Тридцяте вересня 2026 року: дата, після якої цього місяця саме цього року вже не буде ніколи. Я сказала про це стареньким на роботі. Вони подумали і погодилися. Люди, які прожили по вісімдесят і дев’яносто років, взагалі добре розуміють такі речі. Їм не треба пояснювати, що означає «ніколи більше».
На роботу я прийшла о дев’ятій і відразу побачила, що Ельза ще не купана. Зазвичай до дев’ятої ранковий механізм нашого відділення вже встигає провернути свою першу велику шестерню: душі прийняті, нічні сорочки змінені на денний одяг, медикаменти прийняті, волосся причесане, люди сидять у вітальні, їдять, щось говорять інколи одне одному, інколи самим собі, а інколи тим, кого в кімнаті давно немає. А тут Ельза. І майже відразу задзвонив її larm. Я подивилася на неї і відчула абсолютно не професійне, зате дуже людське: Господи, тільки не душ. Мені страшенно не хотілося сьогодні її купати. Я навіть почала непомітно вдавати людину, надзвичайно зайняту іншими важливими справами. На щастя, саме в цю хвилину Астрід попросила моєї допомоги. Я миттєво відчула до Астрід майже родинну вдячність і пішла допомагати їй. Коли повернулася, побачила, що моя улюблена колега Сага вже взялася за Ельзин душ. І зраділа так, ніби Сага не виконувала звичайну ранкову роботу, а особисто списала мені великий борг.
Далі відділення жило своїм звичайним життям, яке сторонній людині могло б здатися повільним, а зсередини іноді нагадує маленький аеропорт. Хтось дзвонить. Комусь треба в туалет. Хтось не розуміє, де він. Хтось хоче додому, хоча вже вдома. Комусь треба подати їжу, комусь допомогти сісти, комусь поправити одяг. Одні працюють. Інші дивовижним чином примудряються перебувати на роботі. Одна з колег оселилася в сестринській: зняла капці, закинула ноги на диван і влаштувалася там із таким природним комфортом, ніби успадкувала цей диван у своєї бабусі.
Карін якийсь час займалася зі старенькими гімнастикою. Вони перекидали одне одному невеличкий мішечок, наповнений чимось дрібним і сипким, на дотик ніби сочевицею. Я взяла його в руки, і звідкись одразу прийшло дитинство. У бабусі були схожі мішечки, здається, з просом чи якимось іншим зерном. Я вже не пам’ятаю, навіщо вони їй були потрібні, зате пам’ятаю сам дотик: зернятка перекочуються під тканиною, прослизають між пальцями, збираються в долоні і знову розсипаються. Дивно приємне відчуття, від якого чомусь не хочеться відривати руку. Я помітила, що і старенькі робили те саме. Мішечок треба було просто перекинути наступному, але дехто затримував його в долонях. На секунду, на дві. Перебирав пальцями те дрібне наповнення, стискав, відпускав, знову стискав і тільки потім передавав далі.
І я раптом згадала дитячі іграшки для зовсім маленьких дітей, ті, що шарудять, хрумтять, перекочуються під пальцями. Немовля ще майже нічого не знає про світ, але вже знає цю просту радість: приємно тримати в руці. І ось тепер таким самим мішечком гралися дуже старі люди. Від одного до другого він повільно переходив по колу через зморшкуваті долоні, вузлуваті пальці, руки, які колись тримали дітей, місили тісто, рубали дрова, застібали гудзики коханим, рахували гроші, мили підлогу, писали листи. А тепер їм знову було просто приємно перебирати пальцями маленькі зернятка під тканиною.
А Ліннея майже весь час була біля Еріка. Ерік помирав. Не метафорично, не «дуже погано почувався», не «стан погіршився». Помирав. Він уже перестав їсти. Організм поступово закривав одну кімнату за іншою у великому будинку, в якому прожив ціле життя. Ми чекали і полегшували, як могли.
А ще сьогодні, посеред цієї повільної тривоги, я нарешті закрила свою практичну роботу для отримання такої бажаної ліцензії. Медсестра Маріанна поставила останні підписи. Усе. Кілька тижнів напруження, очікування і внутрішніх переговорів із самою собою закінчилися кількома рухами ручки по паперу. Я видихнула, а Маріанна засміялася. Дивна річ тривога: її неможливо покласти на ваги, але коли вона зникає, тіло раптом помічає, який тягар увесь цей час носило. Я була страшенно вдячна Маріанні. Вона повірила моїм знанням, моєму попередньому досвіду, тому, що я вже колись у зовсім іншій країні вчила медицину, працювала, знала людське тіло не тільки з підручників. І раптом шматок старого життя, того, українського, майже похованого під роками, мовою, переїздом, новою професійною системою, простягнув руку теперішній мені й допоміг. Можливо, нічого з прожитого справді не пропадає. Навіть якщо роками здається, що пропало.
У Інгрід без причини почав спрацьовувати larm. Так буває, коли сідає батарейка. Я зняла її нагрудну кнопку (яку жартома називаю медаллю) і пішла по нову батарейку в підсобку. І тут щось упало з полиці. У пакет для картону чи пластику. Там лежав маленький шведський прапор на підставці. Я підняла його, вирішила розправити, і стара нитка відразу обірвалася. Прапорець злетів зі свого маленького флагштока.
Якби я була раціональною людиною, поклала б його на стіл і пішла міняти батарейку. Але я вже знала: мушу його закріпити. І ще дурніша, абсолютно дитяча думка: якщо закріплю шведський прапор, закріплюся у Швеції. Нитка застрягла десь усередині тканини. Я совала її туди-сюди, марно. Вона не хотіла проходити. Тоді я сунула прапор у кишеню: гаразд, вдома зроблю. Але залишилася вільна хвилина. Я знайшла скріпку. Розігнула її. Підчепила нитку. Нитка обірвалася. Я почала спочатку. Вона обірвалася вдруге. Я знову почала. І таки протягнула її. Потім міцно прив’язала прапорець до маленького флагштока, розправила й поставила на місце. Стоїть. Синій із жовтим хрестом. Нічого особливого. Шматок тканини, стара нитка, канцелярська скріпка і жінка сорока восьми років, яка серед робочого дня в паліативному відділенні на півночі Швеції раптом вирішила, що неодмінно повинна полагодити цей прапор. Але я знала, що зробила. Двічі обірвалося. А я все-таки закріпила.
Після цього був обід. Стареньких нагодували, ранкова зміна поступово розійшлася. І тоді мене попросили посидіти біля Еріка. Півтори години. Я зайшла до кімнати. Ерік лежав і важко дихав. Спочатку мені було моторошно. Є особливий звук дихання людини, яка відходить. Організм ще виконує свою стародавню роботу (вдих, видих, вдих, видих), але ти вже розумієш, що це не боротьба за майбутнє. Це остання робота тіла. Потім я звикла.
Поруч сиділа його дружина, Марта. Вона вже майже не розуміла, хто лежить перед нею. Одного разу запитала мене, чи це мій батько. Я пояснила, що ні. Це її чоловік. Вона подивилася на нього. Потім на свої руки. Руки були холодні, і вона не хотіла торкатися його ними. Я вийшла ненадовго, залишила їх удвох. Потім повернулася. Ми сиділи втрьох. Я зволожувала Ерікові рот, щоб не пересихала слизова, закапала очні краплі. Марта сиділа навпроти. А над ними на стіні висіла фотографія. На ній вони були молодими. Не просто молодшими, а молодими. Тими людьми, для яких усе ще попереду. Дівчина і хлопець. Молодята. На фотографії ще немає паліативного догляду, хвороб, кнопок larm, очних крапель, холодних рук, важкого дихання. Немає навіть того дня, коли один із них перестане пам’ятати, хто другий. Є тільки двоє молодих людей, які дивляться у своє майбутнє.
І ось під цією фотографією сидить стара жінка, яка вже не впізнає власного чоловіка. А він помирає перед нею. І вона говорить йому, що все буде добре. Все одно все вийде на добре. Як би там не було. Він лежав із напіввідкритими очима. І реагував на її голос. Я сиділа поруч і дивилася на них. Можна забути ім’я. Можна забути біографію. Можна не знати, ким тобі доводиться людина, що лежить за пів метра. Але щось у тобі все одно сідає поруч із нею. Щось говорить: усе буде добре.
А за вікном текла наша Торне. Спокійно, як вона текла до нас і буде текти після. Ріка взагалі поводиться з людськими драмами досить безцеремонно. Народжуються діти, розпадаються держави, люди переїжджають через кордони, одружуються, ховають батьків, забувають чоловіків, помирають, а вода проходить повз. Мені навіть захотілося сфотографувати цю сцену. Не смерть. Час. Молоді Марта та Ерік на стіні. Старі Марта та Ерік під фотографією. І ріка за ними. А між цими трьома точками - ціле людське життя.
О третій дня моя зміна закінчилася. На завтра я погодилася знову вийти на роботу, з сьомої до першої. Від п’ятниці відмовилася. Попереду була довга суботня зміна з восьмої ранку до восьмої вечора, і я вирішила залишити собі один день.
Потім сіла в машину й поїхала. Дорогою я, як завжди, проїжджала повз будинок однієї українки. Софія саме поралася у дворі. У неї в клумбах по периметру будинку ще стояли соняшники. У підвіконних кашпо доцвітали чорнобривці. Великі гортензії лежали важкими шапками над акуратними клумбами. Я подивилася, і мозок виконав свою блискавичну, давно відпрацьовану операцію. «У неї краще». Навіть секунди не минуло. У неї акуратніше. Гармонійніше. Квітів начебто менше, грошей, мабуть, вкладено менше, а виглядає краще. А я стільки грошей викинула на свої петунії. Стільки саджанців, горщиків, землі, сил. І все одно в мене якось безладніше.
Одна секунда. Ще хвилину тому я сиділа біля вмираючої людини, дивилася на фотографію двох молодят, бачила жінку, яка забула чоловіка, але не забула бажати йому добра. І ось я їду повз гортензії, і вже програла. Комусь. У конкурсі, якого не існує. За квіти, які через тиждень однаково замерзнуть. Людина дивовижна істота. Їй покажи смерть, ріку, старість, любов, ціле життя на одній фотографії вона все зрозуміє. А потім побачить чужі гортензії і негайно вирішить, що недостатньо добре прожила літо.
У магазин я заїхала по продукти. І купила свічку. Цілком імпульсивно, я взагалі не людина свічок. Побачила її, гарбузового кольору, осінню. Вона пахла так, що я взяла її майже не думаючи. Потім чомусь захотілося маршмелоу. Це було вже зовсім підозріло. Я, яка ніколи не мала особливої потреби сидіти під пледом із чашкою какао, раптом дуже виразно побачила свій вечір: свічка горить, над чашкою піднімається пара, у какао плавають маршмелоу, а за вікном починається жовтень. Маршмелоу в магазині не знайшлося. Зате знайшовся розчинний шоколад. Ну й добре.
Сьогодні я свічку не запалила. Сьогодні була сауна. А свічка буде завтра, після роботи. Я запалю її першого жовтня, місяця, який, якщо озирнутися назад, чомусь багато разів виявлявся для мене щасливим.
Звичайний останній день вересня.
Тільки вересня 2026 року більше ніколи не буде.
Завтра Торне так само нестиме свою воду. Маленький шведський прапор стоятиме на своєму місці; сподіваюся, моя нитка витримає. Чужі чорнобривці ще трохи постоять до морозів. Десь у шафі чекатиме мій робочий одяг, а на столі - гарбузова свічка.
І я її запалю.
Просто тому, що настав жовтень.
З Днем захисників і захисниць України! 
Героям слава!
