Петро Дмитрович Шепченко народився 1870 року, навчався у Харківському університеті, займався революційною діяльністю, за що й був виключений. Матеріальні проблеми, психологічні стреси не могли не позначитися на здоров'ї.

Саме в цей час захворів туберкульозом, раз у раз лікувався. Врешті-решт у Вільнюсі здобув лікарську освіту. Хірургічна праця в Радивилові (Радзивилові) на початку ХХ століття дала змогу Петру Шепченку розкрити свій яскравий талант.

У відомостях Дубенського земства за 1912 рік заслужений лікар України, доктор медичних наук Євген Боровий натрапив на цікаві факти, які характеризують Шепченка. Отже, того року було 660 стаціонарних хворих, із яких 44,4 відсотка – хірургічного профілю. Хірург зробив їм 269 операцій. Крім того, в амбулаторних умовах було проведено 517 операцій. Серед стаціонарних операцій було й 6 килосічінь (при грижі), операції на трахеї, ліктевому суглобі, на кістках при гнійному запаленні, проводилися проколи грудної порожнини тощо. Для порівняння: того ж року килосічіння виконали: в Житомирі – один раз, у Луцьку – два рази. Коментарі, як мовиться, зайві, Шепченко був спеціалістом у широкому діапазоні операцій, які тоді здійснювалися в хірургії.

У роки світової війни Петро Дмитрович надавав допомогу населенню, особливо після того, як 1914 року від пожежі постраждала лікарня в Радивилові і прооперованих поранених доводилося розміщувати на приватних квартирах.

П. Шепченко був хірургом у Радивилові до 1920 року, потім став залізничним лікарем на маршруті Здолбунів – Львів, продовжуючи проживати в місті. Його сім'я мала садибу на околиці, на хуторі (тепер там ремонтні майстерні сільгосптехніки). Звісно, хірургічному покликанню не зрадив – брав участь майже в усіх операціях, які виконувалися в лікарні.

А ще Петро Дмитрович був відомим активістом «Просвіти», його дім перетворився на осередок української думки та культури. Багато хто користувався великим зібранням національно-патріотичної літератури, у будинку Шепченка з участю численних гостей відбувалися політичні дискусії, ушановувалася пам'ять видатних діячів української історії, письменників. Усе це служило пробудженню національної самосвідомості місцевих українців.

Помер Петро Шепченко в 1931 році. Виконуючи його волю, дружина, Зінаїда Михайлівна, теж активістка “Просвіти”, передала велику медичну бібліотеку українському академічному товариству медиків у Львові.

На похорони чудового лікаря-хірурга, українського патріота, справжнього інтелігента зібралося майже все доросле населення Радивилова, були люди і з довколишніх сіл. Поховали Шепченка на міському кладовищі.

На жаль, у післявоєнні роки могила видатного діяча була забута. Краєзнавець Федір Бортник, який пам'ятав місце захоронення, у 80-і роки побачив тільки розрівняну землю. А поряд же із Петром Дмитровичем у 1948 році була похована його дружина. Федір Бортник насипав нову могилу, поклав бетонне обрамування, поставив залізний хрест, написав табличку. Кращого впорядкування могили лікарська спільнота міста не забезпечила досі.

Не раз звучали пропозиції одну з вулиць Радивилова назвати ім'ям Петра Шепченка, але таке найменування не відбулося.

Володимир ЯЩУК, член Національної спілки журналістів України.

Опрацював Володимир ЯЩУК (вірші, переклади, переспіви)

БОРИСЬ

Не плач. Не бійся. Не проси.

Не зазирай благально в вічі.

Свій хрест із гордістю неси

І не вчиняй помилку двічі.

Прости вовкам, пробач ослам,

Залиш образи за порогом.

Дай гідну відсіч ворогам,

Вони блюзніри перед Богом.

Твоїм сльозам ціни нема.

На лайку гідний не зважає.

Не слухай, що кричить юрма,

Вона веде себе – як зграя.

А ти ж – ЛЮДИНА. Не забудь!

І не ставай на звіра схожим.

Борись! Торуй щасливу путь!

І день твій видасться погожим.

І пил осяде на ногах,

Пришерхнуть рани на колінах.

Твоєї сили вимага

Від тебе рідна Україна.

 

 

СИЛА ДУХУ

Піддатися обставинам, зневірі ,

Забувши дерзновенний поклик мрій, –

То ніби учинити харакірі –

Химерний ритуал, для нас чужий.

Звичайно, це непросто – підійматись,

Коли коліна збиті від падінь,

Та треба йти й нові шляхи долати –

Й скорИться щонайдальша далечінь.

Нехай себе проявить Божа сила,

Здолати треба все, що б не було…

І Україна розпросторить крила,

І сила духу переможе зло.

 

ПОЗИЦІЯ УКРАЇНЦЯ

Не падай ницьма перед королями,

Лишайся чесним, ідучи в народ.

І непохитним будь із ворогами,

Не прагнучи визнань і нагород.

Цінуй людей не за скарбами,

Цінуй за мудрістю й добром.

Багатство робить нас рабами,

А мудрий не стає рабом.

Не треба життя відкладати «на потім»,

Не наше це кредо: «Що доля дала…»

Іди до мети, умиваючись потом,

Не знавши зневіри, утоми і зла.

 

ЗАПИТАННЯ

-Ти накрий мене, матусю,

Чуєш десь у димарі

Вій регоче. Я боюся.

Що ж він хоче в цій порі?

-Добре, я тебе накрию,

Загорну з усіх сторін, –

Не змогти старому Вію

Налякати твій спочин.

-Сядь, матусю, трішки ближче

І зі мною поділись:

Народився я навіщо?

Щоб померти десь колись?

-Бог на те створив людину,

Щоб раділа день при дню…

Те, про що питаєш, сину,

Я й сама не поясню.

І лишилась при постелі…

Дощ і град дзвенів у скло…

Сон не йшов… З тієї ночі

Кілька сотень літ пройшло.

 

 

 

 

***

 

Нехлюї ми у власній хаті,

Нездарні і швидкі на гнів.

А власні хиби – гидкуваті,

Коли ти в інших їх зустрів.

 

 

***

Десь нагорі формують течіЮ,

Нас не питаючи, чого і хто бажа.

Дарують долю – кожному свою,

А нас чомусь принаджує чужа.

***

Дивує розум мій контрастом,

Коли він з честю в боротьбі:

Ніколи не брешу так часто

Й правдоподібно, як собі.

***

Ти напрочуд гарна,

Честь тобі й хвала!

Та мене бентежать

Ступа і мітла.

***

У житті ми всі, по суті, рівні,

Але є й прикметні «причандали»:

Декому в житті ми не потрібні,

А комусь у душу ми запали.

***

До кави гіркої дістань шоколадку,

До хвильки гіркої – приємних думок.

Скажи собі твердо: ВСЕ БУДЕ В ПОРЯДКУ!

Бо ж просто в житті є й невдалий деньок.

***

Наші мами, на жаль, не вічні –

Негаразди їх б’ють навідліг…

Ти зненацька згадаєш стрічі –

І прийдеш на Її поріг…

Але годі чекати чуда,

Лиш сльоза торкнеться повік.

І збагнеш: вороття не буде,

Бо Її не стало навік.

***

Життя складне, слабинок не прощає.

Здається, вже не вирватись з оков,

Але в жадану мить нас виручають

І віра, і надія, і любов.

***

Я просто витрачу ще мить,

Нехай невдало й незугарно,

Зате душа не защемить,

Що я життя прожив намарно.

***

А цю присвяту адресую мрії,

Яка мені сіяє день при дні.

Якщо вважаєш: втратив я надії,

То знай, що помиляєшся в мені.

***

Гріхи за кожним водяться,

А дехто цьому й рад,

Бо серед нас знаходяться

Стукач, суддя і кат.

***

Став старим. Упав без ніг.

А куди ж я, власне, біг?

**

Встану зрана сп’яна,

подивлюсь на пику…

Скільки ж треба пити

тому чоловіку?

***

Ви не махайте кулаками –

ви тут на рингу не один!

***

Ти ще малий, куди ти лізеш…

Вже застарий, то не для вас…

І скажуть в поминальнім слові:

“Не зміг. І хто ж бо заважав?”

***

Ще – як уникнути халепи,

мене сусід повчає.

Однак же досвід недотепи

і сам я маю.

***

Я мислю – значить, я існую.

А ось зворотне – ще не факт!

***

Ви дуже сковані, панянко,

дозвольте я зніму ланцюг.

***

А я в житті так мало знаю

Із знань, що знають всі кругом.

Зі знань же тих, що не потрібні,

Я вчора захистив диплом.

***

Багато в світі дуп, що прагнуть трону,

Щоб диктувати нам свої права.

Одне рятує: право на корону

Не дупа здобула, а голова.

***

Все те, що нас іще не вбило,
дає прибутки лікарям.

***

А для жінок нема проблеми,
котру створити б не вдалось.

***

За тебе я переживаю –
а раптом в тебе все “окей”!

***

Знайдіть мені якусь роботу,
та не зациклену на труд.

***

Ми це життям важким зовемо, –
а це ж бо просто список справ.

***

Я попросив би вас лишитись.
Та ви ж залишитесь, боюсь.

***

Та ж має Всесвіт
справжній розум,
якщо не йде він на контакт.

***

Я розумію, що вам нічим,
та все ж –
силкуйтеся збагнуть!

***

У мене наміри прекрасні –
ходімо, тут вже недалеко…

***

“Ми вже прийшли”, –
сказав Сусанін,
кокос зірвавши на ходу.

***

Завдати кривду може кожен,
однак не кожен утече…

***

Та не робіть мені “як краще” –
залиште “добре так, як є”.

***

Коли грошей нема на плани,
їх переносимо до мрій.

***

Ти опинився в мишоловці?
Ну, доїдай вже хоч би сир.

***

Діла ідуть – ну просто супер,
бо ще до них не приступав.

***

Жонатий двічі, та невдало:
одна пішла, а друга – ні.

***

Я зневажаю владу й гроші,
коли вони в чужих руках.

***

Хай в телевізор

вірять бідні –

й обсядуть їх

ще більші злидні.

***

Я про фігуру дбаю,

та, на жаль,

відволічусь на мить –

вона жує.

***

Не говори, що світ – безодня,

Не нарікай, що сил нема.

Якщо не здужаєш сьогодні,

Так і не вирвешся з ярма.

***

Іди вперед наздогад,

Усім невдачам на зло.

Не здумай піти назад,

Бо що було – відбуло…

Далі – вперед і ввись,

Вітру підстав чоло.

Тільки іди і борись.

А що було – відбуло.

***

Не плач. Не бійся. Не проси.

Не зазирай благально в вічі.

Свій хрест із гордістю неси

І не вчиняй помилку двічі.

Не шли прокляття ворогам,

Вони постануть перед Богом.

Прости вовкам, пробач ослам,

Залиш образи за порогом.

Твоїм сльозам ціни нема.

На лайку гідний не зважає.

Не слухай, що кричить юрма,

Вона веде себе – як зграя.

Борись! Торуй щасливу путь!

І день твій видасться погожим.

Бо ти – ЛЮДИНА. Не забудь!

І не ставай на звіра схожим.

***

Минає день, неначе мить,

Спливають дні, немовби ріки.

Життя щодня нещадно вчить,

Що час іде від нас навіки.

Однак ця мить – іще для нас!

Лиш нам, лиш нам вона дається…

Та знай: життя – як та струна,

Яка в звучанні раптом рветься.

Гімн Радивилівського ліцею початку 2000-х років, коли це був ще окремий навчальний заклад (пізніше його включили до складу загальноосвітньої школи №2)

 (Слова: ЯЩУК Володимир Іванович. Музика: КОЛЕСНИК Віталій Васильович)

 

     Під неозорим небом України,

      Зростаючи й мужніючи щомить,

      Ми - збудемось, ми станем неодмінно

      Землі своєї гідними людьми.

      В життя велике - лагідне й нещадне, -

      У неповторний світ нових ідей

      Веде нас - наш наставник, і порадник,

      І вчитель - Радивилівський ліцей.

      Дорогу подолати допоможуть,

      І мудрості, і сил додавши нам,

      Козацькі слава й честь - непереможні,

      І полководська мужність Богуна,

      Й борців за волю у двадцятім віці

      Величний, самозречений порив,

      І труд всіх тих, хто з ранньої зірниці

      Лиш на добро наш край благословив.

      Пройдуть літа, відгомонять уроки,

      Дзвінок покличе у бентежну рань,

      Та не знітить ніщо вже нас, нівроку,

      Окрилених наукою добра.

      Бо наш ліцей - мов поклик благовісний,

      Що підбадьорить у тривожну мить,

      Коли все здасться і нудним, і прісним,

      І серце від зневіри защемить.

      Не зможе час закидати снігами

      Стежки, де ми в ясні ліцейні дні

      В перервах сперечались до нестями,

      Уперті, непоступливі й смішні.

      Під неозорим небом України,

      Зростаючи й мужніючи щомить,

      Ми - збудемось, ми станем неодмінно

      Землі своєї гідними людьми.

Вiн був тiєю людиною, яких тепер називають спонсорами, меценатами або й просто благодiйниками. Майже всi спорудженi в Радивиловi на його кошти будинки, простоявши вже близько сотнi рокiв, використовуються досi.

Мойсей народився 19 грудня 1851 року в мiстечку Радивиловi (тоді Радзивилові) в бiднiй єврейськiй сiм’ї Мес. Iм’я отримав на честь дiда Мойсея Менделя. Батька звали Акива. Отже - Мойсей Акивович, але за слов’янською традицiєю у зрiлому вiцi його звали Мойсеєм Якимовичем. А прiзвище змiнив у юнацькi лiта, коли в пошуках щастя опинився в Америцi, – далекий родич Гiнсбург пiдказав, що Мес по-англiйському звучить погано (mess – безлад).

А втiм, про все – за порядком. У п’ять рокiв Мойсея за звичаями того часу вiддали навчатися в хедер, але iнтересу до науки вiн зовсiм не проявляв, часто втiкав вiд своїх учителiв. На велику прикрiсть батькiв, якi мрiяли бачити сина вченим талмудистом. Урештi-решт вони зрозумiли, що з цiєю мрiєю доведеться попрощатися, а сина варто хоч би прилучати до торгової справи. У Радивиловi громадська думка не була прихильною до перекупникiв, тому одинадцятирiчного Мойсея вiдвезли до його дядька у Вiнницю. Там вiн i почав заробляти собi на життя, як хлопчик на побiгеньках.

Через два роки батьки забрали сина в Радивилiв – i вiн деякий час вiдвiдував тут народну школу. Оскiльки навчання велося лише росiйською мовою, то мусив опанувати її. Одночасно став пiдзаробляти на мiсцевiй митницi: купцi й торговцi, не знаючи росiйської мови, при заповнюваннi квитанцiй, фактур чи адрес стикалися з неабиякими труднощами, отож Мойсей i взяв на себе обов’язки писаря, за це щоденно отримував вiд 20 до 30 копiйок. На ту пору це були певнi грошi, якi допомагали пiдтримувати прожитковий рiвень сiм’ї.

Але хлопець пiдростав, i незабаром з’ясувалося, що йому нiде сповна проявити себе в провiнцiйному, притиснутому до кордону Радивиловi. Зiбравши вузлик iз харчами та одягом, вирушив на Одесу. Грошей на дорогу не мав, тому здебiльшого йшов пiшки, ночував у добрих людей. У Кишиневi випадково зустрiв знайомого своїх батькiв, i той дав трохи грошей. В Одесi мав адресу одного радивилiвця, який допомiг улаштуватися писарем до старого єврея. Затим удалося потрапити на службу до iменитого купця, де зарплата вже складала 20, а то й 30 рублiв на мiсяць.

У вiцi 17 рокiв Мойсей, наслухавшись розповiдей про людей, якi емiгрували до Америки, запалюється думкою i собi спробувати там щастя. Їде в Радивилiв, прощається з батьками, адже, можливо, вже бiльше не судилося їх побачити. Далi були Гамбург, Лiверпуль, до Америки плив юнгою на парусному суднi, подорож тривала 46 днiв.

У Нью-Йорку зустрiв євреїв, i тi, як i в кожному мiстi, з турботою поставилися до свого юного одноплемiнника. Тут уже, як було сказано, починається бiографiя Мойсея на прiзвище Гiнсбург. Працював за 6 доларiв на тиждень у кравця, склив вiкна. Шукав кращих заробiткiв у Чикаго, потiм вирушив на Сан-Франциско. I тут були євреї, якi пiдтримали. А свої грошi взявся заробляти вуличною торгiвлею. За три роки зумiв зiбрати 90 доларiв. Майже всi вони пiшли на пароплавний квиток до Китаю.

Так, так, Мойсей уже рвався кудись далi, в незвiданi свiти. Дорогою пароплав зайшов у Йокогаму, це мальовниче японське мiсто так сподобалося хлопцевi, що вiн змiнив свої початковi плани i залишився в ньому. Було це в 1875 роцi. Завдяки тому, що тепер володiв росiйською, англiйською i нiмецькою мовами, дiстав службу в iноземному магазинi корабельних припасiв. Дуже швидко справи йшли вгору, i Мойсей Гiнсбург вiдкрив свою фiрму: здобув пiдряд постачати всiм необхiдним росiйський клiпер "Гайдамак", який саме стояв у йокогамському порту. Згодом послугами молодого комерсанта стали користуватися й iншi росiйськi кораблi, у тому числi судна вiйськового флоту, якi знаходилися в Тихому океанi.

У 1880 роцi загострилися росiйсько-китайськi вiдносини, на Далекий Схiд прибула велика кiлькiсть суден пiд командуванням адмiрала Лiсовського, i Гiнсбург постачав їх усiм необхiдним. У 1885 роцi прибула вся ескадра адмiрала Крона, обслуговувати їх доручається фiрмi Мойсея Якимовича. Вiн стає єдиним постачальником росiйського флоту на Тихому океанi. Пiсля того, як росiйська ескадра в 1898 роцi зайняла Порт-Артур, створює там великi склади вугiлля i iнших предметiв першої необхiдностi. Доводилося фрахтувати велике число пароплавiв, невдовзi в розпорядженнi Гiнсбурга була цiла флотилiя, проте мусив дiяти так, аби не привертати уваги японцiв.

Почалася росiйсько-японська вiйна. Але гарнiзон Порт-Артура не страждав вiд нестачi продовольства – Гiнсбург був людиною завбачливою. За це його високо ставив адмiрал Макаров. Для вирiшення проблем постачання Мойсей Якимович бував у Петербурзi, у морського мiнiстра Авелана. Пiсля ганебної поразки Росiї змушений був переїхати в це мiсто на постiйне проживання. Нарештi, з’являється можливiсть регулярно приїздити в рiдний Радивилiв, де вiн востаннє побував у 1885 роцi. Про мiсто, про свою матiр (Расю) Мойсей не забував нiколи, надходили листи iз Сан-Франциско, надходили грошi з Йокогами.

I ось тепер Гiнсбург жертвує на потреби Радивилова великi кошти з тим, щоб пiдняти його з бiдностi, вiдкрити ряд громадських установ. З’являється фабрика перламутрових ґудзикiв (нинi це мiсце при вул. Соборній , напроти церкви). Будуються початкова школа для єврейських хлопчикiв, єврейське жiноче початкове училище (кожний заклад на 100 - 150 учнiв). Вiдкривається народна школа для мiсцевих українських i росiйських дiтей (на 200 учнiв), ремiсниче училище – як для євреїв, так i для не євреїв. (У примiщеннi колишньої народної школи нинi дитсадок «Усмішка», поряд ще з півтора десятка літ тому стояла напiвзруйнована дерев’яна будiвля колишнього ремiсничого училища). Старi корпуси лiкарнi теж були спорудженi за участю Гiнсбурга, до речi, до Першої свiтової вiйни над входом на територiю лiкарнi висiла величезна таблиця з написом: "Земская больница имени коммерции советника Моисея Акимовича Гинсбурга". Крiм цiєї, була збудована єврейська лiкарня, де давалася суворо ритуальна їда. Лазня в Радивиловi теж з’явилася завдяки старанням багатого земляка.

Крiм того, вiн усiляко пiдтримував жителiв мiстечка, якi гостро потребували допомоги, причому не лише євреїв. Благодiйницькiй дiяльностi присвятила свої похилi лiта й мати. На прохання єврейської громади було збiльшено кладовище, його обнесли камiнною стiною, упорядкували дорогу. Немало зробив Мойсей i для єврейських громад у Петербурзi та iнших мiстах.

Лютнева революцiя 1917 року змусила сiм’ю Гiнсбурга втiкати в Японiю, звiдти в 1920 роцi вона переїхала в Париж, де Мойсей Якимович i провiв решту своїх днiв. I тут вiн, мiж iншим, не забував про Радивилiв. Коли наприкiнцi 20-х рокiв єврейська громада надумала взятися за спорудження нової синагоги замiсть старої, що була зруйнована пiд час вiйни, Гiнсбург видiлив 5000 доларiв. А коли їх забракло, дав ще 2500 доларiв. Це вiдновлене примiщення в 50-i роки було перероблене пiд мiський кiнотеатр. Про це є меморіальна таблиця на приміщенні.

У 1931 роцi друзi i знайомi, широка громадськiсть вiдзначили 80-рiччя Гiнсбурга. З цiєї нагоди магiстрат Радивилова присвоїв ювiляровi звання почесного громадянина мiста, про що й повiдомив його дипломом за пiдписами вiце-бурмiстра й бурмiстра. Iм’я Гiнсбурга 18 квiтня 1931 p. було присвоєне вулицi Кременецькiй вiд злиття вулиць 3 Травня i Костельної до вулицi 11 Листопада (нинi – це вiдтинок вул. Кременецької, на якiй розташованi будинок культури, вiддiл статистики, два п’ятиповерхових житлових будинки тощо). З нагоди ювiлею була пiдготовлена до друку i в 1933 роцi в Парижi видрукувана книжка "Моисей Акимович Гинсбург. Его жизнь и деятельность. С предисловием Г. Б. Слиозберга. Издание кружка друзей М. А. Гинсбурга". У книжцi – 11 фотографiй з видами Радивилова. Умiщенi також фотокопiї згаданого диплома i офiцiйного повiдомлення влади Радивилова про присвоєння iменi Мойсея Гiнсбурга однiй з вулиць.

Помер Мойсей Якимович у Францiї 3 липня 1936 року.

Володимир ЯЩУК, журналіст, краєзнавець.

Об’їзна дорога біля Радивилова на міжнародній автомагістралі Київ – Чоп істотно вплинула на «самопочуття» Радивилова. Передана в експлуатацію 2002 року напередодні Дня незалежності України, вона символізувала ті кардинальні переміни, які несе з собою утвердження незалежності.

Адже про необхідність такої об’їзної дороги заговорили ще наприкінці 70-х років. Ще б пак, міжнародний автошлях змушений був вливатися у тісні вулиці районного містечка, уповільнюючи і ускладнюючи рух, завдаючи незручностей радивилівцям. Пам’ятаються випадки, коли водії великотоннажних автофургонів, не справившись із керуванням чи не врахувавши умов ожеледиці, на перехресті вулиць Кременецької і Невського (нині Соборної) вряди-годи виїздили на тротуар або й виламували загорожу приватного двору, одного разу фургон тут навіть перекинувся. На щастя, обходилося без потерпілих. Загалом ніяких приємних почуттів величезні машини, що проїздили всього за метр-два від тротуару, не вселяли, це точно, тим більше, що й вихлопні гази змушували жильців прилеглих будинків тримати вікна зачиненими навіть улітку.

І ось вона, двосмугова дорога в 12 метрів кожна (завдовжки в 9 кілометрів) уже понад 20 років у робочому режимі. Вважається, щодоби тут проїздить до 10 тисяч машин. За рахунок того, що шляховики здійснюють поточні ремонти, стан полотна добрий. Ми швидко призвичаюємося до нового. Як звичне розцінюється, що сьогодні в Радивилові майже не побачиш за кермом «дальнобійників», хіба що зрідка – в районі двох-трьох промислових підприємств. Наповнені рухом вулиці стали жити в звичайному режимі невеликого містечка, нині вже й не райцентру, а тільки центру громади. А з міжнародної автомагістралі в сторону Радивилова вказують знаки другорядної дороги, на яку без особливої потреби із немісцевих мало хто завертає, може, тільки заради поїзди в Почаїв, до лаври.

У 2002 році мені випало вести репортаж із будівництва об’їзної, а потім з урочистого її відкриття, на яке приїхали перший віце-прем’єр-міністр України Олег Дубина, міністр транспорту Георгій Кірпа, керівники області і району. Дорога пролягла за чотири – п’ять кілометрів від райцентру, причому була прокладена не тільки через поля й переліски, але й через болотисту місцевість. По суті, будівництво велося лише 14 років, однак із витрачених 42 мільйонів гривень 30 було освоєно в рік пуску дороги, в 2002-му. Дороговизна робіт пояснюється просто: на болотах доводилося виймати торф до глибини залягання твердого шару, тобто метрів на чотири, і на тому місці формувати піщаний насип. Завозили ґрунт з кар’єрів біля Баранного і Клекотова, а щебінь доставляли з Закарпаття і Хмельниччини. Чи не найбільш клопітною справою виявилося облаштування мосту завдовжки 40 метрів через річку Слонівку біля Опарипсів, між іншим, він всього за кілька десятків метрів від мосту на сільській дорозі між Опарипсами і Бугаївкою.

Якось я вирішив велосипедом проїхати з міста до поста Державтоінспекції при межі Рівненщини і Львівщини, де, власне, й починається шлях в обхід Радивилова, а звідти цим шляхом – майже до села Крупця, нині теж центру громади. Де були раніше чагарники захисної лісосмуги і просто придорожні невгіддя, з’явилося кілька автозаправних станцій. З цієї дороги Радивилів виглядає як цілком провінційне поселення, про його певну значущість свідчать хіба що висотні елеватор і комібікормовий завод комбінату хлібопродуктів, адже п’ятиповерхівки губляться десь між дерев.

Довге село Опарипси, яке розтягнулося на чотири кілометри, вивільнившись від міжнародної автомагістралі з одного боку, примкнуло до неї з іншого. За дорогою виявилася перша в районі газорозподільна станція, яку більш як два десятиліття тому відкривали біля Опарипсів, здавалося, у віддаленій глушині. А трохи далі, неподалік узлісся, видніється велична церква в селі Клекотові Бродівської громади. Об’їзд, будучи обладнаним переходами для прогону худоби під ним, перетинає і доволі пожвавлену дорогу Бугаївка – Сестрятин, де безпеку гарантують металеві відбійники з необхідністю їх огинання. Ще далі, біля приміського села Балки, магістраль перетинає дорога на Баране, більш відома тим, що нею курсує на заховане в лісосмузі міське сміттєзвалище транспорт комунального підприємства. Утім, знають цей машрут і відпочиваючі, адже в лісовому урочищі Сирнова є мальовниче озерце, приваблює і став біля Баранного.

Ближче до Крупця обабіч впадають у вічі поля з різноманітними сільгоспкультурами, на клині лану, що опинився між дорогою з Радивилова і магістраллю, – клапті селянських городів, гай.

Гарна вийшла дорога, яка, однак, перетворила відгалуження шляху на Радивилів з обох сторін у напівзабуті і занедбані. Втім, і сам автошлях влаштовує далеко не всіх, неспроста ще перед російсько-українською війною розпочалося будівництво концесійної дороги Краковець – Львів – Рівне – Київ. Утім, цей шлях на території Радивилівщини, судячи з усього, з’явиться не скоро (проєкт передбачає будівництво на південь від Радивилова і залізниці).

Володимир ЯЩУК.

2025 рік.

З Миколою Йосиповичем Чуєм ми познайомилися у 1980-і роки, коли він ще працював на залізниці. А в 2000 році обставини звели знову – він був одним з ініціаторів спорудження мосту через річку Слонівку від радивилівського міського мікрорайону Цибухів до села Лев'ятина. І, пам’ятаю, не міг стримувати сліз розчулення, коли новобудову, нарешті, освячував настоятель церкви Різдва Богородиці отець Тарас  Сухожак.

Цю подію Микола Йосипович пережив зовсім не надовго. Давно нема його на світі, а міст, у спорудження якого вклав стільки організаторських здібностей, слугує людям, і ті здебільшого навіть не знають, кому дякувати за таку зручність.

А був Микола Чуй фронтовик, пройшов через складні бойові і просто життєві випробування. Його батько, Йосип Васильович, воював у Першу світову, став інвалідом. Після революції влився у ряди армії Української Народної Республіки, був кулеметником. Коли уряд Директорії на чолі з Симоном Петлюрою в травні 1919 року опинилася на станції Радивилів (тоді Радзивилов), охороняв вагони з керівництвом. Врешті українська справа зазнала поразки, і Йосип повернувся в свою Дранчу-Українську (нині село Дружба).

Зв'язки з петлюрівцями не раз ще потім озвуться в долі родини. У 1940-му, коли Миколі Чую вже було 20 років, енкаведисти вивезли рідного материного дядька, Василя Погорільця з Башарівки, нібито за співпрацю з польським режимом. Так і пропав безвісти. А сім'я без суду й слідства опинилася в Архангельській області. Хата й майно були конфісковані, значною мірою розграбовані радянськими активістами.

Батькового швагра, Миколу Присяжнюка, засудили за те, що не заплатив культзбору (додаткового податку), а він же для того, щоб основний податок сплатити, мусив зняти з хати цинкову бляху. Коли в'язнів везли на Полтаву, дорогу перепинили наступаючі німецькі війська, тільки це, як не парадоксально, і врятувало невільників.

Після вигнання з нашого краю фашистів почалася мобілізація в Червону армію. Миколиного батька забрали енкаведисти, тримали в погребі, допитувалися про УПА, про криївки. Щось, видно, вони знали про його далеке «підозріле» минуле. А Миколу тим часом призвали на фронт. Коротке навчання в мінометній роті – і на передову. В бойові дії вступив уже на території Польщі, на підступах до Варшави. Під шаленим обстрілом гітлерівців форсував на плоту Віслу.

Одного разу Чуй з товаришами був посланий у розвідку. І так сталося, що несподівано зіткнулися віч-на-віч з німецькою розвідувальною групою. Частки секунд вирішували, кому жити. Червоноармійці виявилися кмітливішими. В полон було взято командира німецької групи. За цю операцію Миколу Чуя нагородили медаллю «За відвагу». 2 травня 1945 року Микола Йосипович з однополчанами були в Берліні. Тут і зустріла бійців звістка про капітуляцію Німеччини.

Микола Чуй служив у Німеччині до осені 1946-го. Вивчився на шофера. А повернувся додому – тут ще не вляглися тривога й неспокій, підпілля продовжувало боротьбу. Селяни опинилися перед нелегким вибором. Якось Микола віз із лісу дрова, його перестріли бойовики, запропонували співпрацю. Відтоді постачав їх папером, копірками (їздив за тим спеціально до Львова). До інших акцій не залучали. Коли в черговий раз їхав на зв'язок, довідався, що під Крижами на Тернопільщині боївку знищено.

У 1947-му Микола одружився, господарював на селі. З батьками мав до 14 гектарів, тому в колгосп не йшли. Влаштувався у лісництво. Однак натиск на господарів-самостійників посилювався. Чуя з роботи вижили. «Не довіряю», – сказав директор. Але фронтовик прийшов до нього й запитав: «Ви чиї вказівки виконуєте? Як на фронті, то мені автомат і кулемет довіряли, а тепер, значить, довір'я втратив?» Директор поступився.

Врешті-решт сім'я таки мусила віддати в колгосп землю, коней, стодолу. Але й це не врятувало від переслідувань. Батька виключили з колгоспу як «куркуля» нібито за рішенням загальних зборів. Насправді їх не було. Мабуть, слід було очікувати вивезення сім'ї на спецпоселення в російську глибинку. Микола пішов у райвиконком, до голови. Однак той різко відрубав: «Вам краще добровільно виїхати в Кіровоградську чи Херсонську область». Туди якраз вербували добровольців. «А як не поїдемо, в мене ж мала дочка, недавно народилася ?» – пробував заперечувати Чуй. «Не поїдете – гірше для вас…»

Ще в 1939 році Йосип Васильович, батько Миколи, познайомився з колишнім членом Компартії Західної України Феодосієм Додем з Підлипок. Це він урятував Йосипа, коли в 40-му секретар райкому партії обізвав його ворогом народу і хотів відповідним чином покарати. Тепер, у 50-і, Додь очолював облвиконком. До нього й поїхав Микола Чуй – шукати заступництва для батька і для всієї родини. Потрапити на прийом було непросто, вхід охоронявся міліціонерами з собаками. Однак самогон і сало, обачно прихоплені з собою і запропоновані охоронцеві, допомогли порозумітися.

Додь упізнав Миколу, бо колись гостював у них вдома. Став розпитувати про батька, про знайомих дівчат, до котрих перед війною іноді заїжджав. Вислухавши історію про виключення з колгоспу, пообіцяв: не переживайте, все буде в порядку. І дійсно, допоміг. Йосипа в колгоспі відновили, але він був людиною з характером: відразу на роботу не пішов, погодився аж тоді, як запропонували очолювати ферму.

А Микола Йосипович Чуй з того ж таки 1950-го став працювати на залізниці – тут менше уваги звертали на класове походження, тим паче не докопувалися до петлюрівського минулого батька. Тринадцять років доїжджав на роботу з села, а це дорога неблизька. Потім побудувався в Радивилові (Червоноармійську). Виростили з дружиною троє дітей. Дочки закінчили медінститут, син – педагогічний вуз.

Ось так пригадалася мені доля Миколи Чуя (1920 – 2001), коли, не так давно зайшовши на Лев’ятинське кладовище, натрапив на могилу колишнього героя моєї статті. В останній період його життя думка про міст через Слонівку до кладовища приміського села не давала йому спокою – звичайно, не про свою ймовірну близьку кончину він міркував, а переймався турботами всього мікрорайону Цибухів, адже чимало його жителів знайшли останній спочинок саме на цьому кладовищі, між тим родичам дістатися туди транспортом можна було лише в об’їзд – через околицю Немирівки і хутір Пороховню, та й то грузька лісова дорога не завжди сприяла проїздові. Міст постав як плід колективних зусиль, допомогла й міська рада, та все ж таки організаторські зусилля Миколи Йосиповича виявилися визначальними.

Володимир ЯЩУК.
2025 рік.

6 червня – День журналіста. У Радивилові це свято здебільшого пов’язують з історією газети «Прапор перемоги» та її авторами.

28 травня в Україні відзначається Всеукраїнський день краєзнавства – він відзначається, починаючи з 2017 року, і вважається офіційною датою інституціоналізації вітчизняного краєзнавчого руху.

На Радивилівщині, яка відома Національним історико-меморіальним заповідником "Поле Берестецької битви", краєзнавчий рух розвивається давно. Новим імпульсом для цього послужило відкриття у 1967 році в селі Пляшевій музею "Козацькі могили". Головне свідчення роботи краєзнавців - пожвавлення роботи заповідника, а також районного історичного музею, створення краєзнавчих музеїв у ряді шкіл (ліцеїв).

Наприклад, Радивилівський історичний музей, яким завідувала Олеся Шикало, свого часу виграв грант голови облдержадміністрації на проведення пошуково-краєзнавчої роботи. До цієї справи було залучено й місцевих вчителів історії, журналістів, літераторів, представників громадських організацій. Вони виїздили у найвіддаленіші села району, зустрічалися зі старожилами, записували перекази та легенди, фотографували пов’язані з ними урочища та старовинні житла, пам’ятники, збиралися давні сільські картини, рушники, серветки, предмети хатнього побуту. Музей неабияк пожвав свою роботу, коли його в 2025 році очолила Наталія Мелих.

На Радивилівщині в межах колишнього району було і є чимало ентузіастів-краєзнавців, які давно й наполегливо вивчали і вивчають минуле рідного краю. Наприклад, цінні реліквії зібрав колишній житель Добриводи, почесний член Всеукраїнської спілки краєзнавців Андрій Паничевний – серед знахідок були і камінні знаряддя праці, нуклеуси, зуб мамонта, і речі більш пізніх епох, зокрема, козацькі шаблі, люльки тощо. Усі ці речі були виявлені краєзнавцем або його приятелями під час обробітку городів, на земляних роботах при прокладанні доріг, газопроводів. Свого часу з колекцією знайомився доктор історичних наук, відомий дослідник Берестецької битви Ігор Свєшніков і дав їй високу оцінку, що знайшло відображення і в написі на подарованій ним Андрію Даниловичу книзі. Про діяльність А.Паничевного знав і Президент України Віктор Ющенко, який познайомився з цікавим рівненцем ще в 90-і роки. Помер Паничевний у 2020 році.

Колоритний етнографічний матеріал склало зібрання домашнього музею члена Національної спілки краєзнавців Надії Мельник у селі Хотині. Там з’явилися предмети, які характеризують Волинь від часів кам’яного віку, було зібрано чимало предметів глиняної кераміки, основну частину експозиції склали старовинні предмети, зібрані в старожилів села, в тому числі пов’язані з ткацтвом, гончарством. Краєзнавчі статті Надії Андріївни публікувалися у пресі, наукових збірниках за підсумками конференцій з нагоди річниць Берестецької битви, в Інтернеті. Надія Мельник написала і видала книжки про історію сіл Хотина і Полуничного. Між іншим, біля Полуничного за її сприянням свого часу було проведено певне археологічне вивчення поселення доби бронзи, а також Х - YІ століть до нашої ери та давньоруського городища. Там працювали археологи під керівництвом доктора наук Ігоря Свєшнікова.

За архівними матеріалами, рідкісними виданнями, спогадами старожилів збагатили уявлення земляків про історію Радивилова та всього нашого краю юрист Василь Кушинський, вчителі-пенсіонери Георгій Костюк, Євген Гудима, Юрій Арламовський, Іван Мельничук, Михайло Горлач, Микола Пасічник, лікар Іван Дурда, вчитель історії Василь Ярмусь, колишній голова районної ветеранської організації Віктор Повшик, пенсіонери Тетяна Куделко, Микола Павлов, Андрій Мельничук...

Нинішні краєзнавці не забувають, що свого часу поглиблювали знання земляків про свій край Микола Мошкун, Валентин Пащук, Йосип Крам, Денис Андрійчук, Адам Лень, Григорій Камінський, Микола Симчук, Василь Семеренко... І це дало поштовх до нових пошуків.

Так, ветеран «афганської війни» Василь Ярмусь обладнав два десятки років тому в Радивилівському професійному ліцеї, де навчаються майбутні столярі, муляри, трактористи, швачки і оператори комп’ютерного набору, краєзнавчий музей. Особливо цінними реліквіями і документами був представлений відділ про роки Другої світової війни, діяльність Української повстанської армії в нашому краї, її визначних командирів. Василь Дмитрович зустрічався з ветеранами війни і руху Опору, записував їхні спогади, систематизував зібрані фотодокументи, робив усе це надбанням підростаючого покоління.

Важливі матеріали з історії Радивилова і навчальних закладів міста, про учасників АТО подавалися в музеї Радивилівського загальноосвітнього ліцею, який згодом був приєднаний до школи №2. У 8 класі там упродовж кількох років викладалася навчальна дисципліна "Краєзнавство". На уроках широко використовувалися матеріали з історії Рівненщини, зібрані такими ентузіастами, як колишній голова Рівненського краєзнавчого товариства Іван Пащук, кандидат історичних наук Гурій Бухало, бродівський історик Дмитро Чобіт, млинівський письменник Євген Цимбалюк... Учні мали змогу знайомитися з їх книгами, а також краєзнавчими роботами Ігоря Свєшнікова, Ярослава Пури, Ярослава Поліщука, Євгена Шморгуна, Миколи Пшеничного, Василя Попенка, Григорія Дем'янчука та інших рівненців.

За участю членів спілки були відкриті краєзнавчі музеї в Радивилівському навчально-виховному комплексі "Школа №1 - гімназія" – нині це ліцей №1 (вчитель Юрій Арламовський), Немирівській, Пляшевській, Дружбівській, Іващуківській та інших НВЗ.

Важливими віхами в краєзнавчій роботі Радивилівської організації спілки стали випущені у видавництвах масовими тиражами книги Максима Будька ("Степань"), Георгія Лотоцького ("Козацькі могили. Музейний літопис"), буклет про заповідник "Поле Берестецької битви" Леоніда Галабуза, об’ємний том "Національний пантеон "Козацькі могили" (серед його авторів був Павло Лотоцький, заслужений працівник культури України, почесний член Рівненського краєзнавчого товариства). Вийшли й мої ілюстровані книги «Радивилів. Краєзнавчі матеріали» (2004), «Радивилів у перегуках віків» (два видання – 2014 і 2020 років), про Крупець є історична довідка в книзі "Володимир Варфалюк: з людьми і для людей" мого авторства.

Краєзнавчі конференції присвячувалися історичним пам’яткам сіл Перенятина, Крупця. Радивилівські краєзнавці неодноразово брали участь у регіональних конференціях істориків і краєзнавців, які організовує Бродівський історико-краєзнавчий музей на чолі з директором Василем Стрільчуком. Матеріали про Радивилівщину з’являлися на сторінках випущених у Бродах краєзнавчих збірників-альманахів.

Віднайдено і опубліковано в соцмережах рідкісні фото з видами Радивилова початку ХХ століття, а також 20 - 30-х років (автор знімків «польського періоду» краєзнавець Федір Бортник, який прожив 92 роки), є сайти із знімками старих захоронень на кладовищах у Бродах на Львівщині і в Радивилові, з видами пам’яток Почаєва, Кременця, Дубна, Демидівки, Бродів, з фоторозповідями про Тараканівський форт біля Дубна і місце паломництва християн – озеро святої Анни біля села Онишківці Дубенського району, про православні церкви Радивилівщини, серед яких є пам’ятки дерев’яного зодчества ХYI - XІХ століть (Пляшева, Хотин, Митниця, Довгалівка, Теслугів).

Багатопланову роботу проводять і ентузіасти, які працюють науковцями Національного історико-меморіального заповідника "Поле Берестецької битви" (директор Леонід Галабуз), Радивилівського історичного музею (Наталія Мелих). У міському музеї багато уваги приділяють вивченню подвигів наших земляків – учасників російсько-української війни. Андрій Чобіт (Броди) випустив книгу "Сержант В'юн", присвячену героєві цієї війни Миколі В'юку із села Бугаївки Радивилівської громади. Краєзнавчими пошуками займається і етнорезиденція «Ладомирія» (Радивилів). 

Радивилів (у минулому рос. "Радзивилов") потрапляв у поле уваги письменників не тільки під час їх мандрівок Європою. У цьому містечку розгортаються епізоди роману «Тихий Дон» Михайла Шолохова, збірника оповідань «Кінармія» Ісаака Бабеля, публіцистичних книг «На білому коні» і «На коні вороному» Уласа Самчука, оповідань Шолом-Алейхема, напівзабутої повісті Марка Басаніна «На чужині. Записки емігранта». А ось ще один цікавий твір – історично-документальний роман українського і російського письменника Данила Мордовця (1830 – 1905) «Вельможна панна» (рос. – Даниил Мордовцев).

Головна героїня Єлена Масальська залишає малолітню дочку і їде в Польщу (насправді це Україна – та її частина, яка опинилася на кордоні між Австрією і Росією). Тут Єлену охоплює по-справжньому велике і шалене кохання. Але той, кому вона вирішує присвятити себе, – людина нікчемна…

Пропоную вашій увазі уривок про події, які насправді відбувалися в місті Радивилів, – письменник пише його як «Радзивиллов», а я переклав як «Радзивиллів», зберігши подвоєння літер.

***

Доля готувала нашій героїні новий удар… Мало її била і мучила ця доля! Мабуть, героїня наша являла своїм життям бочку Данаїди, в яку жорстокий рок виливав замість води нещастя і ніколи не міг наповнити її до країв…

У серпні 1809 року Потоцький-батько їхав з Парижа до Польщі, куди, за звичаєм, кликали його справи. Єлена як не благала чоловіка взяти її з собою, отримала рішучу відмову під тим приводом, що вона повинна була зайнятися покупкою Сент-Уена, прекрасного старовинного королівського замку, розташованого на правому березі Сени і оточеного розкішним парком.

Разом із Сидонією, яка повернулася в Париж, коли чоловік вирушив у похід з маршалом Даву, героїня наша, запросивши з собою сімейство маркізів Бадан і Анну та Антонію Потоцьких, племінниць її чоловіка, цілою громадою оселилася в Сент-Уені.

Одного ранку, наприкінці вересня, Єлена вийшла зі своєї кімнати дуже схвильована.

-Я отримала, – сказала вона, – листи з Польщі, які настійно вимагають моєї там присутності, і я негайно повинна готуватися до від’їзду.

Сидонія, дуже здивована, запропонувала матері супроводжувати її, але та рішуче відмовила і через три дні вирушила в дорогу у супроводі лише двох жінок і одного лакея.

Вона їхала на поштових, не даючи собі часу навіть відпочити, незважаючи ні на холоду, ні на сніг, і, вся розбита від утоми, прибула в Радзивиллів, де перебував Потоцький. Вона ні слова не написала чоловікові, щоб заздалегідь повідомити його про свій приїзд. Він уже почав було непокоїтися, більше двох тижнів залишаючись без листів, як раптом перед ним постала дружина!

Потоцький остовпів, побачивши дружину, і вираз його обличчя показав Єлені, що він був більше вражений несподіванкою, аніж утішений, і з виглядом незадоволення запитав:

-Що означає ця примха, і чому ви зважилися лишити Париж, не сповістивши мене про це?

-Моя поїздка, – відповідала, дещо зніяковівши, Єлена, – викликана необхідністю самій вибрати в Бродах і закупити купу необхідних речей для обмеблювання Сент-Уена …Потім, – заїкаючись говорила вона, – я боялася, що, повідомивши вас про це попередньо, отримаю від вас наказ не залишати Паріж у таку кепську пору року.

-Так, це було ризиковано для вашого здоров’я, – зауважив Потоцький.

-Але, – не витримала вона, вдарившись у сльози. – Я не могла довше жити без тебе!

Слід сказати, що Єлена приховала від чоловіка справжню причину свого приїзду. Кілька слів, котрі ніби ненароком вирвалися у її жінок, і листи з Польщі від відомих друзів змусили її зрозуміти, що чоловік її не один в Радзивиллові. Виведена з себе своїм звичайним запалом, не боячись ні втоми, ні огидною осінньої погоди, вона не задумалася про труднощі поїздки. Дещо холодний прийом чоловіка негайно підтвердив її підозри, але миттєвий огляд усього, що вона побачила по приїзді, не підтверджував нічого, і нзабаром добра згода відновилося між подружжям.

Їй би тільки бачити свого ненаглядного Vicentego і відчувати його ласки… Дивовижна ненаситність темпераменту!

Так вони пробули в Радзивиллові разом цілий місяць, а потім граф мав їхати в Бердичів на ярмарок, куди його кликали невідкладні справи.

Тижнів через три він вернувся, і Єлена відправилася в Броди, щоб там придбати все необхідне для Сент-Уена; а граф трохи пізніше повинен був з’явитися туди, щоб потім разом повернутися в Париж.

Але тільки-но героїня наша проїхала прикордонну заставу в трьох верстах від Радзивиллова, як у карету її влетіла записка такого змісту:«Карвоська перебувала в Радзивиллові під час вашого приїзду туди. Вона не покидала графа увесь час перебування його в Бердичеві і навіть у даний час, зараз, займає ваше місце».

Вискочила, значить, знову ця сирена, що спокушає панів справників і графів, чарівна panienka Karwoska!

Як облита крижаною водою, героїня наша наказала кучерові негайно повернути назад і «потрійним галопом» мчати знову в Радзивиллів.

Влетівши «comme one bombe» в Радзивиллів, Єлена кинулася в будинок свого чоловіка, оббігала його з верху до низу з «люттю, яка нам у ній досить знайома», каже її історіограф. І нічого не знайшла.

…Отже, не знайшовши тієї, яку вона шукала, Єлена вже не зважила за потрібне накидатися на чоловіка з докорами, більше того, з прокльонами, вона показує йому викривальну записку і каже:

-Я не має наміру розділяти з вами і з вашою коханкою опоганеного ложа… Кидаю вам в обличчя це звинувачення і вимагаю розлучення, на яке я наважуюся вдруге!

Потоцький, приголомшений цією бурхливою й несподіваною сценою, швидко, однак, опанував себе і холоднокровно висловив дружині благородне обурення за її підозру.

Але ж давно помічено мудрецями, що «благородне обурення вигадане негідниками», спеціально негідниками…

-Прошу вас, графине, продовжити розпочаті вами шукання, – сказав він з отруйною іронією, – і дати дармовий спектакль усій нашій прислузі.

Втративши голову, нещасна жінка, не знаходячи підтвердження натякам, що містилися в анонімному доносі, з соромом і смутком повернулася в карету і знову наказала везти себе в Броди.

Але вона не була переконана в невинності чоловіка, вона так добре встигла вивчити цього нахабного сластолюбця, що ледве встигла приїхати в Броди, як підозри її воскресли в ній з новою силою. Броди їй все нагадали.

-П’ять років страждань! – З тугою говорила вона собі. – Але я все йому простила… Простила, але… не забула… Моє кохання, безмежна відданість, усіляка самопожертва, моя краса, яка п’янить його, мої таланти, які сам він визнає, ніщо не в силах витіснити з його серця жалюгідної тварюки, яка тягне його до себе тому тільки, що це заборонений плід.

І вона пише з Бродів 8 січня 1810 року: «Я приїхала в Броди до того засмучена, що не в змозі дати собі звіту в тому, що я чинила… Тепер ця тиша, ніч, можливо, повернуть мені свідомість…»

Але, судячи з подальшого змісту листа, свідомість ця не повернулася до неї, і вона знову проявляє незбагненне безумство… Вона тільки кохає його, тільки хоче його…

В кінці останньої глави першої частини цієї оповіді ми говорили:

«Досі всі ми, і хто пишуть романи, і хто читають їх в інших романістів, знали жіноче кохання чи не винятково як витвір творчої фантазії авторів, як продукт їх особистого вимислу, дуже часто, можливо, досить близького до істини, або як продукт їх особистих життєвих спостережень і досвіду їх власних відносин із жінками. Але нам здається, що ні в кого з них: ні у Л.Толстого, ні у Тургенєва, ні у Лермонтова, ні в Пушкіна, ні у Золя і Доде, ні у Марка Твена, Бальзака, Енсворта, Сю, Жорж Санд. Крауфорда, Шпіндлера, Абеляра, Готьє, Шперля і Юлета, цих останніх історичних романістів, твори яких проф. А. С. Трачевський дав нам у «ряду історичних романів», у жодного з них, нам здається, немає або дуже обмаль таких справжніх документів жіночого кохання, які ми знаходимо у творі поважного історіографа нашої героїні, у Люсьєна Перея».

До чого привело це дивне кохання, ми бачили вже достатньо. Але до чого ще воно призведе, «цього не снилося і мудрецям»: ми ж побачимо це в кінці оцієї, по суті дуже сумної оповіді.

Потоцький, до тонкощів вивчивши жінок узагалі і безумство закоханої в нього дружини зокрема, досить невміло дурить її, знаючи, що вона всьому повірить, аби лиш мовилося про кохання, і починає розсипати гучні фрази: «Радзивиллів. 8 січня 1810. Pour trap sentir, pour avoir trop a dire? Je ne sais ou commencer, ma tres chere Helene». («Я почуваю себе в пастці, аби щось казати. Не знаю, з чого почати, Єлено». – В.Я.).



«Я занадто щирий (о так!), – говорить він далі, – щоб не зізнатися тобі, що, не будучи повідомленим про твій приїзд і припустивши, що він мотивований твоєю недовірою до мене, я в першу мить був засмучений. Але негайно, переконавшись, що приїзд твій був наслідком твоєї ніжності до мене і твоєї дружби, він збудив у мені вдячність, наповнив мене радістю і щастям».

А! Як співає!

«Але сьогодні, – продовжує він, – як передати тобі бунтівні почуття моєї душі? Твоя раптова поява кинула мене в глибоку печаль. Я думав про тебе, складав план, як би нам якомога швидше з’єднатися. Я вже починав потроху втішатися, як раптом твоя несподівана поява вразило моє серце прикрістю, хоча я і сподіваюся, моя дорога Єлено, що ти переконаєшся в лукавстві мерзенних людців, ницих і жорстоких, які бажають мстити, вражаючи тебе найчутливішим чином, щоб збурити наш спокій. Але ти поїхала, не зовсім переконана в моїй невинності, залишила мене на самоті, і серце моє розривається на частини. Іменем Бога, моя Єлено, заклинаю: не вір нічому, візьми себе в руки, не давай торжествувати цим негідникам в їх жорстокій підступності. Без сумніву, минуле (випадки з панною Карвоською) не в нашій владі (ще б пак), але мій сором, але тривале жалкування, але постійна зразкова поведінка – невже вони нічого не варті? Невже все це не зітерло з твоєї пам’яті і не вигнало з серця завдані тобі образи? Але тепер, але в майбутньому, я клянусь тобі, моя дорога Єлено, найдосконаліша краса, прикрашена всіма граціями, не спонукає мене зрадити тобі, не витравить у мені найбільш полум’яної ніжності до тебе і кохання, які я завжди відчував єдино лиш до тебе. Відтоді, як я пізнав тебе і кохання, яке тобі присвятив, я буду йти до тебе до кінця днів моїх». «Ах, мій Боже! Дорога Єлено! Про що я буду зітхати з того моменту, коли дуже скоро з’єднаюся з тобою, цілком ймовірно, – не полишати тебе до самої смерті».

Який співак? Справжній курський соловей…

Але навіть довірливий історіограф нашої героїні відчуває в цьому самозахисті пана Вікентія «збентеження». Історичний же і психологічний скептицизм позитивно говорить нам, що і лист – це не більше, як стріла вусатого Амура, хоча й фальшива, але пущена в таке серце, яке тільки й жадає, щоб його обманювали жалюгідними словами. Навіть кур’єра, з ім’ям Михайло, який привіз їй це фальшиве послання, божевільна героїня наша зустріла як «архістратига Михаїла», в чому й зізнається.

«З мого першого листа, – каже вона, – ти можеш зробити висновок, що моє серце розривається між коханням, яке я тобі присвятила і яке ні на мить не переставало надихати мене з того моменту, як я тебе пізнала, і між жорстокими сумнівами служити, можливо, іграшкою серця черствого і жорстокого, моє зазнало страшних мук, коли Михайло, як ангел, ім’я якого він носить, з’явився до мене, щоб принести мені світло і розраду. Так, мій дорогий Вікентію, клянуся тобі чистим і могутнім коханням, яке я маю до тебе, мої сумніви розвіялися, я не вірю і не хочу вірити нікому, крім тебе, твій лист дихає щирістю і правдивістю. Який то був жорстокий донос на тебе! Я його зневажаю і вважаю хибним. Зі спокійним духом, з задоволеним серцем я займуся тепер вибором необхідних речей для Парижа. Я поїду повна впевненості в твоїй чесності, в твоїй ніжності, моя ж ще більше посилилася через цю скороминущу скорботу» і т.д.

Однак радість і заспокоєння нашої героїні тривали всього кілька годин. На жаль! Наступного дня новий лист, а може, словесні докази триваючої зради чоловіка знову розбудили в серці Єлени ще більш жорстокі підозри і вселили їй вдатися до шаленого засобу, щоб переконатися в чистоті серця свого чоловіка. Вона склала два листи: в першому граф Потоцький клянеться своєю честю, що Карвоської не було в Радзивиллові перед приїздом туди Єлени, що Карвоська не супроводжувала графа до Бердичева і що зараз її немає в Радзивиллові: у другому листі граф зобов’язується на майбутнє ніколи не бачитися «з цією жінкою» (все тією ж Карвоською!) і не мати з нею ніякого листування. Під такими дикими обставинами Потоцький повинен був підписатися!.. Та це векселі, любовні векселі!.. А в якого нотаріуса протестувати їх? …Ця дика думка так опанувала нашу героїню, що позитивно можна сумніватися в нормальності мізків Єлени: але вона цього не усвідомлювала і негайно ж відправила з естафетою кур’єра (бідні козаки!), який повинен був відвезти графу «любовні векселі» і лист, який ми вміщуємо тут. Кур’єру велено було взяти свіжого коня і якомога швидше повертатися в Броди з підписаними «векселями»!

«Я дізналася, – пише ненормально закохана жінка, – і в цьому не можу сумніватися, що перед моїм приїздом до Радзивиллова Карвоська була там і що вона там і тепер. Ті особи, які повідомили мені ці відомості, запевняють мене, що під час твого перебування в Бердичеві вона не покидала тебе. Якщо це так, то яка ціна твоїй словесній обіцянці (словесній! Тож давай вексель) знову з’єднатися зі мною? Тим часом я не можу вірити такій брехливості і такому віроломству: в твоїх листах я бачу, що ти звинувачуєш у мерзоті і гидоті повідомлення, яке я отримала, але ти не звинувачуєш його у брехні. Ти мені клявся, що кохаєш мене, але ти не обіцяєш мені не бачитися з особою, яка нас роз’єднує. Я хочу дати тобі засіб заспокоїти мене і який доведе тобі, що я вірю ще твоїм клятвам: я надсилаю тобі два листи. Якщо твоя совість не дозволить тобі підписати їх обидва, то накинемо ще раз покривало на минуле. Підпиши (векселі!) принаймні для майбутнього, і я піду спокійна, – і якщо ти брехав своїми клятвами, я, однак, буду мати розписки, які підуть за мною в могилу (!) І з якими я закличу тебе перед судилище Господа! Якщо я буду така щаслива, що ти в змозі будеш підписати ці листи, то я стану вірити тобі більше, ніж усьому світові, і великий тягар спаде з мого серця. Якщо ж совість не дозволить тобі дати мені цю втіху, то, принаймні, дасть мені запевнення в тому на майбутнє. Якщо ж ти відмовиш мені в тому і іншому, тоді що мені залишається зробити? Я навіть уявити собі цього не можу зараз».

«Я хотіла б вирушити завтра, якщо зможу. Я посилаю Морско з Михайлом, щоб він привіз мені твою відповідь, яка або заспокоїть мене, або вб’є».

Потоцький знав, з ким має справу, і, прочитавши, звичайно, з посмішкою чи то жалості, чи то презирства ці писання дружини, негайно підписав два диких зобов’язання.

Уранці він пише нашій героїні: «Я вже спав (з Карвоською? – іронічне запитання автора роману), коли прибув Морско з твоїм листом, і оскільки мене не розбудили, то я вилаяв їх».

«Я прочитав твій лист. «Засіб» заспокоїти тебе, зізнаюся, штука дивна і принизлива. Але я кохаю тебе – ти хвора, і щоб заспокоїти тебе, я, не дивлячись, підписав твої записки. Бог нехай збереже для мене серце і довіру моєї Єлени, яка володіє і моїм серцем, і довірою».

«Я в розпачі, що Морско чекає, я не хочу довго утримувати його».

«Adieu, дорога Єлено, відповідай мені».

Пан Вікентій «в розпачі, що Морско чекає» – це тільки для того, щоб хутчіше з усім розв’язатися і не писати більше того, що йому, звичайно, страшенно набридло.

А ось відповідь Єлени:

«Ах! Ти правий, я була хвора, дуже хвора, і ти повернув мене до життя, до щастя. Дякую тобі сотню разів і поїду більш спокійна. Не знаю, чому ти вбачаєш принизливим, що я хотіла б вірити твоїм клятвам: нині, якби всі люди підняли голос проти тебе, я не послухаю їх. Я провела жахливі години, чекаючи життя або смерті» і т.д. Жорстоко обдурена двома «любовними векселями», героїня наша залишила Броди цілком заспокоєна і, за умовою, чекала чоловіка в Бреславлі!

-Він скоро-скоро приїде, – говорила вона собі. – Адже він так хотів з’єднатися зі мною.

І вона чекала. Вона не знала, що за хвилину до її раптового нальоту в Радзивиллів спокусниця ковалевського справника і пана Вікентія сиділа з ним разом і моментально випарувалася, почувши вдалині брязкіт поштових дзвіночків. Вона і в Бердичеві розділяла з паном Вікентієм ярмаркові задоволення і розділяла їх навіть тоді, коли героїня наша, заспокоєна двома документами, чекала в Бреславлі, що ось-ось він приїде. А між тим він, як спраглий якомога швидше з’єднатися з дружиною, замість того продовжував з’єднуватися зі спокусницею ковалевського справника. І Єлена чекала його в Бреславлі два місяці! Нарешті-таки дочекалася: і любляче подружжя тільки навесні повернулося в Париж.

Данило МОРДОВЕЦЬ, «Вельможна панна».

Переклад Володимира ЯЩУКА.