Минуло п’ять років, як покинув цей світ відомий письменник-гуморист Ростислав Солоневський, чия біографія була пов’язана і з Радивилівщиною. Нещодавно я побував на його могилі в Клевані, адже значну частину життя він провів саме в цьому селищі на Рівненщині.

У молодості Ростислав Солоневський працював учителем Хотинської школи (на Радивилівщині), затим не раз приїздив у Радивилів і Радивилівський район, зустрічався тут зі школярами, поклопотався про відкриття меморіальної дошки в сквері Радивилова одній із жертв комуністичного терору.

Народився Ростислав Тимофійович 25 квітня 1930 року в селі Вовковиї (нині Дубенського району) в сім’ї хліборобів. Час дитинства і юності видався дуже складним. Шкільну освіту перервала війна, мусив дбати про освоєння ремесла – і став учнем стельмаха, тобто спеціаліста з виготовлення коліс для возів.

Але семирічку таки закінчив і зміг у 1947 році вступити на навчання в Дубенське педучилище. Вихований у релігійній, національно свідомій сім’ї, відмовився вступити в комсомол, через це з училища в 1950-му відрахували. А проте вчительських кадрів у ті повоєнні роки гостро не вистачало, тож працевлаштувався на вчительську посаду в школу села Хотин (на Радивилівщині).

Однак провчителювати зміг недовго – навесні 1951 року прийшла повістка на службу в армію. Ростислав виявився беручким до науки хлопцем, тому після армії відновився на навчання в педучилище (Дубно), яке й закінчив у 1954 році, причому з відзнакою!

Працював директором Клеванського районного будинку школярів та юнацтва (Клевань у 50-і був райцентром, але й потім у ньому діяли деякі районні заклади). Працював учителем математики і креслення Клеванської середньої школи №2, заочно здобув вищу педагогічну освіту.

З дитинства живучи в Клевані, я добре знав Ростислава Тимофійовича Солоневського. Адже в шкільні роки був гуртківцем будинку школяра (на тій же вулиці, де я жив). Саме тоді зацікавився фотографуванням, освоїв кілька типів фотоапаратів, які були в будинку школяра, перш ніж батьки купили мені простеньку "Смєну".

Ростислав Тимофійович навчав мене математики і креслення, особливо запам’яталися уроки креслення, адже вимагали неабиякої ретельності, сказати б, художньої вправності. До речі, вчитель, гарно малюючи, оформляв у школі стінгазету, готував святкові плакати. І я любив подовгу розглядати його витвори, під впливом учителя і сам узявся за малювання. Виходило навіть досить непогано.

А ще він справив на мене вплив як поет, найчастіше він римував на гумористичні теми, однак часом писав і ліричні вірші. Мої перші літературні вправи – зі шкільних літ. Пробував я складати й слова пісень під мелодії учнівського шкільного інструментального ансамблю. Які композитори, такий був і поет…

Ростислав Тимофійович педагогічній роботі віддав сорок років. Був відмінником народної освіти України.

Ми з плином літ вряди-годи обмінювалися листами, поет надсилав свої твори для районної газети, де я працював відповідальним секретарем, а затим – заступником редактора, редактором. Нерідко випадало й зустрічатися – наприклад, у Рівному, коли я впродовж семи років працював у редколегії з випуску серії книг «Реабілітовані історією» (при Рівненській організації Національної спілки письменників України), а Солоневський був одним із авторів цих книг, до того ж – приятелем керівника спілчанської організації, прозаїка і поета Євгена Івановича Шморгуна. Твори Ростислава Солоневського публікувалися в обласних газетах, у всеукраїнських виданнях. Його прийняли до Спілки письменників України.

Ростислав Тимофійович став автором близько трьох десятків збірок гумору і сатири. Серед них такі: «Хто є хто» (1991), «Мусить кричати» (1991), «Весела всячина» (1992), «Бувальщина навиворіт» (1992), «Зуб на зуб» (1994); «Відгадаєш ти чи ні?» (1991), «Я за голкою біжу» (1993), «Експонати» (1995), «Шаради» (1997), «Кажуть люди, кажуть» (1998), «Всяк по-своєму міркує» (2000), «Солоненькі витребеньки» (2002), «Хитрий внук» (2003), «Бійтесь Бога, приймаки!» (2003)… Став лауреатом літературних премій імені Валер’яна Поліщука і Григорія Чубая.

Ростислав Солоневський опублікував чимало статей на тему відновлення історичної правди про діяльність УПА, присвячених пам’яті полеглих героїв. Багато працював над вивченням і висвітленням складних сторінок національно-визвольної боротьби українців у ХХ столітті. З цією метою приїздив і на Радивилівщину, щоразу дзвонив мені, і я, як міг, сприяв у його пошуковій роботі.

Ми зідзвонювалися і в останній період його життя, коли мій учитель важко хворів, втратив зір. Подовгу розмовляли, нам було що позгадувати… Помер Ростислав Тимофійович 5 вересня 2016 року в Клевані-2. Похований на Новому кладовищі, поряд із дружиною, Валентиною Федорівною.

Володимир ЯЩУК.

м.Радивилів, 2021 рік.

Уже понад сорок років займається вивченням історії Радивилова та Радивилівщини почесний член Національної спілки краєзнавців України, автор книг «Радивилів. Краєзнавчі матеріали» (2004), «Радивилів у перегуках віків» (2014) та інших, журналіст за основним родом своєї діяльності і вчитель української мови та літератури за вузівським дипломом Володимир ЯЩУК. Він відповідає на запитання кореспондента.

 - Ми давно знайомі, тож спілкуватимемося на “ти”. Як до тебе прийшла потреба займатися краєзнавством?

 - Кожній людині притаманно цікавитися історією міста чи села, де вона живе. Коли сорок років тому, на початку грудня 1976 року, мене перевели з Дубровиці на роботу в Червоноармійськ, я вже мав певне уявлення про це містечко. Адже читав про нього статтю в багатотомній «Історії міст і сіл УРСР». Ще перед від’їздом з Дубровиці, читаючи книгу Андре Моруа про Бальзака, натрапив там на згадку про те, що в Радзивилові (тодішня назва містечка) були приятелі великого французького письменника. Схотілося докопатися до подробиць. Як працівник районної газети «Прапор перемоги» я зустрічався з багатьма людьми, любив розпитувати про минуле в тих, хто вже були в поважному віці. Щось із їхніх спогадів потрапляло в газетні статті.

 - А в Дубровиці теж займався краєзнавчими пошуками?

 - Там я прожив лише три з половиною роки. Працював у районній газеті завідуючим відділом сільського господарства, а це залишало небагато часу для інших тем. Проте цікавився Другою світовою війною; фронтовики ще були молоді, багато чого пам’ятали. У дні 30-річчя Перемоги, тобто в 1975 році,  їздив з ними територією району по місцях колишніх боїв. І вже тоді зрозумів, що спогади – ненадійне джерело історичної інформації. Бо ветерани сперечалися з приводу обставин того чи іншого бою, так і не знаходили спільної думки. Отоді, мабуть, і визріло розуміння, яке значення можуть мати документи, хоча й вони, ясна річ, бувають не позбавлені суб’єктивності.

 - Отже, в основу краєзнавчих книжок про Радивилів лягли твої газетні статті?

 - Задуму писати книжку не було. Коли в 2004 році в райдержадміністрації виникла ідея до 440-річного ювілею міста випустити книжку, малося на увазі сформувати збірник статей різних авторів. Була затверджена редколегія. Однак час минав, відзначення ювілею наближалося, а матеріалів від членів редколегії не було. Тоді і запропонував голові адміністрації Сергію Віталійовичу Шевченку, що я міг би впорядкувати збірник своїх краєзнавчих статей. Через деякий час він дав згоду – за умови, що представлю рукопис для ознайомлення. Ось тоді я і засів за роботу. Опрацьовані матеріали були оформлені в книжку, надруковану в одному примірнику на принтері. Керівник району знайомився з нею не один день і врешті дав згоду знайти кошти на тиражування у рівненському видавництві.

 - Мабуть, матеріалів у тебе було більше. Як ти визначився з обсягом книжки?

 - Визначився інтуїтивно, адже усвідомлював: товстіша книжка більше коштуватиме, – і це може заглушити ініціативу щодо випуску. Матеріалів справді було набагато більше. Наприклад, я не торкався багатьох важливих тем ХХ століття. Хоча досить серйозно займався, скажімо,історією сталінських репресій у нашому краї, вивчав долі реабілітованих.

 - Знаю, що ти працював у редколегії з випуску серії книг«Реабілітовані історією» при Рівненській обласній організації Спілки письменників. Пам’ятаю, як приїздив по матеріали і в Млинів.

 - Так, ця робота за сумісництвом упродовж семи років (1993 – 2000) багато мені дала як краєзнавцеві і журналісту. Наша редколегія на чолі з тодішнім головою обласної письменницької організації Євгеном Івановичем Шморгуном випустила понад 20 книг. Я відповідав за збір матеріалів по Радивилівському, Дубенському, Млинівському і Острозькому районах. Бував у сусідніх районах у вихідні дні, під час відпусток, жив у готелях, вивчав документи в районних комісіях з відновлення прав реабілітованих, записував спогади. Наприклад, згадуються важливі для мене зустрічі з такими людьми, як Микола Олексійович Боришкевич (Дубно), Петро Власович Момотюк (село Верба), Микола Іванович Мартинюк (Млинів), Федір Каленикович Бортник (Радивилів) та інші.

 - Ось ти і в своїх краєзнавчих книжках не раз згадуєш тих, хто допомагали «докопуватися до істини».

 - Справді, без їхніх спогадів, без збережених ними документів, нехай навіть сімейного значення, багато чого залишилося б поза увагою. Серед таких помічників були Йосип Трохимович Крам із села Підлипки, Валентин Володимирович Пащук з Пустоіванного, Денис Йосипович Андрійчук (Андріюк), Адам Лукич Лень, Микола Терентійович Ратинський, Федір Каленикович Бортник, Віктор Якович Повшик, Микола Гурійович Павлов, Лідія Никифорівна Ващук, Тетяна Захарівна Куделко з Радивилова та багато інших. Допомагає і спілкування з краєзнавцями сусідніх районів, насамперед Бродівського. Уже п’ять років підряд беру участь у науково-краєзнавчих конференціях у Бродах, мої статті з’являються в альманахах конференції. Бо раніше друкувався лише по одному разу в такого роду збірниках Житомирської і Луцької конференцій.

 - Отже, є певні напрацювання для нової книжки?

 - Напрацювання є. Але випуск книжки, навіть невеликим тиражем, тепер обходиться дуже дорого. Маю про це добре уявлення, адже рік тому вийшла моя книжка «Володимир Варфалюк: з людьми і для людей» у високоякісному поліграфічному виконанні. Та й книжка «Радивилів у перегуках віків» (2014) навряд чи була б можлива без суттєвої фінансової допомоги міського голови Миколи Аракеловича Карапетяна.

 - Мені випало бути редактором твоєї поетичної збірки «Слова» (2014), готував твої добірки віршів для журналу «Погорина». Знаходиш час і на віршування?

 - Знаходжу. Але нечасто. Більше люблю читати чужу поезію. До речі, ось цю поетичну книжку та інші мої збірки, які не виходили окремими книжками, можна знайти в Інтернеті.

 - Для тих, хто хотів би займатися краєзнавством, що міг би порадити?

 - Ну, це, можливо, порада для старшокласників, які хотіли б стати істориками. Почніть з історії своєї родини, дійдіть до найдавніших попередників, про яких ще є інформація, зберіть фотознімки. Замалюйте якнайдокладніше відображене у фактах «родинне дерево». Великий малюнок чи плакат з ілюстраціями може стати окрасою дому. Саме так я пробував зацікавити старшокласників, коли в 1999 – 2013 роках вів уроки краєзнавства в Радивилівському загальноосвітньому ліцеї.

 - А що для краєзнавства дає твоє захоплення фотосправою?

 - Напевно, допомагає уважніше придивлятися до цікавих місць. І не тільки місць нашого краю. Перший фотоапарат мені купили, коли ще був старшокласником, у середині 60-х років. Шкільні роки я прожив у селищі Клевань недалеко від Рівного, а там є середньовічний замок. Ось там і фотографував, і започатковував у собі інтерес до старовини.

 - Твій фотоальбом «Личаківський цвинтар: випадковий погляд», де представлено понад 700 знімків, уже зібрав в Інтернеті майже 530 тисяч переглядів.

 - Цей альбом увібрав знімки чотирьох років. Є в Інтернеті і інші мої фотоальбоми. Регулярно виставляю в соцмережах і нововиявлені старі фотознімки, які стосуються Радивилівщини та нашого краю. Хочеться, щоб про Радивилів і наш край знало більше людей, щоб радивилівці пишалися своїм містом.

 - Дякую за розповідь. І нових тобі творчих успіхів!

 - Спасибі.

 Розпитував Євген Цимбалюк.

24 вересня 2017 року.

Автобіографія від Володимира Ящука

Народився я 1 грудня 1951 року в селі Надчиці (Млинівського району на Рівненщині), точніше – на хутірці поблизу села Мальоване, який належав до Надчиць і де батьки тимчасово квартирували. Уже ставши старшокласником, я побував на тому обійсті при розгалуженні доріг з села Мальоване до Надчиць і Новоукраїнки, побачив дім на пагорбку, доволі просторий, у якому зробив перші кроки. Приїздив до тієї хати, уже напівзруйнованої та нежилої, і влітку 2012 року.

Батьки – з числа виселених польською владою у примусовому порядку з заселеного українцями Підляшшя. Недовго жили на Миколаївщині, у будинку, звідки влада відправила на спецпоселення німецьку сім’ю, затим вирішили перебратися на Волинь, ближче до рідних місць, з надією, що, може, колись вдасться повернутися і на батьківщину. Батько, Іван Іванович (1914 – 1973), походив із села Вільхівка Володавського повіту (нині територія Польщі), із заможної селянської родини. Хліборобами були і батьків батько Іван та батькова мати Євдокія (Гебська), і дід по батькові Іван, і прадід, а мій прапрадід Лаврін Ящук. Мати, Олександра Василівна (1924 – 1998), народилася в селі Зіньки того ж повіту, рано залишилася без батьків (батько Василь Антонович Кособуцький помер у 1930-му, мавши 35 літ, мати Олександра Іванівна із роду Стельмахів – у 1932-му в 40-річному віці), тому родичами була видана заміж 16-літньою. Як сирота залишилася мама неписьменною.

* * *

Мій батько читав, працював бухгалтером і сторожем у колгоспі, робітником на ремонті шляхів, будівельником-теслею, кочегаром у будинку культури і в школі, мати доглядала своїх дітей, була робітницею на промкомбінаті. Я виростав у м. Ковелі, селах Брище на Волині (тут 1955 року народилася моя сестра), Бронники біля Рівного. Брище – це перші дитячі враження: хата при дорозі, мої самостійні прогулянки полем до намету, в якому ночував батько, сторожуючи колгоспний урожай, врешті – досвітній виїзд із усім пожитком. Дорога на узліссі була грузька, вантажна машина забуксувала, і батько пішов у поле, де працював трактор, – просити витягнути.

* * *

У Бронниках жили в будиночку дорожнього робітника при самому автошляху Рівне – Луцьк, і одного разу у військовій автоколоні водій, не справившись з керуванням, врізався своїм вантажним автомобілем у ріг дому, саме в тому кутку спав я, чотирирічний, але дивом не постраждав.

У перший клас в 1958 році пішов до середньої школи № 2 в селищі Клевань, де саме тоді вивершили новий навчальний корпус. До семи років мені не вистачало трьох місяців, до школи ще не брали, але оскільки дуже хотів навчатися, батьки впросили директора, аби я трохи походив із дітьми, «доки не набридне». Між тим мені, за розповідями мами, все не набридало, я щоранку бадьоро збирався на уроки, тому довелося таки оформляти на мене всі відповідні папери. Тим паче, що до школи було дуже близько, хвилин п’ять ходьби стежкою через селянські картоплища. Жили ми у новозведеній врем'янці. За домом починалися колгоспні поля, городи. Випасати корову доводилося вести аж до автодороги на Рівне, більш як за кілометр, до Старої Пошти, де колись, ще за царизму, і справді була поштова станція для перепрягання коней. А поки худоба скубала траву, ми, хлопчаки, рвали вишні, черешні, шовковицю у придорожній посадці, майстрували свистки і сопілки з липових гілок, слухали «байки» старших пастухів – з пережитого в роки війни.

Як наймолодшому в класі мені часто перепадало від хлопців – за їхніми мірками я був «малий Мирон», як мене прозвали за іменем одного з літературних героїв, згадуваних у шкільній програмі. У старших класах потоваришував із хлопцями, які вже могли й захистити. Мрійник за натурою, почав складати вірші, більше уваги звертав у книжках на нові або мало відомі мені слова, деякі виписував. Як результат, почали краще вдаватися учнівські твори, навіть був нагороджений томиком Миколи Островського за перемогу в черговому шкільному конкурсі.

У 1968 році закінчив школу майже на «відмінно», лише з двома четвірками, але передбаченої на подібні випадки срібної медалі не отримав – через те, що мав поточну двійку, поставлену колись у журнал роздратованим учителем фізики. Буваючи на новому кладовищі в Клевані-2, де поховані моя мама і сестра Марія Сохан (1955 – 2002) (могила батька – на старому цвинтарі), підходжу і до надгробка свого колишнього вчителя, який, не проявивши до мене поблажливості, мимоволі спонукав мене до більшої наполегливості в самоосвіті. І, виходить, таким чином ніби допоміг у моєму самоутвердженні.

* * *

Вірячи в свої математичні здібності (адже неодноразово брав участь у районних олімпіадах), спробував поступити на фізмат Рівненського педінституту, однак на першому ж екзамені із складними завданнями не впорався. Це не надто мене засмутило, бо вже задумав стати якщо не письменником, то журналістом чи бодай філологом. Пішов працювати листоношею на Рівненський поштамт – привабила перспектива трудитися в обласному центрі, де мав на меті до наступного вступу готуватися на відповідних платних курсах. Далеко не останню роль відіграло й те, що тут новоприйнятим обіцяли безплатний одяг та взуття, а виростав я все-таки в сім’ї малозабезпеченій.

* * *

З важкою поштовою сумкою на плечі двічі на день із центру Рівного їхав автобусом до Басівкутського озера, де починалася моя дільниця з обслуговування приміського села Новий Двір. Газет і журналів люди передплачували багато, до того ж необхідно було розносити пенсію. За моєю намовою на сусідню дільницю влаштувався поштарем мій недавній однокласник Микола. Після роботи ходили на курси. Додому в Клевань мені іноді випадало потрапляти далеко за північ, дві години сну – і знову треба квапитися на приміський поїзд. Через недосипання, бувало, очі несамохіть заплющувалися, щойно прихилявся до стінки вагона, тож, їдучи додому, прогавлював свою зупинку, відтак мусив діставатися пішки з сусідньої – в селі Новоставі, а це п’ять кілометрів уздовж колій, та ще й лісом. У нічному пасажирському поїзді після проспаного Клеваня наступною станцією були Ківерці, так що на зворотному шляху лише встигав забігти додому сказати батькам, що зі мною все гаразд, і поспішав на наступний поїзд, як-не-як, потрібно було встигнути до початку роботи на поштамті.

* * *

Про своїх колег писав замітки в обласні газети, відвідував обласне літоб'єднання, де познайомився з байкарем Петром Красюком та іншими літераторами. Залишили слід спілкування з поетом і журналістом Василем Басарабою, він відкрив для мене улюбленого нині Василя Симоненка. Одного разу моя зарисовка про листоношу перемогла в конкурсі молодіжної газети, за що та на своїх шпальтах обіцяла направлення на факультет журналістики університету. Але направленням я не скористався, бо вже твердо вирішив вступати на філологічний факультет усе того ж педінституту. І пройшов за конкурсом – без будь-яких «блатів».

* * *

В інституті був помічений у різноманітних громадських заходах, брав участь у випуску загальновузівської стінної газети (вона друкувалася на машинці, сторінки, в обрамленні малюнків та фотознімків, наліплювалися мало не на десяток великих, склеєних між собою аркушів креслярського паперу), редагував стінгазету свого факультету, багато дали мені засідання вузівської літстудії, якою керував викладач давньої української літератури і поет Микола Олександрович Кузьменко. Ми їздили в Дермань, виступали з читанням своїх творів у Степані, школах Рівного, друкувалися в обласних газетах. З нашої когорти літстудійців стали авторами книг і членами Спілки письменників Петро Велесик, Борис Боровець, Микола Пшеничний, Любов Пшенична, Микола Тимчак, Микола Береза, Юрій Береза, Василь Лящук та інші. Залучали мене і до науково-дослідницької роботи, виступав на студентських конференціях. Помітний слід у моїй пам’яті своїми лекціями і практичним заняттями залишили викладачі професор Макар Павлович Івченко, Петро Якимович Лещенко, Іван Іванович Шанюк, Стратон Степанович Максимчук, Ярослав Остапович Пура, Каленик Федорович Шульжук, Людмила Семенівна Бондаренко... Вряди-годи згадується літня діалектологічна практика в Костопільський район 1970 року. Живучи в селі Яполоть у старої жінки, записував у селян легенди та перекази, причому відтворював їх живою народною мовою, цікавився місцевими назвами речей побуту, елементів будівель тощо. Можливо, саме тоді й зажевріла в моїй душі іскра краєзнавчого пошуку.

У 1971 році педагогічна практика завела в піонерський табір у селі Деражному, де познайомився і багато виніс для себе у бесідах про літературну творчість з цікавим поетом Ростиславом Зассом, шкільним бібліотекарем. Згодом він випустив кілька збірок віршів...

Педінститут я закінчив 1973 року, в основному з відмінними оцінками. Тоді ж був зарахований у штат дубровицької районної газети «Поліський маяк» на посаду старшого літературного працівника. А далі все пішло своїм звичаєм. Щодо Клеваня – це містечко назавжди залишиться для мене свого роду розбіжною площадкою, з якої я і стартував у своє творче життя...

(Ящук В. Клеванські сторінки: поет і краєзнавець – Володимир Ящук / В. Ящук //

Клеванський тракт. – 2014. – 7 лют. – С. 3).

На фото: Володимир ЯЩУК (зліва) з письменниками.

Раз у раз дехто з тих, хто давно не живуть у Радивилові або й ніколи тут не жили, роблять спроби поставити під сумнів історичність назви міста – Радивилів. У «Фейсбуці» навіть є сторінка, в анотації до якої глузливо написано: «Група інформаційної… підтримки справжньої історичної назви міста – Радзивилів! Князя на ймення “Радивило” – не існувало. Це – придумка якогось напівп’яного дячка і місцевих “краєзнавців”. Засновник міста – Микола Радзивіл (Чорний)! … пашпорт не міняв». Сама група всупереч анотації названа «Радзивілів» (через дві літери і). Але чого не зробиш у гарячковості амбіцій і суперечок!

А проте саме так – РАДИВИЛІВ записували назву цього поселення в 2-й половині шістнадцятого століття, відколи збереглися перші письмові згадки, саме на таку назву вказував відомий волинський краєзнавець і історик церкви ХІХ століття Микола Теодорович.

Ще один важливий факт: історикам відомий «РАДИВИЛОВСЬКИЙ АПОСТОЛ», який 1568 року був написаний у домі пана Семена Борщовського писцем Францишком у місті РАДИВИЛОВІ. Отже, Радивиловський, а не Радзивиловський. Апостол переписали на замовлення Івана Патрикея Курозвонського, підкоморія Кременецького повіту. Книга «виписана» «В МЪСТЕ РАДИВИЛОВЕ».

Як прочитувалися ці слова в шістнадцятому столітті, дійти спільної думки не можуть і мовознавці. Якщо навіть прочитати «в мєстє Радівіловє», то все одно ніяк не виходить, що справжньою історичною назвою містечка була РадЗивилів.

Насправді такої назви – РАДЗИВИЛІВ – містечко НІКОЛИ офіційно не мало.

По-перше, назва Радзівілов (російською –  Радзивилов) була закріплена за містечком після 1795 року, за Російської імперії; українського відповідника на офіційному рівні вона не мала. До того містечко звалося Радивилів (перші письмові записи) і Радзівіллув (у передачі українською мовою; за часів Речі Посполитої). Така ж назва – Радзівіллув – була відновлена Польщею після 1921 року. І оскільки державною мовою була тільки польська, ця назва і вважалася офіційною. До речі, і сьогодні в польськомовних публікаціях наше містечко записують як  Radziwilliw (подивіться, наприклад, польськомовну Вікіпедію).

По-друге, навіть за часів Російської імперії і в 1920-30-і роки (за часів Польщі) українці використовували первісну і співзвучну законам української мови назву РАДИВИЛІВ. Так писали, наприклад, Леся Українка, історик Дмитро Дорошенко, Улас Самчук та інші знані люди. Це не «придумка».

Чому замість Радивилів у часи Речі Посполитої почали вносити в документи Radziwillow (Радзівіллув)? Це пояснюється особливостями польської мови, у якій багато спільнослов’янських слів мають характерне «дзекання».

Входження Волині до складу Речі Посполитої в шістнадцятому столітті наклало відбиток і на написання прізвища князів Радивилів. Варто відкрити Вікіпедію і прочитати: польська ВІКІ – Radziwill (Радзівілл), литовська (а Микола Радивил Чорний був князем Великого князівства Литовського) – Radvilos (Радвілос), українська – «Існує версія, що ім’я Радвил (Радивил) має угро-фінське походження і в перекладі означає «новонавернений» (у віру). Ім’я записувалося по-різному — як Радвіла, Радивил, Радівіл, у написанні упродовж століть закріпилися в основному полонізовані версії з відповідною орфографією — Радзівілл, Радзівіл, хоча по-литовськи продовжують записувати це прізвище як Радвіла, Радвілос, латиною його фіксують як Радвіл».

У теперішніх україномовних публікаціях цілком умовно найчастіше віддають перевагу спольщеному варіанту Радзивілл. Цей варіант використовував і я в своїх книгах «Радивилів. Краєзнавчі матеріали» (2004), «Радивилів у перегуках віків» (2014, друге видання – 2020).

Отже, назва РАДИВИЛІВ абсолютно історично вмотивована. А «Радзивилів» з’явилася в публікаціях радянського часу для умовного відтворення назви містечка в різні історичні періоди – часи Речі Посполитої, Російської імперії і Польщі ХХ століття, адже тоді україномовної офіційної назви не існувало. А з 1940 до 1993 року місто, як відомо, звалося Червоноармійськ.

Уже минуло понад 30 років, як було проведено опитування в місті (1 грудня 1991 року) з приводу повернення йому історичної назви. Верховна Рада України прийняла відповідну постанову про перейменування № 3044-XII від 1993 року, але це рішення ухвалили не відразу, знадобилася додаткова довідка істориків з приводу того, чому РАДИВИЛІВ, а не Радзивилів чи Радзівілов.

Володимир ЯЩУК, почесний член Національної спілки краєзнавців України.
29.05.2024 р. Малюнок автора.

Приблизно з 1909 року і до початку Першої світової війни (1914 року) в тоді прикордонному Радивилові (офіційна російська назва “Радзивилов”) дислокувався 12 Донський козачий полк. Ще 1904 року «вічним» шефом його призначили генерал-фельдмаршала Російської імперії князя Потьомкіна-Тавричеського, отож його ім’я навіть було приєднане до назви полку. Організаційно він входив у 2-у бригаду 11-ї кавалерійської дивізії 11-го армійського корпусу Київського військового округу. Перед війною полком командували: на 1909 рік ­– полковник Сулін Іван Іванович, з 30.05.1911 року – полковник Каледін Василь Максимович, рідний брат Олексія Каледіна, майбутнього донського отамана.

Жетон 12-го Донського козачого полку.

Спочатку слід пояснити особливості деяких звань. Осавул – таким був офіцерський чин у козачих військах; хорунжий –  найнижчий офіцерський чин у козачих військах; сотник – офіцерський чин, вищий за чин хорунжого.

На 1 січня 1909 року офіцерський склад розквартированого в Радивилові полку був такий:

полковник, командир полку Сулін Іван Іванович, військові старшини Попов Євграф Іванович, Попов Віктор Федосійович, Раков Іван Іванович, осавули Крюков Семен Христофорович, Хорсов Григорій Іванович, Милованов Авдій Євграфович, Дронов Олексій Никифорович, Гнилорибов Іван Іванович, Желтухін Дмитро Петрович, Янченков Стефан Рафаїлович, Балабін Микола Юхимович, Пономарьов Олександр Васильович, під’єсаули Риковський Василь Костянтинович, Козин Іван Гаврилович, сотники Токарев Федір Васильович, Аврамов Василь Олексійович, хорунжі Анікін Герасим Олексійович, Духопельников Василь Кіндратович, Курапов Степан Олексійович, Красовский Михайло Васильович, Ханженков Василь Миколайович, Панфілов Олександр Іванович, Михайлушкін Олександр Ігнатович, Чернов Андрій Іванович, Крохін Григорій Панасович, Забазнов Іван Карпович, Глебездін Григорій Козьмич, Смоляков Лев Пантелеймонович, Мельников-Розведенков Степан Олексійович.

Отже, Радивилів того часу кишма кишів офіцерськими чинами, які тут, певна річ, не тільки служили, займалися щоденною муштрою, а й залицялися до місцевих молодиць, проводили вільний від службових обов’язків час по єврейських шинках і, поза сумнівом, влаштовували п’яні дебоші…

У романі Михайла Шолохова «Тихий Дон» головний герой Григорій Мелехов потрапив на службу в містечко «Радзивиллово». Одним із прототипів Григорія став Єрмаков Харлампій Васильович, якого призвали в 12-й козачий полк у січні 1913 року.

Ось як Шолохов описав прибуття свого героя в наше містечко:

«На полустанку, де вивантажувалися, юрмилися офіцери і якісь у сірих свитках голені люди, розмовляли чужою, незрозумілою мовою. Коней довго виводили з вагонів по риштованню, помічник ешелонів скомандував сідлання, повів триста з гаком козаків до ветеринарного лазарету. Довга процедура з оглядом коней. Розбивка по сотнях. Снують вахмістри і урядники. В першу сотню відбирали світло-гнідих коней; у другу – сірих і буланих; у третю – темно-гнідих; Григорія відбили в четверту, де підбиралися коні золотистої масті і просто гніді; у п’яту – світло-рудої і в шосту – вороної. Вахмістри розбили козаків повзводно і повели до сотень, розкиданим по маєтках і містечках».

З початком Першої світової війни 12-й козачий полк перебував на Південно-Західному фронті, воював проти австро-угорських військ. На третій день війни, 26 липня 1914 року, полк прийняв бойове хрещення. Козаки з боєм взяли містечко Лешнів (у Шолохова в романі «Тихий Дон» – «Лешнюв»).

Далі в автора роману дуже плутано говориться про бойових шлях:

«11-а кавалерійська дивізія після заняття Лешнюва з боєм пройшла через Станіславчик, Радзивиллов (цього разу чомусь не «Радзивиллово»), Броди і 15 серпня розгорнулася біля міста Каменська-Струмилово. Позаду йшла армія, зосереджувалися на важливих стратегічних ділянках піхотні частини, накопичувалися на вузлах штаби і обози. Від Балтики смертельним джгутом розтягувався фронт. У штабах розроблялися плани широкого наступу, над картами корпіли генерали, мчали, розвозячи бойові накази, ординарці, сотні тисяч солдатів йшли на смерть…»

Підготував Володимир ЯЩУК.

Минає 27 років з часу проголошення неза­лежності України. Чим далі час відноситиме нас від того історичного 1991 року, тим більше в підростаючих поколінь викликатиме інтерес питання: а як усе відбувалося? Про події загальноукраїнського значення можна прочитати в книжках. Наприклад, у книзі бродівського історика, народного депутата України кількох скликань Дмитра Чобота “Як проголошували незалежність України” (редактор радивилівець Володимир Ящук). Але тоді творилася історія і в регіонах, у маленьких містах, у таких райцентрах, як Радивилів (Червоноармійськ), як Червоно­армійський район.

Партійне всевладдя скінчилося

Уже відзначення 340-річчя Берестецької битви в 1991 році викликало небувале національно-патріотичне піднесення. Села Пляшева, Острів Червоноармійського району, а точніше – острів Журавлиха, урочище Монастирщина скликали сотні тисяч людей з усіх усюд. Маєво національних синьо-жовтих знамен, рішучі виступи на мітингу при відкритті пам’ятника козакам та селянам-повстанцям не залишали сумніву: спинити рух до утвердження України як самостійної держави вже нікому не вдасться. А ще ж перебували при владі органи компартії, проте їхні спро­би розвінчувати Народний рух України, пов’язувати національну символіку зі злочинами успіху не при­но­сили.

У своєму виступі при відкритті пам’ятника коза­кам та селянам-повстанцям Голова Верховної Ради Леонід Кравчук зазначив: “Ми маємо відвоювати суверенність нашої Укра­їни. Ми відвоюємо, заво­юємо її, тому що вона нам належить по праву. Але ми маємо бути всі разом, ми маємо бути разом для того, щоб пройти цю велику й складну дорогу”. Текст виступу було повністю надруковано в районній газеті “Прапорі перемоги” за 20 червня 1991 p. (ніде більше не публіку­вався).

Незважаючи на делікатність формулювань, він цілком пройнятий думкою про неминучість дальшої суверенізації України. Під час виступу та по його закінченні над натовпом пронеслося скандування: “Україні – волю!”, “Ні – союзному договору!” Хтось пробував підігріти пристрасті й образливими вигуками на адресу Л.Кравчука.

Дев’яностап’ятилітній Патріарх Київський і всієї Руси-України Мстислав зауважив: “Я вірю тим синьо-жовтим нашим кольорам, там є радість, там є надія, там є творчість. Хотів би потиснути руку й нашому Президентові Леонідові Макаровичу… Своїм ділом покажемо, що ми таки дбаємо про великі справи”. Кравчук відгукнувся на це реплікою: “Треба всім працювати разом на ту ціль, яку маємо”.

А тим часом на засіданні бюро райкому компартії відзначається: “…Останнім часом послаблено вза­ємодію райкому з первинними осередками, зміст багатьох рішень вищестоящих органів не доходить до комуністів, що звужує їх можливість вірно орієнтуватися в обстановці, породжує думку, що партійні органи не відчувають складних процесів…” Епоха комуністичного всевладдя завершувалася. Свого роду символічною стала смерть 28 червня 93-річного члена КПРС з 1919 року, персонального пенсіонера союзного значення О.Тихончука, у некролозі якого було записано й таке: “З 1923 по 1939 рік працював за рекомендацією партійних органів в районних і міських відділах НКВС…” У липні на 81-му році життя помер член КПРС з 40-річним стажем А.Маламанюк. Їм не судилося побачити заборони КПРС, розвалу Союзу РСР.

День незалежності… без незалежності

У районній газеті друкуються замітки, вже самі заголовки яких указують на нові реалії життя: “Допомагають комп’ютери”, “Наркомани у районі”, “Бензиновий дефіцит”, “Зерно коштуватиме до­рожче”, “І знову про купони”… До першої річниці про­голошення Декларації про суверенітет України депутат Верховної Ради УРСР від тутешнього округу, голова Дубнівської міської ради народних депутатів Василь Білий висловив у “Прапорі перемоги” своє бачення майбутнього: “…власність народу України на все, що на її території, національний банк з власною грошовою одиницею, своя митниця, національні збройні сили, правоохоронні органи і самостійна зовнішньоекономічна діяльність”.

16 липня 1991 року відзначалося як День незалежності України. Номер “Прапора перемоги” вийшов святковий. Було вміщено гімн Павла Чубинського “Ще не вмерла Україна…” Поряд друкувалися статті голови районного осередку Руху Ігоря Киричука, першого секретаря райкому КПУ Анатолія Олесницького, голови правління районної організації Товариства української мови імені Т.Шевченка “Просвіта” Миколи Мошкуна та інших, ділився думками в інтерв’ю заступник голови райвиконкому Василь Ралець. В опублікованому зверненні учасників пленуму райкому КПУ гово­рилося: “16 липня ми вперше відзначаємо державне свято республіки – День незалежності”. З нагоди свята в Червоноармійському і Бродівському районах пройшла міжреспубліканська велогонка.

Райвиконком схвалив “Програму розвитку укра­їнської мови та інших національних мов у районі на період до 2000 року”. Зокрема, передбачалося “розвивати функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя як державної і як мови міжнаціонального спілкування”. Частина православних віруючих у райцентрі порушила клопотання про реєстрацію громади Української автокефальної православної церкви. Прохання влада задовольнила. Під церкву було освячено будинок по вул. Леніна (нині Почаївська).

Відомо, що 1 грудня 1991 року було проведено рефе­рендум на підтвердження Акта проголошення незалежності України. Але нині вже забулося, що ще 5 липня Л.Кравчук підписав Постанову Верховної Ради УРСР “Про вибори Президента Української РСР”. Ці вибори було призначено саме на 1 грудня. Заколот у Москві, що назрівав, мав лише прискорити революційні процеси. У Червоноармійську на стенді Руху з’являються емоційні листівки, спрямовані проти райкому, представників влади.

Неприємні дні серпня

Ще на початку серпня районна газета надрукувала статтю “Неприємні” дні”, де вказувалося, що несприятливим за геофізичними чинниками буде й понеділок, 19 серпня. Саме цього дня група путчистів спробувала усунути від влади Михайла Горбачова, над СРСР нависла тінь фашистської хунти. Ідеї цієї хунти знайшли підтримку в теперішнього Кремля.

Наш район мовби завмер у вичікуванні. Газета “Прапор перемоги”, якою тоді керував заступник редактора Володимир Ящук (редактор, перебуваючи у відпустці, був за межами району), не вмістила в ті серпневі дні 1991 року жодного документа заколотників на чолі з Янаєвим. Не було з цього приводу пропозицій і від секретарів райкому партії А.Олесницького, І.Кеди, В.Кушинського. Мало того, за радіоповідомленням (!) було прийнято й опубліковано в районці “Заяву Президії Верховної Ради УРСР”, де говорилося: “…на території Української РСР надзвичайний стан не запро­ваджується”. Уже навіть 20 серпня “Прапор пере­моги”, використовуючи підтекст, закликав: “Всім нам пора навчитися відрізняти зерно від полови, аналізувати десь почуту або прочитану інформацію”, “нині необачно довіряти одному джерелу – мудрість полягає в тому, щоб їх зіставити, а вже потім прий­мати рішення”. Це було написано журналістом Василем Семеренком у той час, коли радіо й телебачення раз у раз озвучували документи заколотників. Після провалу путчу відгукнулися в газеті звинуваченнями на адресу компартії депутат міськради Дмитро Кравець і активіст Микола Патрикеєв у статті “Марні сподівання”.

Дуже важлива віха в історії

Акт проголошення незалежності України, прийнятий Верховною Радою 24 серпня 1991 pоку, був сприйнятий у районі з піднесенням. У Червоноармійську на центральній площі відбувся багатолюдний мітинг, організований місцевими осередками Руху й Української республіканської партії. Виступали керівники, депутати районної та міської рад, активісти партій.

26 серпня у зв’язку з наявністю матеріалів, які свідчили про участь органів компартії у державному перевороті 19 – 21 серпня, з метою забезпечення умов розслідування справи Президія Верховної Ради України припинила діяльність компартії. У Червоно­армійському районі створили комісію райради з 7 чоловік, яка відповідно до Указу Президії Верховної Ради України “Про тимчасове припинення діяльності Компартії України” та постанови Президії Верховної Ради “Про власність Компартії України та КПРС на території України” опечатала кабінети й приміщення райкому КПУ, прийняла на баланс ради його майно. Незадовго до цього деякі документи райкому знищили його працівники.

Саморозпустилися парторганізації райвідділу міліції, відділення комітету держбезпеки, райви­конкому, трохи згодом – райвійськкомату. Розпоряд­женням голови райвиконкому Михайла Сердюка було зобов’язано завідуючих відділами виконкому забезпечити припинення діяльності організацій політичних партій у відділах, підпорядкованих їм установах та організаціях.

30 серпня Леонід Кравчук підписав Указ Президії Верховної Ради України “Про заборону діяльності Компартії України”.

Відбулося освячення місця в Червоноармійську, де мав будуватися храм Української автокефальної православної церкви (нині храм Різдва Пресвятої Богородиці). Разом із тим район жив звичними турботами: проведенням польових робіт, підготовкою до нового навчального року.

Районка “Прапор перемоги” в номері за 3 вересня вмістила під заголовком “Ідеї, які проводила в життя газета, утверджуються” ряд цитат із публікацій різного часу. Тут були представлені народні депутати України Юрій Гнаткевич і Василь Білий, депутати обласної ради Микола Мошкун і Микола Герасимчук, депутати райради Вадим Дорощенков і Мар’ян Голендер.

Незаконно? Але все-таки правильно!

31 серпня відбулося чергове засідання “постійної комісії із соціалістичної законності та охорони громадського правопорядку” райради, яка визнала факт самовільного встановлення націо­нального синьо-жов­того пра­по­ра й знят­тя то­дішньо­го дер­жав­ного на при­мі­­щенні райради під час мітингу 28 сер­пня 1991 pоку як “ігнорування за­кон­но обраних органів вла­ди в районі”. Ра­зом з тим було за­про­поновано черго­вій сесії райради внести у порядок денний питання про вста­новлення синьо-жов­того прапора по­ряд із державним (черво­но-синім). Але найці­ка­віше таке по­ло­ження документа: “Враховуючи сус­піль­но-політичну си­ту­ацію в районі, з ме­тою недопущення конфронтації різних політич­них сил, ре­ко­мендувати рай­ви­конкому зали­шити…” Одне сло­во, зроблено було незаконно – а залишилося на­зав­жди.

Позачергова се­сія міськ­­ради (раду очолював Віктор Місюк) роз­глянула пи­тання про вста­новлення на бу­динку міськради по­ряд із дер­жав­ним націо­нально­го синьо-жовтого прапора, про по­вернення місту його історичної наз­ви, про пере­йменування ву­лиць Леніна (нині Поча­ївська), К.Мар­кса (Креме­нецька), Кому­ніс­тичної (Паркова) й центральної площі. Було вирішено демонтувати пам’ятник Леніну і “пе­редати його на збере­ження в музей”. Пам’ятник (після його “стояння” на площі впродовж 13 років) демонтували 4 вересня і перемістили на територію комунального підприємства (де як матеріал для переплавлення він зберігається досі). Газета запроваджує рубрику “До питання про назву райцентру”. Тут були аргу­ментовані публікації історика Гурія Бухала, краєзнавця Федора Бортника, журналіста Євгена Белея та інших авторів. Уже 14 вересня репортаж зі свята міста районна газета озаглавила “Радивилів святочний”.

Сесія райради створила комісію з питань поновлення прав реабілітованих, розглянула питання про символіку на приміщенні райради, про референдум щодо назви райцентру. У вересні було урочисто відкрито будинок культури в Крупці.

Обласна рада ухвалила рішення “Про діяльність посадових осіб, державних органів та громадських організацій в період державного перевороту 19 – 21 серпня 1991 року”, у якому було висловлено суворі оцінки на адресу тих, хто своїми діями підтримали заколотників, було піддано осудові засоби інформації в області, які надрукували без коментарів звернення ДКНС (ГКЧП). І хоч ніхто з Червоноармійського району не називався, це служило застереженням від подальшої “політичної незрілості”. У жовтні освятили Свято-Покровську церкву в Михайлівці.

Ми і в цьому майже одностайні!

Розгортається кампанія з підготовки до Всеук­раїнського референдуму на підтвердження Акта проголошення незалежності України та до виборів Президента України.

У редакції газети “Прапор перемоги” на початку жовтня відбулася зустріч “за круглим столом”, матеріали якої, озаглавлені “За Україну незалежну”, зайняли сторінку в номері за 8 жовтня. Думками ділилися депутати рад, громадські активісти Микола Мошкун, Дмитро Кравець, Іван Ручкін, Михайло Рев­ко, Ігор Киричук, Богдан Підгірняк, Сергій Олієвсь­кий і журналіст Володимир Ящук.

На цьому фоні на­віть ще не відмінене свято 7 листопада минає в ра­йоні непомітно. У листо­паді в міському парку відбувся мітинг під гаслом “Самостійна Україна та її Президент”, який проводили районні організації УРП і Руху.

1 грудня 1991 року на території району взяли участь у Всеукраїнському референдумі майже 28,5 тисячі чоловік, або 96 відсотків від числа виборців. Своє “Так” незалежності України сказали 97 відсотків від числа тих, які взяли участь у референдумі. Проти незалежності голосували всього 317 чоловік. Кандидатуру Л.Кравчука на президентський пост підтримали 10,5 тисячі чоловік, В.Чорновола – 7,8, Л.Лук’яненка – 7,7.

Жителі району (понад 80%) висловилися за повернення місту його історичної назви – Радивилів та за перейменування району з Червоноармійського на Радивилівський. Рішення щодо міста Верховна Рада затвердила аж 3 березня 1993 року – Постановою № 3044-XI.

Ось таким непростим був той достатньо далекий від нас рік 1991-й, який назавжди увійшов в історію України.

(Газета “Прапор перемоги”, Радивилів, 10.08.2018).

З нагоди Провідної неділі в радивилівських християнських парафіях - уміщуємо розділ книги “Радивилів у перегуках віків» Володимира Ящука (2020), який озаглавлено «Поховані в Радивилові». Внесено деякі доповнення.

АЛЕКСАНДРОВИЧ Йосип Іванович (? – помер 31 липня 1838), титулярний радник (цивільний чин 9 класу), митний працівник, керівник Керченської портової митної ради.

АНДРІЙЧУК Денис Йосипович (1913 – 1993), господарський працівник, учасник революційного руху.

АНДРІЮК Федір Ксенофонтович (3 липня 1933 – 1 грудня 2008), господарський працівник.

АНТИПОВ Федір Микитович (18 лютого 1824 – 9 квітня 1884).

АРЛАМОВСЬКА Катерина Миколаївна (14 травня 1938 – 16 жовтня 2011), педагог.

БАКЛАНОВСЬКИЙ Микола Васильович (20 грудня 1835 – 9 березня 1908), керуючий Радивилівською митницею. Похований при церкві святого Олександра Невського.

БАШИНСЬКА Ольга Володимирівна (28.09.1987 – 11.12.2006), працівниця торгівлі і громадського харчування.

БЕЗПЕЧНА Віра Павлівна (2 квітня 1940 – 5 березня 2010), провізор аптеки.

БЕЛЬМАС Анатолій Григорович (28 серпня 1952 – 13 серпня 2010), громадський діяч, заступник голови Радивилівської районної державної адміністрації.

БЄЛКІН Андрій Володимирович (1977 – 2014), підполковник, командир вертолітної ланки 16-ї окремої бригади армійської авіації 8-го армійського корпусу Сухопутних військ Збройних Сил України у місті Броди; загинув 24 червня 2014 року біля гори Карачун під Слов’янськом, де було збито вертоліт. Нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).

БЛАГОЙ Володимир Іванович (6 жовтня 1839 – 26 лютого 1895), начальник Радивилівського митного округу, дійсний статський радник (цивільний чин 4 класу, давав потомствене дворянство). Похований при церкві св. О. Невського.

БЛАЖІЄВСЬКИЙ Олексій Гаврилович (1778 – 24 липня 1911), господарський працівник.

БЛИЩИК Тетяна Вікторівна (9 серпня 1986 – 27 жовтня 2014), поетеса.

БОГДАНОВИЧ Петро Якович (1944 – 2009), працівник пожежної охорони.

БОРОВИЙ Євген Максимович (19 квітня 1925 – 16 вересня 2004), доктор медичних наук, видатний хірург. Перепохований з Радивилова на Янівський цвинтар у Львові.

БОРТНИК Федір Каленикович (10 квітня 1911 – 11 серпня 2002), краєзнавець, політв’язень польського і радянського режимів.

БОРТНИК Яків Калинович (3 жовтня 1895 – 18 червня 1983), активний учасник боротьби за утвердження УНР.

БРАТАЩУК Федір Іванович (1 жовтня 1927 – 11 грудня 1996), начальник залізничної станції.

БУЗОВСЬКИЙ Каранат Федорович (10 серпня 1785 – 20 березня 1838), командир Волинської прикордонної варти, полковник і кавалер.

БУДЬКО Алла Максимівна (26 серпня 1963 – 1 жовтня 2018), лікар.

БУДЬКО Максим Юхимович (7 листопада 1932 – 22 жовтня 2018), педагог, краєзнавець, публіцист.

ВАДБОЛЬСЬКИЙ Петро Олексійович (24 травня 1831 – 12 жовтня 1885), князь. Похований на кладовищі при церкві св. Павла Фівейського (на початку 2000-х років реставрована під каплицю). Надгробок московської фірми А. Кабанова.

ВАЛЕНТЮК Анатолій Петрович (19 квітня 1938 – 14 грудня 2015), педагог. Похований на Лев’ятинському кладовищі.

ВАРФАЛЮК Марія Петрівна (4 червня 1918 – 6 грудня 1998).

ВАСИНЮК Василь Іванович (24 лютого 1952 – 27 лютого 2007), господарський працівник.

ВАЩУК Лідія Никифорівна (1 вересня 1924 – 18 березня 2011), колишній редактор Козинської районної газети, працівник Червоноармійської районки.

ВАЩУК Олег Володимирович (26 червня 1959 – 7 липня 2024), господарський керівник, голова Радивилівської районної державної адміністрації в 2015 – 2019 роках. Похований у приміському селі Опарипсах.

ВЕЛИЧКО Григорій Пилипович (12 березня 1907 – 17 червня 1990), господарський керівник.

ВИСОЦЬКА Анна Федорівна (9 грудня 18?? – 16 березня 1864).

ВОДЯНИЙ Данило Дмитрович (1931 – 2002), господарський працівник.

ВОЛКОВЕНКО Опанас Іванович (1907 – 6 листопада 1944), кавалерист, Герой Радянського Союзу. Похований на меморіалі Слави.

ВОРОЖБИТ Борис Герасимович (10 серпня 1939 – 11 січня 1998), господарський працівник, керівник району.

ГАЙДУК Володимир Йосипович (7 квітня 1941 – 21 грудня 2007), лікар-хірург, громадський діяч.

ГІЛЬМАНОВ Мінхафіз Сабірзанович (1927 – 2004), господарський керівник.

ГОГОЛЬ Марія Федорівна (1 липня 1902 – 28 травня 1984), працівник освіти, директор школи.

ГОНЧАРИК Іван Микитович (1891 -1940), активний діяч «Просвіти».

ГОРБУНОВ Анатолій Єгорович (2 травня 1920 – 17 жовтня 1982), господарський керівник, директор фабрики.

ГОРДІЙЧУК Іван Йосипович (9 жовтня 1930 – 19 серпня 2008), суддя району.

ГОРЛАЧ Михайло Карпович (17 листопада 1921 – 26 січня 2016), педагог, громадський активіст.

ГРАНОВСЬКИЙ Степан Іванович (1940 – 2024), господарський керівник, начальник району електромереж.

ГРИЦАК Микола Федорович (3 вересня 1949 – 13 листопада 1984), журналіст, публіцист, заступник редактора районної газети.

ГРОМ Костянтин Антонович (31 березня 1954 – 2 серпня 2000), господарський працівник, директор заводу.

ГУДИМА Євген Петрович (21 березня 1941 – 30 жовтня 2018), педагог, поет, громадський діяч.

ГУДИМА Зоя Андріївна (17 серпня 1939 – 31 січня 2012), педагог.

ГУСАРУК Віктор Володимирович (24 лютого 1958 – 16 травня 2010), начальник залізничної станції Радивилів, Почесний працівник транспорту України.

ГУЩА Павло Матвійович (4 грудня 1924 – 4 вересня 2003), господарський працівник.

ДЖУНЬ Іван Данилович (15 червня 1931 – 29 березня 1994), господарський працівник, був удостоєний найвищої державної нагороди СРСР (ордена Леніна).

ДЗЮБА Валерій Андрійович (27 серпня 1940 – 20 січня 2005), військовослужбовець, офіцер.

ДЕМЧУК Леонід Андрійович (1941 – 1993), господарський працівник.

ДЕМЬОХІН Андрій Васильович (1921-1947), льотчик, Герой Радянського Союзу. Похований на меморіалі Слави.

ДОВГАЛЮК Антон Трохимович (1891 – 1968), активний діяч «Просвіти».

ДОДЬ Микола Семенович (28 серпня 1940 – 3 серпня 2006), військовослужбовець, офіцер.

ДОРОШЕНКО Петро Іванович (12 липня 1919 – 17 березня 1982), працівник освіти, директор школи.

ДУДАР Степан Йосипович (1940 – 2006), громадський активіст, природоохоронець.

ДУРДА Іван Йосипович (11 вересня 1927 року – 24 жовтня 2018), кандидат медичних наук, лікар-хірург, громадський активіст.

ДУРДА Ніна Михайлівна (15 лютого 1933 – 27 червня 2018), лікар-стоматолог.

ЄСИПЕНКО Агнеса Ігнатівна (1898 – 1980), педагог.

ЖАДАНОВСЬКИЙ Андрій Костянтинович (1 жовтня 1901 – 9 квітня 1933).

ЖЕГРАЙ Володимир Васильович (18 лютого 1939 – 16 грудня 2006), господарський працівник.

ЖЕЛІЗНЯК Ольга Володимиро-Ярославівна (1954 - 2023), лікар, громадська активістка.

ЗАГОРОДНІЙ Володимир Олексійович (17 вересня 1935 – 18 червня 2002), господарський керівник.

ЗАЇКА Володимир Васильович (17 жовтня 1948 – 7 березня 2017), господарський керівник.

ЗЛОБА Анатолій Михайлович (24 січня 1949 – 24 червня 2018), господарський працівник.

ІВАНЧЕНКО Петро Петрович (25 серпня 1949 – 19 січня 2019), господарський працівник.

ІПАТКІН Григорій Іванович (14 січня 1917 – 15 вересня 2007), господарський керівник.

ІСЮК Ніна Василівна (2.06.1938 – 8.02.2012), працівник споживчої кооперації.

КАВЕРІН Павло Микитович (3.01.1763 – 4.02.1853), сенатор, дійсний таємний радник, калузький, смоленський губернатор, доживав віку в Радивилові у сина, Петра Каверіна, в минулому приятеля О.Пушкіна. Був похований у церкві Павла Фівейського на міському кладовищі (місце церкви відоме, частина її, напівзруйнована, була реконструйована під каплицю; могила не збереглася).

КАВЕРІН Петро Павлович (9.9.1794 — 30.9.1855), приятель О.Пушкіна, командир Волинської прикордонної бригади, жив у Радивилові.

КАЗМІРУК Артем Улянович (25 березня 1916 – 12 червня 2006), господарський працівник.

КАЛИНОВИЧ Василь Андрійович (1954 – 2003), лікар, завідуючий реанімаційним відділенням райлікарні.

КАРАНЕЦЬ Микола Андрійович (12 лютого 1939 – 7 грудня 1998), головний архітектор району.

КАРАПЕТЯН Аракел Самсонович (1930 – 1981), господарський працівник.

КІЩУН Віктор Степанович (1937 – 2001), господарський працівник.

КЛЮСИК Іванна Володимирівна (1973 – 25 червня 2018), начальник архівного відділу Радивилівської райдержадміністрації.

КОВАЛЬЧУК Анатолій Кирилович (6 квітня 1925 – 4 вересня 1997), господарський керівник.

КОКОШКО Зінаїда Яківна (16 листопада 1925 – 28 березня 2005), педагог.

КОМАРНИЦЬКИЙ Павло Петрович (? – 9 березня 1894), титулярний радник (цивільний чин 9 класу).

КОМПАНІЄЦЬ Микола Якович (22 травня 1927 – 18 серпня 1994), господарський керівник.

КОНДРАТЕНКО Олена Володарівна (27 квітня 1954 – 20 липня 2011), журналіст, редактор районної газети «Прапор перемоги».

КОПИЛОВ Микола Олександрович (1929 – 2001), лікар, громадський активіст.

КОРЧИНСЬКИЙ Геннадій Павлович (21 листопада 1935 — 23 липня 2008), господарський керівник.

КОХАНОВ Микола Федорович (1865 – 15 грудня 1913), полковник (чин 5 класу).

КРАМ Володимир Мефодійович (1939 – 2006), господарський працівник.

КРАМЕР Олександр Федорович (1800 – 7 квітня 1871), генерал-майор (чин 4 класу).

КУСАК Іван Володимирович (12 січня 1951 – 16 жовтня 2003), господарський працівник.

КУШИНСЬКИЙ Василь Романович (28 листопада 1956 – 28 лютого 2024), господарський керівник, краєзнавець.

ЛАЗОВСЬКИЙ Петро Тимофійович (1842 – 1910), генерал-лейтенант прикордонної варти (чин 3 класу). Був похований при церкві на Цибухові.

ЛЕНЬ Адам Лукич (10 травня 1915 – 30 червня 1995), діяч революційного руху в 30-і роки, господарський працівник.

ЛИСАК Петро Васильович (1941 – 2023), господарський працівник, громадський активіст.

ЛИХОДІЙ Михайло Павлович ( 10 листопада 1935 – 24 березня 1998), господарський керівник.

ЛІСНЕВСЬКИЙ Петро Фабіянович (11 грудня 1923 – 10 лютого 1991), господарський керівник.

ЛОПУХОВИЧ Федір Якович (28 грудня 1897 – 20 грудня 1979), священник, протоієрей.

ЛУДЧЕНКО Олександр Михайлович (1955 – 2014), профспілковий активіст.

ЛУКІНОВ Костянтин Михайлович (1964 – 2021), працівник районної газети "Прапор перемоги".

МАЄВСЬКИЙ Антон Михайлович (17 січня 1903 – 28 квітня 1971), журналіст, редактор газети.

МАКОТРИНСЬКИЙ Василь Іларіонович (13 квітня 1937 – 29 серпня 2007), господарський керівник.

МАКСИМІВ Мирослав Іванович (1959 – 2014), головний архітектор району, начальник відділу районної державної адміністрації.

МАЛАМАНЮК Андрій Андрійович (1911 – 1991), господарський керівник, учасник революційного руху.

МАЛЕЦЬКА Катерина Казимирівна (20 травня 1936 – 4 серпня 2013), педагог, громадська активістка.

МАЛИШЕВ Андрій Іванович (? – 13 лютого 1881), колезький радник (чин 6 класу).

МАРКЕЛОВ Микола Данилович (1920 – 1947), льотчик, Герой Радянського Союзу. Похований на меморіалі Слави.

МАРКОПОЛЬСЬКИЙ Василь Андрійович (5 березня 1895 – 3 березня 1971), священник, протоієрей.

МАРТИНЮК Никон Миколайович (5 квітня 1935 – 25 вересня 1998), юрист.

МАЩУК Григорій Миколайович (1 липня 1935 – 19 березня 1988), гocподарський керівник.

МЕЛЬНИЧУК Антоніна Іванівна (13 січня 1947 – 9 квітня 2009), педагог.

МЕЛЬНИЧУК Тарас Русланович (13 жовтня 1991 – 8 грудня 2018), український артист театру і телебачення, актор Київського академічного театру юного глядача на Липках. Дитинство і юність провів у Радивилові. Похований у приміському селі Опарипси. 

МЄШКОВСЬКА Фекла Дмитрівна (24 жовтня 1836 – ?).

МИКИТЕНКО Ольга Михайлівна (15.05.1948 – 03.04.2023), господарський працівник. 

МИРНИЙ Іван Павлович (16 жовтня 1934 – 8 лютого 2007), господарський керівник.

МИХАЙЛОВСЬКИЙ Михайло Миколайович (1932 – 1986), працівник освіти, директор училища.

МОРОЗЮК Феоктист Сергійович (1936 – 2001), господарський працівник.

МОСІЙЧУК Василь Мойсейович (10 серпня 1937 – 29 вересня 2009), господарський керівник.

М’ЯКОТА Володимир Михайлович (1929 – 2014), господарський керівник.

НАДИКТО Алла Володимирівна (1965 – 2014), співачка, художній керівник вокальних колективів.

НИКИФОРОВ Володимир Олександрович (6 лютого 1941 – 2 березня 2001), господарський працівник, директор військового заводу.

НІТЦ Оскар Густавович (21 лютого 1847 – 13 березня 1907), генерал-майор.

ОЖЕРЕДОВ Іван Герасимович (1917 – 2000), господарський працівник.

ОРИЩИНА Людмила Миколаївна (12 квітня 1973 – 14 вересня 2016), громадський діяч, заступник голови Радивилівської районної державної адміністрації.

ОССАС Ернст Ансович (29 червня 1886 – 13 жовтня 1957), лікар, займався благодійною діяльністю.

НОВОСАД Василь Іванович (14 січня 1951 – 27 травня 2006), господарський працівник.

ПАВЛЮК Григорій Степанович (6 лютого 1953 – 1 лютого 2014), господарський керівник, голова Радивилівської районної державної адміністрації в 1998 – 2002 роках.

ПАВЛЮК Марія Іванівна (1.05.1944 – 17.08.2018), керівник ветеранського клубу, колишня завідувачка дитсадка в Радивилові.

ПАНАСЮК Василь Дмитрович (22 березня 1935 – 16 травня 2003), господарський керівник.

ПЕТРОВ Георгій Олександрович (? – 13 липня 1896), статський радник (чин 5 класу).

ПЕТРОВСЬКИЙ Іван Петрович (23 червня 1858 – 13 березня 1937), протоієрей, настоятель парафії. Похований при церкві св. Олександра Невського.

ПЕТРОВСЬКИЙ Петро Никифорович (1819 – 16 серпня 1892), настоятель парафії, організатор будівництва Олександро-Невської церкви. Похований при церкві.

ПИЗОВ Семен Ілліч (1 березня 1949 – 2 серпня 2017), музикант, керівник творчих колективів.

ПОВШИК Віктор Якович (1932 – 2011), міський голова, громадський діяч. Похований на Лев’ятинському кладовищі.

ПОХІЛЬЧЕНКО Микола Степанович (20 грудня 1936 – 31 серпня 1992), партійний і господарський працівник, керівник району.

ПРИЛЮК Аркадій Миколайович (25 квітня 1944 – 5 лютого 2001), педагог.

РАДЗЕВЕНЧУК Антон Васильович (1834 – 1879), поручик прикордонної варти.

РАТИНСЬКИЙ Микола Терентійович (8 травня 1934 – 21 листопада 1988), фольклорист, краєзнавець, директор школи, заслужений учитель України.

САВЧУК Степан Степанович (25 травня 1944 – 3 лютого 2000), господарський працівник.

САМБОРСЬКИЙ Ананій Миколайович (1937 – 1996), господарський працівник.

СВІДНІЦЬКИЙ Віктор Іванович (1960 – 2020), журналіст, редактор радивилівської газети "Прапор перемоги".

СВІНЦІОНІК Володимир Костянтинович (1890 – 1953), господарський працівник.

СЕМЕРЕНКО Василь Іларіонович (11 січня 1963 – 24 грудня 2017), журналіст, редактор радивилівської районної газети “Прапор перемоги”. Похований на Лев’ятинському кладовищі.

СЛАВІНСЬКА Аглаїда Дмитрівна (1 грудня 1943 – 10 лютого 2009), педагог.

СЛИВИНСЬКИЙ Гаврило Георгійович (? – бл. 1914), ротмістр (чин 8 класу) Волинської бригади прикордонної варти.

СМИРНОВ Павло Сергійович (16 червня 1945 – 16 листопада 2015), військовослужбовець.

СОЛОДОВ Олексій Олександрович (1765 – 26 листопада 1822), надвірний радник (чин 7 класу), столоначальник.

СОПОЦЬКО Стефан Іванович (2 серпня 1873 – 11 травня 1912), господарський працівник.

СТАСЮК Володимир Григорович (1 січня 1949 – 28 квітня 2010), господарський керівник.

СТРИЖАК Павло Григорович (1922 – 27 березня 1944), артилерист, Герой Радянського Союзу. Похований на меморіалі Слави.

СТУПАК Володимир Федорович (1941 - 2023), господарський керівник, артист самодіяльного народного театру.

СУХАНОВ Дмитро Григорович (7 листопада 1905 – 27 вересня 1984), активний діяч «Просвіти», працівник освіти, літератор.

ТЕСЛЮК Валентина Василівна (13.11.1949 – 15.04.2018), працівник споживчої кооперації, керівник банківської установи.

ТЕСЛЮК Петро Володимирович (1950 – 1998), господарський працівник.

ТИХОНЧУК Олександр Павлович (2 грудня 1897 – 28 червня 1991), господарський керівник, директор заводу.

ТОКМИНА Борис Іванович (2 січня 1936 – 5 червня 2011), господарський працівник.

УЛОВИЧ Георгій Іванович (1881 – 2 грудня 1905), телеграфіст.

УРСИН-НЄМЦЕВИЧ Петро Петрович (1828 – 6 листопада 1889), надвірний радник, столоначальник.

ХОЖАЇНОВА Валентина Дмитрівна (6 жовтня 1959 – 26 липня 2007), господарський керівник.

ЧЕБОТАРЬОВ Василь Герасимович (7 листопада 1935 – 2 липня 1999), господарський працівник.

ЧЕРЕВКО Анатолій Іванович (14 березня 1918 – 19 вересня 1982), господарський керівник.

ЧЕРЕВКО Леонід Кіндратович (22 лютого 1918 – 7 листопада 1980), господарський керівник.

ЧЕРНІЛЕВСЬКИЙ Петро Йосипович (1861 – 1912).

ЧЕРНИШ Іван Сергійович (25 липня 1912 – 28 грудня 1999), вчитель, громадський активіст.

ЧЕРНЯК Ігор Васильович (1980 – 2014), старший санітар 3-го резервного батальйону спеціального призначення; загинув 18 липня 2014 року у бою за місто Попасна.  Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (2.08.2014, посмертно).

ЧУПІН Сергій Володимирович (1957 – 1995), музикант.

ШАДРІН Валерій Леонідович (05.10.1945 – 28.03.2020), художник, різьбяр по дереву.

ШАРУН Алла Василівна (17.08.1986 – 14.11.2007), випускниця загальноосвітнього ліцею.

ШАТКОВСЬКИЙ Юрій Георгійович (11.02.1945 – 17.10.2018), старший виконавець відділу державної виконавчої служби райуправління юстиції.

ШЕМУРОВСЬКИЙ Владислав Віталійович (1993 – 2016), військовослужбовець, активний учасник Революції Гідності, брав активну участь у громадянській блокаді Криму в складі «Правого сектора»; загинув 31 серпня 2016 року під час виконання бойового завдання поблизу села Широкине (Волноваський район, Донецька область).

ШЕПЧЕНКО Зінаїда Михайлівна (? – 1948), активний діяч «Просвіти», дружина П.Д.Шепченка.

ШЕПЧЕНКО Петро Дмитрович (1870 – 1931), лікар-хірург, активний діяч «Просвіти», друг письменника Модеста Левицького

ШИНКАРЕНКО Андрій Андрійович (11 березня 1922 – 13 червня 2001), господарський працівник.

ШИНКАРЕНКО Єфросинія Андріївна (27 вересня 1910 – 8 жовтня 2004), редактор районної газети.

ЯНКОВСЬКИЙ Євстафій Степанович (28 жовтня 1932 – 7 листопада 1987), господарський працівник.

ЯЩУК Олена Георгіївна (13 липня 1954 – 8 серпня 2010), залізничник, старший квитковий касир залізничної станції Радивилів.

Оновлено 07.08.2024.

У Бродівський ліс, або Фільварський, як значиться на старих географічних картах, радивилівці полюбляють навідуватися по гриби, ягоди. А ще два десятиліття тому, заглибившисьу гущавину, випадало раз у раз натикатися на високу й щільну загорожу з колючого дроту. Попри велику секретність військової частини, яка знаходилася по той бік «колючки», допитливі радивилівці знали: там – ракетна база з велетенськими ракетами, схованими в шахтних установках.

Ще в 1990 році в тодішньому СРСР було вивезено й знищено останні балістичні ракети з ядерними боєголовками. З-під Бродів їх вивезли дещо раніше, причому важкі тягачі йшли й вулицями Радивилова, якими пролягала тоді автотраса на Рівне. Пам’ятаю це вражаюче видовище.

А недавно вирішив у черговий раз навідатися на територію колишнього ракетного полку – як-не-як, велосипедна прогулянка на 4 кілометри в одну сторону – непогане гайнування часу. Тим паче, що інтерес підігріли розміщені в Інтернеті фотознімки любителів екстремальних вражень – вони не тільки оглядали руїни колись могутнього комплексу, а й з фотоапаратами та, вочевидь, ліхтарями полазили небезпечними тунелями та переходами.

З автотраси на Броди біля кафе при обочині, де часто-густо зупиняються пообідати «далекобійники», звертаю вліво, в ліс.
Заасфальтована дорога, яку від міжнародної автотраси у «секретні» часи раз у раз прикривали насипним земляним валом, уже втрачає свою колишню надійність, подекуди колеса велосипеда в’язнуть у піщаних переметах.

Ось вертикальні плити колишнього периметра військової частини з занедбаним контрольно-пропускним пунктом. Величезна галявина вирубаних дерев.

Далі дорога розгалужується. З Інтернет-публікацій знаю: та, що звертає вправо, вела до одного з дивізіонів, а пряма – до двох інших. За відомостями блогерів, під Бродами базувалися балістичні ракети типу SS-4 "Sandal"  (або Р-12, або шахтної модифікації Р-12У), які заправлялися гасом і азотною кислотою як окислювачем, довжину мали 17,7 м, діаметр – 1,65 м, стартовий комплекс складався із 4 шахт, згодом їх замінили SS-5 "Scean" (або Р-14 чи Р-14У), заправляли їх несиметричним деметилгідразином і тією ж азотною кислотою, довжина ракети була більшою – 24,3 м, діаметр – 2,4 м, стартовий комплекс мав 3 шахти. Насамкінець тут з’явилися SS-20.

Читаю чийсь запис: «Після переходу на SS-20 («Піонер») у 80-х роках вся частина стала розміщуватися на місці 3-го дивізіону, поряд із шахтами від Р-12».

Проїжджаю повз розвалені будівлі, які колись слугували офіцерам, де-не-де бетонка ще радує добротністю, ось уже в прогалині між деревами видно кришку, яка прикриває ракетну шахту, збоку є тьмяний, зарослий чагарником і вкритий мохом вхід, але без відповідного спорядження і без підстрахування товаришів туди краще не потикатися. Фотографую вентиляційні люки біля шахти.

Поблизу цієї ще одна – цього разу велика обезглавлена (без кришки) шахта, до якої лячно підходити, адже ширина і глибина її здатна вразити кожного. Тільки на фото може здатися, що це заглиблення схоже на копанку для розведення риби. Діаметр «копанки», між тим, перевищує три метри, а глибина, судячи з параметрів ракет, сягала під 30 метрів. Не впевненим у собі і, тим паче, нетверезим до цього експоната краще не наближатися.

Іноді виникає запитання: невже таких масштабних об’єктів при всій їх секретності ті ж американці не могли розгледіти з космосу? Відповіді знайшов у блогерів – такі об’єкти маскували під піонерські табори, будинки відпочинку:

«У період з 87 до 90 проходив службу в Бродах. Полк знаходився за 4 км від міста, були 4 шахти і приміщення від старого командного пункту. Усі споруди для піонерського табору стояли навколо цих шахт».

«Офіцери розповідали, що року до 65-го на старти викочувалися ящики з дерном, дороги і під’зди до стартів завішувалися маскувальними сітками. Я прийшов у дивізіон у 70-му, а обривки ще догнивали на деревах. З поліпшенням якості знімків із космосу все це закінчено. Що приховувати, коли половина старшин-понадстроковиків була з навколишніх сіл».

«Дерну не бачив, а маскувальну сітку на майданчику і учбових ракетах, що стояли під відкритим небом у 66-му році, встиг потягати. До весни 67-го сітка успішно чи то сама собою, чи з нашою допомогою згнила. Залишками її вкривали вироби, а потім і цю справу закинули…»

Вельми цікаві спогади. Піонерський табір у Бродівському лісі? А чи не була ідея будівництва піонерського табору в березині біля Радивилова (Червоноармійська) під кінець 70-х продовженням ідеї маскування балістичних ракет середньої дії? Якому американцеві могло спасти на думку, що комуністична влада спорудила табір для відпочинку дітей всього за якихось три кілометри не від іншого подібного дитячого табору, а від ракетної бази з ядерними боєголовками? Кожний ядерний заряд, за висновками авторів блогів, мав вагу понад 5 тонн і термоядерну потужність від 2 до 5 мегатонн.

Колишній ракетний комплекс під Бродами являє сумне свідчення хаотичності дій високопосадових військовиків при розформуванні таких частин. Адже залишені на століття зариті в землю величезні брили бетону із містичними забутими коридорами і засміченими сходами тепер навіть пам’яткою історії назвати важко – все варте уваги підприємливі ділки давно розібрали, розламали і розтягнули. Залишилися, по суті, болячки на тілі природи. А в Естонії, до слова, колишні ракетні комплекси перетворили на пам’ятки історії. Відповідним чином доглянуті, вони привертають увагу туристів.

У нас же колишня надсекретна база стратегічних ракет розташована всього за 1,5 км від туристичної траси, однак показати заїжджим іноземцям уже нічого. Хіба вряди-годи навідаються сюди поодинокі юні шукачі пригод та заїдуть колишні військовослужбовці, у яких повсюдні руїни викликають особливий відгомін у душах. За свідченням тих же шукачів пригод, радіаційний фон біля ракетних шахт удвічі нижчий норми – вимірювання здійснювалися різними типами приладів. А що стосується високотоксичного пального, яке не могло не проливатися, то про такі заміри грунту жодних відомостей не виявив. Мабуть, таки неспроста один з мандрівників підмітив у своїх нотатках незвичні розміри чорниць, що їх ніхто не наважився взяти до рота, і рідкісні види неїстівних грибів, які проростають біля колишніх ракетних шахт, і навіть невчасне пожовтіння листя на деяких деревах. А в Радивилові серед забудовників закріпилося стійке упередження щодо безпечності піску, який тут добувають. Гадаю, то випадковість, але мобільний телефон, до того заряджений, після мого перебування в «ракетному» лісі враз розрядився і погас. Що стало мені додатковим сигналом: пора додому.

Дорогою назад звернув на інше відгалуження, при якому висить застережний щит про заборону в’їзду. Однак стовпи електролінії вказували: саме там розташоване відоме з преси поселення для людей без певного місця проживання, як правило, тих, хто, відбувши покарання за вчинені злочини, прагнуть повернутися до нормального життя. Вникати в їхні проблеми цього разу не визначалося як мета моєї мандрівки, тож обмежився фотографуванням поселення із доволі значної відстані. Як живуть там люди і чим займаються, можна при бажанні прочитати в Інтернеті.
 

Володимир ЯЩУК.

Фото автора.