У другій половині ХХ століття стався якісний зсув у обсягах і формі подачі інформації, яка доноситься до людини: урізноманітнилися способи її постачання, ускладнилася система прийняття рішень, полегшився доступ до альтернативних джерел. Відтак відкрилися можливості для більш зваженого вибору, врахування порівняльного, історичного досвіду, різних поглядів. Але зросли й обсяги інформаційного шуму – надлишкової для людини інформації, а то й такої, що може завдати шкоди. Адже в «шумі» можна відчути і нотки, які озвучуються навмисне, щоб спрямувати суспільство-мішень у потрібному напрямку.

Тож нині на порядку денному питання інформаційної безпеки. Сьогодні воно надзвичайно містке. Це і контроль над непоширенням інформації, яка вважається таємною, і вчасне, повне та якісне інформування громадян про події в країні та світі, вільний доступ до різних джерел. Водночас сприяння цілісності суспільства, підтримання його морального здоров’я, захист від несприятливих інформаційних впливів – як через зміст інформації, так і через її форму (мову, спосіб подання, стиль викладу, апеляцію до значущих фактів, подій тощо).

Увесь комплекс впливів утворює те, що можна назвати спільним змістовим простором суспільства – системою вірувань, світоглядних настанов, мовних конструкцій, стереотипів, способів пов’язання форми (знаку) і змісту та інших інтерсуб’єктивних категорій, що визначають особливості мислення та комунікації в певному суспільстві.

Відтак державі потрібно віднайти динамічний баланс між свободою слова і необхідністю захисту спільного змістового простору. Підтримка такого балансу здійснюється засобами інформаційної політики. Адже якщо сфери мовної та культурної самобутності залишити без захисту, то там хазяйнуватимуть інші держави і наслідки можуть бути фатальними.

Суспільство «соціальних мереж»

Ефективна інформаційна політика має враховувати особливості суспільства, на яке спрямована. Останні можна встановити на підставі даних соціологічних опитувань.

Одна з тенденцій, що впадає в око, – більшість дорослого населення отримала «традиційне» виховання в межах невеликих громад. Дитинство 42,8% опитаних минуло переважно в селі, 24,1% – у невеликому місті, у 21,5% – у місті з населенням понад 250 тис. осіб. Для невеликих громад характерна чутливість до питань «свій – чужий», вони більше схильні спиратися в житті на «своїх», на мережі неформальних зв’язків і надавати підтримку учасникам мереж. І справді, орієнтуватись у житті, розуміти хід подій, приймати правильні рішення 77% українців допомагає особистий досвід, 55% – думки та досвід друзів і родичів, 25,4% – преса, радіо та телебачення.

57% переконані, що найефективніше права й інтереси можуть захищати родичі та друзі. На правоохоронні та судові органи покладаються 11% наших співвітчизників, на місцеву владу – 7,1%, центральну – 2,8%.

Такі особливості світосприйняття свідчать ось про що. По-перше, оскільки судження «референтної групи» («своїх», кола довіреного спілкування) для людини важливіші, ніж «офіційна» інформація, остання може не досягати мети, якщо не відповідає очікуванням, настроям та віруванням «лідерів думок» у згаданих групах. Тож інформація, подана без розуміння цих особливостей, сприйнята не буде. Але, по-друге, якщо вдасться переконати «лідерів думок», нові ідеї дуже швидко охоплять широкі маси, знову-таки поширюючись неформальними мережами.

Інша особливість українського суспільства – відчуття тривоги через невідповідність дійсності очікуванням. Традиційно понад 50% опитаних вважають, що події в країні розвиваються в неправильному напрямку, 61,1% характеризують політичну ситуацію як напружену і лише 19,3% – як спокійну. При цьому напруження найчастіше пов’язане з проекцією власних проблем на загальну ситуацію: своїм становищем у суспільстві переважно незадоволені майже 47% українців, швидше задоволені близько 22%, не визначилися 31,4%. Незадоволені й не впевнені, що задоволені, формують очікування стресу: із твердженням «Зараз усе так хитко, що може статися все, що завгодно» згодні 77,1% наших співвітчизників, не згодні лише 13,5%.

Таке ставлення до реальності підвищує цікавість до продукції, яку штампує насамперед російська індустрія видовищ і розваг: передчуття лихого найлегше топиться у примітивних шоу та фільмах, присвячених криміналу, насильству, побутовим чварам або, навпаки, простим та одновимірним «любовним» стосункам. Що примітивніше, то легше затягнути аудиторію, яка не чекає нічого хорошого від життя.

А перенасичення ринку продукцією, що потурає приземленим очікуванням, посилює ефект дебілізації: пропозиція створює попит, що притягує пропозицію, і так до нескінченності. 

Такі особливості дають підстави і для політичного маніпулювання. Відчуття неправильності ситуації в країні є одним із чинників надмірної політизованості. Політика «певною мірою» цікавить понад 67% українців, «дуже цікавить» майже 14%, зовсім не цікавить 18,7%. Інтерес до неї міг би втілитись у громадянську активність, контроль над діями влади, боротьбу з корупцією (бодай на низовому рівні) тощо. Однак це потребує відповідного інформування: більшість зазначає, що бракує інформації про свої права і способи їх захисту. В такому разі зацікавлення політикою перемикається на пошук винних, чим і користуються маніпулятори, які через ЗМІ намагаються нацькувати громадську думку на вигідний об’єкт: опозицію, інші етнічні чи соціальні групи тощо.

Насамкінець зазначимо, що відчуття неправильності реальності й значна увага до політики не обов’язково мають вести до негативних висновків. Попри все, почуття, яке у 58,8% українців пов’язується з власним майбутнім, а в 56,4% – з майбутнім України, – це надія.

Потреба в інформаційній політиці

Щоб відповідати сподіванням суспільства, держава має створити й забезпечити такі правила гри в інформаційній галузі, які захистили б її від недружніх впливів і дали б змогу розвиватися національному інформаційному та культурному продукту.

Вирішення більшості проблем інформаційної безпеки України лежить у річищі ширших реформ, про необхідність яких давно ведеться мова на різних рівнях і в різних аудиторіях. Зокрема, очікують свого вирішення питання убезпечення ЗМІ, друкарень, інтернет-провайдерів від невмотивованих перевірок і зниження собівартості видавництва української продукції через державну підтримку.

Можливе запровадження системи підтримки «національного культурного продукту» (за прикладом Канади). Вона має надаватися на засадах відкритого конкурсу: оголошення теми, створення незалежного журі, яке розглядало б заявки від колективів і редакцій. За процедурами тендера, а також витрачанням коштів його переможцями має здійснюватися як державний, так і громадський контроль. Для заощадження бюджетних коштів варто передбачити механізм заохочення бізнесу до підтримки культурних проектів.

При цьому треба передбачити окремі механізми підтримки для українськомовних  проектів, що популяризують єдність і самобутність України, її перемоги. Держава може і має вжити активних заходів на підтримку і поширення тієї інформації, повідомлень, образів, які відповідають її національним інтересам. Згідно з термінологією Закону «Про основи національної безпеки України» це «життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток».

У статті використано дані опитування з видання «Українське суспільство 1992–2010. Соціологічний моніторинг», підготовленого Інститутом соціології НАНУ