О сообществе

Тут об’єднуються ті, хто любить свій Край. Ми писатимемо тут про це. Будемо розміщувати цікаві фото, обговорювати проблеми сьогодення.

Увага! Учасником співтовариства може стати блогер, який пише на українську тематику.
Вид:
краткий
полный

Ми любимо тебе, Україно!

З Тернополя в Ріо-де-Жанейро

  • 27.07.16, 11:39

олімпіада

Тернопільське обласне відділення Комітету з фізичного виховання та спорту Міністерства освіти і науки України повідомляє, що студенти-спортсмени, які навчаються у Тернопільському національному економічному університеті включені до складу збірної України з метою участі у ХХХІ Літніх Олімпійських іграх у м. Ріо-де-Жанейро:

1. Ахадова Світлана Ігорівна – веслування на байдарках і каное
2. Тугарєв Олександр Олександрович – вітрильний спорт
3. Ткачук Вікторія Вікторівна – легка атлетика
4. Тітімець Анна Сергіївна – легка атлетика
5. Мельник Тетяна Юріївна – легка атлетика

http://infoprostir.te.ua/?p=134567

Автомайдан повідомляє

  • 27.07.16, 11:12

Автомайдан продемонстрував маєтки екс-пркурора Тернопільської області!
Як повідомляють ЗМІ, нещодавно працівники НАБУ затримали високопосадовця з підозрою в отриманні неправомірної вигоди. Правоохоронці підозрюють, що пан Сідоров разом із колегою з обласної прокуратури вимагали хабар розміром у 300 тис. грн.
На гачок НАБУ Віталій Сідоров попався вперше. У свій час співробітники Бюро уже робили обшуки в обласній прокуратурі, але тоді міському прокурору вдалося уникнути неприємностей, як і люстрації вцілому.
Це не давало спокою тернопільським активістам громадських організацій, які днями проаналізували декларацію посадовця і викрили у ній багато невідповідностей. Як повідомлється, у декларації за 2013 рік вказано, що Віталій Сідоров володів автомобілем Audi А6, у 2014 цей транспортний засіб зник із декларації прокурора, а у 2015 з’явився у власності членів його родини. Де автотранспортний засіб перебував у 2014 році, – невідомо.
Стосовно нерухомого майна Віталія Михайловича, то він має квартиру в м. Кременець 52,9 м2, проте проживає уже 3 роки поспіль в будинку, який перебуває в користуванні площею 264,1 м2. Довгострокова оренда будинків у Тернополі та передмісті, за ринковими цінами, становить від 350 дол. США за місяць.
Відтак, за рік ця сума складає більше 100 тис. грн., що становить понад 60% від доходу. У декларації Сідорова В. М. не відображено домоволодіння у м. Кременець, що відповідно до відомостей з реєстру прав власності на нерухоме майно належить дружині Сідоровій І. А. з 2004 року.
На переконання громадських активістів, головний прокурор Тернополя приховав чимало своїх володінь і зробив це лише тому, що громаді було б важко пояснити, звідки у нього такі статки, які на одну прокурорську зарплату не придбати. Однак останні заяви НАБУ усе пояснюють.

Могли....

  • 26.07.16, 16:00
Країну вже не врятувати...
При владі нелюдь і скоти.
А ми ж могли, брати, повстати!
А ми ж могли перемогти!
Цинічну банду трупоїдів,
пройд мародерів і потвор,
кубло із гнид і паразитів,
що чинят нам голодомор.
Та не повстали.Не спинили.
Країну банді віддали.
Тотальний бій усім народом
злочинцям знову не дали...
Країну вже не врятувати...
Мабуть, вона нам не потрібна?
За Правду й Волю не  повставали,
щоб могли ми жити гідно.
Тепер в нас буде РАБОВЛАСНИК!
А ми - нікчемнії РАБИ!
Знов Україна поринає
у морок сорому й ганьби....
Країну вже не врятувати...
Усі Герої полягли.
Нас будуть з Неба проклинати
за те, що ми не вберегли
єдину нашу Україну.
Прекрасний  хлібний рідний край
перетворили в домовину.
ХОЧА МОГЛИ СТВОРИТИ РАЙ!!!

Взято з Інтернету

Отакої!!!

  • 26.07.16, 10:52

Де Бережани, а де Америка, Голлівуд! Однак рід однієї із всесвітньовідомих голлівудських актрис має коріння у багатому на історію та визначних постатей симпатичному галицькому містечку. Барбра Стрейзанд (Barbra Streisand)! Так, саме дід цієї голлівудської знаменитості, як стверджують дослідники, народився у Західній Україні, в містечку Бережани, що на Тернопільщині. Та й інші родичі також.


Не спи, моя рідна земля!

  • 26.07.16, 00:15


ПРОКИНЬСЯ,МОЯ УКРАЇНО!

Я тобі скажу,
де квітне дивний сад,
де срібляста ніч
тремтить у темних водах.
У далекий край
лежить нелегкий шлях,
доки хижа ніч кружля по колу.
Приспів:
Не спи, моя рідна земля!
Прокинься, моя Україно!
Відкрий свої очі у світлі далеких зірок!
Це дивляться з темних небес
загиблі поети й герої –
всі ті, що поклали життя
за майбутнє твоє.
Я тобі повім
про мрію золоту,
що палким вогнем
горить в моєму серці.
Про щасливий край,
про радісних людей,
де життя кидає виклик смерті.
Приспів:
Не спи, моя рідна земля! 
Прокинься, моя Україно!
Відкрий свої очі у світлі далеких зірок.
Це дивляться з темних небес
загиблі поети й герої –
всі ті, хто так вірив у світле
майбутнє твоє.

Сергій  Фоменко

Обличчя ворога з АТО



Днями українські військові взяли в полон пораненого офіцера одного із загонів проросійських сепаратистів на Донбасі, який виявився кадровим старшим лейтенантом російської армії на ім'я Олексій Седиков, родом з Архангельської області. Це підтверджують і його власні свідчення, і знайдені при ньому документи. Відеозапис допиту Седикова і його розмову з українськими журналістами показали кілька українських телеканалів.

Розповідь Олексія Седикова про те, як він потрапив на схід України, його оцінки обстановки і настроїв на території, підконтрольній бойовикам, становлять великий інтерес, каже журналіст, військовий кореспондент українського телеканалу «1+1» Андрій Цаплієнко, який був серед тих, з ким полонений росіянин (який спочатку назвав себе Олександр) погодився спілкуватися.

– У районі села Троїцьке, Луганська область, у ніч на 11 липня був обстріл наших позицій з боку бойовиків. Обстріл почався десь о 22:20, а о 22:45 спостерігачі помітили трьох озброєних чоловіків, які рухалися до українських позицій. Їх дочекалися і запропонували їм здатися. Вони відмовилися. Тоді українські військові відкрили вогонь, в результаті чого всі троє були поранені. Один із них, як з'ясувалося, його звали Натан Цакіров, був поранений смертельно і помер на місці. Другий трохи пізніше помер, отримавши поранення в груди. Олексій Седиков отримав поранення в область стегна, і його вдалося врятувати, і ми змогли з ним поговорити.

– Ви вже довго працюєте в зоні АТО на сході України, при цьому пишете, що це було одне з найскладніших Ваших інтерв'ю за весь час. Чому?

– По-перше, коли ти спілкуєшся з військовополоненим, це вкрай важко, знаючи, що ця людина воює проти твоїх товаришів. У мене на фронті дуже багато друзів за роки війни з'явилося. І знати, що ця людина могла стріляти в них... Другий момент – ця людина поранена, з пораненими спілкуватися також досить складно. По-третє, він від самого початку відмовився від інтерв'ю, кричав: «Я не буду з вами спілкуватися! Мені потрібні тільки російські журналісти! Я хочу бачити консула!». У нього була істерика. Дуже складно було перечекати цю істерику і переконати людину піти на розмову. Ми не можемо спілкуватися з людиною всупереч її бажанню і коли вона перебуває у такому стані.

    Він ніяк не хотів розуміти, що перебуває на території іншої держави, що він прийшов на територію цієї держави зі зброєю в руках як окупант і агресор

Довелося, по-перше, його переконати. По-друге, було вкрай складно спілкуватися з ним, розуміючи ступінь зазомбованості цієї людини. Він абсолютно не хотів визнавати очевидних речей. На фразу «ви воюєте проти нас» він відповідав фразою «а ви воюєте проти нас». І він ніяк не хотів розуміти, що перебуває на території іншої держави, що він прийшов на територію цієї держави зі зброєю в руках як окупант і агресор. Десь всередині нього, напевно, Україна – це не окрема країна, а якась територія, яка за волею провидіння якось випадково опинилася самостійною, і її терміново потрібно повернути в стійло.

    У нього були психологічні проблеми через розлади в сім'ї. Мабуть, це теж його підштовхнуло до того, щоб виїхати на Донбас

Тому доводилося з ним говорити акуратно, наводити такі аргументи, з якими він не міг би сперечатися, щоб ця людина трошки зрозуміла, що вона перебуває в іншій країні, що він – окупант. Мені здається, що в якійсь мірі це вдалося. Плюс у нього певна культурна обмеженість була присутня. Він аргументував свої вчинки так: «Пам'ятайте фільми «Троя», «Триста спартанців»?». Весь його культурний горизонт був обмежений ось такими дитячо-голлівудськими поняттями про добро і зло. Проте все-таки ми з ним поговорили. Вдалося з'ясувати, що у нього були психологічні проблеми через розлади в сім'ї. Мабуть, це теж його підштовхнуло до того, щоб виїхати на Донбас.

– У його зізнаннях і розповідях про те, що відбувається на землях, захоплених «ДНР» і «ЛНР», щось принципово нове для Вас прозвучало?

– Спочатку з ним вдалося поговорити співробітникам Служби безпеки України, на камеру. Частина цього інтерв'ю потрапила в інтернет. Потім він поговорив з нами. І це були ніби дві абсолютно різних розмови за настроєм.

    Нам вдалося з'ясувати деякі загальні факти: що на командних посадах у збройних структурах бойовиків числяться російські офіцери (це він підтвердив і в першому, і в другому інтерв'ю), що ці люди приїжджають і виїжджають, що це – відрядження

У першому інтерв'ю він був більш податливий, мабуть, розумів ситуацію. Йому потрібна була допомога. Він був готовий дякувати кому завгодно. З нами він був спочатку агресивішний. Інформація, яку він дав у другому інтерв'ю, дещо відрізнялася від попередньої. Але при цьому нам вдалося з'ясувати деякі загальні факти: що на командних посадах у збройних структурах бойовиків числяться російські офіцери (це він підтвердив і в першому, і в другому інтерв'ю), що ці люди приїжджають і виїжджають, що це – відрядження.

Він підтвердив, що досить велика кількість озброєних людей з «підрозділів збройних сил» «ДНР» і «ЛНР» підведені в район Дебальцева. Це, зокрема, ті речі, які нас цікавили. Тому що ми не розуміємо, з чим пов'язана нинішня активізація бойовиків уздовж лінії фронту. Чи то це готується наступ, чи то це чергове розгойдування ситуації – при тому, що Україна дотримується Мінських угод. Звичайно ж, самі бойовики цього не роблять. Власне, він не зміг нам пояснити причину. Він говорив, що «це не мій рівень, я всього лише старший лейтенант, командир взводу».

– Як ми зрозуміли, він скаржився на те, що сам він отримує гроші, що місцеве населення з того боку фронту дивиться на таких, як він, як на диких звірів. Чи було відчуття, що цей російський військовослужбовець пішов воювати просто за гроші, як найманець?

    «Місцеві», які воюють за «ДНР» і «ЛНР», отримують, на рівні рядового, приблизно 15 тисяч рублів (і то нерегулярно) – це десь 5 тисяч гривень

– Я точно знаю, що «місцеві», які воюють за «ДНР» і «ЛНР», отримують на рівні рядового приблизно 15 тисяч рублів (і то нерегулярно) – це десь 5 тисяч гривень. Ми цю інформацію і від Олексія отримали, і з інших джерел. Крім того, настрої на тому боці ми теж дуже непогано знаємо. І розуміємо, що, навіть якщо люди на тій стороні ще не стали любити Україну, вони вже щосили страждають від нескінченної кризи, яка викликана війною. Тому що ціни на тій стороні приблизно в 2 рази вищі, ніж на решті України. Зарплати, звісно, менші, оскільки промисловість, в основному, не працює. Для багатьох єдиний спосіб заробити – це піти служити в ці незаконні збройні формування і отримувати ось ці жалюгідні 5 тисяч гривень, тобто 15 тисяч рублів.

    Росії цей Донбас не потрібен

Специфіка цього регіону в тому, що вони від самого початку хотіли «по-тихому віддрейфувати» до Росії, як Крим, – і в цьому була головна мета всіх цих маніпуляцій, які згодом призвели до війни. А цього не вийшло, Росії цей Донбас не потрібен! Це абсолютно депресивний регіон, з величезною кількістю кримінальників, які взяли в руки зброю. Те, що нам розповів Олексій, швидше, пов'язане з його якоюсь особистою проблемою, можливо, сімейною, яка його виштовхала на Донбас. І він вирішив стати «героєм», «звільняти «русский мир» від злісних «укров». Гроші не були головною для нього причиною.

– Чи не було відчуття, що цей російський старший лейтенант після всього вважав себе якось зрадженим російською державою?

    Цих хлопців, ось цю трійку, зупинену на українському опорному пункті, відправили на завдання як смертників, як гарматне м'ясо. Звичайно ж, це була зрада! І він це розуміє

– Коли я йому сказав, що за ним ішла ще група в кількості 20 осіб, він так розхвилювався! Він сказав: «Та ви що?! Ви розумієте, що ви говорите?! Якби нас було 20, ситуація б взагалі обернулася по-іншому». А наші спостерігачі з різних пунктів відзначили, що за його групою йшла більш підготовлена група в кількості приблизно 18-20 осіб. Олексій про це не знав. Це говорить про те, що цих хлопців, ось цю трійку, зупинену на українському опорному пункті, відправили на завдання як смертників, як гарматне м'ясо. Звичайно ж, це була зрада! І він це розуміє. І його злість пов'язана, мені здається, саме з цим – з розумінням того, що їх просто кинули на українські позиції вмирати, відволікати від основного удару. Ту групу, до речі, теж помітили, і їм не дали пройти.

– У настрої і в поведінці цієї людини ви не побачили якоїсь перспективи завершення конфлікту на Донбасі – що сепаратисти здуваються, що з того боку ніхто не бачить ні сенсу, ні мети?

    Ніякої жалості і співчуття до українців ці люди не відчувають. Мета їх була – зробити диверсію

– Коли цих хлопців затримали, вони лежали в кущах, стікаючи кров'ю, і просили про допомогу. І їм почали надавати допомогу, дуже професійно. Повірте, я уважно дивився ці кадри, щоб побачити, чи не було якихось знущань над військовополоненими. Цього слід було, можливо, очікувати. Так ось, українські лікарі дуже коректно виконували свій обов'язок, оскільки перед ними були поранені. При цьому запитували: «Що ви тут робили? Навіщо ви сюди прийшли?». Вони говорили, що вони випадково забрели на українські позиції. А коли їх відвезли в госпіталь, під залишеним ними боєкомплектом була виявлена бомба-«розтяжка», тобто вони встигли поставити розтяжку для того, щоб підірвати цей боєкомплект і нас! І коли їх уже затримали, вони про це не сказали! Це показує, що ніякої жалості і співчуття до українців ці люди не відчувають. Мета їх була – зробити диверсію. Ну, про що можна говорити? Я думаю, що нічого у свідомості цих людей так радикально, на жаль, не зміниться.

    Їхні свідчення будуть взяті до уваги в майбутньому суді щодо злочинів на Донбасі. У тому, що такий суд буде, я навіть не сумніваюся

Упевнений, що ці військовополонені, зокрема Олексій, ще зіграють свою роль. Їхні свідчення, мені здається, будуть взяті до уваги в майбутньому суді щодо злочинів на Донбасі. У тому, що такий суд буде, я навіть не сумніваюся. На тому боці є наші полонені, дуже багато. З ними поводяться не так, як з Олексієм. І окрему палату не виділяють, а найчастіше просто залишають гнити без медичної допомоги. А ще є українські політв'язні в російських в'язницях. І є велика надія, що цю людину зможуть поміняти на будь-кого з цих людей, про яких я говорю. Взагалі ще показовий момент – склад цієї групи. Їх було троє, і з цих трьох у двох були російські документи. Третій був без документів. Я б, звичайно, не хотів екстраполювати процентне співвідношення росіян у цій групі на загальне процентне співвідношення росіян серед бойовиків, але, повірте, їх достатньо.

– Українці, які воюють на Донбасі, які сидять безпосередньо в окопах, не роздратовані тим, що таких свідчень того, що відбувається все більше і більше, очевидних для них, але в Києві, в Брюсселі або де б то не було ще їм уваги якось не приділяють? Чи немає якоїсь зневіри?

    Українці в окопах роздратовані, швидше, політикою подвійних стандартів країн ЄС

– Українці в окопах роздратовані, швидше, політикою подвійних стандартів країн ЄС, які декларують свої союзницькі наміри щодо перспектив возз'єднання України, але нічого не роблять для допомоги нашій воюючій країні. Яка, по суті кажучи, захищає європейські ідеали, яка декларує своє прагнення жити за європейськими законами – нормальне, людське, цивілізоване. Роздратування є. Я після говорив з командиром батальйону, який затримував цю диверсійну групу, Олексієм, і він сказав дуже просто: «Треба, щоб ця людина була цілою і неушкодженою, тому що у мене на тій стороні троє полонених. І є шанс, що завдяки обміну вони повернуться». А роздратування з приводу високих політичних матерій в окопах немає. Наші військовослужбовці зараз виконують роль «замка на дверях», який не дозволяє зламати ці двері і ввійти злодієві в будинок. Це зараз їхня головна функція. У Кремлі, мені здається, вирішили поставити питання ребром: або є Україна, або нема України. Ну, що ж, ми прийняли ці умови гри! Ми теж розуміємо, що від результатів цієї війни залежить буде у нас країна чи не буде.

http://www.radiosvoboda.org/a/27879542.html

Мій позитивний цинізм (оновлено)




Події і цього, і попередніх місяців в Україні та Світі в цілому навіяли мені позицію, яку я означив як своєрідну суміш злого і добро, назвавши як "позитивний цинізм", тобто я відкидаю всілякі охи та ахи, псевдогуманні реверанси та плаксивість, а намагаюся бути прагматичним, по-можливості свого розуміння подій - реалістичним, а в цілому - патріотичним і з того дещо злим, сердитим, кусючим тощо. Тобто всі події в середині і зовні України я розглядаю суто з погляду, яка користь чи навпаки прикрість буде від того нашій державі Україні.

Для прикладу свіжа новина про визнання після рішення парламенту ще й сенатом Польщі відзначення щорічно 11 липня як дня геноциду поляків на Волині у 1943-1945 роках  від рук українців. Давайте просто неупереджено поглянемо на прийняте це рішення: що в ньому є хорошого? Який позитив воно несе в собі? Ніякого. Ще б просто день вшанування пам'яті жертв тої трагедії мало б хоч якусь позитивну зернину, але тут йдеться не пошанування своїх, а обвинувачення інших у злочинах проти людства - геноциді, що є зовсім різні речі. В такому визначенні жертви стають не змістом, а засобом. Поляки не жаліють за жертвами, а звинувачують інших, тобто нас, українців, що ми є погані і навіть злочинці.

Щоб та давня ситуація стала більш зрозумілою сучасникам, я її переформатую на сьогодення: це всеодно, якби в Російські Федерації їх Дума і Рада старійшин прийняли закон про визнання теперішніх подій на Донбасі в так званих ДНР та ЛНР як "геноцид російського народу". Особливо злочинним для них є вбивство громадян збройних сил РФ, які "добровільно" приїхали в Україну воювати на захист місцевого російського населення. Полон і викрадення офіцера ЗСУ Надії Савченко з України до Російської Федерації та її подальше ув'язнення і засудження за те, що як військовий на своїй землі захищала свою землю, народ і країну - яскравий факт подібної правочинної шизофренії, що проявилась тепер ось сповна  і в сенаті Польщі. Бо обізвати зараз (!) прадавні події в Західній Україні 1943 - 1945 років "геноцидом поляків" і "Волинською різнею" аналогічне до абсурду визнати теперішні події на Сході України як "геноцид росіян" та "Донбаська бійня". Доречно наголосити, що Волинь - це Україна! Була, є і буде! І якщо знахабнілим зайдам там надавали добряче, то висновок з того може бути тільки один: а не наглійте в чужій господі.

На Волині була майже аналогічна ситуація, як зараз на Донбасі,  коли польська військова формація Армія Крайова на виконання наказу свого уряду в екзилі Сікорського розпочала у 1943-му році насильницькі дії проти українців. (Кому цікаво, той може сам дізнатись про операцію "Буря") В кожній бійці важить тема: хто розпочав першим. Мене особисто дивує, що польська еліта, до якої мають автоматично належати всі їх сенатори, настільки погано знає власну історію. Добре, що таки знайшлась людина від мистецтва серед сенаторів, яка в обговоренні чесно визнала негативність подібного рішення про геноцид, заявивши під обурливе гудіння залу: "Це показує не нашу силу, а нашу слабкість". На жаль, але не знайшлось жодного сенатора, який би проголосував проти цієї постанови, бо це вже не біда - це вже діагноз для польсько-українських стосунків. Ось яка віддяка на сповна гуманний жест Президента України, який вперше на такому рівні урочисто поклав квіти до пам'ятника жертвам Волинської трагедії і навіть став на коліна. Чого ще більшого треба полякам? З нашого українського боку було і є тільки пошук примирення! А що маємо у відповідь з боку поляків? Хто розумний - тому ясно і без пояснень хто є ініціатором сварки і тоді, і зараз. Ми на хворих не ображаємось, але і свого не попустимо.

Відомий український історик Валентин Мороз слушно вказав на свавілля поляків у трактуванні історичних подій з минулого, особливо у польсько-українських стосунках. А ще він влучно зазначив, що в судовій практиці існує така колізія, коли жертва сама провокує на насилля щодо себе і тоді по-суті справи винного немає, що і сталося на Волині у 1943-му. Не маю бажання далі заглиблюватись в цю тему, тому що не збираюсь жодним чином виправдовуватись від імені українців перед поляками просто тому, що в усякій громадянській бійні винуваті обидві сторони. Як ось зараз не схотіли поляки закрити цю тему, що вже була фактично вирішена у 2003-му році під час відзначення 60-ї річниці подій на Волині взаємним примиренням через посил з обох боків: "Прощаємо і просимо прощення" - не схотіли. Без питань: хочете сваритись - то посваримось. Тим більше нам це тепер є корисним: дистанціюватись від такої сучасної Польщі, де розпочалась суспільна реакція в право і відхід від демократичних принципів в діяльності влади. Отож а не пішли б ви дружно, пани сенатори, на... Світлодарську дугу... Угу? Ми їх грудьми закриваємо від повторення Варшави 1944-го, а вони нам ножа в спину...

На мою думку було б цілком слушним, щоб Верховна Рада України прийняла аналогічну постанову зворотнього характеру, тобто відзначати 11 липня щороку як геноцид українського народу поляками під час їх злочинної окупації Західної України 1921 - 1939 років з примусовою полонізацією, пацифікаціями та концтабором виключно для українців, переважно патріотичної інтелігенції, -  Береза Картузька, а також спровокованої поляками трагедій на Волині у 1943 - 1944 роках, операціях "Буря" та особливо "Вісла" з її масовими злочинними депортаціями українців з місць їх прадавнього проживання. Нам є що закинути у вину полякам, причому значно більше, але ми пішли на примирення і прощення, одначе можемо і повинні нагадати у подібних випадках брутальних обвинувачень хто є ху насправді.

Особисто я за те, щоб Україна з Польщею дещо дистанціювались з кількох причин. Це, власне, і є мій позитивний цинізм: по-перше, нам вже без потреби отой так званий адвокат для України в Європі, яким вдало був колишній президент Польщі  пан Квасневський, за що йому ми завжди будемо вдячні. В часи міжнародної обструкції щодо президентів України Кучми, Ющенка і Януковича, нам справді потрібна була поміч і вона була з боку польського керівництва цілком доречна, але тепер, коли Петро Порошенко напряму спілкується з усіма світовими лідерами, жодної потреби в посередниках немає, особливо такого миршавого адвоката, яким є пан Ярослав Качинський, нікчемна подоба гарного брата Леха.

По-друге, і це важливо: жодного значного пожвавлення економічних стосунків поміж Україною і Польщею не простежується в будь-яких галузях, а польські інвестиції в українську економіку просто жалюгідні. Навпаки, польська економіка дуже потребує робочих рук і впершу чергу польські бізнесмени зацікавлені залучити робочу силу з України. Емігранти з Сирії, з Азії та Африки їм не до вподоби, бо з ними проблем на порядок більші, аніж з українцями. Але перепрошую: що, Україні робочі руки зайві? Так, був час рецесії, який затягнувся завдяки тим, хто зараз заполонили ефіри ЗМІ з представленням, як колишній нардеп, міністр чи ще якась колишня урядова наволоч, яка безпосередньо і довела країну Україну до злиднів та економічного убожества. Критикують, аж вищать, а що самі при владі були неміч повна, як злодії й дегенерати, - то неначе забулося?! А українське псевдо Путіна вам в рило, довбані "колишні"! Пішли зі ЗМІ і політики геть, наволоч!

Повернемось, однак, до головної теми: таким чином Польща нам не друг, а експлуататор-визискувач в плані робітничих ресурсів. Як і далеко не взірець, бо хто знається на реаліях, той свідомий причин так званого "польського економічного дива", що тримається виключно на величезних субвенціях з кишені Євросоюзу. Ми тут за 1-2 мільярда євро в кредит отримати стогнемо, а Польща за рік отримує у свій національний бюджет задурно без повернення назад ЄС понад 200-т мільярдів євро! Відчуйте різницю. І при тому всьому з Польщі емігрувало до інших країн Євросоюзу мільйони і мільйони поляків! І то переважно молодь та найпродуктивніша робоча сила середнього віку, за часту добрі фахівці. То нащо нам такі економічні реформи, які декласують країну, перетворюючи її в "парк Юрського періоду", тобто збіговисько пенсіонерів та емігрантів, як обслуги економіки для комфортного життя перших, - нащо таке убоге "економічне диво" нам?! Однозначно для Україні на часі актуальним є не тільки гасло "Геть від Москви!", але і гасло "Геть від Варшави!"

І це я не жартую.

Богдан Гордасевич

 23.07.2016

Додаткова інформація (вона особиста, тому до основного матеріалу свідомо не включена).

1. Моя сім'я по родині жінки якраз належить до жертв тої трагедії і причому саме з боку жертв, як поляків, причому загинули діти. Тобто цю тему я вивчав не просто так з цікавості, а з болем в серці. Коли ж вивчив і зрозумів хто все розпочав - я визначився і саме тому я злісний на польську сторону цього конфлікту, яка сама спровокувала і далі свідомо прирекла беззахисних людей на знищення, бо такою була політична кон'юнктура. Все повторюється знову, що і прикро, бо вкотре скористається з цього третя сторона: кожен раз, коли Росія оволодівала Україною - наступною її жертвою ставала саме Польща.

2. Одним з головних аргументів щодо тогочасних і подій на Волині у мене є запитання: Якщо українці мали бажання провести етнічну чистку цих теренів від поляків, то чому вони цього не зробили у 1941-му і не закінчили у 1942-му роках, коли були всі умови для цього? Місцева влада і поліція були переважно з українців, а німецькі війська перебували далеко на сході і заступатись за поляків гітлерівські окупанти однозначно б не стали, але все було тоді більш-менш спокійно. Чому цей спалах насилля виник саме у 1943-му? Однозначно не тому, що цього захотіли українці - однозначно!

3. Самим огидним для мене у вивченні подій Волинської трагедії було дізнатись, як напередодні у 1942-му році в гітлерівському концтаборі смерті Авшвіц (Освенціум) були закатовані до смерті наглядачами-капо з в'язнів, поляками за національністю, двоє молодших братів Провідника ОУН Степана Бандери - Василь та Олександр. Дуже і дуже підле вбивство, бо німці явно зумисно кинули арештованих Бандер до концтабору де є поляки, які люто ненавиділи Степана Бандеру, і завдяки чому німці хотіли вплинути на Провідника ОУН, щоб він заради братів погодився на співпрацю з Гітлером і тим визволив їх. Степан Бандера не пішов на зраду і пожертвував братами, що було не простим рішенням. Скажу відверто, що коли я пробував себе поставити на місце членів ОУНівського підпілля, а це була переважно молодь, то за таку підлість моє озлоблення щодо поляків було б безмежне! Кожна акція знищення поляків всіх без різниці мала б фінальною фразу: - А це вам відплата за братів Провідника.

4. Нарешті мене особисто надзвичайно злить те, що поляки принизливо першими вибачили всі злочини Німеччині за мільйони жертв, за терор і руйнування під час Другої Світової Війни, як і не мають жодних претензій стосовно Російської Федерації, як правонаступниці СРСР, що окупувала їх країну на понад пів віку та знищила поляків також неміряно, але ж ні - поляки вчепилися найслабшого на їх думку, тобто Україну. І коли? В часи агресії, анексій і війни з  Російською Федерацією. Підло? Підло! Падло після такого, поляки? Падло! Нащо нам такі псевдо-друзі? Не треба! Обійдемось якось без них! Амінь.

5:01 25.07.2016  


14%, 3 голоса

10%, 2 голоса

76%, 16 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

На вшанування роду Бандер

21 липня у 1942 році - загинув у німецькому концтаборі Авшвіці (Освенцім) від рук поляків-наглядачів Василь Бандера, брат Степана Бандери

Вічная пам'ять усій родині Бандерів, що починаючи з батька отця Андрія і всіх 4-х синів: Степана, Василя, Олександра і Богдана - полягли в боротьбі за Україну.


Олег Ольжич народився 21 липня 1907 р.




 Олег Ольжич-Кандиба

біографія коротко

Народився Олег Олександрович Кандиба 21 липня (8 липня ст. ст.) 1907 року у Житомирі в родині поета Олександра Олеся. Середню освіту почав здобувати у Пущі-Водиці під Києвом, але закінчити середнє навчання довелося лише в Празі. Наприкінці 1922 він разом із матір’ю виїздить з України у Берлін, де 3 січня 1923 року нарешті зустрівся з батьком, який у лютому 1919 був змушений поспіхом емігрувати до Австрії. Закінчив Карлів Університет філософський факультет у 1929р. Став відомим вченим-археологом, брав участь у кількох археологічних розкопках на Балканах. Був запрошений читати лекції з археології у Гарвардський університет (США), де 1938р. заснував Український науковий інститут. Але йому судилася інша доля.
Після заснування 1929р. ОУН (організації українських націоналістів) він обирає шлях професійного революціонера, очолює в Центральному проводі культурний сектор, а згодом стає заступником голови проводу ОУН. В кін. 1930-х рр. редагував часопис «Самостійна думка», перетворивши його на орган ПУН. У 1938–1939 брав активну участь у діяльності короткочасного державного утворення — Карпатської України — в її збройній боротьбі проти угорських окупантів. Був заарештований солдатами угорської армії і провів три дні у Тячівський в’язниці. Після листа угорських вчених на захист вченого уряд Угорщини розпорядився випустити Олега Кандибу та Уласа Самчука. Протягом 1939–1941 очолював Революційний Трибунал ОУН, член Проводу Українських Націоналістів.
На початку радянсько-німецької війни 1941–1945 переїхав до Києва разом з Буковинським куренем, узяв участь у формуванні місцевої адміністрації та поліції. В 1941–1942 О. Кандиба жив у Києві, налагоджував підпільну мережу ОУН в Україні. В жовтні 1941 О. Кандиба став одним з організаторів політично-громадського центру — Української Національної Ради у Києві. З початком гітлерівських репресій проти українських націоналістів Кандиба переїздить до Львова.
У травні 1942 Почаївська конференція ОУН обрала Олега Кандибу заступником голови ПУН та головою Проводу на українських землях.
У січні 1944 після арешту Андрія Мельника перебрав посаду Голови ПУН ОУН. 2 серпня 1943 року у віддаленому селі Яблінка-Вижня біля Турки на Бойківщині одружився з дочкою літературознавця Л. Білецького Катериною (Калиною), та їх шлюб був недовгим. Вже після його смерті народився син Олег.
25 травня 1944 заарештований гестапо у Львові. Був ув’язнений у Целенбау — окремому блоці для особливо важливих в’язнів на території концентраційного табору Заксенгаузен. Загинув під час чергового допиту в ніч з 9 на 10 червня 1944, закатований гестапівською трійкою (Вольф, Вірзінг, Шульц). О.Ольжич — автор двох прижитєєвих збірок: «Рінь» (1935) та «Вежі» (1940). Третя, посмертна, збірка «Підзамчя» вийшла в 1946 р. Писав цікаву прозу і пристрасну публіцистику. Всією творчістю утверджував у читачів героїчний світогляд, героїчний чин, який тільки, навіть ціною власного життя, може привести до свободи

Злотний порох над майданом

Густо-густо бубон грима,
І тріпочеться сопілка.
Юнаки з дівочим станом,
З бурштиновими очима
Не цілуйте ви нас стільки!

Не п'яніть нас: ми вже п'яні
Синьо-злоттю цього неба,
Наше щастя - родить муки!
Хто це став так біля себе?!
Хто це став, напнувши луки,
Сірим муром на майдані?!

Мов лебеді закричали,
А вовки виттям їх стріли –
Крики так знялись військові.
Задзвонили гострі стріли.
Мов листки, листки кленові
Юнаки майдан заслали.


Знов вітри над землею, вітри

Знов вітри над землею, вітри
І блакить, і розриви, і дим
Сонну землю черкає згори
Смерть черкає крилом голубим.

Ширше груди! Повніше серця!
(Бо згориш від чекання, згориш!)
Чи була коли днина, як ця,
І дівочі уста принадніш?!

О, ця днина, як п'яне вино!
О, ця смерть, як холодна блакить!
Як велично, що нам не дано
До тридцятого року дожить!


ПІХОТИНЕЦЬ

Душа відділилась від тіла
Ще там, на майдані міськім.
Врочиста така, білокрила,
Літає і в'ється над ним.

А тіло, струнке і спокійне,
Ступає в холодних рядах.
Довіку його не обійме
Ні сумнів, ні згадка, ні страх.

І радісно духу дивиться,
Як тіло тяга кулемет,
Стискає гарячу рушницю
І вперто повзе наперед.


НА ПОЛІ БОЮ

На полях сторожкого сьогодні
Ми міцні і глибокі резерви.
Цигарки в нас, і ми не голодні,
Та болюче напружені нерви.

Там десь злякано сальва лунає.
- Не бої, а обійми б їм братні!..
Ой, не так неохоче стріляє
Той, хто виріс під реви гарматні.

Ми резерви, та ось вже без ляку
Ми з світанком піднімемось сивим.
Ой, шалена це буде атака
І скінчиться, звичайно,— проривом.

Легко і ясно

Легко і ясно лежати з пробитими грудьми
В травах поплутаних, в росах на вогкій землі.
Так всевидюче-спокійний мій сон непробудний.
Брови розкинулись вільно на рівнім чолі.

Довго-бо йшли ми крізь доли, і гори, і кручі;
Світ не радів нам, упертим, бундючним і злим,—
Лінії завжди ламались суворо й рішуче,
Барви навколо лягали камінням важким.

Шкуру й волосся нам теж переситила барва.
Риси суворі на видах врізьбили бої. ...
Легко і ясно лежати в поплутаних травах...
Трави і квіти візьмуть собі барви мої.

http://ukrcenter.com/

Джерело: http://dovidka.biz.ua/oleg-olzhich-biografiya-skorocheno/
Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
1068
предыдущая
следующая