Теорію Маркса можна розбирати по пунктах безкінечно довго, і щоразу приходити до висновку, що в житті все зовсім не так, і взагалі людство розвивається не за Марксом. Не вірите? А давайте розберемося з ключовим терміном марксистської теорії, каталізатором класової боротьби — «експлуатацією». Що це взагалі таке, яким приладом чи органом її можна відчути або виміряти? Як визначити її ступінь? Як людині зрозуміти, що її експлуатують, і наскільки сильно? Працювала собі людина на приватному підприємстві, і за теорією Маркса, створювану нею додаткову вартість привласнював власник, тобто «експлуатував» працівника. Але ось підприємство націоналізували (ПриватБанк — яскравий приклад), і що, експлуатація закінчилася? Зарплата у людини не зросла, а проблем додалося — то комісія, то перевірка, то додаткова звітність. Куди ж поділася додаткова вартість? Розтанула як білий дим? Ні, вона пішла в кишеню держави. Отже, експлуатація продовжилася, але вже не людини людиною, а людини державою.
Отже, панове марксисти, поясніть мені, недалекому, у чому сенс «пролетарської революції»? Був власником заводу який-небудь Путилов, а сталася революція — Путилових, Міхельсонів, Нобелів у кращому випадку вигнали, у гіршому — розстріляли, і власником заводу став… а хто, власне, став? Робітники? Та де там. Власник має право розпоряджатися своєю власністю, а робітники після революції як працювали за зарплату, так і працюють. І не робітники вирішують, чи проводити реконструкцію, яку продукцію випускати і кому продавати, скорочувати управлінський апарат чи розширювати — до подібних речей робітників і близько не підпускають. Це компетенція власника. А хто ж у нас власник? Держава. А що таке держава? Це армія, поліція, парламент (верховна рада), уряд (рада міністрів), чиновники на місцях і так далі. То хто ж керує підприємством? Поточні питання вирішує директор, а стратегічні — чиновник із міністерства (наркомату). Отже, що ми маємо в підсумку: до революції робітника «експлуатував» власник, а після — чиновник. Ось і весь підсумок до копійки.
АААА! — закричать прихильники СРСР — «ми при СРСР жили багатше, відпочивали в Криму, у нас усе було, а зараз нічого!». Скажіть мені, шановні, що було найбільшим щастям для радянської людини? Правильно — потрапити за кордон. У гіршому випадку за путівкою, а в кращому — поїхати на роботу. Тому що навіть у найбіднішій африканській країні можна було КУПИТИ такі речі, які у нас ні за які гроші НЕ МОЖНА було ДІСТАТИ. Ось звідки й «багатство» радянської людини: купити нічого. Машину? Стій у черзі 10 років. Квартиру? А ти вважаєшся таким, що потребує покращення житлових умов (менше 6 м на людину)? Якщо ні — то забудь, навіть у кооператив не вступиш. Нормальна їжа, меблі, одяг і взуття — усе або «по блату» з переплатою (у 1,5–2 рази), або у спекулянтів, але там як пощастить. І кому-кому, але Росії оплакувати СРСР — дивно: згадайте 1980 рік, пік могутності країни, а на території РРФСР такі «предмети розкоші», як ковбаса, м’ясо і масло — за талонами. 600 г вареної ковбаси на місяць, 200 г вершкового масла і 2 кг м’яса. Причому «м’ясна норма» була умовною: 2–3 рази на рік гуляш (на великі свята), в інші місяці — суповий набір або пельмені, а то й пиріжки з лівером. Отака «велика країна». І це в мирний час, за нормальних урожаїв! Як на мене, панове марксисти, то жодної експлуатації не існує, а є просто договір купівлі-продажу між роботодавцем і працівником. Роботодавець купує знання, уміння, фізичну силу, професійні навички працівника за чітко обумовлену плату. Ціна праці залежить від кон’юнктури ринку та багатьох інших умов (як і ціна будь-якого товару). У разі невиконання умов договору однією зі сторін (оплата нижча за обумовлену, затримки виплат, порушення трудової дисципліни, недобросовісне ставлення до роботи тощо) договір може бути розірваний з ініціативи однієї зі сторін. Власник може звільнити недобросовісного працівника, працівник може піти від недобросовісного роботодавця. Якось так. І це лише один з аспектів нісенітниці під назвою марксизм. І взагалі, що б і де не намагалися побудувати марксисти у них завжди виходить тільки концтабір, приклад дві Кореї, сталінський совок, маоїстський Китай та інші країни так званого соцтабору, жодна з яких навіть не наблизилася по рівню і стандартах життя до капіталістичних країн. Показав свою повну економічну неспроможність совок, за часів дорогої нафти він так сяк тримався на більш-менш пристойному рівні, навіть мостився у наддержави вліз в Афганістан, там нічого не домігся, роздавав різним придуркам мільйони калашів, щоб вони боролися з імперіалізмом, та знову вийшов пшик, бо боролись вони лише за власні кишені. Але ціна на нафту впала і слава Богу, совок здох, але залишився величезний шматок, у якого досі свербить в дупі імперська велич, хоча величі як такої власне ніколе не було, були постійні спроби догнати розвинені країни і мрія про війну, так так, саме мрія, де ми малою кров'ю, могучим ударом, а нас зустрінуть квітами та поцілунками. Рашисти і досі не розуміють, чому Україна не капітулює, чому ВСУ не переходять на бік вялікой расєі, вони не можуть зрозуміти, що їх руській мірь нікому не потрібен.

СИМОН ПЕТЛЮРА ПРАЦЮВАВ У РАДИВИЛОВІ

До Четвертого унiверсалу (22 сiчня 1918 p.), який проголосив, що Українська Народна Республіка стає вiльною й самостiйною державою, були мiсяцi сумнiвiв, позбавлення iлюзiй на спiвпрацю з Росiєю. У сiчнi 1918 pоку в Радивиловi (Радзивилові) почала дiяти Рада робiтничих та солдатських депутатiв. Було створено вiйськовий загiн iз числа добровольцiв 105-ї дивiзiї 11-ї армiї - вони мали утримувати лiнiю фронту до укладення перемир’я з Нiмеччиною.

Мiсцеве населення, в серцях якого вже зажеврiло полум’я нацiонального вiдродження, змушене було рахуватися з обставинами, вичiкувати. Тим бiльше, що загроза продовження вiйни не минула: 18 лютого 1918 pоку австро-нiмецькi вiйська вступили в Радивилiв. Хлинула нова стихiя нищення, грабежiв. Оголосили страйк радивилiвськi залiзничники - вони не бажали бути розмiнною монетою у руках полiтикiв.

Вiдтак владу в Українi не без участi австро-нiмецького командування перебрав на себе гетьман Павло Скоропадський. На Волині сприйняли це негативно, розгорнулася пiдготовка до збройного повстання проти гетьманату.

У Радивиловi збройний вiддiл очолив колишнiй штабс-капiтан царської армiї, уродженець села Опарипси Максим Боровий. Вiн повiв своїх бiйцiв до Кременця, де зосередилося досить сильне прогетьманське угруповання. Мiсто з боєм було взяте. З радивилiвцiв загинули дев’ятеро, їх привезли в Радивилiв i при великому зiбраннi людей, над якими майорiли жовто-блакитнi прапори, поховали на кладовищi. Ця могила збереглася, наприкiнцi 80-х рокiв вона була заново впорядкована; за Польщi тут регулярно проводилися богослужiння, вони вiдновилися з утвердженням незалежностi України.

Пiсля успiху в Кременцi пiдроздiл Максима Борового було перетворено в 1-й Волинський полк УНР. Порядку в тi часи розброду й хитань було повсюди дуже мало, тому командир, навчений досвiдом, не мiг усе пустити на самоплив. Отож звернувся до окружної вiйськової команди (ОBK) у місто Золочiв на Львівщині з проханням надiслати до Радивилова пiдмогу з галичан, насамперед - для охорони великих запасiв продовольства та рiзного вiйськового майна, що накопичилося тут у зв’язку з проходженням фронту в 1916 - 1917 роках.

У сiчнi 1919 pоку з Бродiв прибула в Радивилiв сотня Української галицької армiї пiд проводом четаря Наливайка. Галичан зустрiли неабияк урочисто, звучав гiмн "Ще не вмерла Україна". Однак врештi-решт спроба взяти пiд свiй контроль Радивилiв не вдалася - значний вплив тут мали по-бiльшовицькому налаштованi вiйськовi.

Згодом у Радивилiв з ОВК-Золочiв було надiслано вiйськову групу з 300 стрiльцiв, iз повним бойовим забезпеченням, на чолi зi старшиною УГА Петром Вовком. Вiн описав своє перебування тут i знайомство з Максимом Боровим у статтi "Волинь пiд вiйськовим зарядом галичан - 1919 p.", опублiкованiй 1922 року в багатьох числах журналу "Український скиталець" (видавався в Чехословаччинi). Петру Вовку вдалося взяти пiд свiй контроль i Радивилiв, i цiлi Дубенський та Кременецький повiти, було забезпечено проходження поїздiв по мiсцевiй залiзницi, що мало велике значення у зносинах УНР iз Галичиною.

Чимало радивилiвцiв тодi влилося у вiйсько Української Народної Республіки, сотником 1-го Богданiвського полку був Якiв Бортник iз Радивилова. I все ж загалом бiльшовики, головним чином надiсланi з Росiї, тiснили Директорiю. Через постiйнi змiни воєнної ситуацiї уряд часто й багато їздив, засiдання нерiдко проходили в залiзничних вагонах.

З кiнця 1918 pоку столицею вiрних Симону Петлюрi сил стало Рiвне. 29 квiтня отаман Володимир Оскiлко зробив спробу вчинити державний переворот, але Петлюра, перебуваючи в Здолбуновi, швидко органiзував контрдiї проти заколотникiв.

Пiсля 5 травня 1919 pоку уряд голови Директорiї Симона Петлюри працював на залiзничнiй станцiї Радивилiв («Радзівілов»), бiля хутора Гранична. Отож і в нашому місті в 2026 році долучаються до всеукраїнських заходів до 100-х роковин з дня загибелі Симона Петлюри.

Тодiшнiй мiнiстр народної освiти Iван Огiєнко у своєму щоденнику занотував: "1919.Y. Блукання уряду УНР. Переїзд iз Рiвного до Радивилова..."

На будівлях багатьох українських залізничних вокзалів встановлені меморіальні дошки на честь перебування Симона Петлюри, зокрема - на станціях у Здолбунові, Новограді-Волинському та Бердичеві. На жаль, у Радивилові поки що такої пам’ятної таблиці немає. В Івано-Франківську також збереглася унікальна кінохроніка прибуття Петлюри на вокзал у 1920 році.

I все ж невдовзi урядовцi змушенi були емiгрувати в Торунь. Лише 12 серпня за пiдтримки полякiв петлюрiвцi змогли повернутися в Радивилiв, днем ранiше розгорнулися триденнi запеклi бої за Рiвне.

А проте слабкiсть соцiальної бази українського руху 1917 - 1920 рокiв не могла не позначитися на кiнцевих результатах: революцiя захлинулася в кровi, була поглинута пiдступами зовнiшнiх ворогiв з Росії i внутрiшнiм зрадництвом. Усе ж вогонь нацiонального пробудження остаточно загасити не вдалося нi польськiй владi, нi (згодом) бiльшовицькiй, промосковській. Питання нацiонального самовизначення не знiмалося з порядку денного, воно переносилося на бiльш пiзнi строки.

Володимир ЯЩУК.