К. Паустовский. Из "Книги о жизни"
"Некогда блестящий Киев превратился в увеличенную Шполу или Миргород с их казенными присутствиями и заседавшими в них Довгочхунами.
Все в городе было устроено под старосветскую Украину, вплоть до ларька с пряниками под вывеской "О це Тарас с Полтавщины". Длинноусый Тарас был так важен и на нем топорщилась и пылала яркой вышивкой такая белоснежная рубаха, что не каждый отваживался покупать у этого оперного персонажа жамки и мед.
Было непонятно, происходит ли нечто серьезное или разыгрывается пьеса с действующими лицами из "Гайдамаков".
Сообразить, что происходит, не было возможности. Время было судорожное, порывистое, перевороты шли наплывами.. В первые же дни появления каждой новой власти возникали ясные и грозные признаки ее скорого и жалкого падения.
Каждая власть спешила объявить побольше деклараций и декретов, надеясь, что хоть что-нибудь из этих декларации просочится в жизнь и в ней застрянет.
От правления Петлюры, равно как и от правления гетмана, осталось ощущение полной неуверенности в завтрашнем дне и неясности мысли.
Петлюра больше всего надеялся на французов, занимавших в то время Одессу. С севера неумолимо нависали советские войска.
Петлюровцы распускали слухи, будто французы уже идут на выручку Киеву, будто они уже в Виннице, в Фастове и завтра могут появиться даже в Боярке, под самым городом, бравые французские зуавы в красных штанах и защитных фесках. В этом клялся Петлюре его закадычный друг французский консул Энно.
Газеты, ошалевшие от противоречивых слухов, охотно печатали всю эту чепуху, тогда как почти всем было известно, что французы сиднем сидят в Одессе, в своей французской оккупационной зоне, и что "зоны влияний" в городе (французская, греческая и украинская) просто отгорожены друг от друга расшатанными венскими стульями.
Слухи при Петлюре приобрели характер стихийного, почти космического явления, похожего на моровое поветрие. Это был повальный гипноз.
Слухи эти потеряли свое прямое назначение - сообщать вымышленные факты. Слухи приобрели новую сущность, как бы иную субстанцию. Они превратились в средство самоуспокоения, в сильнейшее наркотическое лекарство. Люди обретали надежду на будущее только в слухах. Даже внешне киевляне стали похожи на морфинистов.
При каждом новом слухе у них загорались до тех пор мутные глаза, исчезала обычная вялость, речь из косноязычной превращалась в оживленную и даже остроумную.
Были слухи мимолетные и слухи долго действующие. Они держали людей в обманчивом возбуждении по два-три дня.
Даже самые матерые скептики верили всему, вплоть до того, что Украина будет объявлена одним из департаментов Франции и для торжественного провозглашения этого государственного акта в Киев едет сам президент Пуанкаре или что киноактриса Вера Холодная собрала свою армию и, как Жанна д'Арк, вошла на белом коне во главе своего бесшабашного войска в город Прилуки, где и объявила себя украинской императрицей.
Одно время я записывал все эти слухи, но потом бросил. От этого занятия или смертельно разбаливалась голова, или наступало тихое бешенство. Тогда хотелось уничтожить всех, начиная с Пуанкаре и президента Вильсона и кончая Махно и знаменитым атаманом Зеленым, державшим свою резиденцию в селе Триполье около Киева.
Эти записи я, к сожалению, уничтожил. По существу это был чудовищный апокриф лжи и неудержимой фантазии беспомощных, растерявшихся людей."
Константин Паустовский "Книга о жизни. Начало неведомого века. Фиолетовый луч".
| Автор: M. Bruk |
| 07.06.2015 04:01 |
Тема этой статьи – может стать большой «бомбой» среди моих еврейских уважаемых друзей. Это – больная рана, которая откровенно говоря – уже сильно «заржавела».Тема эта – пересмотр отношения к такой неоднозначной фигуре как Симон Петлюра.
Недавно эту попытку сделала украинская сторона в материале "Симон Петлюра - Боливар украинского народа". Скажу сразу – эта статья включила во мне некие «скрытые рычаги», в связи с чем стали раскрываться важные и интересные идеи. Основная суть – изложена в нижеследующей статье, которая писалась мною для газеты «Еврейский Мир». Но далее стали раскрываться все более глубокие и важные мысли, часть из которых я хочу выставить на обсуждение в этом предисловии (написанном уже после основного текста), а другую часть мы будем выстраивать постепенно в ближайших материалах. Первый вопрос для «затравки»: - Зачем? Зачем нам пересматривать отношение к такой «одиозной» фигуре как Петлюра? На первый взгляд может показаться, что безопаснее тему «убрать в шкаф», чтобы не «бередить раны», так как в еврействе обозленность на Петлюру очень сильна. Сразу подчеркну: у моей семьи есть личные счеты с «образом Петлюры». Во время гражданской войны некие банды, называвшие себя "петлюровцами", ворвались в местечко, где жила семья моего прадеда. Почти вся семья успела спрятаться в подвал. Но мой прадед и его сын, мой дед – не успели спрятаться и были схвачены. Их стали расстреливать. Прадед своим телом накрыл от пуль сына. Он погиб, но дед спасся, вырос, создал семью, родил моего папу и так далее. Поэтому я могу сам предъявлять счет к «образу Петлюры» в связи с убитым "петлюровцами" прадедом. Но... задача мудрого человека – разбирать ситуацию на детали и анализировать чрезвычайно аккуратно. И мы увидим, что, в частности, прикрываясь именем Петлюры, в Украине действовали ужасные бандиты, которые громили евреев... Но также и в то же время громили евреев и красноармейцы и другие шальные банды с их атаманами. При этом бандиты, прикрывавшиеся «брендом» Петлюры в своих разбоях – имели свой интерес в подобном прикрытии...
Сейчас я приведу очень свежую историю, которую предложила в качестве иллюстрации моя жена. Год назад моему киевскому другу (кстати еврею) и очень авторитетному философу и общественному деятелю Новой Украины Валерию Пекару пришло послание от жителей небольшого городка (кажется из Киевской области). Жители говорили, что в их городке появился наглый мужик, который заявляет, что он представляет Правый Сектор и который вымогает какие-то вещи и ценности у людей под видом «реквизирования на нужды армии». На что мудрый Валерий ответил мужикам примерно так: – Возьмите, соберитесь, скрутите сами этого мужика и приведите в милицию. И проверьте там – скорее всего это самозванец и проходимец, прикрывающийся Правым Сектором... Мораль этой истории такова: в смутные времена найдется множество жуликов и негодяев, которые будут выдавать себя за официальных лиц, и прикрываясь этим - особенно когда можно «под шумок» - ограбить и даже убить кого-то... И более важный вопрос – может ли (могла ли) официальная власть контролировать этот беспредел? В годы гражданской войны на территории Украины беспредел был настолько вопиющий, что никакие истории не кажутся невозможными. Поэтому в статье я сделал (набросал) первый эскиз идеи пересмотра отношения к фигуре Петлюры с позиции еврейской общины.
В медиа сейчас «живут» разные типы материалов. И необходимо различать их специфику: а) Большинство материалов российских медиа представляют из себя «пропагандистско-риторический» жанр, к которому необходимо относиться очень аккуратно и (мягко говоря) скептически (как минимум). б) Часть материалов украинской прессы представляют собой чисто информационный ресурс. Его недостаток – «пресность», отсутствие личностных оценок. в) Боевые материалы щирих украинцев – это острые материалы, клеймящие агрессоров, возможно с нецензурными «приправами», это как бы «Наш ответ Чемберлену!» Этот жанр хорошо обрисовал Репин в картине «Запорожцы пишут письмо турецкому султану». г) Материалы с духовными корнями, возможно опирающиеся на «мистические» фундаменты (хотя не всегда этот фундамент виден). У этих текстов – есть целительский «слой», который позволяет прикоснуться к «миру вечности». Это тот мир, который не сотрясается от взаимных обстрелов воинственных оппонентов, так как он более глубокий. В этом мире неуместны грубые эмоции в виде реакций, они сразу выдают диагноз читателя «воспаление мозга». Часть возбудившихся от этих материалов читателей – проявляют свою зараженность «раша-пропагандой» и их «порывы» мы можем «отставить в сторонку». Как уже смог догадаться проницательный читатель – наши материалы обычно относятся к последней из упомянутых категорий. В них нет острых разоблачений и клеймления позором... В них достаточно активно привлекается «глубинный слой» «мудрости Торы» (Библии) - великой книги, которую Б-г дал ЧЕЛОВЕЧЕСТВУ В ПОЛЬЗОВАНИЕ, евреям – на хранение, изучение и преподавание. Часть этих материалов – классические, часть – новаторские, часть – авторские. Возможен вариант, когда какая-то мысль вдруг возмутит Вас и внутри Вас попытается проснуться «сердитый критик». Прошу Вас, не спешите «выстреливать» внезапно всплывшее раздражение, дайте себе дочитать ближайшие несколько абзацев. Скорее всего Вы столкнулись с процедурой «вскрытие нарыва» с последующим его «исцелением». Так что, держите сознание раскрытым – и Вас ждут великие дела.
Следующий блок является абсолютно авторской разработкой. Соединив разные фрагменты своих знаний и своего опыта - удалось сформулировать интереснейшую концепцию. Вы имеете полное право с ней не согласиться. Она имеет статус субъективной и "мифологической" (ненаучной) гипотезы. Но такой же мифологический статус имеют понятия Б-г и душа. Они вненаучны, но позволяют созидать и развиваться.
РЕАБИЛИТАЦИЯ ВЕЛИКИХ ДУШ Ситуация с Петлюрой раскроет для нас суперважный и актуальный жанр – реабилитация великих душ. ВСТУПЛЕНИЕ Одна из моих функциональных обязанностей – помогать евреям пройти кризис потери близкого человека. Я провожу похороны, открытия памятников, читаю молитвы - кадиши и др. Важнейшим процессом является помощь родственникам ушедшего: понять, что значит душа человека, как душа переходит после смерти в другое состояние, как мы можем помочь душе ушедшего человека, как эта душа может помочь нам. Это – одна из моих профессиональных тем. И здесь есть важный момент. В нормальной ситуации – душа уходит из нашего мира со «списком» заслуг и со «списком» проступков. Уникальность же в том, что мы можем, даже после ухода человека – влиять на эти списки. Мы, например, можем делать хорошие дела – в память о человеке – и это увеличивает список его заслуг, с помощью наших ему «даров». Мы можем прощать ущедшего человека – и это приведет к «похудению» списка его проступков. Мы можем обозляться на ушедших людей – и это также повлияет на список их проступков... И здесь могут быть весьма специфические ситуации.
ВЫСОКО-ТУЧНОЕ ОРУЖИЕ (мистически-мифологически-эзотерическое измерение) Представьте себе, что человека незаслуженно обвинили в проступках (например, сделанных чужими людьми, прикрывающимися его именем). Мы вступаем в интереснейшую тему, достойную целой книги. Эта тема – по увлекательности достойна особого внимания. Мы же сейчас лишь приоткроем завесу. Но мне бы хотелось, чтобы Вы, дорогой читатель, ПРОНИКЛИСЬ пониманием – какая тайна скрывается за этими феноменами. Итак, душа находится в мире Истины. И душа находится «под Б-гом», который Абсолютен, и Знает – кто прав и кто виноват. А теперь осознаем, что в интересующем нас случае - в «деле» присутствует «список обвинений», который «отлепляется» от Души человека. И далее начинается самое интересное. Этот
список (обвинений и проклятий в адрес человека) – становится зародышем
«грязевого и теневого кома», который можно образно назвать «тучей» (или черным ангелом). А что происходит с вышеупомянутой «тучей» из «претензий» со стороны? Эта "черная туча" обладает весьма специфическими свойствами – о которых мы поговорим в дальнейшем. а) Эта туча становится «баррикадой», не дающей спуститься в мир благословению – на народ, выходцем из которого был данный человек. Так, «туча» имени Петлюры – очень сильно подавила канал благословения на Украину, которую представлял Петлюра. б) Также эта туча становится баррикадой – по отношению к пострадавшему народу, который шлет проклятия этому человеку. Так, «туча» имени Петлюры – подавляет благословения к евреям, которые продолжают хранить обиду и злость на Петлюру. При этом
некоторые из (мистических) последствий «тучи» для украинцев –
коррумпированность системы, которая таким образом воплощает «кривизну» и
«мрачность» ситуации. В рамках первой статьи я не имею возможность рассказать о всех нюансах этой ситуации. Но скажу главное – серьезнейшей задачей (включая мистическое ее измерение) является работа с этой «тучей», которая позволит оздоровить жизнь – и для украинцев и для евреев. Считаю чрезвычайно важным заметить: Частично «архитекторы» «тучи» - это (в том числе) промосковские политтехнологи, которые используют подобную тучу как сильнейшее «высоко-тучное» оружие «массового поражения» (ВТОМП). Сейчас подобным оружием ВТОМП является истерия, развязанная кремлем вокруг фигуры Бандеры. Вообще кремлины «имеют на вооружении» три «тучи» - имени Мазепы, имени Петлюры и имени Бандеры. Все эти три героических персонажа были патриотами Украины – и мечтали освободить Украину от российско-ордынско-имперского гнета и поэтому рассматриваются Россией как враги. Сейчас самым массовым является раздутый психоз вокруг «имени Бандеры», который (в том числе) «сносит крышу» у множества в прошлом весьма уважаемых людей. Нашей задачей – на духовно-мистическом уровне – должна стать реабилитация этих трех героев. Этим мы (в том числе) разоружим кремлинов и оздоровим духовную жизнь – и украинцев и евреев. В ближайших материалах мы уделим больше внимания сути процессов – «туче-разоружения». А пока – читайте стартовую статью – про АНТИ-ДЕМОНИЗАЦИЮ
В процессе возрождения Украины возник фактор внимания к фигурам Петлюры и Бандеры. Это спровоцировало "приступ" обиды на Украину в том числе у некоторых уважаемых евреев. Некоторые смотрят на ситуацию так: "Петлюра/Бандера - антисемиты и погромщики, подобные Гитлеру, Украина их уважает, значит украинцы - сволочи, фашисты и антисемиты". Но... - это нездоровая логика. АНТИСЕМИТЫ НА "СВЕТУ" Разберем более систематически феномен антисемитизма. Есть фактор лидера и фактор народа. Архетипы лидера представлены фигурами Амана в истории Пурима и царя Антиоха в истории Хануки. Самым выразительным и однозначным вождем-антисемитом в современной истории является Гитлер. Он стал отцом целой системы, он создал идеологию, он организовал инструменты, тактику и стратегию. Гитлер и его детище нацизм - бесспорные фигуры антисемитов. Являются ли все немцы и Германия антисемитами? Совсем не очевидно. В эпоху Гитлера - однозначно да, но в другие эпохи - далеко не факт. Был ли антисемитом Сталин? Вроде бы да. Но... В отличие от Гитлера нет официальных директив от имени Сталина против евреев. Но вроде бы была негласная государственная политика против евреев. А с третьей стороны была массовая эвакуация евреев за Урал и спасение евреев от фашистов. И была победа сталинского Советского Союза над страшным антисемитским гитлеровским режимом. Как нам оценить Сталина? Ответ - РАЗДЕЛИТЬ разные части реальности и оценивать каждый фактор по ОТДЕЛЬНОСТИ.
НАРОДНАЯ СТИХИЯ Во время больших войн и бедствий очень многие народы разбудили в себе "зверя", который имел в том числе антисемитский характер. Народы без "зверя" - это скорее исключение из правил. Но во всех народах были праведники, которые даже рисковали жизнями и спасали евреев. Некоторые народы (украинцы, поляки, прибалты и др.) во времена войн и восстаний (безвластие) организовывали банды погромщиков и убийц или шли на службу к убийцам. В истории Украины было два особенно болезненных подобных периода - Гражданская война и Вторая мировая война, когда евреи очень сильно пострадали от подобных бандитов. Это была "инициатива снизу" в отличие от гитлеризма.
КТО МОГ ВЛИЯТЬ НА НАРОДНУЮ СТИХИЮ? При этом формально украинцы в эти периоды имели властные и/или авторитетные фигуры - в частности Петлюру и Бандеру. Особенность ситуации состоит в том, что имея формальную власть, эти лидеры не могли полноценно и эффективно контролировать стихийные проявления всей той массы народа, которая "числилась" в их рядах. При этом Петлюра и Бандера не издавали погромных указов и даже (по мере сил) пытались остановить беспредел. А главная их проблема в том, что их имя оказалось связанным с этими трагическими эпохами. (Как и моего прадеда убили бандиты, которых называли "петлюровцами"). Подчеркнем, они не "ангелы", но не злодеи типа Амана/Гитлера. Поэтому приравнивать антисемитизм диктатора Гитлера к деяниям Петлюры или Бандеры - некорректно. То, что сделали с фигурами Петлюры и Бандеры, называется демонизация. Им приписали гораздо большую степень ответственности за ситуацию, чем они могли реально иметь.
КОМУ ВЫГОДНО Чтобы нам не попасть в ловушку чужих происков - важно вычислить, кому выгодна демонизация Петлюры/Бандеры. И здесь все вычисляется сравнительно просто. Оба имиджевых процесса над украинскими вождями - это идеологический "проект Москвы", влияющий на умы. Украина пять раз пыталась вырваться из-под России. Три раза неуспешно - с Мазепой при Петре, с Петлюрой после падения царской власти и с Бандерой во вторую мировую войну. И два успешных этапа - распад СССР в 1991 году и Майдан-2014. И после трех первых неудачных попыток Россия очень жестко начинала очернять и демонизировать ключевые фигуры украинских вождей, "смешивая их с грязью". Мы видим точно ту же "чернушную мифологию" и истерию против Украины в действиях сегодняшнего Кремля. Эта напасть очень "заразна" для "неокрепших умов", особенно через телевидение и другие масс-медиа. Наша задача - не обелять и не очернять историю, не становиться жертвами чужих манипуляций, понимать "чья рука" стоит за происками. Взвешенная оценка событий, учитывание множества факторов и объективных возможностей смогут вернуть баланс в анализ истории. И мы должны защищать свой внутренний мир от "теневой заразы" (особенно через ТВ) и научиться питать душу "искрами света".
Также очень важно поставить вопрос: Почему вдруг именно сейчас стало актуальным работать в жанре анти-демонизации? Фигуры и Петлюры и Бандеры "висят" в виртуально-духовном пространстве десятки лет. Иногда ответом на такой вопрос будет - простой волюнтаризм. Автору пришло в голову и он предложил. То есть нашелся автор для новой темы. Но здесь все гораздо "живее". Демонические структуры были взяты на вооружение кремлинами. Сначала из "шкафа" достали фигуру Бандеры и стали им пугать налево и направо. Что важно - ровно по этой же схеме стали "шить" новое "дело" для активистов Новой Украины. Термин "Бандеровцы" как ментальный вирус был запущен кремлепропагандой и стал гулять в "нечистом языке" адептов новой грязе-идеологии. То-есть инициатива ре-оживления этих сущностей принадлежит кремлепропаганде. И далее - оживленный "скелет", вынутый из "шкафа", уже не является безобидным, но агрессивно-опасным. Более того, с таким "демоном" невозможно бороться обычными методами. Это - некая виртуальная сущность, которая "воюет" с нормальным миром по своим правилам и необходимо противопоставить ей - спец.силы. Почему более разумно разоружать "тучи", начиная не с Бандеры, а с Петлюры? Туча Бандеры уже оживилась и стала весьма агрессивной. Поэтому работать с ней непросто. Туча Петлюры - пока еще не была "расчехлена" и поэтому не столь агрессивна. Но она обладает всеми нужными для нашей работы атрибутами. Научившись "разряжать" "тучу" имени Петлюры - мы сможем по аналогии перевести наш принцип и на тучу имени Бандеры. Тема требует развития и мы постепенно этим займемся. Но важно подчеркнуть, что инициатива обращения внимания на проблематику исходит не от нас, а от наших оппонентов. Оживив демонически-паразитарную сущность они поставили нас (силы Света) перед фактором необходимости активной разработки контр-технологий и приемов. |
Дмитро Калинчук.
Більшість більшовицьких та білогвардійських командирів у своїх мемуарах не розрізняли окремих частин армії УНР. Своїх ворогів вони іменували презирливим прізвиськом «петлюрівці», роблячи виняток хіба-що галичанам. Проте був загадковий загін чорношличників який і білі, і червоні таки називали саме так
 |
За всіма цими байками, якими більшовики і білогвардійці навіть за багато років після війни лякали дітей, стояла цілком реальна військова частина армії УНР – кінний полк Чорних запорожців.
Чорношличники.
Початком полку Чорних запорожців став Окремий запорізький загін, сформований у лютому 1918 року із захисників Києва. У керованому підполковником Петром Болбочаном 2-му пішому курені (батальйоні) з’явилася команда з 50 кінних розвідників. Очолив її військовий урядовець Іван Благо. Після звільнення Києва і Полтави до Запорізького загону повалили добровольці, і вже невдовзі загін перетворився на бригаду, а відтак – на дивізію. В Полтаві розвідницька команда 2-го Запорізького пішого полку розгорнутого з 2-го куреня, значно поповнилася людьми і була перетворена на кінну сотню. Урядовець Благо передав командування сотнею кадровому військовому-кавалеристу сотникові Миколі Римському-Корсакову.
Хорунжий Мезенцев і підстаршина Головатенко
Кінна сотня 2-го Запорізького полку тоді була вдягнена у строї кубанських козаків – захисні бешмети і темно-сині черкески. Крім того, за рішенням командування усім кіннотникам Запорізької дивізії був призначений головний убір – козацька шапка з матерчатим шликом. Кіннотникам 2-го полку мали носити шлики чорного кольору. Через це козаків сотні Римського-Корсакова почали називати Чорними шликами, або чорношличниками.
Бойовий шлях сотні пройшов у лавах полку підполковника Болбочана – вони визволяли від більшовиків Харків, Катеринослав (Дніпропетровськ), Олександрівськ (Запоріжжя) та Крим. За гетьмана Скоропадського Чорні шлики у складі 2-го Запорізького полку охороняли українські кордони. Війна для них не припинилася, запорожці мусили постійно відбивати напади більшовицьких банд, які з російського боку проривалися на Донбас, Харківщину та Чернігівщину. Сотня Чорних шликів була також ударною силою протигетьманського перевороту в Харкові. Саме чорношличники заарештували командувача Харківського корпусу генерала Лігнау та керівництво міста. Вони ж очистили від гетьманців та анархістів Полтаву. На Харківщині, Полтавщині та Донбасі було встановлено владу Директорії Української Народної Республіки.
Болбочанівці
Після перевороту Директорії Окрему запорізьку дивізію було розгорнуто в армійський корпус. Чорнишличників переформували в кінний дивізіон. Кадром для поповнення сотні мали стати повстанці, загони яких масово з’являлися по всій Україні. Отут і виникли проблеми.
Розпочавши повстання проти гетьмана Скоропадського, соціалісти Петлюра і Винниченко зробили ставку на сільський люмпен – голоту, гультіпак та волоцюг. Звір випестуваний проти гетьмана, по закінченню повстання накинувся на своїх же творців. Сільський люмпен залюбки підхопив гасла більшовиків та анархістів і розвернув зброю вже проти нової української влади. За рік, розсмакувавши владу більшовиків ті самі люди билися в повстанських загонах вже проти червоних. Але це сталося набагато пізніше.
командир полку полковник Петро Дяченко
Повстанці залучені до штатних військових частин сіяли анархію і хаос. Їхніми стараннями було розкладено 11-ту пішу та Сірожупанну дивізії. Але з чорношличниками цей фокус не пройшов, їхні командири душили непослух у зародку. «Пустив і я свого коня навперейми повстанцеві й, догнавши, звалив коня разом із їздцем та, зіскочивши, почав ручкою пістоля вчити дисципліни… Удосвіта під'їхав учорашній «хрещеник» із забинтованою головою і по-службовому запитав, що має робити далі», – згадував пізніше полковник Петро Дяченко.
З початком навали російських більшовиків тили українського війська почали руйнувати загони анархістів Махна, Чередняка, Ковтуна, Сахарова, лівого есера Шинкаря та більшовицькі ревкоми. Військ проти цих банд майже не було – їх потребував фронт. До справи взялися нечисленні загони української кінноти. Наприкінці грудня бандам Махна вдалося захопити важливий залізничний вузол у Лозовій і відрізати Харків від українського гарнізону в Катеринославі. У Лозову було кинуто дивізіон Чорних шликів на чолі зі значковим (поручником) Петром Дяченком. Стрімким ударом чорношличники викинули «батьку» зі станції і захопили багаті трофеї – два вагони сірого та чорного сукна і три вагони цукру. Після виведення дивізіону до Кременчука значковий Дяченко навідав місцевих кравців і замовив їм з трофейного сукна повний комплект одностроїв на полк. Розплатився він з кравцями трофейним цукром.
Коли командувач Лівобережної групи армії УНР отаман (генерал) Болбочан приїхав на огляд, чорношличники зустріли його в новісіньких чорних жупанах та сірих черкесках. Значковому Дяченку довелося давати пояснення – отаман Болбочан не пробачав мародерства. Коли ж командувачу довели, що нову форму «оплатив» батько Махно, отаман Болбочан похвалив вершників. «Навіть царська гвардія не виглядала краще», – зазначив командувач і дозволив чорношличникам називатися дивізіоном ім. отамана Болбочана. Чорношличники стали болбочанівцями.
полковник Болбочан, командувач запорізького корпусу і лівобережної групи армії УНР
Під час відступу запорізького корпусу з Харкова та боїв біля Полтави, Чорні шлики прикривали боями відхід своїх. Ситуація складалася не на їхню користь – сніг взявся крижаною кіркою, яка ранила ноги коням. Кіннота, яка за інших умов наробила б червоним багато лиха, мусила воювати з ними… пішки.
22 січня до розташування відведених на відпочинок болбочанівців прискакав штабний старшина, який повідомив, що в Кременчуці сталося лихо – гайдамаки сотника Волоха з наказу Головного Отамана Петлюри заарештували командувача Лівобережної групи армії УНР отамана Болбочана за звинуваченням у зраді. Розлючений дивізіон чвалом долетів до штабу і разом з піхотинцями полку ім. Мазепи оточив будівлю. Чорні шлики вирізали б гайдамаків до ноги. Але Петро Болбочан не хотів кроволиття між українцями і наказав козакам віддати справу на милість суду. Запорожці мусили відступити. Петро Болбочан був відвезений до Києва. Його подальша доля була трагічна. За півроку за звинуваченням в зраді він був розстріляний за наказом Петлюри ( !!! ).
Командирові Чорних шликів сотникові Римському-Корсакову загрожувало покарання, тож він мусив залишити дивізіон. Новим і останнім командиром дивізіону, а з березня 1919 року – полку, став значковий Петро Дяченко. На вимоги командування болбочанівці змінили свою назву і відтоді звалися: полком Чорних запорожців. Але навіть за багато років, вихваляючи мужність того чи іншого свого товариша, ветерани полку писали: «гарний був козак, справжній болбочанівець».
Чорні запорожці
Соціалісти з Директорії всерйоз вважали, що варто замінити кадрового царського військового отамана Болбочана на «вихідця з народу» сотника Волоха і становище на фронті миттю поліпшиться. Та сталося все з точністю до навпаки. Від армії УНР відкололися загони отаманів Григор’єва, Зеленого, Ангела та Хименка. А новосформовані полки Директорії мітингували та відмовлялися виїздити на фронт.
Запорізький корпус продовжував відступати в умовах набагато гірших, ніж доти. Голодні полки охопила епідемія тифу. Соціалісти не спромоглися забезпечити військо харчами та ліками. Полковник Дяченко згадував: «Від дня арешту полковника Болбочана наш полк не отримував грошей, довелося жити за рахунок селян та з того, що здобули на большевиках».
Сучасна реконструкція однострою Чорних запорожців
Полк Чорних запорожців в цих умовах мусив постійно охороняти фланги і тили піших полків, переважно від розкладених більшовицькою пропагандою петлюрівських же частин. На Запорізький корпус насідали більшовики, а сотник Волох був неспроможний організувати оборону. 12 квітня запорожці були притиснуті до румунського кордону.
Румуни погодилися пропустити корпус до головних сил армії УНР через свою територію. Але дорогою румуни не давали українцям купувати харчів та роззброїли весь корпус. Весь, окрім Чорних запорожців. Командир полку Петро Дяченко виявив неабиякий дипломатичний хист. Питання забезпечення полку харчами він вирішив просто – банально дав румунському полковникові хабара (подарував трійку коней). Коли ж Чорний полк прийшли роззброювати, чорношличники переконливо пояснили румунам, що цього робити не треба. «Знову жартома, запитав я румуна, чи його вже хто обеззброював?» – згадував полковник Дяченко.
Полк Чорних запорожців був єдиним, хто повернувся до армії УНР зі зброєю, кіньми, боєприпасами та військовим майном. У Чорних шликах тоді було 250 вершників, близько 60 пластунів-піхотинців та 8 кулеметів (з них 4 на тачанках). Разом з нестройовими – 500 козаків та командирів.
Українському військові у той час вдалося стабілізувати фронт і навіть перейти у контрнаступ. Більшовицька політика на зайнятих територіях України призвела до масового повстання селян. Цим скористалися Збройні сили Півдня Росії генерала Денікіна, які повели проти більшовиків свій наступ. У той самий час уряду УНР вдалося укласти перемир’я з поляками і кинути проти червоних Українську галицьку армію. Наново озброєна та переформована у три дивізії Запорізька група наступала до Дніпра. В авангарді йшов полк Чорних шликів: «30 серпня 1919 року наші патрулі ввійшли до Києва, а за ними і весь полк. Місцева людність закидала нас квітами».
За Україну всупереч її уряду
Є чимало причин тому, чому, зайнявши Київ, українська армія здала його білим того самого дня. Крім того, є чимало причин, чому керманичі Директорії так і не змогли утримати владу в Україні, маючи для цього все що треба було. Та головна причина очевидна – Головний Отаман Семен Петлюра і його міністри були просто неспроможні керувати Україною.
Навіть за багато років полковник Дяченко розлючувався: «Чому ми, маючи проти себе 42-й Донський полк і Сімферопольський піший полк (звичайна заслона), опинилися в «любарському трикутнику»; чому, маючи все Правобережжя, ми опинилися взимку без теплого одягу, без чобіт; чому наші старшини і козаки тисячами мерли від тифу; чому, нарешті, Галицька армія перейшла до білих москалів і хто її до цього змусив?» В іншому місці він просто глузував: «Марш через багаті райони… дав змогу господарській частині забезпечитися взуттям, закупивши його засобами полку. На забезпечення згори годі було сподіватись. Такої «буржуазної» звички не було в нашого уряду, хоч він міг би навчитись в УГА, що таке планова господарка…»
невідомі старшини-чорношличники
Соціалісти з уряду УНР організувати господарство у тилу не могли, позаяк не вміли. Проте, не довіряючи українським командирам, вони завели в армії «державну інспектуру», що фактично був інститутом комісарів, на кшталт більшовицьких. Інспектори не так допомагали командирам частин, як сіяли недовіру між старшинами та козаками. У Чорному полку такого інспектора здихалися дуже швидко – за першого ж бою його затягли на передову, після чого інспектор випарувався сам.
Такі умови забезпечення і настрої в середині підрозділів, косили українське військо гірше за ворога. Бійців-українців вибивав тиф. Їх виснажував голод. Багато хто не витримував і перебігав до білих. Проте Чорний полк навіть за таких умов лишався кращим. За Вільну Україну чорношличники билися з одержимістю фанатиків, навіть не завдяки урядові УНР, а всупереч йому.
Чорні не могли змінити забезпечення всього війська, проте вони створили систему постачання власного полку через реалізацію трофейного майна. Чорні не могли без уряду збільшити полк кількісно, проте вони посилювали його якісно. «Постій у Кременчуці використав я для форсованих навчань не тільки польової служби (переважно вночі), а й до формальної муштри», – описував полковник Дяченко відпочинок чорношличників у тилу.
Нарешті Чорні Запорожці не могли без уряду поліпшити своє озброєння. Натомість вони били противника психологічно. Для сіяння паніки у ворожих лавах як раз і були потрібні чорні жупани, чорні шлики, чорні прапорці на списах і… слава лиховісних воїнів, які не дарують милості ворогам та й самі у полон не здаються. Полковник Дяченко в своїх мемуарах, немов між іншим, згадував: «Звичайно, ми порубали комісарів», або: «Полонених не було, бо полк рідко брав їх». Лиховісну вдачу чорношличників підтверджували чимало сучасників. «Чорношличники… до полону не здавались, бились одчайдушно. Мали славу нещадних і непримиренних… Люди, що, крім непогамовної одваги, готові на найнебезпечніше діло, стратили з почуттям страху все інше людське, добре», – згадував ад’ютант 2-го Запорізького полку сотник Нікіфор Авраменко. З ним погоджувався колишній командувач армії УНР генерал Михайло Омелянович-Павленко: «Про Чорних Запорожців треба говорити окремо… Де стався який бешкет, – Чорні; славне військове діло – вони ж…» І водночас: «Рідко яка частина в армії могла похвалитися такими бойовими трофеями, як Чорні: десятки великих і малих гармат, сотні кулеметів, тисячі бранців, про обози й згадувати не випадає… Це був правдивий виліт соколів. Козаки в усьому чорному, з летючими в повітрі довгими шликами викликали серед ворога переполох».
Все це правда. Чорні запорожці не були світлими лицарями з казки. Це були хижі, жорстокі і надзвичайно хоробрі вовки війни. Очевидно, що в тих умовах ніхто інший краще за них воювати просто не зміг би. А НЕ воювати було не можна – на карту покладено було долю країни. Полковник Болбочан у такій би ситуації сказав: «Ми перед Батьківщиною свій обов’язок виконали чесно, а як хто нас буде в чім-небудь обвинувачувати, хай робить це той, хто більше нас зробив для Батьківщини».
Чорний шлях у легенду
У листопаді 1919 року разом із залишками армії УНР полк Чорних запорожців був затиснутий в трикутнику Любар – Чортория –Миропіль між поляками, більшовиками та білогвардійцями. Було вирішено переходити до рейдової партизанської війни. 6 грудня полк Чорних разом з похідною групою армії УНР вирушив у Зимовий похід. Це був зоряний час для Чорних запорожців. Далекі рейди і стрімкі маневри були їхньою стихією. долаючи всі ворожі застави, Чорний полк на багато кілометрів відривався від українських похідних колон і мов привид з’являвся за спиною у денікінських та червоних гарнізонів.
17 грудня Чорні шлики наскочили на Ставище і вирубали шаблями штаб білогвардійського генерала Ніколая Брєдова, того самого, що в Києві переміг «петлюрівців, які не стріляли в білих». Генерал утік від козаків на автомобілі, покинувши чорношличникам і своїх офіцерів і штабне майно. 24 січня 1920 року Чорні зустріли делегацію денікінців, що просили в українців перемир’я. Білим було вже не до «єдиної-неділимої» – вони відступали. Почалася війна з більшовиками. 10 лютого Чорні запорожці і Мазепинський полк вибили більшовицький гарнізон у Смілі.
15 лютого Чорні Шлики по кризі перейшли Дніпро і взяли Золотоношу. Це було останнє повернення Українського війська на Лівобережжя. Чорні запорожці, серед яких понад половину становили полтавчани та харків’яни рвалися до рідних місць. Аж несподівано отримали наказ – повертатися до з’єднання з частинами Армії УНР, що проходили переформування на польській території. Дорогою назад Чорні шлики навідалися до маєтку Давіда Бронштейна–батька жахливого Льва Троцького.Заможний землевласник Бронштейн (ще й доти не скривджений ані білими, ані українцями) босим утік зі свого маєтку і більше туди не повернувся.
6 травня 1920 року Чорні запорожці завершили Зимовий похід. Цікавий факт. Армія УНР, яка вирушала у похід в чисельності близько 10 тис осіб, повернулася в складі 2100 багнетів та 580 шабель, разом з нестройовими – 4319 осіб. На цьому тлі полк Чорних запорожців розпочав похід в чисельності 417 людей. А повернулося 300 шабель, сотня пластунів-піхотинців, 12 кулеметів на тачанках, 18 легких кулеметів та батарея з 2-х гармат. Загалом понад 500 людей – більше, ніж вирушило у похід. Полк мав кіннотне ядро, кулеметні тачанки для створення щільного вогню, гармати для протидії ворожим тачанкам та піхоту для охорони своїх тачанок і гармат у бою.
Наступні півроку Чорні запорожці били більшовиків спільно з поляками. 18 травня Чорні шлики зійшлися в шаблі з бригадою Григорія Котовського, причому сам Котовський ледве уникнув полону. В розпал бою полковник Дяченко переплутав його з іншим українським старшиною, і це врятувало червоного комбрига. 29 вересня чорношличники взяли в полон 300 червоноармійців, обоз із майном на 100 возів та п’ять підвід гарматних снарядів. Але це були останні перемоги Чорного полку.
2 жовтня 1920 року у Ризі було розпочато переговори між Польщею та Радянським Союзом. Представників Петлюри до переговорів не допустили. Українське військо мусило відступати до ріки Збруч. 20 листопада полк Чорних запорожців був інтернований поляками. Для українців війна була завершена.
Чорні запорожці зникли. Колишні вояки роз’їхалися по всьому світові. Проте чорношличники ще довго продовжували жити в пам’яті більшовицьких та білогвардійських командирів. В жахливих снах бачили вони сяючі шаблі вершників у шапках з чорними шликами.
Вони були чорношличниками:
Дмитро Ґонта– видатний бандурист, відомий концертами в Польщі, Німеччині та США. В минулому –командир 2-ї батареї полку Чорних запорожців.
Лавро Кемпе– австрійський, згодом канадський актор та режисер. В минулому – козак полку Чорних запорожців.
Карліс Броже– офіцер латвійської поліції, керівник дільниці. В минулому – командир 2-го куреня, заступник і т. в. о. командира полку Чорних запорожців.
Петро Дяченко– командир полку Чорних запорожців. Потім – майор Війська Польського. Пізніше – командир протитанкової бригади «Вільна Україна» у складі Вермахту.
Артюшенко Юрій– громадсько-політичний діяч, журналіст, заступник голови Українського національного об'єднання, редактор «Українського вісника». В минулому – хорунжий полку Чорних запорожців.
В грудні 1917-го року Симон Петлюра пропонував провести військову операцію проти більшовиків скориставшись залізницею і таким чином вийшовши до тилів «червоних» - на лінію Харків-Курськ. Звісно-ж слабка й недалекоглядна влада Центральної Ради жодним чином не відреагувала, й навіть відіслала Петлюру у відставку. За півтора місяці більшовики скориставшись залізницею вийшли до тилів українських частин й розбили їх. Я зараз проектую варіант, що Петлюра все-ж таки бере ініціативу в свої руки і переходить в наступ.
Отож: армія УНР не було занадто боєздатною – в цілому УНР мала в своєму складі від 120 до 150 тисяч чоловік, але проблема була в тому, що близько 70 тисяч це національні корпуси – чехословацький, польський, сербський, що зголосилися воювати виключно проти Четвертного союзу. Інша частина військ не була надто боєздатною, окрім військового корпусу генерала Скоропадського , що налічував 12 тисяч чоловік й кількох окремих з’єднань – офіцерські та сердюцькі загони. Всього боєздатні війська УНР мали чисельність близько 20 тис. чоловік.
В грудні 1917-го передові загони військ УНР на потягах наближаються до Харкова. В цей час в Харкові налічується близько 10 тисяч більшовицьких військ. Однак парадокс в тому, що місцеві загони червоної гвардії самі готові вступити в бій проти більшовиків (прибувши з Росії більшовики починають грабувати місцеве населення), тому прибуття корпусу Скоропадського в Харків стало дуже неприємною несподіванкою для Муравйова. Дисципліновані загони Петлюри і Скоропадського майже без проблем розібралися з недисциплінованою ордою п’яних росіян. Червона гвардія дивиться збоку і не встряє в конфлікт. Війська УНР перемагають. З противників більшовиків формуються нові загони і поповнюються війська. Українська армія за місяць наступу зростає до 30 тис.. Фактично територія Сходу України зайнята без боїв.
Більшовики вимушені укласти перемир’я з УНР – загострюється боротьба всередині Росії. Війська Петлюри і Скоропадського входять до Курська.
Центральна Рада намагається прибрати військового міністра і генерала. Однак в ніч з 6-го грудня на 7 січня війська Петлюри й Скоропадського таємно прибувають в Київ. За святами ніхто не помічає скупчення військ на людних вулицях Київа. 7-го січня 1918-го року в Київі починається військовий переворот – в результаті в країні встановлюється диктатура. Військовий міністр Петлюра оголошується головним отаманом «до стабілізації міжнародних взаємовідносин», його заступником й начальником Генштабу стає Скоропадський. Центральна Рада формально залишається при владі. Ніхто не чинить опір петлюрівцям, авторитет міністра незаперечний.
В кінці січня до Петлюри приїздить делегація Антанти. Петлюра розповідає про те, що українська армія налічує 400.000 чоловік і готова до бою з Четвертним союзом. Реально армія налічує 150.000. Паралельно з відома Петлюри Скоропадський починає таємні перемовини з Віднем і Берліном. УНР тягне час. Тим часом Петлюра формує нові військові загони, українська армія зростає.
Перемовини з Четвертним союзом тривають, в лютому 1918-го УНР відсилає в Брест делегацію. Делегації вдається затримати перемовини ще на місяць. Тим часом армія УНР зростає і налічує близько 200.000. В військах вводиться жорстка дисципліна. Антанта вимагає, вимолює і погрожує аби УНР перейшла у наступ, оскільки на Заході тупикова ситуація. Петлюра виправдовується тяжкою внутрішньополітичною ситуацією і вимагає визнання УНР Антантою, а також її прав на Крим, Кубань і Дон. Антанта обдумує.
16 лютого 1918-го року проголошується Кубанська Рада. До Кубані одразу-ж вирушає українська делегація. Тим часом 10-тисячний корпус захоплює Крим, Чорноморський флот підіймає українські прапори. З цього моменту в УНР з’являється флот. За кілька днів до Кубані вирушає 16-ти тисячний корпус – в середині березня Кубань увійшла до складу України, як суб’єкт федерації.
Німці оголошують ультиматум до 1-го квітня, або вони переходять у наступ. Тим часом Румунія вагається поміж війною і перемир’ям. Радянська Росія заключила мир в Бресті 2-го лютого.
До 1-го квітня армія УНР нараховує близько 300 тисяч чоловік. «Білі» починають перемовини з Петлюрою, але вони закінчуються нічим – адже принцип «Неділімой Росіі» не влаштовує Петлюру.
Однак не дивлячись на висунутий ультиматум війська Четвертного союзу не наважаються наступати – розвідка доносить досить різні й протиречиві факти. З одного боку зрозуміло, що після внутрішньої війни армія УНР не може бути багаточисельною, а з іншого розвідка доносить про майже мільйонну українську армію. Німці починають перемовини з Скоропадським – про можливий військовий переворот
Агенти Петлюри перехоплюють цю інформацію. 11 квітня Петлюра відсторонює Скоропадського від військ і призначає його головою Київської Військової Академії.
Австро-угорські війська при підтримці німецьких корпусів переходять у наступ – чисельність наступаючих близько 250-ти тисяч. Війська Четвертного союзу виявилися більш міцним горішком, аніж більшовики, але тим не менш наступ захлинувся. До червня відбувалося повне затишшя. В червні армія УНР вже налічувала більше 400-т тисяч.
27 червня почався Волинський контрнаступ армії УНР. В липні українські війська змогли просунутися вглиб австрійської території та зайняти частину Галичини й Буковину. Тим часом до Чернівців підійшли румунські війська, але побачивши українські прапори відішли назад, однак частина Буковини була окупована румунами.
Тим часом на Західному фронті перейшли у наступ союзницькі війська. Восени 1918-го року війна скінчилася.
В ніч з 31-го жовтня на 1 листопада легіон Українських Січових Стрільців проводить у Львові військовий переворот і створює ЗУНР. Одразу-ж починаються перемовини між Петлюрою і Петрушевичем.
Тим часом Польща починає війну проти ЗУНР. Нова 110-ти тисячна польська армія, що сформована у Франції швидко переходить у наступ. Починається позиційна війна. В грудні 1918-го війська УНР приходять на допомогу ЗУНР – в січні українська армія виходить на кордон з Польщею. Війна скінчилася. 22 січня 1919-го відбувається урочистий акт злуки УНР і ЗУНР.
Починається Паризька мирна конференція. Делегація УНР відправляється в Париж. В українському варіанті від Кубані до Карпат простирається нова держава – Україна.
