хочу сюда!
 

Наталия

48 лет, рак, познакомится с парнем в возрасте 40-50 лет

Заметки с меткой «унр»

"Истинные украинцы": во Львове неизвестные расклеивают листовки

Ситуация вокруг противостояния президента и "патриотически настроенной общественности" грозит вылиться в очередной Майдан. Об этом прямо говорят многие аналитики и политические обозреватели. В такой расклад хоть и верится с трудом, однако, увы, есть все предпосылки для самых мрачных сценариев. Ни офис Зеленского, ни сам Президент, судя по комментариям, не готовы идти на уступки националистам относительно "формулы Штайнмайера", более того, для новой власти вопрос прекращения войны на востоке страны является принципиальным, т.к. это являлось основой всей предвыборной стратегии "слуг народа". Впрочем, понятия "прекращение войны в Донбассе" и "мир в Украине" вовсе не являются синонимами, ведь силы, активно подталкивающие Украину к войне, никуда не делись, а просто перешли в оппозицию. Так, жители Львова обнаружили на улицах своего города призывы к отделению от "капитулирующей Украины" и созданию собственного независимого государства.

Очевидно, что авторам и расклейщикам подобных листовок невдомек: попытка создания Западно-украинской народной республики со столицей во Львове - гарантированный конец Украине, как государству. Впрочем, определенным силам, годами получавшим выгоду от войны этого объяснять не надо. Сейчас они, как и в случае с отказом Януковича подписывать ассоциацию с ЕС нашли очень удобный и болезненный для Украины повод для реванша.

В начале двадцатого века Западно-украинская народная республика просуществовала не долго, в период с конца 1918 года до начала 1919 года. 100-летняя годовщина прекращения ее недолгого существования в связи с объединением с УНР в единое государство весьма широко праздновалась 22-го января. Вероятно, на тоже самое рассчитывают и идеологи современной ЗУНР: быстрая победа над "предателями и пораженцами" и триумфальное воссоединение с очищенной Украиной под красно-черными знаменами. Однако если продолжать исторические параллели, то следует вспомнить, что фактически, празднуемого объединения так и не произошло. К лету 1919 года территория ЗУНР была оккупирована польскими войсками, а сама республика перестала существовать. Как будет развиваться современная версия событий столетней давности покажет время, остается надеяться, что СБУ правильно, а главное вовремя применит весь свой богатый арсенал сил и средств и сможет предотвратить наметившийся распад государства.

Слава і честь!

На Вінничині знайшли братську могилу козаків Волинської дивізії Армії УНР. ФОТО
27.12.2017
Версія для друку

Нещодавно пошуковці меморіально-пошукового підприємства Львівської обласної ради "Доля" виявили масове поховання воїнів УНР в полі між селами Кукавка і Тарасівка Могилів-Подільського району Вінницької області.

За інформацією місцевого громадянина Миколи Драбатого, який запам’ятав розповіді старожилів села про могилу, в ній поховано воїнів 2-ї Волинської дивізії Армії УНР, які напередодні були мобілізовані з терену Куківської волості Могилів-Подільського повіту Подільської губернії, зазначає сайт КП ЛОР "Доля".

Мобілізовані потрапили до червоного полону. У листопаді 1920 року більшовики відвели їх за село і стратили. Кілька хлопчиків-пастухів бачили розправу червоних загарбників над українцями.

 
 

Уже ввечері юнаки переповіли кукавським селянам про драму коло двох ставків. Місцеві мешканці поховали бійців у спільній могилі. Згодом селянин із Кукавки Ісак Драбатий встановив на могилі кам’яний хрест і надгробок з написом про трагедію.

Як зазначив у коментарях директор меморіально-пошукового підприємства "Доля" Святослав Шеремета, українських полонених воїнів більшовицькі посіпаки зухвало порубали шаблями. У віднайдених останків черепи зухвало розсічені навпіл та наявні рубані поранення скелетних кісток.

 

За словами Шеремети, пошуковці з КП ЛОР "Доля" вперше у своїй практиці віднайшли масове поховання вояків УНР.

Серед артефактів, що були знайдені поруч з останками, виявлено ґудзики, які належали трьом арміям різних держав. На жаль ідентифікація осіб загиблих наразі не можлива. Однак над цим пошуковці обіцяють працювати далі.

 

Останки із занедбаної могили ексгумовано і перевезено на місце депонування, де вони будуть зберігатись до часу урочистого перепоховання.

Як повідомлялося, магістрат польського м. Вроцлава міркує над тим, щоб назвати вулицю іменем генерала Армії УНР Марка Безручка.

Забута перемога УНР: похід Болбочана на Крим

Забута перемога УНР: похід Болбочана на Крим. Чонгарський бліцкриг

01 Червень 2017

Мапа українських земель, надрукована у Відні приблизно у 1900 році
Мапа українських земель, надрукована у Відні приблизно у 1900 році

18 квітня 1918 року війська УНР під командуванням Петра Болбочана прорвали більшовицькі укріплення на Чонгарі і рушили на звільнення Криму. До 99-річчя однієї з найвидатніших кампаній Української революції 1917–1921 років до вашої уваги матеріали із циклу «Забута перемога». Цього разу йтиметься про ту саму знамениту перемогу на Чонгарі.

Поки німецькі колони 18 квітня 1918 року йшли на штурм Перекопу, на південь від Мелітополя продовжували наступ українські частини. Після падіння міста єдиний «червоний» фронт у Північній Таврії розвалився: Всеволод Петрів писав, що весь простір між залізницею і морем «кишів дрібними перемішаними загонами». Петро Болбочан розумів, що, якщо дати більшовикам можливість перегрупувати свої сили і закріпитися за Чонгаром, захоплення Сиваша стане набагато складнішим завданням. Тому, поки основні сили Кримської групи облаштовувалися в місті, авангард із кінноти та моторизованої піхоти з бронемашинами продовжив наступ на південь, буквально повиснувши на хвості «червоних», які відступали. Борис Монкевич писав про це:


«Їхньою метою було самим зайняти Сиваш до того моменту, поки більшовики встигнуть зайняти окопи і приготуватися до оборони. Тому всі зусилля наших авангардних частин були спрямовані на те, щоб ворога, який відступав, відштовхнути в бік Азовського моря. З цією метою всі ворожі частини, що відступали до моря, були залишені в спокої, натомість звернена вся увага на загони, які намагалися пробитися до Сиваша, щоб перешкодити їм у цьому».

Важкий бронеавтомобіль «Гайдамака», який використовували в поході на Крим навесні 1918 року
Важкий бронеавтомобіль «Гайдамака», який використовували в поході на Крим навесні 1918 року


У другій половині дня 18 квітня українські та німецькі підрозділи вступили в бій із «червоними», що займали позиції в Якимівці. Загони Івана Федька і Георгія Кочергіна були вщент розгромлені, при цьому був знищений і їхній бронепоїзд, оснащений майданчиком з бомбометами. Уцілілі червоногвардійці, зібравши провіант, відступили до Новоолексіївки, а потім, давши гак через Генічеськ, – до Сальківського перешийку, що з'єднує Чонгарській півострів із материком.

Станція Салькове була взята, і українські частини увійшли на Чонгарський півострів. Болбочан 20 квітня відіслав з Мелітополя на південь всю піхоту

Хоча Борис Монкевич і пише, що вся дорога на південь була вільна від ворога, а Кримській групі протистояли лише невеликі загони більшовиків, які «кидались з боку в бік», темп наступу сповільнився. Найімовірніше, українсько-німецький авангард увечері 18 квітня натрапив на радянську оборонну лінію на Сальківському перешийку, перед якою загін червоногвардійців під керівництвом Петра Грудачева розібрав залізничні колії. Вранці 19 квітня взяти позицію з ходу не вдалося. Але Федько, отримавши в той же день звістку про падіння Армянська, залишив Чонгар і відбув зі своїми військами до Джанкоя, так що або ввечері, або вже наступного дня станція Салькове була взята і українські частини увійшли на Чонгарський півострів. Отримавши звістку про це, Болбочан 20 квітня відіслав з Мелітополя на південь всю піхоту, доручивши Петріву пізніше перегнати до Криму ешелони.

Але перед цим відбулася зустріч українського та німецького командувачів. Болбочан був змушений, як молодший за чином, відкрити Роберту Кошу мету своєї експедиції і визнати його верховенство в разі проведення спільних операцій. Кош відмовляв Болбочана від прориву через Сиваш, пропонував йому дочекатися понтонів або взяти німецькі бронепотяги. Але той відмовився, оскільки прагнув досягти Севастополя першим, а до того ж, зовсім не збирався штурмувати Чонгарські позиції в лоб. За спогадами Монкевича:

«Болбочан ще в Мелітополі був підготовлений до того, що йому доведеться переправити через Сиваш ударну групу на човнах. З цією метою взяті з Мелітополя човни, захоплені у більшовиків, які всю дорогу ремонтувалися, озброювалися і готувалися до спуску».

Однак головною зброєю українців були не катери, а інформація. Після захоплення 15 квітня «дроздовцями» Якимівки телеграфне сполучення між Кримом і Таврією було порушене. Але на той час це було звичайною справою, так що в Сімферополі особливого значення обриву зв'язку не надали, вважаючи, що Мелітополь все ще тримається. Командири розгромлених загонів, які пробилися до Криму, не могли чітко окреслити стан справ і своїми неточними показаннями в штабі в Джанкої вносили ще більшу плутанину. В результаті ці загони були визнані дезертирами і відіслані до столиці для розформування і суду.

На Сиваській оборонній ділянці, зрозуміло, знали про прорив фронту під Мелітополем, але «червоні» не усвідомлювали масштабів катастрофи, що спіткала їх, і вже точно не очікували побачити українців на Чонгарі так скоро.

Кримська група захопила в полон одного штабного більшовика, який знав шифр. Тепер кілька разів на день Болбочан відсилав до Сімферополя туманні донесення

Якби цього було мало, Кримська група захопила в полон одного штабного більшовика, який знав шифр. Тепер кілька разів на день Болбочан відсилав до Сімферополя туманні донесення, що, мовляв, фронт перед Сивашем прорвали, але «радянські» частини відходять в порядку, зберігши навіть бронепотяги. За словами Монкевича:

«Не маючи інших відомостей, «Штаб Оборони Кримської Республіки» змушений був цьому вірити, хоча постійно категорично вимагав подробиць. Болбочан у таких випадках переривав розмову і цим ще більше збивав з пантелику Штаб Оборони, який не знав, чи вірити цьому повідомленню, чи ні. Поїхати назустріч відступаючим ніхто не хотів після того, як одна група сміливих поїхала з Сиваша для пошуків штабу армії і налагодження зв'язку з ним – і не повернулася, і не подала досі ніяких відомостей».

Петро Болбочан
Петро Болбочан


Більше того, згадував Петрів, більшовицьке командування навіть віддавало суворі накази Болбочану відходити організовано й очищати тили від «бандитів, які в декількох місцях зіпсували залізницю». Загалом, прибуття українців на Чонгар стало для «червоних» сюрпризом.

У ніч на 21 квітня головні сили Кримської групи зосередилися в Новоолексіївці, а авангардні частини пройшли весь Чонгарський півострів і вийшли до передових радянських позицій, місцями маскуючись, а місцями видаючи себе за більшовиків, які відступають. Завдяки цьому вдалося оглянути «червоні» укріплення і намітити маршрут десантів. Оскільки полк Федька готувався до контратаки на Джанкой, міст через Сиваш захищав лише невеликий загін. Однак і цього могло бути досить, оскільки міст мав бути замінованим.

Але вранці 21 квітня в обох сторін щось пішло не так. За спогадами Никифора Авраменка, у світанковому тумані українські солдати помітили початок мінування мосту чотирма червоногвардійцями на чолі з Леонідом Літуненком і відкрили по мосту «шрапнельний і кулеметний вогонь». Артилерійська перестрілка тривала цілий день. Паралельно Болбочан змінив початковий план штурму Сиваша: замість десанту з катерів він вирішив захопити міст за допомогою дрезини.

Для цього в штаб викликали командира першої сотні Запорозького полку Петра Зілинського-Содоля, який вже заслужив репутацію «найвідважніший зі сміливців». Відібравши 20 найкращих бійців, озброєних ручними кулеметами, він дрезиною пізно вночі з 21 на 22 квітня проскочив передмостові укріплення і в'їхав на міст. За ним повним ходом рухалися два бронепотяги.

На кримській стороні більшовики почули перестрілку бронепотягів із передовими заставами і відкрили загороджувальний вогонь з гармат по мосту, але в цей момент дрезина Зілинського досягла берега, закидавши захисників ручними гранатами. Потяги артилерійсько-кулеметним вогнем підтримали атаку. Висадившись, піхота вибила більшовиків з окопів і відразу ж стала готувати їх на випадок контрнаступу. «Червоні» побігли. Паніка була настільки сильною, що відступаючи більшовики з двох мін зуміли підірвати тільки одну, та й ту не дуже вдало. Другу міну українці вчасно скинули у воду. Згідно з Монкевичем:

«Болбочан поставив у той час на іншому кінці мосту батарею і наказав стріляти в разі контрнаступу. Разом з тим наказав переправлятися частинам групи на іншу сторону. З огляду на те, що залізнична колія на мосту була зіпсована вибухом міни, козаки просто на руках через міст і греблю почали переносити кулемети, вози, гармати. Спішно пересувалася піхота, кіннота і на ранок позиції на лінії ст. Таганаш були закріплені за українським військом».

22 квітня Болбочан твердо стояв на кримській землі. Невелика група більшовиків потрапила в полон

Започаткована наспіх спроба «червоних», які схаменулися, відбити Таганаш (нині – Солоне Озеро) у Кримської групи не увінчалася успіхом, і вранці 22 квітня Болбочан твердо стояв на кримській землі. Невелика група більшовиків потрапила в полон, були захоплені 30 кулеметів, маса гвинтівок і півбатареї знарядь з кіньми.

У середині дня нарком закордонних справ Росії Георгій Чичерін надіслав до Берліна ноту протесту:

«Просування до Криму є істотним порушенням Брестського миру, адже є вторгненням в межі Радянської Республіки. Вторгнення загрожує нашому Чорноморському флоту, що може спричинити зіткнення, викликані інтересами самозбереження флоту. Народний комісар закордонних справ сподівається, що подальше просування військ у Криму буде припинене, і просить німецький уряд повідомити негайно про подальше».

Тим часом Болбочан наказав наступати на Джанкой вже наявними силами, не чекаючи переправи через пошкоджений міст інших частин. З Таганаша він телеграфом зв'язався з Кошем і поінформував його про успіх. Той, не повіривши, послав бронепотяг для оцінки ситуації, а сам наказав Болбочану залишатися на зайнятих позиціях. Але Болбочан відповів відмовою і не пропустив німецький бронепотяг через Сиваш. Німці, у свою чергу, спробували затримати в Мелітополі ешелони Петріва, однак безуспішно. Це був перший, і, на жаль, не останній українсько-німецький конфлікт у Криму.

У будь-якому випадку Кримська група рушила вперед і, до вечора 22 квітня, змітаючи перед містом більшовицький заслін, увійшла до зайнятого німцями Джанкоя.

Сергій Громенко – кримський історик і публіцист, кандидат історичних наук

https://www.radiosvoboda.org/a/28522021.html

Сьогодні 15 серпня 2016 року в Польщі вшанували УНР

Пам'ятний хрест бійцям УНР.

У Міноборони Польщі ушанували сьогодні пам'ять воїнів УНР. Їх могили знаходяться на православному кладовищі Варшави



Представник Міністерства оборони Польщі поклав квіти до пам'ятників воїнам Української Народної Республіки. Про це говориться в повідомленні Міністерства оборони Польщі.



Фото: Міноборони Польщі

"Директор політичного кабінету Бартоломей Мисевичвич поклав квіти до пам'ятників воїнам Української Народної Республіки, які боролися за свободу України і Польщі в 1918-19 роках", - говориться в повідомленні.



Фото: Міноборони Польщі

Могили воїнів УНР знаходяться на православному кладовищі Варшави.


Фото: Міноборони Польщі

Як повідомлялося, 8 липня після офіційних зустрічей у рамках саміту НАТО, президент України Петро Порошенко ушанував пам'ять жертв Волинської трагедії, які загинули від рук українців. Зокрема, він поклав квіти, вставши на коліно перед пам'ятником

http://www.segodnya.ua/world/v-minoborony-polshi-pochtili-pamyat-voinov-unr-742945.html

23 лютого для України свято, чи звичайний день?

23 лютого - 54й день року в григоріанському календарі. Окрім купи подій, що сталися в цей день впродовж багатьох сторіч, деякі держави визнають цей день як свято.
23
День захисника Вітчизни - свято, що встановлене в СРСР в 1922 р. як «День Червоної Армії і Флоту». З 1949 до 1993 рр. носив назву «День Радянської Армії і Військово-Морського флоту». Дивлячись на назви свята, виникає декілька питань, але про них пізніше. Зараз, трохи історії.
Робітничо-Селянська Червона Армія - заснована 15 (28) січня 1918 року. Приблизно в цей же час, 9 (22) січня 1918 року, відбувається проголошення IV Універсалу Української Центральної Ради. Причинами проголошення Універсалу стали: втрата надій на створення федеративної демократичної Росії; загроза захоплення більшовиками України; необхідність ведення мирних переговорів з іншими державами. Наслідки були як приємні, так і не дуже: створення самостійної української держави; самостійне ведення переговорів з іншими державами; 8-годинний робочий день; більшовицьке повстання у Києві; бій під Крутами між радянськими військами  та загоном українських добровольців, який складався з курсантів військової школи та студентів, тощо. На початку лютого 1918 р. більшовицькими військами було захоплено більшу частину України і Криму.
Червона Армія заснована в Росії, більшовики, що захопили Україну у 1918 р. та війська під Крутами - теж з Росії. Виходить, що ми святкуємо свято людей, які нас вбивали та відібрали нашу незалежність.
Мало хто знає, але  в Україні, День Збройних Сил відзначається щорічно, 6 грудня.
Записати
Якщо Україна має свої свято, аналогічне радянському, чому 23 лютого для нас все ще свято? Відповідь на це питання зовсім не складна.
Другий президент України, вельмишановний та всіма улюблений Л. Д. Кучма, видає указ Про День захисника Вітчизни.
Записати
У 2008 році третій, теж вельмишановний, президент В. А. Ющенко, спробував змінити ситуацію. Він проголосив "справжнім Днем захисника Вітчизни" 29 січня (бій під Крутами). Але ініціативу не підтримали, все лишилося без змін.
Особисто мені, людині, що народилася вже в незалежній Україні, 6 грудня ближче до душі, хоча в дитинстві мені таки нав'язували радянське свято. 23 лютого - день який мав лишитися в СРСР, але реальність інакша. Більшість людей, все ще живе в СРСР.
Читачу важливо зрозуміти, я не змушую відмовитися від радянського свята, кожен має сам визначитися де він живе і що він святкує.

Матеріали:
Вікіпедія
Практичний довідник "Історія України". Автори: Т. Ю. Земерова, І. М. Скирда.

Поштові марки Української Народної Республіки.

В результаті розпаду Російської імперії в кінці 1917 на початку 1918 року на Україні була створена незалежна держава, Українська Народна Республіка. Усі поштові відділення колишньої імперії на території України потрапили під юрисдикцію новоствореного Міністерства пошти і телеграфу .Першим міністром пошти і телеграфу став Шаповал Микита Юхимович.
Файл:Шаповал Микита Юхимович.jpg
Очевидно, створення власних поштових марок стало одним з перших завдань міністерства.Практично відразу почалася робота по створенню ескізів і кліше.До роботи над марками залучили відомих українських  художників Г.НарбутаА.Середу і Л.Обозненка.18 квітня 1918 року Центральна рада видає закон, за яким вводить марки-гроші взамін розмінних монет які зникли з обігу.В середині червня 1918 року тираж марок був готовий і надійшов у користування.Були випущені марки-гроші з номіналом 10,20,30,40 і 50 шагів.
   

Марки-гроші друкували на картоні а з зі зворотнього боку був надпис :"ходить нарівні з дзвінкою монетою".
Разом з тим тривала підготовка і до випуску поштових марок.Спочатку планувалося використати проекти марок Г.Нарбута із зображенням князя Костянтина Островського, гетьмана Петра Дорошенка,філософа Григорія Сковороди а також роботи інших художників.Проте виявилося що підготовка до виробництва потребує великих коштів.Тому вирішили використати кліше марок-грошей,які вже були.Перша серія з 5 марок державної пошти УНР вийшла 18 липня 1918 року.На відміну від марок-грошей вони були віддруковані на звичайному папері і без зубців.





Уся серія отримала назву "шагівка". Практично обидві серії, і марки-гроші і поштові використовувалися і як марки, і як гроші.Було випущено багато фальсифікату бо ступінь захисту був дуже низький.Вилучені з обігу марки УНР були у 1919 році Радянською владою.
Переглянути у кращій якості і закачати зображення можна тут
Счетчик посещений Counter.CO.KZ - бесплатный счетчик на любой вкус!

Герої Українського неба. Пілоти Визвольної Війни 1917-1920 рр.

На 22-му році української незалежності я, цілком випадково, натрапив на невідому мені  досі інформацію про авіацію України часів визвольних змагань в період 1917-1920 рр.  

Для перегляду пропоную тільки маленький елемент цієї цікавої розвідки.

Отже: Франко Петро Іванович (21.06.1890-28.06.1941)

сотник, льотчик-дозорець. Син видатного українського письменника Івана Франка, народився у с. Нагуєвичі біля Дрогобича. Закінчив Львівську Політехніку, школу старшин піхоти у Вінер-Нойштадт, літну школу у м. Райльовац під Сараєвом (1916). Вступив на українську службу в ранзі поручика, з 1.01.1919 — сотник. З 1.01.1918 був референтом авіаційних справ Державного військового секретаріату ЗУНР та очолював Летунський відділ Галицької армії. 4.01.1919, виконуючи з льотчиком В. Кавутою бойове завдання, збитий поляками і потрапив у полон, звідки невдовзі втік та 21.01.1919 повернувся у Летунський відділ. Залишався командиром Летунського відділу до 26.03.1919, а референтом авіаційних справ — до 10.04.1919. 14.04.1919 відбув із місією Українського Червоного Хреста до Белграда. У 1922 р. повернувся на батьківщину і працював викладачем у Коломийській гімназії, у 1931 р. виїхав до СРСР, став старшим науковим співробітником Інституту прикладної хімії в Харкові. У 1936 повернувся до Східної Галичини, викладав у гімназіях Львова та Яворова. Протягом 1939–1941 рр. декан товарознавчого факультету Українського державного інституту радянської торгівлі у Львові. У 1940 р. обраний депутатом Верховної ради УРСР. Заарештований у червні 1941 р. у Львові. За одними даними, загинув під час втечі на ст. Прошова поблизу Тернополя, за іншими — страчений у в’язниці. Автор спогадів про Летунський відділ Галицької армії (ЦДІА у м. Львові. — Ф. 640. — особистий фонд П. І. Франка; Франко П. Летунський відділ УГА//Літопис Червоної Калини. — Львів, 1937. — Ч. 10. — С. 3–5; Ч. 11. — С. 9–11).

Громадянам України з екранів зомбоящиків розповідають про що завгодно, обходячи стороною нашу історію, Україну та й нас самих.

Весь матеріал про авіацію України початку ХХ століття можна знайти тут.

Полк чорних запорожців

Більшість більшовицьких та білогвардійських командирів у своїх мемуарах не розрізняли окремих частин армії УНР. Своїх ворогів вони іменували презирливим прізвиськом «петлюрівці», роблячи виняток хіба-що галичанам. Проте був загадковий загін чорношличників який і білі, і червоні таки називали саме так

Вони явно панічно боялися цього загону. Чорношличники з’являлися завжди лиховісно і несподівано, не дарували милості ворогам. Чорношличники тікали від будь-яких переслідувань…

За всіма цими байками, якими більшовики і білогвардійці навіть за багато років після війни лякали дітей, стояла цілком реальна військова частина армії УНР – кінний полк Чорних запорожців.

Чорношличники.

Початком полку Чорних запорожців став Окремий запорізький загін, сформований у лютому 1918 року із захисників Києва. У керованому підполковником Петром Болбочаном 2-му пішому курені (батальйоні) з’явилася команда з 50 кінних розвідників. Очолив її військовий урядовець Іван Благо. Після звільнення Києва і Полтави до Запорізького загону повалили добровольці, і вже невдовзі загін перетворився на бригаду, а відтак – на дивізію. В Полтаві розвідницька команда 2-го Запорізького пішого полку розгорнутого з 2-го куреня, значно поповнилася людьми і була перетворена на кінну сотню. Урядовець Благо передав командування сотнею кадровому військовому-кавалеристу сотникові Миколі Римському-Корсакову.

Хорунжий Мезенцев і підстаршина Головатенко

Кінна сотня 2-го Запорізького полку тоді була вдягнена у строї кубанських козаків – захисні бешмети і темно-сині черкески. Крім того, за рішенням командування усім кіннотникам Запорізької дивізії був призначений головний убір – козацька шапка з матерчатим шликом. Кіннотникам 2-го полку мали носити шлики чорного кольору. Через це козаків сотні Римського-Корсакова почали називати Чорними шликами, або чорношличниками.

Бойовий шлях сотні пройшов у лавах полку підполковника Болбочана – вони визволяли від більшовиків Харків, Катеринослав (Дніпропетровськ), Олександрівськ (Запоріжжя) та Крим. За гетьмана Скоропадського Чорні шлики у складі 2-го Запорізького полку охороняли українські кордони. Війна для них не припинилася, запорожці мусили постійно відбивати напади більшовицьких банд, які з російського боку проривалися на Донбас, Харківщину та Чернігівщину. Сотня Чорних шликів була також ударною силою протигетьманського перевороту в Харкові. Саме чорношличники заарештували командувача Харківського корпусу генерала Лігнау та керівництво міста. Вони ж очистили від гетьманців та анархістів Полтаву. На Харківщині, Полтавщині та Донбасі було встановлено владу Директорії Української Народної Республіки.

Болбочанівці

Після перевороту Директорії Окрему запорізьку дивізію було розгорнуто вармійський корпус. Чорнишличників переформували в кінний дивізіон. Кадром для поповнення сотні мали стати повстанці, загони яких масово з’являлися по всій Україні. Отут і виникли проблеми.

Розпочавши повстання проти гетьмана Скоропадського, соціалісти Петлюра і Винниченко зробили ставку на сільський люмпен – голоту, гультіпак та волоцюг. Звір випестуваний проти гетьмана, по закінченню повстання накинувся на своїх же творців. Сільський люмпен залюбки підхопив гасла більшовиків та анархістів і розвернув зброю вже проти нової української влади. За рік, розсмакувавши владу більшовиків ті самі люди билися в повстанських загонах вже проти червоних. Але це сталося набагато пізніше.

командир полку полковник Петро Дяченко

Повстанці залучені до штатних військових частин сіяли анархію і хаос. Їхніми стараннями було розкладено 11-ту пішу та Сірожупанну дивізії. Але з чорношличниками цей фокус не пройшов, їхні командири душили непослух у зародку. «Пустив і я свого коня навперейми повстанцеві й, догнавши, звалив коня разом із їздцем та, зіскочивши, почав ручкою пістоля вчити дисципліни… Удосвіта під'їхав учорашній «хрещеник» із забинтованою головою і по-службовому запитав, що має робити далі», – згадував пізніше полковник Петро Дяченко.

З початком навали російських більшовиків тили українського війська почали руйнувати загони анархістів Махна, Чередняка, Ковтуна, Сахарова, лівого есера Шинкаря та більшовицькі ревкоми. Військ проти цих банд майже не було – їх потребував фронт. До справи взялися нечисленні загони української кінноти. Наприкінці грудня бандам Махна вдалося захопити важливий залізничний вузол у Лозовій і відрізати Харків від українського гарнізону в Катеринославі. У Лозову було кинуто дивізіон Чорних шликів на чолі зі значковим (поручником) Петром Дяченком. Стрімким ударом чорношличники викинули «батьку» зі станції і захопили багаті трофеї – два вагони сірого та чорного сукна і три вагони цукру. Після виведення дивізіону до Кременчука значковий Дяченко навідав місцевих кравців і замовив їм з трофейного сукна повний комплект одностроїв на полк. Розплатився він з кравцями трофейним цукром.

Коли командувач Лівобережної групи армії УНР отаман (генерал) Болбочан приїхав на огляд, чорношличники зустріли його в новісіньких чорних жупанах та сірих черкесках. Значковому Дяченку довелося давати пояснення– отаман Болбочан не пробачав мародерства. Коли ж командувачу довели, що нову форму «оплатив» батько Махно, отаман Болбочан похвалив вершників. «Навіть царська гвардія не виглядала краще», – зазначив командувач і дозволив чорношличникам називатися дивізіоном ім. отамана Болбочана. Чорношличники стали болбочанівцями.

полковник Болбочан, командувач запорізького корпусу і лівобережної групи армії УНР

Під час відступу запорізького корпусу з Харкова та боїв біля Полтави, Чорні шлики прикривали боями відхід своїх. Ситуація складалася не на їхню користь – сніг взявся крижаною кіркою, яка ранила ноги коням. Кіннота, яка за інших умов наробила б червоним багато лиха, мусила воювати з ними… пішки.

22 січня до розташування відведених на відпочинок болбочанівців прискакав штабний старшина, який повідомив, що в Кременчуці сталося лихо– гайдамаки сотника Волоха з наказу Головного Отамана Петлюри заарештували командувача Лівобережної групи армії УНР отамана Болбочана за звинуваченням у зраді. Розлючений дивізіон чвалом долетів до штабу і разом з піхотинцями полку ім. Мазепи оточив будівлю. Чорні шлики вирізали б гайдамаків до ноги. Але Петро Болбочан не хотів кроволиття між українцями і наказав козакам віддати справу на милість суду. Запорожці мусили відступити. Петро Болбочан був відвезений до Києва. Його подальша доля була трагічна. За півроку за звинуваченням в зраді він був розстріляний за наказом Петлюри

Командирові Чорних шликів сотникові Римському-Корсакову загрожувало покарання, тож він мусив залишити дивізіон. Новим і останнім командиром дивізіону, а з березня 1919 року – полку, став значковий Петро Дяченко. На вимоги командування болбочанівці змінили свою назву і відтоді звалися: полком Чорних запорожців. Але навіть за багато років, вихваляючи мужність того чи іншого свого товариша, ветерани полку писали: «гарний був козак, справжній болбочанівець».

Чорні запорожці

Соціалісти з Директорії всерйоз вважали, що варто замінити кадрового царського військового отамана Болбочана на «вихідця з народу» сотника Волоха і становище на фронті миттю поліпшиться. Та сталося все з точністю до навпаки. Від армії УНР відкололися загони отаманів Григор’єва, Зеленого, Ангела та Хименка. А новосформовані полки Директорії мітингували та відмовлялися виїздити на фронт.

Запорізький корпус продовжував відступати в умовах набагато гірших, ніж доти. Голодні полки охопила епідемія тифу. Соціалісти не спромоглися забезпечити військо харчами та ліками. Полковник Дяченко згадував: «Від дня арешту полковника Болбочана наш полк не отримував грошей, довелося жити за рахунок селян та з того, що здобули на большевиках».

 

                                                                  Сучасна реконструкція однострою Чорних запорожців

Полк Чорних запорожців в цих умовах мусив постійно охороняти фланги і тили піших полків, переважно від розкладених більшовицькою пропагандою петлюрівських же частин. На Запорізький корпус насідали більшовики, а сотник Волох був неспроможний організувати оборону. 12 квітня запорожці були притиснуті до румунського кордону.

Румуни погодилися пропустити корпус до головних сил армії УНР через свою територію. Але дорогою румуни не давали українцям купувати харчів та роззброїли весь корпус. Весь, окрім Чорних запорожців. Командир полкуПетро Дяченко виявив неабиякий дипломатичний хист. Питання забезпечення полку харчами він вирішив просто – банально дав румунському полковникові хабара (подарував трійку коней). Коли ж Чорний полк прийшли роззброювати, чорношличники переконливо пояснили румунам, що цього робити не треба. «Знову жартома, запитав я румуна, чи його вже хто обеззброював?» – згадував полковник Дяченко.

Полк Чорних запорожців був єдиним, хто повернувся до армії УНР зі зброєю, кіньми, боєприпасами та військовим майном. У Чорних шликах тоді було 250 вершників, близько 60 пластунів-піхотинців та 8 кулеметів (з них 4 на тачанках). Разом з нестройовими – 500 козаків та командирів.

Українському військові у той час вдалося стабілізувати фронт і навіть перейти у контрнаступ. Більшовицька політика на зайнятих територіях України призвела до масового повстання селян. Цим скористалися Збройні сили Півдня Росії генерала Денікіна, які повели проти більшовиків свій наступ. У той самий час уряду УНР вдалося укласти перемир’я з поляками і кинути проти червоних Українську галицьку армію. Наново озброєна та переформована у три дивізії Запорізька група наступала до Дніпра. В авангарді йшов полк Чорних шликів: «30 серпня 1919 року наші патрулі ввійшли до Києва, а за ними і весь полк. Місцева людність закидала нас квітами».

За Україну всупереч її уряду

Є чимало причин тому, чому, зайнявши Київ, українська армія здала його білим того самого дня. Крім того, є чимало причин, чому керманичі Директорії так і не змогли утримати владу в Україні, маючи для цього все що треба було. Та головна причина очевидна – Головний Отаман Семен Петлюра і його міністри були просто неспроможні керувати Україною.

Навіть за багато років полковник Дяченко розлючувався: «Чому ми, маючи проти себе 42-й Донський полк і Сімферопольський піший полк (звичайна заслона), опинилися в «любарському трикутнику»; чому, маючи все Правобережжя, ми опинилися взимку без теплого одягу, без чобіт; чому наші старшини і козаки тисячами мерли від тифу; чому, нарешті, Галицька армія перейшла до білих москалів і хто її до цього змусив?» В іншому місці він просто глузував: «Марш через багаті райони… дав змогу господарській частині забезпечитися взуттям, закупивши його засобами полку. На забезпечення згори годі було сподіватись. Такої «буржуазної» звички не було в нашого уряду, хоч він міг би навчитись в УГА, що таке планова господарка…»

невідомі старшини-чорношличники

Соціалісти з уряду УНР організувати господарство у тилу не могли, позаяк не вміли. Проте, не довіряючи українським командирам, вони завели в армії «державну інспектуру», що фактично був інститутом комісарів, на кшталт більшовицьких. Інспектори не так допомагали командирам частин, як сіяли недовіру між старшинами та козаками. У Чорному полку такого інспектора здихалися дуже швидко – за першого ж бою його затягли на передову, після чого інспектор випарувався сам. Такі умови забезпечення і настрої в середині підрозділів, косили українське військо гірше за ворога. Бійців-українців вибивав тиф. Їх виснажував голод. Багато хто не витримував і перебігав до білих. Проте Чорний полк навіть за таких умов лишався кращим. За Вільну Україну чорношличники билися з одержимістю фанатиків, навіть не завдяки урядові УНР, а всупереч йому.

Чорні не могли змінити забезпечення всього війська, проте вони створили систему постачання власного полку через реалізацію трофейного майна. Чорні не могли без уряду збільшити полк кількісно, проте вони посилювали його якісно. «Постій у Кременчуці використав я для форсованих навчань не тільки польової служби (переважно вночі), а й до формальної муштри», – описував полковник Дяченко відпочинок чорношличників у тилу.

Нарешті Чорні Запорожці не могли без уряду поліпшити своє озброєння. Натомість вони били противника психологічно. Для сіяння паніки у ворожих лавах як раз і були потрібні чорні жупани, чорні шлики, чорні прапорці на списах і… слава лиховісних воїнів, які не дарують милості ворогам та й самі у полон не здаються. Полковник Дяченко в своїх мемуарах, немов між іншим, згадував: «Звичайно, ми порубали комісарів», або: «Полонених не було, бо полк рідко брав їх». Лиховісну вдачу чорношличників підтверджували чимало сучасників. «Чорношличники… до полону не здавались, бились одчайдушно. Мали славу нещадних і непримиренних… Люди, що, крім непогамовної одваги, готові на найнебезпечніше діло, стратили з почуттям страху все інше людське, добре», – згадував ад’ютант 2-го Запорізького полку сотник Нікіфор Авраменко. З ним погоджувався колишній командувач армії УНР генерал Михайло Омелянович-Павленко: «Про Чорних Запорожців треба говорити окремо… Де стався який бешкет, – Чорні; славне військове діло – вони ж…» І водночас: «Рідко яка частина в армії могла похвалитися такими бойовими трофеями, як Чорні: десятки великих і малих гармат, сотні кулеметів, тисячі бранців, про обози й згадувати не випадає… Це був правдивий виліт соколів. Козаки в усьому чорному, з летючими в повітрі довгими шликами викликали серед ворога переполох».

Все це правда. Чорні запорожці не були світлими лицарями з казки. Це були хижі, жорстокі і надзвичайно хоробрі вовки війни. Очевидно, що в тих умовах ніхто інший краще за них воювати просто не зміг би. А НЕ воювати було не можна – на карту покладено було долю країни. Полковник Болбочан у такій би ситуації сказав: «Ми перед Батьківщиною свій обов’язок виконали чесно, а як хто нас буде в чім-небудь обвинувачувати, хай робить це той, хто більше нас зробив для Батьківщини».

Чорний шлях у легенду

У листопаді 1919 року разом із залишками армії УНР полк Чорних запорожців був затиснутий в трикутнику Любар – Чортория –Миропіль між поляками, більшовиками та білогвардійцями. Було вирішено переходити до рейдової партизанської війни. 6 грудня полк Чорних разом з похідною групою армії УНР вирушив у Зимовий похід. Це був зоряний час для Чорних запорожців. Далекі рейди і стрімкі маневри були їхньою стихією. долаючи всі ворожі застави, Чорний полк на багато кілометрів відривався від українських похідних колон і мов привид з’являвся за спиною у денікінських та червоних гарнізонів.

17 грудня Чорні шлики наскочили на Ставище і вирубали шаблями штаб білогвардійського генерала Ніколая Брєдова, того самого, що в Києві переміг «петлюрівців, які не стріляли в білих». Генерал утік від козаків на автомобілі, покинувши чорношличникам і своїх офіцерів і штабне майно. 24 січня 1920 року Чорні зустріли делегацію денікінців, що просили в українців перемир’я. Білим було вже не до «єдиної-неділимої» – вони відступали. Почалася війна з більшовиками. 10 лютого Чорні запорожці і Мазепинський полк вибили більшовицький гарнізон у Смілі.

15 лютого Чорні Шлики по кризі перейшли Дніпро і взяли Золотоношу. Це було останнє повернення Українського війська на Лівобережжя. Чорні запорожці, серед яких понад половину становили полтавчани та харків’яни рвалися до рідних місць. Аж несподівано отримали наказ – повертатися до з’єднання з частинами Армії УНР, що проходили переформування на польській території. Дорогою назад Чорні шлики навідалися до маєтку Давіда Бронштейна – батька жахливого Льва Троцького. Заможний землевласник Бронштейн (ще й доти не скривджений ані білими, ані українцями) босим утік зі свого маєтку і більше туди не повернувся.

6 травня 1920 року Чорні запорожці завершили Зимовий похід. Цікавий факт. Армія УНР, яка вирушала у похід в чисельності близько 10 тис осіб, повернулася в складі 2100 багнетів та 580 шабель, разом з нестройовими – 4319 осіб. На цьому тлі полк Чорних запорожців розпочав похід в чисельності 417 людей. А повернулося 300 шабель, сотня пластунів-піхотинців, 12 кулеметів на тачанках, 18 легких кулеметів та батарея з 2-х гармат. Загалом понад 500 людей – більше, ніж вирушило у похід. Полк мав кіннотне ядро, кулеметні тачанки для створення щільного вогню, гармати для протидії ворожим тачанкам та піхоту для охорони своїх тачанок і гармат у бою.

Наступні півроку Чорні запорожці били більшовиків спільно з поляками. 18 травня Чорні шлики зійшлися в шаблі з бригадою Григорія Котовського, причому сам Котовський ледве уникнув полону. В розпал бою полковник Дяченко переплутав його з іншим українським старшиною, і це врятувало червоного комбрига. 29 вересня чорношличники взяли в полон 300 червоноармійців, обоз із майном на 100 возів та п’ять підвід гарматних снарядів. Але це були останні перемоги Чорного полку.

2 жовтня 1920 року у Ризі було розпочато переговори між Польщею та Радянським Союзом. Представників Петлюри до переговорів не допустили. Українське військо мусило відступати до ріки Збруч. 20 листопада полк Чорних запорожців був інтернований поляками. Для українців війна була завершена.

Чорні запорожці зникли. Колишні вояки роз’їхалися по всьому світові. Проте чорношличники ще довго продовжували жити в пам’яті більшовицьких та білогвардійських командирів. В жахливих снах бачили вони сяючі шаблі вершників у шапках з чорними шликами.

Джерело

УНР, Бой под крутами - вся правда_2 часть

Бой под Крутами. Как это было на самом деле. Часть 2. Убогость Центральной Рады и мифическое войско

 Советские учебники убеждали нас в том, что советская власть и Центральная Рада были...

...кровными врагами. А современные творения «историков» еще и утверждают, что большевики были сплошь «москалями», которые люто ненавидели всё украинское. О, как же они заблуждаются!

Окончание. Начало читайте ЗДЕСЬ.

или здесь http://blog.i.ua/user/769929/994864/

Начало хаоса

Откровение третье: большевики были одними из первых, кто оказал поддержку Центральной Раде и признал её как «украинскую власть». Впрочем, самыми первыми её признали немцы и австрийцы, и на это у них были свои причины. Как известно, расшатывание внутриполитической ситуации в России было выгодно для стран Тройственного Союза, поскольку это ослабило бы или вовсе вывело из войны их крупного противника, на фронтах с которым находилась треть германской, половина турецкой и большая часть австрийской армии. Поэтому они всячески поддерживали все, как сегодня сказали бы, «деструктивные силы» внутри России, к которым следует отнести половину тогдашних политических партий и движений.

[ Читать дальше ]
 


 

Рейтинг блогов

УНР, Бой под Kрутами - вся правда

Честно признаюсь, что скопипастил это из сообщества "Политические оппоненты". Потому что считаю, что всю правду, а не пропагандистскую версию, о тех событиях должен знать каждый. 

Источник:   http://www.from-ua.com/voice/4c1adb0503274.html 

 

Нет занятия глупее, чем ритуальные поклонения заказным политическим мифам. И нет занятия увлекательнее, чем их развенчивание. Хотя иногда...

...при этом становится искренне жаль людей, рыдающих над низвергнутыми идолами.
Хотя Виктор Андреевич от нас ушел (на свою пасеку), и похоже, что навсегда, дело его живет и процветает. Утвержденные им праздничные и памятные даты новая власть продолжает автоматически отмечать, не особо даже задумываясь об их сути и соответствии исторической правде и здравому смыслу. Поздравив нас с очередным Днем Соборности двух канувших в Лету республик времен Гражданской войны, державные мужи готовятся тащить венки к другому памятнику той эпохи – героическим защитникам железнодорожной станции Круты. Впрочем, возможно, обойдутся несколькими букетами цветов, поскольку возложение венков нынче стало мероприятием небезопасным.


Легенды и мифы древней Украины


Официальная легенда события, которая за несколько последних лет проела плешь в мозгах школьников и телезрителей, выглядит примерно так. К началу 1918 года, после многовековой «боротьбы», Украина наконец восстановила свою государственность. Цвет украинской творческой интеллигенции (поэты, писатели, историки, журналисты, бандуристы) объединились в Центральную Раду, которой сама Матерь Божия выписала мандат быть главным и единственным органом власти в провозглашенной ею же УНР. В общем, весь украинский народ по этому поводу радовался и ликовал, готовясь зажить богато и счастливо, а в Киеве так вообще второй месяц подряд не прекращались святки. 
Но тут, подло и внезапно, из голодной и замерзающей Московии на святую землю нэньки-Украины вторглись бесчисленные орды голодных и кровожадных большевиков-кацапов. Тысяч сто, а то и двести! Хотя некоторые поговаривают, что было их не меньше миллиона! И вёл их кровавый подручный кровавого Ленина большевик Муравьев. Это обутое в лапти и размахивающее балалайками воинство с улюлюканьем и свистом двигалось прямо на Киев, дымя махоркой в вагонах-теплушках, на крышах которых плясала «Яблочко» и стреляла из маузеров в прохожих революционная матросня. Двигалось, чтобы в злости своей уничтожить украинскую государственность, а заодно отожраться на украинских харчах. [ Читать дальше ]

 

Рейтинг блогов
Страницы:
1
2
предыдущая
следующая