О сообществе

Тут об’єднуються ті, хто любить свій Край. Ми писатимемо тут про це. Будемо розміщувати цікаві фото, обговорювати проблеми сьогодення.

Увага! Учасником співтовариства може стати блогер, який пише на українську тематику.
Вид:
краткий
полный

Ми любимо тебе, Україно!

Борис Акунин: лютая зависть к украинцам

  • 24.11.14, 19:21

Несколько дней назад был на концерте группы «Океан Эльзы». Нахожусь под сильным впечатлением. И раздумываю - о непривычном.
     Про непривычные мысли потом, сначала о впечатлении. Не от музыки – она была чудесна, но я ее слышал и прежде.
     От публики.
     Я оказался в большом зале, наполненном людьми в вышиванках. У девушек на головах венки а-ля Наталка Полтавка. Чуть что все хором кричат «Слава Украине! Героям слава!» и размахивают желто-голубыми флагами.  А в конце весь зал вместе с Вакарчуком запел национальный гимн – «Ще не вмерла України і слава, і воля».
     Глядя на всё это, я испытывал сильное чувство, природа которого мне стала понятна не сразу, а когда я разобрался, то очень удивился.
     Чувство это, оказывается, было лютой завистью. Знаете, как в детстве: сидишь дома с простудой, смотришь в окно, а там все играют во что-то невыносимо интересное, и им там классно. А у тебя температура, из носа течет, горло наждачное, скоро предстоит пить противное молоко с содой и ставить горчичники.
     Ведь если у нас большая толпа начнет орать «Слава России!» и размахивать флагами, это будет либо какая-то казенно-патриотическая акция, либо сборище агрессивных ксенофобов. Ну, а представить себе соотечественников, добровольно поющих михалковский гимн про "братских народов союз вековой",  я вообще не могу,  воображения не хватает.
     Примечательно еще и то, что люди на концерте, включая Наталок-Полтавок, по большей части говорили между собой по-русски. Какой-то молодой человек подошел ко мне и сурово сказал: "Об одном прошу: пусть ваш Фандорин в следующем романе не враждует с Правым сектором". Всё это безусловно был щирый украинский национализм, однако не этнический, а государственный. И совершенно добровольный – ведь дело происходило не в Киеве, а в Лондоне.
     Ветераны нашего сообщества, вероятно, помнят, что года три назад я был в Украине и написал тогда здесь, в блоге, что страны, по-моему, пока не получается – во всяком случае, я не почувствовал и не понял, что такое Украина. Всех местных об этом спрашивал, и никто, даже умные львовские профессора, не смогли мне вывести формулу украинскости.
     А сейчас эта формула есть. Видна невооруженным глазом. Называется «национальное возрождение». И спасибо за это украинцы, вероятно, должны сказать Януковичу и Путину, потому что первый спровоцировал Майдан, а второй помог украинцам сплотиться и стать нацией.
     Назавидовавшись, я вспомнил, как в августе 1991-го мы тоже ходили с российским триколором, и как это было здорово. Но потом, очень быстро, мы с этим завязали. Фи! Официоз и показуха.
     Дальше в моей насквозь либерально-космополитической голове стали ворочаться довольно некомфортные мысли, к Украине отношения уже не имеющие.
     Понимаете, я всегда считал современный национализм дикостью, анахронизмом и, хуже того, опасной ересью. Само это слово для меня является аллергеном. Но вот увидел толпу, которая гордится национальным флагом, поет гимн не из-под палки – и при этом никого не проклинает и не ненавидит, а просто радуется - и стало завидно и горько оттого, что в российских реалиях это невозможно.
     Однако ведь без такого подъема и единения, наверное, ни черта хорошего в нашей стране не будет?
     Ну то есть ясно, что русский, татарский, башкирский, дагестанский и любой другой этнический национализм ведут только к драке и беде.  А национализм российский? Не разъединяющий российские этносы, но объединяющий их ради общего дела, всем интересного и для всех важного?
     Хочу спросить вас.
     Какое это может быть дело? Идеи и предложения у вас имеются?  (Только не война, пожалуйста).
     Каким должно быть государство, чтобы люди считали его своим?
     Какой должна стать Россия, чтобы Гребенщиков или Шевчук спели на концерте гимн, и всех не стошнило бы?

     А заодно спрошу-ка я, как вы относитесь к российскому гимну.

borisakunin.livejournal.com

наші"європейські друзі"все роблять лише щоб нічого не робити

  • 24.11.14, 18:15


Довго говорила з Байденом про Україну на літаку додому. Друзі, украінці, урядовці і всі разом взяті, потрібен уряд і реформи. Терміново. Повірте мені, кажу вам це з перших уст, американці роблять неможливе щоб втримати міжнародну коаліцію проти Росії. Тепер я знаю багато з деталями, нажаль не для публікації. Буде уряд - будуть додаткові гроші і решти допомоги. Ви навіть не уявляєте , що роблять наші "європейські друзі" лише щоб нічого не робити. І не все золото що блищить, і кричить, це я про друзів Украіни в Конгресі США, які мають мало впливу на республіканський кокус, зато вміють робити гарні епатажні заяви.

https://www.facebook.com/myroslava.gongadze?fref=nf

Боец «Азова» Игорь Гаркавенко: «Мы — идеалисты»

  • 24.11.14, 18:06

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Он родился в Харькове. Русскоязычный. Из сорока лет своей жизни девять провёл в тюрьме — по обвинению в поджогах офисов украинских националистических организаций. Из тюрьмы подал заявление о вступлении в Национал-большевистскую партию Эдуарда Лимонова, восприняв её как «самое радикальное крыло русского национализма». Но последний год он плечом к плечу с теми самыми украинскими националистами провел на Майдане и на фронте, воюя за украинский Добнасс. О причинах эволюции своих взглядов, сегодняшних друзьях и врагах Игорь Гаркавенко рассказал бывшему однопартийцу Роману Попкову.

Игорь, я хорошо помню, как вы появились на страницах нацбольской газеты «Лимонка». Потом я и сам сел в тюрьму и потерял вас из виду. Ходили слухи, что Гаркавенко ушёл чуть ли не к Дугину. А потом, ещё год спустя, я узнал, что вы сражаетесь на Майдане. После освобождения из тюрьмы у вас действительно была какая-то идеологическая эволюция?

Если и произошла какая-то «эволюция», то только в том, что я повысил в праве влиять на выбор моих действий мою вторую политическую инстанцию, то есть моё личное «я так хочу», инстанцию сердца и души. Есть холодная политическая стратегия, и есть чистая внутренняя экзистенция. Между ними должен быть мир. Как между малым и большим джихадом в исламе. Другими словами, если я вижу храбрый, находящийся в подавляющем меньшинстве, романтичный и самоотверженный народ, трагично и часто фатально сражающийся против диктатуры и «системы», а говоря простыми словами — против власти уродов и мудаков, моё сердце будет с этим народом, и никакая «гениальная, политическая многоходовка» не должна мне позволить предать своё сердце и продать свою душу. Я должен быть вместе с этим народом. В данном случае, это народ Украины. Однако, описать эволюцию моей «второй политической инстанции» будет довольно поучительно. Вот, скажем, в году 2009-м в Киеве возникла угроза сноса и последующей застройки Андреевского спуска одной из компаний Ахметова. Место красивое. Естественно, «пророссийский активист Гаркавенко» оказался в числе тех, кто пришёл спуск защитить. Смотрю — пришла ещё масса людей. Интересуюсь: кто? Оказалось, украинские националисты. Интересуюсь у своих «пророссийских коллег» — не придут ли они? Ответы: «мы за русский язык», «мы за московский патриархат», «мы против НАТО», «мы за присоединение Украины к России». Немного позже другой случай: угроза застройки другим олигархом парка и детской площадки. Прихожу — масса молодых людей. Интересуюсь: кто? Украинские националисты. Спрашиваю у тех же «коллег», не придут ли они. В ответ перечисляются те же четыре пункта. Далее, в селе Врадиевка Николаевской области сотрудники МВД на протяжении нескольких лет насиловали и убивали девушек, в связи с чем на Майдане началась бессрочная акция протеста, в результате которой мне сломали ребро и задержали по «административке». Кто организовывал протест? Украинские националисты. В Харькове у интеллигентного человека, музыканта, люди Геннадия Кернеса (мэр Харькова — прим.) забрали квартиру. Поинтересовался у своих «пророссийских коллег», можно ли помочь ему. В ответ — те же четыре пункта. В итоге, этот человек смог опереться только на украинских националистов. И он был на Майдане от начала и до конца.

И вот так было всегда: во время любого беспредела власти самая активная и героическая группа — украинские националисты. И если ты порядочный человек, а не работаешь на заказ и деньги Кремля, то будь ты хоть за «Аль-Каиду»: твоими друзьями в борьбе с беспределом диктатуры и олигархата, здесь, в Украине, будут украинские националисты. Разве возможна лучшая иллюстрация к определению главного качества идентичности зарождающегося этноса по Льву Гумилеву — «общность судьбы», или, как я это выразил в одной своей лекции, «общность в драке по одну сторону»? И вот, после всех этих лет «мои пророссийские коллеги» удивлены, почему «пророссийский патриот Гаркавенко» так «подружился» с украинскими националистами. Сегодня те, кто там, в России, все эти годы не был ни на защите детских площадок, не выходил на акции протеста по поводу разрушения архитектурных памятников, не выходил на защиту определенных слоёв населения, попавших под пресс государственной машины, получили от Кремля подарок, то есть возможность убивать за свои «четыре пункта», да еще и с поддержкой и поощрением от этого Кремля. Но даже если говорить на языке идеологий, с которыми я уже, в силу своей биографии, ассоциируюсь, то и здесь нет никаких противоречий. Возьмём, к примеру, «славянское единство». Прекрасная идея. Но ведь в ней нет идеи о том, что интеграционная инициатива должна исходить, скажем, только от Варшавы, или только от Белграда, или только от Москвы. Если пассионарность, героизм, юность и чистота на стороне Киева, то почему бы сегодня ему не быть центром этой новой интеграции? Или возьмём такое понятие как «русский мир». Если так настойчиво пишут о том, что «никакого украинского народа не существует», что «это всё народ русский», то, опять же, какая часть этого «единого народа» имеет больше прав на то, чтобы быть очагом новой, русской, нео-имперской интеграции? Та, в которой народ сохранился как живой, тотальный субъект действия, та, в которой он способен стать политической нацией, или та, в которой он, народ, остался только в историческом книгопечатании, представляя сейчас собой жалкое, вымирающее население, в свою очередь порабощаемое чужими, молодыми и хищными народами?

А если взять понятие «евразийство»?

И даже евразийство. Мне очень нравятся в этой идеологии такие принципиальные моменты, как «многополярность», «модернизация без вестернизации», «свой дух + западные технологии», «цветущая сложность» (как-то я об этом сказал, что если где-то, однажды, была «кровь и почва», то здесь такой союз «кровей и почв», такое «националисты всех стран соединяйтесь»). И в полном согласии с этим я считаю, что выразителями народа русского являются русские националисты, а народа Украины, украинские националисты. И взаимопонимание возможно в том случае, когда и первые и вторые достигнут доминации у себя дома. Но до тех пор, пока в Кремле будут находиться люди, не выражающие никакой «цветущей сложности» и никакого «своего духа», а лишь беспринципную, бюрократическую, номенклатурную «простоту», и пытающиеся опереться в Украине на таких же «простых» и беспринципных ставленников, имеющих к украинскому народу такое же отношение, как они сами к русскому — до тех пор будет продолжаться политика беспредела и культурной деградации. По обе стороны границы. К сожалению, те, кто прикрывается догмами «славянского единства», на самом деле ведут к доминации дряхлой «империи», всё более подвергающейся культурной и демографической исламской экспансии. Те, кто говорит о единстве «русского мира» и о «едином народе», требуют с опорой на «государственную политику» и «экономические рычаги» уничтожить ту его часть, в которой ещё есть народ как субъект действия. А те, кто говорит о «цветущей сложности» и «многополярности», идеологически обслуживают систему власти безидейных ублюдков, тем самым максимально способствуя дальнейшему нивелированию всех культур этой самой «Евразии», находящейся под контролем Кремля. Получается, я, с точки зрения всех этих идей, совершенно последователен и принципиален. А их «дипломированные» представители — нет.

Как вам сегодня видится история НБП? Среди российских нацболов, нынешних и бывших, до сих пор идет дискуссия на тему того, какие из партийных периодов нужно считать «отступлением» от революционного пути: период сотрудничества с либералами в рамках широкой антикремлёвской коалиции, или же нынешнюю практически открытую прокремлевскую позицию Лимонова? В чем, на ваш взгляд, причина упадка и неуспеха НБП в России?

Партии нужно было всего лишь следовать своим «программным документам». Радикальная программа: «или — или». «Нам нужны сорок пять Геббельсов и Дзержинских». «Национальная революция или смерть». В определённый момент партийное руководство перестало ставить вопрос «или – или» и начало играть «в политику», точнее в коалиции. В партию шёл самый молодой и пассионарный элемент, определяющим отличием которого было то, что эти люди не хотели «играть в политику». Они пришли в «национальную революцию или смерть». Это был русский экзистенциальный эквивалент каких-нибудь «братьев-мусульман». А их обманули. Сначала им дали яйца и помидоры с надеждой, что скоро дадут тротил. А после дали такое же «политическое фуфло», как везде вокруг. У партии был свой код: она единственная пришла «победить или умереть». И она была обязана сдержать своё слово. В этом мире компромиссов, трусости и лицемерия она одна должна была быть подлинной революционной силой, и, если придётся, силой партизанской. Да, тяжело, да, страшно. Держать своё слово вообще очень часто тяжело и страшно. Но это был её пароль, её код. И её «руководство» это предало. Бескомпромиссность, тотальность, самоотверженность — и партия обязательно бы победила. Ошеломительно войдя в Кремль, или, для начала, став мифом — но победила бы. Ровно так, как святое побеждало всегда в истории.

В одной из своих лекций, прочитанной отправляющимися на фронт добровольцам, вы упомянули, что Украина проигрывает России по одному важнейшему параметру: у страны нет идеологии, рассчитанной не только на украинцев. То есть, Украина не несет глобальных (или хотя бы континентальных) смыслов, она прибегла к помощи оборонительного национализма. Какими, на ваш взгляд, должны быть контуры нового, большого наступательного проекта Украины?

Я об этом много говорю и пишу. Ни одна революция, которая не имела революционных целей за пределами того государства, в котором вспыхнула, не победила. У украинской революции есть два вектора, две стороны, которые исходят из одного источника. Первый — это революция национальная, а ещё точнее — националистическая, судя по её самому значительному революционному субъекту. Она возникла не для самой себя. Это событие потенциально мирового масштаба. Это, спустя почти век, первая в истории Европы национальная революция. И в своём потенциале она является вызовом всему современному, либеральному и псевдолиберальному положению вещей. По этой причине эту потенциальность следует перевести в актуальность. То есть, именно у нас сегодня должен быть создан национал-революционный европейский интернационал. С целью как пропаганды национальных революций, так и конкретной революционной деятельности на территории всего материка. Здесь Украина должна избавиться от своего комплекса неполноценности по отношению к «великим» европейским нациям и уверенно взяться за выполнение этой возложенной на неё свыше метаисторической задачи. Это революция, безусловно, не повернута к России спиной; она повёрнута к ней лицом. Это не «локально украинский» процесс, это не процесс «антироссийский». Это начало русской революции. У меня в подтверждение этому есть не только рациональные доводы, но и определённые экзистенциальные открытия, сделанные этой зимой, а в таком случае совершить ошибку практически невозможно. То, о чём я говорю и принятия чего требую, это не вопрос привилегии «хочу — не хочу», «нравится — не нравится», и это не роскошь. Это — необходимость. Этого от нас требует чувство нашей безопасности, «само небо». Россия — это враг, который давно «занимается Украиной», тогда как Украина, имеет целью своей безопасности «не давать России заниматься Украиной», или «давать заниматься Украиной как можно меньше». Так вот, если Украина хочет победить или хотя бы выстоять, она должна заниматься Россией, она должна действовать, работать у неё внутри, и тогда это будет борьба на равных. Но это политика и стратегия. Есть ещё метаполитика. И она гласит, что Украина есть родина всего Русского. И не в её силах от этого отказаться, убежать, или откреститься. Это «своё». С этим нужно идти и в том случае, если это принесёт победу, и в том, если за это поплатишься жизнью. Украинская революция есть революция Руси.

И в украинском обществе, и в части российского общества, сочувствующего Украине, есть разные точки зрения на значение войны. Одни говорят, что война чуть ли не погубила революцию, отнимает у страны силы и время, необходимые для реформирования государства и создания нового общества. Другие считают, что наоборот, на войне рождается новая нация и государство. Какая точка зрения, на ваш взгляд, верна?

Во-первых, опять же, историческая аксиома: ни одна революция, которая не имела внешнего врага, не победила. Война и опора реакции на внешнюю военную силу только стимулирует революцию, а в том случае, если эта внешняя сила настолько уродлива и негативна, как нынешняя РФ, так тем более. Очень интересно было наблюдать это в свете беспорядков у посольства России этой весной в Киеве, чуть было не переросших в его штурм, и штурма посольства США в самом начале революции иранской. Всё идет так, как надо. Задачей Януковича действительно было нас поднять, и он её выполнил. Задачей Путина было действительно нас сплотить, и он прекрасно справляется со своей задачей. Каждая революция сначала выигрывает в качестве, но проигрывает в количестве, но только для того, чтобы после взять ещё больше. Перед зимним восстанием у нас вообще страны не было, она вся была у врага, во власти антинародной диктатуры. И вот сейчас мы отбили всё, кроме Крыма и ещё пары городов и всего лишь нескольких административных зданий в столице, в которых пока сидят эти аферисты и временщики. На всей остальной территории тебя, если ты негодяй, могут «люстрировать», посадить в мусорный бак, и т. д. Всё действительно только начинается. Однако нельзя не сказать, что у каждой революции есть своя судьба, и, конечно, она может оказаться предательской и трагичной.

Иностранцы, которые воевали на стороне Украины в этой войне: добровольцы они или наёмники? И в плане ментальности, и с точки зрения уголовного права?

За всё время, проведенное мною на этой войне, я не встретил ни одного наёмника. Видел сражающихся на нашей стороне шведов, итальянцев, не говоря уже про русских братьев, но это всегда были исключительно идейные люди. Вопрос об оплате тех самых представителей Западной Европы был бы очень глуп, так как я встречал этих идейных борцов на моих правозащитных акциях в Киеве просто в качестве активистов, ещё до начала войны. Они не могли не приехать к нам, несмотря на возникшие проблемы с законодательством на своей родине. По поводу оценки их действий с точки зрения международного уголовного права, не считаю правильным копаться в его нюансах: «имеют ли они знаки отличия», «носят ли оружие на виду», «подчиняются ли международному военному праву», и т. д., так как они в большей своей массе приехали сюда во время битвы против диктатуры, во время революционной стихии, а какое в ней может быть международное право? Они были здесь на пике революции, перешедшей в партизанскую войну, после перешедшую в войну уже практически регулярной армии. И, естественно, на всех этих этапах их действия претерпевали определённые изменения — как по форме, так и по содержанию. Да, и ещё одна причина, по которой мне не интересно обсуждение «международного права»: оно здесь просто не действует. Здесь отсутствует наличие некой образцовой, могущественной, регулярной стороны, на мнение которой можно было бы положиться. Здесь есть только «эрэфия» с ордой своих наёмников, солдат, джентльменов удачи, обманутых идеалистов и т. д, и есть мы, со своей революцией и своими революционными батальонами.

Иностранные добровольцы, сражающиеся за Украину — это люди схожего психотипа?

Обобщающий типаж выявить, конечно, не так просто, но если сказать, что во всех есть что-то от такого «националистического Че», это будет близко к истине. Некий синтез порыва в поддержку национальной революции, пусть за рубежом, и чувства невозможности жить дальше в той скуке и безысходной потребительской вечности, в которой они жили. У меня есть друзья. Их не так много, но они все идеалисты. Война, революция, просто насилие — в их жизни это никогда не может быть связано с материальной выгодой, жаждой власти, или чем-то подобным. Когда всё только началось там, на юго-востоке, один из моих друзей, Артём, прошёл полную регистрацию во второй батальон национальной гвардии, отбыл на полигоне, потом поехал на войну. Второй мой друг, Дмитрий, пошёл в батальон «Донбасс», после был ранен в Иловайске. Я, в свою очередь, пошёл в «Азов». Прослужив какое-то время там, на месяц ушел в батальон ОУН, созданный моим хорошим другом Миколой Коханивським, одним из самых чистых и благородных людей украинской революции. В этот раз мы находились в двух километрах от Донецка, практически прикрывая аэропорт. Где бы я ни был, я общался и знакомился с представителями всех воюющих подразделений, и я был поражён моральному уровню людей. Особенно удивило наличие в повторно мобилизованных, уже сорокалетних солдатах этого самого добровольческого настроения. Эти люди не были на Майдане, они были призваны в армию через повестку, но они не уступали своим духом и в своей мотивацией представителям добровольческих батальонов. Что касается конкретно иностранцев, то для них была возможность сражаться исключительно в добровольческих батальонах. Критерием прохождения там было только состояние духа, а не юридическая обоснованность, наличие гражданства и т. д.

В настоящий момент широкомасштабных военных действий не ведётся, хотя есть перестрелки почти по всей линии фронта, и в аэропорту Донецка ещё бьются окруженные бойцы. Если активные военные действия по всему фронту в ближайшее время не возобновятся, что делать людям из РФ? Украинцы хотя бы могут сражаться за углубление своей революции, строить новое общество. А что делать русским? Пытаться натурализоваться в Украине? Стать эмигрантами? Ведь возвращение в РФ связано с серьезными рисками.

Если под активными действиями понимать серьёзные наступательные операции, то да, этого сейчас нет. Пока нет. Но позиционная война с каждодневными артобстрелами, ударами «Градов», минометов, перестрелками из стрелкового оружия, действиями диверсионных групп, и, конечно, с практически каждодневными потерями — это всё есть и, думаю, будет ещё долго. Бойцы, прибывшие к нам из России, изначально понимали непреложную истину — если ты едешь «в революцию», ты едешь к себе на Родину. Это работает всегда в истории, даже в том случае, когда речь идет о представителях совершенно далёких друг от друга народов. Конкретно же в нашем случае они ехали на свою сакральную родину, они ехали в Русь, и они всё это тоже прекрасно понимают. Как я уже говорил, революция Киева есть начало русской национальной революции. Сейчас я на связи со многими добровольцами из России. Пока эти люди будут получать гражданство Украины, чтобы закрепиться здесь чисто юридически. Прибыв сюда, эти бойцы, конечно, думают о возвращении обратно, но, безусловно, о возвращении вместе с этой непреклонной революционной волей.

http://juliawinston.eu/azovgarkavenko/

молодець ВАСЯ ТИ НАСТОЯЩИЙ ЧЕМПІОН .

  • 23.11.14, 21:29
Ломаченко с травмированной рукой защитил свой чемпионский титул.
Тайский боксер Чонталарн Пирийяпиньо выстоял против украинского боксера все 12 раундов, но проиграл без шансов.
Василий Ломаченко - Чонталарн Пирийяпиньо
Василий Ломаченко - Чонталарн Пирийяпиньо lomachenko.com

Чемпион мира по версии WBO в полулегком весе украинец Василий Ломаченко (3-1, 1 КО) уверенно защитил свой титул в поединке с официальным претендентом таиланцем Чонлатарном Пирийяпиньо (52-2, 33 КО), победив его единогласным решением судей.

Ломаченко начал бой очень активно, раз за разом выбрасывая большое количество ударов, и в четвертом раунде после затяжной серии украинца, которая началась с правого апперкота и закончилась левым прямым в голову, таиландец оказался в нокдауне. Нокдаун был тяжелым, но до конца раунда оставалось совсем немного времени, и Пирийяпиньо выстоял.

lomachenko.com

Где-то в середине боя, в шестом или седьмом раунде, Василий Ломаченко повредил левую руку, после чего ему пришлось больше работать правой рукой, почти не подключая левую.

Но и с травмированной рукой Василий полностью доминировал в ринге и довел бой до своей уверенной победы со счетом 120:107 на картах всех трех судей.

москаль здався "кіборгам"

  • 23.11.14, 18:31
Сепаратист добровільно здався «кіборгам» в аеропорту (ФОТО)
Олена Ярмолюк 23 листопада 2014, 15:59
 2139  3
Сепаратист добровільно здався «кіборгам» в аеропорту (ФОТО)

До захисників донецького аеропорту прийшов чоловік і здався в полон. Полонений виявився громадянином Росії, який певний час воював на боці бойовиків. Про незвичайний випадок повідомляє на своїй сторінці у соцмережі військовий журналіст Роман Бочкала, новину передає Преса України.



Чоловік прийшов до «кіборгів» добровільно, так як у нього не було іншого виходу: «свої злили». Вимушений доброволець повідомив, що є громадянином Росії, і, як це зазвичай водиться у ідейних прихильників «руського миру», заявив, що біля аеропорту він виявився «випадково».

«Кіборги зловили сепаратиста. Ну як зловили... По-суті, він сам прийшов. По «взлетці» з піднятими руками. Перевірили - не замінований. Ніби як свої ж його злили. Паспорт - російський. Хоча запевняє, що з Вінниці і що в аеропорту опинився випадково. Ага, на літак запізнився...», - повідомляє Бочкала.

Незважаючи на жорстке ставлення до російських окупантів, «кіборги» все ж проявили людяність і передали «вимушеного добровольця» слідчим органам.

«Панове україноненависники, якщо ви думаєте, що цього товариша, перш ніж вбити томили на повільному вогні або посадили на палю, то ви помиляєтеся. Бажання було, але підозрілу особу передали слідству», - пише журналіст.

Раніше ми повідомляли: Українські військові здійснили вдалий рейд в результаті якого знищили укріплені позиції бойовиків в районі спостережної вежі Донецького аеропорту. 

Читайте також:

хуйло перший є безглуздим

  • 23.11.14, 18:25
Кох: Путін не бреше, він серйозно хворий
Илья Скибинский 23 листопада 2014, 14:11
 2753  2
Кох: Путін не бреше, він серйозно хворий


Відомий російський державний і політичний діяч Альфред Кох висловив пропозицію, що президент Росії Володимир Путін так багато і відверто бреше, оскільки є важкохворою людиною.

Цю новину передає «Преса України».

Кох звернув увагу на деякі цитати Путіна з його інтерв'ю, де він каже абсолютно протилежні речі. І президента Росії, судячи з усього, не бентежить такий стан речей.

"Так, я не приховую, звичайно, це факт, ми ніколи не приховували, наші збройні сили, прямо скажемо, блокували Збройні сили України, розквартировані в Криму. Але не для того, щоб когось змусити йти голосувати, це неможливо зробити, а для того, щоб не допустити кровопролиття, щоб дати можливість людям висловити своє власне ставлення до того, як вони хочуть визначити своє майбутнє і майбутнє своїх дітей", - заявив Путін в ході зустрічі з журналістами 15.11.2014. 

Після таких одкровень Путіна Альфред Кох зробив добірку цитат президента РФ з інших інтерв'ю: 

«А ось інша цитата: "це були місцеві сили самооборони", - сказав Путін у вівторок, 4 березня в ході зустрічі з російськими і закордонними журналістами, відповідаючи на питання про участь військ РФ у блокуванні частин ЗСУ. "...Російські військові в блокуванні частин Збройних сил України участі не брали ", - додав він. Також президент РФ заявив, що "російська сторона не брала участі в підготовці кримських сил самооборони..."».

Альфред Кох вважає, що Путін забрехався остаточно, причому ця брехня приймає якісь химерні форми і демонструють втрату самоконтролю. Особливо Коху сподобалися слова Путіна, що «я не приховую...ми ніколи не приховували...». 

«Або (що ще важливіше й небезпечніше): він страждає хворобою Альцгеймера? Тільки людина, яка взагалі не пам'ятає, що говорила ще 8 місяців тому (!) може так нахабно брехати! Він просто не пам'ятає! Реально! Виходить, що (в якомусь сенсі) - це навіть не брехня! Або, вірніше, не усвідомлене брехня. Бідний, бідний підполковник... Він хворий, а сказати нікому: всі бояться...», - підсумував Кох.

Читайте також:

Ганьба зраднику України!

  • 23.11.14, 16:21
Ганьба ЗРАДНИКУ!!! Країна має знати своїх зрадників та ворогів у лице! Цей сепаратист, Ф А Х УР Д І Н О В АРТУР ТИМУР-БУЛАТОВИЧ, житель Житомира, 39 років, син бувшого депутата Житомирської облради від БЮТ ФАХУРДІНОВА ТИМУР-БУЛАТА, воює у АС в рядах ополченців в ДНР, за гроші вбиває наших солдат. Терроризує людей смс-погрозами та телефонними дзвінками! Ганьба ЗРАДНИКУ своєї землі! Ганьба родині: Фахурдінову Тимур-Булату (батько), Фахурдіновій Наталії Григорівні (мати), Фахурдінову Евгенію (брату). Адреса проживання: м. Житомир, вул. Чумацький шлях, буд.4, кв. 28 або вул. Боженка, буд.12, кв. 22, номер тел. 24-21-72.
Заяви в СБУ та ПС вже написані.

рфия отступит.Как минимум, из Донбасса, как максимум - из Крыма

  • 22.11.14, 23:04

Ровно год назад политически активные студенты собрались на главной площади страны весело провести время - а чем всё закончилось, знают, наверное, даже папуасы с острова Бука. Хотелось бы, пользуясь случаем, поздравить всех причастных и сочувствующих. И напомнить: тысячу и один раз дело могло окончиться миром и компромиссом. По большей части, кровавая развязка - вина коронованного придурка в страусиновых ботинках, который, подобно опытному самоубийце, проигнорировал все предупреждения и на полной скорости ухнул в пропасть. Но своё дело сделал также и оголтелый радикализм противников режима. Когда сталкиваются глупость под видом хитромудрия и радикальная нетерпимость под видом идеализма - результат становится совсем плачевным. Пусть это послужит предостережением всем участникам и болельщикам в донбасской войне. Ну, и хватит о Майдане. Ведь речь о другом.

У истории - ехидная усмешка. Она любит подбрасывать людям старые, испытанные сценарии под видом новых. Конечно, трудно сравнивать донбасскую драму с событиями 160-летней давности - но без параллелей обойтись не получится, так или иначе.

В 1853-м году российская армия по приказу императора Николая I оккупировала подконтрольные Османской империи княжества - Молдавию и Валахию. Поводом послужила - что бы вы думали - защита православных людей от произвола магометанской Порты. Османы переживали откровенно хреновые времена, еле-еле приходя в себя после очередной смуты. Да и от России подлянки никто не ожидал: ведь несколькими годами ранее именно россияне помогли туркам победить египетских повстанцев. И вдруг бывший союзник с криком "православных людей обижают!" ударил туда, где мягко. Поначалу обалдевшая от такой наглости и не готовая к серьезной войне Турция пыталась воздействовать на россиян дипломатически. Моральную поддержку и "глубокую озабоченность" выразили европейские державы - Британия, Франция, Австрия и, внезапно, Сардиния. Посыпались ноты, письма и ультматумы. На которые Россия, в лучших имперских традициях, клала свой золотой скипетр. В итоге, терпение потомков янычар лопнуло, и султанская армия начала на берегах Дуная собственную АТО. Конец был немного предсказуем: россияне щёлкали турецкие войска, как фисташки, а черноморский имперский флот и вовсе творил с противником страшные вещи. Казалось, ещё чуть-чуть, и... И всё. Потому, что тут-то не выдержали европейские державы. Не то, чтобы кто-то сильно любил турков. Отнюдь, как сказал бы Козьма Прутков. Но терпеть у себя под боком свехдержаву-гопника, которая периодически грабит соседей и плюёт на все правила игры, тоже никто не собирался. Не особенно напрягаясь, объединённые силы англичан, французов и итальянцев изничтожили российский флот, блокировали Севастопольскую бухту и, спустя год, взяли-таки "гордость русских моряков". России умерили пыл вручную. Её выперли взашей из дунайских княжеств, из Чёрного моря и из европейской политики. Большая страна была унижена и разорена, всюду вспыхивали стихийные бунты. Император Николай с горя заболел пневмонией, отказался от лечения и скорбно почил. Его сын Александр был вынужден проводить реформы и освобождать крепостных, о чем до войны никто и мечтать не смел. И лишь 15 лет спустя, пользуясь франко-прусским раздраем, светлейший канцлер Горчаков сумел кое-как восстановить российское влияние в Европе - хотя до прежнего уровня страны-победительницы самого Бонапарта так и не дотянул.

К чему этот длинный пересказ параграфа из учебника истории? А не кажется ли вам, что прослеживаются некие общие места? Россия ввязывается в войну со слабым соседним государством под предлогом "защиты своих". Соседнее государство не в состоянии бороться с Россией на равных. Мировые державы сперва выражают озабоченность, а затем, крякнув, вступаются-таки за слабого. А дальнейшее прикинуть можете сами.

Правда, на дворе 21-й век, а не 19-й. Поэтому Россия ведёт не простую войну, а "гибридную". Ну а сверхдержавы - союзники Украины - вообще предпочитают воевать экономически. Крымская война породила британский патриотический мем: "тонкая красная линия". Так журналисты назвали строй шотландских пехотинцев, каким-то чудом отразивших атаку русской лёгкой кавалерии. Сейчас впору говорить о "тонкой зелёной линии" - струе долларов, вымываемых из российской экономики международными санкциями. Шотландцам нелегко далась та атака - понятно, что и западные экономики несут серьезные потери из-за собственных санкций. Но, "пока толстый сохнет - худой сдохнет". Россия могла бы без проблем одолеть в открытом или тайном противостоянии украинские вооружённые силы. Но ей не выиграть экономическую войну против объединённой мощи ЕС и США. Призрак Парижского конгресса, на котором Российская Империя подписала позорный мирный договор, маячит где-то совсем рядом. Нетрудно спрогнозировать, что будет дальше.

Россия будет вынуждена отступить. Как минимум, из Донбасса, как максимум - из Крыма. В Донбассе уже начинается массовое недовольство: от марионеточных "правительств" и "полевых командиров" требуют пенсий и зарплат. Но откуда у боевиков деньги на выплату пенсий? Даже если что-то перепадает - моментально рассовывается по карманам и "осваивается". Значит, денег не будет - и очень скоро урчание голодных желудков заглушит любого Кобзона. Волей-неволей Россия будет вынуждена вернуть оккупированные земли (или пойти на экономическое самоубийство, попытавшись их содержать).

Вслед за этим разбойничья федерация будет надолго отлучена от международных процессов, потеряет места, как минимум, в ОБСЕ и "двадцатке", а как максимум - в постоянном составе Совбеза ООН. Конечно, её не расчленят и не оккупируют - потому, что подобные расходы никому не нужны. Просто выкинут на мороз - в политическом смысле. Вполне возможно, что Крым будет объявлен демилитаризованной зоной под международным наблюдением - и Донбасс, вероятно, тоже.

А "полковнику Ботоксу", возомнившему себя императором, придётся "простудиться". И мирно передать власть какому-нибудь преемнику - под любым благовидным предлогом. Конечно, рано или поздно найдётся новый Горчаков, который восстановит поруганную честь России-матушки. Но это будет уже совсем другая история.

И случится всё это гораздо быстрее, чем 160 лет назад: годичная осада Севастополя не понадобится. Вспомните Брисбен. По-моему, его величество уже кашляет.

Данил Чикин


Ціна цінностей, або Наші дисонанси

  • 22.11.14, 22:57
Промова на відкритті Віденської міжнародної книжкової виставки Buch Wien 12 листопада 2014 року. Вона була опублікована у Frankfurter Allgemeine Zeitung у середу, "Українська правда. Життя" подає повну оригінальну версію промови.

Зовсім невдовзі, ось уже за якихось дев’ять днів, виповниться рівно рік, як ми потрапили до іншої реальності. Слово "ми" я вживаю тут у найширшому розумінні – ми, тобто мешканці України, її громадяни. Мені не йдеться тепер про політичну орієнтацію чи культурно-мовні преференції, тому я поки що узагальнюю – всі громадяни всієї України.

Нас тепер об’єднує щось таке, що на Заході, зокрема тут, у зоні комфорту й безпеки посеред т. зв. Старої Європи, розуміють чимраз гірше – страждання. Я відразу прошу вибачення за це патетичне слово. Але без нього тепер не обійтися.

Ще рік тому ми були деінде. Сьогодні ж ми говоримо про широкомасштабний конфлікт, що йому кінця-краю не видно, про гібридну війну з тисячами загиблих, поранених, зниклих безвісти. Перелік можна тягнути далі в бік усе жорстокішої деталізації, згадуючи при цьому ще й страчених, закатованих, розчленованих.

Так звані "народні республіки" Донбасу вже кілька місяців як запровадили через свої "парламенти" смертну кару, вони розстрілюють і вішають. Це архаїчна дикість, яка ще рік тому здавалася б чиєюсь украй хворобливою фантазією – смертні вироки на теренах моєї країни?!

Але це тільки один штрих, один сегмент упертої реальності.

На жаль, протягом останнього року ми неодноразово переконалися в тому, що хоч як ми їй опираємося, хоч як не приймаємо – вона, ця реальність, тут, з нами. Іноді це здавалося безкінечно затягнутим фільмом – звісно, жахів. Іноді непробудним сном – звісно, кошмарним.

Дивно, але якщо ви мене тепер спитаєте, чи хотів би я (за всієї фізичної неможливості такого штибу повернень), щоб усе повернулося і, мов на кіноплівці, пущеній навспак, відігралося назад, себто щоб знову настало 12 листопада 2013 року, то я відповім – ні.

Ні – тому що завтра було би знову 13 листопада, і президент України Віктор Янукович мав би багатогодинну напівтаємну зустріч у Сочі з президентом Росії Владіміром Путіним, на якій передбачувано піддався б добре поставленому професійному тискові останнього й ґарантовано відмовився б навіть від імітації руху в бік Європи. І це знову потягло б за собою все подальше – ставши зокрема й початком кінця самого Януковича та його режиму. Добре, що в нас нині вже немає ні Януковича, ні його режиму. Добре й те, що нічого повернути вже нікому не вдасться.

З цього випливає, що здобуту свободу я все ще ставлю вище за понесені втрати і вірю у незворотність змін, започаткованих того вечора, 21 листопада 2013 року, коли перші кількасот протестувальників зійшлися на головній площі Києва, щоб виразити свою незгоду з провалом євроінтеграції. Так, їх того вечора було лише кількасот. Минуло всього тільки 10 днів – і їх вийшло близько мільйона. Починаючи з 1 грудня я теж був там, серед них.

Фото Дмитра Ларіна

Про що нам ішлося, чого ми все-таки хотіли?

Це дуже важливе запитання вже й тому, що в нього, мов у кокон, сповиті дальші.

Європейський вибір українців – що це? Для чого він нам? Як ми собі уявляємо Європу, ЄС і себе в усьому цьому проекті? Від чого ми хотіли піти геть, з чим порвати?

Так, ось воно. Варто почати саме з цього – ми йдемо геть, ми пориваємо з минулим. Юридично ми порвали з ним 23 роки тому, коли перестали бути складником Радянського Союзу. Фактично ж ми досі борюкаємося за право на цей розрив, тобто за свій вихід. Це така наша українська довгогральна версія Let My People Go.

За ці 23 роки на пострадянському просторі не вирішено жодного конфлікту. Та що там не вирішено – найбільша і найвпливовіша країна цього простору, яка начебто повинна дбати про замирення і примирення, сама робить усе для розпалювання воєн і сама їх організовує. На цьому просторі час від часу виникають якісь химерні міждержавні утворення, які начебто покликані сприяти економічному зростанню і – як завжди – наздоганяти та обганяти Захід.

У цих утворень щоразу інші назви: Співдружність Незалежних Держав (СНД), Єдиний Економічний Простір (ЄЕП), Євразійське Економічне Співтовариство (ЄврАзЕС), Митний Союз (МС) – це лише деякі з них, усі не згадати. Попри часту зміну назв цих проектофантомів, економічного зростання вони не приносять, а кожен з них є насправді черговою ледь приховуваною спробою реанімувати Радянську неоімперію.

Не зважаючи на всі розмови про пріоритет економіки і "покращення життя звичайної людини", це завжди суто політичні проекти головно задля утримання влади.

Як пише відомий політичний оглядач Віталій Портников, "не проведено жодної серйозної економічної реформи: навіть інтеграційні угоди підписують у такий спосіб, аби законсервувати владу ошалілих від уседозволеності та грошей можновладців і наближених до них олігархів. Фактично знищено правосуддя – корупцією та неприхованою вибірковістю.

Ліквідовано політичний процес – будь-який виступ проти влади придушують із жорстокістю та ненавистю до власних громадян, і в цьому сенсі "європейські" Москва або Мінськ не надто різняться від центральноазійських Ташкента чи Астани. Політичний та управлінський апарат деградував – позаяк  самі можновладці навчилися тільки розподіляти гроші, обдаровуючи себе та своє оточення і жбурляючи в натовп жалюгідні мідяки.

Вони фактично знищили конкуренцію і створили всі умови для тріумфу некомпетентності, дурості та підлабузництва. СНД (а з ним, додам, і всі подальші варіанти москвоцентричних міждержавних утворень – Ю. А.) стала навіть не новим Радянським Союзом – це справжнісінька жалюгідна карикатура на Радянський Союз".      

Ось від цієї карикатури – так, досить жалюгідної, але й, додам, іноді страшної, жорстокої й завжди – злочинної, з цього шляху внікуди, Україна й намагається піти геть. Протягом згаданих 23 років серед українців сформувалося цілком стійке переконання, що альтернативи, кращої за європейську, в нас немає.

Що це розуміння приходило до більшості українців поступово – цілком зрозуміла річ. Ми дозрівали, ми й досі дозріваємо. Так, ми шукали себе, багато й часто помилялися. Однак уже 2004 року, на першому, тоді помаранчевому, Майдані, ми здійснили свою дуже переконливу спробу. Її успіх було згодом переважно змарновано, в сухому залишку ми отримали всього тільки два (зате які!) чинники:

- Майдан означився як "магічне місце" для переможного протестного волевиявлення суспільства

- 10 – 12-річні діти, що за руку з батьками виходили на перший Майдан, ставши 20-річними, виявилися рушійною силою другого, що його відразу ж було названо ЄвроМайданом.

Потрібні ще якісь пояснення, заради чого ми вийшли? Заради якої саме Європи? Ну звісно ж, заради майбутнього, хоч як патетично це звучатиме. Але за патетику я вже тут вибачався.

Не так давно я побачив телевізійні кадри з Іспанії, де тамтешні аграрії, розлючені торговельними санкціями ЄС щодо Росії, через які в них з’явилися проблеми з продажем чогось там – наприклад, апельсинів, на знак протесту палили євросоюзівські прапори. Точнісінько в такі ж прапори наші люди на Майдані загортали вбитих перед тим, як покласти їхні тіла у труну.

Якщо на цьому світі й далі панує брак порозуміння, то ось він. Комусь не хочеться поступитися жодним центом добробуту, і він розгнівано спалює символ Системи, яка цей його добробут вирішила обмежити. Інший гине під цим символом аж ніяк не символічною смертю, бо ціна цього прапора для нього не вимірюється ні в центах, ні в євро. Цей прапор узагалі не має ціни, бо тут і тепер, на цьому Майдані, означає – ніяк не менше – людську гідність. Або й більше – сенс існування. 

Фото Дмитра Ларіна, УП

В українській мові Preis і Wert  – однокореневі слова: ціна і цінність. Певний український публіцист, пишучи про те, що в нас із сучасними європейцями сутнісний дисонанс,  передає його через гру двох фонетично близьких, але таких різних за значенням слів. Нерозуміння, пише публіцист, виникає через те, що "європейці думають про ціни, а ми про цінності". Нам складно порозумітися.

Коли іспанські аграрії спалюють прапор ЄС, то їм ідеться про торговельні санкції та знецінення апельсинів. Коли український студент 19-ти років гине від куль снайпера в урядовому кварталі Києва, стискаючи в руках той самий прапор ЄС, то йому йдеться про свободу і справедливість.

Коли президент Франції каже, що він не може не продати Росії хоча б один гвинтокрилоносець "Містраль", позаяк ціна контракту сягає 2 мільярдів євро, то йому йдеться саме про це – про високу ціну контракту. Коли ж далеко не найбагатші українці протягом кількох днів устигають зібрати 20, а часом і 40 тисяч євро на термінову операцію тяжко пораненому солдатові, то їм ідеться про порятунок людського життя. 

Коли високий очільник австрійської торговельної палати бідкається, що заборона в’їзду для росіян з оточення Путіна спричинить різке падіння прибутків у ювелірних бутіках віденського Першого бецірку, то йому йдеться саме про це – про падіння прибутків. Коли ж два українські офіцери, оточені зусібіч терористами й тяжко поранені, підривають себе однією гранатою, щоб уникнути тортур і піти з життя, поклавши навколо себе якомога більше ворогів, то їм ідеться про людську гідність.

Це незіставні ситуації, скажете ви. Навіщо вилаштовувати їх у такий спосіб, якщо вони одна одної ніяк не стосуються? Це дві різні реальності – та й по всьому.

А я скажу, що ви маєте рацію.

Ми справді вже одне одного не стосуємося. Ми вже майже нічим не дотичні, Європа й Україна. Європа у своєму цілком успішному розвитку досягла кінцевої мети, ставши передусім зоною добробуту, комфорту й безпеки, oversecured, overprotected, overregulated, територією задмухуваних і сяк-так залагоджуваних проблем та конфліктів, політично коректною і стерильною.

В Україні ж ллється кров, і це ще м’яко сказано, бо якщо я почну наводити тут задля прикладу описи того, в який спосіб її, кров, змушують литися, то ви жахнетеся. А я тут не для того, щоб жахати. І рік тому ці жахіття не вкладалися б також і в моїй голові.

Я тільки додам, що Україна потрапила в зону смерті й жорстокості, страшних і гірких випробувань. Це трапилося не з її волі, вона не прагнула туди потрапляти, вона взагалі прагнула до вас, до Європи – у цілком протилежну, теплу й комфортну зону, але схоже на те, що не потрапити саме туди, куди потрапила тепер, вона просто не могла.

Її було загнано туди силоміць – і не якоюсь містичною силою, а звичайною собі військовою. Надто злостивий у неї виявився опонент – "найвпливовіший політик світу" як-не-як.

Європа від цих потрясінь закривається, її можна зрозуміти. Тому коли я кажу "У нас війна", мої німецькі друзі терпляче, мов дорослі дитину, виправляють: "У вас криза". Хоч насправді це криза не в нас, це криза Росії, криза її напівбожевільних імперських амбіцій, які вже, на щастя, неможливо до кінця і по-справжньому втілити в сучасному світі. От від цього в неї криза.

Але коли я кажу, що президент Росії нам ворог, то вони ще терплячіше стверджують: "Він партнер".

Дисонанс на дисонансі, як бачите.

Фото Артема Жавроцького 

З моїх незліченних розмов зі знайомими на Заході й перш усього в Європі випливає, що нас не тільки не розуміють, але, що гірше, – розуміти не надто прагнуть. Зате мені надто часто траплялися ті, що розуміють Путіна. Його, виявляється, європейцям зрозуміти легше, ніж нас.

Чому мирній політично коректній Європі агресор здається зрозумілішим і отже ближчим, ніж жертва його ж агресії – для мене досить болісне питання.  

Щиро кажучи, в мене стійка підозра: України в ЄС побоюються. ЄСу й без України несолодко, а тут ще цей failed state зі своєю жахливою кармою. Колись про нього знали винятково як про батьківщину Чорнобильської катастрофи та повій. Тепер додається смерть, війна, втікачі-переселенці, страждання, тортури, збитий малайзійський боїнґ (дарма, що збили його якраз не українці) та інші, м’яко кажучи, неприємні сигнали з націоналізмом, фашизмом та іншими праворадикалами включно.

Таку країну краще тримати на безпечній відстані, розмірковують європейці. Так, далеко не всі – я знову узагальнюю, коли приписую згадані рефлекси всім без винятку європейцям. Не всі, але, на жаль, значною мірою ті, що безпосередньо причетні до ухвалення рішень в європейській політиці.

У мене є своя власна "теорія змови", що її, мабуть, не варто трактувати цілком усерйоз, але не поділитися нею з вами я не можу.

Вперше я замислився над цим ще після Помаранчевої революції 2004 року. З часом я отримував їй деякі підтвердження, тож лише зміцнювався у своїх спекуляціях. Інтенсивність українсько-європейських контактів виявилася дуже відмінною в часи президентури Віктора Ющенка й Віктора Януковича, але зовсім не в той бік, як можна було б собі уявляти.

Ющенко (можливо, почасти і слушно) викликав у ЄС підкреслено зимні почуття, хоч начебто навсібіч говорилося, що от мовляв Україні врешті трапився такий світлий політик-європеєць. Коли ж до влади прийшов брутальний і малоосвічений фальшувальник виборів (усі про це знали) Янукович, ЄС разюче потеплішав і став усіляко запрошувати його на свою орбіту.

З офіційних заяв європейських комісарів та інших босів випливало, що Україна чудово радить собі зі своїм "домашнім завданням" і потужними кроками прямує до європейських стандартів. Мені почало здаватися, що саме так і виглядає визначена щодо нас назавжди політика гойдалки: якщо до влади в Україні приходить прозахідний політик, то Україну слід притримувати на віддалі, а якщо проросійський – то зваблювати його наближенням.

Важливо, щоб ані в першому, ані в другому випадку не дати нам шансів на повноправне членство. Зберегти для України статус-кво "країни поміж Росією та Заходом". Хоч офіційно про "буферні зони" вже начебто й не йдеться, бо часи цинічної геополітики вже начебто минули.       

На жаль, ні, не минули. Розкажімо про те, що вони минули, нашому спільному партнерові, російському президенту – він довго сміятиметься.

Насправді геополітичні схеми та комбінації в Україні не діють – їх ламають самі українці. Це ще один момент нерозуміння нас на Заході – погляд на Україну як на своєрідний полігон для перетягування то у східний, то в західний бік. Американці, в усьому винні американці, повторюють раз у раз мої європейські знайомі. Це вони затуманюють вам голови й оплачують ваші майдани. І тільки для того, щоби послабити Росію.

По-перше, заперечую я, Росію справді життєво важливо послабити – в неї ейфорія, і вона небезпечна. Її президент чи то жартома, чи всерйоз натякає на бліц-кріґ у Східній Європі. Коли він, зловісно посміхаючись, вимовляє "Рига, Вільнюс, Варшава, Бухарест", то я маю враження, що єдина причина, чому його армія справді ще не там – існування на цьому світі Сполучених Штатів Америки. Більше ніщо не в змозі його стримати.

По-друге, заперечую далі, на майдани ми виходимо не тому, що нам за це платять американці, а тому, що така наша, українців, воля.

"Воля" українською мовою – синонім до "свободи". Яка, до речі, є базовою цінністю як для Європи, так і для Америки. Те, що за Етьєном Балібаром називається гарним французьким словом galibert – свобода в рівності. От за неї українці й піднялися. За цю цінність ми готові платити незмірно більше, ніж могла б нам профінансувати будь-яка Америка.

У січні – лютому цього року виявилося, що ми готові платити за неї навіть своїми життями.

Українці виходять на майдани і змінюють порядок денний, вони формують його по-своєму, інакше, ламаючи всю хитромудру геополітику. Америка не встигає реаґувати, Євросоюз розгублено висловлює втисячне свою "глибоку стурбованість", а Росія брутально на нас нападає. От і вся геополітика.

А нам залишається боронитися – відчайдушно і, правду кажучи, самотньо. І дай Боже, щоб ця самотність не потривала, як у славетному романі, років сто. Так довго ми не витримаємо.

Хоч загалом у самотності (читай – самодостатності) нічого злого немає. Чудово бути нейтральним і ні до кого, особливо ж до НАТО, не приєднуватися! Чудово, якщо сусіди в тебе Швейцарія, Словенія або Словаччина. Якби сусідом України була, наприклад, Норвегія, то Боїнґ 777 Малайзійських авіаліній щасливо долетів би до Куала-Лумпур. Хтось має в цьому найменший сумнів? Але наш найбільший сусід, на жаль, від Норвегії суттєво різниться.

З дитячих років пригадую собі журнальну рубрику для допитливих "Чи знаєте ви, що?..". Іноді хочеться й мені звертатися до вас із таким запитанням. Чи знаєте ви, що кількість українців, прихильних ідеї вступу країни до НАТО протягом останніх півроку виросла, згідно з даними одних опитувань, більш як утричі, згідно з даними інших – учетверо? Тобто якщо рік тому відсоток підтримки НАТО по всій Україні, тоді ще включно з Кримом, становив від 10 до 14, то нині він сягає 52?

І це не тому, що українці зненацька збожеволіли і запрагли війни та агресії. Навпаки – це тому, що вони хочуть миру, негайного невідкладного миру, хочуть, аби агресія великого сусіда в їхній країні якомога швидше припинилася. А специфіка цього сусіда така, що soft power на нього чомусь не діє. Він зважає тільки на hard power. Так, він у цьому архаїчний і тому врешті-решт програє, але це станеться колись пізніше, а нині з його наказу та згідно з його планом щодня вбивають громадян моєї країни, її захисників. Щодня і щоночі, уявляєте? Це таке безкінечне балансування поміж життям і смертю.

Фото Артема Жавроцького

Я пригадую, як на одному з подіумів певна німецька письменниця сказала, що європейським літературам на сьогодні залишаються дві останні великі теми – Альцгаймер і рак. Усе інше фактично подолано, комфорт і безпека не мають меж, трагедій і страждання більше немає й не буде.

З цією думкою можна і варто сперечатися, проте мені видається промовистим сам факт, що її сформульовано в Європі, це перспектива зсередини. Тобто в ній зафіксовано якусь принаймні тінь істини, щодо якої ми в Україні ще цілком непевні.

Пишучи ці рядки, я ніяк не згадаю, як називаються опоненти євроскептиків. Хто пам’ятає, як називалися ті, що були "за Європу"? Таке враження, що в самій Європі, чи то пак в ЄС, уже тільки євроскептики й залишилися. А єдині справжні єврооптимісти (згадалося нарешті це слово – єврооптимісти!) приблизно рік тому, покинувши свою звичну щоденну реальність, вийшли на майдани українських міст і почали свій – гляньмо на нього ще раз тверезим поглядом – безнадійний протест.

У цього протесту, за великим рахунком, не було шансів. Чому і як він усе-таки переміг – запитання до авторів майбутніх романів. Одна суттєва заувага: ці романи мусять бути геніальними. Але все ж не про романи мені йдеться і не про їхніх авторів. Радше про героїв, переважно нікому на світі ще не знаних.

Багатьох, надто багатьох із них нині вже немає в живих. Я хотів би, щоб ця моя фраза була перебільшенням, але, на жаль, ні – не є. Нам не повернути цих людей. Інші залишилися назавжди без очей, рук, ніг або якось іще втратили назавжди здоров’я, силу, молодість. Їх можна і необхідно підтримувати – не тільки протезами, але й увагою, співчуттям, любов’ю. Але вони вже ніколи не будуть такими вправними й молодими, якими виходили на ті барикади під – чомусь – європейським прапором.

Пам’ятайте про них і пам’ятайте про всіх нас. Ми самотньо відстоювали не тільки нашу galibert, але й вашу. Вибачте – ми не хотіли стати вашими докорами сумління.   


Юрій Андрухович

Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
758
предыдущая
следующая
Для удобства пользования сайтом используются Cookies. Подробнее в политике конфиденциальности