краю за допомогою інших держав, були відкриті військові повстання, придушення яких вело за собою жорстокі репресії з боку центрального уряду. Разом з тим останній вдавався до різноманітних способів знищення воєнної сили України аж до спеціальних каральних експедицій (зруйнування Січі) та виселення.

З ослабленням національного життя України протест проти російського централізму набув інших форм, але не припинявся до кінця XVIII ст. Одна за одною у Петербурзі з'являлися депутації, що клопоталися про збереження й відновлення народних прав. Скликання Катериною депутатів для обговорення питань державного характеру викликало на Україні рух протестів проти знеособлення українського люду та позбавлення його політичних прав. Найпалкіші українські політики навіть і в цей період вважали себе вправі скаржитися на дії російського уряду іноземним володарям. У літературних творах цього часу не змовкає туга за втраченими правами й національними вольностями.

У XIX ст. Україна як політичний організм із самостійним внутрішнім життям перестала існувати, будучи остаточно, за висловом Петра Великого, "прибраною до рук" Росією. Всі сліди автономного ладу зникли, всі особливості місцевого укладу, що відповідали народному характерові й становили кращий набуток національної культури - такі, як організація народної освіти, своєрідний устрій церковно-релігійного життя - поступилися місцем загальноросійському порядкові, який тримався на трьох китах: централізмові, абсолютизмові, бюрократизмові. Боротьба за політичні інтереси старої України закінчилась за відсутністю об'єкта цієї боротьби.
Проте національне життя на Україні не зникло: воно в цей час почало відроджуватись у нових формах, відповідно до нових умов. Завдяки зверненню українських письменників до живої народної мови набула значного розвитку і зробилась могутнім фактором національного українського руху оновлена література, близька широким масам українського населення.

Відродження західнослов'янських народностей, що збіглося з цим періодом, дало нову основу й широке наукове та культурне обґрунтування українському національному рухові як одному зі складових елементів прагнення людства залучити народні маси до здобутків культури й утвердиги торжество демократичних ідей.

Перші ідеологи цієї стадії українського руху спирались на ідею рівноправності української народності з іншими слов'янськими народами і ставили своїм ідеалом відновлення національно-політичної самостійності України в складі Росії на засадах федеративного ладу та широкого демократичного устрою в місцевому врядуванні. При подальшому розвиткові руху українське суспільство відстоювало, головним чином, свої права на вільне культивування народної мови в галузі школи й літератури, відносячи національно-політичну автономію краю до постулатів віддаленішого порядку.

Відродження українського руху в нових формах одразу ж спричинило суворі репресії уряду й поклало початок новому періодові боротьби офіційної Росії з українською народністю - цього разу уже, головним чином, з національно-культурною стороною її життя як реальним обґрунтуванням національної самосвідомості української інтелігенції. В офіційній термінології український рух цього періоду дістав назву "українського сепаратизму".

Заходи уряду проти українського руху, крім особистого переслідування українських діячів, проявились у винятковому цензурному режимі, який обмежував вживання української мови в друкові найвужчими рамками, - в утисках української драматургії та сцени, в гонінні української мови у школі, в загальному ворожому ставленні до будь-яких доказів української національної самосвідомості чи навіть стихійного потягу до національного українського елемента.

У часткових проявах боротьби з "українським сепаратизмом" адміністрація, особливо місцева, доходила до переслідування найбезневинніших і найприродніших проявів української стихії - таких, як співання народних пісень, виступи кобзарів тощо.

Як у цих випадках урядова політика не рахувалася з інтересами освіти й культури, видно з того, що з найбільшим озлобленням українська національна ідея переслідувалася в церковно-релігійній та шкільній літературі. Саме там, де українська інтелігенція вбачала найліпше знаряддя освіти і найпряміший шлях до морального й культурного піднесення народних мас, уряд бачив лише загрозу єдності російського народу й міцності держави.

Період інтенсивної боротьби з українським рухом тривав, з деякими хитаннями й перервами, понад 50 років, з 1847 по 1905 рр. Найгостріші моменти: 1847 (Кирило-Мефодіївське братство), 1863 (заборона релігійної літератури)1, 1876 (заборона всіх видів літератури, крім белетристики)2, 1881 (підтвердження цього режиму)3. Мотивувалася ця боротьба твердженнями про етнографічну, культурну і мовну спільність окремих гілок російського народу, про рівномірну участь цих гілок у творенні російської літературної мови, загальнодержавна роль якої мовби виключає потребу в паралельному розвиткові інших мов та літератур руського кореня; водночас вказувалося на державну небезпеку українського "політичного сепаратизму" та переважання в українському русі антидержавних соціальних тенденцій; нарешті, висловлювалися підозри і звинувачення в чужорідному або чужоземному походженні українського руху, який начебто навіюється й підтримується одвічними ворогами Росії, якими є поляки, німці та ін.

Урядова політика цього періоду прагнула певної мети - досягти остаточного злиття українців з панівною народністю і знищити шкідливе для останньої усвідомлення своєї національної особливості в українському населенні.
За своєю суттю ця політика великоруського національного централізму була, таким чином, не менш сепаратистською, аніж підозрюваний у сепаратизмі український рух; тільки офіційний сепаратизм був великоруським і схилявся до перетворення величезної, багатомовної і багатокультурної держави в нівельовану за великоруським зразком країну, великої Росії - у Великоросію.

Визвольний рух за короткий проміжок 1905-1907 рр. приніс українцям свободу від спеціальної цензури, розширення рамок літературної праці, спроби організованої громадської діяльності в галузі народної освіти. Панівні кола у поворотний момент російської історії (кінець 1904 і початок 1905) пішли назустріч і українській народності в її найбільш настійних потребах, наслідком чого стало порушення питання про зняття з української писемності цензурних обмежень та дозвіл на видання українського перекладу чотириєвангелія. Українська національна самосвідомість заявила про себе у цей період національним представництвом у 1-ій та 2-ій Державних Думах, від якого надходили вагомі і обґрунтовані заяви про потреби українського населення в галузі народної школи, що чекали свого розв'язання, про націоналізацію середньої та вищої освіти, а також про місцеві урядові та церковні установи, нарешті, про реформи місцевого врядування, економічних та соціальних відносин. Ці голоси, проте, вже не були почуті і разом з кризою народного представництва замовкли. Настав новий період гонінь українського руху.

Період цей збігся з посиленням націоналістичних тенденцій у російському суспільстві, на які й зіперся у своїй внутрішній політиці Столипін. Боротьба з прагненнями інородців до національного самовизначення стала одним із гасел столипінського правління - і до числа цих інородців недвозначно й свідомо зараховуються українці. Сенатський указ про заборону польської "Oswiaty"4 як організації, що сприяє культурному відокремленню поляків від Росії, став відправним пунктом для дій адміністрації щодо українських "Просвіт" та інших громадських організацій. У ряді циркулярів по відомству Міністерства] в[нутрішніх] с[прав] Столипін оголошує війну з українством державним завданням, що лежить на Росії з XVII ст.
Нарешті як кодекс офіційних поглядів на український рух з'являється дослідження Щоголева5.

Моментом, що ускладнював українське питання, був розвиток українського руху за межами Росії - в Галичині. Там рух почався в середині XIX ст. і мав, як і в Росії, виключно культурно-національний характер з тенденцією до вдосконалення форм внутрішнього управління своєю країною. Ширші рамки політичного життя сприяли успіхові української культури в Галичині. Літературні та громадські сили російської України в часи посилених репресій випливали в Галичину і також брали участь у місцевій культурній роботі. Внаслідок цього українці засвоїли погляд на Галичину, як на П'ємонт українського національного відродження, тоді як російські офіційні сфери звикли дивитися на неї, як на вогнище українського сепаратизму, що підтримується чужорідними впливами. Реакційні москвофільські течії в Галичині зробились опорою такого погляду6.

Ставлення широких кіл російської громадськості до українського руху пройшло значну еволюцію. Спокійно-байдуже на початку, з деякою цікавістю до літератури, що народжувалася, та ідейним співчуттям до національного відродження українців з боку окремих представників слов'янофільської думки, надалі воно диференціювалось. Націоналістичні течії ставились до українства підозріло-вороже, примикаючи до офіційної політики: культурне значення руху зневажалося, соціальний бік викликав побоювання, національний - заперечувався. Прогресивні кола відсторонено співчували, але на практиці тримались пасивно, не вникаючи у позитивні сторони руху і не спиняючись на принциповій недопустимості утисків у сфері культури.
Широкий розвиток української художньої літератури, успіхи української науки в Галичині, культурне й економічне піднесення українського населення в цьому краї як наочний доказ плодотворності національного начала в народній освіті - все це пройшло повз увагу російських громадських кіл. На цьому тлі громадської байдужості лиш іноді вирізнялись випадки глибокого розуміння справ й активно співчутливого ставлення, яке мотивувалось широко тлумаченими інтересами національної єдності і цілісності Росії. Виявом такого позитивного ставлення до українського питання стала записка Академії наук 1905 р. про скасування утисків малоруського друкованого слова, що мала величезне значення як противага тому відчуженню між українською інтелігенцією та російською громадськістю, яке встигло вже виникнути7.

В останнє десятиліття, з посиленням у суспільстві націоналістичних настроїв, з'ясувалося негативне ставлення до українського руху навіть серед певної частини прогресивних елементів громадськості, в очах яких основна небезпека руху полягала саме в його культурній ролі, що нібито загрожує Росії національним та культурним розколом. Ці елементи свідомо підтримують протиукраїнську політику уряду, їх не шокують адміністративні методи оцінки і розв'язання питань педагогіки, філології, культури. З цього середовища незабаром постають провісники великоруського імперіалізму, що визнають право творити культуру лише за великими націями і на цій підставі прирікають культуру 30-мільйонного українського народу на розчинення у великоруському морі.

Ворожість офіційної і націоналістичної Росії до українського руху викликала до себе інтерес і увагу в ідеологів та керівників войовничого германізму, якому вона видалася сприятливим чинником на випадок можливої боротьби проти Росії.

Ця увага німецьких політиків до українського питання не лише не змусила російський уряд і громадськість змінити своє ставлення до нього і вирішити його згідно з принципами загальнолюдської справедливості, настійними потребами української народності й державною користю, але остаточно озлобила ворожі українству елементи, об'єднавши їх у ненависті до нового "мазепинства".

Війна 1914 року до певної міри стала наслідком такого роду настроїв, бо стосунки між Росією і Австрією визначалися здебільшого слов'янофільсько-націоналістичною ідеологією, в якій одне з провідних місць належало ворожому ставленню до зростання української культури в Галичині та прагненню до "возз'єднання під'яремної Русі" з Росією на засадах етнографічної єдності.

Успіхи Росії на австрійському фронті в перші місяці війни дали можливість уряду при сприянні націоналістів розпочати знищення ненависного "вогнища мазепинства".
Здійснювався цей план з чисто німецькою послідовністю й жорстокістю - шляхом повного зруйнування української громади й культури в Галичині та насильного вигнання з неї місцевих інтелігентних сил.

Період невдач, що покликав за собою відступ зі Львова, витверезив націоналістів, котрі надто захопилися, і змусив уряд пом'якшити свою нетерпимість до української національності в окупованих частинах Галичини. Проте загальне ставлення до українського руху не змінилося, про що свідчить тяжке становище висланих галичан і тривалі цензурні утиски української преси та літератури в Росії, які останнім часом, здається, мають тенденцію відновити для українського слова дію доконституційного режиму.

Водночас, в силу обставин, "звільнення під'яремної Русі" набуває дедалі самобутніших форм. У договорах союзних держав з Румунією важливе місце посідає передача їй Буковини, а в переговорах з поляками стосовно державного устрою майбутньої Польщі згадується передбачувана вже тепер заміна російського управління польським на "завойованих частинах польської території", заувага ця, очевидно, стосується окупованої російськими військами частини східної Галичини, що, як відомо, становить не польську, а одвічно українську територію. "Звільнення", таким чином, звелося спершу до зруйнування української культури в ім'я російської єдності, а згодом-до принесення українського населення Буковини й Галичини в жертву румунізації та полонізації.

Нового в цьому для української народності, втім, мало. І в минулому держава жертвувала її інтересами на користь сильніших чи потрібніших у цю мить сусідів - найчастіше на користь поляків, незважаючи на одвічну російсько-польську ворожнечу. В XVII ст. Андрусівський договір розділив українську територію між Росією та Польщею. У XVIII ст. Катерина допомогла полякам придушити повстання українського селянства проти польської влади, тоді як повстанці вважали, що діють в інтересах Росії8. У XIX ст. уряд стає на бік польських аграріїв проти українського демократизму, а сліпа боротьба з унією сприяє полонізації Холмщини. В XX ст. проведене російськими руками знекровлення Східної Галичини відновило в ній попередній вплив польської культури, трохи підірваний перед тим розвитком культури української. В таких випадках інтереси російської справи, російської ідеї, російської спільності керівниками російської політики до уваги не брались.

На думку української громади, російські прогресисти пасивним ставленням до українського питання роблять величезну історичну й політичну помилку. Вони зміцнюють тим самим позиції уряду й націоналістів, замість того, щоб своєю критикою, заснованою на тих же засадах, якими послуговується офіційна теорія, викривати її шкідливість і небезпечність. Голос української інтелігенції при глибоко вкорінених упередженнях проти українського руху не може бути переконливим для уряду й широких, мало обізнаних з суттю справи громадських кіл. Тоді як авторитети російської науки й визнані представники російської громадськості своїм впливом могли б якщо не остаточно зняти українське питання, то все ж зрушити його з мертвої точки і наблизити розв'язання цього вікового, важкого державного непорозуміння.

Небезпека для Росії не в українському русі як такому, а в трактуванні його як шкідливого і до того ж привнесеного явища в державному й національному організмі. За таких поглядів органічний, природний по суті рух, що має рівні права на існування з усіма аналогічними рухами, відсувається в ряди безправних, а отже ворожих даному державному ладові явищ, які легко піддаються відтінкам чужих тяжінь і впливів. При відмові від традиційної політики найширший розвиток української культури цілком сумісний з державною єдністю Росії, навіть при відповідних намаганнях українців реформувати внутрішній устрій. А продовження протиукраїнської політики зберігає в державному організмі виразку безправності і сваволі, що паралізує всякий успіх прогресивних начал не меншою мірою, ніж збереження горезвісної межі осідлості.

Страх перед племінним і культурним "розколом" з оглядом на абстрактну і проблематичну небезпеку вкорінює небезпеку реальну - примирення з насиллям і сваволею. Українці в цьому роздвоєнні культури бачать, навпаки, розквіт закладених у руському племені даних і бояться нинішнього фактичного розколу в російському суспільстві, зумовленого діаметральною протилежністю точок зору прибічників та противників української ідеї. Антагоністи українства не бажають допустити свободи українського руху з побоювання політичного й культурного збитку для Росії - українці бачать збиток саме у відсутності цієї свободи і в можливості сумнівів та вагань з такого ясного і простого питання. Навіть кращі з тих, хто сумнівається, не певні, що варто дозволяти український рух, тоді як українці вважають злочином проти загальнолюдського права протидію освітній та культурній роботі у хоч би яких живих національних формах. Звідси розростається прірва взаємної недовіри, що переходить у ворожнечу.

Українська інтелігенція чекає від Росії повного визнання за українською народністю прав на національно-культурне самовизначення, тобто прав на вільну національну працю в галузі школи, науки, літератури, громадського життя; українці вважають, що в інтересах не лише місцевої української, а й загальноросійської культури не ставити перешкод їхнім прагненням до українізації місцевого громадського та церковно-релігійного життя, а також місцевого самоврядування. В цілому українці вважають, що свобода української культури зумовлюється саме інтересами російської справи і що зберегти українців як руських Росія може, лише прийнявши їх з усім національно-культурним обличчям як українців.

Оскільки український рух органічний і живиться корінням народного життя, то він ніколи не згасне, а отже, позитивне вирішення українського питання для держави, яка не відмовляється від засад правового устрою, неминуче, й будь-які зволікання та відкладання цього вирішення тільки поглиблюють внутрішній розлад у державі, суспільстві й народові.

Питання стоїть про охорону інтересів істинної культури, до того ж здатної проникнути у народні маси значно глибше і ширше, аніж та загальноруська культура, іменем якої оперують вороги українського народу.

Питання стоїть про відмову від таких самих прийомів державного гноблення в національних стосунках, які тепер так часто ставляться на карб германізмові.

Питання стоїть про збереження за Росією культурного й політичного впливу на український рух, бо за нинішньої політики завжди підтримуватимуться умови, що сприяють тяжінню до зовнішніх центрів, як у поляків було-до Кракова, у литовців - до Кенігсберга, в українців - до Львова та Чернівців.

Питання стоїть, нарешті, про збереження й розвиток руського племені з його споконвічних коренів, про посилення його опору чужорідним впливам, про усунення умов, які послаблюють і розкладають українську народність та штучно відхиляють її інтерес у бік неросійських тяжінь.

Представники тих кіл російської громадськості, які співчутливо ставляться до українського руху, повинні взяти це питання до своїх рук. Слід визнати, що ні переслідування з боку уряду, ні відсутність громадської підтримки не спинять праці, яку несе в собі в інтересах свого народу українська інтелігенція. Але громадська байдужість перед фактом національної безправності може поселити в українцях переконання у цілковитій безнадійності нормального еволюційного шляху для досягнення умов, що сприяли б їхній національній справі. А звідси, як природний наслідок, можуть розвиватися, з одного боку, настрої поразки, а з другого - тенденції до ухиляння від загальнодержавної роботи і до зосередження всіх сил на інтересах своєї народності, яке обіцяє в кожному разі більше практичних успіхів. Переконливим прикладом щодо цього є поляки та їхня тактика цілковитої байдужості до питань повсякденного російського життя, оскільки вони не пов'язані з суто польськими інтересами.

Одним із засобів, за допомогою яких можна було б змінити у благотворному розумінні ставлення російського суспільства до українського питання, можуть стати публічні виступи на зразок видання групою вчених брошур з чехословацького та південнослов'янського національних питань. Можливі й інші форми впливу на малообізнані та упереджені щодо українського руху кола громадськості і впливові сфери.

У галузі публіцистики програма практичних заходів на перші часи могла б бути такою:

а) встановлення правильного погляду на український рух у спеціальних виданнях від імені групи російських вчених та громадських діячів;

б) зокрема, сприяння якнайшвидшому вирішенню шкільного питання шляхом висвітлення ролі рідної мови в народній школі та заходів до скасування обмежень щодо української мови, які лежать на ній;

в) сприяння введенню спеціальних дисциплін з українознавства у вищій школі та відповідних предметів у середній;

г) сприяння скасуванню будь-яких обмежень у галузі літератури, преси та культурної роботи, встановлених для українців;

д) можливо, не було б також недоречним піднести голос, у загальноросійських та українських інтересах, проти можливої передачі українського населення Буковини й Галичини під владу Румунії й Польщі.

Це питання прилягає до більш загального питання - про долю української культури в Галичині й Буковині, повне розв'язання якого тепер, звичайно, передчасне, але принципове висвітлення бажане, а певні критичні кроки, як, напр., реабілітація евакуйованих із Галичини українців, - і конче потрібні.

-------

1 1863 р. був поширений т. зв. Валуєвський циркуляр, за яким заборонялося друкувати українською мовою будь-які книжки, крім творів художньої літератури.

2 Емський акт, затверджений 1876 року імператором Олександром II, доповнював Валуєвський циркуляр. Ним заборонялось ввезення до Росії українських - книжок з-за кордону, також не дозволялися театральні вистави українською мовою і друкування текстів українських пісень до нот. Белетристичні твори підлягали найсуворішій цензурі.

3 1881 р. було прийнято закон, який підтверджував основні репресивні заходи щодо української мови. Єдине "послаблення" - дозвіл друкувати словники і тексти до нот.

4 "Оswiata", "Просвіта" - польська та українська громадські організації, створені в XIX ст. для поширення грамотності серед народних мас.

5 Йдеться про книжку київського історика шовіністичного напрямку С. Щоголева "Украинское движение как современный этап южнорусского сепаратизма" (К., 1912).

6 Йдеться про "москвофілів" - суспільно-політичну течію в Галичині, на Буковині і Закарпатській Україні у 2-ій пол. XIX-початку XX ст., яка в своїй діяльності керувалася уявленням про "єдину і неділиму" російську народність і тісно співробітничала з реакційними колами російських шовіністів. Цікаво, що В. І. Ленін на заяву Мілюкова ("До возз'єднання Східної Галичини давно вже прагнула одна з російських політичних партій, яка знаходила собі підтримку в одній з політичних партій Галичини, так званих "москвофілах") у червні 1915 року, тобто майже в той самий час, як писалася ця праця В. І. Вернадського, відповідав: "Ця "партія" - царизм, Пуришкевичі і т. д. - інтригувала давно і в Галичині, і у Вірменії та ін., не шкодуючи мільйонів на підкупи "москвофілів", не спиняючись ні перед яким злочином заради високої мети "возз'єднання" (ПЗТ, т. 26, с. 258).

7 Наприкінці 1904 року царський уряд під тиском революційних подій був змушений піти на певні поступки в обмеженнях щодо української мови. При Академії наук було створено спеціальну комісію для розгляду цього питання у складі академіків О. Шахматова, Ф. Корша, А. Фамінцина, П. Фортунатова, В. Заленського, О. Лаппо-Данилевського і С. Ольденбурга. Комісія 18 лютого 1905 року подала на розгляд загальних зборів Академії наук записку "Про скасування обмежень малоруського друкованого слова", яку було затверджено. Автори записки (в основному академіки О. Шахматов і Ф. Корш) довели неспроможність шовіністичних поглядів на українську мову і вказали на "неприпустимість будь-яких перешкод в її вільному розвитку в інтересах загальнолюдських".

8 Коліївщина - повстання 1768 р. на Правобережній Україні проти шляхти, яке було жорстоко придушене польськими магнатами за допомогою царської армії.

* Стаття "Українське питання і російська громадскість", на думку доктора філологічних наук В. С. Брюховецького, який знайшов її в рукописі в Архіві АН СРСР, була написана, найімовірніше, у липні-серпні 1915 р. на хуторі Ковиль Гора невеликого маєтку В.І. Вернадського у Шишаках на Полтавщині. Вперше опублікована в ж. "Вітчизна" 1988р. (№ 6).

Хроніка 2000 Випуск 35-36

Два блазня на чолі двох країн і це не смішно

08 грудня 2019, Київ 16:50
ПОЛІТИКА
«Джей Лено – новий український президент»: згадки про Україну в американських лейт-найт шоу

Радіо Свобода
Оприлюднення тексту розмови Зеленського і Трампа стало для американських коміків справжнім джерелом натхнення



Президент України Володимир Зеленський (другий ліворуч) та президент США Дональд Трамп під час зустрічі в Нью-Йорку, 25 вересня 2019 року

Американські ведучі лейт-найт програм отримали нову тему для жартів із початком процедури імпічменту президента Сполучених Штатів Дональда Трампа. Об’єктом цих дотепів став не тільки сам мешканець Білого дому, а й президент України Володимир Зеленський. Коміки висміювали заяви Трампа про «невинність» телефонної розмови, яка спричинила скандал, та продовжують кепкувати зі слухань у Конгресі. Радіо Свобода зібрало згадки про Україну та її президента з найвідоміших американських лейт-найт шоу.

Жанр «вечірніх шоу» (або «лейт-найт шоу») зародився на американському телебаченні у 1940-х роках і швидко набув популярності. Ідея полягає в тому, що ведучий жартує про останні новини та приймає в студії відомих гостей. І після скандалу з імовірним тиском президента Дональда Трампа на київського колегу Володимира Зеленського ледь не в кожній такій програмі знайшлося місце для України.

«Україна – нова Росія»?
Ще до оприлюднення стенограми розмови Трампа і Зеленського повідомлення про те, що президент США нібито вступив у змову з лідером іншої країни, змусили американців згадати про розслідування Мюллера щодо втручання Росії у вибори 2016 року. Ось як ці новини прокоментував комік Джеймс Корден у своїй програмі «Пізнє-пізнє шоу з Джеймсом Корденом».

«Трамп може зазнати серйозних правових проблем через це, але водночас... скоріш за все, не зазнає, – припустив комік. – Давайте по-чесному, точно не зазнає. Я почуваюся так, наче все це вже бачив, просто цього разу це як у поганому фільмі, коли не можуть заплатити достатньо, щоб вмовити велику зірку повернутися для сіквелу, типу: «Гаразд, Володимир Путін нас відшив, я впевнений, що ми зможемо дістати президента України».

Корден додав, що, хоч він і чув про властивість історії повторюватися, «але це ж зазвичай займає кілька поколінь, не два роки з точнісінько тією ж людиною».

Читайте також: США: законодавці обох партій висловили підтримку Україні

Порівняння України з Росією стосувалося схожості припущень, ніби Трамп міг користуватися допомогою іноземного лідера для своїх внутрішньополітичних цілей, однак деякі глядачі в коментарях обурилися назвою ролика.

«Це найгірше, що ти можеш сказати українцю, якщо чесно», – написала одна з користувачів, підписана як «Вероніка Смалько».

«Цей хлопець говорить трампівською»
Оприлюднення стенограми стало для американських коміків справжнім джерелом натхнення. Ведучий власного шоу, комік Стівен Кольбер у той же день переповів розмову Трампа й Зеленського в своїй студії.

«Цього ранку адміністрація з якоїсь причини оприлюднила офіційну стенограму з українським президентом Володимиром Зеленським. Ось тут ви бачите, як він викликає захват фанатів «Скаженим потягом» (відома пісня рок-музиканта Оззі Осборна – ред.)», – сказав Кольбер, коли на екрані з’явилася емоційна світлина президента України.

На ній Зеленський показує «козу» – жест, популярний зокрема серед поціновувачів рок-музики.

Ведучий переказав зміст розмови, пародіюючи Трампа.

«Володю, я лиш хочу сказати: я почухав тобі спинку, тож допоможи мені прикопати політичну кар’єру (ймовірного опонента Трампа на прийдешніх виборах, демократа – ред.) Джо Байдена на болотах», – вимовив він, імітуючи хрипкий голос господаря Білого дому. – Зеленський негайно вловив, про що йдеться: «Так, ви абсолютно праві, не на сто, а на тисячу відсотків». Та цей хлопець говорить трампівською мовою!» – зазначив він.

Кольбер також обіграв назву ракетних комплексів Javeline (в перекладі з англійської – «метальний спис» – ред.), які Київ закуповує у США.

«Так, ми продаємо їм списи. Але, якщо російські танки в’їдуть до Києва, перейдемо до спортивних ядер і метальних дисків. Може, навіть молотів», – зіронізував комік. Та потім все ж пояснив, що йдеться про назву зброї:

«Насправді «Джавеліни» – це ракетні комплекси, які ми постачали Україні, щоб вона могла опиратися росіянам, які вдерлися до цієї країни, але ми призупинили цю військову допомогу просто перед тією телефонною розмовою».

Кольбер також прокоментував вираз обличчя Зеленського, коли Трамп висловив побажання, аби він зустрівся з Володимиром Путіним і «вирішив свою проблему».

«О, цей момент, коли твої недолугі дії нарешті тебе наздоганяють», – сказав він.

Згодом, на початку листопада, Стівен Кольбер прийняв у своїй студії британських акторів – Гелен Міррен та Ієна Маккеллена, які спільно знімаються в новому фільмі «Ідеальна брехня».

Поговоривши з гостями про їхні улюблені місця в Лондоні, ведучий перейшов до політики. Він зазначив, що має в гостях «двох найвидатніших акторів сучасності», і запропонував їм спробувати прочитати слова, сказані Трампом Зеленському щодо «послуги». Метою було перевірити, чи вони можуть звучати так невинно, як це стверджує президент США.

«Ви на зв’язку з президентом України, до його країни вдерлися росіяни, у вас є військова допомога, яка йому потрібна, але ви не надасте її, доки не отримаєте зворотню послугу. Ось що ви кажете після того, як він каже: «я хотів би ракети Javelline», – пояснив ведучий, передавши акторам текст і озброївшись суддівським молотком.

Міррен перепитала ім’я українського президента і довірчим тоном промовила прохання Трампа: «Але я б хотів, щоб ви зробили нам послугу».

«Винна», – без зволікань вирішив Кольбер.

Переконати ведучого не вдалося і Маккеллену. Після кількох невдалих спроб Міррен зрештою визнала, що сказане Трампом президенту України, «неможливо вимовити інакше, аніж виглядаючи винним».

Невдовзі Кольбер знову згадав про Зеленського – вже в зв’язку його знайомства з іншим американським коміком Джеєм Лено, про яке на слуханнях заявив посол США в Євросоюзі Гордон Сондланд.

«Сондланд сказав: «Там був президент Польщі, Джей Лено, пан Кушнер». Допитувач питає: «Чи пан Зеленський, як комік, знайшов спільну мову з Джеєм Лено?». І Сондланд відповідає: «Він мав за честь із ним познайомитися. Очевидно, Джей Лено – його герой»... Іі, як мені щойно передали, канал NBC заявив, що Джей Лено – новий президент України», – пожартував ведучий.

«Моніка Левінські» для Трампа

Вже на наступний день після публікації стенограми та зустрічі Трампа і Зеленського обидві події прокоментував інший відомий ведучий власного лейт-найт шоу Джиммі Кіммел. Він саркастично погодився з заявами Трампа, що розмова була «чудовою».

«Він правий, це була чудова розмова. Обмін люб’язностями, утворення дружби, спільні злочини. Жодних зауважень, даю п’ять зірок. І він, здається, навіть не уявляє, наскільки це кепсько. Хто б знав, що Володимир Зеленський стане його Монікою Левінські?» – спитав Кіммел. Він, таким чином, порівняв події зі скандалом, який розгорівся в 1990-з роках через стосунки 42-го президента Білла Клінтона із тодішньою стажеркою Монікою Левінські.

Кіммел не оминув увагою і слова Зеленського під час зустрічі з Трампом про те, що на нього «ніхто не тиснув». Ця заява коміка явно не переконала.

«Що ж, думаю, це все залагоджує. Ви ж чули, що сказав заручник? Ніякого тиску», – зазначив він.

Вже в листопаді Кіммел нагадав про призупинення військової допомоги нібито пояснювали корупцією в Україні. Цей аргумент він також піддав критиці.

«Трамп хоче, аби ми вірили, що причина, з якої він затримував грошову допомогу та вимагав розслідувань, була в тому, що він переймався корупцією в... Україні. Хлопець, який мусив виплатити 25 мільйонів доларів за шахрайство в своєму університеті, хоче, щоб ми повірили, наче йому є діло до корупції в країні, яку він точно не зміг би знайти на мапі. Бути не може», – заявив ведучий.

Навіщо Трамп їздив до лікарні?

Виступаючи перед членами Конгресу в листопаді, співробітник посольства Сполучених Штатів у Києві Дейвід Голмс розповів, як посол США в Євросоюзі Сондланд сказав йому, нібито Трампа не цікавить Україна як така – лише «серйозні справи» на кшталт розслідування проти Байдена.

Комік Тревор Ноа в своєму «Щоденному шоу» прокоментував свідчення Голмса, спершу навівши уривок з новинного випуску щодо слухань. За словами Голмса, якого цитував диктор, хоча посол говорив із президентом не через гучний зв’язок, Трампа все одно було добре чути всім присутнім.

 EMBED SHARE
Трампові «наср… на Україну», прозвучало на слуханнях щодо імпічменту – відео
 
«Саме так, Девід Голмс свідчив Конгресу, що ненавмисно підслухав дзвінок, де Трамп відкрито просив Україну накопати щось на Джо Байдена. І дипломат почув цю бесіду не тому що Трамп був на гучному зв’язку, а тому що Трамп сам – людина-гучномовець. І він такий: я телефоную у зв’язку зі злочинною змовою! Знаєш що? Я тебе не чую, давай через гучний зв’язок: я дзвоню через кримінальну змову! Тож Трамп, який говорить про розслідування телефоном із Сонландом, виглядає доволі кепсько. Що ще гірше, то це те, що після розмови – це просто божевілля – після розмови Сондланд переповідає, про що йшлося, всім, хто був за столом», – сміючись, розповів Ноа.

Втім, за словами ведучого, його «улюблена частина» – це слова Сондланда Трампу про те, що Зеленський зробить все, про що президент США його попросить.

Ноа навів цитату із даних у закритому режимі свідчень Холмса, за якими Сондланд сказав Трампу наступне: «Зеленський любить вашу дупу».

Як зазначив ведучий, такі дані роблять слухання цікавішими, адже Конгрес муситиме поставити питання про цю цитату Сондланду. І дійсно, згодом сам посол підтвердив Конгресу, що «це звучить як щось, що він міг сказати».

Комік згадав про несподіваний візит Трампа до лікарні в листопаді, який змусив журналістів заговорити про стан його здоров’я.

«Можливо, Трамп поїхав до лікарні не тому, що був хворий. Можливо, в нього просто були якісь косметичні втручання, щоб переконати Зеленського дати йому вже той компромат на Джо Байдена», – припустив Ноа.

Читайте також: Все, що відомо про візит Джуліані до Києва та Будапешта

Від американських ведучих дісталося не тільки Трампу, а й його адвокату Руді Джуліані, і теж у зв’язку з Україною.

Ведучий Сет Меєр у листопаді розкритикував його ідею вести подкасти з аналізом слухань щодо імпічменту, а потім згадав і про затриманих соратників Джуліані Лева Парнаса та Ігоря Фрумана.

«Його (Джуліані – ред.) партнери, які допомагали йому шукати компромат в Україні, вже заарештовані. Пам’ятаєте цих двох хлопців, Лева та Ігоря? Це їхні справжні імена, хоча неможливо відрізнити, хто з них хто, вони виглядають так, наче грали грабіжників у українському римейку «Один вдома». Ми дізналися цього тижня, що Трамп щонайменше десять разів зв’язувався з цими хлопцями», – додав він.

А теорію, що Україна, а не Росія, могла стояти за втручанням у вибори президента США 2016 року, Меєр в іншому випуску назвав «божевільною» і «повністю спростованою».

Тим часом публічні щодо ймовірного імпічменту президента США в Конгресі тривають. 5 грудня спікерка Палати представників Ненсі Пелосі, яка представляє Демократичну партію, заявила, що проситиме юридичний комітет палати продовжити роботу над проєктами статей про імпічмент, оскільки «президент не залишає нам іншого вибору, ніж діяти».

У відповідь Трамп назвав прихильників імпічменту «неробами», які намагаються відсторонити його від посади «через ніщо».


Богдан Гордасевич
Досить закономірний результат, коли блазень виліз на трон і вдягнув корону, але залишився за фахом тільки блазнем, що і стало безкінечним змістом реприз циркового стьобу в стилі Біма і Бома. Просто гротеск долі: Зеленськи став тим персонажем, з якого найбільше сам полюбляв знущатися і жартувати. Детально дивіться за посиланням.

Сценарії для України

Валерій Пекар

Яка Україна потрібна Росії? 
(аркуші з нормандської папки)

Напередодні нормандських переговорів було би варто зрозуміти, якою є стратегічна ціль Росії щодо України, адже суть і формат переговорів визначатимуться саме цим. Спочатку визначимо, який стратегічний інтерес складає Україна для Росії, а потім окреслимо різні сценарії та оцінимо їхню привабливість для Росії.

Які основні характеристики російської держави? По-перше, це імперія — хоча трохи пошарпана та зменшена у 1991 році, але в усіх сенсах правонаступниця всіх попередніх імперських форматів державності, від царського до радянського. По-друге, це авторитарна держава, де традиція демократії, прав людини та підзвітного урядування ніколи не була вкоріненою. Важливо, що обидві характеристики є питомими для Росії: вона народилася як держава з цими характеристиками, виросла й існувала завдяки їм (згадайте ординський вплив на формування формату державності та колоніальну політику ранньої Московії щодо навколишніх слов’янських і неслов’янських утворень, яка стала передумовою її вивищення та зростання).

Росія — остання імперія світу, як вважає багато дослідників. Майже всі подібні імперії припинили своє існування. Можна сказати, що імперії — динозаври ХХІ сторіччя, і ця метафора ілюструє не лише проблематичність існування імперій у швидкоплинній та мінливій сучасності, а й їхнє ставлення до навколишнього політичного середовища. Рептилії не мають друзів, вони розглядають всі рухомі об’єкти як потенційну їжу. Тому навколишні території та їхнє населення розглядаються імперією виключно як ресурс.

Які українські ресурси важливі для Росії?

1. Людський ресурс: слов’янське населення, яке в Росії стрімко меншає порівняно з неслов’янським. Але складає інтерес лише те слов’янське населення, яке можна приватизувати, навернути в імперську парадигму.

2. Економічний ресурс: промисловий та сільськогосподарський потенціал, в який можна інвестувати на вигідних умовах, та значний ринок, який можна контролювати.

3. Геополітичний ресурс: можливість здійснювати «проекцію сили» та залучати до геополітичних проектів, або принаймні не дати це зробити іншим.

4. Внутрішньополітичний ресурс: приклад неспроможності цінностей та політичних систем, альтернативних російській державності, для підтримки власної внутрішньої політики.

5. Семантичний ресурс: всі російські сенси (рання державність, писемність, православ’я, слов’янство, культурна ідентичність, «Третій Рим», роль в європейських справах і навіть назва країни) запозичені з давньої Русі, з київських пагорбів, а сучасну Росію придумали (і значною мірою втілили) київські інтелектуали XVII-XVIII сторіч. Звідси російське прагнення приватизувати історію, героїв, сенси та слова: без них Росія лише пізній нащадок Орди.

Розглянемо різні сценарії розвитку України з точки зору російських інтересів. Сценарії вишикувані у напрямку зниження привабливості для Росії. Привабливість визначається можливістю отримувати вищевказані ресурси на вигідних умовах.

1. Білоруський сценарій

Формально незалежна держава, але фактично абсолютно залежна і керована у політичному, економічному та безпековому вимірах. Частина одного економічного та культурного, а в перспективі і політичного простору. Ключовий партнер у торгівлі, інвестиціях, енергетичних та безпекових проектах. Політичний інструмент відновлення формального радянського федералізму, що дозволяє зростати далі за рахунок слабких сусідів. За політичною суттю, це васальна держава. Максимальна можливість легітимно експлуатувати всі види українських ресурсів, що означає найбільшу привабливість цього сценарію.

2. Багатовекторний сценарій

Україна за часів другої каденції Леоніда Кучми: формально незалежна держава, але значною мірою залежна у вищевказаних вимірах. Вплив Росії не є абсолютним, його потрібно узгоджувати та обмежувати на вимогу локальних можновладців та олігархів. Певні бар’єри існують для російського впливу в економіці та політиці. Багатовекторність зовнішньої політики на практиці стримує альтернативні геополітичні проекти (ЄС, НАТО). Існують певні механізми легітимації російської присутності (військові бази, інвестиційні проекти тощо). За політичною суттю, це протекторат. Обмежена можливість легітимно експлуатувати всі види українських ресурсів, що означає меншу, але досить високу привабливість цього сценарію.

3. Провалена держава (failed state)

Формально незалежна держава, але з надзвичайно слабкими інституціями, неефективна і неспроможна. Країна постійних внутрішніх конфронтацій, перманентної нестабільності, періодичних майданів, політичних криз, дострокових виборів, зміни урядів, збройних переворотів тощо. Реальну політичну силу являють не визначені Конституцією політичні інституції, а олігархи, силовики та регіональні барони з їхніми приватними арміями. Це ще більше обмежує можливість експлуатувати всі види українських ресурсів, але й не дає можливості це робити іншим центрам сили, а також створює певну легітимацію розширення російського впливу «задля безпеки спільного європейського дому» і таке інше.

4. Заморожений конфлікт

Незалежна Україна, в межах якої існує анклав, що не контролюється українською владою та є джерелом постійної конфронтації та напруження (як Придністров’я, але певні риси знаходимо як в Абхазії та Південній Осетії, так і в форматах російського впливу на карабахський конфлікт). Неможливість для України проводити повністю самостійну зовнішню політику. Постійна присутність російських військових формувань (наприклад, у легітимному статусі миротворців, але якщо не вдасться, то в нинішньому статусі «добровольців» та «гуманітарної допомоги»). У цьому сценарії Росія не може експлуатувати українські ресурси поза межами анклаву, але може створити проблеми для інших центрів сили (відлякувати інвесторів, відтерміновувати зовнішньополітичні ініціативи тощо).

5. Буферна зона

Незалежна Україна, яка відмовляється від своїх євроатлантичних амбіцій в обмін на багатосторонні гарантії безпеки (щось на кшталт оновленого Будапештського меморандуму). Можливі обсяги впливу Росії в економіці та культурі визначаються у Києві: певною мірою відновлюється торгівля, налагоджується співпраця в енергетиці, існує вільне транспортне сполучення. Росія якимось чином бере участь у багатосторонніх проектах відновлення Донбасу, відмовляючись від односторонньої легітимації свого статусу «старшого брата», але позбавляючи такого статусу й іншу сторону. У цьому сценарії Росія практично не має можливості експлуатувати українські ресурси на вигідних для себе умовах, але обмежує ці можливості для інших.

6. Євроатлантична Україна

Незалежна Україна, що рухається в напрямку інтеграції з Євросоюзом та НАТО. Посилення та підвищення спроможності й ефективності українських інституцій. Дуже обмежене економічне співробітництво в окремих сферах. Інтеграція України в європейський економічний, правовий, безпековий і культурний простір на європейських принципах «багатоголосся», вільного руху ідей, людей та капіталів. Мінімальний вплив Росії, найменш бажаний для Росії сценарій.

Ці шість сценаріїв вишикувані у порядку зменшення привабливості для Росії з точки зору її стратегічних інтересів — від найкращого для Росії першого до найгіршого шостого. Вони не залежать від настроїв російського керівництва та визначаються геополітичними (у широкому розумінні, включаючи геоекономіку та геокультуру) інтересами російської держави, притаманними їй протягом всієї історії (адже існують лише два типи російських правителів — «збирачі земель» на кшталт Івана Грозного, Сталіна чи Путіна та «деконструктори» на кшталт Горбачова).

Але існує і сьомий сценарій. Передумовами для нього є великі геополітичні амбіції нинішнього російського керівництва, що виходять далеко за межі стратегічних цілей експлуатації всіх видів українських ресурсів. Путін воює не з Україною — він воює із Заходом, із західними цінностями, відверто насміхаючись над лібералізмом, демократією, євроатлантичною єдністю та намагаючись ствердити їхню неспроможність і довести всьому світові переваги іншої системи цінностей. Тому його ціль — не лише Україна, а Європа. Найкращим сценарієм для нього є такий, який створює проблеми для Європи, європейської солідарності та європейських цінностей. Тому ми ставимо цьому варіанту найвищий рейтинг нуль.

0. Руїна. Територія хаосу

Сильні внутрішні конфлікти, переведені із ціннісної у географічну площину, розвалюють Україну на кілька державних утворень, що мають різну геополітичну відстань залежно від можливості та вигідності експлуатувати всі види їхніх ресурсів. Одні частини відверто анексуються Росією та інтегруються в неї (сьогодні це Крим, а в якийсь момент може бути і Донбас). Другі частини формують буферну державу зі сценарію номер 1 (кандидатами є Харків та Одеса, причому Харків вже відіграв цю роль сто років тому). Третя частина формує провалену державу за сценарієм номер три (наприклад, зі столицею в Києві, або, ймовірно, Центр + Галичина). Четверті частини, які найменше піддаються можливостям експлуатації ресурсів з боку Росії, відвалюються та інтегруються до західних сусідів, часом створюючи суперечки між ними (найбільш очевидним є Закарпаття, але в умовах розвалу таких кандидатів буде більше). Потоки українських біженців затоплюють Європу. Цей сценарій досягає всіх видів стратегічних цілей нинішнього російського керівництва, спрямованого не лише на відновлення імперської сили, але й на приниження альтернативних геополітичних проектів та ціннісних систем.

В усіх сценаріях інструментами російського впливу є не лише збройні формування, економічна, дипломатична та інформаційна війна, а й українські олігархи, українська корупція, російський культурний вплив, слабкість українських інституцій та української ідентичності.

Отже, маємо сім сценаріїв, вишикуваних у рейтингу привабливості для Росії з точки зору об’єктивних можливостей експлуатувати українські ресурси: людські, економічні, геополітичні, внутрішньополітичні, семантичні. Нескладно побачити, що привабливість сценаріїв для України формує той самий рейтинг, тільки у зворотному порядку.

На основі цього рейтингу можна створити образ перемоги для України, але це вже наступна тема.

Давайте уважно дивитися, які сценарії Росія буде просувати на нормандських переговорах, а які сценарії захищатимуть українське політичне керівництво та громадянське суспільство.

Автор висловлює щиру подяку всім колегам, що брали участь у створенні цієї статті.

Богдан Гордасевич: особисто вітаю ЗСУ



Від себе особисто вітаю всіх воїнів та ветеранів зі святом: Днем Збройних сил України. Саме вони є головним фактором того, що Україна є і буде Самостійною і Незалежною світовою Державою. Жодні посадовці та керманичі вже ніколи не зможуть змінити цього стану, бо є сила, яка нас всіх від того боронить - ЗСУ! 
Слава Україні! Героям слава!
Щирі вітання Збройним силам України!


Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
1413
предыдущая
следующая