Кажуть старі люди, що тому хто правий Бог допомагає. Пригадую розповідь батька, про 1941 рік.
Прокинувся я вранці, їсти хочеться страшенно. Кажу, мамо, давайте хоч каші якоїсь наваримо, сьогодні таке свято, сьоме листопада! Та я б з задоволенням, так нема ж з чого! То я по кукурудзу збігаю! Між дорогою на аеропорт і запорізьким шоссе розташувалось кукурудзяне поле Лоцкам'янського колгоспу. Зібрати урожай не встигли, бо на початок війни кукурудза ще не достигла, а німці не стали морочитися, їм було не до того. Це поле багатьох мешканців Кам'янки врятувало від голоду.
Я вдягнувся, взяв мішок та пішов. Зима того року року почалася нетипово, фактично погода і врятувала союз від повного розгрому, десь з початку жовтня пішли рясні дощі і всі дороги перетворилися на суцільне багно. Потім наприкінці жовтня, в останніх числах серед ночі вдарив мороз і вся німецька техніка вмерла в багно. В перших числах листопада сипонув добрячий сніг, а німці у літній формі. За допомогою ломів та сокир вони намагалися висвободити вмерзлі машини та танки, тільки виходило не дуже, бо варто було офіцеру відволіктися, солдати швидко розбігалися по хатах грітися. Набилося і до нас в хату їх що з два десятки, і одразу, мутер, пєчка! А мати їм, та я б і рада, та дров нема! Дійсно, дрова в селян німці позабирали, намагалися хоч якось мостити дороги, це допомагало, але не на довго. Німці все зрозуміли, побігли, розламали сусідський паркан, потрощили ногами дошки, мутер, пєчка! Мати затопила, та погрітися німцям не судилося, прийшов офіцер, почав кричати і копняками виганяти своїх зольдатів на вулицю, продовжувати видобувати техніку.
Так починалася зима того року, сьомого листопада сніг був по пояс і добрячий мороз. Я наламав мішок качанів і пішов додому, аж тут мене наганяє мене поліцай на санях, запряжених конем, Чи далеко йдеш, хлопче? У Кам'янку! То сідай, підвезу! Я сів, ми почали розмову, як гадаєш, візьмуть німці Москву до нового року? Та нізащо! Як це нізащо? Вони он майже весь світ завоювали, ніхто не встояв! Ну буде у нас один німець на село, невже не прогодуємо його, а ми будемо козакувати як прадіди! Самі собі господарі! Та ви погляньте, у нас всі німці по хатах сидять, а тільки уявіть собі що під Москвою робиться! Ану геть з саней, вилупок комунячий! І уперіщив мене батогом по спині. Додому я дійшов пішки, каші кукурудзяної ми з мамою таки наїлися.
Зимою 41 року за розбиту червону армію впрягся генерал Дощ, разом зі своїм начальником штабу полковником Багно. А там і генерал Мороз до них приєднався. Ось так спільними зусиллями вони і зупинили непереможну німецьку армію!

Свято Купала (Івана Купала, Купайла) — традиційне дохристиянське[2] свято східних слов'ян, старослов'янське свято, що після запровадження християнства відзначалося перед Різдвом Івана Предтечі. Прив'язане до сонцестояння, коли сонце перебуває в найвищій точці на небі, і, відповідно, найдовший день і найкоротша ніч у році. Християнізована назва свята включає ім'я Івана Хрестителя. Квінтесенцією свята є вечірнє й нічне очищення за допомогою вогню й води — давня форма магічних дій. Одне з чотирьох головних свят сонячного календаря.
Що ж це за свято? Це такий собі давньослов'янський день молоді. Дівчата та хлопці під вечір збиралися на березі річки, палили багаття, смажили на вогні хліб і сало, пили вино, співали пісень. Потім починалося найцікавіше, стрибки через багаття, щоб вдало стрибнути, дівчині треба було задерти сукню повище, інакше був ризик загорітися. Тобто хочеш не хочеш, а ніжки показати доведеться, а хлопцям саме цього і треба. Після стрибків обов'язковое купання, купалися голими, бо купальників тоді ще не було. Хлопці, паскуди безсоромні, ясна річ, за дівчатами підлягали і мимоволі закохувалися, а восени сваталися та одружувались.
Після хрещення Русі християнська церква розпочала боротьбу з язичними традиціями, всілякими Ярилами, Перунами та іншими Велесами. Потрапив під роздачу і Купала, його теж намагалися заборонити, але молодь так любила це пало, що ніякі заборони не діяли. Тоді церква найшла правильний хід, на цей день було призначено Різдво Івана Хрестителя, точної дати його народження ніхто не знає, то нехай вона співпаде з Купалою. І таким чином проблема була вирішена, то молодь не якогось язического бога святкують, а вшановують нашого Івана Хрестителя. Нехай трохи своєрідно, та вже нехай як хочуть, аби в єресь язичества не впадали.

Давайте відмовити 85 років назад. Те, що сталося з РСЧА влітку–восени 1941 року, можна назвати одним-єдиним словом: РОЗГРОМ. Про його причини фахівці сперечаються й досі, але до єдиної думки так і не дійшли. Звісно, пояснити те, що сталося, якоюсь однією причиною неможливо — їх багато, і вони різні. Однак казки про колосальну кількісну та якісну перевагу вермахту над РСЧА вже не розглядають навіть найзатятіші прихильники «правильної історії». Уже ніхто не сперечається з тим, що за кількістю танків і літаків, які перебували лише в західних військових округах, РСЧА переважала вермахт у 2–2,5 раза, та й у живій силі перевага була на нашому боці. То чому ж усе сталося саме так, а не інакше?
У дитинстві я прочитав мемуари прославленого радянського льотчика Олександр Покришкін, і одна невелика деталь, викладена в них, досі не дає мені спокою. Полк, у якому служив Покришкін, отримав новітні винищувачі МіГ-3. Озброєння МіГа складалося з двох кулеметів ШКАС гвинтівкового калібру та чотирьох БС калібру 12,7 мм. Гармат не було, але чотири БС — теж дуже непогано. І ось, приблизно за два тижні до початку війни надходить наказ: «Кулемети БС із літаків зняти!» Нібито для відправлення на заводи, щоб озброїти ще новіші винищувачі. Маячня? Зрада? Безгосподарність? У перші дні війни наші льотчики вилітали на перехоплення німецьких бомбардувальників і навіть намагалися стріляти по них із ШКАСів, але ефект був майже нульовий. Приблизно через тиждень на МіГи повернули по два БС, але зі значно збільшеним боєзапасом.
Або інший факт — Директива №1. З вашого дозволу наведу її повністю мовою оригіналу. Директива ГШ №1 от 21. 06.41.» «Военным советам ЛВО, ПрибОВО, ЗапОВО, КОВО, ОдОВО. 1. В течении 22 -23 июня 1941 года возможно внезапное нападение немцев на фронтах ЛВО, Приб. ОВО, Зап. ОВО, КОВО, Од. ОВО. Нападение может начаться с провокационных действий. 2. Задача наших войск – не поддаваться ни на какие провокационные действия, могущие вызвать крупные осложнения. Одновременно войскам Ленинградского, Прибалтийского, Западного, Киевского и Одесского округов быть в полной боевой готовности, встретить возможный внезапный удар немцев или их союзников. Приказываю: а) в течении ночи на 22 июня 1941 года скрытно занять огневые точки укрепленных районов на государственной границе; б) перед рассветом 22 июня 1941 года рассредоточить по полевым аэродромам всю авиацию, в том числе и войсковую, тщательно ее замаскировать; в) все части привести в боевую готовность. Войска держать рассредоточено и замаскировано; г) противовоздушную оборону привести в боевую готовность без дополнительного подъема приписного состава. Подготовить все мероприятия по затемнению городов и объектов; д) никаких других мероприятий без особого распоряжения не проводить. Тимошенко, Жуков. 21 июня 1941 года.» Директива надійшла до військ о 0 годині 30 хвилин 22 червня. Поки її розшифрували та передали до підрозділів, минуло години дві, а то й більше. Текст був написаний так, що важко зрозуміти, що саме робити: начебто й привести війська у бойову готовність, але на провокації не піддаватися, тобто не стріляти. От уявіть себе на місці командира стрілецького полку: на нього сунуть німецькі танки, але що це? Війна чи провокація? Врахуйте, що за піддавання на провокацію — розстріл. Він намагається додзвонитися до командира дивізії, але зв’язку немає — його перерізали німецькі диверсанти, із сусідами те саме. Поки він відправляє посильних до сусідів і до вищих командирів, які теж нічого не розуміють, полк уже розгромлено. От і постає запитання: навіщо? Навіщо знімали кулемети з бойових винищувачів, навіщо віддавали військам нечіткі накази, які лише заплутували командирів? Можливо, хтось пояснить це по-іншому, мовляв, це був такий геніальний хід геніального Сталіна і не менш геніального Жукова. Але моя версія, хай і дика, крамольна та непатріотична, така: на початковому етапі війни Сталіну були потрібні втрати (не надто великі — тисяч так 100–200), щоб заявити на весь світ: «Подивіться, що накоїли ці покидьки! Їхня кров пролилася першою, тепер ми маємо повне право діяти!» А потім — малою кров’ю, могутнім ударом гнати ворога до берегів Атлантики. Гра була дуже тонкою, на межі фолу, але цього разу Великий Вождь перехитрив сам себе. Усе пішло не так, як планувалося, війна затягнулася на довгі чотири роки, визволення Європи не відбулося, і ні Сталін, ні Хрущов навіть не зробили 9 травня вихідним днем.

У цю ніч, 85 років тому, почалася Велика Вітчизняна війна. Найстрашніша і найкривавіша війна в історії людства. Її початок для СРСР був не просто невдалим — він був катастрофічним. Причини розгрому численної та добре озброєної Червоної армії (так, саме так, міф про колосальну чисельну й технічну перевагу вермахту над РСЧА вже не намагаються відстоювати навіть найзатятіші сталіністи) розбирали багато дослідників, але до єдиної думки так і не дійшли. Версій безліч, ось деякі з них:
1. Ми до війни не готувалися зовсім, адже був пакт про ненапад.
(Дурниця, а навіщо тоді наклепали 23 тисячі танків і 11 тисяч літаків?)
2. Так, у нас було більше танків, гармат і літаків, але німці мали колосальний бойовий досвід, потужний радіозв'язок і відпрацьовану взаємодію різних родів військ.
(Що ж, версія цікава, але однієї цієї причини замало для такого розгрому.)
3. Глобальна зрада вищого командного складу: Павлов і компанія, а деякі дослідники навіть самого Жукова записали у зрадники.
(Гарна ж країна, яку зраджують навіть найвищі ієрархи! Але, на мій погляд, версія дурнувата, бо із зрадниками потрібно розраховуватися. Легко було з Мальчишем-Поганишем: дали йому бочку варення та кошик печива — він і радий. А що могли запропонувати тому ж Павлову? Звання штурмшарфюрера? Не смішіть.)
4. СРСР готував «визволення» Європи, але Гітлер випередив його на два тижні. Розгром стався тому, що будь-яка, навіть найкраща армія під час розгортання практично втрачає боєздатність. Є гармати, але снаряди ще в дорозі; є танки, але немає пального; піхота на марші; зв'язок не організований; тили ще тільки вантажаться в ешелони і так далі.
(Таку версію висунув В. Суворов, її підтримали й розвинули А. Ніконов, М. Солонін та інші. Я не схиляюся перед Суворовим — у нього вистачає технічних помилок, багато його висновків голослівні, а аргументація часто слабка. Але його версія хоч щось пояснює.) Ну, зараз почнеться!
Перш ніж починати плюватися на мене й Суворова, давайте разом розв'яжемо просту тактичну задачу. Я придумав її сам, тому якщо що — сильно не прискіпуйтеся.
Отже, поїхали. Уявіть собі, що однієї чудової ночі ви лягли спати у своєму ліжку, а прокинулися у травні 1941 року на посаді командира механізованого корпусу. Що таке мехкорпус? Це 30 тисяч особового складу, 1 тисяча танків, 400–500 стволів артилерії різного призначення (зенітної, протитанкової, важкої тощо), зв'язок, тилова інфраструктура.
Викликає вас вищий командир і ставить завдання:
— Товаришу комкоре! За даними розвідки, скоро буде війна, на нас нападе ворог. Ваш механізований корпус має зайняти оборону на цій ділянці (палець у карту), конкретне місце для оборони визначте самі!
Дивитеся ви на карту й бачите: ось кордон, ось річка, від кордону до річки — 50 км. Де ви розташуєте свій мехкорпус? Правильно, за річкою. Тому що будь-яка річка — це природний рубіж оборони. Навіть невелику річечку важка техніка з ходу не подолає, сапери мають навести переправи, причому під вогнем вашої артилерії.
— Товаришу командувачу, скільки в мене часу?
— Тижні два-три, може місяць, але не більше!
— Є зайняти оборону!
Ну і що ви будете робити протягом цих двох-трьох тижнів? Правильно, зариватися в землю, копати траншеї, перекривати ходи сполучення, будувати бліндажі та ДОТи, маскувати техніку й артилерію, мінувати танконебезпечні напрямки, влаштовувати протитанкові засідки та вогневі мішки. Загалом робити ворогові «теплий прийом».
Раптом викликає вас знову командувач і каже:
— Товаришу комкоре, Ставка ухвалила рішення не віддавати стратегічну ініціативу в руки ворога, а завдати йому випереджувального удару. Виводьте свій мехкорпус на вихідні позиції для атаки! Але тільки приховано, нічим себе не видаючи, так, щоб ворог ні про що не здогадався.
— Є готуватися до атаки!
Де ви зосередите свій мехкорпус? Правильно, на іншому березі річки. Тепер вона буде вам заважати, тож нехай залишається в тилу. Висування на вихідні позиції ви організуєте в нічний час, невеликими групами й будете їх розосереджувати по лісочках, посадках, дотримуючись усіх заходів маскування.
А тепер скажіть мені: станом на 22 червня скільки кілометрів траншей було викопано, скільки побудовано польових укріплень? Та жодного, у кращому разі — поодинокі або парні стрілецькі окопи.
Червона армія опинилася в положенні № 2, причому в процесі перегрупування. Чи щось не так?

Монастир мовчунів в Ізраїлі — це неофіційна, але найвідоміша назва Латрунського абатства Богоматері всіх скорботних. Обитель належить до римо-католицького чернечого ордену трапістів (реформованих цистерціанців). Вона розташована приблизно на півдорозі між Тель-Авівом та Єрусалимом у мальовничій долині Аялон.
Обітниця тиші. Ченці цього ордену дотримуються суворого правила аскези та обітниці мовчання.Мета мовчання. Спілкування зведене до мінімуму, щоб повністю зосередитися на молитві, внутрішньому спокої та єднанні з Богом.Винятки. Ченці розмовляють лише у разі нагальної потреби (наприклад, під час роботи), під час молитви або з дозволу настоятеля. Для розмов із туристами та покупцями в монастирській крамниці зазвичай призначають лише одного або кількох спеціальних служителів.
Ще цей монастир відомий своїм вином, котре цінується завдяки унікальному смаку. Секрети технології виробництва цього вина монахи тримають в суворій таємниці. До монастиря мовчунів приїздить безліч екскурсантів і кожен з них вважає за потрібне придбати хоча б кілька пляшок цього вина.
Один мій друг отримав запрошення до Ізраїлю і також відвідав монастир мовчунів. Від природи він уважний та досить таки в'їдливий, тож подивившись на те, як іде торгівля вином, а ішла вона так: середніх розмірів торговий зал, дві каси на виході, а до магазину прибудований величезний ангар, де зберігалися запаси вина і за необхідністю подавалися в торговий зал.
Ходячи по території монастиря з монахом-екскурсоводом, якому можна розмовляти, він запитав: Отче, ви продаєте велику кількість вина, а де ж ваші виноградники і власне винзавод? Можливо Господь вам передав містецтво перетворення води на вино?
Інакше я просто не розумію звідки воно береться та ще в такій кількості! Деякий час монах намагався перевести розмову на щось інше, починав розповідати історію монастиря, та різні цікаві випадки пов'язані з цим вином, але не на того напав. Нарешті не витримав і сказав, от ти який наполегливий!
Дивись, бачиш внизу кібуц? А біля нього зелені прямокутники? То наші виноградники! Біля житлових будинків яскраво сині корпуси, явно виробничого призначення? То наш винзавод! А хто ж там працює? Якщо такий розумний то здогадайся сам! Ті хто живуть в кібуці? Я тобі цього не казав! Ось так, молитви молитвами, а коли починаються гроші, то якось все інше відходить на другий план.

Мій дідусь Семен Трохимович підчас Першої світової брав участь у Брусилівському прориві, за що був нагороджений Георгієвським хрестом. Згідно з тодішніми правилами до цієї нагороди полагалося фотографія на фоні розгорнутого полкового прапора, а також одноразова виплата в 100 рублів. Гроші нагороджений міг отримати сам, а міг передати право на отримання комусь іншому. Семен фотографію і документи на отримання грошей переслав матері, Марії Іванівні. Та проконсультувалася у місцевого вчителя, що це за папери, бо сама була неписьменна, читання вважала дурнею, а купівлю книжок марнотратством, учитель їй пояснив, що з цими паперами їй треба йти в Губернське управління, і там вона отримає 100 рублів. На той час це були дуже великі гроші.
На другий день вранці Марія Іванівна одягалася як на свято, взяла з собою документи, фотографію Семена з нагородою і пішла в Губернське місто Катеринославі, яке знаходилось в кількох верстах від села Лоцманській Кам'янка. Тобто досить недалеко.
Пішла вона босоніж, бо взуття носила лише взимку. Дійшовши до міста вона запитала у городового, як знайти Губернське управління, він почав їй пояснювати, але для сільської неписьменної жінки оте праворуч, та ліворуч, до того ж прочитати назву вулиць вона не могла, тоді городовий знайшов вихід: він повелів їй діти прямо по вулиці, а зустрівши городового питати дорогу. Так тітка Марія і дісталася до Губернського управління. Зібравшись з духом вона рушила до вхідних дверей, де її зупинив пихатий швейцар, сказавши: Прахаді тьотка, тут ні падают! На що жінка відповіла, я не по милостиню, мені по справі! С тваімі дєламі через чорний ход ідті надо! А што у тєбя за дєло такоє? За сина гроші отримати і показала фото. Швейцар козирнув жінці і сказав, извольтє через парадноє на второй етаж, там спроситє, вам і укажут! Пішла тітка Марія по мармурових сходах на другий поверх, такої розкоші вона ніколи не бачила, на другому поверсі всі були в мундирах і такі заклопотані, що звертатися до них жінка не наважувалася, стала у куточку і розплакалася. Раптом до неї підійшов зовсім молодий хлопець, теж у мундирі, і запитав, Ви, матушка, по какому вопросу плакать изволітє? Та от за сина гроші треба отримати і знову показала фото. Хлопець взяв її за руку і повів до віконця, де стояла чимала черга.
Мілостівиє гасударі, будьте любєзни пропустіть без очерєді матушку гєоргиеского кавалера! Черга слухняно роступилася, він подав у віконце ри, через кілька хвилин їх забрав, потім повів "матушку" до іншого віконця, де все повторилося, потім провів жінку до каси і сказав, ну тут уже ви самі! І дійсно, далі було все просто, касир дав Марії Іванівні чотири купюри по 25 рублів, там, де він ткнув пальцем вона поставила хрестик, потім пішла на вихід, подякувала швейцару а за одне поцікавилася як пройти до базару, отримавши роз'яснення рушила у потрібному напрямку. На базарі вона придбала за 5 рублів гарні чобітки, наділа, пройшлася, ой до чого ж добре! Тепер можна і додому! Тільки чобітків шкода, невже в нових чобітках аж додому йти! Побачила ізвозчика, махнула рукою, він під'їхав, зупинився, запитав, Пані бажають їхати? Так! А пані мають гроші? От чобіточки купила, а всіх не витратила! Чи далеко пані хочеться їхати? До Лоцманської Кам'янки! За тридцять копійок відвезу! Згодні, пані? Та згодна! То сідайте! Дорогою вони розговорилися і Марія Іванівна розповіла за якою справою опинилася в Катеринославі. Прибувши на місце ізвозчик сказав, що з матері героя брати гроші не хоче, а от чарчину хильнув би з задоволенням. Нехай буде по вашому! Тітка Марія винесла пів склянки горілки та солоного огірка, мужик випив, закусив, подякував та і поїхав. Потім все село теревенило майже тиждень як тітка Марія на ізвозчику приїхала. Бо це була таки подія! А на її чобітки інші жінки з заздрістю поглядали. Ту фотографію я бачив, де вона зараз не знаю, можливо її забрав хтось із інших онуків.

Мій батько був засуджений у1949 році за 58 статтею (зрада батьківщині) на 25 років позбавлення волі. Строк він відбував у Карлазі, тобто на території Казахстану, як він казав сам, трохи повезло, хоч теж не цукор, але значно краще ніж десь під Магаданом. Все ж біля Караганди таких лютих морозів не буває. А значить вижити легше. Все ішло своїм чином, аж раптом на початку березня 1953 року нас замість роботи ведуть до стовпа з табірним "матюгальником"(так ми називали колокол гучного зв'язку), по якому давалися об'яви і все те, що треба було знати ув'язненим. Ми зрозуміли, що сталося щось надзвичайне. По рядах пішов шепіт, мабуть війна! Будуть набирати добровольців! Є шанс потрапити на волю достроково! Та може не війна? А що ж тоді, раз такий кіпіш і мусора усі на понтах! Погляньте на них, наче гімна наїлися! Та реальність виявилася іншою, нам повідомили, що товариш Сталін тяжко захворів, у нього стався інсульт, але він живий. Це було дуже дивно, бо відомості про стан здоров'я вождя завжди був державною таємницею. Потім ми пішли на роботу, і тільки і розмов було про хворобу Сталіна. Один з в'язнів нам пояснив, що інсульт хвороба тяжка і підступна, може минути практично без наслідків, але це дуже рідко, Якісь наслідки та будуть, які саме, то вже як бог дасть, може відібрати ноги, може руки, а може і пам'ять, забуде людина як її звуть, хто вона така і все інше. Всіляке буває. Передбачити це неможливо, але раз такий кіпіш, значить там щось серйозне. Кожні кілька годин передавали звіт про стан здоров'я товариша Сталіна, начебто йому стало краще, він провів нараду і навіть підписав якісь документи. Невже все мине без наслідків? Та раптом чергове повідомлення, що Сталіну знов стало гірше, на дачу, де все відбувалося прибули відомі лікарі і застосували передові методи лікування. На що в'язень, який нас просвітив, що таке інсульт сказав що так не буває, наслідки видно одразу, вони або є, або їх нема. А так щоб було вже майже нормально, а потім знову погано не буває, принаймі якщо це дійсно інсульт. В той день оголошень про стан здоров'я вождя було кілька, і сутність їх була така, стало гірше, лікарі щось зробили, попустило, потім знову погіршення, лікарі, стає краще, але таки гірше ніж було до цього, ось такі хвилі, на що наш розумник сказав: брехня, так не буває, або це ніякий не інсульт, або він вже ласти склеїв, а друзі та товариші трон між собою ділять і ніяк домовитися не можуть. На другий день звіти про самопочуття Сталіна продовжили передавати. Ми до "професора", так охрестили того в'язня, бачиш, він ще живий, але звіти по стан були чимдалі тим суміші. Втім нічого дивного, якби зразу народу вкинули повідомлення що Сталін помер, наслідки могли бути непередбачувані, від масових суіцидів, мовляв нема батька народів то і мені нема для чого жити, до бий комуняк, пали сільради! А разом з ними райкоми та обкоми. Все могло статися, тому народ підготували, владу між собою поділили, нового вождя призначили. Тільки на третій день рано вранці передали, що Сталін таки помер. Реагувати зеки по різному, хто радів, а хто і плакав. Причому серед плачучих більшість була політичних, а кримінальники більше раділи. Мені версія, яку висловив "професор" здається цілком слушною бо якось натрапив на спогади Світлани Алілуєвої, де вона писала, що коли почула по радіо про хворобу батька піймала таксі і поїхала на дачу, її туди не пустили, хоча вона благала, пустіть, я просто погляну на тата і все, більше нічого, та її практично заломивши руки запхали в машину, привезли в Москву на якусь квартиру і наказали бути тут до особливого розпорядження, нікуди не виходити, в квартирі є все необхідне, а якщо чогось бракуватиме, за дверима буде черговий співробітник, скажіть йому що треба і вам все принесуть. Мені здається, що на цей момент Сталін вже був мертвий, бо так поводити себе з донькою ЖИВОГО вождя наврядчи б ризикнули. Так розповідав батько. Особисто він за Сталіним не сумував, сенсу не було. Кілька днів підстьобували охоронців, агов, хлопці, а давайте мінятись місцями, раніше сядете, раніше вийдете!
Після смерті Сталіна справи багатьох осуджених були переглянуті, багато вийшло на волю по амністії. Батькові знову повезло за результатом перегляду справи він був реабілітований "за відсутністю складу злочину", принаймі так написано було у довідці. Реабілітація дала йому повне відновлення в правах, можливість закінчити університет і навіть деякий час працювати вчителем української мови та літератури.

Якось навесні 1968 року, (дату я зрозумів пізніше) матуся з дитсадка вела мене додому, трохи не доходячи до хати ми зустріли сусідського хлопчика, який стояв під деревом і тихенько рюмсав. Він був старшим од мене на кілька років, але це не заважало нам гратися по вихідним і взагалі дружити.
Матуся звернулася до нього, Сашко, що сталося, чому плачеш?
Гагарін розбився! Відповів Сашко ковтаючи сльози. Звідки знаєш? Толька сказав, це ще один хлопець, який був старший од нас років на вісім, якщо не більше. А він звідки дізнався? Американці по радіо сказали. Та може збрехати? Ні, Толька сказав, що вони ніколи не брешуть, якщо сказали, то значить так і є. І заплакав вголос. Я почав прислухатися до новин, що передавали по радіо, нічого, програма ВРЄМЯ, знову тиша, лише днів через десять матуся сказала, що на роботі ходять чутки, що таки розбився. Нарешті партія і правітєльство зрозуміли, що далі приховувати загибель першого космонавта нема сенсу, бо і так вже всі знають. Через кілька днів спершу по радіо, потім по телевізору сказали, що таки розбився, ніяких подробиць не передали, вирішили що і цього досить. Всі оці совкові хитрощі взяла на озброєння нинішня рашка разом з хлом, якщо новина хороша то її роздмухують до розмірів неймовірної ПАБЄДИ, якщо новина не дуже, то або перебрешуть, на кшталт влучили ракетою по дитячому садку, а сказали, що то була база НАТО і знищено купу їхніх генералів, а якщо з тим, щоб перебрехати якось не складається, то просто подію ігнорувати, мовляв знати нічого не знаємо, бо нічого не було. Ось це якраз те, що вони можуть павтаріть і дасть Бог павтаріть, тобто розваляться к бісовій матері. Тим часом дідусь пішов на пенсію, і колеги подарували йому радіолу "Білорусь". Радіола це щось на кшталт музцентру, який складався з програвача грамплатівок та радіоприймача. Я досить часто грався дідусевими подарунком, грамплатівок у нас практично не було, хіба що одна коробка бабусиних на 78 обертів, які я переслухав усі, а от приймач то було значно цікавіше. Вже будучи школярем, мандруючи по коротких хвилях я почув довгоочікуване: ВИ СЛУШАЄТЄ ГОЛОС АМЄРІКІ ІЗ ВАШИНГТОНА, ось воно, нарешті! Я почав прислухатися, спершу ішов блок новин, але нічого цікавого, потім інтерв'ю з якимось дисидентом, потім музичний блок, який слухати було досить важко, бо станція весь час "плавала" і її постійно треба було підстроювати. Про цю проблему я розповів деяким друзям, і з'ясувалося, що не я один бавлюся слуханням ворожих голосів, як тоді називали ці радіостанції. Вони і підказали як не побороти, бо це неможливо, така вже властивість коротких хвиль, але значно зменшити її. Треба використати зовнішню антену, друг мені її показав, нічого складного, мідний дріт зі штекером, гніздо з такою позначкою. На радіолі це гніздо я знайшов швидко, а дріт, як і в любого совєцького хлопця у мене був. Штекера нема, це не біда, кінець дроту зачистив, загнув, вставив у гніздо. Ура, працює! Якість прийому значно покращилася. Практично кожного дня після школи я слухав свій улюблений голос. Там розповідали про важливі події в світі, а також в союзі, деякі з них підтверджували совєцікі ЗМІ, а деякі так і залишалися, ніби їх і не було. Прийшовши з армії та вступивши до інституту я продовжував слухати голос. Закарбувався в пам'яті такий випадок, вже помер дарагой Леонід Ілліч, його місце зайняв очільник КДБ СРСР товариш Андропов, що запам'яталося з його правління перше що він сказав так це те, що посаду Генерального секретаря ЦК КПРС не треба поєднувати ні з якою іншою, а ще горілка, яку мужики називали андроповка, гидка на смак, але майже на карбованець дешевша за нормальну, а ще напій "гуцульський" смердючий та гидкий на смак, зате 40° і ціна 3.50, людина від нього ставала не п'яна, а дурна. Розуміла чекістська морда, що чим більше люди питимуть, тим менше питатимуть. Що іще запам'яталося з того часу, так це такий випадок, в Європі розпочалося, вибачте мовою оригіналу, совєщаніє глав государств, туди гайнув і наш Генеральний, але на другий день повернувся назад. Тобто те совєщаніє продовжилось без нього. І фактично на другий день пройшла по всім ЗМІ новина, що Андропова обрано на посаду Прєдсєдатєль прєзідіума Верховного совета. Що це значить і навіщо це все не зрозуміло, та голос з за океану все пояснив. Андропова не пустила в залу засідань охорона, йому сказали, там сидять керівники держав, а ви всього лише очільник правлячої партії, так що вам там робити нічого. Даремно Юрій Володимирович тупотів ногами і кричав, що у нас все вирішує партія, тобто він і є голова держави. Та охорону це не переконало, прийшлось як обісраному летіти додому, майже як хлу з Пекіну, і брати на себе ще одну посаду, яка на перший погляд здавалася нічого не вартою, але фактично саме вона була головною в державі. Чи це лише мені здається, що у нинішній рашці забагато співпадіння з пізнім совком? Останні захисники Риму ішли в бій в простих сорочках з кухарськими ножами. Це був кінець Римської імперії. Далі пішов розпад.

Теорію Маркса можна розбирати по пунктах безкінечно довго, і щоразу приходити до висновку, що в житті все зовсім не так, і взагалі людство розвивається не за Марксом. Не вірите? А давайте розберемося з ключовим терміном марксистської теорії, каталізатором класової боротьби — «експлуатацією». Що це взагалі таке, яким приладом чи органом її можна відчути або виміряти? Як визначити її ступінь? Як людині зрозуміти, що її експлуатують, і наскільки сильно? Працювала собі людина на приватному підприємстві, і за теорією Маркса, створювану нею додаткову вартість привласнював власник, тобто «експлуатував» працівника. Але ось підприємство націоналізували (ПриватБанк — яскравий приклад), і що, експлуатація закінчилася? Зарплата у людини не зросла, а проблем додалося — то комісія, то перевірка, то додаткова звітність. Куди ж поділася додаткова вартість? Розтанула як білий дим? Ні, вона пішла в кишеню держави. Отже, експлуатація продовжилася, але вже не людини людиною, а людини державою.
Отже, панове марксисти, поясніть мені, недалекому, у чому сенс «пролетарської революції»? Був власником заводу який-небудь Путилов, а сталася революція — Путилових, Міхельсонів, Нобелів у кращому випадку вигнали, у гіршому — розстріляли, і власником заводу став… а хто, власне, став? Робітники? Та де там. Власник має право розпоряджатися своєю власністю, а робітники після революції як працювали за зарплату, так і працюють. І не робітники вирішують, чи проводити реконструкцію, яку продукцію випускати і кому продавати, скорочувати управлінський апарат чи розширювати — до подібних речей робітників і близько не підпускають. Це компетенція власника. А хто ж у нас власник? Держава. А що таке держава? Це армія, поліція, парламент (верховна рада), уряд (рада міністрів), чиновники на місцях і так далі. То хто ж керує підприємством? Поточні питання вирішує директор, а стратегічні — чиновник із міністерства (наркомату). Отже, що ми маємо в підсумку: до революції робітника «експлуатував» власник, а після — чиновник. Ось і весь підсумок до копійки.
АААА! — закричать прихильники СРСР — «ми при СРСР жили багатше, відпочивали в Криму, у нас усе було, а зараз нічого!». Скажіть мені, шановні, що було найбільшим щастям для радянської людини? Правильно — потрапити за кордон. У гіршому випадку за путівкою, а в кращому — поїхати на роботу. Тому що навіть у найбіднішій африканській країні можна було КУПИТИ такі речі, які у нас ні за які гроші НЕ МОЖНА було ДІСТАТИ. Ось звідки й «багатство» радянської людини: купити нічого. Машину? Стій у черзі 10 років. Квартиру? А ти вважаєшся таким, що потребує покращення житлових умов (менше 6 м на людину)? Якщо ні — то забудь, навіть у кооператив не вступиш. Нормальна їжа, меблі, одяг і взуття — усе або «по блату» з переплатою (у 1,5–2 рази), або у спекулянтів, але там як пощастить. І кому-кому, але Росії оплакувати СРСР — дивно: згадайте 1980 рік, пік могутності країни, а на території РРФСР такі «предмети розкоші», як ковбаса, м’ясо і масло — за талонами. 600 г вареної ковбаси на місяць, 200 г вершкового масла і 2 кг м’яса. Причому «м’ясна норма» була умовною: 2–3 рази на рік гуляш (на великі свята), в інші місяці — суповий набір або пельмені, а то й пиріжки з лівером. Отака «велика країна». І це в мирний час, за нормальних урожаїв! Як на мене, панове марксисти, то жодної експлуатації не існує, а є просто договір купівлі-продажу між роботодавцем і працівником. Роботодавець купує знання, уміння, фізичну силу, професійні навички працівника за чітко обумовлену плату. Ціна праці залежить від кон’юнктури ринку та багатьох інших умов (як і ціна будь-якого товару). У разі невиконання умов договору однією зі сторін (оплата нижча за обумовлену, затримки виплат, порушення трудової дисципліни, недобросовісне ставлення до роботи тощо) договір може бути розірваний з ініціативи однієї зі сторін. Власник може звільнити недобросовісного працівника, працівник може піти від недобросовісного роботодавця. Якось так. І це лише один з аспектів нісенітниці під назвою марксизм. І взагалі, що б і де не намагалися побудувати марксисти у них завжди виходить тільки концтабір, приклад дві Кореї, сталінський совок, маоїстський Китай та інші країни так званого соцтабору, жодна з яких навіть не наблизилася по рівню і стандартах життя до капіталістичних країн. Показав свою повну економічну неспроможність совок, за часів дорогої нафти він так сяк тримався на більш-менш пристойному рівні, навіть мостився у наддержави вліз в Афганістан, там нічого не домігся, роздавав різним придуркам мільйони калашів, щоб вони боролися з імперіалізмом, та знову вийшов пшик, бо боролись вони лише за власні кишені. Але ціна на нафту впала і слава Богу, совок здох, але залишився величезний шматок, у якого досі свербить в дупі імперська велич, хоча величі як такої власне ніколе не було, були постійні спроби догнати розвинені країни і мрія про війну, так так, саме мрія, де ми малою кров'ю, могучим ударом, а нас зустрінуть квітами та поцілунками. Рашисти і досі не розуміють, чому Україна не капітулює, чому ВСУ не переходять на бік вялікой расєі, вони не можуть зрозуміти, що їх руській мірь нікому не потрібен.

Нас лякають «зовнішнім управлінням». Розповідають, що це страшно, жахливо й узагалі згубно, що ми самі розумні й нам Усі ці залякувачі по суті є ворогами України.
А чи таке вже жахливе зовнішнє управління? Звісно, якщо воно кваліфіковане, некорумповане і його метою є розвиток підконтрольної країни, а не «хапнути й утекти». Не вірите? Тоді давайте згадаємо Грузію часів Саакашвілі. Для Грузії американцями була розроблена покрокова програма реформування всіх сфер життя. Мудрість Мішико полягала в тому, щоб сидіти рівно й виконувати все точно, що він і робив. То чого ж вдалося досягти в Грузії реформаторам?
Дебюрократизація — радикально спрощені процедури, за якими громадянин має звертатися до органів влади. Радикально зменшилася кількість необхідних погоджень у будівництві. Усе це призвело до того, що в рейтингу Doing Business Грузія піднялася на 7-ме місце зі 183 можливих.
Лібералізація — кількість податків зменшено з 22 до 6, самі податки суттєво спрощені.
Приватизація — з 2004 року держава розпродала величезну частину своєї власності: землю, готелі, промислові об’єкти, інфраструктуру тощо.
У Грузії максимально спростили податкове законодавство, зменшивши загальне фіскальне навантаження: із 22 податків залишилося 6, а з 2012 року їх мало б бути 4. Одночасно скоротили ставки податків, прибутковий — до 12%. Замість 16 митних тарифів, які сягали 30%, залишилося три — 0%, 5% і 12%; тут був запозичений досвід Сінгапуру та Гонконгу.
Теімуразі Майсурадзе, керівник Департаменту поліцейського нагляду, повідомляв:
«З 2004 року по місцевому ТБ показували десятки сюжетів, як за хабарі заарештовують чиновників, суддів. Через пів року “героями” антикорупційних роликів стали ті, хто пропонує хабар. За рік чиновники вже як вогню боялися тих, хто приносив їм гроші. Одразу починали телефонувати в поліцію з криками, що прийшли осквернити їхню честь. А все тому, що в кожну держструктуру, чи то мерія, уряд або поліція, регулярно навідуються працівники спецслужб і пропонують гроші за вирішення проблеми. При вигляді хабародавця в голові одна думка: “Це перевірка”. Після того як тисячі людей отримали великі строки, хабарі і брати, і давати бояться. Причому різниці немає, на якій сумі погориш — 20 чи 20 тисяч ларі. Покарання однакове. Дрібний чиновник за те, що вимагав у водія маршрутки 50 ларі (близько 30 доларів) за ліцензію, отримав 9 років, а центральний канал тиждень показував його обличчя. Жити в країні, де немає корупції, — величезне задоволення».
Пенсія зросла з $4 до 100, а середня зарплата перевищила 500.
У 2004–2009 роках грузинська економіка отримала 6,5 млрд доларів прямих іноземних інвестицій; за обсягом накопичених прямих іноземних інвестицій на душу населення маленька й позбавлена корисних копалин Грузія наздогнала величезну Росію; за обсягами отриманих зовнішніх інвестицій і привабливістю для іноземних інвесторів вона зрівнялася з новими членами ЄС.
Грузинські реформи відзначалися чіткою системністю: скасовано пожежну інспекцію, при цьому кількість загиблих під час пожеж зменшилася; скасовано обов’язковий техогляд транспорту, однак кількість загиблих у ДТП у розрахунку на 1000 автомобілів знизилася з 1,79 у 2003 році до 1,05 у 2010 році; ліквідовано антимонопольну службу та інспекцію цін; знято обмеження на продаж деяких медикаментів у супермаркетах і роздрібних магазинах, скасовано додаткові перевірки ліків, схвалених для споживання в країнах ОЕСР; проведено податкову амністію та «кадрову чистку» податкової служби, тобто перекрито можливості брати хабарі й «вирішувати питання».
У такій корумпованій республіці, якою була Грузія, перемогти корупцію — це було просто дивом, фантастикою, але це вдалося зробити.
Але, на жаль, не всі були задоволені таким ходом справ. Хто був незадоволений? Старі менти, старі чиновники, які значно краще жили на хабарях, злодії в законі, яких нова влада сильно притиснула, ну і, звісно ж, найдобріший північний сусід. «Як, якась вошива Грузія, не маючи ні нафти, ні газу, житиме краще за нас? Не бувати цьому!»
Саакашвілі — антиросійський політик, а отже, проамериканський. У цьому й полягає суть російського невдоволення ним. Однак поставмо собі запитання: наскільки природною була б проросійська орієнтація Саакашвілі, якщо до влади його привели американці? Зрозуміло, це нереально. Чи дивно тоді, що на той момент він відчував певні симпатії до американців?
Що було далі — відомо всім: російська агресія, віджаті території і як підсумок — повалення Саакашвілі. До влади прийшли проросійські політики, і результат був закономірним. Чиновники та поліція знову почали брати хабарі, реформи були згорнуті, іноземні інвестори розбіглися. Давно помічено й неодноразово підтверджено практикою, що ті країни, які дружать зі США, живуть добре й динамічно розвиваються, а ті, хто зробив ставку на СРСР, а потім на Росію, провалюються в усіх відношеннях (дві Кореї — яскравий тому приклад). Та й «вугільні Швейцарії» самі себе прогодувати не можуть. Якось так