Спешит на работу в семенной склад бригадир по техническим и масличным культурам Григорий Александрович Шевченко. Он из Канева, с родины великого кобзаря Украины - Тараса Шевченко. В прошлом году его бригада собрала по 34 центнера шалфея с гектара, намного перевыполнив плановое задание. Сейчас бригада готовит к весне семена. С утра до вечера стучат сортировки и триера. Члены бригады переселенки с Черниговщины - Вера Доля и Софья Сумко показывают пример высокопроизводительного труда всем колхозникам: ежедневно они выполняют почти по полторы нормы. Колхоз полностью обеспечил себя семенами всех культур для весеннего сева, завершил их очистку, проверил на всхожесть. Семена хранятся в сухом и чистом помещении. Несмотря на это, агроном МТС в колхозе т. Редько, прибывший в Крым с Киевщины, напоминает заведующему складом переселенцу с Черниговщины т. Гапоненко: - Посматривай хорошенько, Евгений Михайлович, не сыреют ли, не греются ли семена. В прошлом году овощеводческая бригада, которой руководит украинец с Умани Павел Криничный, собрала с каждого гектара по 465 центнеров поздней капусты, бригада Савелия Логвинова немного меньше - по 445 центнеров. Это задело самолюбие коренного жителя Краснокрымки, и он решил в этом году во что бы то ни стало обогнать своего товарища.

В этом социалистическом соревновании крепнет дружба бригад, состоящих наполовину из переселенцев с Украины...И. Поляков. Колхоз им. Калинина Зуйского района. "Крымская правда", №12 (9417) за 17.01 1954 г.

Здавалося б, політичні діячі, які не мають ніяких стосунків зі спеціалістами з психіатрії, не повинні серйозно перейматися проблемами, на яких історія і саме життя вже давно поставили крапку. У таких випадках люди зважають на нову історичну ситуацію. З врахуванням її вони і намагаються опікуватися реальними земними справами, перш за все дбати про добробут та благополуччя у своїх оселі, селі, місті і загалом у державі.

Незважаючи на юридичну бездоганність оформлення передачі в 1954 році Кримської області Україні та цілу низку міждержавних і міжнародних угод та експертиз, питання про легітимність цього акту продовжує хвилювати російських політиків.Викликає подив, що деякі проросійськи налаштовані депутати кримського парламенту (а вони, до речі, є теж громадянами України і мали б опікуватися інтересами держави, у якій вони живуть і яка їх годує), аби підняти свій підупалий політичний рейтинг у суспільстві, продовжують експлуатувати акт приєднання Криму до України у 1954 році.

Намагаючись посіяти розбрат та неспокій у суспільстві, збурити кримське населення, яке тільки почало оговтуватися від політичних і етнічних протистоянь, вони знову нав'язують своїм виборцям думку про неправомочність рішень вищих законодавчих органів СРСР, РРФСР та УРСР стосовно приєднання Кримської області, називають це "подарком Хрущёва", якого виставляють не те що симпатиком, а затятим українським націоналістом.

Аби внести певну ясність у це питання і покласти край політичним провокаціям, інсинуаціям, спекуляціям і пліткам ще раз повернемося до визначної події, яка відбулася у лютому 1954 року - прийняття рішення про введення Кримської області до складу Української РСР.Ми свідомо не використовуємо авторитетні джерела, вирішивши поглянути на проблему зсередини, тобто із самого Криму. Для цього нам довелося вдатися до вивчення регіональних статистичних матеріалів та проглянути кримську пресу, що видавалася напередодні передачі області, тобто упродовж всього 1953 року і з початку наступного 1954-го до самого травня.

Опрацювавши ці джерела, дійшли висновку, що витоки рішення про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР потрібно шукати в трагічному для півострова 1944 році. Для Криму Велика Вітчизняна війна скінчилася весною 1944-го. Безперечно, упродовж 1941 - 1944 років народне господарство країни зазнало величезних збитків, оскільки півостровом двічі прокочувалися руйнівні хвилі війни. Руйнівні наслідки війни як в Криму, так і в інших регіонах України, Білорусії та в окупованих областях Росії істотно не відрізнялися. Всім їм протягом тривалого часу не вдавалося досягти довоєнного рівня виробництва. Але в Криму економічна та соціальна ситуація у повоєнну добу виявилася надзвичайно складною, навіть катастрофічною.

Значною мірою кризу економіки, особливо сільськогосподарського виробництва, тут спричинила масова депортація кримськотатарського народу, греків, вірменів, чехів та болгар. А в перші дні війни з Криму було вивезено ще й понад 50 тисяч німців, які мешкал тут ще з часів Катерини II. Отже, загальна кількість вивезеного з Криму люду сягала близько 300 тисяч. Якщо ж урахувати, що доросле чоловіче населення воювало на фронтах і зазнало значних втрат, після депортації кримських татар та інших національних меншин півострів практично обезлюднів. Офіційна статистика свідчить, що за час війни населення в Криму зменшилося вдвічі і до травня 1944 року становило 780 тисяч осіб, а після депортації кримських татар тут лишилося близько 500 тисяч. Якщо говорити образно, то всіх післявоєнних мешканців Криму можна було зібрати на територіях сучасного Сімферополя та Феодосії. Уже в перші дні і місяці після визволення Криму від фашистських окупантів сільське господарство, занедбане війною, зазнало величезних збитків. Сталінсько-беріївські опричники, ніби навмисне, приурочили виселення кримських татар до розпалу весняних робіт, коли повинні були закладатися основи майбутнього урожаю. У більшості кримських сіл уже влітку не було кому зібрати й мізерні дарунки землі. По моторошно безлюдних, понищених та пограбованих татарських селищах та садибах бродили лише зголоднілі коти та собаки.

Перша хвиля переселенців до Криму з глибинних областей Росії не принесла бажаних наслідків. Люд із лісистої Росії важко приживався в степу і не міг адаптуватися до гірської місцевості. Ще важче переселенцям давалася вельми складна й специфічна землеробська культура. Сади, виноград, ефіроноси, тютюн, технічні культури, навіть кукурудзу російські переселенці побачили в Криму вперше у своєму житті. Якщо в 1940 році площа посівів у Криму становила 987,4 тисячі гектарів, то у 1950-му вона зменшилась майже на 100 тисяч (881,9 тис. га). До війни степовий Крим спеціалізувався на вирощуванні високоякісних сортів цінних пшениць. Площа озимої пшениці в Криму в 1940 році складала 447,5 тис. га, а в 1950-му зменшилася майже вдвічі (257,5 тис. га). Значно скоротилися площі і технічних культур (72,9 тис. га в 1940 році і 53,6 тис. га в 1950 році).

У вельми занедбаному стані опинилися і такі провідні галузі кримської економіки, як садівництво, виноградарство та виноробство. Порівняно з 1940 роком у всіх категоріях господарств площа садів зменшилась на 6 тисяч гектарів і становила в 1950 році 20 тис. га. На присадибних ділянках фруктові дерева вирубали через непомірні податки, які запровадив батько Сталін, а в колгоспах і радгоспах їх використали на дрова. Ще невтішніша картина стану сільськогосподарського виробництва Криму у післявоєнні роки вимальовується при знайомстві з офіційними статистичними матеріалами щодо врожайності провідних культур.

Навіть досить побіжне ознайомлення зі статистикою для кожної неупередженої людини переконливо покаже справжню причину "щедрого дарунку Хрущова". Унікальні статистичні дані:

В 1913 році середній урожай зернових культур на кримській землі складав 11,2 ц/га, в 1940-му - 10,7, а в 1950 році - 3,9 ц/га. Відповідно, врожайність провідної зернової культури - озимої пшениці становила 13,1 ц/га в 1913 році, 11,5 ц/га в 1940-му і 4,4 ц/га в 1950 році. Ще до революції кримські селяни в середньому по регіону в посушливому степу одержували по 5 ц/га соняшнику. В 1940 році, за колгоспно-радгоспної системи господарювання, спромоглися підвищити цей показник лише на 0,8 ц/га. А в 1950 році врожайність соняшнику в Криму становила 1,7 ц/га.

Порівняно з довоєнним періодом вдвічі зменшилась урожайність тютюнових плантацій (з 7 ц/га до 3,3 ц/га), картоплі (з 68 ц/га до 35 ц/га), овочів (з 120 ц/га до 61 ц/га) і в 2,5 раза - винограду (з 26,1 ц/га до 11,5 ц/га).Істотно знизилась і врожайність садів. У сприятливому для садівництва 1950 році середня врожайність кримського саду становила 42,7 ц/га, а в 1940-му цей показник складав 53,6 ц/га. В наступні роки врожай фруктів у кримських садах зменшився майже вдвічі і варіював у межах 20 - 22 ц/га. В дореволюційні часи майже такий урожай у приватних садах збирали з одного - двох дерев кримських Синапів.

За кількістю поголів'я великої рогатої худоби у всіх категоріях господарств в Криму на початку 50-х років спостерігалось різке відставання від довоєнних показників. Якщо в 1940 році поголів'я великої рогатої худоби сягало 244,8 тисячі голів, то в 1950 році воно зменшилось до 215,9 тисячі голів. Майже на 50 тисяч зменшилося поголів'я корів (121,2 тис. в 1940-му і 86,3 тисячі в 1950 році), свиней відповідно з 127 тисяч до 84,3 тисячі, овець та кіз - з 961,4 тисячі до 556,7 тисячі голів.Значно зменшилась також в області і закупівля худоби у живій вазі - 10,9 тисячі тонн у 1940-му і 8,1 тисячі тонн у 1950 році.

Кримська область у післявоєнну пору з року в рік не виконувала плани державної закупівлі всіх видів сільськогосподарської продукції. В 1950 році порівняно з 1940 роком Крим майже в 5 разів скоротив продаж зерна (з 425,7 тисячі тонн у 1940 році до 92,9 тисячі тонн у 1950-му), в три рази - тютюну (відповідно з 5,9 до 1,8 тис. тонн), вдвічі - овочів (з 60,3 до 31,1 тисячі тонн), майже в 5,5 раза - картоплі (з 22,7 до 4 тисяч тонн), в 5 разів - ефіроолійних культур (з 9,1 до 1,8 тис. тонн), майже вдвічі - винограду (з 9,8 тисячі тонн до 6,5 тисячі тонн), в 2,5 раза - шерсті.

Аби можливі опоненти не звинуватили нас у перебільшенні господарських негараздів Криму, спробуємо на економічний стан регіону у післявоєнні роки подивитися очима самих мешканців області. Для цього погортаємо пожовтілі від часу сторінки "Крымской правды" - органу Кримського обкому КПРС.

У жовтні 1958 року Рада міністрів України вирішила будувати найдовшу у світі тролейбусну лінію Сімферополь-Алушта-Ялта. Перша черга цієї лінії, Сімферополь — Алушта, довжиною 52 км, була побудована та здана в експлуатацію в рекордні терміни — за 11 місяців. Її будували фахівці більш ніж 80 підприємств із 10 міст України.

Не будемо аналізувати весь період, а зосередимо увагу лише на 1953 році, що віддзеркалює стан економіки, зокрема сільськогосподарського виробництва, напередодні передачі області до складу України, лише на деяких галузях: виноградарстві, садівництві та овочівництві...

Перший секретар Ялтинського міськкому партії С. Медунов у газеті "Крымская правда" від 1 вересня 1953 року повідомляє:

"Переважна більшість виноградників посаджена багато років тому. Так, у радгоспі "Гурзуф" 80 га виноградників закладено 80 - 100 років тому, а в радгоспі "Гірський" - 60 - 70 років тому. Ці насадження безсистемні, сильно зріджені. Урожайність таких виноградників - 12 ц/га. Незважаючи на це, в районі реконструйована лише десята частина площі. Виноградарство ведеться по-старому. Не всі насадження поставлені на шпалеру. Виноградні кущі уражені мільдью та оїдіумом".Про рівень догляду за виноградниками свідчить і професор П. Т. Болгарєв: "Після садіння рослини лишаються беззахисними від худоби та сільськогосподарських шкідників. Не приділяли належної уваги і догляду за ними. Тому посаджені рослини гинули, державі і колгоспам завдавалося великої шкоди. Темпи посадки попередніх років не можна визнати задовільними" ("Крымская правда", 8 жовтня 1953 рік).Дуже занедбаною виявилася ця важлива галузь не лише в рядових колгоспах та радгоспах області, але й у спеціалізованих господарствах Кримського виноробного тресту.

За повідомленням кореспондентів "Крымской правды" Г. Тетєнкова і В. Дюніна, навіть у фірмових магазинах не можна було придбати марочні вина "Сонячна долина", "Судак", "Кагор", "Ташли". Майже половину продукції заводи Кримського винтресту змушені були виготовляти з привізного виноматеріалу, оскільки власного винограду в господарствах вирощували дуже мало. "Упродовж останніх років радгоспи збирають вельми низькі врожаї і погано забезпечують сировиною заводи. Нові плантації розширюються повільно, а старі скорочуються та зріджуються. Замість оновлення плантацій трест пропонує радгоспам списувати старі виноградники як економічно збиткові. В радгоспі "Сонячна долина" списано 30 га виноградників, у радгоспі "Феодосійський" заплановано списати 24 га занедбаних плантацій.Повільно створюються нові плантації. Замість 210 га по тресту їх посаджено лише 31 га. У радгоспі "Сонячна долина" одержали лише 16,1 ц/га винограду, тоді як до війни вирощували по 60 ц/га сонячних ягід. У господарстві низька культура агротехніки. На 316 га міжряддя плантацій зовсім не оброблені. Старі безсистемні насадження взагалі не обробляються" ("Крымская правда" від 7 червня 1953 р.). До війни алуштинські виноградники славилися високими врожаями і забезпечували виробництво унікальних марочних вин. Проте упродовж десяти післявоєнних років нові господарі так і не спромоглися відродити цю галузь.

Науковий співробітник інституту "Магарач" П. Кібалов у газеті "Крымская правда" за 11 вересня 1953 року писав: "Незважаючи на сприятливі природні умови і забезпеченість Алуштинської МТС тракторами, машинами і землеобробною технікою, а також потужну енергетичну базу, урожай винограду в останні роки лишається досить низьким. Головна причина - систематичне невиконання або неякісне проведення агротехнічних заходів. У колгоспах майже не впроваджуються нові досягнення науки та передового досвіду".

Про катастрофічний стан садівничої галузі у післявоєнні роки свідчить інформація Т. Григор'єва з Кіровського району: "Минулої осені, як і раніше, виноградарі та садівники району не порадували Батьківщину й себе достатком винограду і фруктів. Майже всюди урожай був досить низький... В колгоспі ім. Маленкова сад посаджено давно. Минулої осені мали б зібрати перші плоди, а їх зовсім не було. Та й чи можна сподіватися на виконання плану і тепер, якщо сад перетворено у випас для худоби" ("Крымская правда", 16 січня 1954 р.).

Навіть через десять років після війни овочівництво в Криму не досягало довоєнних показників і було неспроможним задовольнити потреби місцевого населення. Газета "Крымская правда" у передовій статті 14 серпня 1953 року, аналізуючи стан галузі, писала: "На жаль, сучасний стан овочівництва у нашій області не задовольняє потреби населення у свіжих овочах у зимовий та весняний періоди. І в цьому році багато колгоспів незадовільно впоралися з посівом насіння і посадкою розсади, несвоєчасно і на низькому рівні провадять догляд за рослинами. Городи поросли бур'янами, ґрунт своєчасно не розпушується, несвоєчасно проводять поливи. Ранніх овочів колгоспи і радгоспи здали до смішного мало. Масовий збір і здача овочів розпочалися лише в червні.

Усього в Криму на кінець 1953 року нараховувалося лише шість теплиць. У квітні 1953 року облвиконком прийняв постанову про будівництво теплиць в Алуштинському, Бахчисарайському, Євпаторійському, Зуйському, Сакському і Старокримському районах. Проте ця постанова так і лишилася не виконаною ("Крымская правда", 14 серпня 1953 року).

Як же оцінювала стан сільського господарства області в перші післявоєнні роки обласна партійна організація і яку роль відігравала вона у відродженні галузі? Якщо оцінювати діяльність партійних і господарських органів за кінцевими результатами, то слід визнати, що внесок обласної "керівної і спрямовуючої сили" у той час у розбудову сільського господарства був досить низьким, а діяльність її - малоефективною.

Виявилася безперспективною орієнтація обласного керівництва на поновлення трудових ресурсів регіону лише за рахунок переселенців з Росії. Ще тоді, коли Крим був у складі РРФСР, стало зрозумілим, що у цьому вельми складному і примхливому природно-кліматичному регіоні можуть прижитися лише люди з степовою землеробською культурою.Сьогодні нинішній головний редактор незалежної від совісті та історичної правди газети "Крымская правда" Михайло Бахарєв та його "боевая подруга" Тетяна Рябчикова, безнадійно хворі на українофобію, намагаються переконати довірливого читача в тому, що "украинское нашествие на Крым" започаткував 1954 рік.

Про історичні українські корені на цій землі не варто дискутувати з фахівцями такого ґатунку. Але ж теперішній шеф "Крымской правды" мав би читати видання своїх попередників. Їх рідна "Крымская правда" 12 січня 1954 року - ще до передачі Криму Україні - писала: "Глибокої осені 1952 року в колгосп ім. Калініна Зуйського району прибули переселенці. Їх було 86 сімей, всі з України, з Чернігівщини. Тривалий час у колгоспі не ладилося з тваринництвом. Для худоби не вистачало приміщень, кормів, на фермі дуже низькою була трудова дисципліна. Потрібно було вживати рішучих заходів". Найрішучішим заходом, виявляється, стало переселення у Крим працьовитих українських селян. "За два роки, - пише кореспондент цієї газети І. Поляков, - у колгоспі здали в експлуатацію свинарник та телятник, кожний на 100 голів, і корівник на 120 голів". "Тепер корівники колгоспу, - захоплюється кореспондент, - являють собою світлі теплі приміщення. На фермах діють підвісна дорога, автопоїлки, працює кормокухня".

На жаль, така ідилічна картина спостерігалася не на всіх фермах і не в кожне кримське село в 1952 році переселяли сотні сімей українських селян. Цей процес значно пожвавішає впродовж весни 1954 року і триватиме в 60 - 70-ті роки.Якщо бути об'єктивним, то питання про зміну перепідпорядкування Кримської області ідеологічно та економічно було обґрунтоване на вересневому пленумі ЦК КПРС 1953 року, присвяченому проблемам сільського господарства. На ньому з ґрунтовною доповіддю виступив беззаперечний знавець цієї галузі Микита Хрущов.

Саме тоді його і було обрано першим секретарем ЦК КПРС, головою ж Президії ЦК та головою Ради міністрів поки що залишився Г. М. Маленков. На рішення вересневого пленуму ЦК Кримський обком відреагував лише наприкінці жовтня, тобто майже через 1,5 місяця. Збори партгоспактиву в Криму провели без серйозного аналізу стану сільськогосподарської галузі, без пошуків і нищівної критики винуватців - так би мовити, по-домашньому.

Головний доповідач - перший секретар П. І. Титов, що і як фахівець відповідав за цю галузь, досить лояльно покритикував апарати обкому і райкомів за недостатнє керівництво сільським господарством. Оратори, переважно секретарі райкомів, наголошували головним чином на похибках обласного управління сільського господарства, керівництва МТС та водогосподарських організацій. Критики на адресу перших осіб області не було.

Першому секретареві ЦК КПРС Микиті Хрущову, який добре знав ситуацію в Криму, така самозаспокоєність кримського керівництва прийшлася дуже не до смаку. Оскільки офіційна звітність та численні скарги переконували у протилежному. Мабуть, саме це й спричинило його таємну появу в Криму глибокої осені 1953 року. Про Хрущовський візит немає жодної згадки у тогочасній всезнаючій кримській пресі. Лише спогади Олексія Аджубея, зятя Хрущова, який супроводжував Першого секретаря в інспекторській поїздці до Криму, свідчать про реальність цього факту.

Шлюз на Північно-кримському каналі (1960-ті). Гігантська іригаційна споруда, побудована у 1961-1971 рр, постачає дніпровську воду з "материку" у Крим - в степові райони, в Сімферополь, Феодосію, Керч, Судак...

На початку 90-х років, коли розбурхані Москвою сепаратистські пристрасті досягли апогею, а Крим став яблуком розбрату між Україною і Росією, знаного журналіста Олексія Аджубея певні шовіністичні сили намагалися використати в обґрунтуванні вигадок про "хрущовський дарунок Україні". На їхнє замовлення в часописі "Новое время" № 6 за 1992 рік він видрукував статтю з тенденційною назвою "Как Хрущёв Крым Украине отдал". Правда, досвідчений журналіст увів ще й другу назву - "Воспоминания на заданную тему".

Олексій Аджубей цією публікацією, на мій погляд, зробив ведмежу послугу замовникам, оскільки в ній фактично підтверджує економічну вимушеність передачі Криму. Кримська дійсність 1953 року, зображена ним, просто вражає своєю безнадійністю. За словами Аджубея, найбільше ошелешили, схвилювали і обурили Хрущова галасливі натовпи російських переселенців, які торпедували машину Першого секретаря. Люди скаржилися на нестерпні умови життя, погане житло, нестачу харчів, вимагали допомоги. "Це зараз я пишу: приїхали, - зазначає Аджубей, - а вони кричали: "Нас пригнали". З натовпу лунали і зовсім істеричні крики: "Картопля тут не росте, капуста в'яне". Або раптом вкрай сумне: "Блощиці заїли". "Чого ж ви їхали у Крим?" - питав Хрущов. - І натовп заволав: "Нас обманули".

За свідченням Олексія Аджубея, Хрущов у той же день терміново виїхав до Києва. По приїзді у Маріїнському палаці він мав тривалу розмову з керівництвом республіки. Головною темою її стало кримське питання та неприємні враження від поїздки. Користуючись своїм величезним авторитетом серед київського керівництва, Микита Сергійович умовляв українців допомогти відродженню кримської землі. "Там южане нужны, кто любит садочки, кукурузу, а не картошку", - переконував він. Безперечно, рішення про передачу Кримської області зі складу РРФСР до УРСР було породженням колективної думки вищого керівництва партії та уряду СРСР. Без участі старої сталінської гвардії - Маленкова, Молотова, Кагановича, Ворошилова, Булганіна - воно б не відбулося. Позиції Хрущова в партії і державі на той час ще не були настільки сильними, щоб самочинно вирішувати долю такого стратегічно важливого регіону, як Крим. А тому намагання деяких російських політиків і місцевих кримських сепаратистів перекласти відповідальність на Микиту Хрущова з наукової точки зору не витримують критики і є кон'юнктурно-спекулятивними.

Не існує жодного документа, який би підтверджував вирішальну роль Хрущова у кримському питанні 1954 року, а тим більше намагання зробити якусь послугу Україні. Все це брутальні шовіністичні вигадки. Як людина, що найбільше зналася на сільському господарстві і відповідала за його стан, він справді міг запропонувати шляхи виходу Криму з економічної кризи. В Кремлі добре знали про тісну інтеграцію Криму з економікою України.

Перебуваючи у складі РРФСР, Кримська область лишалася в економічному просторі України. Паливно-енергетичний комплекс, металургія, машинобудування та легка промисловість, залізничний транспорт України і Криму фактично були єдиними. Україна ще до 1954 року надавала Кримській області велику допомогу у відродженні міст, відбудові заводів та фабрик, у вирішенні проблем водопостачання, будівництва.

Це сьогодні керована україноненависником Михайлом Бахарєвим "Крымская правда" галасує про утиски та жахливе пограбування Криму київськими "дядьками". Але ж були часи, коли ще до передачі області Україні та ж "Крымская правда" постійно вшановувала український народ за його величезну допомогу півострову. Ось що писала ця газета 17 січня 1954 року: "Не остаются в долгу и украинцы. Они деятельно помогают крымчанам строить прекрасные города и курорты, развивать промышленное производство. На стройки города-героя Севастополя, курортной Ялты непрерывным потоком идут с Украины мощные отечественные механизмы и оборудование. Столица Украины - Киев шлет сюда мощные механические погрузчики, автоматические дозаторные устройства для бетонных заводов; Харьков дает башенные и электромостовые краны, тракторы; Николаев - транспортеры для бетонных заводов, бульдозеры; Днепропетровск и Дебальцево - корытные мойки для предприятий, производящих флюсовый известняк; Осипенко (Бердянск) - дорожные машины; Кременчуг - асфальтно-бетонные смесители; Прилуки - раствороносы для механизации штукатурных робот; Мелитополь присылает компрессоры последних выпусков".

На підставі вивчення наявних матеріалів доходимо висновку, що рішення про передачу Кримської області Україні у вищого керівництва СРСР визріло наприкінці 1953 - на початку 1954 року. Впродовж цього періоду велася напружена підготовча робота. Проводилася також інтенсивна ідеологічна робота з підготовки кримчан до перемін.

Саме в цей час на сторінках кримської преси замайоріла й українська тематика. Так, тільки в січні 1954 року "Крымская правда" присвячує українській темі такі матеріали, як "Торжество дружбы народов великой Родины", "Нерушимое братство", "Навеки вместе", "Советский Киев" (подається світлина Хрещатика). А в номерах за 17 та 19 січня газета подає спеціальні добірки під рубрикою "Цвети, Советская Украина". Зазначені публікації в друкованому органі іншої республіки переконливо засвідчують про початок підготовки громадської думки.

Січневий пленум Кримського обкому теж був складовою частиною розробленої в Кремлі програми вирішення кримської проблеми. Ще в 1953 році одна із престижних центральних вулиць міста була перейменована у бульвар Івана Франка.Про існування відповідної програми у вищого керівництва країни свідчить і довідка під грифом "Секретно" "О состоянии сельського хозяйства Крымской области" від 4 січня 1954 року, підготовлена для першого секретаря ЦК КПУ О. І. Кириченка. Її порівняно недавно знайдено у Центральному державному архіві громадських організацій України (ЦДАГО України. Ф-1-ОПЗО. Спр. 3590. Арк. 109 - 110).Вже сама назва, а тим більше зміст цього надзвичайно цінного документа переконливо засвідчують справжню причину перепідпорядкування Криму.

Дата надходження доповідної записки першій особі в республіці є доказом серйозного підходу керівництва СРСР до вирішення кримської економічної проблеми. Тому про якісь спонтанні рішення однієї, хоч і досить високої посадової особи у державі не може бути й мови. Шкода, що цей важливий документ до цього часу лишається маловідомим. Запитаймо у нинішніх недолугих кримських політичних крикунів та розповсюджувачів міфу про "подарок Хрущёва": для чого б це першому секретарю ЦК КПУ забивати голову інформацією про ганебний стан сільського господарства у Кримській області, яка підпорядкована Російській РФСР?

Навіщо Олексію Кириченку опікуватися чужою бідою, коли й у власній хаті проблем було достатньо? У зазначеній довідці у концентрованому вигляді і без ідеологічної тріскотні висвітлено справжній катастрофічний стан сільського господарства та глибоку занедбаність соціальної сфери Криму напередодні передачі області Україні.Загалом довідка підтверджує всі раніше названі кризові проблеми кримської економіки. Тож на підставі цього документа маємо можливість з'ясувати, що ж "дарувало", а точніше, нав'язувало кремлівське керівництво Україні та яким, за висловом сучасних політиків, був цей "орден на грудях планети" у 1954 році? З довідки дізнаємося, що в 1954 році порівняно з 1940-м площа посівів у Криму скоротилася на 70 тисяч гектарів. З 30 наявних колгоспів лише три спромоглися освоїти польову та кормову сівозміни. За врожайністю всіх головних сільськогосподарських культур область у 1953 році не досягла довоєнного рівня. За станом на 1 січня 1954 року площа садів складала лише 87 відсотків, а виноградників - 79 відсотків рівня 1940 року.

Тваринницькі ферми у більшості колгоспів і радгоспів Криму пішли в зиму 1953/54 року лише на 37 відсотків забезпеченими кормами. План будівництва корівників та телятників у 1953 році область виконала на 35,6 відсотка, а пташників - на 43 відсотки. В області не вистачало понад 1 100 тракторів. Сільське господарство Криму потерпало від гострої нестачі води. За станом на січень 1954 року в господарствах Криму зрошувалося лише 40,9 тисячі гектарів сільськогосподарських угідь. У 1953 році область не виконала план збору податків, недодавши в казну 6 млн. 60 тисяч карбованців.

Украй занедбаними були легка та харчова промисловості. У 1953 році план не виконали всі підприємства цих галузей. Область виявилася нездатною освоїти величезні кошти, які виділяла держава на капітальне будівництво. Через це Рада Міністрів Російської РФСР лише в Ялті змушена була зменшити в 1953 році капіталовкладення на 5,2 млн. крб.Глибоку кризу переживала і соціальна сфера області. Сьогодні ніхто не повірить у те, що в Криму ще наприкінці 1953 року було лише 3 хлібних магазини, 18 - м'ясопродуктів, 8 - молочних, 2 - тканин, 9 - взуття, 5 - будівельних матеріалів та 28 - книжкових крамниць. Повністю припинилася торгівля овочами та картоплею в державному секторі" (ЦДАГО: Ф-1-ОП 52. Спр. 490. Ар. 9. Цит. за Василем Чумаком, 1993). Занепокоєння і розпач лунали навіть з трибун партійних конференцій. "Минуло десять років після закінчення війни, - говорив з трибуни Кримської обласної партконференції (1954 року) секретар Феодосійського міськкому партії Моїсеєв, - трудящі висувають до нас законні вимоги, коли буде відбудоване місто і створені мінімальні побутові умови?

В місті немає води, достатньої кількості електроенергії, банно-прального комбінату... Під час війни було зруйновано до 40% житлофонду, а відбудовано силами міськвиконкому тільки один будинок на 8 квартир... Багато з цих питань неодноразово ставилися перед вищими організаціями - Радою Міністрів РРСФР і міністерствами. Але..." (ЦДАГОУ: Ф.1. - Оп. 52. - Спр. 4990. - Арк. 125). "Хто відбудовує Кіровський район Керчі - центральну частину міста? - запитував з тієї ж трибуни секретар міськкому Смородін і сам же відповідав: - Ніхто! Нема такого будівельного тресту... Такими темпами ми і за 100 років не відбудуємо міста...". Відповідні рішення (доповідач наводить конкретні приклади) були прийняті урядами РРСФР та СРСР ще в 1952 - 1953 рр., та ось "уже 1954 рік", а будівництво багатьох об'єктів, зокрема "морського вокзалу, молокозаводу та ін. так і не розпочато" (там же. Арк. 115 - 116). (Цитата з книги М. Лукінюка, с. 193). Ознайомившись із цими приголомшливими документами, добре поміркуймо ось над чим: є передача Кримської області до складу УРСР "щедрим дарунком" чи накинутим економічним ярмом? Досвідчені політичні шулери й інтригани, які пройшли багатолітній вишкіл у "сталінських університетах", добре розуміли, що під передачу Криму необхідно було підвести надійне ідеологічне підґрунтя. Ним став досить вигідний і зрозумілий радянським масам ювілей - 300-ліття Переяславської ради, яку пропагандистська машина як царської, так і більшовицької імперії представляли як возз'єднання України з Росією.Цю дату вирішили гучно і широко відзначити на державному рівні. Передача Кримської області до складу України напередодні грандіозного свята "вечной дружбы двух братских народов" чудово вписувалася в добре підготовлений кремлівський сценарій. Подальші події показали, що такого гучного пропагандистського шоу, влаштованого в Криму в другій половині травня 1954 року з нагоди 300-ліття возз'єднання, мабуть, не було в жодній з українських областей, навіть у Переяславі.

16 травня 1954 року, згідно з постановою виконкому Кримської обласної і Сімферопольської міської Рад депутатів трудящих, відбулася об'єднана ювілейна сесія, присвячена 300-літтю возз'єднання України з Росією.Засідання відбувалося в обласному театрі ім. Горького. 24 травня 1954 року "Крымская правда" писала: "Как большой радостный праздник встречают трудящиеся Крыма знаменательную дату - 300-летие воссоединения Украины с Россией". В обласному театрі впродовж травня - червня з величезним успіхом йшла п'єса О. Корнійчука "Богдан Хмельницький". 23 травня на центральній площі міста відбувся багатотисячний мітинг. Після цього грандіозне дійство було перенесене на стадіон "Харчовик". Про його масштаби можна судити з того, що лише чисельність зведеного хору міста Сімферополя та Таврійського військового округу складала 1000 осіб. Ця потужна громада співаків серед інших пісень виконала і "Реве та стогне Дніпр широкий" на слова Тараса Шевченка. Не менш урочисто відзначали свято і в інших кримських містах та селищах, у тому числі і в Севастополі. Немає сумніву, що такий розмах і пишноти, влаштовані на півострові, водночас були і святкуванням офіційної передачі Криму Україні.

Реверс ювілейної монети в 5 гривень, випущеної Нацбанком під головуванням Сергія Тігіпка до 50-ої річниці приєднання Криму

Аверс цієї ж монети. 25 колосків туго перетягнуті Дніпром - символ того, що об'єднана Україна буде багатою і сильною

Як відомо, з юридичної точки зору передача Криму зі складу РРФСР до складу УРСР здійснена бездоганно. Сьогодні на підставі наявних матеріалів є можливість простежити процедуру вирішення цього питання, яке деякі російські політики, позбавлені історичної пам'яті, піддають ще й нині сумніву.Всіх їх відсилаємо, аби подолали історичну безграмотність, до відповідних документів, а "гаспадина" Бахарєва - до архівних підшивок, зокрема до газети "Крымская правда" від 19 лютого 1954 року. Нехай випускник київської ВПШ надолужує змарнований там час та виправдовує гроші українських платників податків.

Після належного проходження "кримського питання" по всіх інстанціях в РРФСР та в УРСР і ретельного обговорення його на засіданні Верховної Ради СРСР Президія Верховної Ради СРСР 19 лютого 1954 року одноголосно ухвалила Указ "О передаче Крымской области из состава РСФСР в состав Украинской ССР". "Учитывая общность экономики, территориальную близость и тесные хозяйственные и культурные связи между Крымской областью и Украинской ССР, Президиум Верховного Совета Союза Советских Социалистических Республик постановляет: утвердить совместное представление Президиума Верховного Совета РСФСР и Президиума Верховного Совета УССР о передаче Крымской области из состава Российской Советской Федеративной Социалистической Республики в состав Украинской Советской Социалистической Республики".У пресі, в тому числі і кримській, його було опубліковано 27 лютого. Наступного дня, 28 лютого 1954 року, газета "Крымская правда" вже вийшла як орган Кримського обкому КПУ.

Проте остаточна законодавча ухвала Указу про передачу Криму Україні відбулася лише через два місяці, 26 квітня 1954 року. Згідно з існуючим законодавством, рішення про зміну існуючих кордонів між республіками за їхньою згодою могла ухвалити лише Верховна Рада СРСР. Закон було прийнято у такій редакції: "О передаче Крымской области из состава РСФСР в состав Украинской ССР. ЗАКОН ВЕРХОВНОГО СОВЕТА СССР Верховный Совет Союза Советских Социалистических Республик постановляет:1. Утвердить Указ Президиума Верховного Совета ССР от 19 февраля 1954 года о передаче Крымской области из состава РСФСР в состав Украинской Советской Социалистической Республики.2. Внести соответствующие изменения в статьи 22 и 23 Конституции СССР". Наприкінці березня 1954 року в Києві відбувся XVIII з'їзд КПУ. Виступаючи на ньому, перший секретар Кримського обкому Д. С. Полянський зазначив: "Сегодня на съезде мне хотелось бы кратко доложить вам о самой молодой области Украинской республики - Крыме. Решение Верховного Совета СССР о передаче Крымской области в состав Украинской республики является свидетельством дальнейшего укрепления единства и нерушимой дружбы русского и украинского народов в великой и могучей семье народов Советского Союза. Крым и Украину роднит, помимо общности экономики, территориальной близости, тесных хозяйственных и культурных связей, еще и общность многовекового исторического развития. Передача Крыма в состав Украинской республики, безусловно, положительно скажется на всестороннем и более быстром развитии Крымской области и будет содействовать дальнейшему развитию экономики Украины. Трудящиеся Крымской области с исключительным удовлетворением встретили заявление секретаря Центрального Комитета Коммунистической партии Украины тов. Кириченко о том, что со стороны правительства Украинской республики и Центрального Комитета Коммунистической партии Украины будет уделено должное внимание дальнейшему развитию народного хозяйства Крыма и повышению материального благосостояния трудящихся области. В этом трудящиеся Крымской области убеждены".

Безперечно, Дмитро Полянський не помилився, сподіваючись на економічну підтримку Кримської області Україною. Треба відверто визнати, що вона, за рахунок зменшення фінансування інших областей та капіталовкладень в інші регіони України, була всебічною і величезною. Якщо говорити образно, у 1954 році на зруйновану війною Україну Кремль накинув, повторюся, ще одне економічне ярмо, змусивши відбудовувати ще й вкрай занедбаний Російською РФСР Крим.

Швидке економічне піднесення всіх галузей виробництва вже в перше десятиліття після передачі Криму Україні - найвагоміший доказ вирішального внеску українського народу в післявоєнне відродження півострова. Тож орденом "на грудях планети", за висловом Пабло Неруди, він став уже в складі України.Джерело: "Кримська світлиця"

Петро Вольвач Старший науковий співробітник ВІКЦ в м. Сімферополі. Голова Кримської філії Наукового товариства ім. Шевченка. Академік УЕАН, заслужений діяч науки і техніки АР Крим

"У 2005-му Ющенко не робив рішень, а знаєте, жонглював. А може краще з тим, а може з тим, а може навіть із Януковичем. І коли Юля стала прем'єр-міністром, почалася війна: якщо вона була за щось, він був категорично проти..."

Видатний економіст, член Римського клубу, фундатор економічного форуму в Давосі Богдан Гаврилишин виходить у приймальню свого київського офісу в простих домашніх капцях. "Богдан Дмитрович", - протягує руку нам двом та фотографу, хоча зрозуміло, що його ім'я особливого представлення не потребує.

Богдану Гаврилишину 84 роки, але він продовжує перейматися долею України так само завзято, як робив це всі роки. Під час Другої світової його родина переїхала з України до Канади. Там пан Гаврилишин організовував вечірні школи для українців та вчився менеджменту. Згодом і сам почав викладати економіку та менеджмент у всьому світі. Створив Міжнародний інститут менеджменту у Швейцарії. Проводив майстер-класи для перших осіб всього світу.

Але головний майстер-клас з економіки Богдан Гаврилишин готував для України. Перед розпадом Радянського Союзу залишив свою роботу в Женеві та вирішив допомогти Україні стати на ноги. Був радником Леоніда Кравчука, Олександра Мороза, Віктора Ющенка і навіть трохи Віктора Януковича.

Богдан Гаврилишин. Фото Сергія Корнієнка

Ми зустрілися з Богданом Гаврилишиним під час його короткого перебування в Києві. Хотіли попросити економічних порад для сучасної України. Але розмова сама по собі перетворилася на спогади про новітню історію. Він каже, що новітня українська історія починається з 1989 року. І спочатку згадує світлі плями.

- Було кілька періодів дуже позитивних. Один коротко тривав, але це було як ейфорія... Літо 1996-го було для мене справді золоте літо. Побороли інфляцію, ухвалили нову Конституцію і запровадили гривню. До речі, надзвичайно ефективно. Ніхто не втратив на цьому. Був термін, під час якого можна було виміняти ці гроші. Все це сталося протягом трьох місяців, тому я це називаю "золоте літо".

Під час першого свого мандату Леонід Кучма як президент поводився дуже нормально. До 1999-го року, як пройшли другі вибори. І навіть ще перших півтора-два роки, поки до його команди не долучився команди Віктор Медведчук.

Литвин, Янукович і Табачник у кабінеті Кучми. Вибране з "плівок Мельниченка"

Другий позитивний і конструктивний період - це 2000 та неповний 2001 рік. Якраз Віктор Ющенко був на посту прем'єра. Це з точки зору економіки був найкращий період у нашій новітній історії. Це відбулося завдяки тому, що Ющенко і Юлія Тимошенко дуже добре працювали разом, вони одне одного доповнювали. Ющенко має загальне поняття про економіку. Дуже добре розуміється на питаннях монетарної політики...

- А що зробила Юлія Тимошенко?

- До того часу виробники та продавці електроенергії погоджували між собою свої фінансові зобов'язання на базі бартеру.

Я тоді був радником Віктора Андрійовича Ющенка. Я часто бував з ним, як приходила до нього Юлія Володимирівна. Вона знала енергетичний сектор дуже добре, вона у в ньому працювала. Добре, як ці речі робляться. Вони (покупці та продавці) торгували на базі бартеру, що не приносило жодних прибутків. І не платили жодних податків. А тут Юлія...

Я ще навіть пам'ятаю точний момент, коли цю схему скасували.

Вона приходила, як я був з Ющенком у його офісі, і ми говорили. Юлія заходить і каже: "Ми маємо це питання влагодити сьогодні і зробити рішення до 5-ї години". Ющенко перепросився, пішов до неї. Видно, за 15 хвилин вирішили це.

Під час інтерв'ю. Фото Сергія Корнієнка

Вона змусила енергокомпанії перейти на монетарні транзакції, тобто платити готівкою. З'явилися прибутки, і тоді одразу прийшли великі суми податків. Тоді вже тривалий час не платили пенсії та платні бюджетним працівникам. І тут раптом приходить величезна сума грошей. Зростає одразу попит на послуги, продукти... Тому що в економіці був потенціал, вона не працювала на свою потужність, тому дуже швидко почався зріст без великої інфляції. Тому економіка почала зростати 10% на рік. Без серйозної інфляції це сильний прогрес.

Останній період, що я вважаю, може, найкращим у нашій новітній історії - Помаранчева революція. Тоді характер українського народу вийшов на поверхню, він себе проявив таким, яким де-факто є. І факт, що люди вимагали тільки правди і свободи, це щось майже неймовірне.

Ну, багато фактів: те, наскільки це було мирно, як люди допомагали один одному. Україна тоді виглядала як країна-модель для інших. Усі чекали на перемогу Ющенка, і мільйони тих перспективних інвестицій висіли прямо над Україною. Говорю це, бо те відчувалося. Радше мільярди, десятки мільярдів готові були поплисти.

- Чи давали ви поради комусь з політиків під час Помаранчевої революції?

- Коли ще тривала підготовка до тих виборів (президентських 2004 року), я пішов до Юлії Тимошенко і поговорив з нею цілу годину. Це було навесні. Кажу: "Слухайте, приходять вибори, і ви мусите об'єднати сили. Якщо так, то, можливо, ці вибори виграєте, а якщо ні, то мало шансів".

Вибори-2004: агітація проти Ющенка (АРТЕФАКТИ)

Вона сказала, що вона хотіла би, але є люди в оточенні Віктора Андрійовича, які цього не бажали. Я тоді пішов, мав коротку розмову з Олександром Олександровичем Морозом.

- Ви з ним були знайомі до того?

- Він був одним з тих, у кого я був радником. У ті часи, коли він вперше був головою Верховної Ради. Освічена людина. Це була єдина партія (Соціалістична партія України), яка мала програму дій, а не тільки виборчу програму.

Отже, після нього я пішов до Ющенка. Кажу те, що мені ті інші люди наговорили. Пам'ятаю, вони всі натякали, що не зможуть домовитися. Я кажу: може, так чи так, чи так. Можливо, це я трохи додав до того, щоб вони зійшлися на цій сцені на Хрещатику (посміхається).

Але прийшло дуже швидко величезне розчарування...

- Чому це сталося?

- З Віктором Ющенком - не знаю, що з ним сталося. Я знаю, що його отруїли, а що поза тим сталося... Але, думаю, що розумію трохи, бо я його знаю від 1993-го року, ми були приятелі, він був у наглядовій раді Міжнародного інституту менеджменту. І коли він був прем'єром, ми з ним спілкувалися.

А тут, я думаю, що четверо таких "друзів" обсіли і фактично почали всім управляти. Ще не напряму, він ще свої промови робив. Але, думаю, рішення: робити чи не робити - через те він прямо втратив здоровий розсудок у своїх рішеннях.

Справді, у той час треба було одразу робити коаліційний уряд. Я говорю не тільки про Юлію. З тим ставленням, яке було тоді до нього, можна було творити уряд національної згоди.

Остання розмова була з ним, коли він вечеряв в Українському домі, він підійшов до мене і попросив, щоб я понаписував кілька думок і ідей, які віх хотів включити у свою доповідь у Давосі (Богдан Гаврилишин був у 1969 році одним із засновників Давоського економічного форуму, який спочатку називався Європейський форум управління - Авт.).

1990-ті. Зустріч Олександра Мороза зі Збіґнєвом Бжезінським і Генрі Кіссінджером. Фото з особистого архіву Богдана Гаврилишина

Це була остання зустріч, коли він підійшов до мене, попросив. Після цього я хотів прийти до нього, бо бачу, що там не все в порядку. Але я не міг, мене не пропустили. Раніше я просто дзвонив до його приймальні, передавали слухавку... А тут треба було телефонувати до офісу Олександра Третьякова.

Там були три секретарки, гарною мовою розмовляли, надзвичайно ввічливо. Напевне, були добрі дівчата, я їх так ніколи і не побачив. Казали: "Так, Богдане Дмитровичу, ми запишемо, що ви маєте бажання поговорити. Пан Третьяков віддзвонить".

Чекаю три дні, чотири дні, не дзвонить. Ще раз пробую. Так само було три чи чотири рази. Потім бачу, ага, зрозумів. Там якийсь фільтр фільтрує, хто може до нього піти, а хто ні.

Тоді я зрозумів, що більше не зможу давати поради. Навіть всім іншим. Якщо вже така ситуація хаотична була, я не міг щось корисного порадити. І я уже в середині січня 2005 року вирішив, що я не буду вже радником ані президента, ані прем'єр-міністра, ані голови Верховної Ради.

І приблизно тоді я вирішив, що буду пробувати щось робити. Дістав гроші, щоб займатися молодою генерацією, їм помогти. Щоб вони потім пішли в ту верхівку з надією, що вони будуть з іншою системою цінностей і з кращим розумінням світу (Богдан Гаврилишин має фонд, який допомагає активній українській молоді - Авт.).

- Як після 2004-го року ваші стосунки складалися з Юлією Тимошенко?

- Ну, знаєте, найгірше в цьому періоді було те, що замість того, щоб якось порозумітись і працювати разом (як вони працювали, коли Ющенко був прем'єром, а вона віце-прем'єром), у них була війна. Він не робив рішень, а знаєте, жонглював. А може краще з тим, а може з тим, а може навіть із Януковичем.

І згодом вийшло, коли вона стала прем'єр-міністром, то була абсолютна війна: як вона була за щось, він був тотально проти. І це був найгірший елемент того періоду. Це не було на користь України, це не було на користь Ющенка, це не було на користь Тимошенко.

- Коли, за вашим відчуттям, ваші поради були найпотрібніші?

- З Кравчуком було добре працювати. Бо в Кравчуку відгукнувся українець. Він волиняка, знаєте. Він дебатував з Рухом, хотів їх повертати до розуму, ніби, "нащо ви все це хочете робити". Але він у тому процесі зрозумів ситуацію. І це українство взяло верх над його партійністю, і він став таким українським патріархом.

Але він не розумівся на економічних питаннях, він цим не займався. Між нами в перший час були відносини дуже близькі. Знаєте, не товариські, а ділові. Але близькі.

1990-ті. Богдан Гаврилишин та Леонід Кравчук. Фото з особистого архіву

Він мене просив стати його радником, ще як був головою Верховної Ради. Навіть приїжджав до Женеви, до хати на вечерю до нас. Попросив мене, а я сказав "ні". А він каже: "Та чому? Не хочете бути радником члена Компартії України?" Кажу: "Так, це не особливо привабливо, але, з іншого боку, я не думаю, що це для вас дуже добре. Як ви будете це пояснювати на ЦК Компартії, що ви маєте українця-націоналіста в радниках?".

Так було приємно, коли після виборів 1 грудня 1991 року, коли була офіційна інавгурація президента у Верховній Раді, і зразу після цього Кравчук каже: "А тепер, Богдане Дмитровичу, ви готові бути моїм радником?". (сміється)

Кравчук мене не тільки слухав, але й довіряв мені. Щоправда, мені задовго забрало зрозуміти, що він справді майже нічого не знав про економіку. А в ті часи... Наша економіка вже почала з 1986-го року йти вниз. У Радянському Союзі вже була певна економічна криза, хоча її й приховували. Вони давали понад 25% свого бюджету на військові потреби. Американці віддавали 6% валового продукту, а Радянський Союз 25%. І не лишалося нічого, щоб утримувати цивільних.

Криза 1990-их. Як страйкували шахтарі Донбасу

У певний момент я мусив написати для Кравчука на одній сторінці фундаментальні правила економіки. Не обов'язково все має бути в приватній власності. Бо є деякі сектори, які краще зберегти в державній власності.

Він це прочитав і каже: "Беріть на себе відповідальність за економічний розвиток України. Віце-прем'єр Роман Шпек (студент Міжнародного інституту менеджменту, між іншим) для вас буде зв'язківцем з урядом. Ви йому пропонуйте дії певні, і тоді Кабінет Міністрів має їх реалізувати". Це була також така надто ідеалістична, надто ілюзорна пропозиція. Бо я не думав, що речі можуть так працювати.

Яскравий приклад. У Будинку з химерами сиділи троє хлопців, чоловіків. Мали одну помічницю. Вони готували випуск державних облігацій на 10 мільярдів доларів. І Кравчук мені каже: "Там хлопці готують, ідіть подивіться, чи в порядку те, що вони роблять".

Я кажу: якщо таку річ роблять у багатих країнах, над цим працює ціла група юристів. Створюють певний консорціум банків, бо один банк не викупить цих облігацій. Я питаю: "А яка є гарантія на ці облігації? Що за цим стоїть?" - "Ну, що гарантія, то Україна", - "Себто, ціла Україна?" - "Так, Україна". Я кажу: "А ви собі уявляєте, хто то міг би ці облігації купити?".

Існували тоді вже досить багаті мафіозні структури. Наприклад, в Італії. У той час навіть Росія могла дозволити собі це купити. А потім, наприклад, Україна не зможе виплатити по облігаціях. І що, вони отримують Україну?

1990-ті. Праворуч від Кравчука хтось дуже схожий на нинішнього міністра юстиції - а тоді рухівця - Олександра Лавриновича. Фото з особистого архіву Богдана Гаврилишина

Я ще тоді пішов до них і кажу: "Слухайте, будьмо серйозні. Я запросив з Америки одного українця, який працював там в банку і відповідав за американські облігації на 3 мільярди доларів в Європі". Я його намовив, щоб він приїхав до України. Він прийшов до них і сказав гостріше, що вони роблять повну дурню.

Я пішов назад до Кравчука і кажу: "Ну, ці хлопці роблять якісь ідіотичні речі. Не ідіотичні, а, власне, кримінальні". Але вони почали випускати. На щастя, наш посол в Англії перехопив кілька з тих облігацій, кожна мала 50 тисяч доларів.

Економіка 1990-их: талони на їжу, горілку та СМС (ФОТО)

Пам'ятаю, я був у горах на міжнародній конференції у Швейцарії. І мені хтось доніс, що завтра Леонід Данилович Кучма робить пропозицію Верховній Раді видати ці облігації. Я десь ввечері вже додзвонився до дачі Кравчука.

Кажу йому: "Слухайте, ви не йдіть з тим до Верховної Ради, бо там є кілька людей, які зрозуміли, що це абсолютний абсурд". На щастя, Верховна Рада заблокувала це, не погодилась.

- Що Ви думаєте про нинішнього прем'єр-міністра Миколу Азарова? Чи ефективний він економіст?

- Він розуміє, я думаю, багато про економіку. Крім цього, він має Сергія Тігіпка. Хоча, Тігіпко більше зосереджений на фінансових питаннях. Але ефективність оцінюється не тільки тим, щоб мати розуміння, але й реалізацією бачення. Їм легко тепер: з усім, що вони пропонують, Верховна Рада погоджується, і відповідні закони ухвалюють.

Я не мав багато контактів з Азаровим. Як він іще був головою Податкової адміністрації, я пішов до нього і сказав, що Міжнародний інститут менеджменту не є прибутковою організацією, це заклад освіти для менеджерів з практикою і досвідом, звільніть нас від сплати податків. Він підписав листа.

З Сергієм Тігіпком. Фото з особистого архіву Богдана Гаврилишина

Я його зустрічав у Швейцарії. Вони з Кравчуком, як це не дивно, створили таку маленьку організацію, такий фонд "Україна-Коґніта". Про Україну говорили "терра-інкоґніта", а вони надрукували одну книжку, проте далі не могли нічого особливо робити, це було недовготривало.

Він добре розуміє економіку, з одним обмеженням. І це одна з трагедій.

Річ у тім, що ці люди, на самій верхівці, жоден із них не знає англійської мови. Це унеможливлює встановлення ближчих стосунків з людьми на їхньому рівні, з прем'єрами чи з президентами за кордоном. Бо через перекладача це не так легко.

"Я іду, щоб повернутися". Олег Рибачук про відставку прем'єра Ющенка весною 2001-го

А ще до того, уявіть, перекладачем Кучми був один професор університету, не буду називати його прізвище. Він був професором англійської мови. Але це не була його мова. Він міг її вчити, проте він не думав англійською. Це величезна різниця. І робив такі помилки! Знаєте, часом в англійській мові одне слово може передавати протилежне значення.

Коли це було публічно - я не міг це поправляти. Але якщо ми мали зустрічі з деякими дуже важливими людьми за кордоном - я, звичайно на них був, хоча не був формальним радником Кучми - тоді я його поправляв. Хоч як було не соромно, я його поправляв. Зробили його послом після цього...

Скільки ми мали прем'єр-міністрів дотепер? 12, 13? І тільки один з них знав англійську мову - Марчук. Бо був добрий вишкіл для таких людей, які були в КДБ.

- Чи знайомі Ви з нинішнім президентом Віктором Януковичем?

- Я з Януковичем спілкувався в дуже цікавий спосіб. Він став прем'єр-міністром і поїхав до Давосу (2003 рік - ІП). Там йому мали влаштувати снідання в суботу в 7:30 ранку з групою великих бізнесменів, потенційних інвесторів, щоб він їх переконав інвестувати в Україну.

Я не поїхав до Давосу. До мене телефонують і посол українській, і з Міністерства закордонних справ, кажуть: "Допоможіть, побоюємося, що те, що люди знають там за кордоном про Януковича, про його юні дні та про пригоди, може бути так, що ніхто не піде на те снідання".

Ну, добре, щоб не було соромно і шкідливо для України, я вислав низку електронних листів до Японії, Індії, Америки, Франції, Німеччини. Багато з них були мої, не скажу "студенти", але вони були на тих програмах - скажімо, для президентів, чи то голів наглядових рад. Ну, і з'явились там 12 чи 14 цих дуже крупних бізнесменів.

1990-ті. З Іваном Плющем. Фото з особистого архіву Богдана Гаврилишина

О 9-ій ранку тієї суботи телефонує до мене Янукович, до моєї квартири в Женеві, і каже: "Богдане Дмитровичу, я тепер розумію, які то ваші колишні студенти, і вам дуже дякую. Але є одна проблема". Я запитую в нього, що за проблема. Він каже: "Я вас знаю, а ви мене не знаєте". Я кажу: "Я дещо чув про вас".

А він оминув це і каже: "Я вас знаю, бо ви в 1993 році провели такий форум від Світового економічного форуму для України. Нас було 70 людей, і я там був. Дуже цікавого навчився, дуже багато контактів гарних нав'язав. Але ви були один на сцені, а нас було 70, то як ви могли нас усіх знати?" І розказав мені анекдот. "Один каже: "Я знаю такого-то!" - "Ух ти!". Інший каже: "А я знаю такого!" - "Вау!" - Третій каже: "А я знаю Брежнєва! Але проблема в тому, що він мене не знає".

Янукович каже: "Я в такій ситуації щодо вас. Я завтра повертаюсь з Цюріха літаком до Києва. Чи ви готові поїхати зі мною? Тоді будемо мати 2,5 години сам на сам, я би хотів вас спитати багато питань, порадитись". Я якраз мав квиток через Цюріх, бо якби це так випадково, не поїхав би. То добре. Дві з половиною години ми говорили, він ставив і справді багато питань.

Чому я про це говорю? Бо він знав, що мало знає, і готовий був у той час повчитися.

Другий приклад, може трохи яскравіший. Він хотів поїхати до Брюсселя. Там мав бути саміт. І він хотів мати приватну зустріч з головою Єврокомісії Романо Проді. А ми з ним давні колеги, ми з ним на "ти".

Проді телефонує до мене, каже: "Ваш новий прем'єр-міністр хоче мати приватну зустріч. Але те, що я почув про нього, я не хочу зустрічатися з ним". Я кажу Романо Проді: "Слухай, це є прем'єр-міністр України, голова держави, ти повинен з ним зустрітися. Але якщо це полегшить, я приїду з ним". Добре.

"Долой своеволие и безнаказанность чинуш!" Передвиборча листівка Януковича 1990 року

Тоді саме вийшов документ про політику добросусідства від Європейського Союзу. Наші дипломати одразу сказали, що ми того не хочемо, ми хочемо лише членства. Мені передали тоді той документ, я прочитав, 48 сторінок. Було багато елементів, які можна було використати, навіть з точки зору фінансування від Європейського Союзу.

Я зателефонував тоді до Януковича, кажу, слухайте, дуже важливо, щоб ви про це знали. Бо навіть у приватній розмові буде вестися мова про це. Добре, каже, прийдіть у п'ятницю, о 15 годині. І понад годину я йому читав, як школяреві, підкреслював, що позитивно, а що ні. І наостанок сказав: "Я поїду з вами і буду на цій розмові з вами, але в певний момент я переберу розмову. У мене дуже добрі взаємини з Романо Проді".

І уявіть собі, так і сталося! Він починає, по кількох реченнях я перебрав цю дискусію, то було 40 хвилин. З Ющенком чи з кимось іншим це було би не можливо. Там делегація їде, і говорить чи то президент, чи то прем'єр-міністр, і ніхто інший навіть і звуку не дасть.

Фото Сергія Корнієнка

Тобто людина розуміє, що замало знає. І бодай від когось, від кого йому не соромно, він готовий був учитися. І це був його один позитив. І другий позитив був у тому, що він, як був губернатором Донецької області, не дозволяв жодних російських інвестицій. Він хотів там бути господарем. Про це, може, багато людей не знає.

У Кабінеті міністрів рішили, не питаючи мене, чи я готовий, призначити радником Януковича. Так що я був радником Януковича кілька місяців.

Він не продовжив учитися в той спосіб, бо дістав розпорядження одного дня позбутися того Гаврилишина. Це, напевне, запропонував йому хтось з оточення. Кілька місяців потому я погодився піти на зустріч з ним десь поза містом, щоб він міг перепросити за те, що Кабінет міністрів зробив рішення, що Богдан Гаврилишин вже не є радником прем'єр-міністра.

Спілкувалися: Анна БАБІНЕЦЬ (ТВi), Олександр АКИМЕНКО ("Платформа")

Теми: економіка, історія України, XX сторіччя, XXI сторіччя, політика, Янукович, Ющенко, Тимошенко, Кравчук, Помаранчева революція

Такого не робили ані поляки в 1939, ані нацисти в 1944. Радянська міліція розстрілювала масово - з автоматів, через віконця для передачі їжі. Або кидала в камери гранати. Деякі з цих камер довелося замурувати - і ексгумацію провели вже взимку.

Червень 1941 року запам'ятався на Західній Україні не тільки нападом нацистської Німеччини, але й кривавими розправами, вчиненими нібито своєю ж державою в тилу.

Йдеться про досі нечуване явище, навіть у практиці Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВД) СРСР - масові розстріли політичних в'язнів у тюрмах Західної України протягом кінця червня - початку липня 1941 року.

"Історична Правда" наводить приклади трьох таких розправ: у тюрмах Львова, соляних шахтах Саліни і в тюрмі Луцька. Сьогоднішній текст присвячено масовим убивствами у Львові. 

Перша сторінка розстрільного списку в'язниці № 3 у Золочеві. Чітко видно написи на документі - винесення вироку начальником слідчої частини УНКГБ по Львівській області Шумаковим та накладання санкції до виконання вироку прокурором Львівської області Харитоновим. Двоє осіб вирішили долю тисяч... Архів Центру досліджень визвольного руху (ЦДВР)

На прикладі Львова можна достеменно показати криваву діяльність "доблесних борців із контрреволюцією".

У самому Львові було три в'яниці: № 1 - на Лонцького, № 2 - Замарстинівська та № 4 - Бриґідки. Тюрма № 3 перебувала у замку м. Золочева, що близько сімдесяти кілометрів  від Львова - сюди відправляли в'язнів, коли львівські тюрми були переповнені (а таки були переповнені: у тюрмі на Лонцького при ліміті 1500 осіб перебувало 3 638 в'язнів).

Ліва частина попереднього документу. Напис червоним олівцем, зроблений рукою слідчого Шумакова: "Приговор как врагов народа расстрелять". І прізвища - Баренлейм (?), Дідух, Крачковський, Цверлінг, Бондар, Мазурчак, Котик...

У тюрмах Львівщини станом на 22 червня 1941 року було 5 424 в'язні. Більшості інкримінували злочини за статтею 54 карного кодексу УРСР, тобто - контрреволюційну діяльність.

"Процес 59-ти". У грудні 1940-го львів'ян засуджували за те, що вони - українці

Негайними офіційними заходами у вирішенні проблеми переповнення в'язниць стали наказ № 2445/М наркома державної безпеки Меркулова від 23 червня 1941 р. та наказ начальника тюремного управління НКВД УРСР капітана державної безпеки Філіппова від 23 червня 1941 р.

Права частина попереднього документу. Напис чорними чорнилами - дозвіл на страту - написаний рукою прокурора Львівської області Харитонова: "Расстрел как врагов народа санкционирую"

У першому документі йшлося про терміновий облік усіх в'язнів у тюрмах та розподіл на тих, що підлягають депортації в концтабори ГУЛАГУ, і тих, кого необхідно розстріляти (це завдання покладалося на місцеве керівництво НКГБ).

У другому документі йшлося про евакуацію в'язнів, до нього додавався "План евакуації", згідно з яким депортації з Львівської області підлягало 5 тисяч арештантів. Для цього виділялося 204 вагони.

Згідно з інструкцією НКВД СРСР від 29 грудня 1939 р., один вагон ешелону вміщував тридцять депортованих осіб, отже вказаних вагонів вистачало б на евакуацію 6 800 в'язнів. Проте евакуювали лише 1822 із 5 000 запланованих.

Сташинський Петро Васильович (1904-1941), уродженець с. Борщовичі Ново-Яричевського р-ну Львівської області. Заарештований 9 жовтня 1940 р. Член Просвіти, організації "Сила" та ОУН. Обвинувачений за ст. 54 пп. 6, 11 КК УРСР. Розстріляний у в'язниці №1 м.Львова на вул.Лонцького 26 червня 1941 р. Фото довоєнних часів, зроблене на площі Ринок у Львові. Архів ЦДВР

3602 людини залишились у тюрмах Львова. А куди поділися ешелони - документи мовчать.

Самі ж екзекуції розпочалися 22 червня - розстріляно засуджених до смертної кари. Із проміжного звіту начальника тюремного відділення УНКВД Львівської області Лермана відомо, що станом на 24 червня у тюрмах Львова та Золочева було розстріляно 2072 особи.

26 червня затвердили розстрільні списки - ще 2068 осіб підлягали знищенню. Їх вбили протягом 24-28 червня.

Трупи розстріляних в'язнів у камері в'язниці на Лонцького. м.Львів, 1 липня 1941 р. Деякі такі камери німцям довелося замурувати, щоб уникнути епідемії. Повторну ексгумацію провели в лютому 1942 р., коли вдарили морози. Архів ЦДВР

Таким чином у Львівській області було розстріляно 4140 в'язнів. Проте підрахунки не узгоджуються: залишилося у тюрмах 3 602 особи, а розстріляли більше.

Відповідь на це питання дає доповідна того ж таки Лермана: тут йшлося також про надходження нових ув'язнених. Тюремні документи на цих людей належним чином не оформлювали.

У більшості випадків навіть не викладали звинувачень, проте упевнено називали причетними до ОУН, шпигунами, диверсантам - тобто особами, котрих належить розстріляти.

Процес ексгумації розстріляних в'язнів у тюрмі. 3 липня 1941 р., м. Львів. Для проведення цих робіт німці примусово зігнали львівських євреїв. Архів ЦДВР

Це лише один фрагмент трагічної статистики, поняття, розділеного Сталіним. Справжня картина розкривається, коли поглянути на всю карту Західної України - близько 24 тисяч вбитих.

Спочатку застосовували звичну для НКВД практику: індивідуально, у спецкамері, постріл у потилицю. Коли наближався фронт, а плани не було виконано - розстрілювали масово: зганяли в'язнів до камер підвалів та через дверцята для передачі їжі стріляли з автоматичної зброї.

Віконечко відкривалося - і в'язень, замість їжі для підтримки життя, бачив засіб знищення... останнє, що бачив у житті).

Львів'яни шукають серед розстріляних своїх рідних у подвір'ї в'язниці № 1. м.Львів, 3 липня 1941 р. Архів ЦДВР

А в останні дні - кидали до камер гранати. Або відкривали двері камер, в'язні виходили в коридор, гадаючи, що їх звільняють, та в цей момент їх розстрілювали з автоматичної зброї.

Тіла вивозили вантажівками та ховали у спецмісцях, котрі сьогодні поступово відкривають археологи.

На Прикарпатті розкопали масову могилу. Схоже, жертв 1941 року (ФОТО)

Проте перед самим приходом німців чекісти, поспішаючи, ховали вбитих у подвір'ях та підвалах тюрем. Згодом розкопки цих гекатомб стали матеріалом для нацистської пропаганди - звісно не з міркувань людяності.

Відбувалися також й знищення евакуйованих в'язнів в центрально-східних областях України - у пересильних тюрмах Умані, Києва та Харкова. Ці міста були так званими проміжними пунктами етапування, де відбувалося перемішування в'язнів, щоб уникнути повстань та масових втеч під час депортації.

Нацистська пропаганда розстріляних у тюрмах - здебільшого українців, поляків та євреїв - називала фольксдойчами. Напис німецького кореспондента Губнера на фото наслідків масових розстрілів в'язнів. Архів ЦДВР

Окремо заслуговує на спомин Заліщицька трагедія на Тернопільщині, коли з тактичних міркувань було зруйновано залізничний міст через Дністер, а з обох боків надійшли два ешелони по сім вагонів із в'язнями (14 вагонів кожен із 50-70 арештованими).

НКВД вирішив проблему швидко: вагони облили пальним, підпалили та скинули у ріку. Береги Дністра тут дуже високі та стрімкі - ніхто не вижив.

Звісно, радянська пропаганда "повісила" всі ці злочини на нацистів (як, зрештою, і розстріли польських військовополонених), і, на жаль, ці міфи привидами ходять навіть у сьогоденні.

Подив і жах на обличчі львів'янки, котра щойно зайшла у двір тюрми. 3 липня 1941 р., м. Львів. Архів ЦДВР

Західноукраїнська громадськість пережила шок від побаченого. Адже такого не робили поляки на початку Другої світової в 1939-му (тоді в'язниці відкрили та звільнили всіх політичних в'язнів; і навіть попереджали: рухатися суто на схід, оскільки у прифронтовій зоні колишніх в'язнів можуть і розстріляти). 

Згодом, у 1944-му такого не стали робити й нацисти (адміністрація залишала живими в'язнів концтаборів перед приходом союзників). І це страшне у своїй безглуздості масове убивство арештованих стало одним із головних чинників укорінення антирадянських позицій тогочасного та наступних поколінь.

Щороку львівська громада приходить до тюрем, пом'янути загиблих, а в колишній тюрмі №1 на Лонцького нині діє музей-меморіал пам'яті усіх жертв окупаційних режимів.

Ігор Дерев'яний
Історик, науковий співробітник Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького"

Теми: ЧК-КГБ, XX сторіччя, Друга світова війна, Велика вітчизняна війна, історія України, Львів, Львівщина,