Про співтовариство

Тут об’єднуються ті, хто любить свій Край. Ми писатимемо тут про це. Будемо розміщувати цікаві фото, обговорювати проблеми сьогодення.

Увага! Учасником співтовариства може стати блогер, який пише на українську тематику.
Вид:
короткий
повний

Ми любимо тебе, Україно!

Рік тому загинув в АТО генерал Сергій Кульчицький

Генерал, которому аплодировали солдаты
30.05.2014, 00:05 3207 0

Коментар БГ: Не перекладаю, бо документ епохи - написано міністром МВСУ наступного дня після загибелі. Загадковий був генерал Сергій Кульчицький, тому що наскільки я знаю - він відмовився складати військову присягу на вірність Україні, бо мотивував, що вже присягав один раз на вірність народу ще за СРСР. Але служив і вислужився, зокрема за Януковича.  Також зовсім невідомо про його дії під час Євромайдану, хоча ясно, що за посадою він мусів бути в силах МВСУ, що атакували майданівців... І вже не будемо докопуватись, бо чесно загинув за Україну в бою, а перед цим у самий важкий момент кризи одразу визначився з ким він і за кого, став на захист України, за тим і вічная пам’ять та шана.
читайте також тут: http://blog.i.ua/community/662/1425704/



В тот день Кульчицкий был смущен. В боевом лагере АТО он выстроил бойцов перед встречей с Арсениеем Яценюком.

 Подошел к Арсению строевым шагом и начал доклад:

- Товарищ вице-премьер... – запнулся – премьер...- личный состав сил АТО построен. Без происшествий.

Арсений тогда улыбнулся, тепло поздоровался. Типа не заметил.

Сергей Петрович отошел, расстроенный оговоркой. Раздосадованный, обратился ко мне:

- Извините, никогда премьеру не рапортовал. Сбился...

- Да разве ж это важно. Воспитанники ваши тут за вас скажут – я тогда кивнул на первый батальон Нацгвардии – на ребят, которых Кульчицкий готовил от учебного полигона...

Воспитанники не подвели. Как и сам генерал. От пуль не прятался. Передовой не чурался. Как и тяжелой черновой работы.

Работал не броско, по-военному четко и честно.

А сегодня погиб. Погиб вместе со своими товарищами от рук террористов...

Я гоню от себя гнев и комок в горле... Вспоминаю сегодня то утреннее недоразумение и еще нашу встречу в пасхальное воскресенье...

В учебном городке в Павлограде мы тогда сели в курилке с ребятами из первого резервного батальона Нацгвардии – разбирали проблемы – что не так в деле, которое мы тогда только начинали... Говорили откровенно и, следовательно, не слишком комплементарно... И тут в конце встречи, встал хлопчик и выдал:

- А еще просим отметить нашего генерала! Он классный! – и начали хлопать. А ребята искренне подхватили... Я тогда просто обомлел и порадовался...

Майдановцы хлопали генералу МВД!

Помните, ребята, тот день? Под первой весенней листвой мы все хлопали генералу Кульчицкому Сергею Петровичу, настоящему офицеру!

Вы не ошибались. Слава героям!

Арсен АВАКОВ

генерал-майор Сергій Петрович Кульчицький


64%, 14 голосів

36%, 8 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Всеодно команді "Дніпро" - слава!



Український клуб у вирішальному, напруженому і драматичному матчі Ліги Європи все-таки поступився іспанській "Севільї"
На швидкий гол номінальних господарів поля іспанці не забарилися з відповіддю - не тільки відігралися, а й вийшли вперед.Та капітан дніпрян за пару хвилин до перерви відновив інтригу в матчі: Руслан Ротань скористався стандартом біля штрафного майданчика, забивши "Севільї" гол у роздягальню.
У середині другого тайму прикра помилка дорого коштувала нашим футболістам - Бакка вдруге забив гол. Догравали матч дніпряни в меншості - після зіткнення з суперником Матеуса винесли за межі поля на ношах.

"Дніпро" (Україна) - "Севілья" (Іспанія) - 2:3

Голи: Нікола Калініч, 8; Руслан Ротань, 43 - Гжегож Крихов'як, 28; Карлос Бакка, 31, 73.

"Дніпро": Денис Бойко, Джаба Канкава (Євген Шахов, 85), Нікола Калініч (Євген Селезньов, 78), Євген Коноплянка, Лео Матос, Євген Чеберячко, Дуглас, Валерій Федорчук (Роман Безус, 68), Руслан Ротань, Артем Федецький, Матеус.

"Севілья": Серхіо Ріко, Бенуа Тремулінас, Гжегож Крихов'як, Даніел Каррісу, Карлос Бакка (Кевін Гамейро, 82), Хосе Рейєс (Коке, 58), Тімоте Колодзейчак, Евер Банега (Вісенте Іборра, 87), Вітоло, Алейкс Відаль, Стефан Мбіа.

Попередження: Джаба Канкава, 17; Нікола Калініч, 45+2; Роман Безус, 70; Руслан Ротань, 75; Лео Матос, 83 - Гжегож Крихов'як, 45+2; Даніел Каррісу, 62; Карлос Бакка, 74.


Тренер "Дніпра" Мирон Маркевич заявив, що причиною програшу дніпропетровського клубу в фінальному матчі Ліги Європи став брак досвіду

"Не вистачило досвіду. "Севілья" - дуже серйозна команда, у них більше досвіду. Вони грали у фіналі в тому році. Вони виглядали трохи професійніше. Для кожного тренера пройти такий шлях почесно. Дуже вдячний футболістам за виконану роботу", - наголосив Маркевич.

Тренер українців задоволений грою своїх підопічних:

"Ми могли їм тільки допомогти досягти такого успіху. А я вважаю, що це успіх. Сьогодні нам не вистачило трохи досвіду і фарту. Думаю, якщо б ми в першому таймі не пропустили, була б інша гра. Не можна пропускати такі м'ячі - з нічого", - сказав Маркевич.
"Характер сьогодні був. Наприкінці матчу ми могли і зрівняти рахунок. Третій м'яч був необов'язковим. Команда билася до кінця. Це футбол. Повірте, ми хотіли виграти, хоча і грали з класною командою. Ми дійсно грали для людей, старалися і хотіли домогтися успіху. Сподіваюся, у нас все ще попереду. Матеус? Думаю, все нормально", - додав наставник.





Чому потрібно радіти і поразці "Дніпра" у фіналі Ліги Європи

Навіть у разі невдачі у вирішальному матчі проти іспанської "Севільї" дніпропетровці залишаться героями
Команда Мирона Маркевича подарувала українським вболівальникам незабутній єврокубковий сезон, створивши справжню сенсацію, затьмаривши конкурентів з "Динамо" та "Шахтаря" та примусивши скаженіти від заздрощів росіян.

Історичне досягнення

Вже потрапивши до фіналу єврокубкового турніру, "Дніпро" досяг свого найкращого результату за всі роки участі у континентальних змаганнях. Раніше найбільшим успіхом дніпропетровців був вихід до чвертьфіналу Кубку чемпіонів, де вони грали ще за радянських часів – 1985-го та 1990-го року. За незалежності далі 1/16 фіналу Кубку УЄФА та Ліги Європи "Дніпро" не діставався.
До того ж, дніпропетровці стали лише другими представниками України, які дісталися єврокубкового фіналу. 2009-го року дійти до вирішального матчу та здобути Кубок УЄФА вдалося донецькому "Шахтарю".
За СРСР двічі у фіналі Кубку володарів кубків грало київське "Динамо", яке у фіналі неодмінно перемагало з рахунком 3:0 – 1975 року – угорський "Ференцварош", а 1986-го – іспанський "Ателтіко".

Сезон мав стати прохідним

Відверто кажучи, від "Дніпра" цього сезону особливих здобутків ніхто не чекав. Команду перед його початком залишив головний тренер - іспанець Хуанде Рамос, який пропрацював у Дніпропетровську чотири роки. Йому на зміну з "Металіста" прийшов Мирон Маркевич, який одразу почав перебудовувати усталені ігрові схеми.
До всього, "Дніпру" через досить сумнівне рішення УЄФА довелося проводити усі домашні матчі не у рідному місті, а в Києві. Столична публіка на груповому раунді Ліги Європи виявляла відверту байдужість до матчів дніпропетровського клубу - на деякі ігри приходило лише по три тис. глядачів. І лише під час домашнього півфіналу проти італійського "Наполі" команда отримала належну підтримку - на трибунах "Олімпійського" зібралося 60 тис. вболівальників.

Складний турнірний шлях

"Дніпро" дуже невдало почав виступи у нинішньому розіграші Ліги Європи. Дніпропетровці навіть зганьбилися у домашній зустрічі з азербайджанським "Карабахом", поступившись йому з рахунком 0:1. Перед заключним туром команда Мирона Маркевича мала всього чотири очка та посідала останнє місце у турнірній таблиці.
Але врешті "Дніпру" пощастило. Він переміг на своєму полі французький "Сент-Етьєн", а у іншому матчі групи "Карабах" не зміг отримати необхідну йому перемогу над італійським "Інтером", бо суддя не зарахував "чистий" гол, забитий азербайджанцями наприкінці матчу.

Стрибнули вище голови

Напередодні фіналу навіть головний тренер "Дніпра" Мирон Маркевич чесно зізнався, що не розраховував, що його команда так далеко зайде у Лізі Європи. Але додав - апетит приходить під час їжі.
Так от "Дніпро" з апетитом проковтнув одного за одним декілька іменитих клубів, у протистояннях з якими вважався аутсайдером - грецький "Олімпіакос", нідерландський "Аякс", бельгійський "Брюгге" і нарешті - італійський "Наполі", що вважався головним фаворитом турніру. Наразі це звання перейшло до іспанської "Севільї", та дніпропетровцям не звикати.



Уболівальники дніпропетровського "Дніпра" на фінал Ліги Європи, який відбувся у Варшаві, озброїлися спеціальними светрами


Примусили скаженіти росіян

У Росії болюче відреагували на успіхи українських клубів у Лізі Європи. Тамтешніх "фахівців" відверто дратувала наявність одразу двох наших команд у чвертьфіналі турніру. Та, оскільки, до цієї стадії також дійшов "Зеніт" – з цим ще були готові якось миритися. Але коли "газпромівське" дітище вилетіло, програвши "Наполі", а "Дніпро" потім здолав італійців, у росіян почалася істерика.
Відомий тамтешній коментатор Георгій Черданцев договорився до того, що бовкнув, начебто наявність клубу рівня дніпропетровців у фіналі дискредитує саму Лігу Європи, тому її потрібно закрити. А його колега Василь Уткін, який не один рік підгодовувався солідними гонорарами на українському телебаченні, заявив, що у фіналі вболіватиме за "Севілью", бо "Дніпро", бачте, йому далекий.

Кращий з українських клубів

"Дніпро" сміливо можна називати найкращою українською командою цього сезону. Своїм блискучим виступом у єврокубках команда Мирона Маркевича затьмарила й "Шахтар", й "Динамо", яке повернуло собі чемпіонство після шестирічної перерви.
Врешті дніпропетровці краще виступили у єврокубках. Донеччани хоча й потрапили до плей-офф Ліги чемпіонів, провалилися у грі з німецькою "Баварією": після домашньої нічиєї 0:0 поступилися на виїзді з рахунком 0:7. "Динамо" непогано виглядало до чвертьфіналу Ліги Європи, а ось там не змогло впоратися з італійською "Фіорентиною" – 1:1, 0:2.
Тож врешті-решт саме "Дніпро" об'єднав навколо себе усю країну, яка у середу затримала подих в очікуванні історичного фіналу.
Виграє український клуб сьогодні чи програє, проте вже заслужив, щоб по приїзді з Варшави його зустрічали як героя.

Дмитро Марценишин
http://espreso.tv/article/2015/05/27/chomu_potribno_radity_porazci_quotdnipraquot_u_finali_ligy_yevropy


65%, 11 голосів

35%, 6 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

На відпочинок - до Одеси!

Одеський вокзал відтепер зустрічатиме українською піснею

img

Замість звичної пісні Утьосова "У Черного моря" на одеському вокзалі тепер лунатиме мелодія "Моя Україна"

На одеському залізничному вокзалі змінили пісню, якою проводжали та зустрічали поїзди. Тепер замість звичної одеської візитівки "У Черного моря" у виконанні Леоніда Утьосова, якою зустрічали, та прощальної "Песни об Одессе" з оперети "Біла акація" на одеському вокзалі можна буде почути нову мелодію. Нею стала "Моя Україна" Наталі Бучинської. 

Черговий по вокзалу повідомив, що "надійшло розпорядження все замінити на державну мову", а також додав, що тепер саме пісня Бучинської буде весь час лунати на вокзалі

"Моя Україна"

Ти шляхом праведним, святим
Йшла до волі Україно.
Ти перед ворогом своїм
Не ставала на коліна.
Ти до омріяних зірок
Йшла крізь терна,йшла крізь терна.
Ти в душах сіяля добро
Наче зерна, наче зерна.

Є на світі моя країна
Де червона цвіте калина.
Гори, ріки і полонина
Це моя Україна.

Є на світі моя країна
Найчарівніша як перлина.
В моїм серці вона єдина
Це моя Україна.

Де б я на світі не була
Ти зі мною Україно.
Ти моя мати, що дала
Мені мову соловїну.
Тут я пила із джерела
Чисту воду і до рання
Тут я пяніла без вина
в ніч медову від кохання.

Є на світі моя країна,
Де червона цвіте калина,
Гори, ріки і полонина
Це моя Україна.

Є на світі моя країна
Найчарівніша як перлина
В моїм серці вона єдина
Це моя Україна.

Ти до омріяних зірок
Йшла крізь терна, йшла крізь терна
Ти в душах сіяла добро
Наче зерна, наче зерна.

Є на світі моя країна
Де червона цвіте калина
Гори, ріки і полонина
Це моя Україна.

Є на світі моя країна
Найчарівніша як перлина
В моїм серці вона єдина
Це моя Україна.

Це моя Украї-і-на.


Навть себе не прогодує "годувальник України"

Втрачений "годувальник". Скільки Україна витратила на Донбас
img

Війна остаточно розвінчала міф про годування України Донбасом. Тепер країні доводиться витрачати на регіон величезні суми, навіть не розуміючи перспективи “псевдогодувальника”

Вчора прем'єр-міністр Арсеній Яценюк в інтерв'ю каналу “Україна” розповів, скільки Україні коштує утримання окупованого Донбасу.

Зокрема, в зимовий період на електрику та газ для Донбасу було витрачено $1 млрд (21 млдр грн, за курсом НБУ). За цю послугу, за словами Яценюка, Україна "назад отримала нуль".

Для порівняння, за інформацією “Укртрансгазу”, в рамках “зимового газового пакету” Україна імпортувала з Росії майже 2,7 млрд кубів газу. В грудні - 518 млн кубів, 924 млн - в січні, 927 млн - в лютому та 304 млн - в березні. В грудні Україна газ купувала по $378, в першому кварталі 2015 року — по $329 за тисячу кубів.

Тобто за чотири місяці Україна витратила на російський газ $905 млн. Звичайно, ця сума стосується тільки придбання газу і тільки в одного покупця (більше газу країна купує в Європі). Але виходить, що для опалення та освітлення Донбасу потрібно майже стільки ж, скільки на придбання газу в країни-агресора для нормального проходження опалювального сезону.

Також в інтерв'ю Яценюк зазначив, що уряд вже виплатив $670 млн (майже 14 млрд грн) пенсіонерам Донбасу, які зареєструвалися на підконтрольній Україні території. Всього, за його словами, таких пенсіонерів "близько 900 тис. з 1,1 млн", що проживали у Донецькій і Луганській областях до початку конфлікту.

Слід зазначити, що виплата пенсій донбаським пенсіонерам саме на підконтрольній Україні території розпочались з вересня. 16 вересня був прийнятий закон "Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей”.

Отже 14 млрд грн пенсій жителям Донбасу виплатили за 7 місяців. В держбюджеті на 2015 рік дефіцит Пенсійного фонду визначений на рівні майже 77 млрд грн.

Тобто на 7 місяців донбаських пенсій (в 2014-2015 рр) витратили 18% від дефіциту Пенсійного фонду на 2015 рік. Цифри звісно наведені просто для порівняння.

Також прем'єр повідомив, що від початку конфлікту на сході держбюджет втратив $2,8 млрд недоплачених податків і зборів з Донбасу. Майже таку суму ($3 млрд) Україна повинна виплатити Росії за євробондами, які перед втечею позичив Янукович у Путіна. І саме ці $3 млрд є однією з проблем на шляху до реструктуризації міжнародними кредиторами зовнішніх боргів України.

Ще одна цифра, яку називав Яценюк раніше — пряма допомога переміщеним особам. За його словами, на переселенців з бюджету вже витратили 1 млрд грн. А за останніми данними ООН від початку конфлікту в Україні кількість внутрішньо переміщених осіб зросла до 1,22 млн.

Отже війна на Донбасі "з'їла" в України $2,8 млрд податків та $1,71 млрд на газ, світло, пенсії та переселенців, які отримати назад навряд зможе (як у вигляді комунальних платежів,так і у вигляді податків). 

Звісно, порівняння цифр є досить систематичним. Але вони показують, що країні, яка живе останнім часом завдяки зовнішнім запозичення, доводиться витрачати гроші на бесперспективний регіон, який так полюбляв говорити, що "годує всю Україну". 

Віктор Кіщак


33%, 6 голосів

67%, 12 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

А це вже майже перемога!

У Луганській області мешканці на акціях протесту вимагають від окупантів покинути Україну
У Луганській області мешканці на акціях протесту вимагають від окупантів покинути Україну
Жителі окупованих територій Луганської області не стали чекати місцевих виборів і вже продемонстрували своє ставлення до неукраїнської влади.

Про це повідомив речник Адміністрації президента з питань АТО Олександр Мотузяник. Він зазначив, що в так званій ЛНР мирне населення готується до протестів – у кількох населених пунктах, що знаходяться під гнітом сепаратистів і окупантів, пройшли мітинги протестів. Зокрема, активність проявили жителі Стаханова, Антрациту, селища Дякове (Антрацитівський район). Мітинги були стихійними, уточнив Мотузяник, і люди голосно висловлювали невдоволення агресією окупантів. Раніше в Донецькій області (Макіївка також пройшла масова акція протесту – жителі м/п обурювалися цінами на продовольство. Схоже, бажаючих жити в «новому російському світі» стає все менше, а тих, хто відчуває себе справжніми українцями і патріотами, все більше.

Раніше опозиціонер Ілля Яшин розповів, що російська армія втомилася від війни і не хоче воювати з Україною. Кінчити війну закликали і затримані російські спецназівці, які заявили, що це не їхня війна».

Так переможемо!

Українські партизани розповіли, як убили Мозгового

Командир партизанського загону «Тіні» Олександр Гладкий розповів, як  командир бригади бойовиків «Призрак» Олексій Мозговий був убитий під час операції, проведеної його групою.

Про це Гладкий написав у Фейсбуку. 

"Група Тіні вийшла в рейд в режимі «вільного полювання». На виїзді з н.п. Михайлівка зробила закладку двох мін МОН-50 (Протипіхотна уламкова керована міна спрямованого ураження - ред.), біля розвилки доріг на виїзді з населеного пункту... З правого боку знаходився розбитий мікроавтобус, який давав можливість залягти одному бійцюі групи у безпосередній близькості до дороги і прикрившись їм, не потрапити під вибух власних мін", - описує командир "Тіней" підготовку до операції.

Як він відзначає, в рейді використовувалися автомати АК з патронами 7.62, МОН, гранати: «Отримавши інформацію від "очей" (розвідників - ред.) про пересування в наш бік авто з бойовиками, при появі цього автомобіля здійснили підрив. Після підриву автомобіля з Мозговим, (з ним разом були його прес-секретар, водій і два охоронці), авто було обстріляне автоматним вогнем з двох боків. Було випущено по три ріжки патронів».

"У авто ВАЗ боєць кинув гранату і здійснив обстріл машини супроводу з двох ріжків. Я і боєць після роботи по автомобілю Мозгового переконалися в його ліквідації, він знаходився в авто на другому ряду сидінь з лівого боку за водієм... Залягли поблизу терикону, і коли пройшов психоз бойовиків, рушили на нашу територію", - відзначає командир партизан.

 

                    Не мы выбираем судьбу,это она нас выбрала". Это слова моего погибшего на Песках старого товарища и побратима Виталия Укр...

Posted by Alexandr Gladky on 24 травня 2015 р.

 

Нагадаємо, нардеп Антон Геращенко заявляв, що лідера терористичної організації «ЛНР» Олексія Мозгового і шістьох його охоронців в суботу, 23 травня під Алчевськом ліквідовував спецназ ГРУ. 

19:24 24.05.2015

70%, 7 голосів

30%, 3 голоси

0%, 0 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Наші герої

МОЛОДШИЙ СЕРЖАНТ БОГДАН ЛЯХ: "МИ ВИКЛИКАЛИ АРТИЛЕРІЮ НА СЕБЕ. ЗДАЛОСЯ, ЩО ТУТ МОЄ ЖИТТЯ І ЗАКІНЧИТЬСЯ"
Нас взяли в кільце, блокпости почали зносити. Серед тих, хто нас захоплював, точно були чеченці і псковська рота десантників, але з них мало хто залишився живий. Вони приїхали на своїх найновіших танках Т-90, і їх було немало. Почалися бої, які точилися до темряви. Дехто дотемна встиг вирватися з термінала. А ми оборонялися до кінця.

Я - кадровий військовий, родом зі Львова. В 12-му році мене призвали на строкову службу, через рік я підписав контракт. Коли почалися події в Криму, нас всіх підняли по тривозі і вивезли, навіть не сказавши куди і на скільки. Потім говорили, що ми поїдемо на місяць, а виявилось, що на півроку: вдома я не був з 8 березня по 4 вересня. Спочатку я служив у 80-ій бригаді, а восени перевівся у спецпідрозділ, який сформували у Львові.

военнослужащий лях

Для нас, молодих контрактників, які ніколи не бачили війни, перші обстріли, перші кулі, як і перші смерті сприймалися важко. Коли під Слов'янськом загинув мій товариш, ми всі зібралися біля нього, дехто з хлопців навіть плакав. Але ми мусили виконувати завдання, звикаючи до війни.

У відділенні, де я був командиром, нас було семеро. Ми пройшли Слов'янськ, зачистку навколишніх сіл, отримали перші контузії. У середині липня ми з хлопцями вирушили до луганського аеропорту допомагати декільком нашим підрозділам, які були взяті у кільце ворогами.

Коли ми у складі 80-ої бригади під'їхали до об'їзної дороги Луганська, до аеропорту залишалось близько10 кілометрів. З обох боків - села: Розкішне і Георгіївка. Два мости: під одним ішла залізниця, під другим - автомобільна дорога. Там стояли сєпарські блокпости, тому прориватися нам довелося з боєм, який тривав понад 5 годин. Саме там, окрім мінометів, ми вперше відчули, що таке "Гради". Витримавши бій, у темряві ми заїхали на територію аеропорту і побачили, що за пекло там робиться. Втративши один танк, один БТР і одну вантажівку, ми всі, слава Богу, залишилися живі. Але після нашого прориву кільце знову замкнулось. Коли побули там тиждень, щоденні обстріли "Градами" здавалися вже звичним ділом. Спати там неможливо, лише відпочивати по 2, максимум 3 години. Через деякий час отримали команду зробити собі коридор для того, щоб нам підвозили боєприпаси і щоб вивозити поранених. До цього необхідні речі скидали з літака, і лише в ті дні, коли дозволяла погода, щоб його не могли збити. За допомогою хлопців з "Айдару", ми прорвалися до одного з сіл, Георгіївки. Воювати за це село нам довелося протягом двох днів, але нам вдалося таки зробити коридор і там закріпитися. В селі ворожа артилерія відпрацьовувала теж щодня, наша намагалася відповідати, але бити по Луганьску не можна було, бо сєпарськи установки стояли безпосередньо у місті. Вони розташували їх поміж будинків, одну з них я бачив навіть біля дитячого садочка. Якось ввечері по нашій позиції відробили дуже потужно. Було відчуття, що ще трохи - і тут замість нас залишиться братська могила.

У середині серпня наша група отримала завдання перекрити трасу Луганськ-Краснодон, де були сєпари. Одну частину нашого підрозділу відправили в село Хрящувате, а другу, в якій був я, в Новосвітлівку. З першого разу доїхати туди не вдалося, бо перед нами згорів один БТР з попередньої групи. Їхати було небезпечно. Дочекалися ночі і з третім підрозділом поїхали через аеропорт. За той час, поки нас там не було, він перетворився на щось страшне. Доїхавши і закріпившись в Новосвітлівці, ми отримували щоденну порцію обстрілів з найрізноманітнішої техніки: з самохідних установок, гармат, "Градів", мінометів. Цілодобові вибухи і нові поранені щодня.

А напередодні Дня Незалежності по раціях передали про перший гумконвой. Як він потрапив у Луганськ - невідомо, бо трасу ми перекрили.

военнослужащий лях

На День Незалежності вороги нам влаштували справжнє свято: з 12 ночі до 4 ранку наступного дня були нескінченні обстріли. 26-го ми помітили, як їхні танки виїхали на позиції. Я бачив 4 штуки, які працювали по наших позиціях. А нам не було чим відповідати.

У той же день я з товаришами мав забрати поранених з однієї точки. Коли ми до них дісталися, один з них вже відключився, другий ні. З нами був хлопчина, що вчився в медколеджі. Забирали ми їх з церкви і мали заносити в БТРи. Поки він їх перемотував, сам отримав осколок від снаряду, який залетів у церкву. Тобто в нас стало на одного пораненого більше. Коли затягли всіх хлопців у БТР і поїхали, по дорозі попали в яму від снаряду, на колеса намотався якийся дріт і машина не могла їхати, а другий БТР не заводився. В нас залишилась лише третя машина. За одним з сіл нас почали крити спочатку АГСом, потім мінами, а потім на одному з поворотів довелося дуже уповільнити швидкість, тому що він був різкий. Там нашу машину наздогнав якийсь снаряд. Ми ще протягли якихось 2 км вперед, але БТР зупинився. Коли його оглянули, виявилось, що пробито мотор. Неподалік побачили наші війська, які їхали на якесь завдання. Я і ще один сержант підійшли до них і відправили запит про допомогу у аеропорт. Коли повертались до БТРа, потрапили під обстріл, добре що наші поранені залишились за 2 км від того місця. Ми позалазили в якісь окопи. Пересидівши дві години, зрозуміли, що за допомогою доведеться йти пішки і подолати 10 км шляху. Було зрозуміло, що стан поранених за цей час вже значно погіршився. Ми пішли вдвох не напряму, а по прокладеній нашими дорозі. Інколи йшли, інколи бігли, повз поля, на яких нікого не було, але вони чомусь прострілювались. Впевненості, що дійдемо, не було, але не було і іншого вибору. Дуже хотілося врятувати хлопців і довезти їх "трьохсотими", а не "двохсотими". На блокпості на околиці аеропорту нас підібрали свої і доставили до командира. Коли ми спитали, чому так і не прийшла допомога, яку ми запросили 6 годин тому, виявилось, що повідомлення він просто не отримав. Ближче до 11 вечора нам дали машину, на якій ми виїхали за хлопцями, але повернулися назад. З'ясувалося, що наших поранених вже підібрали, але один з них помер.

Ми залишались в аеропорту. Наступного дня, 27 серпня, повернулися наші війська з Хрящуватого і Новосвітлівки, тому що ті села вороги зрівняли с землею. А хлопці, що ходили у розвідку, казали, що нам готують котел. Недалеко від аеропорту у ворога стояли намети, були вишикувані танки, тобто все було готово для штурму. 31 серпня для мене був найжахливіший день літа. Десь о 12 годині дня ми сиділи в бункері, по рації передали, що танки вже в аеропорту. Почався хаос, всі екіпірувалися. Нас взяли в кільце, блокпости почали зносити. Серед тих, хто нас захоплював, точно були чеченці і псковська рота десантників, але з них мало хто залишився живий. Вони приїхали на своїх найновіших танках Т-90, і їх було немало. Якось ми з другом перебігали з одного будинку в інший, забігли за земляний насип. І в мене на очах моєму товаришу півщоки прошило кулею, мене обдало кров'ю. Він впав, я підліз до нього і хотів зрозуміти, звідки та пуля летіла, тільки пригнув голову і під саму верхівку насипу влітає танковий снаряд, від потужності мене відкинуло в бік. Я підвівся, доповз до товариша, перемотав, поблизу була котельня, затяг його туди. Почалися бої, які точилися до темряви. Дехто дотемна встиг вирватися з терміналу. А ми оборонялися до кінця. З гранатометів підірвали один танк, бензовоз, БМП і ще якусь машину. Пішла хвиля піхоти. Всюди їздили їхні танки і палили нашу техніку. Було багато вбитих, але найбільше поранених, багатьох взяли у полон.

Нам довелося замовляти артилерію, що стояла трохи далі за аеропортом, на себе, бо не було іншого виходу, тільки так можна було якось розбивати ворога.

Тоді мені здалося, що ось там моє життя і закінчиться.

Але був момент, коли вони трохи відступили, техніка не їздила. Навкруги руїни - жодного живого місця. Пораненими завалено півбункера. Тоді нам дали наказ відступати. Ми почали відходити групами. 24 бригада, яка виїхала нам на допомогу, попала в засідку, їх обстріляли, і вони повернулися назад. Прорвався лише один водій на звичайному "Уралі", оця людина - точно герой. У своїй неброньованій машині він вивіз купу людей, які потребували допомоги.

З бункеру усі виходили без світла, дорогу було видно лише завдяки палаючій техніці. Взльотку щільно накривали, тому ми пробиралися повз неї. Але нам вдалося вибратись, ми подолали близько 7 кілометрів і дійшли до Георгіївки, де чекала 24-та бригада. Звідти нас завезли на завод в Лутугіно, але тільки ми туди дісталися, одразу почалися обстріли заводу. У кожного просто руки тряслися від втоми: хлопці курили сигарету за сигаретою. Протримались ще добу і наступного дня, 1 вересня, нас забрали і привезли в Побєду. Вимучені, брудні, в крові, там ми нарешті переодяглися і переночували. В мене була контузія, а з барсєтки, в якій я тримав документи і носив на тілі, витягнув три осколки.

Ввечері 2 вересня нас відправили у Чугуїв. Там всі здали зброю і бронежилети. Цікаво, що ротацію нам так і не зробили, а назвали це втратою боєздатності.

Додому відправили, але якби не ця ситуація в аеропорту, це відбулося б нескоро.

Вдома серед людей я спочатку себе почував некомфортно. Зважаючи на те, що не жив в умовах цивілізації півроку, я не зовсім розумів де знаходжусь. Тут люди по місту нормально ходять, машини їздять, ніхто війни не відчуває, а там люди помирають просто в тебе на руках. Коли я тільки приїхав, сів на ліжко - і мене трясло. Понад тиждень спати не міг нормально. Снилися бої в аеропорту. А коли почув у місті салюти, може, це для когось і смішно, я не знав куди себе подіти. З часом все нормалізувалося. Я довго пробув вдома. Тепер ось повернувся назад, на службу, не можу вже без цього. Єдине чого хочеться, щоб війна закінчилася, щоб перемога за нами, і тоді, дасть Бог, я створю собі сім'ю.


72%, 13 голосів

28%, 5 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Ядерна загроза стає реальністю

ОЛЕКСАНДР ТУРЧИНОВ: ЯДЕРНА ЗАГРОЗА З БОКУ РОСІЇ - РЕАЛЬНІСТЬ На тлі загального божевілля, яким супроводжується агресія Російської Федерації проти України, особливо небезпечна "ядерна" риторика Кремля. Власне ставлення до міжнародних зобов'язань у сфері нерозповсюдження ядерної зброї Росія продемонструвала, коли віроломно порушила гарантії безпеки і територіальної цілісності, які, разом з іншими підписантами, взяла на себе по Будапештському меморандуму про приєднання України до ДНЯЗ в якості неядерної держави.

Останнім часом не тільки російські пропагандисти, але і керівники держави вдаються до відвертого шантажу і використовують "бомбу" як останній аргумент російської зовнішньої політики.

Про те, чим подібна позиція Росії загрожує не тільки Україні, але й підриває основи безпеки всього світу, "Укрінформу" розповів Секретар Ради національної безпеки і оборони України Олександр Турчинов.

турчинов

- Генеральний секретар НАТО Столтенберг нещодавно висловив стурбованість можливістю розміщення російського ядерної зброї в Криму. Наскільки реальною, на Ваш погляд, є така загроза?

Ця стурбованість, на жаль, має підстави. Російська Федерація продовжує розгортати на території окупованого Криму додаткові наступальні системи озброєнь, ведеться активна робота по розміщенню на півострові ядерної зброї і засобів доставки ядерних зарядів.

Росія здійснює конкретні кроки щодо забезпечення на території окупованого Криму умов для повноцінного функціонування баз 12 Головного управління Міністерства оборони РФ. На це управління покладено завдання по підготовці до експлуатації та забезпечення боєприпасами з ядерними бойовими зарядами сил Чорноморського флоту РФ (бойових надводних кораблів, підводних човнів, літаків, берегових ракетних комплексів).

За інформацією, наявною у нас, керівництво РФ поставило завдання розгорнути в Криму полк бомбардувальників Ту-22М3, здатних нести ракети з ядерними бойовими зарядами, а також три дивізіони оперативно-тактичних ракетних комплексів (ОТРК) "Іскандер-До" і "Іскандер-М" також укомплектованих ракетами з ядерними боєголовками.

Крім того, на окупованій території Криму РФ планує завершити створення потужної бази підводного флоту. Підводні човни збираються озброїти системою ракет, мають також ядерні боєголовки з можливістю ураження наземних цілей на відстані 1,5-2 тис. км.

- Ми бачимо, що РНБО добре поінформований про військових планах Росії, в тому числі, про військову інфраструктуру РФ в Криму. За Вашою інформацією, де саме в Криму Росія планує розмістити ядерна зброя і яка саме?

Хочу підкреслити, що на півострів вже доставлено 10 одиниць оперативно-тактичних ракетних комплексів "Іскандер-М". Їх розмістили в районі селища Щолкіно (мис Казантип) і Красноперекопська. Крім цього, Міністерство оборони РФ готується розмістити аналогічні комплекси в районі міста Джанкой і селища Чорноморське.

У той же час, активно відновлюється завод, що спеціалізується на торпедах і ракети морського базування в селищі Орджонікідзе (філія суднобудівного заводу "Затока" неподалік від Феодосії) з метою створення бази з обслуговування ядерного озброєння флоту. Інтенсивно зміцнюється периметр цього об'єкта з використанням сучасних видів охоронної сигналізації.

Фахівцями 12 Головного управління МО РФ вивчається можливість тимчасового зберігання ядерних бойових частин для оперативно-тактичного озброєння на флотських арсеналах Севастопольської військово-морської бази і на складах ракетно-артилерійського озброєння військового аеродрому "Гвардійське".

З метою інфраструктурного забезпечення авіаційної компоненти ядерних сил у Криму російське командування приділяє особливу увагу ремонту та модернізації злітно-посадкових смуг на авіабазах "Гвардійське", "Бельбек" і "Джанкой" для можливості прийому і базування бомбардувальників Ту-22МЗ, оснащених керованими ядерними бомбами нової модифікації і ракетами "повітря-земля" Х-15 (у перспективі Х-102). Російські військові вже відновили аеродром у селищі Кіровськ з метою проведення випробувань нових зразків авіаційних озброєнь, у тому числі на базі ракет класу "повітря-земля" Х-15 і Х-102. В січні 2015 року в Крим прибули багатофункціональні винищувачі Су-30.

Нам відомо також про те, що з метою підтримання постійної бойової готовності систем доставки ядерних зарядів планується відновити два базових комплексу по обслуговуванню ядерної зброї - в Балаклаві і в Феодосії.

Ще в квітні-травні 2014 року, відразу після анексії Криму, російське командування проинспектировало об'єкт "Феодосія-13". Розпочато інтенсивні роботи по його відновленню.

Об'єкт "Феодосія-13", або "об'єкт 712" (в часи СРСР використовувався в якості Центрального бомбохранилища) розташований на відстані 18 км від Судака в напрямку Коктебеля і являє собою тунель в скельній породі довжиною понад 2 км з запасним виходом. Використовувався для зберігання ядерних боєприпасів для артилерії та бойових кораблів Чорноморського флоту ВМФ МО СРСР.

До того ж, російські військові почали переобладнання військово-морського музейного комплексу "Балаклава" в центр комплектації і обслуговування ядерних боєголовок для підводних човнів. Останнім часом військові водолази активно досліджують дно морського входу в цей комплекс, дно поблизу бухти і морські підходи до неї.

В радянський час цей комплекс використовувався в якості секретного заводу з ремонту та обслуговування підводних човнів, а також як арсенал для зберігання спеціальних боєприпасів. Об'єкт був побудований в 1961 році у відповідності з комплексним планом захисту від можливих ядерних атак основних промислових і оборонних об'єктів колишнього СРСР.

У червні 2014 року біля Феодосії були розгорнуті ешелоновані засоби протиповітряної оборони, які включають мобільні системи протиповітряної і протиракетної оборони "С-400" (далекий ешелон) і "Панцир-С1М" (ближній ешелон). На сьогодні завершено формування дивізії протиповітряної оборони з базуванням у Севастополі.

Крім того, російські військові приступили до розгортання в районі селища Резервне берегових ракетних комплексів "Бал" і К300П "Бастіон". Останній може бути оснащений ракетами з ядерною боєголовкою, здатні вражати цілі на відстані до 600 км, тобто, фактично, погрожувати значної частини акваторії Чорного моря.

- Які міжнародні договори і власні зобов'язання Росія порушить у разі розміщення ядерної зброї в Криму?

Росія вже порушила міжнародні зобов'язання, здійснивши ретельно спланований захоплення і анексію Криму, скориставшись тим, що в країні після падіння режиму Януковича практично не було армії і силових структур. Все, включаючи саму систему центральної і регіональної влади, рік тому потрібно було відновлювати фактично з нуля.

В 1994 році наша країна зробила безпрецедентний крок - відмовилася від ядерного арсеналу, до речі, третього за величиною в світі, в обмін на гарантії безпеки від Росії, США і Великобританії. У підписаному 5 грудня 1994 року Будапештський Меморандум, одна із сторін - Російська Федерація, до речі, перша у списку країн-підписантів, зобов'язалася... Цитую: "... поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України", а також "утримуватися від загрози силою або її застосування проти територіальної цілісності або політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об'єднаних Націй".

Агресія Росії, окупація нашої території і реалізація Росією наступальних ядерних програм з розгортанням їх складових на українській землі, безпосередньо порушує без'ядерний статус України, умови Договору про нерозповсюдження ядерної зброї і штучно виводить Україну за рамки цього договору.

Крім того, відбувається цинічне порушення Росією статей 1 - 3 і 6 - 8 Заключного акта Наради з безпеки і співробітництва в Європі, згідно з яким держави-учасники взяли на себе зобов'язання "поважати суверенне рівність прав, суверенітет і територіальну цілісність один одного", "поважати право вільно обирати і розвивати свої політичні, соціальні, економічні і культурні системи", "утримуватися від застосування сили або загрози силою, спрямованих на порушення територіальної цілісності або політичної незалежності будь-якої держави".

Аналогічним чином грубо порушені основоположні статті Статуту ООН, Лісабонського протоколу від 1992 року, зобов'язання РФ як члена МАГАТЕ.

- Які кроки в сформованій ситуації буде змушена зробити Україна, щоб убезпечити свою територію і населення?

Україна робить кроки, спрямовані на захист своєї територіальної цілісності і незалежності. Перше і найголовніше для нас - це відновлення та зміцнення наших Збройних Сил, побудова дієвої системи національної безпеки і оборони, відродження потужного ВПК.

Ми підсилюємо оборону кордону від агресора. Крім того, не порушуючи міжнародних угод, відновлюємо наш ракетний щит, головне завдання якого - захистити від військової загрози з боку Росії.

Для того, щоб реально протистояти безумця, загрозливого світу потужним ядерним потенціалом, одних зусиль нашої країни недостатньо. Необхідно взаємодія і системна координація зусиль усіх провідних країн світу. Це повинен бути комплекс економічних, політичних і військових заходів. У тому числі - значне посилення спільної системи захисту від ядерної загрози та розгортання додаткових позицій системи ПРО.

Не виключаю, що для захисту від ядерної небезпеки, ми змушені будемо проводити консультації по розміщенню компонентів системи ПРО на території України. Не допустити війни з застосуванням ядерної зброї - це спільна відповідальність усіх людей доброї волі перед планетою.

- Але, можливо, ті, хто дотримуються політики умиротворення агресора, повинні замислитися над тим, який вплив буде мати розміщення російського ядерної зброї на Європейську та Євроатлантичну безпеку? Чи можливо в принципі цю ситуацію ще більше погіршити порівняно з поточним станом?

Те, що анексія Криму істотно посилила військовий потенціал Росії і відчутно змінила силовий баланс в Чорноморському та Середземноморському регіонах, розуміють усі наші партнери. Але поки ніхто не йде далі заяв про "глибоку стурбованість".

Розумієте, у всіх нас є історичний досвід, згідно з яким політика умиротворення агресора апріорі не може закінчитися нічим хорошим. Вона призводить лише до зростання військової загрози і до руйнування системи колективної безпеки. В тому числі, і до збільшення ризиків початку повномасштабної війни з застосуванням ядерної зброї, яка може стати останньою війною в історії людства і взагалі в історії цивілізації.

Готовність російського політичного керівництва до такої війни зайвий раз підтверджується заявами про плани щодо збільшення їх ядерного арсеналу. Чого тільки коштує хвастощі Путіна про готовність використовувати ядерну зброю у разі виконання нашими союзниками Будапештського меморандуму, згадайте російський пропагандистський фільм про захоплення Криму.

Це нас дуже турбує. Адже ядерна зброя в Криму буде спрямовано, в першу чергу, проти європейських країн. Крім того, реальна небезпека існує і для Туреччини, між іншим, країни-члена НАТО.

Зупинити агресора можна тільки шляхом об'єднання і координації спільних зусиль. Необхідно здійснити комплекс асиметричних результативних заходів, як в рамках масштабних міждержавних програм військово-технічного співробітництва, так і шляхом посилення санкцій, у тому числі, за порушення міжнародних договорів про нерозповсюдження ядерної зброї.

Окупація Російською Федерацією нашій території, захоплення української власності: літаків, кораблів, майна - це не тільки військова агресія, це банальне піратство і мародерство.

Загроза світу, що виходить сьогодні від Росії, вимагає адекватної реакції і активних дій. Вважаю, що варто було б замислитися над тим, щоб додати до санкцій також і блокування проходження військових кораблів через Босфор, відключення від системи SWIFT російської фінансової системи, що підтримує і фінансує як наступальні ядерні програми, так і терористів, а також вжити інші конкретні кроки в цьому напрямку.

Сьогодні Україна відіграє надзвичайно важливу, без перебільшення, історичну роль у світовій політиці. Ми фактично - форпост цивілізованого світу, що протистоїть спробам відновити імперію зла і її наступу на весь демократичний світ.

Дмитро Шкурко, "Укрінформ" Источник: http://censor.net.ua/r336856

44%, 4 голоси

56%, 5 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Обличчя героя України

Франківський «кіборг» Тарас Кукуляк про «пекло» Донецького летовища

 

Фіртка поспілкувалась з 27-річним «кіборгом» з Івано-Франківська Тарасом Кукуляком, позивний «Кук» та з перших вуст дізналась про військові будні «кіборгів», плюси і мінуси перемир’я та чим Тарас завдячує компанії «Samsung»…

 Ще донедавна Тарас і не підозрював, що йому доведеться побачити війну на власні очі. До того як його мобілізували працював пакувальником, захоплювався футболом, займався джиу-джитсу, ходив в тренажерний зал, загалом просто жив звичним мирним життям.

 - Тарас, розкажи як потрапив в зону бойових дій і зокрема в Донецький аеропорт?

Попав я під мобілізацію 13 серпня 2014 року. Призвали мене майже по спеціалізації, адже в армії я був снайпером. Спочатку три місяці перебував на Яворівському полігоні, кожного дня ми там проходили бойову підготовку на високому рівні: стріляли з різних видів зброї, не жаліли патронів, проходили тактичні навчання, їздили на БТР, жили в спартанських умовах. Після навчань наш 3-ій батальйон 80-ої аеромобільної бригади 9 листопада відправили в Костянтинівку. Там ми майже 2 місяці жили в школі, чекали на відправку в аеропорт.

 - Ви одразу знали, що будете боронити летовище?

Так, нам сказали, що ми будемо заходити в аеропорт. Нам розповіли яка там ситуація, тож ми тільки чекали моменту, коли нас туди відправлять. Другого січня вже виїхали в село Піски, де були 3 дні. Там також велись інтенсивні бої, жили ми тоді в підвалі покинутого особняка. А заходили в аеропорт ми ще коли було оголошено перемир’я. Їхали через блок-пост «ДНР-івців», тоді там були присутні й представники ОБСЄ. Насправді так, проїжджаючи через блок-пости ворогів, ми не хотіли заїжджати та потім подумали, що треба міняти хлопців і зрозуміли, що немає іншого виходу, крім цього. Хоча насправді є й плюси з такої ротації: всі живі повертаються, всі живі заходять. Та й взагалі якоїсь такої ворожості я не помітив, коли ми заїжджали, все було мирно. Нас пропустила «ДНР-івська» міліція, поверхнево оглянули наші рюкзаки, навіть свої сухпайки нам дали. Такі культурні люди виявились, чи може це вони таку «показуху» влаштували. Але ніхто нікого не ображав, навпаки цікавились як життя, нормально спілкувались. Та по-іншому й не могло бути, бо там присутніми були як представники з їхнього боку так і з нашого, а також спостерігачі ОБСЄ.

 

 - Що відбувалось, коли ви потрапили в аеропорт? В яких умовах ви там воювали, чи вистачало їжі, боєприпасів?

Коли ми заїхали в перший день було більш-менш тихо, а вже потім щодня була стрілянина. Могли й годинами з автоматів, з РПГ (ред. - ручний протитанковий гранатомет), з артилерійської зброї нас обстрілювати. Інколи обстріли стихали вночі, а бувало, що й продовжувались в нічний час. Щодо побуту, то їли ми сухпайки і то небагато, раз в день, бо якось не до їди було, не хотілось просто їсти, мабуть через стрес. Води там як такої не було, бо вона замерзала. Коли дуже хотілось пити , ми розтоплювали воду на вогні. Спали на бетоні, звичайно мали спальники, але вони не рятували, особливо, коли був мороз до -40 градусів за Цельсієм. Траплялось, хлопці казали, що не відчувають пальців від холоду, можливо й було в когось обмороження. В мене, дякувати Богу, такого не було, хоча берці, незважаючи на те, що вони в мене були хороші, замерзали так, що аж шкіра дубіла. В ноги було дуже холодно, на решту тіла ще можна було накинути якісь куртки, дві пари термобілизни одягав, було й таке, що носив 3 шапки (ред. – сміється). Ми грілись біля вогню, від чого все обличчя було в сажі, інколи й не розрізняли між собою хто є хто, бо всі були однаково чорні.

 

 - Розкажи як ви боронили Донецький аеропорт.

За той час, коли я там був, була невдала спроба штурму, але наша мінометка її вдало накрила. До самої вишки, де перебував я, вони підходити впритул боялись, адже знали, що шансів в них майже нема. Боєприпасів для оборони нам вистачало: ми мали велику кількість патронів, гранат, були й РПГ, але ними не було змоги стріляти. Однак підтримка була дещо слабша, спершу мінометка працювала чітко, але потім незнаю чому, але дуже слабо працювала артилерія. До прикладу, коли почались танкові обстріли по нас, ми надавали координати звідки вони стріляли, але наші їх чомусь не «накривали», можливо не було команди. Потім 13 січня почався танковий обстріл. Танк під’їхав на таку відстань, що ми не могли його нічим дістати, а він стріляв по нас прямою наводкою. Після першого вистрілу завалилась кімната, де сиділи хлопці, вони отримали поранення. Тоді також важке поранення в голову отримав наш капелан. Потім бойовики продовжували стріляти, попали в опори і Диспетчерська вежа аеропорту обвалилась. Нам пощастило, що вона була зроблена з моноліту каркасної основи і не завалилась вниз, а впала вбік. В той час я якраз був під нею. Важко передати словами, що я тоді відчував: все потемніло, ти не розумієш, що відбувається. Але добре, що вона впала набік, в іншому випадку думаю ми б навряд чи вижили б.

 - Чому на твою думку терористам так важливо було взяти аеропорт?

Я думаю це справа принципу. Вони просто сильно осоромились коли хотіли захопити його. Довго штурмували, але у них нічого не виходило.

 - Коли і як ти отримав поранення?

Це сталось на 10-ий день мого перебування в аеропорту. 15-ого січня танк таки виїхав і почав бити по нас. Випустив 6 боєкомплектів, за день зробив 150 вистрілів. Однією з таких атак був поранений наш командир. Тоді спробували прориватись броневики, щоб забрати його та інших поранених. Мені дали завдання піти на розвалену вишку для прикриття. Саме тоді я отримав поранення осколком танкового снаряду. Думаю врятувало мене те, що в той момент з боєм таки прорвались броневики і забрали мене разом з іншими пораненими. Потім, пам’ятаю, мене передали в карету швидкої медичної допомоги, а з неї вертольотом доправили в Дніпропетровську лікарню. Осколок зайшов між пластинами бронежилета, який, якщо чесно я ніколи не носив, а в той день одягнув і жилет і каску, виходить це мене врятувало. Осколок увійшов справа, пошкодивши легеню, печінку і забився в нирці. Нирку довелось видалити, а легені та печінку зашили. Ще тиждень я лежав в Дніпропетровську в реанімації, а потім нас перевезли літаком у Вінницький санаторій, де лікували протягом двох тижнів. Звідти я приїхав на лікування в рідний Івано-Франківськ. Хочу відмітити, що в Дніпропетровську надзвичайно хороше ставлення лікарів та медперсоналу до нас. Вони там ходили біля мене як біля рідного. Хочу сказати, що як і вінницькі так і наші івано-франківські лікарі дуже добре виконуюсь свою роботу. Адже з такими важкими пораненнями мене майже за місяць поставили на ноги. Звичайно не обійшлось і без допомоги волонтерів, які дізнавшись про мене, одразу почали допомагати всім необхідним. За це я всім дуже вдячний. Зараз мені вже краще, прохожу лікування, ношу спеціальний підтримуючий пояс та маю дотримуватись дієти.

 - Яка твоя думка про перемир’я, наскільки це було потрібно чи не потрібно?

З одного боку непотрібно було, адже вони вороги далі захоплювали територію, гинули солдати. А з іншого – набагато менше гинуло людей. Загалом бойовики перемир’я не дуже дотримувались, можливо воно і було в окремих місцях, але не в аеропорту. Це була показуха, ні в аеропорту ні в Пісках перемир’я ніколи не було, ми були в оточенні. Насправді, якби у нас була зброя, ми ті накази мабуть і не виконували б. Але у нас не було такої зброї, яка могла б дістати танк. Бо яке може бути перемир’я, якщо по нас стріляють танками? Ми могли б відстрілюватись, якби мали змогу. Хто розуміється у військовій справі той знає, що для того, щоб вистрелити потрібно, щоб ззаду була відстань хоча б на 10 метрів, бо інакше полум’я відіб’ється від стіни і тебе спалить. Там на вишці ми не мали можливості відстрілюватись з гранатомета. Та й знаходився танк на такій відстані, що попасти точно в нього було б важко. Збити його можна було б спеціальною системою ПТКР ( ред.- Протитанкова керована ракета). Нам обіцяли її завести, але тоді в нас її не ще було, привезли вже пізніше.

 - Як там до вас ставились місцеві?

Коли я ще був два місяці в Костянтинівці, там до нас загалом ставились добре. Хоча були й такі, які дивились на нас «косо», говорили «Навіщо ми сюди приїхали», але більшість, я б сказав, що нормально відносились. Багато місцевих людей навпаки дякували нам за те, що ми їх захищаємо. Молодь добре відносилась, і старші люди, коли йшли до церкви, говорили щоб нам Бог помагав. На Новий рік, взагалі до нашого блок-поста приїжджали привозили мандарини, шампанське, було таке, що й гроші давали.

 - Як отримували якусь інформацію, як дізнавались новини?

Насправді нічого ми там не знали. Тільки хіба що коли дзвонили додому, тоді рідні нам щось розповідали. А в аеропорті ми ні з ким не спілкувались, бо не виходили звідти, там навколо всюди були розкладені розтяжки.

 - Про що там думали солдати, на які теми між собою спілкувались?

В основному ми намагались одне одного позитивно налаштовувати. Говорили про те, хто чим займатиметься коли повернеться додому, думали якими словами нас зустрінуть рідні, дівчина. Взагалі там не було такого часу, щоб довго розмовляти. Насправді там було якось так сумно, погода така «сіра», хмарно, холодно, панувала якась нагнітаюча атмосфера. А коли почались обстріли, не всі витримували, траплялись випадки, що хлопці падали духом. Але їх було небагато, в основному ми намагались підтримувати одне одного, заспокоювали, мовляв, приїде підмога, а потім буде ротація. Також велику підтримку нам надавав наш військовий капелан Олександр, він сам з Одещини. Кожного дня він молився за нас, підходив з кожним розмовляв, читав спеціальну молитву. Він також отримав важке поранення, але нещодавно я йому телефонував і знаю, що він вже нормально себе почуває.

Потім наші з вишки пішли в контратаку і потім вийшли вдало в Піски, так що практично з вишки залишились всі живі. А в терміналі хлопців спочатку травили газом, а потім завалили термінал і хлопці залишились під завалами. Це мені розповів командир, який приїхав до мене в лікарню, але бачив він це на власні очі, там же отримав поранення і його звідти вивезли. Казав, що з підвалів лізли чеченці, потім травили наших бійців газом і врешті заклали тротил та підірвали термінал. Наших хлопців недаремно назвали «кіборгами», бо вони тримали оборону до останнього, ніхто не втікав, всі мужньо воювали. На жаль в боях дехто загинув, а декого взяли в полон.

 - Наскільки змінилось твоє ставлення до життя після війни?

До війни я жив звичайним життям, ходив на роботу, займався спортом. Після війни ставлення до життя змінилось повністю. Якось більше цінуєш такі дрібнички, на які колись і не звертав уваги, навіть коли просто ходиш по рідній вулиці. Почуваю себе зановонародженим, враховуючи, що отримав важкі травми, мені взагалі пощастило, що так все закінчилось. Перший тиждень після поранення взагалі не міг спати, жахіття снились. Здавалось, що я все ще там, тривають бойові дії і треба брати автомат і боронитись. Такі сни кожного дня були. Очевидно, що війна завдала удару по психології. Але потім поступово це припинилось, зараз взагалі цього немає. Читав, що багато хто починає пити, але я вважаю, що це «відмазка». Я також багато чого бачив там, але мене після пережитого на алкоголь не тягне. На мою думку, те, що хтось говорить: «от я п’ю, бобув на війні» - це лише прикриття.

 - Чи отримав посвідчення учасника АТО?

Тут є люди, які допомагають мені з цим питанням. Але в мене є всі документи, в яких сказано де, коли і за яких умов я отримав поранення. Тому з посвідченням думаю проблем не буде. Спочатку в Дніпропетровську мені дали довідку, в якій було написано, що в мене захворювання, оскільки поки немає підтвердження з військової частини, що я дійсно перебував в зоні бойових дій, і тільки після цього виробляють довідку що це поранення, а не захворювання. Коли мене перевезли в Івано-Франківськ, мій батько поїхав у Львів, щоб взяти довідку в якій написаний діагноз мінно-вибухове осколкове поранення, в ній вказано «під час бойових дій в Донецькому аеропорту на диспетчерській вишці отримав поранення танковим снарядом». Це основна довідка, з якою можна виробляти посвідчення.

 - Взагалі як тебе зустріла і як проводжала твоя дівчина, як підтримувала, чи навпаки не відмовляла, які слова говорила?

Думаю мою дівчину, її звати Галя, можна ставити в приклад всім дівчатам, які чекають хлопців з армії. Як тільки я отримав поранення вона одразу приїхала в Дніпропетровськ, кожен день була зі мною там, потім у Вінниці і в Івано-Франківську. Допомагала, підтримувала мене, не спала ночами. А ще готувала мені, бо тоді не можна було їсти звичайну їжу, я і тепер маю дотримуватись спеціальної дієти. Якраз в цьому і проявляються справжні почуття. Ще коли я був на полігоні, то вона намагалась мене відмовити, бо знала, що мене кинуть в гарячу точку. Я одразу казав їй, що нам дадуть важкі завдання, оскільки я служив у ВДВ (ред. – Високомобільні десантні війська). Але разом з тим вона й знала, що я все-рівно піду. Єдина надія була на перемир’я, думали, що можливо на політичному рівні вдастся домовитись. Але сталось, як сталось. Взагалі вважаю, що мені пощастило з такими пораненнями вижити і відносно швидко піти на поправку. Крім того, я міг отримати і серйозніші поранення і тоді невідомо як би склалась доля.

 - Що ти маєш на увазі?

По-перше я вже казав, мене врятував бронежилет, якого я раніше не носив, але в день поранення одягнув. Ще одним рятівником виявився фотоапарат, який тоді знаходився в кишені штанів. Тому осколок, який міг поранити мою ногу потрапив у фотоапарат. І зараз до речі він і досі в ньому, але це не заважає йому працювати й далі ( ред. – сміється)


Нещодавно я написав компанії «Samsung» лист з подякою за те, що фотоапарат їхньої фірми врятував мені ногу. Поки відповідь не прийшла, але якщо прийде то я готовий віддати їм цей апарат, якщо потрібно.

 - Які «найяскравіші» спогади з війни? Яка картинка з’являється перед очима як тільки згадуєш про своє перебування там?

Там було справжнє пекло. Коли це все падало, рушилось, мені здавалось, що це все відбувається не насправді, а наче у фільмі. Взагалі коли ти їдеш на війну, то спочатку думаєш: «а якось буде нормально» та коли ми приїхали в аеропорт мені здавалось, що це зйомки бойовика зі спецефектами. Спершу ще якось звично сприймались обстріли, а останні два дні були надважкими, коли постійно під’їжджали танки, літали вертольоти, здавалось, що це страшний сон.

 - Який твій прогноз на найближчий період?

Чесно сказати, для того, щоб нам відвоювати наші території у сепаратистів, російських воєнних і найманців потрібна міжнародна підтримка, як грошова так і технічна. Бо своїми силами нам буде важко без великих втрат відвоювати своє. Найкращим виходом було б введення миротворців, а тоді думаю можна було б вирішити питання на політичному рівні.

 - Що би ти побажав тим хлопцям, яких зараз мобілізовують для захисту нашої землі?

Перше, що хочу сказати, це те, що хлопцям треба серйозно віднестись до підготовки на полігоні, бо це все пригодиться на Сході. Крім того, треба психологічно себе налаштувати, це важливий момент, бо коли їдеш туди - психологічна готовність грає визначальну роль. По собі можу сказати, що мені найбільше пригодились там навіть не навики, а психологічна стійкість.

 Олена Британська


89%, 24 голоси

11%, 3 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Ми віримо в Надію

Надія Савченко: Війна, полон, викрадення, тюрма, голод у в’язниці та поза нею Надія Савченко _ Понеділок, 11 травня 2015, 15:05
Версія для друку Коментарі2

11 травня 2015, у Надії Савченко день народження, їй 34. У день її тридцяти-чотирохріччя, LaRègleduJeu, одночасно з українським KyivPost, та американською редакцією  HuffingtonPost, публікує початок тексту, який Надії вдалося нам передати через свою сестру, з місця її ув'язнення.

Нагадаємо, що Надія була викрадена 18 червня минулого року всупереч усім законам і правилам ведення війни.

Нагадаємо також, що вона була жертвою абсурдного судового процесу, що не відповідає дійсності, на підставі вигаданих і несумісних "свідчень".

Нарешті, не забудемо і про шість місяців голодного страйку, який вона перенесла ризикуючи своїм життям, з метою висловити протест проти несправедливості щодо її ситуації, але також, поза особистими питаннями, засудити насильство, що вразило її країну.

Ця жінка-патріот, визнана героєм війни 2 березня 2015, ця Жанна д'Арк, ув'язнена незважаючи на дипломатичний імунітет, який вона отримала після її виборів в Верховну Раду та ставши представником України в ПАРЄ, стала символом свавілля путінського режиму, але й також духом українського супротиву.

У той час , коли Росія помпезно святкує сімдесятиріччя перемоги над фашизмом, була надія, що Путін зробить зустрічний крок. Але ж ні.

Помилування політичних ув'язнених, що практикуються всіма цивілізованими урядами, під час таких символічних подій, було проігноровано колишнім кадебістом.

Світові лідери, на чолі з Ангелою Меркель та Франсуа Олландом, мобілізувалися щоб його напоумити. Але дарма. Надія Савченко залишається політичним, або, скоріше, геополітичним заручником  в руках господаря  Кремля.

Таким чином, в останні тижні, Надія Савченко, за прикладом багатьох своїх співвітчизників, відомих або анонімних, з російських чи радянських часів, розпочала нову боротьбу : тюремні нотатки.

Її нова боротьба, це саме ці тексти, і можливо навіть майбутня книга з в'язниці, перші фрагменти якої ми маємо честь опублікувати. У скорому часі буде опублікована і решта її нотаток.

Ми запрошуємо головного тюремщика Володимира Путіна прочитати ці рядки.

Ми запрошуємо Вас згадати всіх в'язнів тоталітарних режимів, які викрили завдяки їхній боротьбі і їхнім творам, всю ганебність режимів, що їх переслідували.

В кінцевому рахунку, тюремщики завжди розплачуються за своїх ув'язнених.

Зі своїх тюремних камер,Сахаров, Вацлав Гавел, Лех Валенса, Паділья, змусили похитнути не менш впевнені у собі і зарозумілі режими, ніж сьогоднішній нео-царистський режим у Москві.

Володимир Путін ще не закінчив слухати нагадувати йому про Савченко.

А ми у свою чергу, вимагаємо її безумовне і негайне звільнення.

Бернар Анрі-Леві

*   *   *

" Українська  правда" друкує в оригіналі уривок із книги, яку почала писати Надія Савченко.  

                                                              

                                                               Шановні читачі,

                                                               Вибачте, що не високим

                                                               Стилем написана книжка,

                                                               Але "із пісні слів не викинеш"…

                                                               Писала простою, розмовною.

                                                              Я розкажу тобі, як другу…

                                                              Та не знаю, чи встигну розказать.

                                                              Я напишу тобі, як другу…

                                                              Може, ти ще встигнеш прочитать.

     Ніколи не хотіла бути письменником, чи написати книгу, скільки мене на це підбивали. Пережитого життя все одно не описати, та й кому воно потрібно, крім самої людини…

     У в’язниці в одній книзі прочитала, що людина починає писати книгу тоді, коли в житті дійшла до тої межі, що хоче застрелитися, а духу не вистачає… А ще до ручки не дійшла! А якби дійшла, то краще б застрелилася…

     Але як подумала, на скільки запитань довго і нудно доведеться відповідати, якщо виживу і вирвуся на волю… Що подумала: краще один раз написати, поки є час, ніж сто разів повторювати… Працювати треба починати! Мені вже й так у Верховній Раді три місяці прогул ставлять!:) А українці, які мені дали мені довіру своїм голосом, виказали від мене дій чекають!

     Отож вирішила, що папір марати в тюрмі буду! Часу тут вдосталь…

     Кажуть, що у в’язниці після року відсидки всі писати починають, хто вірші, хто прозу… Ото вже не думала, що скочуся до такої банальності!:) А ще й року, Слава Богу не сиджу! І, сподіваюсь не буду!!! Нічого тут обживатися! Час вириватись! Роботи багато! ...

      Ну, а поки, писати… папір все стерпить…