6 травня 2015 року відбулося засідання Ради національної безпеки і оборони України, на якому було схвалено Стратегію національної безпеки України - основний документ оборонного планування.

Стратегія розрахована на реалізацію до 2020 року пріоритетів політики національної безпеки, а також реформ, передбачених Угодою про асоціацію між Україною та ЄС і Стратегією сталого розвитку «Україна - 2020». Головне в Стратегії - створення нової системи забезпечення національної безпеки і оборони, спроможної гарантувати державний суверенітет і територіальну цілісність України від усього комплексу можливих загроз, насамперед, від збройної агресії.

Також Радою національної безпеки і оборони розглянуто питання щодо посилення обороноздатності держави та вжиття додаткових заходів для її забезпечення. Ретельно проаналізовано військові загрози та можливі сценарії розвитку ситуації, опрацьовано оперативні заходи щодо протидії військовій агресії.

На засіданні схвалено комплекс заходів щодо прискорення будівництва фортифікаційних ліній та рубежів, зміцнення оборонних і безпекових спроможностей держави, розвитку системи медичного забезпечення військовослужбовців. За зрив строків будівництва оборонних рубежів отримали догани голови Донецької і Закарпатської обласних державних адміністрацій.

Водночас, прийнято важливі рішення щодо розвитку потенціалу і системи управління оборонно-промисловим комплексом, забезпечення Збройних сил України і Національної гвардії сучасним озброєнням і військовою технікою національного виробництва, удосконалення ракетних технологій. Створено Міжвідомчу комісію з питань оборонно-промислового комплексу (робочий орган Ради національної безпеки і оборони України).

За результатами розгляду питання «Про заходи щодо посилення боротьби зі злочинністю» вирішено розробити та прискорити прийняття відповідного законодавчого забезпечення, зокрема, Закону «Про Національну поліцію». Комплекс невідкладних заходів щодо боротьби зі злочинністю, насамперед, буде спрямований на попередження та розслідування особливо тяжких злочинів із використанням вогнепальної зброї, таких як: навмисні вбивства, бандитизм, незаконне позбавлення волі, рейдерство.

Рада національної безпеки і оборони України заслухала доповідь Міністра внутрішніх справ України Арсена Авакова щодо стану розслідування резонансних злочинів.

Крім того, на засіданні було розглянуто питання забезпечення енергетичної безпеки держави. Передбачено вжиття заходів щодо демонополізації енергетичних ринків, диверсифікації джерел надходження енергоносіїв, розвитку ядерної енергетики, використання прихованих резервів паливно-енергетичного комплексу, забезпечення енергетики вугіллям всіх необхідних марок, підготовки до опалювального сезону 2015-2016.

[ Читати далі ]

На згарищі 2 травня: відлуння довжиною в рік

Що насправді сталося в Одесі рік тому?

2 травня виповнюється рік з дня зіткнень в Одесі, під час яких загинуло 48 людей і ще понад 200 отримали поранення. «Одесская жизнь» дізналася у експертів їх думку про те, що сталося в той день і як одеситам пережити цю трагедію.

Що встановили експерти?

Для розслідування трагедії 2 травня були створені кілька паралельних груп. Досі працюють незалежні експерти з «Групи 2 травня» і команда правоохоронців. Частина кримінальних проваджень вже передана до суду, але слідство триває.

Офіційне слідство. На лаві підсудних — 22 людини

Вже 2 травня 2014 року було розпочато кримінальне провадження за ознаками кількох кримінальних правопорушень – від хуліганства до навмисного вбивства і підпалу, який спричинив загибель людей та організації масових заворушень. Через три дні, 5 травня, розслідування було передано в Головне слідче управління МВС України. До Одеси прибула група слідчих під керівництвом заступника начальника відділу ГСУ МВС України Миколи Рудницького. Слідство триває, частина матеріалів вже передана до суду.

На сьогоднішній день на лаві підсудних — 22 людини. З них 11 осіб перебувають під вартою, двом вже затвердили обвинувальний вирок. Суд засудив до чотирьох років позбавлення волі з випробувальним терміном на два роки двох міліціонерів, які напередодні зіткнень намагалися продати проросійським активістам 200 патронів і три бронежилета за 10 тисяч гривень. Інші обвинувачені — на підписці про невиїзд. Ще тринадцять осіб оголошені в розшук. Справа слухається в Малиновському районному суді Одеси.

У Приморському райсуді 23 квітня зареєстровано справу підозрюваного у стрільбі на Грецькій площі - евромайдановца Сергія Ходияка. Його звинувачують у вбивстві Євгена Лосинского, а також поранення співробітника міліції. Свою провину Сергій Ходияк заперечує.

Незважаючи на численні прохання громадськості та родичів загиблих, слідство практично не інформує публічно про результати своєї роботи.

Комісія Верховної Ради. «Бійню» спровокували антимайдановцы

Через 10 днів після зіткнень Верховна Рада України створила Тимчасову слідчу комісію під головуванням народного депутата від Одеської області Антона Кіссе. У вересні комісія підготувала попередній звіт про результати своєї роботи. Однак незабаром вибухнув скандал: частина нардепів заявила, що не ставила свої підписи під цим документом і звинуватила голову у фальсифікації. В результаті звіт так і не був проголосований парламентом, який незабаром був розпущений перед виборами 2014 року. За даними попереднього звіту, комісія прийшла до кількох висновків:

• 1. організаторами заворушень визнані Віталій Будько (стрілок з проросійською боку на прізвисько «Боцман»), Артем Давидченко і Сергій Долженков (лідери одеського Антимайдана);
• 2. конфлікт був спровокований проросійськи налаштованими силами;
• 3. в день 2 травня активісти Антимайдана намагалися викрасти зброю у міліції, у тому числі 500 одиниць автоматичної зброї з Одеського університету внутрішніх справ, проте зазнали фіаско.

У Верховній Раді України запропонували створити нову комісію з розслідування подій в Одесі 2 травня. З такою ініціативою виступив народний депутат, голова фонду «Українська ініціатива» Олександр Вілкул.

- Ми подали пропозицію про створення слідчої комісії, тому що до сьогоднішнього дня не названі ні замовники спалення людей, ні виконавці. І я думаю, це буде цікаво всій Україні, - сказав Олександр Вілкул.

Однак поки парламент за цієї пропозиції так і не голосував.

«Група 2 травня». «Одеської Хатині» не було

Після зіткнень 2 травня журналісти та експерти створили «Групу 2 травня», яка на громадських засадах, використовуючи відкриті дані, проводить власне розслідування. До неї увійшли 13 журналістів, незалежних експертів та громадських діячів. Серед результатів її роботи:

• 1. складена повна і детальна хронологія подій дня 2 травня — починаючи від зіткнень в центрі міста і закінчуючи протистоянням на Куликовому полі;
• 2. встановлено причини пожежі в Будинку профспілок. На думку експертів, швидке поширення вогню і диму і загибель 34 людей у будинку сталися внаслідок збігу кількох факторів, що стали фатальними. В тому числі експерти вважають винними рятувальників, які прибули на пожежу лише через 40 хвилин після виклику. Ні про яке умисному вбивстві і «одеської Хатині» мова не йде;
• 3. члени «Групи 2 травня» продовжують судитися з силовиками, вимагаючи оприлюднити причини загибелі людей у Будинку профспілок, які досі є закритими;
• 4. після того, як Ігор Марков припинив фінансувати Антимайдан, гроші активістам запропонувала влада — в обмін на те, що вони приберуть наметове містечко з Куликова поля. За словами члена «Групи 2 травня» Сергія Діброва, полковник міліції Дмитро Фучеджи передав лідеру «Одеської дружини» Сергію Долженкову 35 тисяч доларів. Іншим учасникам Антимайдана передали ще 15 тисяч доларів. Однак в останній момент Долженков передумав, оголосив мобілізацію, і активісти «Одеської дружини» напали на проукраїнських активістів у центрі міста. Так був даний поштовх масовим заворушенням.

Версія президента. Провокація була задумана спочатку

Під час недавнього візиту в Одесу президент України Петро Порошенко озвучив свою версію подій річної давнини. На його думку, активістам спеціально роздали зброю:

— Сьогодні я можу сказати, що відомі ті, хто ставив за мету забезпечити провокацію. Завдання полягали в тому, щоб куликовцы і евромайдановцы перестріляли один одного. Саме це було тим гнітом, який повинен був підірвати Одесу, перетворивши її в Донецьк, — зазначив Порошенко.

У той же час незалежні експерти «Групи 2 травня» стверджують, що учасники зіткнень стріляли з своєї зброї, а міліція нічого не роздавала. Це підтверджують і самі учасники тих подій, а також фото та відеоматеріали.

5 відповідей на головні питання

У публікації річної давності «Одесская жизнь» поставила п'ять питань, які найбільше хвилювали одеситів в той момент. Через рік більшість з них прояснилися, хоча остаточної відповіді слідство не дало ні на один з них.

1. Поведінка правоохоронців. Чому міліція не тільки не зупинила натовп, але і дозволила стріляти з вогнепальної зброї по людям? Чому деякі міліціонери пов'язали собі на руки пов'язки, такі ж, як у антимайдановцев? Чому потім правоохоронці відпустили тих, хто був затриманий?

Відповідь: Тодішній начальник Головного управління МВС України в Одеській області Петро Луцюк підписав наказ про введення оперативного плану «Хвиля». Однак наказ так і не був введений в дію. За версією слідства, процес саботувався особисто заступником Луцюка — Дмитро Фучеджі, який пізніше був оголошений в розшук. Якщо б план «Хвиля» був введений, зіткнень в центрі Одеси вдалося б уникнути. Щоб не допустити масових заворушень під час проведення матчу «Чорноморець» - «Металіст» керівництвом Головного управління МВС України в Одеській області був сформований резерв сил і засобів. Однак з незрозумілих причин цей резерв не був задіяний у локалізації заворушень. Саме Фучеджі пізніше став чи не головним підозрюваним в організації масових заворушень, хоча незалежні експерти впевнені: полковника, який переховується в невизнаній Придністровській Молдавській республіці, зайво демонізують.

Ситуація з червоними пов'язками, які міліціонери пов'язали собі на передпліччя, остаточно не прояснилася. За попередньою версією слідства, з якою згодні багато експертів «Групи 2 травня», ніякої змови тут немає. Червоний скотч міліціонери закріпили приблизно через пару годин після початку зіткнень в центрі Одеси. Пов'язки були накладені поверх пластикових щитів, які захищають руки і лікоть. Оскільки з часом липучки на щитках приходять в непридатність, передбачається, що скотч правоохоронці попросили учасників зіткнень, щоб не втратити щитки в сум'ятті. Версія про те, що рядові міліціонери були в змові з антимайдановцами і з допомогою червоного скотчу позначили «своїх», поки не підтвердилася.

2. Провокатори. Хто стріляв у людей на Олександрівському проспекті, а також з дахів «Афіни» та Будинку профспілок?

Відповідь: Перші жертви загинули в центрі міста, це були проукраїнські активісти Ігор Іванов і Андрій Бірюков. Обидва були вбиті з вогнепальної зброї. У вбивстві Іванова підозрюється розшукуваний зараз пророссйиский активіст Віталій Будько. Є кілька відеоматеріалів, на яких зафіксовано, як він стріляє з автомата АКС74У або модифікації на його основі «Вулкан-Т» (точно встановити вид зброї по відео не вдається). Крім того, у стрілянині по людях підозрюють проукраїнського активіста Сергія Ходияка. Свою провину він заперечує, що слідство по його справі ще триває. Слідство продовжує встановлювати особистості тих, хто вів стрілянину їх вогнепальної зброї.

3. Виникнення пожежі. Із-за чого виникла пожежа у Будинку профспілок?

Відповідь: Слідство не виявило доказів умисного підпалу Будинку профспілок.

— Встановлено, що запальні суміші, в тому числі в самій будівлі, використовували обидві сторони, що і призвело до виникнення пожежі. Його разгоранию сприяла барикада, встановлена біля сходів. Будь-яких доказів запланованого пожежі в Будинку профспілок не встановлено, - заявили в Генеральній прокуратурі.

4. Ліквідація пожежі. Чому пожежники їхали на місце подій так довго? Був відповідний наказ чи їх не підпускала натовп?

Відповідь: Генеральна прокуратура розпочала кримінальне провадження проти представників пожежної охорони, зараз його розслідування триває. Керівництво структури на сьогоднішній день звільнено. Чому пожежники прибули на місце події лише через 40 хвилин після першого дзвінка, залишається неясним. Проте тодішній керівник обласного управління ДСНС Володимир Боделан заявляв, що рятувальники не могли виконувати свій борг із-за безперервної стрільби.

— Міліція не забезпечила безпеку наших співробітників, життя яких загрожувала реальна небезпека. Однак ніяких наказів не виїжджати і не гасити пожежу ніхто не віддавав, - заявив нам Боделан.

5. Загибель людей у будівлі. Що насправді стало причиною загибелі людей? Чому загиблі в Будинку профспілок лежать в дивних позах?

Відповідь: Слідство досі відмовляється оприлюднити причини загибелі людей у Будинку профспілок. З цього питання «Група 2 травня» звернулася до суду, вимагаючи розкрити дані, однак остаточного рішення поки немає.

За даними, які з'ясували експерти-токсикологи і хіміки з «Групи 2 травня», 18 осіб у будівлі загинули від чадного газу, 13 осіб — від опіків тіла і дихальних шляхів. Двоє померли від опікової травми в лікарні, причина смерті однієї людини залишилася нез'ясованою. Ще вісім людей загинули, вистрибнувши з вікон палаючого будинку.

— Розташування тіл померлих від отруєння чадним газом повністю відповідають потокам газообміну на першій стадії пожежі. Ці люди отримали токсичну концентрацію чадного газу в початковий період пожежі. Отруєння позбавило їх можливості до самостійних дій з порятунку. Люди, які не отримали отруєння, перебували в зонах, куди надходив свіже повітря. Однак, коли відбулося масове займання стін, ці люди загинули практично миттєво від масивної опікової травми органів дихання та шкірних покривів. Розташування їхніх тіл повністю відповідає температурному розподілу і газообміну другій стадії пожежі. Тіла, що знаходилися в зоні дії високих температур, придбали характерну для цих умов поза «боксера». Таким чином, причиною смерті всіх людей, тіла яких були виявлені всередині Будинку профспілок, пов'язані з безпосередніми факторами пожежі – чадним газом і високою температурою, - пояснив нам експерт-токсиколог Володимир Саркісян.

До речі, не знайшла свого підтвердження і версія про застосування у Будинку профспілок хлороформу — слідство не виявило його слідів.

2 травня приспустять прапори

День 2 травня, згідно з розпорядженням міської влади, є днем пам'яті загиблих. На будівлях підприємств та організацій міста приспустять державні прапори з траурними стрічками. Офіційних заходів на цей день не заплановано.

На Куликовому полі з 14 до 18 години пройдуть жалобні заходи, які організовують прихильники руху «Куликове поле». На заході будуть запалювати свічки, випускати голубів, транслювати траурний відеоролик. При цьому ніякої символіки та прапорів на площі не буде. Куликове поле буде взято під охорону міліції, прохід на площу буде здійснюватися через рамки металошукачів. У міліції повідомили, що на Куликове поле не буде приносити звукове обладнання, а також великогабаритні предмети.

Крім того, акція проукраїнських активістів пройде на Соборній площі, час проведення повідомлять пізніше.

У цей день заборонено балаклави. Всіх, хто одягне маску, буде затримувати міліція.

Порядок у місті будуть забезпечувати кілька тисяч співробітників правоохоронних органів, у тому числі з інших міст України.

СВОЮ ДУМКУ

Андрій Юсов, радник начальника Одеського обласного управління СБУ, прихильник Евромайдана: «Примирення неминуче»

— Іншого шляху, крім примирення, у одеситів з різними поглядами не існує. Всі повинні усвідомити, що право на застосування сили є тільки у правоохоронних органів. На той момент, 2 травня 2014 року, першими застосували силу на Соборній площі представники проросійських сил. Міліція не виконала свої обов'язки, а якщо б виконала, такої трагедії не сталося б. Також не виконала свої обов'язки міська влада. Через суд треба було домогтися заборони на проведення будь-яких заходів 2 травня, оскільки проросійські сили абсолютно відкрито оголошували напередодні повну мобілізацію, було зрозуміло, що зіткнення не уникнути. Але цього зроблено не було.

Діалог всередині суспільства потрібен, можливо, за участю міжнародних медіаторів. Наскільки мені відомо, з такою пропозицією вже виступили представники ОБСЄ, організації Евромайдана Одеси з цією ініціативою згодні. Але потрібно розуміти, що діалог можливий тільки з тими силами, які не виступають проти цілісності України.

Ігор Димитрієв, депутат Одеської міськради, прихильник Антимайдана: «Примирення неможливо»

— Примирення неможливо, тому що воно вимагає покарання тих людей, яких тепер називають героями. І не примирення було метою людей, які розв'язали кровопролиття в країні. Саме на радикалізації вони розширюють свій вплив на слабкі українські уми.

Можна скільки завгодно збирати круглі столи та комісії, але це лише замилювання очей. Винуватці вбивств — у влади в країні. А що до суспільства в цілому, то навіщо примирення з таким суспільством, яке допускає масові вбивства як спосіб боротьби з політичними опонентами?

Спроби примирення вже були неодноразово. Останній раз — 1 травня 2014 року. Таке суспільство потрібно не примиряти, а тримати в «дурці», в кращому випадку. І гамівна сорочка на них буде одягнена неодмінно, незважаючи на політику Києва чи Москви.

Інна Терещенко, конфліктолог: «2 травня було ін'єкцією, щоб ми зупинилися»

Будь-яка трагедія для міста такого типу, як Одеса, - це виклик, який місто може прийняти й засвоїти. Рік — це той час, протягом якого люди переживають горе. Для родичів і близьких, які втратили рідних у той день, цей рік був дуже важким. У одеського товариства є ресурс, щоб подібні трагедії стали етапом для нового зростання. Є міф про те, що Одеса — толерантний, веселе місто. Хоча на початку ХХ століття, як відомо, в Одесі відбувалися криваві погроми на всій території Російської імперії. Вже через 50 років Одеса жила з міфом, що ми — толерантні, відкриті, доброзичливі. Одеса вже це робила, значить, це можливо ще раз. Але зараз для примирення ще занадто рано, до того ж, ситуація в країні ще незавершена. Втім, з обох сторін протистояння є люди, які розуміють, що людське життя дорожче за все. Саме з ними треба налагоджувати діалог, їм потрібно об'єднуватися. Потрібно вчитися бачити конкретних людей, а не сепаратистів і патріотів, спілкування має бути на міжособистісному рівні. 2 травня було ін'єкцією нам, щоб ми зупинилися.

Борис Херсонський, психолог: «У Одеси — два розуму»

- Що таке одеський синдром другого травня? Це різновид посттравматичного стресового розладу. Трагедія второго травня — це травма, яку місту буде нелегко викорінити. Один з головних симптомів - це високий рівень тривоги, тривожне очікування якихось нових потрясінь і нових подій. Другий - порушення єдності, розщеплення.

Місто розділене. Думки протилежні. У сьогоднішньої Одеси – два розуму, дві думки, які ніяк не прийдуть в гармонію. І чекати цього доведеться довго. Відчуття невизначеності породжує самі неймовірні фантазії. Ходять чутки про сотні загиблих... Ніяка інформація не здається надійною. Підозрілість іноді достигнает рівня марення.

Впоратися з цим дуже нелегко. Прозорість розслідування, регулярне інформування громадян, заохочення відкритого діалогу без насильства - ось завдання для десятків підготовлених медіаторів. І ЗМІ повинні бути скоріше посередниками, ніж виразниками крайніх точок зору.
Скопійовано з сайту http://odessa-life.od.ua

05.05.15 15:06
У Донецьку терористи самопроголошеної "ДНР"демонтували барельєф українському поету Василю Стусу, який був розміщений на корпусі філологічного факультету Донецького національного університету.

Про це написала у своєму Facebook журналістка Лариса Лісняк: "Донецьк сьогодні. Все...зняли...втіхаря... А після свят повинні були бути продовжені консультації з приводу барельєфа Стуса", - написала Лісняк, виклавши фотографії з голою стіною на місці, де ще вчора стояв пам'ятник поетові.

Раніше вона повідомляла про те, що йшли консультації, в тому числі з юристами, щоб зберегти барельєф Стуса.
3 мая https://www.facebook.com/larisa.sinyavskaya/posts/700281770084096
20 апреля https://www.facebook.com/larisa.sinyavskaya/posts/694822687296671
18 апреля https://www.facebook.com/larisa.sinyavskaya/posts/693902560722017


Було так



АВТОПОРТРЕТ ЗІ СВІЧКОЮ

Тримай над головою свічку,
допоки стомиться рука —
ціле життя. Замало — нічку.
Довкола темінь полохка.
Літають кажани, як кулі.
Нестерпом студиться щока.
Де ви, крилаті? Гулі-гулі!
Як вам — нестерпно — без небес?
Аж очі підвели, поснулі.
О ні, ти не один воскрес!
Як в бодню — пугачеві скрики.
Десь бродить землячок-дантес.
О шанталавий, недорікий,
а чи поцілиш ти мене?
Свіча в задумі — не мигне.

Василь Стус




А стало так від сьогодні:



Верстаю шлях - по вимерлій пустелі,
де мертвому мені нема життя,
за обріями спогаду - оселі
ті, до котрих немає вороття.
А все ж - бреду, з нізвідки до нікуди,
а все ще сподіваюся, що там,
де кубляться згвалтовані іуди,
мале є місце і моїм братам.
Побачити б хоч назирці, впівока
і закропити спраглий погляд свій.
Зміїться путь - вся тьмяна, вся глибока,
і хоч сказися, хоч збожеволій.
Бо вже не я - лише жива жарина
горить в мені. Лиш нею я живу.
То пропікає душу Україна -
та, за котрою погляд марно рву.
Та є вона - за міражів товщею,
там, крізь синь-кригу світиться вона -
моєю тугою, моєю маячнею
сумно-весела, весело-сумна.
Тож дай мені - дійти і не зотліти,
дійти - і не зотліти - дай мені!

Василь Стус



Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь.
Так хочеться пожити хоч годинку,
коли моя розів'ється біда.
Хай прийдуть в гості Леся Українка,
Франко, Шевченко і Сковорода.
Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,
уже не ремствуй, позирай у глиб,
у суще, що розпукнеться в грядуще
і ружею заквітне коло шиб.

Василь Стус



Коментар Б.Г.: За життя Стусу перепало добряче, і по-смерті спокою не дають кляті воріженьки. Як ті імперії поетів бояться. Вчився я саме тут на факультеті української філології у 1984-86 роках, коли великими почестями користався російський мовник професор Стебун Ілля, який посприяв засудженню Василя Стуса своєю "літературною експертизою" його творів. Ще й Віктор Медвечук в адвокатах не захищав, а просив суд засуди його підзахисного, як "закорінілого антирадянщика". Єдина хохма з барельєфом: його Віктор Янукович відкривав, як "зеку від зека", а тепер його поплічники його меценатські потуги похерили...

Бойовики збираються розмістити на цьому місці погруддя розвідникові часів СРСР Миколі Кузнєцову, який до Донецька і філології не має жодного стосунку.

Пам'яті Алли Горської

Ярiй, душе. Ярiй, а не ридай.
У бiлiй стужi сонце України.
А ти шукай — червону тiнь калини
на чорних водах — тiнь її шукай,
де жменька нас. Малесенька шопта
лише для молитов i сподiвання.
Усiм нам смерть судилася зарання,
бо калинова кров — така ж крута,
вона така ж терпка, як в наших жилах.
У сивiй завiрюсi голосiнь
цi грона болю, що падуть в глибiнь,
безсмертною бiдою окошились.

Василь Стус

Йому б виповнилось сьогодні 66, але його нема в живих уже 36 років...

Життєвий шлях

Стежки дитинства

Про нас у далекім літі,
Щасливих, наче діти…

Народився Володимир Михайлович Івасюк 4 березня 1949 року у районному містечку Кіцмань Чернівецької області в сім’ї вчителів Михайла та Софії Івасюків. Вже у три роки він проявив величезну увагу до музики, з цікавістю спостерігаючи за репетиціями учительського хору, на які його часто брали батьки. У 1954 році батько композитора разом з іншими жителями Кіцмані добивається, аби в містечку відкрили музичну школу, і п’ятирічний Володя потрапляє в підготовчий клас філії Чернівецької школи №1, де починає оволодівати скрипкою. А в 1956 році іде у перший клас середньої школи. Хлопець проявив неабиякі нахили до гри на скрипці, його запрошують грати на місцевих оглядах художньої самодіяльності, на батьківських зборах, на концертах для робітників та колгоспників. За свою чудову гру Володя отримує від земляків подарунок — гарну справжню німецьку скрипку.

Вчитель хлопця у музичній школі Юрій Візнюк вмовляє батьків продовжити музичну освіту дитини, тож після закінчення шостого класу Володя вступає в Київську музичну школу для обдарованих дітей імені М. Лисенка. Але навчання і виснажлива робота над собою, проживання в гуртожитку далеко від батьків позначились на здоров’ї підлітка і він, відмінник, після першого семестру повертається в Кіцмань, де продовжує навчання в середній школі та музичній школі за класом фортепіано. В 1964 році Володя створює в школі ансамбль «Буковинка» й пише для нього свої перші пісні, серед яких найперша — «Колискова». Колектив здобуває перемоги на кількох самодіяльних конкурсах, їде до Києва, там його помічають, запрошують на обласне телебачення, нагороджують подорожжю по Дніпру. Що важливо, пісні юного композитора запам’ятовуються, й невдовзі до нього звертаються з проханнями надіслати ноти й тексти пісень.

Попри заняття музикою справи у школі йшли прекрасно. За кілька місяців до її завершення Володя — один з небагатьох претендентів на золоту медаль. Саме тоді трапляється безглузда випадковість, яка невдовзі породить стільки життєвих труднощів та душевного болю. Під час прогулянки парком хтось з хлопців вирішив закинути картуз на гіпсовий бюст Леніна, що й було зроблено. Усвідомивши крамольність такого вчинку, друзі беруться знімати картуза. Але хто знав, що бюст не закріплений? У ході “операції” “вождь” падає, хлопці потрапляють в міліцію на 15 діб, відкривається «Справа Володимира Івасюка». Відразу постало питання про виключення з комсомолу, вигнання зі школи і позбавлення атестату. Батьки зробили все, що могли. Володя отримав атестат з четвірками з історії СРСР і суспільствознавства. Сім’я переїжджає до Чернівців. Володя блискуче здає екзамени в медичний інститут і його зараховано на перший курс лікувального факультету. Радості не було меж, але хтось повідомив про його “справу”, і 31 серпня 1966 року Володимира звинувачують у тому, що він нечесним шляхом пробрався в лави студентів і при всіх зачитують наказ про його виключення.

Юнак витримує цей удар і продовжує боротьбу за своє майбутнє. Він іде працювати слюсарем на завод «Легмаш». Коли профспілковий діяч Леонід Мельник дізнається, що Володя музикант, то доручає йому створити і вести заводський хор. Невдовзі цей хор починає займати провідні місця в оглядах художньої самодіяльності, на виступах ансамблю акомпанує сестра Володі Галя, хористи виконують Володині пісні. На хвилі натхнення Івасюк ризикує і під псевдонімом Весняний надсилає на конкурс до 50-річчя Жовтня пісні «Відлітали журавлі» та «Колискова для Оксаночки». Отримує першу премію.


Червона рута — квітка надії

Володя, шкільні рокиЧерез рік за рекомендацією «Легмашу» Володя вступає в Чернівецький медінститут. Він симпатичний усім, його відразу ж обирають старостою групи, запрошують в оркестр народних інструментів «Трембіта», в камерний оркестр медінституту. Після закінчення третього курсу Володя починає працювати над піснею «Червона рута». Хоча й до цього було багато пісень про загадкове зілля руту-м’яту, саме «Червоній руті» судилось полонити стільки сердець своєю ліричністю та своїм романтизмом. Коли Володя запропонував показати «Червону руту» й «Водограй» в передачі українського телебачення «Камертон доброго настрою», з’ясувалось, що нікому виконати жіночу партію, оскільки всі роз’їхалися на літні канікули. Тоді запросили володарку чудового сопрано, вчительку музичної школи №1 Олену Кузнєцову, і разом з нею Володя впродовж двох тижнів давав життя новій пісні. І ось, 13 вересня 1970 року на Театральному майдані Чернівців у присутності тисяч чернівчан і на очах мільйонної глядацької аудиторії постала чудові пісні — перший великий тріумф молодого митця.

У 1971 році в Карпатах був знятий фільм «Червона рута», в якому брали участь Софія Ротару, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Раїса Кольца, ансамблі «Смерічка» і «Росинка». Це був перший український музичний фільм. У ньому прозвучали пісні Івасюка, Дутківського, Скорика. Цього ж року у передачі ЦТ «Алло, ми шукаємо таланти!» звучить нова Володина пісня «Водограй». Навесні 1972 року починається львівський період у житті Володі: він переїжджає до Львова, де стає студентом підготовчого композиторського факультету Львівської консерваторії та переводиться на IV курс Львівського медичного інституту. Розширюється коло мистецьких знайомств. І праця, невтомна праця. Створює пісні: «Я — твоє крило», «Два перстені», «Наче зграї птиць», «Балада про мальви». Незабаром відбулась ще одна важлива подія — його пісню «Балада про дві скрипки» виконала молода співачка Софія Ротару, яка вже була відома як переможниця Всесвітнього фестивалю молоді й студентів у Софії за виконання народних молдавських пісень. Згодом вона виконуватиме багато творів Івасюка, а у 1974 році з «Водограєм» стане лауреатом фестивалю естрадної пісні «Сопот-74». Саме тоді вперше на міжнародному конкурсі прозвучала українська пісня. Про Володю дуже багато писала польська преса, перекладала й друкувала тексти його пісень. 1974 рік в біографії Івасюка відзначився ще двома моментами: його обирають делегатом ХХІІ з’їзду комсомолу від Львівської області, того ж року він стає студентом підготовчого відділення Львівської консерваторії по класу композиції. Разом з тим йому продовжують надходити листи з найвіддаленіших містечок і сіл СРСР — всі хочуть висловити свою велику і щиру прихильність молодому таланту. Це додає Володимиру ще більшої наснаги. У 1975 році він пише музику до спектаклю за романом О. Гончара «Прапороносці» і здобуває диплом першого ступеня. Однак, коли справа торкнулася висунення кандидатури Івасюка на присудження Шевченківської премії за спектакль, хтось викреслив його прізвище. А потім згоріли декорації до вистави… Тоді ж був знятий фільм «Пісня завжди з нами», у якому прозвучало шість пісень Івасюка. Володя проводив дуже багато часу на зйомках, тому пропустив чимало занять. Це стало причиною його виключення з консерваторії. Про цю прикрість Володя не говорив нікому, навіть батькам. Пише музику до вистави «Мезозойська історія» у Дрогобицькому обласному муздрамтеатрі.

Через три роки ціною великих зусиль він поновився у консерваторії в класі Лєшека Мазепи. У видавництві «Музична Україна» виходить збірка пісень Івасюка «Моя пісня». Софія Ротару з піснею Володимира «У долі своя весна» перемагає на фестивалі «Сопот-77», а сам він працює над підготовкою платівки-гіганта. Як згадує київський звукорежисер М. Дідик, право на платівку-гігант мали лише члени Спілки композиторів, Володя ж тоді був звичайним студентом консерваторії. Тому “гігант” дався йому дуже важко, але коли він вийшов, то розійшовся вмить. Поруч з всенародною любов’ю свою “увагу” демонструє “рідна” партія. Секретар парторганізації консерваторії пропонує Володимиру написати заяву про вступ у КПРС, мовляв так йому буде легше . Але громадське життя триває. У 1978 році Володя перемагає на всесоюзному конкурсі молодих композиторів у Москві і отримує дипломи II ступеня за «Сюїту-варіації для камерного оркестру» та «Баладу про Віктора Хара». Львівська комсомольська організація збирає документи для висунення Івасюка на присудження премії імені Островського, його запрошують до участі в роботі журі республіканського конкурсу молодих виконавців. Він дає інтерв’ю, про нього пише преса, його пісні звучать на радіо. Однак із виставою «Прапороносці» Івасюк не потрапляє в число претендентів на премію Островського. Про це він дізнається у Хмельницькому. А коли 24 квітня повертається до Львова, то за якимось дзвінком-викликом в обід одягається, йде до консерваторії і більше не повертається. 18 травня 1979 року тіло Володимира Івасюка знайшли у військовій зоні Брюховицького лісу недалеко від Львова.

Ховали Володю 22 травня, в день, коли прах Великого Тараса перевезли на Україну. Дубову труну, прибрану гілками калини і вишитим рушником, люди відмовилися класти на автомобіль й на раменах несли від оселі до самого Личаківського цвинтара. Це була не бачена на ті роки процесія, це була непокора владі, адміністрації, судовим оманам. Про час і місце похорону ніде не повідомлялося. Некролог з’явився лише в одній газеті, яка виходила малим накладом — у «Львівському залізничнику». У ВУЗах призначили саме цього дня комсомольські збори з обов’язковою явкою. Були дані вказівки під загрозою виключення чи звільнення з роботи не йти на похорон. Жодної квітки у Львові не знайти, усі вони там — для Володі, останні живі квіти його останньої весни.

Коли труна пливла до Личаківського цвинтаря і злива квітів встеляла останній його зелений шлях, важкими кроками ступали львівською бруківкою десятки тисяч людей з усієї країни, його істинні друзі і побратими за життя і дотепер. З Волині примчав Василь Зінкевич, із Києва прибули Юрій Рибчинський і Вадим Ільїн, не соромилися сліз Назарій Яремчук, Дмитро Гнатюк і Микола Кондратюк, Ігор Білозір і Остап Стахів. Тріо Маренич на вінку написали:

Спасибі, друже, за любов жагучу
до рідної Вкраїнської землі,
повік твою «Червону руту»
співати будуть солов’ї.

Спереду процесії йшла в національному строї і несла на руках портрет Володі в миртовім вінку донька відомого львівського художника Патика — Оксана. Позаду неї Назарій Яремчук разом із Левком Дутківським несли великий вінок живих білих квітів, надісланий Софією Ротару.

І коли поставили біля ями труну, всі чекали якусь мить: хто вийде на перед і скаже перше слово. Той крок зробив і перше печальне слово мовив Ростислав Братунь. Голос його постійно тремтів і зривався, відчувалося, що хоче сказати те, що знають усі, але ще не час. Коли закінчив, тисячі подумки вклонилися йому за те, що не побоявся, не зрадив, не відступив. А це коштувало Ростиславу Андрійовичу посади голови Львівської організації спілки письменників та спокою до кінця життя. Свого побратима по перу підтримав завжди щирий Роман Кудлик. Виступи родини Січко закінчилися тюремним ув’язненням. Коли студенти консерваторії заспівали «Чуєш, брате мій», було чути не плач, а справжнє ридання. Народ ховав свого співця, який чесно і віддано служив йому.

Після похорону від рідних композитора відцуралися, ніхто не заходив, почалося страшне цькування вже мертвого Володимира. Навіть мертвому йому не могли простити його таланту, бо й мертвим він затьмарював своїми талантом живих. І справді, його ненавиділи живим, його боялися й мертвим. Могилу тричі підпалювали, а одного разу в червневу зливу горіли квіти. Пам’ятник, який виконав Микола Посікіра, прочекав у майстерні 10 років дозволу на встановлення. Але дякуючи народові, його любові до митця, могила цілий рік в квітах, завжди святочна. Чому? Вражають слова Ліни Костенко: «А слава — це прекрасна жінка, що на могилу квіти принесе».



Його могила завжди встелена живими квітами, а особливо їх багато 4 березня і 22 травня (у дні народження і похорону автора легендарної «Червоної рути»).

Вранці  24 квітня 1979-го 30-річний Володимир Івасюк, як і зазвичай, поквапився до консерваторії, а додому вже ніколи не повернувся. Його понівечене тіло знайшли через три тижні у Брюховицькому лісі, що під Львовом.

У газетах тоді заборонили друкувати некрологи і співчуття родині Івасюків. А у день похорону саме на цей час всюди призначили комсомольські та партійні збори з обов’язковою явкою, навіть були вказівки із загрозою відчислення з навчальних закладів та звільнення з роботи.

Львів відповів на цю заборону мовчазним протестом. Інформація поширювалася з вуст в уста, й тисячі городян вийшли на вулиці, аби провести композитора в останню путь.

Прощання з Івасюком вилилося у нескінченний потік народу. Труну до останнього прихистку композитора – Личаківського цвинтаря несли на плечах. Кажуть, того дня у магазинах Львова не було жодної квітки – ними вистелили дорогу до кладовища. Віддати останню шану Володимирові приїхали Юрій Рибчинський, засновник «Смерічки» Левко Дутківський, пісенні побратими Івасюка – Василь Зінкевич та Назарій Яремчук. Софія Ротару, котра перебувала на гастролях у далекому приволзькому Горькому, не змогла приїхати до Львова – надіслала від себе особисто та від ансамблю «Червона рута» великий вінок, сплетений із живих білих квітів… А перше печальне слово на могилі мовив поет Ростислав Братунь, співавтор 25 пісень Івасюка – попри сувору заборону і чітко сформульовані «наслідки», не побоявся, не зрадив, не відступив («Ми йшли один одному назустріч. Ми настільки відчували один одного, як про це тільки можуть мріяти поет і композитор…»).

За офіційною версією, Івасюк покінчив життя самогубством, проте обставин і причин його смерті досі не з’ясовано. Родина ж ніколи не вірила, що Володимир міг накласти на себе руки. Розповідає сестра композитора Галина Івасюк-Криса:



Галина і Володимир (1971 рік)

- Чи передчував Володя біду?

Не знаю, чи передчував саме біду, але якийсь смуток, образа  в його душі були. Річ у тім, що за 2 місяці до того дня, як він зник,  стався прикрий випадок у громадському транспорті. Володя зробив зауваження хлопцям, які зухвало поводилися. Зчинилася бійка, і вони мало не викинули його з трамвая, пошматували куртку. Погодьтеся, для Львова тих часів така поведінка молоді була нетиповою. Крім того, інцидент стався вдень. Щодо відчуття… Він завжди був веселий, життєрадісний, толерантний. Любив мандрувати. Був безмірно добрий, уважний, ласкавий син і брат. Дуже доброзичливо ставився до людей, був дуже вірним товаришем…

І ще така деталь: буквально напередодні зникнення він їздив у Чернівці до гарного кравця, який обслуговував Зінкевича, і замовив собі 2 костюми і 3 пари брюк. А саме того трагічного дня ми домовилися зустрітися – Володя по телефону сказав: «Тільки, маленька, вибач, я у подарунок тобі нічого з Хмельницького не привіз»… Я, пригадую, прийшла до нього додому, чекала-чекала, та не дочекалася. Почала хвилюватися, кілька разів перетелефоновувала до батьків, перепитувала, де Володя. Але ніхто нічого не знав, і це було незвично, бо батько змалечку навчив нас завжди повідомляти, де ми і коли повернемося.

До речі, коли Володю знайшли, маму відразу про це повідомили, одначе дуже довго до нього не пускали. А тата взагалі не пустили. Значить, щось було таке, чого ми не повинні були побачити. Тільки після телеграми до Руденка (Генеральний прокурор СРСР. – Т.К.) і до Брєжнєва батька допустили до тіла сина. Тоді ж прокурор Львова Антоненко на наші сльози і благання зухвало відповідав: «Мы его оденем, привезем вам, и смотрите на него хоть 100 лет». До слова, дуже багато друзів, коли з Володею сталася біда, відсахнулися від нас. А пам’ятник на могилі ми спромоглися поставити тільки через 10 років. І не тому, що бракло грошей. Тато відразу після смерті Володі звернувся до скульпторів Дмитра Крвавича і Миколи Посікіри, і пам’ятник зробили швидко, за рік. А потім 9 років він стояв у Миколиній майстерні, бо на скульптурно-керамічній фабриці його відмовлялися відливати.

Влада пропонувала батькам обмежитися простим могильним каменем. Уявіть собі, скільки праці і терпіння треба було вкласти, щоби щодня заготовку поливати і обвивати, аби не розсохлася і не розвалилася… А коли батьки встановили на могилі тимчасовий дерев’яний надгробок, їм заборонили прикріпити до нього фотографію Володі. Сам цей надгробок хтось тричі підпалював, а обгорілі дошки розкидав по цвинтарю... Вже  у перебудовчий період до справи долучилася «Просвіта», і пам’ятник нарешті постав на Личакові…

- Хто найбільше підтримував родину у ті важкі дні і роки?

Неоніла Миколаївна і Ростислав Андрійович Братуні та їхня донька Наталя. Коли Володя зник, вони в повному розумінні слова не відходили від нас, розраджували, заспокоювали, допомагали як могли, й відтоді саме вони стали для всієї нашої родини, а особливо – для мене, найближчими, найдорожчими в світі людьми.

- Вам Володя ніколи не снився?

Двічі. Один сон був віщим, а другий – як пересторога. Я важко хворіла, і мені наснилися Карпати. Все зелене, в цвіту, і йдуть тато з Володею. Володя каже: «Галочка, мені так сумно без тебе, я за тобою прийшов». Відповідаю: «Я теж за тобою дуже скучила, любий, але в мене  ще такі маленькі діти». Він махнув рукою: «Добре, тоді – пізніше… Я тобі нагадаю». А перший сон… Ми йдемо з ним через чорний ліс. Темно, під ногами чвакає болото. І всюди кубла гадюк. Мені дуже страшно, а Володя заспокоює: «Не бійся. Я з тобою». Раптом бачу промінь. Рушаємо на це світло, і я чітко чую музику Вівальді. Йдемо далі і виходимо до розкішного храму. І на тому я прокинулася.

Сон Галини направду був віщим, бо після 10 років негласної заборони на творчість Івасюка Володимир повернувся до нас – те, що залишилося недоспіваним, пробило-таки стіну мовчання. У 1989 році його «Червона рута» стає назвою однойменного фестивалю. У 1994-му президент України Леонід Кравчук підписує Указ про присудження посмертно Володимиру Івасюку Державної премії України ім. Тараса Шевченка, а 4 березня 1999 року, до 50-річчя від дня народження композитора, у Чернівцях у батьківській квартирі Івасюків з ініціативи Кирила Стеценка створюють Меморіальний музей.

«Мабуть, це можна назвати інвестицією в українську культуру, – усміхається Галина Івасюк. – Ми, не потребуючи жодного відшкодування,  залишили в тій хаті рояль Володі, скрипки, столик, за яким він працював, та інші меблі, всю шикарну батьківську бібліотеку.  Брат добре малював, і у музеї є портрет тата та нашої з Володею молодшої сестри Оксани, акварельки, шаржі та карикатури його руки, нотні та текстові рукописи, студентський квиток, грамоти шкільних і студентських років, шкільні зошити та одяг. У тім числі – й пошматована у трамваї молодиками шкіряна куртка Володі. Наш тато для музею власноруч оформив по роках 11 альбомів із Володиними фотографіями, причому всі знімки з розпачі поклеїв намертво на ПВА, аби ніхто не поцупив».

І у квартирі Галини багато речей нагадує про брата: численні фотографії, портрет Володі роботи Івана Катрушенка і поруч – і картина того ж автора, на якій зображена скрипка без струн. Досі  Галина зберігає й перший «серйозний» подарунок Володі –  дерев’яну інкрустовану шкатулку, яку той придбав у магазині „Художник“ за чималеньку на ті часи суму – 200 карбованців: «Складатимеш, Галинко, сюди свої прикраси» (до речі, саме він подарував сестрі перші в її житті золоті сережки).

– Для всіх нас, а передовсім – для батька, – говорить Галина Михайлівна.  – Втрата Володі стала безмежним горем і вічним болем. І біль цей перелився у книжки «Монолог перед обличчям сина» та «Елегії для сина».

Володимир був першою дитиною у родині педагогів Михайла та Софії Івасюків. «Нашу домівку заповнює сліпуче весняне світло і музика дитячого голосу, що диктує нам закони, яких ми повинні дотримуватися. Відчуваю болісно-приємний щем від кожного доторку ручки дитини. Десь у глибині свідомості щось постійно промовляє, що ця земля, небо, ліси, сади, хати, вулиці містечка, обличчя людей, їх душі повинні стати кращими, бо мій син буде їх споглядати, линути до них, милуватися ними», – читає мені, гортаючи «Монолог» Михайла Григоровича Івасюка, пані Галина і наголошує, що про все найважливіше й найцікавіше Володя дізнавався від Тата.

Дружба між ними, яка народжувалась із самих початків Володиного життя, була непорушною та ніжною. Батько й син любили, поважали, цінували один одного, допомагали один одному в усіх справах. Саме батько прищепив йому любов до музики, більше того, зініціював відкриття у Кіцмані, де тоді мешкали Івасюки, музичної школи, де Володя вчився  по класу скрипки. Вже пізніше саме батько купував  платівки Маріо Ланца, Енріко Карузо, Поля Моріа, Франко Пурселя, Тома Джонса, Адріано Челентано, Карела Готта, Мікі Євремовича, аби розвивати в дітей смак до гарної музики.

І саме він наполіг, аби Володя, попри абсолютний слух і шалений потяг до музики, вступав до медичного інституту (зайвих знань не буває!), і не помилився, бо лікарська наука давалася синові легко. Зрештою, життя все розставило на свої місця…

Володимир Івасюк жив у чотирьох вимірах – Композитор, Поет, Художник, Людина. Всі його друзі (і поети, і музиканти) стверджують, що віддати перевагу тільки одній рисі Володі важко, рівно як і нелегко знайти кожній точне роз’яснення.

На фоні радянської консервативної естради поява Івасюка стала справжнім вибухом – Володя запропонував нові ритми, нову гармонію. Був постійно в русі: писав пісні, вчився, робив аранжування, зустрічався із слухачами, був присутній на записах своїх пісень, виступав у радіо- і телепрограмах. Він мав чим гордитися – на нього у двадцять років впав тягар шаленої популярності. У такі ще незрілі літа не кожна молода людина змогла б витримати славу і не потрапити під укіс солодких, спокусливих хвиль і вітрів, але він завжди відсував себе ніби на другий план – був надзвичайно скромним і тактовним у спілкуванні. Бо для нього основними були творчість і важка щоденна праця. Бо знав, з якого він коріння, і це завжди світилося в ньому.

Він дав добрий урок сучасникам, своїм ровесникам, як треба оберігати своє й не потрапляти під затуманення чужим – завжди стояв на тій позиції, що не варто рушати за тридев’ять земель, за далекі моря у пошуках чогось нового та оригінального, а шукати і знаходити тут, біля свого першоджерела, і, головне, бути гідним, вартим того джерела.



У Львові на проспекті Шевченка пам’ятник видатному композитору та поету Володимиру Івасюку.

Сьогодні виповнюється 200 років творцю державного гімну М. Вербицькому



4 березня 2015 року виповнюється 200 років з дня народження Михайла Вербицького – українського священика, композитора, диригента, громадського діяча, автора музики до Українського Державного Гімну.

Михайло Вербицький — один із перших українських професійних композиторів Галичини, народився 4 березня 1815 року у селі Явірник Руський, на Лемкiвщинi, у родині греко-католицького священика. Після смерті батька опікунство над хлопцем взяв його далекий родич — перемишльський єпископ Іван Снігурський – засновник музичної школи при перемишльській кафедрі УКГЦ.

У другій половині сорокових років Михайло Вербицький пише релігійну музику — в цей період з’являється Літургія на мішаний хор, знамените «Ангел вопіяше» та інші церковні композиції. З активізацією театрального життя Вербицький створює музичний супровід до театральних вистав, здебільшого перекладної польської, французької, німецько-австрійської драматургії.

Вербицький написав музику до понад 20 вистав — «Верховинці», «Козак і охотник», «Проциха», «Жовнір-чарівник» тощо. У 60-х роках композитор знову звертається до жанру співогри, коли у Львові був відкритий театр «Руської Бесіди». Для цього театру Вербицький пише побутову мелодраму «Підгіряни», одну з найпопулярніших п'єс композитора, згодом «Сільські пленіпотенти», «Простачку».

1850 року Вербицький отримав ієрейські свячення. Після переїздів протягом кількох років з однієї сільської єпархії на іншу, з 1856 року проживав у селі Млинах наЯворівщині.

В останні роки життя композитор займався педагогічною діяльністю, писав статті, творив музику. Серед його учнів були отці-композитори Віктор Матюк і ПорфирійБажанський. Помер Михайло Вербицький 1870 року в Млинах у віці 55 років.



Чи знаєте ви, що:

Як пісня-гімн «Ще не вмерла Україна» вперше прозвучала 150 років тому як заключний номер першого на західноукраїнських землях шевченківського концерту, влаштованого в Перемишлі 10 березня 1865 року на роковини смерті Тараса Шевченка. Популярність твору М. Вербицького постійно зростала, його виконання стало частиною усіх святкових патріотичних концертів.

Музична редакція Державного гімну була затверджена Верховною Радою України 15 січня 1992 року, що знайшло своє відображення у Конституції України. Проте, тільки 6 березня 2003 року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про Державний гімн України», яким пропонувалося затвердити як Державний та Національний гімн на музику Михайла Вербицького зі словами тільки першого куплета і приспіву пісні Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна».

Цей закон підтримали 334 народних депутати з 433, що зареєструвалися для голосування. З прийняттям цього закону Стаття 20 Конституції України набула завершеного вигляду. Національний гімн на музику М. Вербицького отримав слова, віднині затверджені законом.

Рішенням 37-ї сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО 200-річчя з дня народження українського композитора Михайла Вербицького включене до календаря пам’ятних дат на 2014 - 2015 рік, які будуть відзначатись під егідою цієї найбільш авторитетної в галузі освіти, науки і культури організації.


Євромайдан 31 грудня2013

У Львові спорудять пам’ятник творцеві Державного Гімну України

До відзначення 200-річчя з дня народження о. Михайла Вербицького львівська громадськість вирішила спорудити цьому видатному релігійному та культурному діячеві пам’ятник.



В результаті відкритого конкурсу н журі визнало переможцем проект відомих львівських скульпторів Андрія та Володимира Сухорських. Відтак виконавчий комітет Львівської міськради погодив місце розташування пам’ятника у сквері на розі вулиць М. Вербицького та Генерала Чупринки.

Драма й успіх отця Вербицького

Юлія Овсяник

[ Читати далі ]

Кілька днів тому цей малюнок і напис до нього зробив мій онук 5-річний Русланчик, коли його залишили вдома на кілька годин і сказали, щоб якось завантажити: "Намалюй щось..." Коли ж побачили це "щось" - всі ахнули: ось якими темами переймається така мала дитина! Написав текст Русланчик сам! Просто він має старшого брата Миколку 8-річного, що ходить до школи у 2-й клас, то і меншенький коло нього по-своєму щось пише часом. Але подив у тому, що вдома ніхто на подібні теми не говорить, тому всі так шоковані. Воістину: Устами младенца глоголит истина!




Хто не зрозуміє почерку, то подаю текст "в розшифровці":

я башаю щоби перестала бути війна

башаю дати здоровля цій планеті

руслан

 


Марко ЗАЦЬКОВАНИЙ

СКАРБНИЦЯ МОЄЇ ДУШІ

(Поезії 1977-1980 рр.)


О Боже вічної стихії,
пошли мені дар крилатого слова,
щоб міг я ним поразити
все зло на землі!
(епіграф)

Книжка Трохима Шинкарука, що взяв собі псевдонім Марко Зацькований, – це передсмертна віршована сповідь незламного політв'язня, який промучився в совєтських концтаборах понад 30 років і був розстріляний 1981 року.
Всі вірші написані в останні роки його неволі: в Центральній Владимирській закритій в'язниці та в таборах на Донеччині, – з попередніх років, правдоподібно, не збереглися.
Читаючи книжку Трохима Шинкарука, схилімо голови перед його світлою пам'яттю і самопожертовною боротьбою за волю України...

Видавництво: «III тисячоліття», м. Чугуїв, 2001р.

Ця книжка видана за кошти її упорядника Івана Гнатюка й письменниці Лесі Храпливої
 
Упорядник, автор вступного слова та редактор Іван Гнатюк

© Марко Зацькований (Трохим Шинкарук), 2001
© Іван Гнатюк, упорядкування, вступне слово, 2001


Наново відсканував збірку і виклав її до Інтернету в січні 2015-го Богдан Гордасевич, м. Львів.

Коментар Богдана Гордасевича: Мене особисто вразило найбільше оте благородне «...помилування просити не буду». А ще вважаю ці вірші як ніколи важливими для тих, хто зі зброєю в руках та власним життям боронить Україну та свою і всіх нас свободу власне у тих місцях, де рука ката обірвала життя непересічної людини і поета – Трохима Шинкарука, який взяв собі цілком прозорий псевдонім: Марко Зацькований. Помстимось за нього, за його скалічене життя і ніколи не зречемося прагнення жити вільно у своєму рідному краї – ВІЛЬНІЙ І СОБОРНІЙ УКРАЇНІ!

Слава героям!

Смерть московським окупантам і агресорам!


ПАМ'ЯТНИК НА БЕЗІМЕННІЙ МОГИЛІ ПОЕТА


Усякі бувають несподіванки – сумні і радісні, часом такі, що й трудно визначити їхні ознаки. Прочитав я в четвертому числі часопису «Зона» посмертну публікацію віршів мого друга з часів колимської неволі Трохима Шинкарука, підписаних псевдонімом – Марко Зацькований, – і серце несамовито забилося, не в силі стримати водночас радості й суму: де я міг тоді, в п'ятдесятих роках, думати, що в його мужньому серці жевріє почуття ніжності й поезії?
Трохим Шинкарук, з яким я познайомився і здружився, перебуваючи в концтаборі ім. Бєлова, був безстрашним і незламним в'язнем, вірним і самовідданим другом та щирим побратимом. У його вироку значилося, що він – «провідник УПА», хоч насправді ще малолітнім хлопцем, знаючи болотисту місцевість Полісся, часом переводив повстанців важкопрохідними його стежками. У спецтаборах він став сміливим захисником слабосилих в'язнів, передовсім українців. Захищав їх безоглядно і безпощадно. Вищий середнього зросту з мужнім вольовим обличчям, рішучий у вчинках і скупий на слово, – саме такий, який міг стати пліч-о-пліч у небезпечній боротьбі з кримінальними злочинцями, що, вислуговуючись перед жорстокою концтабірною адміністрацією, довгими десятиліттями знущалися над політичними в'язнями. Такі, як Шинкарук, завезені в концтабори переважно з областей Західної України, організовано стали на самозахист і навели в них необхідний, щоб вижити в'язням, лад і порядок.
Ще до нашого знайомства, перебуваючи в якомусь іншому концтаборі, Трохим Шинкарук, не стримавшись у справедливому гніві, одного разу, коли наглядач немилосердно побив його нізащо, дав йому такої здачі, що він більше не міг уже ні над ким знущатися. Трохим Шинкарук убив його привселюдно на плацу як ката. За той вчинок судили Трохима й добавили йому нове двадцятип'ятилітнє покарання, – добре, що тоді смертна кара в совєтській державі була скасована, і його не розстріляли.
Після смерті Сталіна та Берії, коли тоталітарний режим і свавілля імперії зла похитнулися, стали багатьох в'язнів звільняти достроково,  Шинкарука десь у п'ятдесят шостому чи сьомому році завезли в мордовські спецтабори відбувати до кінця довголітнє покарання.
Довго про нього не мав я ніякої звістки, і тільки в дев'яностих роках блаженної пам'яті Патріарх Володимир (Василь Романюк), який перебував з ним у мордовських концтаборах, у принагідній розмові сказав мені, що Трохима Шинкарука розстріляли вже нібито за горбачовської перебудови, принаймні так йому розповів хтось із колишніх совєтських в'язнів. Одначе, як видно із згаданої публікації в часописі «Зона», зокрема, з дат написання його віршів та власноручної записки перед смертю до друга, Трохима Шинкарука розстріляли десь на початку вісімдесят першого року.
Завдяки працівникам редакції «Зони», які надрукували й зберегли решту Шинкарукових віршів, Василеві Гурдзану та Юрієві Хорунжому, я вперше довідався, що він був не тільки дивовижно волелюбною і мужньою особистістю, але й талановитим поетомсамоуком з доброю і ніжною душею. Так само відгукнувся про нього й Василь Стус, який, будучи з ним в одному з мордовських спецтаборів особисто знайомий, прочитав рукопис Шинкарукових віршів і поділився думкою про них з тодішнім політв'язнем Василем Овсієнком, сказавши: «Ніколи б не подумав, що в крицевомужньому характері Трохима Шинкарука зріє такий талановитий поет і така добра людина». Про Стусову оцінку його віршів зовсім випадково розповів мені сам Василь Овсієнко, – я просто зобов'язаний згадати про це в короткому вступному слові до Шинкарукової поки що рукописної книжки. Може, передсмертне волання до друга: «Зроби так, щоб ці вірші не померли зі мною» не стануть голосом у пустелі, і поезії Трохима Шинкарука  Марка Зацькованого з останніх років життя (писані раніше – не збереглися) побачать світ у підготовленій автором збірці «Скарбниця моєї душі» і хоч вона стане пам'ятником на його безіменній могилі.

Іван ГНАТЮК
(Стаття передрукована із часопису «Зона» за 1998 рік, ч. 13)


СЛОВО ПРО ЛЮДИНУ, ЯКА НЕ СКОРИЛАСЬ

Цю збірку поезій – грубий зошит з написаними рукою автора віршами – до редакції передали Ніна і Євген Обертаси. Вони й самі до ладу не знали про долю Марка Зацькованого, аж поки не зголосився Павло Кулик, спогад якого, написаний на прохання редакції, ми друкуємо як переднє слово до прекрасних поезій Трохима Шин
карука, котрий прибрав псевдоніма Марко Зацькований.

Редакція часопису «Зона» (1993р., число 4)

ЛИСТ ПАВЛА КУЛИКА
 
З Трохимом Шинкаруком я познайомився в зоні 10-го табору особливого режиму 1961 року. В грудні мене перевезли до 17-го табору, а Трохим ще деякий час залишався на старому місці. В тому 10-му були Юрій Шухевич, Анатолій Лупиніс, Василь Жогла, Андрій Турик.
Трохима Шинкарука перевели з 10-го до 17-го табору в Соснівці («до Шведа») в січні 1962-го. Влітку мене перекинули з розформованого 17-го до 7-го, де ми й потоваришували з Трохимом.
Табірне начальство ненавиділо Шинкарука, бо він ніколи не йшов з ним на компроміс, тому влаштовувало всілякі провокації, розповсюджувало різні вигадки, аби знеславити його добре ім'я. Використавши якогось провокатора з українців, підіславши до Трохима, начальство звинуватило Шинкарука в кримінальному злочині – мужолозтві – і посадило до ізолятора. Всі ми знали того провокатора і його натхненників. «Кум» (начальник зони - ред.) потерпів поразку, бо та його затія була шита білими нитками. Трохима хутко випустили з ШІЗО (штрафного ізолятора - ред.), але все ж таки знайшлися люди, які клюнули на цю «кумову» брехню. Увечері гурт в'язнів покликав Трохима і, не зважаючи на його пояснення, побив Шинкарука. Щоправда, другого дня прийшли вибачатися, що зробилися жертвою кагебістської брехні.
Трохим дуже багато писав віршів і завжди читав мені. Ховав їх у робочій зоні і в житловій. На роботі ховав за обшивку вхідних дверей до цеху, в якому працював. У житловій зоні закопував на подвір'ї. Він умів уникнути наглядачів і сховати свої рукописи, а вони, розлючені, садовили Шинкарука в ШІЗО. Хоча декілька разів знаходили написане й відбирали. Такі випадки Трохим дуже переживав, але продовжував творити.
Не знаю, чи вдалося йому при звільнені вивезти вірші на волю, чи їх конфіскували. Я пригадую, що Трохим читав мені понад сто віршів, написаних на той час. У серпні 1963 року мене перевезли до 11-го табору, а Трохим залишився в сьомому. Більше в зоні ми не зустрічалися.
8 листопада 1970 року до моєї оселі в селі Горенці завітав Трохим Шинкарук і сказав, що втік з міліції і переховується. Розповів, що провокатор-каґебіст ударив його, а Трохим дав здачі сокирою й обох забрали до лікарні на перев'язку. Поки перев'язували провокатора, Трохим утікчерез вікно і прибув до мене. Після звільнення аґенти КҐБ не давали йому спокою. Якась комуністка заявила, що він робив наклепи на КПСС, йому присудили рік таборів. Відбув строк, але провокації не припинялися і ото дійшло до сокири.
Трохим побув у мене декілька днів, а потім поїхав у харківському напрямку, по дорозі був заарештований. Весну й літо 1971 року перебував у Київській психлікарні. Я передавав йому туди гроші на куриво. Пізніше я отримав від нього листа з повідомленням, що він засуджений на 12 років і сидить у Володимирській в'язниці... А за ті двадцять п'ять літ, які він відсидів раніше, йому повідомили, що засуджено його незаконно.
Ми листувалися, поки він сидів у Володимирці. А йотім Трохим повідомив, що скінчився строк за політичною статтею і його переводять до табору в Горлівці Донецької області. Звідти він написав мені кілька листів, я відповів і надіслав декілька посилок.
Узимку 1981 чи 1982 року (напевне не пам'ятаю) я одержав від незнайомої людини загальний зошит з віршами Шинкарука, а після й повідомлення, що Трохима засуджено до смертної кари і перебуває він у СІЗО (смертний ізолятор). За кілька днів надійшла і маленька записочка: «Прощайте: я засуджений до смертної кари і чекаю смерті. Писати про помилування не буду. Трохим»
Ми написали йому і до начальника тюрми, але невдовзі лист повернувся з повідомленням, що адресат вибув...
За деякий час я отримав листа від Сашка – в'язня, який був засуджений в одній справі з Трохимом. Сашко писав, що справа спровокована КГБ з метою знищити Трохима Шинкарука. І вони свого таки домоглися.
 
Розповідь Сашка:

«Ми з Трохимом дружили. Одного вечора до нашого табірного барака зайшли табірні бандити з залізними прутами, стягнули з нар в'язня і побили його мало не до смерті. Трохим, бачачи це, спитав їх: «За що б'єте?» Бандити наказали Трохимові перейти спати в інше місце, але Трохим відмовився. Тоді вони, погрожуючи, пішли геть і пообіцяли Трохимові зробити таке ж, як і тому в'язневі.
Трохим, знаючи, що чекає на нього, випередив їх і разом з другом зробив так, що вже ніколи й нікого вони не зможуть убити... За це він одержав смертний вирок, а його молодший друг – 15 років».


Трохимові рукописи, які переслав його друг Сашко, я передав своїм друзям Євгенові й Ніні Обертасам.

Павло КУЛИК,
м. Ковель, лютий 1993 р.



ПРОЛОГ

Я не поет і ніколи не ставив собі за мету віддати життя лише поезії. Інша стихія підхопила мене і понесла в простори людського існування. Проте я шаную віршоване слово і віддаю йому належне. У хвилину смутку чи пафосу, – а за гратами, де я перебуваю вже понад тридцять років, це трапляється, – перо стає моєю зброєю, залишаючи в собі неповторні рядки, якими я відображаю світ і життя в своїй уяві. Кому це не сподобається, нехай скривить уста у глузливій посмішці – це не викличе гніву моєї душі, а той, хто знайде в моїх скромних рядках здорове зерно доброго посіву, нехай несе його в майбутні покоління для затвердження здорової моралі на оплаканій землі моєї святої Батьківщини.

Марко Зацькований (Трохим Шинкарук)

ОСІНЬ – 1
 
Ще у тумані спочиває світ,
Ще снять луги і мріє ліс в сповиті,
Та скоро ти, лиш з пелени пощезне слід,
Побачиш зміну в сонячній блакиті:
І силу золотавої над барвами дерев,
І те, як під загрозливо-суворий рев,
Ключі лелек знялись в осінній переліт,
Як порина в обійми золотавої цей світ!
 
м. Володимир, 27.9.1977

 
* * *
Кудлатий Лев мав підлабузи вдачу
І скрізь, як тільки-но когось побачив,
Мов цуценятко, хвостиком крутив.
Та гордий рід його ж і не злюбив,
Хоч ніби діяв він на славу роду,
Та цим ганьбив левиную природу...
 
м. Володимир, 1977


ТРОЯНДА

        Присвячується пам'яті Алли Горської
 
Трояндо, втілення краси мойого краю,
Його дихання у буремні дні злигод,
П'янливий чар в квітучому розмаї,
Вершина щастя й мрійних насолод.

Трояндо, плід землі оплаканого степу,
Обагреного кров'ю витязів доби,
Якої меч, заржавлений у склепу,
Навалі зайд розкроював лоби.

Трояндо, скошена злочинною рукою
Сполигача заброд у вихорі змагань,
Де хвилі мрій Славутича в двобою
Вдаряли в скелю стогону й ридань!

Трояндо, вир скорбот кипить, мов на негоду:
Святиню поглинає зла лихого тінь,
Тополя втратила одвічну вроду,
Що пестив вітер дужих поколінь!

Трояндо, сум чорнить казковий чар блакиті,
Од гірких сліз моря виходять з берегів,
І беркути знялися, мов несамовиті:
Не знайде ганьба виправдання слів!

Лиш в оргіях заквітчані каштани
В байдужих посмішках потворили уста,
Коли тобі спиняли серце рани,
Коли й вели на наглу смерть Христа!

м. Володимир, 23.10.1977


СУПУТНИЦЯ

О мріє крилата, супутнице сива,
Народжена сумом запалих могил,
Над долею котрих тополя журлива
Риданнями тьманить віки небосхил.
Там степ і Славутич німіють від болю,
Як-но пригадають забуту їх долю,
Там збилося безліч неситих смертей
І томлять пожадливі більма в чеканні,
Коли над проваллям в нестерпнім стражданні
Прикутий до скелі скона Прометей!
 
Там скрегіт меча об широкі кольчуги
Незламної волі потверджував гарт,
Там чесною платою був за наруги
У посвисті шаблі сталевої жарт.
Куди б не вела ти, богине закутих:
На цвинтар владарності предків забутих,
Чи в хащі незнані майбутніх століть –
Там точить хробак з поколінь в покоління
Посіву прирослого в землю коріння
На славу підлоти сумних лихоліть!

Не раз ти водила мене із в'язниці
В простори, де в'ються невтомні орли,
Де спалі відлуння з вершин громовиці,
Немов стоголосі литаври гули.
Де тиші могильної хижі кайдани
Троюдять вдові незагоєні рани,
Сирітства знеможених збільшують слід,
Де з правіку темрява келій глибоких
Гасила надії сердець одиноких
На променя світлого жданий прихід!
 
Водила й на берег під верби похилі
З коханою журної пісні співать,
Де в дзеркалі вод, наче там, в небосхилі,
Зірки зачудовано так миготять!..
Де юнь невблаганна в надранкову пору
Долає в коханні твердинь непокору,
Де кров по артеріях вихрем буя,
Де серця удари під трель солов'їну
Торують майбутнього довгу стежину
В журчянні чарівних казок ручая!

Веди ж мене, мріє, призначена Богом
В супутниці вірні моєї судьби,
За хмари, навислі над рідним порогом,
На материн поклик у смерч боротьби!
Дерев урагану шаліє в негоду,
Де шал вулканічний осушує воду,
Де стогнуть в змаганнях бурхливі моря –
Там криється велич жаданої втіхи:
Там прадіда меч був підпорою віхи,
Там сяє з висот Прометея зоря!

м. Володимир, 17.11.1977


ПЕРЕД ЗАГРОЗОЮ

Земле, здригайся, гори, здимайтесь:
Хмари навислі небо чорнять,
Квіти рожеві, з сонцем прощайтесь:
Час пелюстки до сну позгортать.

Ніч ось надходить, сяйво тьмяніє,
Привидом суне з долу туман,
Світ колисковий старцем блідніє,
Здалеку чути: мчить ураган.

Бійся, людино: захід в заграві –
Зірний провісник змін майбуття:
З правіку крилась в тій золотаві
Люта загроза далей життя.

м. Володимир, 19.11.1977


ПОБАЖАННЯ

Хай сонце і зорі
На ріднім просторі
Тобі, незабудко, освітлюють шлях,
Хай радість кохання,
Як квітки буяння,
Не гасне в твоїх променистих очах!

м. Володимир, 19.11.1977


БЕРЕЗИ

Берези, берези, стрункі й кучеряві,
Ви в спогадах – наче дівочий вінок:
Коли ви зелені, коли й золотаві,
Красою ви – вірні русалки з казок.

Чи я на край світу, де хуги й морози,
Чи вдома плекаю троянди й красу,
Я вас, кучеряві, крізь вихри і грози
Зігрітими в серці в простори несу.

Ви краю мойого нескінчені думи
І мрії безсонні співучих пташин,
Обірвана пісня в пісках Каракумів
Чи в сопках засніжених вічно вершин.

Берези, берези, стрункі й кучеряві,
Ви в сяєві – наче перлини роси,
Коли ви зелені, коли й зеленаві,
Мойого Полісся ви – велич краси.

м. Володимир, 23.111977

 
ТУГА В ПТАШИНОМУ СВІТІ

Не пісня в сумному квилінні –
Це серця пташиного плач
Поглинув діброви осінні,
Як вічної туги сурмач.

Не часті його переливи,
В них вогнику щастя нема,
Як пісня руйнівної зливи,
Де голосу міра німа.

Не шепчуть пожовклі листочки
Чарівного задуму їм,
Немов бідарю без сорочки,
Де туга панує над всім.

– Що ж криється в тиші гнітючій –
Якої мети таїна?
Чи то не в потворі дрімучій
Закладена в серці вона?

– У схованій в землю потворі –
В могильниці сяєва зір,
Що душить життя у просторі
Прихований радості звір.

Гучніше шалійте в наброді,
Пісень чарівних руйначі,
Бо ще не зросли у природі
Вимогливих дум слухачі.

Ще сплять заворожено гори,
Славутич принишк – ні гугу,
Ще лицарський дух непокори
Терпить колискову нудьгу.

То й пісня в сумному квилінні –
Це серця пташиного плач,
Краплина іржі на сумлінні –
Це туги одвічний сурмач.

м. Володимир, 24.11.1977


КРАСУНЯ

        До спогаду Анастасії Т.:
        «Хай буде проклятий той, хто в'яжеться
        з ворогом хоча б у подружній любові:
        слабого духом така злука полонить
        гірше татарського аркана, сильного зламає,
        наче буря самітного дуба в полі».
        Юліян Опільський
 
Красуне смугла, грецької породи,
Невдалий плоде кинутих рослин,
Прищеплених стихією злигоди
На тлі здавна окрадених руїн
Моєї, кров'ю злитої, святині,
То ж їм зігрітою не в самотині –
В сім'ї зросла на хлібі й на воді,
В живій сім'ї привітного народу,
Отам, в степах, оплаканих тоді,

Коли вітри північної стихії
Чорнили небо протягом століть,
Коли в степах шаліли суховії
І тьмарилась пожарами блакить,
Коли гриміли криці передзвони,
Коли в екстазі смертному нерони
Поживою бродячих псів були,
Коли над прахом ворога крізь хмари,
Як вольності крилатої примари,
У височінь здіймалися орли.

Коли в Славутича прозорі хвилі
Лились потоки материних сліз,
Коли владар, підтоптаний на силі,
Не сухаря – з дерев коріння гриз...
Отож тоді моя привітна мати –
Щоб людяність і далі прославляти –
Пригріла щиро на своєму тілі
Стихією занесену стеблину
І, мов душі улюблену жоржину,
Поїла соком власної землі.

Плекала щиро ласкою матусі –
Промінням сонця, як своє дитя,
На чатах мліла, щоб, бува, безвусі
Не тьмарили їй променів життя.
Ішли літа – мінялись покоління,
Немов зубами, прийняте коріння
Вгризалось в тіло під колючий глід –
Зросла... крукам розкосим на потіху,
Мов Богом послана для глуму й сміху,
Красуня смугла – цей невдалий плід!

Зросла, зросла!.. А краще б не родилась,
Не множила б їм бур'яну в житах,
Чи путом на осиці задушилась,
Упир не мав би здобичі в степах!
На смітниках кохання б не шукала,
Потворою безчестя б не блукала
На тлі моїх озорених святинь,
Не гасло б над могилами сузір'я,
На блиск перлин і святості довір'я,
Не впала б зради проклятої тінь!

Шумлять бори, шаліє хуртовина,
Осика жде дарунка від проклять,
Старенька мати молиться на сина,
Коли встає, коли й лягає спать!
Аж дрож невтомний, мов лавина струму, –
За святість, кинуту на здобич глуму, –
Красуні душу холодом скував,
Сумління голос, наче бас владики,
Її щоранку кличе до осики,
Куди їй присуд шлях давно проклав!

м. Володимир, 28.11.1977


ОСІНЬ-2

Зловіснії хмари вже світ зачорнили,
Повіяло вже і холодним дощем,
Зажурені квіти навік пробудили
На серці обкраденій болісний щем.

Йому не судилося зрілості солод
Донесхочу пити з бурхливих джерел:
Осінньої мряки безжалісний холод
Звивався над ним, мов над зайцем – орел.

Гнітюча пора нескінченого смутку,
Неначе залізом, скувала цвітінь,
І, мов на допалену кимсь самокрутку,
На мріяну радість насунула тінь.

Зловіснії хмари вже схід зачорнили,
Повіяло вже і холодним дощем,
Зажурені квіти навік пробудили
На серці обкраденім болісний щем.

м. Володимир, 4.12.1977


ВІДПОВІДЬ ХИЖАКУ

О ні! Нехай не в'ється наді мною
І не лякає хижістю людей:
Людина скрізь залишиться собою,
І серця їй не вирвати з грудей.

Хіба лиш підлий раб, злякавшись смерті,
Чоло схилити може перед ним:
Казки, на милість хижака оперті,
Були людині голосом чужим.

Дарма чигає й марно томить крила:
На здобич ласий – смерть собі знайде,
З віків природа хижих не щадила,
Людина ж в світ людиною піде.

м. Володимир, 12.12.1977


* * *
Служив собака все життя
Сумлінно – з шкіри пнувся, неборака,
Та сліду не лишив у майбуття,
Бо жив і згинув– як собака.

м. Володимир, 1977

Христос народився!   Славімо його!

ВЕСЕЛИХ   СВЯТ !!!

1977 рік.

Заходи розпочалися з перевезення раки з останками Івана Федоровича з приміщення Музею мистецтва давньої української книги Львівської національної галереї мистецтв в храм Успіння Пресвятої Богородиці, де провели панахиду.
Урочиста процесія, в якій взяли участь представники усіх релігійних конфесій Львова, пройшла вулицями міста від храму Успіння Пресвятої Богородиці (вул. Руська) до монастиря Святого Онуфрія. Разом з першодрукарем перепоховали останки його сина і ще двох осіб.
Панахиду в храмі Святого Онуфрія очолив Високопреосвященний владика Ігор, архієпископ і митрополит Львівський, у співслужінні з представниками всіх релігійних конфесій Львова. Владика Ігор зазначив: «Іван Федорович - це давній діяч східнослов'янської культури, один з перших східнослов'янських друкарів. Він відновив у монастирі Святого Онуфрія друкування книг. Був працьовитою і обдарованою людиною. Людиною своєї справи, котра розвивала талант, яким обдарував його Господь...».
Виступаючи перед присутніми в церкві Святого Онуфрія, виконуючий обов'язки глави регіону Юрій Турянський зазначив, що цього року Україна відзначає 440 років з друку у Львові Іваном Федоровичем «Букваря» (першого східнослов'янського посібника) та другого видання «Апостола».
«Ці книги супроводжують нас протягом всього нашого життя. Символічно й те, що сьогодні на перепохованні були присутні представники всіх релігійних конфесій. Книга нас об'єднує», - сказав Юрій Турянський.
Після завершення Літургії раку з останками Івана Федоровича була закладена в стіну храму Святого Онуфрія. Відбулося також освячення надгробної плити першодрукареві. Ця плита відновлена за малюнками Модеста Гриневецького (протоігумена, церковного діяча, богослова і історика, професора і ректора Львівського університету), який свого часу бачив цю плиту і намалював її. Плита вмурована в те місце, де похований Федоров.
Під час урочистостей у храмі експонувалися оригінал «Апостола», який зберігається в даний час в Національному музеї ім. Андрея Шептицького, та факсимільна копія «Букваря», оригінал якого зберігається в Гарвардському університеті (США).
Останки Івана Федорова в позаминулому і минулому століттях шукали багато вчених. Ігор Кирилович Свєшніков, археолог зі Львова, у 1974-1975 роках нібито навіть володів картою, де місце поховання першодрукаря було позначено хрестиком. І мало не щотижня бурив шурфи в пошуках його останків. Відомо було одне: останні роки життя Іван Федоров провів в Україні, а саме у Львівській області.
Наші пращури далеко не відразу збагнули значення того, що здійснив у далекому 1564-му Іван Федоров, який став родоначальником друкарства. У створеному ним в XVI столітті Государевому друкованому дворі, який встиг випустити крім "Апостола" ще й "Часослов" (1565), незабаром сталася грандіозна пожежа.
Про те, що першу російську друкарню підпалили навмисне, говорили не лише у XVI столітті. Іван Федоров, на той час диякон Ніколо-Гостунського храму (він і понині стоїть на території Кремля), змушений був разом зі своїм помічником Петром Мстиславцем залишити Москву. Вважалося, ніби обидва друкаря осіли десь у Великому князівстві Литовському. Насправді ж втікачі пробули на його території зовсім небагато. Перечекавши небезпеку в Дермані та Острозі (нині - Волинська та Рівненська області), обидва прибули до Львова, де їх поселили місцеві монахи-василіани. В Онуфріївському монастирі Федоров і провів залишки своїх днів.
Саме там, в міждверному просторі товстенної середньовічної монастирської стіни, і були виявлені останки Федорова. Правда, вже після смерті дослідника Свєшнікова. Відкриття пов'язують з діяльністю тодішнього директора Львівської картинної галереї Героя України Бориса Возницького. Щільно закритих коробок було дві. Кістки, які лежали в першій з них, належали 70-річному чоловікові; у другій коробці були останки 25-річного. Вчені з великою часткою ймовірності стверджують: прах належить Івану Федорову і його синові Івану. А те, що поховання здійснено було під самим іконостасом, свідчить про високу повагу, проявлену ченцями.
Про цю сенсаційну знахідку наприкінці 70-х років писали багато радянських газет та журналів. На збережених кістках верхніх кінцівок тодішні дослідники намагалися виявити залишки цинку, який був складовою частиною сплаву для лиття букв за західною технологією (у Москві для цього застосовувалося олово). Збиралися навіть відтворити портрет Федорова-старшого за методикою знаменитого радянського антрополога Михайла Герасимова. Не вийшло: на черепах були відсутні лицьові кістки...
У підсумку останки, розкладені в два короби, помістили на церковні хори Онуфріївського монастиря, який перетворився на Музей першодрукаря.
Короби спочивали там до 1990 року, поки у Львові в черговий раз не розбушувалися міжконфесійні пристрасті. Ченці в ультимативній формі почали вимагати повного повернення всього відібраного у них "совєтами" майна. Владці обласного центру, котрі за три роки до цього "зі скрипом" дозволили відновити функціонування Онуфріївського монастиря, напередодні остаточного краху комуністичної держави виявилися безсилі контролювати ситуацію. Музей першодрукаря, що розміщувався в монастирській церкві, було вирішено перемістити до картинної галереї. Ченці навіть допомагали пакувати експонати і вантажити їх на машини, щоб перевезти на інше місце.
Оскільки картинна галерея вільних площ вже тоді не мала, все доставлене з Музею Івана Федорова розклали у великому лекційному залі. Короби з останками першодрукаря та його сина сусідили тепер з робочими місцями музейних працівників.
Довгий час останки зберігалися в Музеї мистецтва давньої української книги Львівської національної галереї мистецтв і тільки цього року вдалося провести експертизу. «Фахівці підтвердили, що померлий був людиною похилого віку, це відповідає даним про Федорова. У кістках також виявили дворазовий вміст важких металів, які в той час використовували при друку. Тому у нас немає сумнівів, що це дійсно Іван Федоров», - розповіла генеральний директор Львівської національної галереї мистецтв імені Возницького Лариса Возницька-Разінкова.
У 2004 році один з кіровоградських часописів докладно розповів про чудеса, що безперервно відбувалися навколо виявлених останків першодрукаря. Зокрема, директор Музею мистецтва давньої української книги Лариса Спаська нагадала випадок, що мав місце 5 грудня 2003 року, після відкриття у Свято-Онуфріївському монастирі меморіальної дошки з написом: «На цвинтарі цієї церкви 5 грудня 1583 похований першодрукар Іван Федоров".

- Останки Федорова в той момент "припадали пилом" неподалік: у сейфі місцевого музею древніх книг, - розповіла авторові цих рядків пані Спаська. - І ось в той самий вечір, після урочистостей, з бібліотечної полиці з гуркотом упав стародавній Требник. Вдарившись об підлогу, величезна книга розчинилася на сторінці "Поховання".

Співробітники музею мало не щовечора чули кроки і стогони в будівлі. Неприкаяний дух першодрукаря явно маявся, вимагаючи упокоєння...

Поховали Івана Федорова на тому ж місці, де понад 40 років тому виявили останки. 15 грудня цього року виповнився 341 рік з дня його смерті.
Олег БАЗАК
gre4ka.info/suspilstvo/15416-u-lvovi-perepokhovaly-ostanky-pershodrukaria-ivana-fedorova

Після завершення літургії, ракії з останками Івана Федоровича були закладені у стіну храму Святого Онуфрія. Відбулось також посвячення надгробку першодрукарю.



У Львові перепоховають останки Івана Федоровича

18 грудня у Львові відбудеться захоронення останків Івана Федоровича у стіну храму Св. Онуфрія, що знаходиться на вулиці Б. Хмельницького.
Заходи розпочнуться о 10:00 годині із перевезення ракій з останками Івана Федоровича з приміщення музею мистецтва давньої української книги Львівської національної галереї мистецтв до храму Успіння Пресвятої Богородиці (вул. Руська), де об 11:00 год. відбудеться Панахида.
О 12:00 годині пройде процесія з останками Івана Федоровича вулицями Львова за маршрутом: вул. Руська-вул. Підвальна-вул. Насипна- пл. Вічева-вул. Чорноморська- пл. Старий Ринок- вул. Б. Хмельницького.
О 12:30 відбудеться чин панахиди у церкві монастиря Св. Онуфрія, після чого закладуть ракії з останками Івана Федоровича та памятної капсули у стіну храму монастиря Св. Онуфрія.
http://loda.gov.ua/news?id=14415



Пам'ятник Івану Федорову

Пам'ятник засновникові друкарства Івану Федорову був встановлений 26 листопада 1977 року на честь 400-річчя книгодрукування в Україні. Пямятник розташований у сквері на вул. Підвальній, біля входу в Державний архів Львівської області, Домініканського костелу та Успенської церкви.
Згідно з однією з версій, Іван Федоров був родом з Петкович і народився на кордоні сучасної Мінської та Брестської областей близько 1510 року. Ступінь бакалавра отримав у Краківському університеті.
Згодом Іван Федоров переїхав до Москви, де разом з Петром Мстиславцем їм і почав працювати в особливому будинку для друкарні. У 1565 році перші російські першодрукарі закінчили роботу над книгою «Апостол». У зв'язку з гоніннями з боку переписувачів, Федоров зі Мстиславцевым змушені були тікати у Велике князівство Литовське, де їх радо прийняв гетьман Ходкевич. У своєму маєтку Заблудові гетьман Ходкевич заснував друкарню.
Першою книгою, видрукуваної в Заблудовской друкарні силами Івана Федорова і Петра Мстиславцева, було «Учительноє євангеліє» (1568). У 1570 році Іван Федоров видав книгу «Псалтир з Часословцем», широко використовувалася також і для навчання грамоті. Для продовження друкованого справи Іван Федоров переїхав до Львова і тут, в заснованій ним друкарні, надрукував друге видання «Апостола» (1574). Через кілька років його запросив до себе Костянтин Острозький. За дорученням князя Іван Федоров надрукував знамениту «Острозьку Біблію». Це була перша повна біблія на слов'яно-російською мовою. 15 грудня 1583 року Іван Федоров помер у передмісті Львова і був похований у Львові в Святоонуфриевском монастирі. Зараз у Львові відкрито і працює музей мистецтва давньої української книги ім. Івана Федорова.
До теперішнього часу відомі дванадцять друкованих видань Івана Федорова - пам'ятники російської типографського мистецтва, одне з видань зберігатися у Львівському історичному музеї. Відлиті Федоровим шрифти чудово читаються, заставки, кінцівки, великі буквиці відрізняються дивовижною тонкістю роботи. Всі вони супроводжуються видавничим знаком самого першодрукаря - ініціалами «В. Ф.». Відмітна особливість книг Федорова - наявність у них авторських передмов і післямов, написаних живою розмовною мовою від імені друкаря. В них міститься історія створення його книг, біографічні відомості про автора-видавця

Перша друкарня у Львові

Краківську друкарню Ш.Фіоля можна вважати першою українською друкарнею в тому сенсі, що вона, судячи з усього, видавала книги для України та суміжних країн, започаткувала кириличне книговидання у тій формі, яка була продовжена друкарнями в Україні. Натомість першу друкарню безпосередньо в українських землях заснував Іван Федоров-Федорович у Львові.
[ Читати далі ]