Незважаючи на терор, який щоденно влаштовує нам Росія, ми досі тримаємося завдяки безумовній вірі, що наша витримка дасть нашим дітям змогу жити краще. У стабільній демократичній країні, яка є частиною спільного європейського простору. Нас досі не те, щоб дуже сильно чекали в Євросоюзі, але і там вже остаточно усвідомили, що у нас спільне майбутнє, іншого виходу немає. Необхідність протистояти сучасним викликам і загрозам створює взаємне тяжіння. На жаль, це призводить до сталої ілюзії, що нас приймуть за замовчуванням.

Позиція можновладців, — мовляв, українці й так страждають за всіх, тому нам мають дати членство без умов та ще за каденції чинного президента, — входить у суперечність із внутрішньою динамікою Європейського союзу. Який чітко визначив та привязав і перспективи членства, і гроші, і зброю до визначеного пакету реформ.

І це не три різні пакети. Це одні й ті самі реформи. Від яких залежить як наш вступ до ЄС, так і європейська фінансова допомога та нова зброя.

А у влади — виконавчої і законодавчої — поки що єдиний консенсус: небажання нічого міняти. Слово реформи стало обсценним, забороненим для використання навіть у прес-релізах, де їх тепер називають "кроками". Проте це ж не новина, що Єврокомісія не рахує окремі кроки, там дивляться на загальний темп просування. І чутливо реагують на його відсутність, яку Україна відчутно сигналізує, хоча на словах, на камери стверджує геть інше. Як не називай їх, реформами, заходами, кроками, — сутність від цього не зміниться. Бо змінитися мають правила, за якими функціонує українська держава. І ці зміни потрібні не лише Євросоюзу для того, щоб нас прийняти, але і нам як суспільству.

Ми не можемо дозволити собі сьогодні трьох речей: продовжувати імітувати реформи, популізм і непрофесійність. Бо кожна відмова робити крок вперед до Європи — це фактичний крок назад до Росії.