Випадково потрапила на очі стаття Віталія Коротича у виданні Гордона. Думки дійсно цікаві та повчальні. Викладаю з незначним скороченням.

...В процессе лихорадочного сооружения Мавзолея для тела Ленина повредили трубу канализации, проходившую под ним, и содержимое заполнило яму свежерытого фундамента.Патриарх московский не удержался и брякнул : "По мощам и елей !" за что позже заплатил по чекистским ценникам...   

   Рассказываю об этом, дабы напомнить, что во всех вариантах государств, бывавших в Московском княжестве, Российской империи, а также их наследниках, обожествление самого главного из руководителей бывало неизмменным.Начиная с Ивана Грозного идея светского государства, в котором все на своих местах и у людей есть какие-то права и свободы,органически не принималась...Всех приучали, что подданый может быть сколь угодно талантлив, а правитель - ублюдочен. но дело подданого - служить ублюдку без колебаний. как он служил бы Господу  Богу .  

   Безобразия власти были символом ее избранности, не подлежа обсуждениям и законам. В Московии, кстати, людей, умерших в государевой опале. хоронили вне священной кладбищенской земли так же, как казненных преступников, бездомных алкашей и самоубийц. служение правителю считалось религиозной нормой, а ее нарушение - смертным грехом. Отлучая кого-либо от себя, правитель тем самым отлучал его и от Бога. был даже термин *Царебожие*. Небесного и земного царей различать не полагалось. В *Службе благоденственной* Лопатинского, сочиненной в 1709г по заказу и лично отредактированной Петром, царь прямо назывался Христом, его сподвижники - апостолами, а Мазепа -    Иудой.  

    Все это я к тому. что обожествленная верховная власть кочевала от князей к царям, затем к императорам, после - к большевистским вождям и сегодня по инерции катится дальше. Очень важно избавляться от поганой холопской привязанности, которая давно уже ушла из Европы, - раз мы в эту Европу собрались.  

     А правители (І народ тим більше !!! - ) в Украине должны не забывать, как в Запорожье свежеизбранному кошевому на голову клали непотребные предметы, напоминая, что, избранный народом, он народом же может быть отстранен от власти и возвращен в грязь. Отвыкнув обожествлять правителей, мы понемногу научимся уважать себя и поймем, что помолившись богу, мы молимся единственной непреходящей власти. А все прочее зависит только от нас.

   Мер Луганська Сергій Кравченко вважає, що Львів дуже "важке місто". Про це він сказав в ефірі телеканалу ІРТА. "Львів - специфічне місто. Важке місто. У нас більш сприятливе місто щодо моралі. Львів - старовинний. Він має свої традиції, був під Польщею. У нас - більш інтернаціональне місто. У нас більше терпиме місто", - заявив мер.

   Відповідаючи на питання ведучої про те, чи готовий він запросити в гості журналістів зі Львова, Сергій Кравченко сказав, що згоден працювати з ними цілий день."Я готовий прийняти львівських кореспондентів, попрацювати з ними цілий день і переконати в тому, що люди, які живуть в Луганську, - дуже гідні і нормальні", - сказав він.

   Луганський мер також розповів про те, що днями приймав делегацію з польського міста Люблін і про те, що екскурсія по обласному центру їм дуже сподобалася.

   Команда українських боксерів з тріумфом
повернулася з Чемпіонату світу, що проходив у Баку.
   Молоді українські
спортсмени здобули 4 золотих та 1 срібну медаль і посіли перше місце у
загальнокомандному заліку.
   Боксери зізнаються, перемоги давались нелегко.
Причин тому чимало - від серйозної конкуренції, яка з року в рік стає
напруженішою до, переконують, нечесного суддівства у декількох двобоях.
Втім, посміхається тренер, гарна спортивна форма, підтримка
вболівальників та командний дух - і заслужені нагороди у українців.
   "Прецедент, хай він залишиться на совісті тих
суддів. Сталося те, що сталося. Прикро чому - тому що Вася Ломаченко -
він лідер команди і коли сталося таке з ним, то треба було бачити
команду, їх настрої. Якщо всі розуміли, що можуть таке зробити з ним,
то, що робити всім іншим", - каже головний тренер національної збірної
України з боксу Дмитро Сосновський. (Йому,до речі за умовами попередньої обіцянки, довелось після перемоги поголити свої розкішні вуса. От якби і наші політики вміли так дотримувати свого слова...)
   "План один зараз - просто відпочити, приїхати
додому, в родину. За всіма скучив сильно, втомився. А в планах,
звичайно, Олімпійскі ігри", - розповів чемпіон світу з боксу Василь
Ломаченко.
    Нагадаємо, Чемпіонат світу тривав з 26 вересня по
8 жовтня у столиці Азербайджану. Участь у змаганнях взяли  570 боксерів з
понад ста країн.

В інтернеті виклали відео останніх пострілів по Дикаєву. Зроблено жителями сусіднього гуртожитку.
http://www.mediacentr.info/criminal/v-internete-pojavilos-video-likvidacii-killera-dikaeva__23367

Нова екологічно чиста і порівняно безпечна вибухова речовина, що не
містить тротилу і названа на честь нашої держави  українітом,  готова до
промислового виробництва і застосування на гірничо-збагачувальних
комбінатах Кривбасу.
Сімдесят відсотків вибухових речовин, що використовуются в Україні,
приходиться на Криворізький залізорудний басейн. Складні умови підривних
робіт і важкі породи вимагають використання тут вибухових речовин
особливої потужності. Донедавна Кривбас використовував тротиломісткі
вибухові речовини, що досить небезпечні в застосуванні, а також
заподіюють значної шкоди екології регіону. Тепер ситуація змінилася. У
рамках регіональної програми створення вітчизняної вибухової речовини
дніпропетровські вчені спільно з фахівцями гірської і вибухової справи
винайшли і підготували до промислового застосування нову вибухівку.
Потужність, безпека, водостійкість і екологічна чистота - учені
вважають, що за цими параметрами аналогів новинці у світі немає.

Родерик Крисін, доктор технічних наук професор НГУ:

Наша вибухова речовина повною мірою має вищевказані властивості, і
важливим для України моментом є те, що нова вибухова речовина
виготовляється на місцевій сировинній базі і з використанням того
устаткування, що мається в Україні. Тому ми і назвали його з Віталієм
Павловичем українітом”.


Ця вибухова речовина здатна підривати породи будь-якої потужності.
Виготовляється ж україніт безпосередньо на місці підривних робіт, з
речовин, що окремо не вибухають. Тому нова вибухівка безпечна в
застосуванні. Крім того, україніт завдає мінімальної шкоди навколишньому
середовищу.


Родерик Крисін, доктор технічних наук професор НГУ:

Рецептура підібрана таким чином, що при вибуху ступінь завершення
хімічної реакції складає дев’яносто сім відсотків. Це значить, що в
хмарі вибуху містяться пари води, вуглекислий газ і вільний азот.


Із січня цього року гірничо-збагачувальні комбінати Кривбасу почали
активно переходити на нову, безпечну за всіма параметрами вибухову
речовину. Так що до кінця року екологічна ситуація в Кривому Розі, за
прогнозами вчених, значно покращиться.

Андрій Скумін

Коротка мить «квіткового» ляпаса Дмитрові Табачнику у виконанні студентки Дарини Степаненко викликала неабиякий резонанс у суспільстві. Публічно здійняти руку на міністра – це вже щось нове. Як згодом стане відомо, то не був індивідуальний подвиг студентки: діяла вона від імені Братства святого Луки, пов’язаного із сумнозвісним Дмитром Корчинським. Широкий резонанс акції передбачуваний і навіть гарантований. Уже через півгодини після скандалу про вчинок дівчини говорили з трибуни Верховної Ради. Блискавично включилася інтернет-спільнота. Наступного дня історію з ляпасом обговорювали в Шустера на «Першому національному». Посипалися коментарі й заяви. Студради, наче за помахом чарівних ректорських паличок, кинулися засуджувати «хуліганку» Дарину. Озвався навіть президент РФ Дмітрій Мєдведєв,пожартувавши в бік «свого» міністра освіти: дивіться, щоб і у вас чогось такого не сталося…

Інформаційна піна почала осідати після вихідних. Найдивніше, що оцінювали переважно дії студентки, хоча треба було говорити й про урядовця, адже «персонажів» було двоє. Корчинський Корчинським, але головним провокатором у цій історії виступив усе ж таки сам міністр Табачник. Що він україноненависник, розписано в багатьох публікаціях, в яких міститься аналіз як конкретних дій цього чиновника, так і його публіцистики. Але чому в такому разі президент Янукович досі не звільнив його з посади? Чому залишається глухим до численних протестів і звернень? І якщо, скажімо, міністр-антисеміт в ізраїльському уряді – цілковитий нонсенс, то чому в Україні перед українофобами вмикається зелене світло?

Отож об’єктивно запит на ляпас Табачникові, як і всім представникам влади, які здійснюють антиукраїнський курс, існує, і дивно було б, якби хтось із молодих і гарячих не озвався на нього. Коли влада уникає діалогу із суспільством, коли довкола панує вибіркове правосуддя, а правоохоронні органи обслуговують не закон, а владу, – неминуче з’являється ґрунт для радикалізму.

Втім, залишається чимало запитань і до іншої сторони – суспільства. Чи готове воно контролювати владу? На жаль, ні. Інститути громадянського суспільства в Україні поки що залишаються слабкими. Здавалося б, у такій ситуації тон мають задавати інтелектуали. Але в умовах, коли в країні встановлюється монопольна, напівавторитарна влада, неминуче виникає запит іще й на пристосуванство: за останні рік-півтора спокусі сервілізму легко піддалася значна частина інтелектуальної (за визначенням) «публіки», а то й духовних провідників.

Ректор бунтівної студентки, наприклад, тривалий час ніяк не міг вибрати для себе гідного амплуа – відсторонитися? Засудити? Підтримати? Проігнорувати? І таку метушливу поведінку президент Києво-Могилянської академії пан Квіт демонструє далеко не вперше. Останній кричущий випадок – (не)підписання сумновідомого листа «інтелігенції» на підтримку «курсу реформ Януковича». За цим уже тривалий час проглядає намагання витримати таку собі «середню лінію», аби й вовки були ситі, і ягнята цілі. Втім, що буває з компромісною поставою ягнят, коли хижакові кортить їсти, описав у своїх байках іще Лафонтен.

Є великі претензії й до «патріархів» гуманітаристики, котрі вже давно розводяться про свій месіанізм та інтелектуальну цноту. Замість розбудови в Україні освітнього простору європейського типу, залучення підтримки іноземних колег досередини країни, стимулювання обдарованої молоді, що має досвід роботи й викладання за кордоном, до інтелектуальної праці на Батьківщині, весь креативний дух професури кшталту Мирослава Поповича та Ярослава Грицака в роки незалежності пішов на побудову власного «я», піар у закордонних університетах і телевізійних шоу. В кожному виступі (а власне, виступами всі їхні справи й обмежувалися) можна було почути яскраві вислови, риторичні парадокси, вихваляння причетністю до західного досвіду й цінностей, головним мотто яких було: «Я є! Я маю бути першим!» Шкода тільки, «патріарший» амвон виявився зайнятий охочими чхати на весь цей академічний снобізм, зарозумілість і марнославство.

Схожа вовтузня відбувається в літературі. Якщо всерйоз сприймати деякі презентації та «імпрези», мало б скластися враження поголовної геніальності представників письменницького цеху. До того ж виняткової – яка плекає его і зневажає інших. От тільки не видно нині в ньому титанів. Воно й не дивно: адже не досить, як це робить, приміром, Оксана Забужко, роками котитися за інерцією «польових досліджень…» і навіть у «букетному інциденті» вбачати їхній відгомін. Варто полишити самомилування й поглянути на те, чому в такому жалюгідному стані майстерня слова. Без спроможності тих, хто творить, задавати стандарти якості, прищеплювати їх молодим авторам, опиратися несмаку замість літератури процвітає графоманство. Тому й не дивує, що в Україні бракує лідерів думок.

Догоджання можновладцям набуває різних форм. Важко забути зворушливу сцену, коли перед Ганною Герман, авторкою цілої прозової книжки й за сумісництвом президентської радниці, раптом узявся розшаркуватися сам блаженнійший Святослав, глава Української греко-католицької церкви. Разом із отцем Борисом Гудзяком, очільником Українського Католицького університету. І заодно з «православним комуністом» Борисом Олійником, який до тієї книжчини спорудив напутню передмову. Що їх подвигло на участь у вікопомній презентації? Любов до художнього слова? Гордість за єдиновірну літераторку? Чи все ж її належність до владного сонму?

Отож історія з «квітковим» ляпасом змусила вкотре задуматися про якість влади й суспільства. Так, ми стоїмо по шию в болоті. По один бік – жадібна, жорстока, цинічна, хоч і сповнена внутрішнього страху влада, яка думає, що прийшла до «керма» назавжди; по другий – ми, схожі на людей, про яких писав Шевченко: «А братія мовчить собі, витріщивши очі». Найприкріше, що не чути голосів тих, хто претендує – мав би претендувати (!) на роль провідників. Інтелектуальний, моральний опір повзучому авторитаризмові надзвичайно слабкий. Натомість першу скрипку грають уже перевірені авантюристи, пристосуванці й провокатори. Одні з них протоптали стежку на Банкову, особливо не приховуючи цього. Інші, схоже, прописалися там іще давніше, хоча для публіки продовжують гарячкувати на барикадах, насправді граючи із владою у піддавки.

Найголовніше, що можна закинути кожній із категорій провідників – митцям, ректорам, «совісті нації», «патріархам» і «аксакалам», – це неспроможність відповідати тій високій ролі й суспільним очікуванням, до яких вони мусять дорівнятися з огляду на статус. Адже роль кожного, хто претендує на суспільний авторитет, хто очолює структури, які навчають наступні покоління чи випускають «культурні продукти», покликані сприяти духовному розвитку нації, – допомагати подоланню громадянами в собі раба й совка. Суспільні авторитети–духовні лідери–покликані створювати середовища, в яких народжуватимуться й закріплюватимуться нові стандарти знань, досліджень, пізнання, гідної суспільної поведінки. Не сталося – принаймні досі.

Тому й залишається відчуття вакууму. І тим голосніше відлуння ляпаса, що прозвучав серед тиші. То, може, досить стрясати повітря словесами на блогах, вправлятися в самопіарі, ділити титули, хизуватися власним лібералізмом, водночас потайки приміряючись до імовірних синекур від влади чи то комфортних зарубіжних грантів? Чи не відповідальніше й чесніше збудувати в освіті й інтелектуальному просторі те, що стало б для суспільства рятівним муром супроти будь-яких зловорожих випадів табачників. Може, тоді в нього з’являться не авантюрні провідники й аморальні авторитети, а справжні, непідробні й відповідальні лідери? Бодай духовні.

Юрій Макаров

Законопроект № 9073 імені Колесніченка/Ківалова спрямований проти повернення української мови не лише в обіг держустанов, а й у побут, у свідомість

Матеріал друкованого видання № 37 (202) від 8 вересня «Український тиждень»

Припустімо, я міг помилитися. Англійською це називається wishful thinking, а простіше – приймати бажане за дійсне. А потім кілька моїх знайомих, які в різний час поїхали з України (хто до Петербурга, хто до Праги, а хто й до Сієттла) під час екскурсії на рідну землю синхронно, не домовляючись, зазначили: в Києві побільшало української. Під час спілкування в побуті до тебе дедалі частіше звертаються саме нею.

Після таких спостережень я почав фіксувати мовні контакти більш-менш «науково». Зрозуміло, де вони можуть відбуватися в типового городянина: в супермаркеті, в банку, на заправці, в магазині спорттоварів, у аптеці... Ось мій власний баланс за минулий тиждень: 17/33 на користь російської. Судячи з артикуляції, звертаються до тебе мовою Котляревського й Шевченка не вихідці з Галичини чи Волині, а звичайнісінькі уродженці Києва та Київщини.

34%… Комусь це може здатися поразкою державної мови, а я вважаю навпаки. Українською в столиці активно не користувались ані 20, ані 10 років тому. Днями Євген Сверстюк в ефірі «5 каналу» розповідав про свою давню суперечку з товаришем по правозахисному руху Леонідом Плющем. Це сталося на початку 1970-х: Плющ, звичайний радянський киянин, запитав Сверстюка, в чому той вбачає утиски українців. Пан Євген запропонував другові простий тест: цілий день, від ранку до вечора спілкуватися на роботі й на вулиці лише українською. На вечір Леонід прийшов і покаявся, що недооцінював проблему.

У тім-то й річ, що буквально донедавна використання рідної мови для українця (принаймні на схід від кордону 1939 року) було ознакою або лузерства, або виклику – якщо не йшлося про вузьке коло придворної творчої інтелігенції, парадну резервацію для демонстрування невідомо кому.

Послідовно українськомовного українця автоматично вважали небезпечним: його підозрювали в «буржуазному націоналізмі», й не було в нашій квітучій республіці страшнішої підозри, хіба що в «сіонізмі». Аби розвіяти цю тінь неблагонадійності, він будь-що мав доводити свою лояльність режимові. Той, хто цього не робив, наражався на суттєвий дискомфорт і, як мінімум, реальні обмеження в самореалізації. Тому перехід на російську означав переміщення до зони психологічного комфорту й безпеки, й не нам докоряти тим, хто на цей компроміс ішов, свідомо чи несвідомо. Нині поступове повернення до природної мовної поведінки означає повернення до себе. Можливо, ми є свідками лише початку тривалого процесу. Це не питання філології, це питання гідності.

Автора цих рядків важко запідозрити в примітивному етнічному націоналізмі, яким лякають дітей, через очевидні обставини: моє російське коріння, моя рідна російська мова, моє виховання тощо, яких я ніяк не маю наміру позбавлятися. Але саме як росіянин я змалку відчував незручність і особисту провину. Мені здавалося принизливим користуватися перевагами представника спільноти, яка асоціювалася із, назвімо речі своїми іменами, колоніальною адміністрацією. Сьогодні, як уже на те, я вважаю обов’язком справжнього російського інтелігента не захищати права російськомовних, яким поки що геть ніщо не загрожує, крім необхідності хоч якось рахуватися з інтересами й почуттями своїх українськомовних співвітчизників, а дбати про подальше виправлення несправедливості.

Кілька тижнів тому я написав, що нинішня влада не здійснює цілеспрямованої русифікації. Я був неправий. Точніше, так: я мав на увазі, що регіонали не виробили ніякої комплексної, послідовної політики як системи цінностей, стратегій і пріоритетів. Серед них є носії не те, що різних, а кардинально протилежних уявлень про ідеологічну обгортку своїх матеріальних інтересів. Важко зрозуміти, що може об’єднувати Герман і Табачника, Чепак і Калашнікова. Але природа не терпить порожнечі, політики без політики не буває, і, як наслідок внутрішньої конкуренції та перетягування ковдри, ця сила маніфестує країні то один, то інший свій профіль.

Законопроект № 9073 імені Колесніченка/Ківалова «Про засади державної мовної політики» спрямований, вочевидь, проти повернення української мови не лише в обіг держустанов, а й у побут, у свідомість. Інтенції зрозумілі: на тлі банкрутства на інших напрямках бодай чимось порадувати свого виборця – інтелігентного, толерантного… Слухайте, раптом це й не так погано? Хай боротьба проти української мови й української свідомості асоціюється саме з цими чарівними обличчями, їхніми манерами, їхніми успіхами на економічному й соціальному фронті! Може, хай уже дискредитують себе до кінця – разом зі своєю українофобією?

Павло Солодько

Націоналістична карта стане головною темою передвиборчої кампанії

Російським націоналістом, а ще краще — великодержавним шовіністом, у сусідній країні завжди бути модно. І навіть коли на словах більшовики проти цього боролися, вони насправді створювали імперію, в якій російський народ був старшим братом, а решта — молодшими. При цьому націоналістичні гасла завжди виходили на перший план, щойно в російській державі щось і якось йшло не так, і влада не знала, як вийти з такої ситуації. Спрямувати гнів знедоленого народу на інородців, які начебто заважають щасливому життю, пояснити всі негаразди тим, що люди з іншим розрізом очей, які говорять іншою мовою, і є причиною всього цього неподобства. Під такими гаслами ходили вулицями, зокрема й українських міст, чорносотенці, яких скеровувала царська охранка, з такими криками виходили молоді люди на Манежну площу. Мабуть, нелегко тандемові Медведєва — Путіна, якщо за три місяці до виборів в Державну думу російському виборцеві пропонують шовіністичний порядок денний. З погляду влади, це золота жила. В обстановці націоналістичного чаду ніхто не запитуватиме про те, чому в нафто- та газодобувній країні так багато мільярдерів і жебраків.

Зрозуміло, що сама панівна партія «Единая Россия» з крайніми гаслами не виступає. Для цього є Дмитро Рогозін, який на нещодавньому Міжнародному форумі в Ярославлі порушив питання про те, що росіяни є носіями всього прогресивного, а архаїчні околиці на кшталт Північного Кавказу тягнуть країну назад. Тому потрібно кардинально змінити систему керівництва і зробити так, щоб росіяни в Росії не були дискримінованою більшістю  (  нарешті !!! вже в Росії визнали, що *старшобратній народ* є меншістю у власній імперії і відповідно не має права претендувати на якесь лідерство у слов"янському світі !!! ).

   Настільки радикальний підхід нинішнього постійного представника Росії при НАТО змусив вступити з ним у дискусію президента Дмитра Медведєва. При цьому було ясно, що полеміку президент веде не з Рогозіним, дуже маргінальним є цей політик, а з прем’єром Путіним. Адже Рогозін, розбудивши Конгрес російських громад, який перебуває в летаргічному сні, веде справу входження останнього до фронту Путіна. Якщо це станеться, що доволі ймовірно, то націоналізм плавно перейде в ідеологію фронту. Отже, зрозуміло, хто адресат Медведєва, хоча, з певних причин, прізвище його не назване.

Услід за Рогозіним до дискусії з національного питання вступив Володимир Жириновський. У Колонній залі Будинку спілок відбувся з’їзд Ліберально-демократичної партії Росії (ЛДПР). Його було присвячено затвердженню списку партії на парламентських виборах у грудні. Першим номером став, природно, Володимир Вольфович. До першої трійки списку ЛДПР, окрім Володимира Жириновського, увійшов його колега депутат Держдуми Олексій Островський, а також син лідера партії депутат фракції ЛДПР Ігор Лебедєв. Це не новина, і навіть не дуже цікаво. Під цим оглядом є дуже характерними інші персони цього партійного списку. Там знайшлося місце для сина вбитого в Москві колишнього полковника Юрія Буданова — Валерія, який балотуватиметься в Москві, і Максима Короткова-Гуляєва, адвоката Євгенії Хасіс — фігурантки справи про вбивство адвоката Маркелова і журналістки Бабурової. Отже, список відповідний.

На великій мапі Росії Жириновський указав на регіони, де зменшується число росіян. «Дані перепису приховують, бо зменшилася кількість росіян!»( !!! і тут правда проривається !!! ) Жириновський висловив незадоволення політичним устроєм країни, який не є ані демократією, ані диктатурою, а чимось змішаним і незрозумілим. Політик уважає, що причина нинішнього становища — у неправильній позиції влади, яка за останніх 12 років так і не зробила ставку на російський народ: «На Манежній площі, хоча там і кров була, і хулігани, все ж таки вийшли й сказали — є росіяни в цій державі!». В ухваленій партійній програмі ЛДПР, яка складається з 20 пунктів, першими йдуть «За росіян!» і «За Росію!». За ними надруковано стандартні популістські тези про поліпшення якості життя та здоров’я росіян, зменшення корупції. Те, як цього домогтися, не пояснюють, однак прямо говорять про потребу закрити порнографічні сайти в Інтернеті, замінивши їх на художню самодіяльність. Розуміючи, що зовсім оскаженілий націоналізм може віднадити певну частину виборців, Жириновський поспішив їх заспокоїти. «Ми не проти інших прекрасних народів, які населяють Росію, ми за те, щоб російський народ не піддавали дискримінації!» — неодноразово повторював віце-спікер Державної думи. Цікаво, що в національних республіках гасло «За росіян!» буде замінене на інше: «За ЛДПР!». Але це — чиста політтехнологія, суть від цього не змінюється. Одночасно Володимир Вольфович виступив проти статті 282-ї Кримінального кодексу, яка передбачає покарання за «роздмухування ненависті або ворожнечі», зокрема і за національною ознакою.

За даними останнього опитування ВЦВГД, 28% респондентів симпатизують ЛДПР та її лідерові, 49% не мають сумнівів, що партія здолає бар’єр у 7% і буде репрезентована в Державній думі. На попередніх виборах вона отримала 8,14%. Як уважає директор Міжнародного інституту політичної експертизи Євген Мінченко, «у ЛДПР чітка й зрозуміла для виборців позиція, і цим вона вигідно відрізняється від усіх учасників кампанії». Звичайно, висунути шовіністичні гасла набагато простіше, ніж намітити й вжити реальних заходів для боротьби з корупцією. Небезпечним є те, що чітка й зрозуміла масам позиція з національного питання багата на великі проблеми і для Росії, і для її сусідів у майбутньому, причому найближчому.

На запитання журналістів, кого він підтримує — Путіна чи Медведєва, головний російський ліберал-демократ не відповів, натомість поставив вимогу: «Команда пітерських має піти». При цьому Жириновський відрікся від своїх колишніх слів, що вважає Путіна найдосвідченішим прем’єром за всю історію Росії. Цього разу він заявив, що вважає його найдосвідченішим, але порівняно з його сучасними колегами. Ураховуючи, що Жириновський практично завжди озвучує те, що інші в московських владних коридорах уважають за краще не говорити, політичний і пропагандистський тренд нинішньої російської виборчої кампанії виявляється чітко й недвозначно. У ній роль радикальних націоналістів відводять Жириновському й Рогозіну, тимчасом як «Единую Россию» буде представлено як помірковану політичну силу. Лівий фланг віддають комуністам. Але й вони намагатимуться розігрувати націоналістичну карту, прикриваючись, і то не дуже, інтернаціоналізмом і дружбою народів.

Такий сценарій передвиборчої кампанії має разом із внутрішніми проблемами розв’язати й проблему зовнішню. Заходові та решті прогресивного людства наочно демонструють, як небезпечно надалі тиснути на Росію, порушуючи проблеми дотримання прав людини, усього того, що викликає крайнє роздратування Кремля та Білого дому. Які права людини? Зараз наростає націоналістична хвиля, яка може заплеснути не лише Росію, а й європейський та азіатський простори. Тому потрібно дотримуватися теорії «меншого зла». Але цю роль спробують заперечити і Медведєв, і Путін. Останній має виступити як єдиний, хто може з цією небезпекою впоратися. Він людина тверда, на відміну від «м’якого» Медведєва. Президент таким виглядає в очах дуже багатьох громадян Росії. Про це ж говорять і дані опитування ВЦВГД. На питання про досягнення Медведєва 47% опитаним було важко відповісти, а 23% опитаних уважає, що «жодних досягнень не було». Тому разом із використанням націоналістичної карти як способу мобілізації виборців, завдають удару і по Медведєву як по можливому претенденту на посаду президента в березні наступного року. І ця обставина набагато важливіша, оскільки за російського адміністративного ресурсу результати виборів визначають не виборці, а ті, хто ці показники напише й оприлюднить. Зовні все має здаватися респектабельним, спостерігачі приїдуть і переконаються, але кількість депутатів від «Единой России», ЛДПР і комуністів визначено, і вона зміні не підлягає.

Звичайно, в Росії є нормальні люди, яких дуже лякає піднята владою шовіністична хвиля. Глава Московської Гельсінської групи Людмила Алексєєва вважає гасло «За росіян!» неприпустимим на виборах: «Воно є небезпечним для російської монодержави і веде до її розвалу». ЛДПР своєю чергою готова до суду, оскільки не бачить у своєму гаслі нічого протизаконного. Поняття «За росіян!» у нинішній кампанії радше «філософське», уважає Жириновський. І він має рацію. Усе починається з «філософії», а закінчується війною, таборами смерті та стражданнями людей. Історія, зокрема й наша, знає таких «філософів», до речі, і те, чим вони закінчили. Але ті, хто в Москві грають із шовіністичним вогнем, про це не думають. Їм здається, що з ними такого не станеться. Каддафі теж був у цьому впевнений, він писав «Зелену книгу». А де він тепер? Шукають і ніяк не знайдуть.

Нинішній націоналістичний ухил у Москві — явище не випадкове, під вибори, а довготермінове. Зовнішньополітичним виявом його буде посилення агресивності російської політики. Передусім щодо найближчих сусідів. Квіточки цього явища відчуває на собі Київ у спробах якось домовитися щодо газу. Це нічого не дасть. Білокам’яна перейшла до практичної реалізації іншого гасла: «Хто не з нами, той проти нас!». Першим об’єктом для його виконання буде Україна. Бо згадані гасла є основою для відновлення спочатку так званого «Русского мира», а потім і неоімперії. Москва не мислить і не може створити її без України. Тому Київ відчуватиме на собі такий тиск, що нинішні ігри довкола ціни на газ здадуться дитячими забавками. Якщо наша влада цього ще не зрозуміла, то тим гірше для неї та й для України!

Бонус - відео.     http://www.youtube.com/watch?v=1uZuQn_leMA

Ранее «Багнет» сообщал о сомнительной акции протеста под стенами Верховной Рады. На прошлой неделе около полутора тысяч человек, вооружившись хоругвями и флагами российских организаций (таких, как «СоюзЪ русскаго народа» и «Православное братство святого Александра Невского»), митинговали против внедрения в Украине внутренних биометрических паспортов. Это событие, гордо названное организаторами «крестным ходом», состоялось 8 сентября. Сегодня оно вяло перетекло в дежурство нескольких бабушек под стенами парламента и ныне называется «Молитвенное круглосуточное стояние за право жить по данному Богом имени против ИНН и биометрического паспорта» (см. фото).

Совершенно очевидно, что участницы этого «стояния» понятия не имеют, что такое биометрический паспорт, но им старательно навязано мнение о том, что это нечто страшное, противоестественное и опасное. Обратите внимание на выделенную деталь импровизированного иконостаса, сооруженного участниками акции. Это – портрет российского самодержца, последнего императора Российской империи Николая II.

Как мы отмечали ранее, слоган «За царя, за веру, за отечество» украшал многочисленные флаги участников акции 8 сентября. При этом, что характерно, НИ ОДНОГО жовто-блакитного стяга в руках митингующих не было. Зато в ассортименте наблюдались ряженые в военную форму личности. Несложно догадаться, что эти костюмы также не имели ни малейшего отношения к Украине – они копировали, в частности, облачение солдат царской России.

Корреспонденту «Багнета» удалось пообщаться с организатором (если верить словам находившегося там же человека, назвавшего себя Монахом Антонием) «круглосуточного стояния», некой Анастасией Басий. Приведем беседу с нею без купюр.

 - Скажите, почему именно биометрические паспорта вызвали такую реакцию? Ведь много людей пользуются кредитками, а по ним легко вычислить местонахождение, если человек ей воспользуется. Против кредиток ведь вы не протестуете?

- Кредитки есть не у всех, а только у богатых людей, уже продавших себя Мамоне. Они служат не Богу. А паспорт будет у всех, причем насильно (откровенное вранье - законодатели предлагают выдавать такой паспорт гражданам исключительно на добровольной основе - Ред.). Вот кстати, вы знаете, что на каждом штрих-коде есть шестерка? Даже три? (Показывает штрих-код на скидочной карте супермаркета, принадлежащей корреспонденту, - Ред.) - вот одна, вот вторая, вот третья. Это знак сатаны! Выбросьте и не пользуйтесь. Именно так они вселяют в нас нечистую силу. А с помощью новых паспортов они пытаются нас проконтролировать... вот посмотрите...

Как говорится, "на городі бузина, в Києві дядько". Парламентарии, которые инциировали внедрение в Украине биомтерических паспортов, лично и необнократно объяснияли и верующим, и общественности о том, что будет заложен принцип добровольности при оформлении электронного паспорта.

При этом, на пресс-конференции, посвященной так называемому «крестному ходу» 8 сентября, его организаторы так и не смогли объяснить, почему акция протеста против внедрения биометрических паспортов имеет столь ярко выраженный пророссийско-имперский душок. Как и не удосужились опровергнуть заказной характер мероприятия. Как сообщал ранее «Багнет», к организации митинга против тотальной слежки, которую якобы повлечет переход на ДОБРОВОЛЬНЫЕ е-паспорта, причастен бизнесмен, торгующий системами слежения и наблюдения!

Но если этот факт можно отнести к комичным деталям, подтверждающим исключительно заказной характер т.н. «крестного хода», то есть еще один момент, который не может не настораживать. К этому мероприятию причастен религиозный экстремист, отлученный от церкви. Это скандальный деятель Валентин Лукияник – председатель Союза православных братств (СПБ) Украинской Православной Церкви. Выходит, что «крестный ход» отнюдь не является выражением мнения прихожан УПЦ Московского патриархата, потому что к ее организации причастна лишь ее «дочерняя» структура – СПБ. А это – радикальное крыло УПЦ МП, глава которого, Лукияник, даже был отлучен от церковного общения на последнем Синоде УПЦ МП!

Да и вообще заявление о том, что протестующие выражают мнение чуть ли не всех украинских верующих против е-документов, является примитивной уткой. Также поражает и дремучесть аргументов, которые приводят эти так называемые верующие против внедрения биометрических паспортов. Внедрение чипа под кожу и в мозг, лишение воды, еды и средств к существованию – вот лишь малая толика «страшилок», которыми запугивают наивных бабушек организаторы этого безобразия. 

Но, не будем вдаваться в детали, ведь цель этих протестов, как и то, чьи «уши» из них торчат, абсолютно понятны.  Российский след здесь очевиден, и его присутствие объясняется тем, что нашего великого соседа не устраивают европейские устремления Украины. Связь проста – ЕС настоятельно рекомендует странам, стремящимся к евроинтеграции, внедрять у себя биометрические документы. Которые уже давно стали привычными в большинстве развитых стран. Таким незамысловатым образом – выведя под стены Верховной рады Украины бабушек с хоругвями и комичных ряженых – организаторы акций намереваются сбить наше общество с избранного европейского пути.

Несколько иные интересы у коррумпированных украинских чиновников, которые, очевидно, также причастны к этому цирку-шапито (один из читателей «Багнета» метко назвал это действо «съемками фильма о попе Гапоне»). По заявлениям народного депутата Валерия Коновалюка (он является соавтором законопроекта, предусматривающего внедрение в Украине биометрических документов на принципах добровольности их получения), за акцией стоят определенные люди, в сферу интересов которых входят выгодные для них поставки «паспортов, как ширпотреба».

Тем более, что все законопослушные граждане Украины (коих большинство) наверняка захотят добровольно оформить себе электронный паспорт, ведь подобный документ обезопасит их от аферистов, которые постоянно подделывают нынешние паспорта с вклеенными фото (например, для получения кредита в банке на подставное лицо и т. п.).

Коновалюк отметил особый цинизм, с которым организаторы акции протеста (по его словам, он готов назвать фамилии этих провокаторов) против внутренних биометрических паспортов используют чувства верующих, задуривая им головы антинаучной чушью и откровенным мракобесием.

Очевидно, предприимчивые чиновники не оставляют идеи привлечения легковерных личностей к своим грязным играм. По словам монаха Антония, который в компании нескольких старушек продолжает ночевать на лавочке возле ВРУ, следующая «серия» акции «за царя-батюшку» запланирована на 19 сентября.