Як торгували в Радивилові сто літ тому


Це фрагменти із знімків, зроблених на ринковій площі в Радивилові (Радзивилові) початку 1900-х років.
Як бачимо, вже тоді надавалося значення рекламі товарів, адже вивіски магазинів не містять якихось малозначущих слів, а вказують на профіль продажів та власників торгових точок.
Скажімо, напис «писчебумажная торговля» засвідчував, що там можна було купити папір для письма та канцелярське приладдя, тобто все, що було необхідне для ведення документації в нашому містечку, для навчання та поштового листування.
Оскільки Радивилів мав статус прикордонного міста і великого залізничного вузла з митницею, попит на паперову продукцію тут був стабільно високим. Продавали і писальний, і поштовий, і цигарковий папір, а ще - обгортковий картон, промокальний папір (бювар), а також конверти різних форматів. На прилавках були металеві пера та дерев'яні ручки-тримачі, чорнило різних кольорів, чорнильниці, олівці, гумки, сургуч для опечатування листів і посилок, клей та лінійки. Для потреб численних місцевих купців, митників, банківських контор і державних установ продавали прошнуровані конторські книги, гросбухи, касові журнали, бланкову продукцію та копіювальний папір. Магазини забезпечували учнів місцевих училищ та шкіл зошитами, грифельними дошками, грифелями, пеналами та підручниками.
Нерідко «писчебумажные» крамниці поєднували торгівлю папером із продажем художньої літератури, релігійних книг, календарів, газет і журналів. На початку ХХ століття був справжній бум на ілюстровані поштові картки («открытые письма»), зокрема - з видами самого Радзивилова. Їх активно купували як місцеві жителі, так і приїжджі. При таких магазинах працювали і невеликі палітурні майстерні, приймалися замовлення на виготовлення візитівок, фірмових бланків, штемпелів та печаток.
«Залізна торгівля» (рос. «железная торговля») в Радивилові займалася оптовою та роздрібною реалізацією металу, ковальських і скоб'яних виробів, а також сільськогосподарського інвентарю. Довідники промисловості й торгівлі тих часів фіксували під цією назвою крамниці та склади, які забезпечували як місцеве населення, так і транзитну торгівлю. Наприклад, тутешні крамниці продавали сортове залізо (смугове, пруткове, листове), сталь, чавун та дріт, що їх купували місцеві кузні й ремісничі майстерні. Важливе місце в асортименті посідали будівельні та скоб'яні вироби: цвяхи, шурупи, замки, завіси, клямки, засуви, пічне лиття (дверцята, колосники, заслінки) та покрівельна бляха. Магазини також пропонували коси, серпи, вила, лопати, лемеші до плугів, підкови, цвяхи для підків (ухналі) та металеві деталі для возів. Населенню продавали чавунний, мідний та емальований посуд, відра, праски, самовари й дрібне господарське начиння.
На особливості торгівлі впливало й те, що через залізничну станцію «Радзивилов» проходив активний товарообіг із Європою. Частина металевих виробів (наприклад, якісні австрійські чи німецькі коси, інструменти, замочні вироби) надходила з-за кордону через місцеву митницю, тоді як російський метал та прокат везли залізницею зі сходу.
Більшість торгових лавок і складів у Радивилові належала місцевим євреям - купцям і підприємцям, які тримали спеціалізовані крамниці в районі ринкової площі та поблизу залізниці.
Окрім продажу готових товарів, торгівля обслуговувала, як уже зазначено, потреби місцевих ремісників - у місті працювали кузні, слюсарні майстерні, а також діяло ремісниче училище, де готували ковалів і слюсарів.
На одній із вивісок прочитується слово “какао”. У 1900-х роках торгівля цим продуктом, знову ж таки, визначалася статусом містечка. Какао тоді належало до категорії так званих «колоніальних товарів» (разом із чаєм, кавою та прянощами) і продавалося як великими транзитними партіями через митницю, так і в місцевих бакалійних крамницях.
Через Радивилівську митницю проходили вантажі з Європи вглиб Російської імперії. Австро-Угорщина та Німеччина були великими постачальниками обробленого какао-порошку, який привозили у великих дерев'яних ящиках або бляшаних коробах.
Однак слід мати на увазі, що на початку ХХ століття мита на імпортні делікатеси були високими. А прикордонний статус Радивилова та сусідніх Бродів (де діяла зона вільної торгівлі до кінця XIX ст., а торгові зв'язки залишалися дуже тісними) сприяв нелегальному перенесенню какао та шоколаду в дрібних пакунках для перепродажу на місцевих базарах.
У самому Радивилові, де значну частину купецтва становили єврейські підприємці, какао не було товаром повсякденного вжитку для селян, але мало стабільний попит серед місцевої інтелігенції, чиновників митниці, офіцерів прикордонного гарнізону та заможних міщан. Какао продавали радивилівцям двома способами: на вагу (з великих фірмових жерстяних банок продавці відважували потрібну кількість порошку у паперові кульки) та у фабричній тарі (невеликих бляшаних банках з яскравими етикетками).
На прилавках радивилівських крамниць початку ХХ століття поєднувалися два потоки продукції. Користувалися попитом імпортні бренди (через Броди), найбільше цінувалося голландське какао (наприклад, марки Van Houten, яка першою винайшла спосіб отримання розчинного порошку), а також продукція австрійських та німецьких фабрик (таких як Stollwerck чи Suchard). Залізницею з великих міст Російської імперії до Радивилова потрапляло й какао провідних кондитерських виробництв того часу, наприклад, харківської фабрики Жоржа Бормана чи київських виробників.
Підготував Володимир ЯЩУК.

Доля Вайнштейнів з Радивилова


У міжвоєнному Радивилові (1920 - 1930-ті роки) родина Вайнштейнів була однією з найвідоміших єврейських підприємницьких та громадських родин міста, їх знали як співвласників і керівників великого парового борошномельного млина.

Окремо - про кількох представників цієї родини.

Шмуель-Зеєв (Самуїл) Вайнштейн - підприємець, співвласник млина. Походив із Кременця, де раніше займався торгівлею лісом на експорт. У 1919 році разом із радивилівськими партнерами Моше-Давидом Балабаном та Шльомою Візером викупив у Радивилові стару меблеву фабрику на вулиці Липовій. Вони перевезли туди врятоване обладнання зі знищеного пожежею млина в селі Сапанів і облаштували потужний млин, який працював у три зміни та переробляв до 2 – 2,5 вагонів зерна на добу. У 1921 році Шмуель остаточно перевіз родину до Радивилова (оселилися у великому будинку біля підприємства), а сам він відповідав за адміністративну роботу млина.

Іцхак (Ісаак) Вайнштейн - середній син Шмуеля, який навчався в університетах Львова та Кракова, але повернувся до Радивилова, щоб допомагати батькові керувати сімейним бізнесом. У спогадах євреїв його описують як освіченого інтелектуала та успішного комерсанта.

Попри зайнятість у бізнесі, Шмуель-Зеєв Вайнштейн був впливовим членом єврейської громади. Він представляв рух сіоністів, брав участь в управлінні місцевою релігійною школою («Талмуд-Тора») і часто виступав третейським суддею (арбітром) у вирішенні суперечок між містянами. Його дружина Рахіль (донька кременецького купця Бронштейна) активно допомагала йому в громадських і благодійних справах.

Бейле-Ріве Вайнштейн - ще одна помітна постать із цим прізвищем у місті. У її скромному будинку на вулиці Почаївській регулярно збиралася молодь із сіоністського руху «Ге-Халуц» («Піонер») для лекцій, дискусій і підготовки до виїзду в Палестину. Молодь називала її своєю «матір'ю» за гостинність і підтримку. Згодом вона з родиною емігрувала до Ізраїлю.

Після приходу радянської влади млин Вайнштейнів конфіскували, а родину виселили з їхнього будинку. Шмуеля як колишнього власника підприємства позбавили громадянських прав, але від вивезення до Сибіру родину врятувало те, що старший син Авраам влаштувався працювати електриком, тобто сім'я набула певною мірою пролетарського статусу.

Під час гітлерівської окупації родина опинилася в радивилівському гетто. Шмуель-Зеєв і його дружина Рахіль загинули під час ліквідації гетто 30 травня 1942 року (очевидці згадували, що Шмуель ішов у першому ряду колони поруч із місцевим рабином). Тоді ж біля хутора Пороховня загинули їхні сини Авраам та Еліезер (Сюня) і більшість родичів. Вижити вдалося середньому синові Іцхаку Вайнштейну, який під час окупації працював на лісопилці, а згодом перебрався до Тель-Авіва. Саме він написав докладні свідчення про життя та трагедію євреїв Радивилова для «Книги пам'яті», виданої в Ізраїлі у 1966 році.

Радивилів, члени родини Вайнштейнів, 1930-і роки. Фото колоризовано.

З історії Радивилівської митниці (3)



З 1883 року статус Радивилівського митного округу незрівнянно зріс. Справа в тому, що раніше таких округів у Росії було 17, натомість залишено 9 – Санкт-Петербурзький, Ризький, Вержеболівський, Калішський, Радивилівський (за документами – Радзивиловський), Бесарабський, Південний, Кутаїський і Бакинський (30 тис. рядових та унтер-офіцерів і 1 тис. офіцерів – у середньому на округ відповідно понад 3 тис. і понад 100). Але недовго Радивилову випало пишатися своїм становищем – у 1889 році Радивилівського округу не стало, зилишилася тільки Радивилівська митниця. А місцевою прикордонною вартою керували з інших міст (Санкт-Петербург, Київ), з 1893 року захистом і охороною всіх кордонів імперії займався Окремий корпус прикордонної варти.

 З “Мертвих душ” Миколи Гоголя знаємо про службу Чичикова на митниці: “В непродолжительное время не было от него никакого житья контрабандистам. Это была гроза и отчаянье всего польского жидовства…”. В одному з листів у Радивилів доктор історичних наук Ігор Свєшніков стверджував, що та служба відбувалася в Радивилові. Насправді в першому томі твору Гоголя про це не говориться. Однак в уцілілих фрагментах другого тому “Мертвих душ” записано: “ В то самое время, когда Чичиков в персидском новом халате из золотистой термаламы, развалясь на диване, торговался с заезжим контрабандистом-купцом жидовского происхождения и немецкого выговора, и перед ними уже лежали купленная штука первейшего голландского полотна на рубашки и две бумажные коробки с отличнейшим мылом первостатейнейшего свойства (это мыло было то именно, которое он некогда приобретал на радзивиловской таможне; оно имело, действительно, свойство сообщать непостижимую нежность и белизну щекам изумительную), в то время, когда он, как знаток, покупал эти необходимые для воспитанного человека продукты, раздался гром подъехавшей кареты, отозвавшийся легким дрожаньем комнатных окон и стен, и вошел его превосходительство Алексей Иванович Леницын”.

 Виходить, літературний герой Чичиков таки служив у Радивилові. Звідки ж Гоголь знав про описані ним зловживання на Радивилівській митниці?

Олексій Улянович Болотников (1735 – 1828), генерал-лейтенант, дійсний таємний радник, член Державної Ради, сенатор, ще в 1818 році був призначений у комітет по Волинській губернії і в комісію щодо зловживань на Радивилівській митниці.

 Письменник Іраклій Андроников встановив і таке. Військовий за вихованням молодості, Петро Дем’янович Завелейський згодом перейшов до «статських справ», поступив у міністерство фінансів і відразу ж «был употреблен к открытию шайки контабандистов», які діяли в Радивилові і в містечку Зельвах, теж на західному кордоні російської держави. Завелейський, як начальник «секретної експедиції», за короткий строк виявив контрабандних товарів більш як на два мільйони рублів. За це митні чиновники і купці, які мали неабиякий зиск на незаконній торгівлі, декілька разів намагалися його отруїти.

 Так що розповідь у «Мертвих душах» – не вигадка М.Гоголя і мала місце саме на Радивилівській митниці. Нагадаю: «ревно-безкорислива» служба Чичикова стала предметом загального здивування і не залишилася поза увагою начальства. Отримавши підвищення і чин, він вирішив, що «настала пора», і подав проєкт виловлення контрабандистів усіх до одного. Якщо, звісно, дозволять виконувати цей проєкт йому самому. Дозвіл надійшов, і ось Чичиков вступив у змову з контрабандистами, і вже бачилися йому мільйонні бариші, адже іспанські барани, одягнуті в подвійні кожушки, пронесли через кордон брабантських мережив на величезну суму. Однак таємне стало явним. У Чичикова все забрали.

І хоч суду йому вдалося уникнути, та нічогісінько не лишилося йому, окрім двох дюжин голландських сорочок, невеликої брички, кріпосних Петрушки і Селіфана та десятків двох «тысчонок», котрі були сховані в нього на чорний день.

 В «Орловских губернских ведомостях» за 2 квітня 1849 року було вміщене дивне оголошення від Київського губернського правліния: «Умершему контрабандисту еврею Бенюмину Вибору о взыскании с онаго 38 рублей 98 коп. серебряных денег, с отсылкою в Радзивиловскую таможню мятежнику Белашевичу о взятии онаго в казну». Окрім факту причетності оголошення до історії Радзивилова, тут важко щось збагнути: контрабандист... заколотник... взяття в казну... стягнення коштів із померлого єврея... Зрозуміло одне: Радивилів відігравав помітну роль у долі і політиків, і торговців, і контрабандистів, і навіть заколотників.

Володимир ЯЩУК, журналіст, краєзнавець.

З історії Радивилівської митниці (2)

  • 08.11.26, 20:23


У 1856 році цензором у Радивилівську прикордонну поштову контору був відкомандирований Матвій Єгорович Лаймінг (1828 – 1914), але в 1861 р. переведений у Житомирську губернську поштову контору. Врешті-решт зі служби його звільнили «за незадовільне цензурування».

 Ще один цікавий документ кидає світло на значення Радивилова в ту пору. «Народная диссертация о перемене правительства в империи нашей», яка вийшла 1798 року з-під пера Олександра Миколайовича Овцина (1768 – 1813?) і яку називають «дворянським дисидентством» ХYІІІ віку, в статті 8 містила такий запис (повторю – відтворення дослівне, зі збереженням особливостей написання слів): «Купечество думает, но не смеет просить, чтобы ГОСУДАРЬ благоволил приказать – открыть по прежнему Радзивиловскую таможню; ибо буде вывозить товары чрез Порты Рижской или Петербургской и в Крыму на Порте Франке, то оне не находют себя в состоянии, а чрез сие их богатая в тех местах торговля превращаится ныне в бедной рынок».

 Зовнішня торгівля Росії здійснювалася в тутешньому краї не лише через Радивилівську митницю, а й через Волочиську, Дружкопільську, через 2 митні застави – Збаразьку і Мервинську та через 2 перехідних пункти.

 Скупий штрих до обставин перетину кордону в Радивилові. Зі щоденника Афанасія Миколайовича Гончарова (1760 – 1832) (предок дітей Олександра Пушкіна по лінії його дружини Наталії Гончарової): «1812 год. 22 августа (3 сентября) , четверг – В Радзивилове. Сей день получил обратно пачпорт, с биваков от города Луцка с позволением ехать в Россию; и наняв фурманских лошадей до Бердичева, в 11-ть чесов утра выехал из Радзивилова».

 У Радивилові народився і провів дитячі роки майбутній відомий російський дипломат, міністр закордонних справ Микола Карлович Гірс (1820 – 1895), нащадок древнього шведського роду. Річ у тім, що його батько Карл Карлович мав у Радивилові посаду поштмейстера. У їхньому домі під час поїздок за кордон зупинялися впливові на той час політичні діячі – князь Адам Адамович Чарторийський, генерал-фельдмаршал граф Петро Християнович Віттенштейн.

 За свідченням письменника Володимира Галактіоновича Короленка, його дід був «директором митниці» в Радивилові. А оскільки в дитинстві Володимир із сім’єю жив у Дубні, можна припустити, що навідувався і до діда в Радивилів.

 У другій половині ХІХ століття, з розвитком капіталістичних відносин і зростанням обсягів товарообігу, значення Радивилова зросло. Прикордонна служба до кінця століття виділилася з Департаменту митних зборів як самостійна структура. На заміну вільнонайманій сторожі, митним чиновникам і козакам до західного кордону імперії, в тому числі до Радивилова, спрямували військо прикордонної варти, якому в завдання ставилися охорона кордону від зазіхань іззовні, боротьба з контрабандою і виконання карантинних заходів. Радивилівський митний округ був у підпорядкуванні головного управління прикордонної варти Департаменту зовнішньої торгівлі (з 1865 року – Департаменту митних зборів). Оскільки структура митних округів скрізь у Російській імперії була однакова, то й у Радивилові митний округ мав у своєму складі бригаду з 3 – 5 рот. Ця бригада охороняла ділянку кордону до найближчих митних округів, тобто в кілька сотень кілометрів. Ротна ділянка являла собою віддаль від 25 верст. Роти мали по 2-3 загони, загонова ділянка розбивалася на 15 постів. Охоронювані відрізки були неоднакові, тому й чисельний склад постів коливався від 5 до 20, а то й 50 чоловік. У середньому радивилівський прикордонник відповідав за безпеку 5 верст кордону. Відомо, що російсько-австрійський кордон у 1117 верст перебував під охороною 6 бригад у складі 220 постів. Досить-таки щільне пильнування.

 Старшими постів і начальниками кордону були вахмістри або єфрейтори, на чолі загонів стояли штабні ротмістри або ротмістри, відділами командували підполковники, бригадами – полковники і генерал-майори. Таким чином, можна стверджувати, що поховані у Радивилові генерал-майори Олександр Федорович Крамер (1800 – 1871) і Оскар Густавович Нітц (1847 – 1907) були командирами тутешньої бригади. Генерал-лейтенант Петро Тимофійович Лазовський (1842 – 1910), як записано на надмогильному пам’ятнику, очолював прикордонну варту. Цю ж варту раніше очолював полковник Петро Павлович Каверін, колишній приятель Олександра Пушкіна. Дійсний статський радник Володимир Іванович Благой (1839 – 1895) був начальником Радивилівського митного округ, а Микола Васильович Баклановський (1835 – 1908) керував Радивилівською митницею (обоє за заслуги перед православ’ям поховані біля церкви св. Олександра Невського).

 Безумовно, мали відношення до Радивилівської митниці і охорони кордону митний працівник, колишній керівник Керченської портової митної ради Йосип Іванович Александрович (помер 1838), командир Волинської прикордонної варти, полковник Каранат Федорович Бузовський (1785 – 1838), ротмістр цієї бригади Гаврило Георгійович Сливинський (п. бл. 1914), статський радник Георгій Олександрович Петров (п. 1896), колезький радник Андрій Іванович Малишев (п. 1881), надвірні радники Олексій Олександрович Солодов (1765 – 1822), Петро Петрович Урсин-Нємцевич (1828 – 1889), титулярний радник Павло Петрович Комарницький (п. 1894), поручик прикордонної варти Антон Васильович Радзевенчук (1834 – 1879), телеграфіст Георгій Іванович Улович (1881 – 1905) та інші.

 Вписані на надмогильні таблички в Радивилові титули «єфрейтор», «вахмістр» тільки сьогоднішньому читачеві можуть видатися малозначущими. Ці люди займалися розстанковкою піших і кінних нарядів (від одного до п’яти чоловік). Цікаво, що прикордонники перед заступанням на службу тягнули жеребки, які визначали ділянку несення служби. У лісо-болотиситій місцевості між Сестрятином і закордонним Клекотовом така служба давалася важче, ніж на горбисто-рівнинній між «російською» Дранчею і «австрійською» Бучиною, адже сестрятинські ліси були більш вірогідним напрямком руху порушників кордону. Сама назва села, за переказами, вказувала, що колись тут хтось «сі стратив», тобто, мабуть, втратив контрабандні товари. До речі, населення, знаючи, що частину коштів, отриманих від вилучення контрабанди, йде на преміювання добровільних помічників, допомагало прикордонникам. Так що кордон однаково допомагав у боротьбі за виживання: як тим, хто сприяли контрабандистам (бо прекрасно знали всі місцеві стежки-доріжки), так і тим, хто підсобляли у їх виловленні. Утім, порушники виявляли неабияку вигадливість і кмітливість.

 Ось опис одного з таких випадків: «Начальник караулу, отримавши відомості про підготовлене перекидання на його ділянці великої партії товарів, улаштував засаду на шляху передбачуваного руху порушників кордону. Було це вночі. Спочатку пройшов дід. Приблизно через годину начальник караулу зі своїми помічниками неподалік почули сигнал про допомогу, яким звичайно користувалися прикордонні наряди. Потрібно було добре знати службу, щоб не піддатися на цю провокацію. Минуло п’ять хвилин, і дорогою від кордону галопом із криком про допомогу проскакав вершник. Засада пропустила його. Через деякий час услід за ним проїхала бричка з «веселою компанією». Засада пропустила і її. Тільки слідом за бричкою з’явилися завантажені підводи. Тоді засада виявила себе і, підстріливши коней, затримала контрабанду».

 Дрібні партії контрабандного товару переправляли за допомогою натренованих коней, які, обв’язані мішками, без вершника перетинали кордон і рухалися до знайомого їм місця, де чекали контрабандисти.

 Уночі прикордонники користувалися слідовими ліхтарями. Мали при собі караульних і сторожових псів, з 80-х років ХІХ ст. їх використання було обов’язковим. У циркулярі від 12 липня 1884 року пропонувалося мати на посту по дві-три сторожові собаки (з породи сибірських лайок).

 У 1860 році при всіх прикордонних бригадах західного кордону організуються учбові команди для підготовки вахмістрів і унтер-офіцерів, яких гостро не вистачало. У 1861 році бригади біля Радивилова, як і на всьому західному кордоні, зміцнили об’їждчиками з офіцерами. У міру збільшення чисельності 12-го Донського козачого полку, розквартированого в Радивилові, загони місцевої варти з населення поступово починають відсторонюватися від вартування кордону.

 З відкриттям залізничного сполучення з європейськими країнами товарні состави через Радивилів вивозили на експорт ліс, пшеницю, вовну, жито, велику рогату худобу. Ввозилися сталеві і залізні вироби, машини і сільськогосподарські знаряддя.

 Після 1874 року служити на кордон у Радивилів починають прибувати рекрути, якими вирішили комплектувати й прикордонні бригади, оскільки в Росії на основі маніфесту ввели загальну військову повинність (6 років дійсної служби і 9 років перебування в запасі). Російські прізвища серед жителів сьогоднішньої Радивилівщини нагадують про цю сторінку в історії міста, адже багато хто з новобранців після закінчення строку служби залишався жити в Радивилові, заводив тут сім’ю.

 З 80-х років начальниками Радивилівського митного округу могли бути не тільки цивільні чиновники, до числа яких раніше належали Володимир Благой чи приятель Оноре де Бальзака – Павло Гаккель, а й генерали та штабс-офіцери з правом носити військову форму і залишатися з отриманими званнями. Прикордонна варта набуває справжнього військового вигляду. Навіть її забезпечення ведеться за стандартами військових частин.

З історії Радивилівської митниці (1)

  • 08.11.26, 18:49


З 1795  року, після третього поділу Польщі, волинські землі відійшли до складу Російської імперії, Радивилів (у документах – Радзивилов) став її прикордонним пунктом, адже кордон з Австрією проліг між Радивиловом і Бродами. Прикордонний статус Радивилова зумовив те, що в ньому розмістили прикордонну варту і митну службу, зросла роль поштового відомства.

 Сенатський указ від 16 вересня 1796 року носив назву: «Об ограничении свободы книгопечатания и ввоза иностранных книг; об учреждении на сей конец Цензур в городах: Санктпетербурге, Москве, Риге, Одессе и при Радзивиловской Таможне, и об упразднении частных типографий». В цьому указі між іншим було й таке (тут і далі, аби зберегти колорит епохи, цитуватиму деякі російськомовні документи, не перекладаючи їх і зберігаючи особливості правопису): «В прекращение разных неудобств, которые встречаются от свободного и неограниченного печатания книг, признали Мы за нужное следующие распоряжения: 1)в обоих престольных городах Наших, Санктпетербурге и Москве, под ведением Сената, в Губернском же приморском городе Риге и Наместничестве Вознесенского в приморском городе Одессе и Подольского при Таможне Радзивиловской, к которым единственно привоз иностранных книг по изданному вновь Тарифу дозволен, под наблюдением Губернских Начальств учредить Цензуру, из одной духовной и двух светских особ составляемую... 3)Никакие книги, сочиняемые или переводимые в Государстве Нашем, не могут быть издаваемы, в какой бы то ни было типографии, без осмотра от одной из Цензур, учреждаемых в Столицах Наших, и одобрения, что в таковых сочинениях или переводах ничего закону Божию, правилам Государственным и благонравию противного не находится. 4) Учрежденные, как выше сказано, в обеих

Столицах, також в Риге, Одессе и при Таможне Радзивиловской Цензуры должны наблюдать те же самые правила и в рассуждении привозимых книг из чужих краев, так что никакая книга не может быть вывезена без подобного осмотра, подвергая сожжению те из них, кои найдутся противными Закону Божию, Верховной власти, или же развращающие нравы...»

 Радивилівська митниця була відкрита 11 лютого 1798 року. У 1798 році посада цензора на цій митниці була запропонована професору хімії Академії наук Якову Дмитровичу Захарову, але він відмовився, пославшись на свою недостатню обізнаність у питаннях літератури, політики тощо. Все одно факт сам собою знаковий: цензорська посада в маленькому Радивилові визначалася як рівнозначна званню академіка.

 У 1827 р. були запроваджені «почт-диліжанси» – поштові диліжанси для перевезення пасажирів і пошти білоруським трактом від Санкт-Петербурга через Могилів, Київ і Житомир до Радивилова. До 1851 року в Росії вже нараховувалося 17 ліній руху таких карет. Пошта в Радивилові мала тільки 2 поштові скрині – одну в приміщенні, другу біля нього.

 26 квітня 1823 року мандрівник занотовує: «Через Бердичів є пряма і найкоротша дорога з Києва в Радзивилів. Але цю дорогу в повному розумінні можна назвати операційною лінією євреїв; на ній немає інших станцій, окрім єврейських, і майже немає іншого народонаселення, окрім єврейського. Боячись голоду, спраги і безсоння, подибуваних звичайно в неохайних корчмах, я зважився повернутися на поштовий тракт, через Житомир» («Записки русского путешественника А. Глаголєва с 1823 по 1827 год», Санкт-Петербург, 1837 р. Друге видання з’явилося 1845 р. в друкарні К.Жернакова).

 А ось ще витримки із цих же записів кінця квітня 1823 року: «Чутливі мандрівники! Якщо потрібно вам бути за кордоном, не їздьте через Радзивилів. Жорстокі тутешні євреї не тільки перешкодять вам виплакати ваше серце, але й не дадуть зронити жодної сльозини. Митниця, в якій записуються паспорти, знаходиться поряд із самим Радзивиловом, а рогатка – в двох верстах від митниці. Вона стоїть серед гаю і оточена декількома будиночками, в яких живуть офіцери і козаки. Щойно дано було наказ пропустити мене, десять євреїв кинулися на мою валізу, як на здобич; потягнули її в різні боки, у напрямі відцентрових сил; почали сваритися і давати один одному штурхани; нарешті схопили самого мене, посадили в довгу закриту бричку і попросили декілька грошів. Тепер-то втрапив я в руки євреїв! Фактор Мошка, якому начальник митниць Р.К-ий наказав провести мене до Бродів, єврей-фурман і третій єврей, п’яний, що сів для компанії, везуть мене одного через ліс по пнях, по колодах».

 Митний пост (рогатка) діяв на кордоні, тобто на тому місці, де зараз пролягає адміністративна межа між Рівненською та Львівською областями. Згадана в тексті рогатка – пункт перепуску через кордон. Могла відігравати й роль оборонної споруди, адже, як правило, влаштовувалася так: обносилася деревами, поваленими рядами або хрест-навхрест верхівками в чужу сторону.

 Цікаві нотатки з середини червня 1829 року виявив бродівський краєзнавець Василь Стрільчук. Записи залишив англійський мандрівник, лікар Едвард Мортон; під назвою «Подорож у Росію та перебування в Санкт-Петербурзі і Одесі в 1827 – 1829 роках» вони були опубліковані 1830 року в Лондоні.

Отже, мандрівник зі сторони Дубна під’їжджає до Радивилова, до російсько-австрійського кордону: «Нарешті ми прибули до першої зупинки, приблизно за чотири версти від міста. Як тільки наблизилися, шлагбаум опустився, і козак зажадав наші паспорти, які ми представили. Шлагбаум підняли, а після того, як ми проїхали, знову опустили. Нас затримали тут хвилин на 15, щоб переглянути наші паспорти; а коли їх повернули, ми прослідували далі. На околиці Радзивилова ми знову дали паспорти, щоб їх оглянули і повернули; після того ми в’їхали в місто і побачили жахливі, варварські дороги, як ті, що в Дубно. Форейтор [верхівець, що сидить на передньому коні при запрязі цугом – В.Я.], єврей, провів мене до одного з будинків. Були спроби затримати мене тут до наступного дня, проте мені пощастило дістати коней, щоб доїхати до Бродів (російські поштові не можуть долати великих відстаней). Через кілька годин, за які я поміняв свої російські банкноти на голландські дукати, ми вирушили далі. Прибувши на митницю, ми знову пройшли митний контроль. У нас забрали паспорти, оглянули мої речі. Після огляду мене запитали про російські гроші. У мене їх не було. Митники поцікавились, які гроші я використовую для поїздки, і я був фактично зобов’язаний показати дукати, які у мене залишились. Все це створено для того, щоб перешкодити вивозу російських банкнот. Чому? Це залишається для мене питанням… Весь огляд зайняв близько двадцяти хвилин. І коли ми перетнули кордон, я привітав себе зі свободою. Останній шлагбаум затримав мене ще на чверть години: митники просили гроші на випивку, які я відмовлявся дати, переконували, що не можу проходити, поки не зроблю цього. Врешті, коли я вирішив підкоритися, вони пропустили мене, і ми пройшли на нейтральну частину між Росією і Австрією. Чотирнадцять верст піщаних доріг – і я в Бродах. Насамперед мене оточили євреї, які пропонували житло. Один з них провів до готелю під назвою «Золоте яблуко», власником якого був чоловік на прізвище Блоцький… Я прибув до Бродів опів на 11-у увечері, в понеділок, 15 червня, не відпочивавши з вівторка минулого тижня. Я був надзвичайно стомлений, але, в першу чергу, схвильований безперервним злодійством, з яким зіткнувся в дорозі. …Вулиці Бродів вузькі, але добре вимощені, являють собою вражаючий контраст до жалюгідних дерев’яних доріг Радзивилова… Будинки зведені з каменю, криті лісоматеріалом у вигляді плиток, тим більше вражаючих, якщо вони старі й почорнілі».

 (Для довідки: 1 староруська миля = 7 верст = 7 кілометрів 467,6 метра: 1 староруська верста = 1 кілометр 66,781 метра).

А про те, якою побачив французький письменник Оноре де Бальзак Радивилівську митницю у 1847 році, можна прочитати в статті про Бальзака, опублікованій у моїй книзі “Радивилів у перегуках віків” (2020).

 У 1846 році після закінчення курсу навчання у Віленському дворянському інституті на Радивилівську митницю був направлений на роботу дворянин Микола Іванович Рудницький (нар. 1831). У 1851 році він переведений у Бесарабську казенну палату. З 1855 року, вийшовши у відставку, вступив на навчання в Петербурзьку академію мистецтв. Через два роки був переведений у натурний клас, де пробув порівняно довго, причому весь 1859-й, «за домашніми обставинами», не відвідував класів; а 1861 року за автопортрет був відзначений академією другою срібною медаллю. Лише 1866 року отримав атестат на звання некласного художника ; в 1864 отримав від Академії відпустку для поїздки в Бессарабію «для художніх занять». Подальша діяльність та роботи Рудницького невідомі.

 Ще архівні знахідки. «Журнал действий III отделения С. е. и. канцелярии по делу колежского секретаря Николая Ивановича Гулака и Славянского общества», 1847 рік, 14 травня:

 «В 10 часов утра доставлен из Радзивиллова арестованный при возвращении из-за границы в Россию надворный советник Федор Чижов со всеми его вещами и бумагами. К рассмотрению бумаг его немедленно приступлено. Рассмотрение бумаг Чижова окончено. Из них видно, что он

два раза – в 1845 – 1846 гг. – путешествовал по славянским землям и что он преимущественно занят славянскими идеями. По примеру других славянофилов он рассуждает о возвышении народа, о достоинстве человека и проч., а по местам проявляется у него мысль о соединении славянских племен под российскую, однако же, державу. Ничуть не заметно ни политических злоумышлений, ни сообщества с кем-либо; Чижов везде является славянофилом, вроде московских, которые даже печатают подобные напыщенные и двусмысленные фразы. Несколько сомнительны только стихи его к Хорвату, в которых он говорит о народе в таком смысле, как бы хотел, чтобы народ был главным сословием в государстве. Из другого журнала Чижова видно, что он имел свидание и

переписку с польскими выходцами Мицкевичем и гр. Гуровским, тем самым, который был осыпан милостями государя и в 1845 году бежал за границу. Гр. Гуровский должен быть также пламенный славянофил и полюбил Чижова за приверженность его к славянству. Напротив того с Мицкевичем Чижов имел не столько дружбы, сколько споров, ибо Мицкевич в своих лекциях о славянских племенах вовсе не упоминал о русских, а Чижов несколько раз ходил к Мицкевичу именно с тем, дабы доказать, что, рассуждая о славянах, несправедливо и невозможно забывать о столь могущественном племени, как русские. В бумагах Чижова находится еще письмо Луи Бонапарта, сына Люциана, который, собираясь издать словарь всех языков и наречий, просил Чижова о содействии к собранию славянских слов. У Чижова не оказалось ни кольца во имя св. Кирилла и Мефодия, ни бумаг, кои показывали бы связь его с киевскими славянистами или с Славянским обществом. Из всех обвинений против Чижова составлено 15 вопросов, которые и предложены ему для написания ответов».

Радивилів: БУДИНОК НА ПЛОЩІ


У центрі Радивилова, при майдані Незалежності стоїть "довгобуд", колись двоповерховий будинок райспоживспілки. Мало хто знає історію цієї будівлі.
Уже після вересня 1939 року люди в нашому краї відчули, що означає на ділі більшовицький лозунг революційної доцільності: «експропріація експропріаторів» виливалась у пограбування державою всього, що належало «експлуататорським класам».
Ну, а щодо того, кого слід було вважати експлуататорами, існував великий простір для різнотлумачень.
У протоколі Червоноармійського райвиконкому, №21 від 5 серпня 1940 року, за підписами голови райвиконкому Завадського і секретаря Тимофєєва, зафіксовано розгляд такого питання:
«8. Лист облвиконкому №2338 про націоналізацію будинків». У своїй доповіді секретар райвиконкому, зокрема, зазначив: «Градець Володимир Іванович - власник ковбасної фабрики, мав найманих 3 робітників, власник 2-поверхового будинку, не викінченого, вартістю 25000 крб., адміністративно висланий».
Ви собі можете уявити фабрику, на якій працюють троє робітників? Як не напружуйся, фабрика в уяві не постає. То міг бути, ймовірно, невеличкий ковбасний цех, адже техніка ще не дозволяла забезпечити високий рівень механізації виробництва.
До того ж воно, те виробництво, судячи з усього, виникло не як виклик більшовицькій владі, котра заперечувала право на приватну власність, а існувало з часу Польщі. І все одно - експлуататор...
Справжня причина тут не в цьому: надто вже сподобався піклувальникам про всенародне щастя майже вивершений двоповерховий дім. А для того, щоб надати націоналізації вагоміших мотивів, можна було приписати Градецю будь-що, власне, з цього й починалося - сім’ю виселяли за постановою Ради народних комісарів СРСР від 5 грудня 1939 року як «сім’ю співробітника польської поліції». Співробітничав Градець з нею чи ні - хтозна, адже будь-яких фактів документи не подають. А між тим карали не тільки його: на Урал без жодних засобів до існування були вивезені дружина, щойно народжена дочка Валентина, 4-річний син та похилого віку батьки. Вони-то в чому завинили?
У документах записували то «Градец» (без знака м’якшення), то «Градіц», то «Градець» - поспіх розправи не залишав змоги уточнювати прізвище. На такі дрібниці не зважали.
Головне було - відібрати й поділити майно. Ось іще витяг з протоколу засідання райвиконкому (від 15.06.40 р.): «Слухали: 27. Заяву райспоживспілки про закріплення новозбудованого будинку кол. Градеца, великого власника. Постановили: 1. Закріпити новозбудований будинок кол. Градеца за райспоживспілкою . 2. Запропонувати райспоживспілці до кінця року закінчити будування. 3. Просити облвиконком затвердити. Голова райвиконкому Завадський. За секретаря Васильєва». Що означає оте «кол.», точно не знаю . Мабуть, «колишнього», але так можна було говорити про будинок - «колишній будинок Градеця», а не про людину. Чи, може, Градеця свідомо хотіли віднести вже до «колишніх» на цьому світі? Як-не-як, названо його «великим власником», а утверджувана класова ідеологія вбачала в таких людях тільки ворогів трудового народу.
Між тим залишений опис майна аж ніяк не вражає: хата під бляхою (очевидно ота недобудована), два дерев’яних хліви і корова. «Фабрики » не згадано.
І за це з немовлям на руках - у товарний вагон, три тижні напівголодного животіння в дорозі. А потім скніти в землянці, домерзати в холоди, хворіти від простуд та недоїдання. Володимира Градеця ще до виселення було розлучено з сім ’єю - його відправили на шахти Караганди. Дружина все намагалася з'ясувати долю чоловіка, але довідалася про нього лише в 1942 році. І поїхала з дітьми в це казахське місто, до 1946 року ділила арештантську долю.
Злигодні позначилися на здоров’ї малолітнього сина Всеволода - його розбив параліч, на все життя він став інвалідом. Заслання передчасно звело в могилу батьків Володимира - Катерина померла після повернення в Червоноармійськ (Радивилів), Іван скінчив життя невдовзі після переїзду в Чехію (сім ’я виїхала в 1947 році).
Після прийняття закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» в Радивилівську районну комісію з відновлення прав колишніх репресованих звернулася дочка В. Градеця, яка тоді жила в Чехії, і двоюрідна сестра, котра мешкала в Радивилові. У поверненні націоналізованого будинку їм було відмовлено, натомість у лютому 1994 року було визначено грошову компенсацію в розмірі 1 млн. 620 тис. крб. Наприкінці 1994 року курс сягнув приблизно 85 000 – 110 000 карбованців за 1 долар США.
Ось така історія. І нагадує лише про одну сторінку із чорної книги сталінсько-більшовицьких кривд.
Володимир ЯЩУК, член Національної спілки журналістів України.

Вацлав із містечка Радивилова


Вацлав Зайончковський (Zayonchkovsky Wacaw) у 1930-і роки очолював лікарню в Радивилові.
Терапевт, підполковник Війська Польського, громадський та місцевий самоврядний активіст, він заслуговує додаткової інформації.
До Другої світової війни працював лікарем, зокрема в 1930-х роках директором лікарні в Радзивилові (Радивилові). Затим служив підполковником (терапевтом) у Війську Польському, зокрема, керівником відділення внутрішньої медицини військового шпиталю Вільнюського укріпленого району. Публікував наукові статті з військової медицини в журналі «Військовий лікар».
До вересня 1939 року Вацлав обіймав посаду мера Тракая поблизу Вільнюса. Він також займався соціальним забезпеченням, зокрема, був лікарем у дитячому будинку Святого Вінсента у Вільнюсі.
Його було заарештовано радянською владою у липні 1945 року. Був ув'язнений у Тракаї та в сумнозвісній Лукішській в'язниці у Вільнюсі.
У вересні 1945 року доктор Зайончковський був депортований углиб СРСР, до трудового табору у Воркуті, де й помер 7 серпня 1946 року.

Євреї в Радивилові


Радивилів, синагога. Існувала до Другої світової війни на місці збудованого згодом кінотеатру імені П.Стрижака.
До початку Другої світової євреї становили значну частину населення Радивилова, тримали більшість місцевих крамниць, готелів, аптек та ремісничих майстерень. Уся ця багата культура була знищена під час Голокосту у 1941–1942 роках, коли німецькі нацисти створили в місті гетто та розстріляли понад 3000 місцевих євреїв на хуторі Пороховня.
Протягом багатьох століть Радивилів (у минулому – рос. Радзивилов) був прикордонним містечком із численною та духовно багатою єврейською громадою. Серед відомих євреїв, які народилися, жили або творили в місті, особливе місце посідають релігійні діячі, митці та літературні персонажі.
Ось факти про декотрих.
Один із найбільш знаних мешканців міста у XVIII – XIX століттях – рабі Іцхак з Радзивилова (Іцхак Голдман) (пом. 1825/1835). Відомий у єврейському світі хасидський цадик і мислитель. Він був сином Якова Йосифа (Магіда із Золочева), одного з перших учнів засновника хасидизму Бааль-Шем-Това. Рабі Іцхак заснував у Радзивилові власну хасидську династію, перетворивши містечко на важливий центр паломництва євреїв Волині та Галичини. Його духовна спадщина шанується хасидами по всьому світу й сьогодні.
Радянський письменник, поет та журналіст Семен Гехт (1903 – 1963) провів свої дитячі та підліткові роки у Радивилові. Належав до відомої «одеської південно-руської школи» (товаришував із Юрієм Олешею, Ісааком Бабелем, Іллею Ільфом). Радивилівські враження лягли в основу його автобіографічного роману «Повчальна історія» (1939), де детально описано побут, традиції, соціальний устрій та характери єврейської громади Радзивилова початку XX століття.
Відомий у єврейських колах громадський та культурний діяч кінця XIX - початку XX століття – Семіон (Шимон) Трейгер. Він активно займався розбудовою світської освіти та єврейських благодійних інституцій у Радивилові, а згодом його родина переїхала до Одеси та Західної Європи.
Згадаємо про Радзивилівського музиканта в творчості Йозефа Рота. Хоча видатний австрійський письменник народився у сусідніх Бродах, він часто приїздив до Радзивилова і мав тут родичів. У його відомому романі «Марш Радецького», а також у збірці есеїв «Дороги євреїв» одним із яскравих наскрізних образів є «радзивилівський музикант» – збірний образ талановитого клезмера (єврейського народного музиканта) з Радивилова, який здобув освіту у Відні, але залишився вірним традиціям своєї батьківщини.
У Радивилові народилися меценат і підприємець Мойсей Гінсбург (1851 – 1936), ізраїльський єврейський поет і перекладач Амір Гільбоа (Берл Фельдман) (1917 – 1984), професор медицини, завідувач кафедри Чернівецького медінституту Семен Кац (1907 – 1983). Про Радивилів згадували в своїх творах письменники Шолом Алейхем, Ісаак Бабель. Редактор і упорядник Яаков Адіні видав у 1966 році в Тель-Авіві книгу пам’яті Радзивилова («Radziwillow: sefer zikaron»). Написана на івриті та ідиші (існує англійський переклад). Вона містить величезний масив історичних нарисів, спогадів про штетл (єврейське містечко) та описів знищення єврейської громади під час Другої світової війни.
Підготував Володимир ЯЩУК.

Улас Самчук про приїзди в Радивилів

Із книги "На білому коні" - про 1941 рік

Границю ж пролетіли сливе непомітно поміж спілими житами, зеленими гайками, і, за винятком мене, ледве чи хто інший думав про неї, бо хлопці, як звичайно хлопці, почали саме щось про Сагайдачного заводити, "що проміняв жінку на тютюн та люльку", що їм, очевидно, живцем з самої душі виходило і що так чортячо пасувало до загального справді козацького настрою, без якого наша людина погано почувала б себе на землі, і що так виразно промінювало з кожного загорілого на бронзу обличчя.

Назустріч летіла відома стара "волинська тиха сторона", моя прабатьківщина, яка давно вже затратила свою "тихість" з її бурхливим, асфальтовим шляхом на Київ, по якому справді, як дракони, гнали машини, щоб, бува, не спізнитися і зловити того бика за хвоста, на якому, як відомо, примостилася блудна Европа. Не менше блудним почував себе й я на цьому її порозі, ніби той син з Євангелії, який вертався з далекої чужини, переповнений непевністю, що саме знайде на місці родинного огнища і як зустріне його земля предків.

ЗІС нестримно бігла назустріч Радивилову.

… І ось, нарешті, Радивилів! Волинь. Яка ж це година? Сьома. Сонце все ще на небі.

Машина якось сама зупиняється, а я механічно зіскакую, щоб торкнутися рідної землі.

І як тут багато знаків доби: і прапори, і тризуби, і хлопці в ритуальних мазепинках, і плякати, що сливе захрипло пропагують "нашу славу". Просто не віриться, що це те саме дерев'яне, колись прикордонне, багато разів згадуване містечко, де і я одного разу, під осінь, якогось там десятесотенного року пожинав лаври слави на чолі танцювальної групи безсмертних Авраменкових гопаків та "запорожців", разом з моїми юними друзями – Сергієм Снігуром, Женею і Надею Шудраківними, Вірою Тимофієвою. Повна заля публіки, повно захоплення, бурхливі оплески. На сцені вибиває навприсядки чумак-гонивітер з своїм батіжком, і навіть не хочеться вірити, що це був той самий добродій, що ось тепер вертається через це містечко з далекого свого Криму і дивується, мов би він уперше все це бачить. Пригадуються танці до ранку, бурхливі залицяння, блискучі очі, вишиті сорочки, гарячі ревнощі...

І другого дня гостина у Батькові, три кілометри від міста, у незабутніх товаришів Антона і Володимира Гакенів з їх чарівною сестрою Юлінькою, романтичним млином, поетичним ставом, човном і... "ніч яка, Господи, місячна, зоряна"... Пригадується ліричний Василь Суханів з його "ніжними" віршами, не менш ліричні сестри Шпаченки у квітчастих вишивках, невтомний жартун Марко Маркопольський...

То були вірші, співи, гопаки, вишивані сорочки. Цікаво, що з того вийшло за двадцять років. Тоді ще хотілося лишень кудись "тікати", за якийсь кордон...

Але "наш отаман Бульба, отаман завзятий" наглить. Брат-ваааа! їдемо! І от ми їдемо. Крупець, Почаївська Рудня, Верба, Птиче...

Із книги "На коні вороному" - про 1943 рік

У великому загальному все вказувало, що нам пора збиратися в далеку і, мабуть, безповоротню дорогу. Але поки що, в кінці жовтня, ми з Арсеном Шумовським вирішили зробити прогулянку до Галичини і побачити, що там робиться, з наміром вернутися назад...

З нами їхав також малий син Шумовських Дорко, але що він не мав урядової перепустки до генерал-губернаторства, то ми мусіли "перепачкувати"" його через границю нелегально. Перед границею за Радивиловом ми закидали його на дні вантажника різним крамом, і гранична сторожа цього не помітила. А нам це коштувало трохи нервів, як казав Шумовський — "наїлись трохи страху"... Бо могли мати і не трохи клопотів...

Вертаючись назад до Рівного, ми ще раз заїхали до Львова...

Додому ми виїхали у п'ятницю, 6 листопада, в годині четвертій по обіді, а тому змушені були заночувати в Радивилові... Щоб на другий день, перед обідом, докотитися завантаженим шляхом до Рівного…

Симон Петлюра працював у Радивилові

СИМОН ПЕТЛЮРА ПРАЦЮВАВ У РАДИВИЛОВІ

До Четвертого унiверсалу (22 сiчня 1918 p.), який проголосив, що Українська Народна Республіка стає вiльною й самостiйною державою, були мiсяцi сумнiвiв, позбавлення iлюзiй на спiвпрацю з Росiєю. У сiчнi 1918 pоку в Радивиловi (Радзивилові) почала дiяти Рада робiтничих та солдатських депутатiв. Було створено вiйськовий загiн iз числа добровольцiв 105-ї дивiзiї 11-ї армiї - вони мали утримувати лiнiю фронту до укладення перемир’я з Нiмеччиною.

Мiсцеве населення, в серцях якого вже зажеврiло полум’я нацiонального вiдродження, змушене було рахуватися з обставинами, вичiкувати. Тим бiльше, що загроза продовження вiйни не минула: 18 лютого 1918 pоку австро-нiмецькi вiйська вступили в Радивилiв. Хлинула нова стихiя нищення, грабежiв. Оголосили страйк радивилiвськi залiзничники - вони не бажали бути розмiнною монетою у руках полiтикiв.

Вiдтак владу в Українi не без участi австро-нiмецького командування перебрав на себе гетьман Павло Скоропадський. На Волині сприйняли це негативно, розгорнулася пiдготовка до збройного повстання проти гетьманату.

У Радивиловi збройний вiддiл очолив колишнiй штабс-капiтан царської армiї, уродженець села Опарипси Максим Боровий. Вiн повiв своїх бiйцiв до Кременця, де зосередилося досить сильне прогетьманське угруповання. Мiсто з боєм було взяте. З радивилiвцiв загинули дев’ятеро, їх привезли в Радивилiв i при великому зiбраннi людей, над якими майорiли жовто-блакитнi прапори, поховали на кладовищi. Ця могила збереглася, наприкiнцi 80-х рокiв вона була заново впорядкована; за Польщi тут регулярно проводилися богослужiння, вони вiдновилися з утвердженням незалежностi України.

Пiсля успiху в Кременцi пiдроздiл Максима Борового було перетворено в 1-й Волинський полк УНР. Порядку в тi часи розброду й хитань було повсюди дуже мало, тому командир, навчений досвiдом, не мiг усе пустити на самоплив. Отож звернувся до окружної вiйськової команди (ОBK) у місто Золочiв на Львівщині з проханням надiслати до Радивилова пiдмогу з галичан, насамперед - для охорони великих запасiв продовольства та рiзного вiйськового майна, що накопичилося тут у зв’язку з проходженням фронту в 1916 - 1917 роках.

У сiчнi 1919 pоку з Бродiв прибула в Радивилiв сотня Української галицької армiї пiд проводом четаря Наливайка. Галичан зустрiли неабияк урочисто, звучав гiмн "Ще не вмерла Україна". Однак врештi-решт спроба взяти пiд свiй контроль Радивилiв не вдалася - значний вплив тут мали по-бiльшовицькому налаштованi вiйськовi.

Згодом у Радивилiв з ОВК-Золочiв було надiслано вiйськову групу з 300 стрiльцiв, iз повним бойовим забезпеченням, на чолi зi старшиною УГА Петром Вовком. Вiн описав своє перебування тут i знайомство з Максимом Боровим у статтi "Волинь пiд вiйськовим зарядом галичан - 1919 p.", опублiкованiй 1922 року в багатьох числах журналу "Український скиталець" (видавався в Чехословаччинi). Петру Вовку вдалося взяти пiд свiй контроль i Радивилiв, i цiлi Дубенський та Кременецький повiти, було забезпечено проходження поїздiв по мiсцевiй залiзницi, що мало велике значення у зносинах УНР iз Галичиною.

Чимало радивилiвцiв тодi влилося у вiйсько Української Народної Республіки, сотником 1-го Богданiвського полку був Якiв Бортник iз Радивилова. I все ж загалом бiльшовики, головним чином надiсланi з Росiї, тiснили Директорiю. Через постiйнi змiни воєнної ситуацiї уряд часто й багато їздив, засiдання нерiдко проходили в залiзничних вагонах.

З кiнця 1918 pоку столицею вiрних Симону Петлюрi сил стало Рiвне. 29 квiтня отаман Володимир Оскiлко зробив спробу вчинити державний переворот, але Петлюра, перебуваючи в Здолбуновi, швидко органiзував контрдiї проти заколотникiв.

Пiсля 5 травня 1919 pоку уряд голови Директорiї Симона Петлюри працював на залiзничнiй станцiї Радивилiв («Радзівілов»), бiля хутора Гранична. Отож і в нашому місті в 2026 році долучаються до всеукраїнських заходів до 100-х роковин з дня загибелі Симона Петлюри.

Тодiшнiй мiнiстр народної освiти Iван Огiєнко у своєму щоденнику занотував: "1919.Y. Блукання уряду УНР. Переїзд iз Рiвного до Радивилова..."

На будівлях багатьох українських залізничних вокзалів встановлені меморіальні дошки на честь перебування Симона Петлюри, зокрема - на станціях у Здолбунові, Новограді-Волинському та Бердичеві. На жаль, у Радивилові поки що такої пам’ятної таблиці немає. В Івано-Франківську також збереглася унікальна кінохроніка прибуття Петлюри на вокзал у 1920 році.

I все ж невдовзi урядовцi змушенi були емiгрувати в Торунь. Лише 12 серпня за пiдтримки полякiв петлюрiвцi змогли повернутися в Радивилiв, днем ранiше розгорнулися триденнi запеклi бої за Рiвне.

А проте слабкiсть соцiальної бази українського руху 1917 - 1920 рокiв не могла не позначитися на кiнцевих результатах: революцiя захлинулася в кровi, була поглинута пiдступами зовнiшнiх ворогiв з Росії i внутрiшнiм зрадництвом. Усе ж вогонь нацiонального пробудження остаточно загасити не вдалося нi польськiй владi, нi (згодом) бiльшовицькiй, промосковській. Питання нацiонального самовизначення не знiмалося з порядку денного, воно переносилося на бiльш пiзнi строки.

Володимир ЯЩУК.


Сторінки:
1
2
3
4
…
6
попередня
наступна