Стаття Посла України в Хорватії Олександра Левченка в газеті "Ютарні лист" під назвою "Гібридна війна. Росія. Україна. Європа".

20 липня 2016 року

Останнім часом часто чуємо, що Україна опинилася в тіні на тлі інших подій – міграційної кризи, війни у Сирії та росту тероризму в Європі. Проте агресія Росії проти України, окупація Криму та Донбасу нікуди не зникли. Більше того, через два роки дедалі чіткіше видно, що гібридна війна проти України розрослася до гібридної війни Росії проти всього західного світу.   

Гібридна війна – це не армійський, а спецслужбістський тип ведення воєнних дій і починається вона задовго до того, як жертва її помітить. Коли почалася війна спецслужбіста Путіна проти України? Можливо, у 2000 році, коли він в якості гімну Росії повернув гімн Радянського Союзу? Або у 2005 році, коли він заявив, що розпад СРСР був найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття і коли після Помаранчевої революції російські ЗМІ почали активно формувати образ України як ворога, так що через 9 років російський солдат уже був психологічно готовий стріляти в українських братів? Постфактум ми всі розумніші, але тоді ніхто не міг повірити, що все це ознаки майбутньої інтервенції і що війна між Україною і Росією взагалі можлива.

Проте неможливе знову сталося. Ще один великий вождь повірив у те, що його хвороблива імперська фантазія справжніша від реальності і що він переможе весь світ. Анексувавши Крим, Росія порушила весь світовий безпековий порядок. Проблема Криму визначає і значення вогнища конфлікту на Донбасі, хоча через криваву війну воно привертає до себе набагато більше уваги, ніж півострів. За допомогою санкцій міжнародна спільнота змусила Кремль до переговорів у Мінську. Домовленості  від лютого 2015 року зупинили велике кровопролиття, але не сам конфлікт. Росія порушує режим тиші по 50 і більше разів на добу. Тож самі вирішуйте чи це більше мир, чи війна.

Кінцевою метою Мінських домовленостей є повернення окупованого Донбасу під суверенітет України, тому ми об’єктивно зацікавлені у їх реалізації. Москва – навпаки. Якщо вона залишить Донбас, прийде черга  питання Криму. Тому її головне завдання – затягування Мінського процесу. Але, звичайно,  вона має й другорядні, хоч і не менш підступні завдання. Першим є дестабілізація і виснаження України шляхом тліючої війни. Друге – спроба позбутися дуже болючих економічних санкцій. Заради цього Росія використовує такий трюк. Вона вимагає, щоб Україна негайно надала Донбасу особливий статус, а також щоб місцеві вибори були проведені там вже цього літа.

Таким чином, в той час, коли всі займаються пошуками шляхів вирішення конфлікту, Кремль займається обманом. І ще одне треба мати на увазі. Будьте певні, що Кремль із Заходом веде не тільки переговори, а й війну. Ту саму «гібридну», у якій таємні службі такі вправні. Гібридна війна не оголошується, і жертва може помітити її лише тоді, коли з’являються очевидні  результати.

Багато політологів вважають, що  саме Росія стоїть за міграційною кризою і терором. Скажімо,  зв’язок між утручанням російських військ у сирійську війну і різким зростанням емігрантської хвилі є очевидний. Терористичні акти, як не дивно, усі виявилися корисними Кремлю. Держава – агресор, яка перебуває під санкціями й у ізоляції, раптово нав’язує себе в ролі миротворця і незамінного  партнера.

Перша мета Росії – відміна санкцій, яким під силу зламати її економіку. Над цим вона працює надзвичайно активно.

Наступна мета російської гібридної війни набагато амбітніша – розбити єдність між ЄС та США, а також всередині ЄС і НАТО. Це видно  з напрямків пропаганди, серед іншого і  зі статей російських офіційних осіб у хорватській пресі.

Все, що я сказав жодним чином не значить, що з Кремлем немає сенсу вести переговори. Якраз навпаки. Переговори є єдиним реальним шляхом вирішення конфлікту. Треба тільки повністю усвідомлювати, з ким маєш справу, і розуміти, що у нього на думці. Поки що світова спільнота має достатньо потужностей, щоб за допомогою рішучої політики та послідовних санкцій змусити Росію дотримуватися міжнародного права. У цьому сенсі недавній Саміт НАТО у Варшаві є важливим кроком у правильному напрямку.

Посол України в Хорватії    Олександр Левченко
http://mfa.gov.ua/ua/press-center/interviews-and-articles/4718-stattya-posla-ukrajini-v-khorvatiji-oleksandra-levchenka-v-gazeti-jutarni-list-pid-nazvoju-gibridna-vijna-rosija-ukrajina-jevropa

Інтерв’ю Посла України в Хорватії Олександра Левченка газеті "Вечерній лист" від 13 липня 2016 року

Інтерв’ю Посла України в Республіці Хорватія Олександра Левченка газеті «Вечерні лист» під назвою «Українці хочуть  модель мирної реінтеграції Подунав’я застосувати у себе».

Хорватія не відома як важливий експортер, але це не означає, що вона не має своїх козирів, які може запропонувати решті світу. Так, Україна має серйозні наміри застосувати концепцію мирної реінтеграції хорватського Подунав’я до території, яка в цей час не перебуває під її контролем. Посол України в Хорватії Олександр Левченко вважає, що хорватську модель можна було б використати стосовно українського регіону Донбас, який зараз під окупацією Росії. Посол стверджує, що там знаходиться близько 7000 російських військових і, стільки ж паравійськових сил. І всією цією військовою машиною керують російські офіцери.

Українська сторона наголошує, що Мінські домовленості, підписані на початку 2015 року, говорять власне про мирну реінтеграцію.

Подібності і відмінності

Хоча й існують певні спільні риси, не можна не помітити й різниці різниці між хорватською та українською ситуацією. Європейський Союз та США підтримали Хорватію у конфлікті з Сербією, яку очолював Слободан Милошевич. Тоді на чолі Росії був Борис Єльцин, який       не бажав входити в конфлікт із Заходом через сербські інтереси. Зараз в Україні стикаються інтереси Заходу і Росії, яку очолює жорсткий Путін. Не схоже, що він просто так відмовиться від здобичі, яку захопив за допомогою війни. Посол Левченко впевнений, що Захід комбінацією економічних санкцій і політичного тиску зможе примусити Путіна погодитися на мирну реінтеграцію Донбасу у державно-правовий простір України. Мирна реінтеграція Подунав’я була здійснена під контролем ООН. Тим часом в Україні головне слово належить ОБСЄ, яка вже має спостерігачів на місцях. Вони мали б забезпечити  кордон між Росією і окупованою частиною України, яку контролюють проросійські сили.

У відповідь на питання, чи погодиться Путін повернути Україні все, що привласнив у війні, Посол Левченко наголошує, що у міжнародних відносинах існує інструмент «примусу до миру». Він очікує залучення країн ЄС, які повинні вчинити тиск задля здійснення мирного процесу, і наголошує, що вони вже показали свою єдність у  введенні санкцій проти Росії.

-  Для нас головнішим є, щоб російські регулярні війська та пара військові формування залишили Донбас.  Виведення військ є передумовою для будь-яких наступних кроків – вважає Посол України, додаючи, що тільки тоді можна  було б організувати й вибори. Дуже схвально відгукувався про майбутнього голову Хорватської демократичної спільноти Андрея Плєнковича, який є Представником Європейського Парламенту в Україні. Посол Левченко говорить, що зовнішньополітичні цілі України – вступ до ЄС та НАТО.  На наше запитання, що він думає про побоювання багатьох європейців, що на території України може відбутися великий конфлікт між Росією і Заходом, Посол сказав, що Україна не хотіла конфлікту, але стала його жертвою. Він закликав міжнародні організації, які своїми документами гарантують принцип непорушності кордонів, допомогти Україні повернути анексований Крим і окупований Донбас.

Уникнення конфронтації  у кінці 30-х років минулого століття призвело до ще страшнішого конфлікту – Другої світової війни. Я переконаний, що проблему можна вирішити мирним шляхом за допомогою санкцій і політичного тиску, які підтримає НАТО. Що ж стосується військового тиску на Путіна, то  Посол впевнений, що ніхто у Європі не бажає терпіти агресивну російську політику по відношенню до сусідів.  

http://mfa.gov.ua/ua/press-center/interviews-and-articles/4697-intervju-posla-ukrajini-v-khorvatiji-oleksandra-levchenka-gazeti-vechernij-list-vid-13-lipnya-2016-roku

Днями українські військові взяли в полон пораненого офіцера одного із загонів проросійських сепаратистів на Донбасі, який виявився кадровим старшим лейтенантом російської армії на ім'я Олексій Седиков, родом з Архангельської області. Це підтверджують і його власні свідчення, і знайдені при ньому документи. Відеозапис допиту Седикова і його розмову з українськими журналістами показали кілька українських телеканалів.

Розповідь Олексія Седикова про те, як він потрапив на схід України, його оцінки обстановки і настроїв на території, підконтрольній бойовикам, становлять великий інтерес, каже журналіст, військовий кореспондент українського телеканалу «1+1» Андрій Цаплієнко, який був серед тих, з ким полонений росіянин (який спочатку назвав себе Олександр) погодився спілкуватися.

– У районі села Троїцьке, Луганська область, у ніч на 11 липня був обстріл наших позицій з боку бойовиків. Обстріл почався десь о 22:20, а о 22:45 спостерігачі помітили трьох озброєних чоловіків, які рухалися до українських позицій. Їх дочекалися і запропонували їм здатися. Вони відмовилися. Тоді українські військові відкрили вогонь, в результаті чого всі троє були поранені. Один із них, як з'ясувалося, його звали Натан Цакіров, був поранений смертельно і помер на місці. Другий трохи пізніше помер, отримавши поранення в груди. Олексій Седиков отримав поранення в область стегна, і його вдалося врятувати, і ми змогли з ним поговорити.

– Ви вже довго працюєте в зоні АТО на сході України, при цьому пишете, що це було одне з найскладніших Ваших інтерв'ю за весь час. Чому?

– По-перше, коли ти спілкуєшся з військовополоненим, це вкрай важко, знаючи, що ця людина воює проти твоїх товаришів. У мене на фронті дуже багато друзів за роки війни з'явилося. І знати, що ця людина могла стріляти в них... Другий момент – ця людина поранена, з пораненими спілкуватися також досить складно. По-третє, він від самого початку відмовився від інтерв'ю, кричав: «Я не буду з вами спілкуватися! Мені потрібні тільки російські журналісти! Я хочу бачити консула!». У нього була істерика. Дуже складно було перечекати цю істерику і переконати людину піти на розмову. Ми не можемо спілкуватися з людиною всупереч її бажанню і коли вона перебуває у такому стані.

    Він ніяк не хотів розуміти, що перебуває на території іншої держави, що він прийшов на територію цієї держави зі зброєю в руках як окупант і агресор

Довелося, по-перше, його переконати. По-друге, було вкрай складно спілкуватися з ним, розуміючи ступінь зазомбованості цієї людини. Він абсолютно не хотів визнавати очевидних речей. На фразу «ви воюєте проти нас» він відповідав фразою «а ви воюєте проти нас». І він ніяк не хотів розуміти, що перебуває на території іншої держави, що він прийшов на територію цієї держави зі зброєю в руках як окупант і агресор. Десь всередині нього, напевно, Україна – це не окрема країна, а якась територія, яка за волею провидіння якось випадково опинилася самостійною, і її терміново потрібно повернути в стійло.

    У нього були психологічні проблеми через розлади в сім'ї. Мабуть, це теж його підштовхнуло до того, щоб виїхати на Донбас

Тому доводилося з ним говорити акуратно, наводити такі аргументи, з якими він не міг би сперечатися, щоб ця людина трошки зрозуміла, що вона перебуває в іншій країні, що він – окупант. Мені здається, що в якійсь мірі це вдалося. Плюс у нього певна культурна обмеженість була присутня. Він аргументував свої вчинки так: «Пам'ятайте фільми «Троя», «Триста спартанців»?». Весь його культурний горизонт був обмежений ось такими дитячо-голлівудськими поняттями про добро і зло. Проте все-таки ми з ним поговорили. Вдалося з'ясувати, що у нього були психологічні проблеми через розлади в сім'ї. Мабуть, це теж його підштовхнуло до того, щоб виїхати на Донбас.

– У його зізнаннях і розповідях про те, що відбувається на землях, захоплених «ДНР» і «ЛНР», щось принципово нове для Вас прозвучало?

– Спочатку з ним вдалося поговорити співробітникам Служби безпеки України, на камеру. Частина цього інтерв'ю потрапила в інтернет. Потім він поговорив з нами. І це були ніби дві абсолютно різних розмови за настроєм.

    Нам вдалося з'ясувати деякі загальні факти: що на командних посадах у збройних структурах бойовиків числяться російські офіцери (це він підтвердив і в першому, і в другому інтерв'ю), що ці люди приїжджають і виїжджають, що це – відрядження

У першому інтерв'ю він був більш податливий, мабуть, розумів ситуацію. Йому потрібна була допомога. Він був готовий дякувати кому завгодно. З нами він був спочатку агресивішний. Інформація, яку він дав у другому інтерв'ю, дещо відрізнялася від попередньої. Але при цьому нам вдалося з'ясувати деякі загальні факти: що на командних посадах у збройних структурах бойовиків числяться російські офіцери (це він підтвердив і в першому, і в другому інтерв'ю), що ці люди приїжджають і виїжджають, що це – відрядження.

Він підтвердив, що досить велика кількість озброєних людей з «підрозділів збройних сил» «ДНР» і «ЛНР» підведені в район Дебальцева. Це, зокрема, ті речі, які нас цікавили. Тому що ми не розуміємо, з чим пов'язана нинішня активізація бойовиків уздовж лінії фронту. Чи то це готується наступ, чи то це чергове розгойдування ситуації – при тому, що Україна дотримується Мінських угод. Звичайно ж, самі бойовики цього не роблять. Власне, він не зміг нам пояснити причину. Він говорив, що «це не мій рівень, я всього лише старший лейтенант, командир взводу».

– Як ми зрозуміли, він скаржився на те, що сам він отримує гроші, що місцеве населення з того боку фронту дивиться на таких, як він, як на диких звірів. Чи було відчуття, що цей російський військовослужбовець пішов воювати просто за гроші, як найманець?

    «Місцеві», які воюють за «ДНР» і «ЛНР», отримують, на рівні рядового, приблизно 15 тисяч рублів (і то нерегулярно) – це десь 5 тисяч гривень

– Я точно знаю, що «місцеві», які воюють за «ДНР» і «ЛНР», отримують на рівні рядового приблизно 15 тисяч рублів (і то нерегулярно) – це десь 5 тисяч гривень. Ми цю інформацію і від Олексія отримали, і з інших джерел. Крім того, настрої на тому боці ми теж дуже непогано знаємо. І розуміємо, що, навіть якщо люди на тій стороні ще не стали любити Україну, вони вже щосили страждають від нескінченної кризи, яка викликана війною. Тому що ціни на тій стороні приблизно в 2 рази вищі, ніж на решті України. Зарплати, звісно, менші, оскільки промисловість, в основному, не працює. Для багатьох єдиний спосіб заробити – це піти служити в ці незаконні збройні формування і отримувати ось ці жалюгідні 5 тисяч гривень, тобто 15 тисяч рублів.

    Росії цей Донбас не потрібен

Специфіка цього регіону в тому, що вони від самого початку хотіли «по-тихому віддрейфувати» до Росії, як Крим, – і в цьому була головна мета всіх цих маніпуляцій, які згодом призвели до війни. А цього не вийшло, Росії цей Донбас не потрібен! Це абсолютно депресивний регіон, з величезною кількістю кримінальників, які взяли в руки зброю. Те, що нам розповів Олексій, швидше, пов'язане з його якоюсь особистою проблемою, можливо, сімейною, яка його виштовхала на Донбас. І він вирішив стати «героєм», «звільняти «русский мир» від злісних «укров». Гроші не були головною для нього причиною.

– Чи не було відчуття, що цей російський старший лейтенант після всього вважав себе якось зрадженим російською державою?

    Цих хлопців, ось цю трійку, зупинену на українському опорному пункті, відправили на завдання як смертників, як гарматне м'ясо. Звичайно ж, це була зрада! І він це розуміє

– Коли я йому сказав, що за ним ішла ще група в кількості 20 осіб, він так розхвилювався! Він сказав: «Та ви що?! Ви розумієте, що ви говорите?! Якби нас було 20, ситуація б взагалі обернулася по-іншому». А наші спостерігачі з різних пунктів відзначили, що за його групою йшла більш підготовлена група в кількості приблизно 18-20 осіб. Олексій про це не знав. Це говорить про те, що цих хлопців, ось цю трійку, зупинену на українському опорному пункті, відправили на завдання як смертників, як гарматне м'ясо. Звичайно ж, це була зрада! І він це розуміє. І його злість пов'язана, мені здається, саме з цим – з розумінням того, що їх просто кинули на українські позиції вмирати, відволікати від основного удару. Ту групу, до речі, теж помітили, і їм не дали пройти.

– У настрої і в поведінці цієї людини ви не побачили якоїсь перспективи завершення конфлікту на Донбасі – що сепаратисти здуваються, що з того боку ніхто не бачить ні сенсу, ні мети?

    Ніякої жалості і співчуття до українців ці люди не відчувають. Мета їх була – зробити диверсію

– Коли цих хлопців затримали, вони лежали в кущах, стікаючи кров'ю, і просили про допомогу. І їм почали надавати допомогу, дуже професійно. Повірте, я уважно дивився ці кадри, щоб побачити, чи не було якихось знущань над військовополоненими. Цього слід було, можливо, очікувати. Так ось, українські лікарі дуже коректно виконували свій обов'язок, оскільки перед ними були поранені. При цьому запитували: «Що ви тут робили? Навіщо ви сюди прийшли?». Вони говорили, що вони випадково забрели на українські позиції. А коли їх відвезли в госпіталь, під залишеним ними боєкомплектом була виявлена бомба-«розтяжка», тобто вони встигли поставити розтяжку для того, щоб підірвати цей боєкомплект і нас! І коли їх уже затримали, вони про це не сказали! Це показує, що ніякої жалості і співчуття до українців ці люди не відчувають. Мета їх була – зробити диверсію. Ну, про що можна говорити? Я думаю, що нічого у свідомості цих людей так радикально, на жаль, не зміниться.

    Їхні свідчення будуть взяті до уваги в майбутньому суді щодо злочинів на Донбасі. У тому, що такий суд буде, я навіть не сумніваюся

Упевнений, що ці військовополонені, зокрема Олексій, ще зіграють свою роль. Їхні свідчення, мені здається, будуть взяті до уваги в майбутньому суді щодо злочинів на Донбасі. У тому, що такий суд буде, я навіть не сумніваюся. На тому боці є наші полонені, дуже багато. З ними поводяться не так, як з Олексієм. І окрему палату не виділяють, а найчастіше просто залишають гнити без медичної допомоги. А ще є українські політв'язні в російських в'язницях. І є велика надія, що цю людину зможуть поміняти на будь-кого з цих людей, про яких я говорю. Взагалі ще показовий момент – склад цієї групи. Їх було троє, і з цих трьох у двох були російські документи. Третій був без документів. Я б, звичайно, не хотів екстраполювати процентне співвідношення росіян у цій групі на загальне процентне співвідношення росіян серед бойовиків, але, повірте, їх достатньо.

– Українці, які воюють на Донбасі, які сидять безпосередньо в окопах, не роздратовані тим, що таких свідчень того, що відбувається все більше і більше, очевидних для них, але в Києві, в Брюсселі або де б то не було ще їм уваги якось не приділяють? Чи немає якоїсь зневіри?

    Українці в окопах роздратовані, швидше, політикою подвійних стандартів країн ЄС

– Українці в окопах роздратовані, швидше, політикою подвійних стандартів країн ЄС, які декларують свої союзницькі наміри щодо перспектив возз'єднання України, але нічого не роблять для допомоги нашій воюючій країні. Яка, по суті кажучи, захищає європейські ідеали, яка декларує своє прагнення жити за європейськими законами – нормальне, людське, цивілізоване. Роздратування є. Я після говорив з командиром батальйону, який затримував цю диверсійну групу, Олексієм, і він сказав дуже просто: «Треба, щоб ця людина була цілою і неушкодженою, тому що у мене на тій стороні троє полонених. І є шанс, що завдяки обміну вони повернуться». А роздратування з приводу високих політичних матерій в окопах немає. Наші військовослужбовці зараз виконують роль «замка на дверях», який не дозволяє зламати ці двері і ввійти злодієві в будинок. Це зараз їхня головна функція. У Кремлі, мені здається, вирішили поставити питання ребром: або є Україна, або нема України. Ну, що ж, ми прийняли ці умови гри! Ми теж розуміємо, що від результатів цієї війни залежить буде у нас країна чи не буде.

http://www.radiosvoboda.org/a/27879542.html

Події і цього, і попередніх місяців в Україні та Світі в цілому навіяли мені позицію, яку я означив як своєрідну суміш злого і добро, назвавши як "позитивний цинізм", тобто я відкидаю всілякі охи та ахи, псевдогуманні реверанси та плаксивість, а намагаюся бути прагматичним, по-можливості свого розуміння подій - реалістичним, а в цілому - патріотичним і з того дещо злим, сердитим, кусючим тощо. Тобто всі події в середині і зовні України я розглядаю суто з погляду, яка користь чи навпаки прикрість буде від того нашій державі Україні.

Для прикладу свіжа новина про визнання після рішення парламенту ще й сенатом Польщі відзначення щорічно 11 липня як дня геноциду поляків на Волині у 1943-1945 роках  від рук українців. Давайте просто неупереджено поглянемо на прийняте це рішення: що в ньому є хорошого? Який позитив воно несе в собі? Ніякого. Ще б просто день вшанування пам'яті жертв тої трагедії мало б хоч якусь позитивну зернину, але тут йдеться не пошанування своїх, а обвинувачення інших у злочинах проти людства - геноциді, що є зовсім різні речі. В такому визначенні жертви стають не змістом, а засобом. Поляки не жаліють за жертвами, а звинувачують інших, тобто нас, українців, що ми є погані і навіть злочинці.

Щоб та давня ситуація стала більш зрозумілою сучасникам, я її переформатую на сьогодення: це всеодно, якби в Російські Федерації їх Дума і Рада старійшин прийняли закон про визнання теперішніх подій на Донбасі в так званих ДНР та ЛНР як "геноцид російського народу". Особливо злочинним для них є вбивство громадян збройних сил РФ, які "добровільно" приїхали в Україну воювати на захист місцевого російського населення. Полон і викрадення офіцера ЗСУ Надії Савченко з України до Російської Федерації та її подальше ув'язнення і засудження за те, що як військовий на своїй землі захищала свою землю, народ і країну - яскравий факт подібної правочинної шизофренії, що проявилась тепер ось сповна  і в сенаті Польщі. Бо обізвати зараз (!) прадавні події в Західній Україні 1943 - 1945 років "геноцидом поляків" і "Волинською різнею" аналогічне до абсурду визнати теперішні події на Сході України як "геноцид росіян" та "Донбаська бійня". Доречно наголосити, що Волинь - це Україна! Була, є і буде! І якщо знахабнілим зайдам там надавали добряче, то висновок з того може бути тільки один: а не наглійте в чужій господі.

На Волині була майже аналогічна ситуація, як зараз на Донбасі,  коли польська військова формація Армія Крайова на виконання наказу свого уряду в екзилі Сікорського розпочала у 1943-му році насильницькі дії проти українців. (Кому цікаво, той може сам дізнатись про операцію "Буря") В кожній бійці важить тема: хто розпочав першим. Мене особисто дивує, що польська еліта, до якої мають автоматично належати всі їх сенатори, настільки погано знає власну історію. Добре, що таки знайшлась людина від мистецтва серед сенаторів, яка в обговоренні чесно визнала негативність подібного рішення про геноцид, заявивши під обурливе гудіння залу: "Це показує не нашу силу, а нашу слабкість". На жаль, але не знайшлось жодного сенатора, який би проголосував проти цієї постанови, бо це вже не біда - це вже діагноз для польсько-українських стосунків. Ось яка віддяка на сповна гуманний жест Президента України, який вперше на такому рівні урочисто поклав квіти до пам'ятника жертвам Волинської трагедії і навіть став на коліна. Чого ще більшого треба полякам? З нашого українського боку було і є тільки пошук примирення! А що маємо у відповідь з боку поляків? Хто розумний - тому ясно і без пояснень хто є ініціатором сварки і тоді, і зараз. Ми на хворих не ображаємось, але і свого не попустимо.

Відомий український історик Валентин Мороз слушно вказав на свавілля поляків у трактуванні історичних подій з минулого, особливо у польсько-українських стосунках. А ще він влучно зазначив, що в судовій практиці існує така колізія, коли жертва сама провокує на насилля щодо себе і тоді по-суті справи винного немає, що і сталося на Волині у 1943-му. Не маю бажання далі заглиблюватись в цю тему, тому що не збираюсь жодним чином виправдовуватись від імені українців перед поляками просто тому, що в усякій громадянській бійні винуваті обидві сторони. Як ось зараз не схотіли поляки закрити цю тему, що вже була фактично вирішена у 2003-му році під час відзначення 60-ї річниці подій на Волині взаємним примиренням через посил з обох боків: "Прощаємо і просимо прощення" - не схотіли. Без питань: хочете сваритись - то посваримось. Тим більше нам це тепер є корисним: дистанціюватись від такої сучасної Польщі, де розпочалась суспільна реакція в право і відхід від демократичних принципів в діяльності влади. Отож а не пішли б ви дружно, пани сенатори, на... Світлодарську дугу... Угу? Ми їх грудьми закриваємо від повторення Варшави 1944-го, а вони нам ножа в спину...

На мою думку було б цілком слушним, щоб Верховна Рада України прийняла аналогічну постанову зворотнього характеру, тобто відзначати 11 липня щороку як геноцид українського народу поляками під час їх злочинної окупації Західної України 1921 - 1939 років з примусовою полонізацією, пацифікаціями та концтабором виключно для українців, переважно патріотичної інтелігенції, -  Береза Картузька, а також спровокованої поляками трагедій на Волині у 1943 - 1944 роках, операціях "Буря" та особливо "Вісла" з її масовими злочинними депортаціями українців з місць їх прадавнього проживання. Нам є що закинути у вину полякам, причому значно більше, але ми пішли на примирення і прощення, одначе можемо і повинні нагадати у подібних випадках брутальних обвинувачень хто є ху насправді.

Особисто я за те, щоб Україна з Польщею дещо дистанціювались з кількох причин. Це, власне, і є мій позитивний цинізм: по-перше, нам вже без потреби отой так званий адвокат для України в Європі, яким вдало був колишній президент Польщі  пан Квасневський, за що йому ми завжди будемо вдячні. В часи міжнародної обструкції щодо президентів України Кучми, Ющенка і Януковича, нам справді потрібна була поміч і вона була з боку польського керівництва цілком доречна, але тепер, коли Петро Порошенко напряму спілкується з усіма світовими лідерами, жодної потреби в посередниках немає, особливо такого миршавого адвоката, яким є пан Ярослав Качинський, нікчемна подоба гарного брата Леха.

По-друге, і це важливо: жодного значного пожвавлення економічних стосунків поміж Україною і Польщею не простежується в будь-яких галузях, а польські інвестиції в українську економіку просто жалюгідні. Навпаки, польська економіка дуже потребує робочих рук і впершу чергу польські бізнесмени зацікавлені залучити робочу силу з України. Емігранти з Сирії, з Азії та Африки їм не до вподоби, бо з ними проблем на порядок більші, аніж з українцями. Але перепрошую: що, Україні робочі руки зайві? Так, був час рецесії, який затягнувся завдяки тим, хто зараз заполонили ефіри ЗМІ з представленням, як колишній нардеп, міністр чи ще якась колишня урядова наволоч, яка безпосередньо і довела країну Україну до злиднів та економічного убожества. Критикують, аж вищать, а що самі при владі були неміч повна, як злодії й дегенерати, - то неначе забулося?! А українське псевдо Путіна вам в рило, довбані "колишні"! Пішли зі ЗМІ і політики геть, наволоч!

Повернемось, однак, до головної теми: таким чином Польща нам не друг, а експлуататор-визискувач в плані робітничих ресурсів. Як і далеко не взірець, бо хто знається на реаліях, той свідомий причин так званого "польського економічного дива", що тримається виключно на величезних субвенціях з кишені Євросоюзу. Ми тут за 1-2 мільярда євро в кредит отримати стогнемо, а Польща за рік отримує у свій національний бюджет задурно без повернення назад ЄС понад 200-т мільярдів євро! Відчуйте різницю. І при тому всьому з Польщі емігрувало до інших країн Євросоюзу мільйони і мільйони поляків! І то переважно молодь та найпродуктивніша робоча сила середнього віку, за часту добрі фахівці. То нащо нам такі економічні реформи, які декласують країну, перетворюючи її в "парк Юрського періоду", тобто збіговисько пенсіонерів та емігрантів, як обслуги економіки для комфортного життя перших, - нащо таке убоге "економічне диво" нам?! Однозначно для Україні на часі актуальним є не тільки гасло "Геть від Москви!", але і гасло "Геть від Варшави!"

І це я не жартую.

Богдан Гордасевич

 23.07.2016

Додаткова інформація (вона особиста, тому до основного матеріалу свідомо не включена).

1. Моя сім'я по родині жінки якраз належить до жертв тої трагедії і причому саме з боку жертв, як поляків, причому загинули діти. Тобто цю тему я вивчав не просто так з цікавості, а з болем в серці. Коли ж вивчив і зрозумів хто все розпочав - я визначився і саме тому я злісний на польську сторону цього конфлікту, яка сама спровокувала і далі свідомо прирекла беззахисних людей на знищення, бо такою була політична кон'юнктура. Все повторюється знову, що і прикро, бо вкотре скористається з цього третя сторона: кожен раз, коли Росія оволодівала Україною - наступною її жертвою ставала саме Польща.

2. Одним з головних аргументів щодо тогочасних і подій на Волині у мене є запитання: Якщо українці мали бажання провести етнічну чистку цих теренів від поляків, то чому вони цього не зробили у 1941-му і не закінчили у 1942-му роках, коли були всі умови для цього? Місцева влада і поліція були переважно з українців, а німецькі війська перебували далеко на сході і заступатись за поляків гітлерівські окупанти однозначно б не стали, але все було тоді більш-менш спокійно. Чому цей спалах насилля виник саме у 1943-му? Однозначно не тому, що цього захотіли українці - однозначно!

3. Самим огидним для мене у вивченні подій Волинської трагедії було дізнатись, як напередодні у 1942-му році в гітлерівському концтаборі смерті Авшвіц (Освенціум) були закатовані до смерті наглядачами-капо з в'язнів, поляками за національністю, двоє молодших братів Провідника ОУН Степана Бандери - Василь та Олександр. Дуже і дуже підле вбивство, бо німці явно зумисно кинули арештованих Бандер до концтабору де є поляки, які люто ненавиділи Степана Бандеру, і завдяки чому німці хотіли вплинути на Провідника ОУН, щоб він заради братів погодився на співпрацю з Гітлером і тим визволив їх. Степан Бандера не пішов на зраду і пожертвував братами, що було не простим рішенням. Скажу відверто, що коли я пробував себе поставити на місце членів ОУНівського підпілля, а це була переважно молодь, то за таку підлість моє озлоблення щодо поляків було б безмежне! Кожна акція знищення поляків всіх без різниці мала б фінальною фразу: - А це вам відплата за братів Провідника.

4. Нарешті мене особисто надзвичайно злить те, що поляки принизливо першими вибачили всі злочини Німеччині за мільйони жертв, за терор і руйнування під час Другої Світової Війни, як і не мають жодних претензій стосовно Російської Федерації, як правонаступниці СРСР, що окупувала їх країну на понад пів віку та знищила поляків також неміряно, але ж ні - поляки вчепилися найслабшого на їх думку, тобто Україну. І коли? В часи агресії, анексій і війни з  Російською Федерацією. Підло? Підло! Падло після такого, поляки? Падло! Нащо нам такі псевдо-друзі? Не треба! Обійдемось якось без них! Амінь.

5:01 25.07.2016  

21 липня у 1942 році - загинув у німецькому концтаборі Авшвіці (Освенцім) від рук поляків-наглядачів Василь Бандера, брат Степана Бандери

Вічная пам'ять усій родині Бандерів, що починаючи з батька отця Андрія і всіх 4-х синів: Степана, Василя, Олександра і Богдана - полягли в боротьбі за Україну.

 Олег Ольжич-Кандиба

біографія коротко

Народився Олег Олександрович Кандиба 21 липня (8 липня ст. ст.) 1907 року у Житомирі в родині поета Олександра Олеся. Середню освіту почав здобувати у Пущі-Водиці під Києвом, але закінчити середнє навчання довелося лише в Празі. Наприкінці 1922 він разом із матір’ю виїздить з України у Берлін, де 3 січня 1923 року нарешті зустрівся з батьком, який у лютому 1919 був змушений поспіхом емігрувати до Австрії. Закінчив Карлів Університет філософський факультет у 1929р. Став відомим вченим-археологом, брав участь у кількох археологічних розкопках на Балканах. Був запрошений читати лекції з археології у Гарвардський університет (США), де 1938р. заснував Український науковий інститут. Але йому судилася інша доля.
Після заснування 1929р. ОУН (організації українських націоналістів) він обирає шлях професійного революціонера, очолює в Центральному проводі культурний сектор, а згодом стає заступником голови проводу ОУН. В кін. 1930-х рр. редагував часопис «Самостійна думка», перетворивши його на орган ПУН. У 1938–1939 брав активну участь у діяльності короткочасного державного утворення — Карпатської України — в її збройній боротьбі проти угорських окупантів. Був заарештований солдатами угорської армії і провів три дні у Тячівський в’язниці. Після листа угорських вчених на захист вченого уряд Угорщини розпорядився випустити Олега Кандибу та Уласа Самчука. Протягом 1939–1941 очолював Революційний Трибунал ОУН, член Проводу Українських Націоналістів.
На початку радянсько-німецької війни 1941–1945 переїхав до Києва разом з Буковинським куренем, узяв участь у формуванні місцевої адміністрації та поліції. В 1941–1942 О. Кандиба жив у Києві, налагоджував підпільну мережу ОУН в Україні. В жовтні 1941 О. Кандиба став одним з організаторів політично-громадського центру — Української Національної Ради у Києві. З початком гітлерівських репресій проти українських націоналістів Кандиба переїздить до Львова.
У травні 1942 Почаївська конференція ОУН обрала Олега Кандибу заступником голови ПУН та головою Проводу на українських землях.
У січні 1944 після арешту Андрія Мельника перебрав посаду Голови ПУН ОУН. 2 серпня 1943 року у віддаленому селі Яблінка-Вижня біля Турки на Бойківщині одружився з дочкою літературознавця Л. Білецького Катериною (Калиною), та їх шлюб був недовгим. Вже після його смерті народився син Олег.
25 травня 1944 заарештований гестапо у Львові. Був ув’язнений у Целенбау — окремому блоці для особливо важливих в’язнів на території концентраційного табору Заксенгаузен. Загинув під час чергового допиту в ніч з 9 на 10 червня 1944, закатований гестапівською трійкою (Вольф, Вірзінг, Шульц). О.Ольжич — автор двох прижитєєвих збірок: «Рінь» (1935) та «Вежі» (1940). Третя, посмертна, збірка «Підзамчя» вийшла в 1946 р. Писав цікаву прозу і пристрасну публіцистику. Всією творчістю утверджував у читачів героїчний світогляд, героїчний чин, який тільки, навіть ціною власного життя, може привести до свободи

Злотний порох над майданом

Густо-густо бубон грима,
І тріпочеться сопілка.
Юнаки з дівочим станом,
З бурштиновими очима
Не цілуйте ви нас стільки!

Не п'яніть нас: ми вже п'яні
Синьо-злоттю цього неба,
Наше щастя - родить муки!
Хто це став так біля себе?!
Хто це став, напнувши луки,
Сірим муром на майдані?!

Мов лебеді закричали,
А вовки виттям їх стріли –
Крики так знялись військові.
Задзвонили гострі стріли.
Мов листки, листки кленові
Юнаки майдан заслали.


Знов вітри над землею, вітри

Знов вітри над землею, вітри
І блакить, і розриви, і дим
Сонну землю черкає згори
Смерть черкає крилом голубим.

Ширше груди! Повніше серця!
(Бо згориш від чекання, згориш!)
Чи була коли днина, як ця,
І дівочі уста принадніш?!

О, ця днина, як п'яне вино!
О, ця смерть, як холодна блакить!
Як велично, що нам не дано
До тридцятого року дожить!


ПІХОТИНЕЦЬ

Душа відділилась від тіла
Ще там, на майдані міськім.
Врочиста така, білокрила,
Літає і в'ється над ним.

А тіло, струнке і спокійне,
Ступає в холодних рядах.
Довіку його не обійме
Ні сумнів, ні згадка, ні страх.

І радісно духу дивиться,
Як тіло тяга кулемет,
Стискає гарячу рушницю
І вперто повзе наперед.


НА ПОЛІ БОЮ

На полях сторожкого сьогодні
Ми міцні і глибокі резерви.
Цигарки в нас, і ми не голодні,
Та болюче напружені нерви.

Там десь злякано сальва лунає.
- Не бої, а обійми б їм братні!..
Ой, не так неохоче стріляє
Той, хто виріс під реви гарматні.

Ми резерви, та ось вже без ляку
Ми з світанком піднімемось сивим.
Ой, шалена це буде атака
І скінчиться, звичайно,— проривом.

Легко і ясно

Легко і ясно лежати з пробитими грудьми
В травах поплутаних, в росах на вогкій землі.
Так всевидюче-спокійний мій сон непробудний.
Брови розкинулись вільно на рівнім чолі.

Довго-бо йшли ми крізь доли, і гори, і кручі;
Світ не радів нам, упертим, бундючним і злим,—
Лінії завжди ламались суворо й рішуче,
Барви навколо лягали камінням важким.

Шкуру й волосся нам теж переситила барва.
Риси суворі на видах врізьбили бої. ...
Легко і ясно лежати в поплутаних травах...
Трави і квіти візьмуть собі барви мої.

http://ukrcenter.com/

Джерело: http://dovidka.biz.ua/oleg-olzhich-biografiya-skorocheno/

Олена Теліга біографія

Олена Іванівна Теліга — українська поетеса, літературний критик, діяч української культури, діячка ОУН. Народилась 8 (21) липня 1906 року в Іллінському під Москвою в інтелігентній, напівбілоруській-напівукраїнській родині Шовгенів. Коли дівчинці було п’ять років, Шовгенови переїхали до Петербурга. 3 1918 року родина мешкає в Києві. У Києві Олена вчиться в Жіночій гімназії Олександри Дучинської; вивчає українську мову поряд з російською, німецькою, французькою.
У 1920 році батько і брат Олени опинилися в еміграції в Чехословаччині. Навесні 1922 року матері Олени разом дочкою та сином Сергієм вдається вибратися з радянської України спочатку в Польщу, а в липні 1922 року оселитися в Подєбрадах у Чехословаччині. Саме в Чехії Олена спочатку отримує «матуру» — атестат, а потім закінчує історико-філологічне відділення Українського педінституту в Празі. Тут вона знайомиться зі своїм вірним другом Михайлом Телігою, одружується з ним — з ним згодом і піде на розстріл. Саме в Чехії відбувається її становлення як поетки, публіциста-літературознавця.
З вибухом Другої світової війни Олена Теліга перебувала в Польщі — ще з 1929 року жила тут, коли у Варшаві померла її мати. Тоді ж настали злигодні та нестатки: іноді їй доводилося працювати з музичними номерами в нічних кабаре — і навіть манекенницею, але потім вдалося влаштуватися вчителькою початкових класів. dovidka.biz.ua У 1937 році, виступаючи перед Українською Студентською громадою у Варшаві, Теліга висловлює своє захоплення фашистськими рухами у Європі. Проте тяжіння до Києва жило в її душі постійно: «трагічний» Київ чекав її — і вона не сподіваючися, що на неї чатує небезпека, вирушила разом із Уласом Самчуком і кількома друзями до міста юності.
У грудні 1939 сімя Теліг переїхала до Кракова, де Олена зустріла свого знайомого, відомого діяча української емігрантської культури Олега Ольжича і вступила в Організацію українських націоналістів (ОУН).
У 1941 році в Києві Олена Теліга організовує Спілку українських письменників, відкриває пункт харчування для своїх соратників, співпрацює з редакцією«Українського слова» Івана Рогача, що знаходилась на Бульварно-Кудрявській вулиці, видає тижневик літератури і мистецтва «Літаври». Після арешту редакції «Українського слова» О. Теліга не брала до уваги постанов німецької влади: ігнорувала вказівки німців зухвало і принципово.
7 лютого 1942 р. почалися арешти, вона знала, що ризикує, але тікати з Києва не хотіла. Олена пішла на стовідсоткову загибель, з нею пішов і її чоловік Михайло. Під час арешту 9 лютого він назвався письменником, щоб бути разом з нею. В київському ґестапо Олена Теліга перебувала у камері № 34. Тоді ж відбулася її зустріч із сестрою Лесі Українки. На сірому ґестапівському мурі залишила вона свій останній автограф: угорі намальовано тризуб і напис — «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга». За даними істориків, 22 лютого 1942 р. українську письменницю-патріотку було розстріляно в Бабиному Яру разом із чоловіком та соратниками.

БЕЗСМЕРТНЕ

Упало світло ліхтарів
На день конаючий і тихий,
Та перед смертю він зустрів
Посмертні свічі дивним сміхом.

І мабуть кожен з нас відчув
Той сміх, як переможну силу,
Як перенесену свічу
За межі схилу.

І це тому я, мов у сні,
Пішла серединою вулиць
І очі зустрічні, ясні,
Не глянули, а розчахнулись!

Та я минала всі вогні,
Мов світло не своєї брами,
Бо чула: ждане довгі дні
Вже йде з безсмертними дарами.


Чоловікові

Не цвітуть на вікні герані —
Сонний символ спокійних буднів.
Ми весь час стоїмо на грані
Невідомих шляхів майбутніх.

І тому, що в своїм полоні
Не тримають нас речі й стіни,
Ні на день в душі не холоне
Молодече бажання чину.

Що нам щастя солодких звичок
У незмінних обіймах дому,—
Може, завтра вже нас відкличе
Канонада грізного грому.

І напружений погляд хоче
Відшукати у тьмі глибокій
Блискавок фанатичні очі,
А не місяця мрійний спокій.


Не любов, не примха й не пригода...

Не любов, не примха й не пригода —
Ще не всьому зватися дано!
Ще не завжди у глибоких водах
Відшукаєш непорушне дно!

І коли твоя душа воскресла
Знову мчиться у осяйну путь —
Не питай, чиї натхненні весла
Темний берег сміли відштовхнуть.

Не любов, не ніжність і не пристрасть...
Але серце — збуджений орел!
Пий же бризки, свіжі та іскристі,
Безіменних, радісних джерел!


Не треба слів. Хай буде тільки діло

"Не треба слів. Хай буде тільки діло.
Його роби — спокійний і суворий,
Душі не плутай у горіння тіла,
Сховай свій біль. Стримай раптовий порив".

Але для мене — у святім союзі
Душа і тіло, щастя з гострим болем.
Мій біль бринить. Зате, коли сміюся,
І сміх мій рветься джерелом на волю.

Не лічу слів. Даю без міри ніжність.
А може в цьому й є моя сміливість:
Палити серце — в хуртовині сніжній,
Купати душу — у холодній зливі.

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,
Та там, де треба, я тверда й сувора:
О краю мій, моїх ясних привітів
Не діставав від мене жодний ворог.

http://ukrcenter.com/

Джерело: http://dovidka.biz.ua/olena-teliga-biografiya/

Лисенко: За добу в зоні АТО семеро українських військових загинули, 14 поранені 

За минулу добу в результаті бойових дій на Донбасі сім українських військовослужбовців загинули, 14 отримали поранення

Про втрати українських бійців повідомив спікер Адміністрації Президента з питань АТО Андрій Лисенко сьогодні, 19 липня, на щоденному брифінгу у Києві.

"За минулу добу в результаті бойових дій сім українських військовослужбовців загинули, 14 були поранені", - повідомив Лисенко.

Спікер АП поінформував, що на Луганському напрямку поновилися обстріли з боку бойовиків. Так, за минулу добу під обстріл потрапили Попасна, Кримське, Станиця Луганська. Противник застосовував міномети, гранатомети, великокаліберні кулемети.

На Донецькому напрямку тривають обстріли Горлівки, Зайцевого, Майорська, як з важкого, так і легкого озброєння. Також був обстріляний прикордонний пункт на в'їзді в Горлівку. Крім того, посилилися обстріли позицій української армії на Світлодарськ дузі. Так, поблизу Миронівського по позиціями сил АТО було випущено 20 мін.

http://www.5.ua/suspilstvo/lysenko-za-dobu-v-zoni-ato-semero-ukrainskykh-viiskovykh-zahynuly-14-poraneni-120458.html

Комент Богодана Гордасевича: особисто мене прикро вразило, як байдуже поставилось наше суспільство і зокрема ЗМІ щодо цієї значної втрати, особливо спостерігаючи ажіотаж навколо загибелі іноземного журналіста Шеремети. Наших полеглих героїв в Києві не зібралось і десятка людей вшанувати, а цього приблуду з ознаками блуду назбиралось повно люду. І хто ми після такого вибору вшанування?

І ще ось в додаток:

В ООН підрахували втрати України на Донбасі за липень 20.07.2016 22:46 1243

З початку липня загинуло 27 українських військових у зоні АТО, ще 123 отримали поранення.

Про це йдеться в повідомленні представництва України при Організації об'єднаних націй в Twitter в середу, 20 липня.

"Російська агресія означає: 7 українських військовослужбовців загинули, 14 поранено тільки вчора. 27 загинули та 123 отримали поранення в липні", - зазначили в представництві.

В організації заявили, що довели до відома членів Ради безпеки, генерального секретаря ООН та дипломатичного корпусу інформацію про загострення ситуації на Донбасі.

У представництві також зажадали від Росії приєднатися до виконання Мінських угод, відновити обмін заручників і узгодити пакет комплексної безпеки, запропонований Україною.

ОБГОВОРЕННЯ

Кирило Галушко (модератор)

Дякуємо, пане Володимире! Ваша лекція є певною антитезою тому, що у нас було зранку – лекція Олександра Ваврищука «Історія з розкладу» (про виклад українського минулого в українській періодиці протягом останніх 25 років). Ми тут скаржилися на те, що слабкі контакти між фаховими істориками та журналістами, що історики пишуть самі для себе, а журналісти насправді формують громадську думку. І от той приклад польський, який Ви навели, для нас є дуже повчальним у тому сенсі, що діалог між медіа і фахівцями-експертами повинен існувати. Для цього необхідна певна сформована культура, тобто, аби звертатися не лише до політиків (хоча політики завжди братимуть у цьому процесі участь).

Це вимагає від істориків активнішої громадської та соціальної позиції для того, щоби впливати на ті сегменти громадської думки там, де надто поширене маніпулювання. Зрозуміло, що ця боротьба може бути безуспішною, але вона повинна існувати, що дійсно вимагає від істориків і активності, і діалогу і, як в даному разі, оскільки ця проблема Волині має настільки багато контекстів, як показав пан Володимир, – і не тільки двосторонні, і не тільки внутрішні польські, не тільки двосторонні польсько-українські. Воно потрапляє в контекст сучасної інформаційної війни Росії проти України, і впливу, маніпулювання громадською думкою європейських країн. Тобто, тут настільки величезний клубок проблем, контекстів, з якими розбиратися і розбиратися. Я думаю, що воно було дуже цікаво і безперечно викличе якісь запитання в авдиторії. Прошу піднімати руки.

Василь Петрик
Ви говорили про таблоїдизацію історії в трохи негативному контексті. А чи не думали Ви про те, що варто власне перейняти досвід польського суспільства у формуванні властиво історичних медіа? Тих численних історичних журналів, які можна купити у кожному польському супермаркеті? Властиво й українській таблоїдизації історії, яка би дала нам властиво донести набагато швидше історичну інформацію до населення.

Володимир В’ятрович
Я власне недарма придумав таке складне, важковимовлюване слово «таблоїдизація» для того, щоби його відрізнити від слова «популяризація». Я двома руками за популяризацію, я буду робити все від мене залежне для того, щоби проводити популяризацію, і власне одну з головних функцій Інституту нацональної пам’яті я бачу якраз в популяризації.
Справа в тому, що є певна прірва між історичними уявленнями суспільства і академічною спільнотою. І цю прірву треба якимось чином заповнити, заповнити популярними якимись продуктами. Натомість «таблоїдизація» – це вже якийсь наступний крок і крок, як на мене, вбік. Крок, коли історія спотворюється, історія спрощується, і коли всі ці спрощення стоять на заваді як уявлень про минуле, так і стоять на заваді якогось нормального порозуміння. Ми бачили результати цієї таблоїдизації теми, яка призвела до того, що в 2009 році для більшості поляків головним ворогом у Другій світовій війні були українці. Тобто, це абсолютно спотворює уявлення того, що справді було в роки Другої світової війни, попри жорстокість цього конфлікту, навіть якщо ми візьмемо цифру в 100 тисяч, яка зараз є канонічною і в польській історіографії і в праві, вони все одно не порівняльні з глобальними втратами тих самих поляків в роки Другої світової війни чи то від Радянського Союзу, чи то особливо від нацистської Німеччини.
Отже, таблоїдизація – це не просто популяризація. Це популяризація «в мінус», перетворення історії в «жовту» пресу. От це те, чого ми маємо уникнути, але разом з тим ми повинні пам’ятати, що потрібна популяризація.
Інша крайність від таблоїдизації – це історики в своїй «вежі зі слонової кістки», які видадуть монографію в 100 примірників, і вважають, що вони все зробили. А все інше, вибачте, «попса», нас інше не цікавить, це нижче нашого рівня, ми не будемо до цього опускатися. Звідки береться таке уявлення? Воно теж має своє коріння, мені здається, з радянського минулого, коли в радянські часи історію перетворювали в таку собі ідеологічну служницю для режиму, яка має писати на замовлення. Відповідно після розвалу радянської системи для багатьох стало будь-яке уявлення про якесь суспільне замовлення, про якусь суспільну місію істориків стало звучати як муміто: про яку місію можна говорити, я історик, я пишу сам для себе, історія для істориків, історик сам для себе все робить.
Натомість в мене інша зовсім позиція. Мені здається, що українські історики ще дуже завинили перед українським суспільством, вони ще дуже багато мають зробити для того, щоби пояснити українське минуле. Тому що, якщо це не будуть робити історики, які на то вчилися, які знають якусь методологію, які вміють зрозуміти це минуле, це будуть робити політики, які будуть інтерпретувати так, як це їм потрібно сьогодні – вони будуть говорити на чорне «біле», а завтра на біле – «чорне». Відповідно, ми отримаємо абсолютно збаламучене суспільство, яким дуже легко маніпулювати. Тобто, через це популяризація історії абсолютно потрібна, і через це я вітаю сьогодні ініціаторів «Відкритої Школи Історії», вітаю громадську ініціативу «Лікбез», яка багато для цього робить.
Звичайно, хотілося би, щоб у нас так само було так багато видань, як в Польщі. Поки що до цього далеко, але вже щось робиться. Я дуже завзятий бібліофіл і я бачу, як з кожним роком кількість літератури на тему історії України в кожній книгарні зростає і зростає. Спочатку це була моя улюблена книгарня «Є» на вулиці Лисенка в Києві. Спочатку це була третинка полички, потім поличка, тепер шафа, по суті. Сподіваюся, що скоро ми дійдемо до книгарні, яка буде наповнена виключно літературою і суто науковою, і науково-популярною. Ці речі, по суті, між собою пов’язані, тому що так само не можна зробити якоїсь якісної популярної продукції, якщо немає під це наукової основи. Тоді вийде якийсь там «Шлях аріїв» чи інші дурниці, які будуть популярними, але які не мають нічого спільного з історією.

Питання з залу
Скажіть, будь ласка, чи ви плануєте – і пан Кирило, і пан Володимир – виступати на полі не тільки українців, але й на полі росіян і поляків? Тобто, чи ви плануєте робити свої публікації польськомовні і російськомовні?

Володимир В’ятрович
«Друга польсько-українська війна» вийшла польською мовою. Незабаром вона вийде англійською мовою.
Я з превеликим задоволенням готовий був би взяти участь у всіх дискусіях, зокрема, в Польщі. На жаль, донедавна (сподіваюсь, ситуація зараз поміняється), принаймні до 2014 року на більшості дискусій про польсько-український конфлікт Володимир В’ятрович був таким собі «великим неприсутнім». Про мене багато говорили, але мені сказати слова не давали. Нещодавно мені переслали кліп з якоїсь такої чергової публічної дискусії, де редактор журналу «Впрост» (забув, як її звати, жінка) говорила, що ми справді зустрічалися, і я їй доводив, що українці насправді ніколи не вбивали поляків, що нібито це все робило НКВД і т. д. Очевидно, що дуже просто нав’язувати такі уявлення мені за моєї відсутності. Сподіваюся, що ця ситуація поміняється, я зможу взяти участь в такого роду дискусіях, я переконаний, що дискусії між істориками, які навіть мають інші уявлення, – це крок вперед. Дискусії між політиками навколо минулого – це в кращому випадку топтання на місці або і провали назад. Я великі надії покладаю на цей форум істориків, який ми започаткували, де ми зможемо врешті-решт дискутувати, говорити, сперечатися.

Кирило Галушко
Оскільки запитання було адресовано також і мені, то я скажу, що проект «Лікбез», який до нещодавна існував лише у вигляді сайту, у нас всі, якщо не більшість статей про деміфілогізацію історії України мали два мовних варіанти (тобто, українською і російською мовами) – для того, щоби могли цим користуватись люди на Cході України і, зокрема, в Росії. Десь 10% відвідувачів нашого сайту – це росіяни (ну, переважно їхні культурні столиці – Санкт-Петербург і Москва). З приводу російськомовної друкованої продукції, то з цим важче, оскільки, як мені видається, серед українських видавців поки не усвідомлена необхідність того, що треба знайти російськомовного читача української історичної продукції. Оскільки в нас половина людей, які читають, читає російською мовою, а більша частина науково-популярної історичної літератури походить із Росії, і нам необхідно займати якийсь сегмент, аби людина, яка ще не зашорена і спроможна обирати поміж історичними продуктами, щоби вона мала українську продукцію російською.
Але в нас буде невдовзі ще один варіант поширення на російськомовний сегмент: ми будемо робити на Інтернет-каналі UKRLIVE TV серію передач з такими самими лекціями російською мовою, які будуть знаходитися в Інтернеті, в YouTube, і посилання будуть на оновленому сайті Liкбез http://likbez.org.ua, який зараз проходить тестування і, сподіваюсь, невдовзі запрацює, тобто, буде і та відеопродукція, якою зможуть скористатися на сході України та в Росії, щоби, принаймні, знати про українську позицію по багатьох ключових питаннях.
 
Володимир В’ятрович
Ще хвилинка реклами в контексті того, що сказав Кирило. Нами активізовано (за участі, до речі, Lікбезу) книжку, яка називається «Війна і Міф. Невідома Друга світова війна». 50 ключових міфів – радянських і сучасних російських міфів (і українських міфів) – про Другу світову війну. Ми видали разом з «Клубом сімейного дозвілля» книжку великим тиражем. Це зразок якраз науково-популярної публікації, опертої на наукові дослідження. Там доволі великий творчий колектив, але питання, які ми розглядаємо, - це ті питання, які ми чуємо повсюдно з засобів масової інформації.

Юрій Зінченко, член Асоціації політв’язнів України
У мене два запитання. По перше, я знаю багато людей, українців, які були переселені з Холмщини, Надсяння, Лемківщини на нашу територію. Є такі на Львівщині, таких людей, знаю, багато є. Чи є такі люди, поляки, переселені з нашої території у Польщу після Другої світової війни і яке їхнє співвідношення, кого більше, а кого менше?
І друге запитання. Яка роль спецслужб московських (НКВС, КГБ і ФСБ) в тих питаннях, які ми зараз піднімаємо? Чи вони втручалися в розпалювання цієї міжнаціональної ворожнечі, щоб відвернути увагу від питань Катині, від питань знищення літака в Підмосков’ї з майже всім керівництвом Польщі?

Володимир В’ятрович
Щодо переселень, які мали місце в 1944-1947 роках. З території сучасної Польщі було переселено 400 тисяч людей і тут присутній, до речі, Володимир Середа, який очолює товариство тих, хто були переселені, 150 тисяч після цього…


Голос з залу: 482 тисячі

Володимир В’ятрович
Так, 480 тисяч, майже півмільйона українців було переселено зі східної Польщі на територію України, здебільшого на Південь, в ці області (хоча частина і на Західній Україні). Потім близько 150 тисяч в рамках акції «Вісла» було розселено вже по території Польщі, в північно-східну Польщу, натомість з України було виселено близько 800 тисяч поляків…

Голос з залу: 809 тисяч.

…809 тисяч за 1944-1946 роки. І в Польщі теж є багато таких товариств депортованих з України. Зокрема, серед них якраз і створені ці так звані «кресові» організації, частина з яких мають такий дуже виразний політичний контекст.
Щодо участі якихось третіх сторін в цьому конфлікті. Звичайно, що вони були. Звичайно, що в цьому протистоянні була зацікавлена і нацистська Німеччина (відома ця фраза Еріха Коха, «що я би хотів, щоб українець, зустрічаючись з поляком, хотів його вбити, а поляк хотів вбити українця»), звичайно, що в цьому була зацікавлена і очевидно радянська система.
Справа в тому, що поляки, які на території Західної України розвивали своє підпілля, ставили собі за завдання відновлення кордонів 1939 року. Вони були переконані, що падіння Німеччини означатиме відновлення кордонів 1939 року. Очевидно, що на це не збирався йти Радянський Союз, очевидно, що Радянський Союз був зацікавлений в ослабленні й українського, і польського національного руху, відповідно це стравлювання між двома рухами було абсолютно на користь третій силі, в даному випадку Радянському Союзові.
Очевидно, що не маємо документів, в яких були би рішення НКВД провести провокацію, вбити поляків, списати на українців і так далі. Є такі речі, які таким чином не робляться. Але маємо цікаві матеріали, які говорять про те, що власне це крихке протистояння між українцями та поляками на Волині і потім в Галичині, порушувалося в першу чергу там, де з’являлися радянські партизани. Після появи радянських партизан таке важке протистояння між українцями і поляками вибухало вже в конкретний конфлікт. Чому? Тому що радянські партизани і польське населення вважалися союзниками у антигітлерівській коаліції. Відповідно, радянські партизани перетворювали польські населені пункти, польські села в свої опорні бази, в свої опорні пункти. Для українських повстанців першим і головним ворогом завжди була радянська система. Відповідно часом приходило до того, що українські повстанці атакували ці населені пункти, радянські партизани відступали, і таким чином залишалося безборонне польське населення, яке винищувалося.
Прикладом такої складності всієї цієї ситуації було знищення польського села Гута Пеняцька. Гута Пеняцька, польське село, населене здебільшого поляками, стало базою для радянського партизанського загону (здається, Крутікова), які провели диверсію проти німців, після чого залишили це село, німці вирішили покарати село, але вирішили покарати руками не німецьких частин, а українських частин, добровольчих полків. Таким чином, знову таки, хто були ті українці, які знищили це польське село? Чи вони були українцями? Етнічно так, але виконували німецькі вказівки і так далі.
Насправді це все дуже складний вузол, і через це я категорично не сприймаю такого лінійного погляду на цю проблему, що нібито існував якийсь наказ, було його виконання і в результаті ми отримали такі факти, коли було знищено дуже багато людей. Насправді все було набагато складніше, насправді дуже багато тих поляків, які сподівалися на співпрацю з Радянським Союзом, очевидно теж постраждали.
Є один зі страшних документів 1944 року (документів українського підпілля) про те, що коли наближався фронт на Волині, польські підпільники координували свої дії з радянськими фронтовими частинами і потім навіть з НКВД – для того, щоби, зокрема, протистояти українцям, проводити навіть якісь спільні операції. Після цього фронт розвинувся далі, польські підпільники в одному з районів Волині відновили прикордонні стовпи 1939 року. Наступного дня польських підпільників НКВД повісили просто. Для того, щоби продемонструвати, що ніхто не збирається рахуватися просто з «кресами» поляків. Це призвело до якогось розуміння того, що головним ворогом для українців є таки не поляки, а для поляків – не українці.
Що все таки є головний ворог, яким є ця комуністична система, про що абсолютно забувається, забувають медіа, забувають історики, що ті люди, які в роки Другої світової війни вбивали один одного – українці і поляки – вони знайшли в собі достатньо розуму, сили і відваги, щоби почати разом боротися. Відбувався переговорний процес, 1944-1945 рік. Є чудова фотографія з одного з таких переговорів, де сидять українці і поляки, один на одного дивляться, звичайно, як вороги, але разом з тим розуміють, що вони мають бути разом. Відбувалися спільні акції. Одна з найвідоміших акцій в травні 1946 року – це спільний штурм міста Грубешів, де було і НКВД, і польське комуністичне військо. Штурм, у якому взяли участь і українські повстанці під керівництво Євгена Штандери, і польські повстанці. Це саме ті два актори, які два роки перед тим буквально вбивали один одного, вони разом штурмували. Символіка цього Грубешова взагалі ще йде далі, зважаючи на те, що польським гарнізоном тоді командував Ярузельський, який потім став президентом Польські Людової і т. д. Тобто, мені здається, що про такі речі теж потрібно пам’ятати, що не тільки ми вбивали одне одного, але й те, що знаходили в собі сили разом співпрацювати. І я сподіваюся, що мас-медіа теж будуть пам’ятати – і не тільки про це. Дякую.

Питання з залу
Чи могли бути ініціаторами цього конфлікту 1943 року власне або представники Третього Рейху, або представники Кремля?
 
Володимир В’ятрович
Це вимагає дуже простої відповіді. Не буде простої відповіді. Одна з моїх улюблених приказок полягає в тому, що на кожне складне історичне питання є дуже проста, всім зрозуміла і неправильна відповідь. От якби я сказав, що так, звичайно, Третій Рейх це все зробив, чи зробив НКВД – саме те, чого очікували би деякі таблоїди для того, щоби написати: В’ятрович черговий раз заперечив злочини українців.
Насправді в такого роду конфліктах не було одного ініціатора. В такого роду конфліктах не було одної події, з якої все почалося. Не могло бути одної вказівки, не було одного актора, відповідно, ми ніколи не знайдемо якоїсь одної відправної точки. Ми говоримо про настільки масштабний конфлікт, що насправді він був результатом навіть не десятиліть, може, навіть століть попередньої історії. Насправді, коли ми говоримо про це польсько-українське протистояння, ми повинні розуміти його в аспектах не тільки міжетнічної війни, війни між різними політичними силами, але й соціальний аспект.
Тут сидить Богдан Гудь, який багато пише про те, що ця війна була значною мірою соціальною. Ми говоримо про те, що ця війна була, між іншим, і релігійною, мала навіть релігійний аспект, тому що найгостріший конфлікт був саме в тих регіонах, де український регіон був православний, тобто Волинь і Холмщина (а поляки, відповідно, католики). Тобто, тут суміш всіх цих речей і привела до настільки кривавого конфлікту.
Так само, як ви не знайдете якоїсь відправної точки, якогось вбивства в Сараєво, яке запустило Першу світову війну. Ви не знайдете, до прикладу, в пізніших югославських війнах, з чого почалася ця вся загальна бійня. Так само і тут ми не знайдемо. Тому що було багато дуже різних подій, які разом в сукупності і дали такий результат.


Слухала і опрацювала текст Світлана ЯНІВ
http://zbruc.eu/node/53685
 

ОБГОВОРЕННЯ

Кирило Галушко (модератор)

Дякуємо, пане Володимире! Ваша лекція є певною антитезою тому, що у нас було зранку – лекція Олександра Ваврищука «Історія з розкладу» (про виклад українського минулого в українській періодиці протягом останніх 25 років). Ми тут скаржилися на те, що слабкі контакти між фаховими істориками та журналістами, що історики пишуть самі для себе, а журналісти насправді формують громадську думку. І от той приклад польський, який Ви навели, для нас є дуже повчальним у тому сенсі, що діалог між медіа і фахівцями-експертами повинен існувати. Для цього необхідна певна сформована культура, тобто, аби звертатися не лише до політиків (хоча політики завжди братимуть у цьому процесі участь).

Це вимагає від істориків активнішої громадської та соціальної позиції для того, щоби впливати на ті сегменти громадської думки там, де надто поширене маніпулювання. Зрозуміло, що ця боротьба може бути безуспішною, але вона повинна існувати, що дійсно вимагає від істориків і активності, і діалогу і, як в даному разі, оскільки ця проблема Волині має настільки багато контекстів, як показав пан Володимир, – і не тільки двосторонні, і не тільки внутрішні польські, не тільки двосторонні польсько-українські. Воно потрапляє в контекст сучасної інформаційної війни Росії проти України, і впливу, маніпулювання громадською думкою європейських країн. Тобто, тут настільки величезний клубок проблем, контекстів, з якими розбиратися і розбиратися. Я думаю, що воно було дуже цікаво і безперечно викличе якісь запитання в авдиторії. Прошу піднімати руки.

Василь Петрик
Ви говорили про таблоїдизацію історії в трохи негативному контексті. А чи не думали Ви про те, що варто власне перейняти досвід польського суспільства у формуванні властиво історичних медіа? Тих численних історичних журналів, які можна купити у кожному польському супермаркеті? Властиво й українській таблоїдизації історії, яка би дала нам властиво донести набагато швидше історичну інформацію до населення.

Володимир В’ятрович
Я власне недарма придумав таке складне, важковимовлюване слово «таблоїдизація» для того, щоби його відрізнити від слова «популяризація». Я двома руками за популяризацію, я буду робити все від мене залежне для того, щоби проводити популяризацію, і власне одну з головних функцій Інституту нацональної пам’яті я бачу якраз в популяризації.
Справа в тому, що є певна прірва між історичними уявленнями суспільства і академічною спільнотою. І цю прірву треба якимось чином заповнити, заповнити популярними якимись продуктами. Натомість «таблоїдизація» – це вже якийсь наступний крок і крок, як на мене, вбік. Крок, коли історія спотворюється, історія спрощується, і коли всі ці спрощення стоять на заваді як уявлень про минуле, так і стоять на заваді якогось нормального порозуміння. Ми бачили результати цієї таблоїдизації теми, яка призвела до того, що в 2009 році для більшості поляків головним ворогом у Другій світовій війні були українці. Тобто, це абсолютно спотворює уявлення того, що справді було в роки Другої світової війни, попри жорстокість цього конфлікту, навіть якщо ми візьмемо цифру в 100 тисяч, яка зараз є канонічною і в польській історіографії і в праві, вони все одно не порівняльні з глобальними втратами тих самих поляків в роки Другої світової війни чи то від Радянського Союзу, чи то особливо від нацистської Німеччини.
Отже, таблоїдизація – це не просто популяризація. Це популяризація «в мінус», перетворення історії в «жовту» пресу. От це те, чого ми маємо уникнути, але разом з тим ми повинні пам’ятати, що потрібна популяризація.
Інша крайність від таблоїдизації – це історики в своїй «вежі зі слонової кістки», які видадуть монографію в 100 примірників, і вважають, що вони все зробили. А все інше, вибачте, «попса», нас інше не цікавить, це нижче нашого рівня, ми не будемо до цього опускатися. Звідки береться таке уявлення? Воно теж має своє коріння, мені здається, з радянського минулого, коли в радянські часи історію перетворювали в таку собі ідеологічну служницю для режиму, яка має писати на замовлення. Відповідно після розвалу радянської системи для багатьох стало будь-яке уявлення про якесь суспільне замовлення, про якусь суспільну місію істориків стало звучати як муміто: про яку місію можна говорити, я історик, я пишу сам для себе, історія для істориків, історик сам для себе все робить.
Натомість в мене інша зовсім позиція. Мені здається, що українські історики ще дуже завинили перед українським суспільством, вони ще дуже багато мають зробити для того, щоби пояснити українське минуле. Тому що, якщо це не будуть робити історики, які на то вчилися, які знають якусь методологію, які вміють зрозуміти це минуле, це будуть робити політики, які будуть інтерпретувати так, як це їм потрібно сьогодні – вони будуть говорити на чорне «біле», а завтра на біле – «чорне». Відповідно, ми отримаємо абсолютно збаламучене суспільство, яким дуже легко маніпулювати. Тобто, через це популяризація історії абсолютно потрібна, і через це я вітаю сьогодні ініціаторів «Відкритої Школи Історії», вітаю громадську ініціативу «Лікбез», яка багато для цього робить.
Звичайно, хотілося би, щоб у нас так само було так багато видань, як в Польщі. Поки що до цього далеко, але вже щось робиться. Я дуже завзятий бібліофіл і я бачу, як з кожним роком кількість літератури на тему історії України в кожній книгарні зростає і зростає. Спочатку це була моя улюблена книгарня «Є» на вулиці Лисенка в Києві. Спочатку це була третинка полички, потім поличка, тепер шафа, по суті. Сподіваюся, що скоро ми дійдемо до книгарні, яка буде наповнена виключно літературою і суто науковою, і науково-популярною. Ці речі, по суті, між собою пов’язані, тому що так само не можна зробити якоїсь якісної популярної продукції, якщо немає під це наукової основи. Тоді вийде якийсь там «Шлях аріїв» чи інші дурниці, які будуть популярними, але які не мають нічого спільного з історією.

Питання з залу
Скажіть, будь ласка, чи ви плануєте – і пан Кирило, і пан Володимир – виступати на полі не тільки українців, але й на полі росіян і поляків? Тобто, чи ви плануєте робити свої публікації польськомовні і російськомовні?

Володимир В’ятрович
«Друга польсько-українська війна» вийшла польською мовою. Незабаром вона вийде англійською мовою.
Я з превеликим задоволенням готовий був би взяти участь у всіх дискусіях, зокрема, в Польщі. На жаль, донедавна (сподіваюсь, ситуація зараз поміняється), принаймні до 2014 року на більшості дискусій про польсько-український конфлікт Володимир В’ятрович був таким собі «великим неприсутнім». Про мене багато говорили, але мені сказати слова не давали. Нещодавно мені переслали кліп з якоїсь такої чергової публічної дискусії, де редактор журналу «Впрост» (забув, як її звати, жінка) говорила, що ми справді зустрічалися, і я їй доводив, що українці насправді ніколи не вбивали поляків, що нібито це все робило НКВД і т. д. Очевидно, що дуже просто нав’язувати такі уявлення мені за моєї відсутності. Сподіваюся, що ця ситуація поміняється, я зможу взяти участь в такого роду дискусіях, я переконаний, що дискусії між істориками, які навіть мають інші уявлення, – це крок вперед. Дискусії між політиками навколо минулого – це в кращому випадку топтання на місці або і провали назад. Я великі надії покладаю на цей форум істориків, який ми започаткували, де ми зможемо врешті-решт дискутувати, говорити, сперечатися.

Кирило Галушко
Оскільки запитання було адресовано також і мені, то я скажу, що проект «Лікбез», який до нещодавна існував лише у вигляді сайту, у нас всі, якщо не більшість статей про деміфілогізацію історії України мали два мовних варіанти (тобто, українською і російською мовами) – для того, щоби могли цим користуватись люди на Cході України і, зокрема, в Росії. Десь 10% відвідувачів нашого сайту – це росіяни (ну, переважно їхні культурні столиці – Санкт-Петербург і Москва). З приводу російськомовної друкованої продукції, то з цим важче, оскільки, як мені видається, серед українських видавців поки не усвідомлена необхідність того, що треба знайти російськомовного читача української історичної продукції. Оскільки в нас половина людей, які читають, читає російською мовою, а більша частина науково-популярної історичної літератури походить із Росії, і нам необхідно займати якийсь сегмент, аби людина, яка ще не зашорена і спроможна обирати поміж історичними продуктами, щоби вона мала українську продукцію російською.
Але в нас буде невдовзі ще один варіант поширення на російськомовний сегмент: ми будемо робити на Інтернет-каналі UKRLIVE TV серію передач з такими самими лекціями російською мовою, які будуть знаходитися в Інтернеті, в YouTube, і посилання будуть на оновленому сайті Liкбез http://likbez.org.ua, який зараз проходить тестування і, сподіваюсь, невдовзі запрацює, тобто, буде і та відеопродукція, якою зможуть скористатися на сході України та в Росії, щоби, принаймні, знати про українську позицію по багатьох ключових питаннях.
 
Володимир В’ятрович
Ще хвилинка реклами в контексті того, що сказав Кирило. Нами активізовано (за участі, до речі, Lікбезу) книжку, яка називається «Війна і Міф. Невідома Друга світова війна». 50 ключових міфів – радянських і сучасних російських міфів (і українських міфів) – про Другу світову війну. Ми видали разом з «Клубом сімейного дозвілля» книжку великим тиражем. Це зразок якраз науково-популярної публікації, опертої на наукові дослідження. Там доволі великий творчий колектив, але питання, які ми розглядаємо, - це ті питання, які ми чуємо повсюдно з засобів масової інформації.

Юрій Зінченко, член Асоціації політв’язнів України
У мене два запитання. По перше, я знаю багато людей, українців, які були переселені з Холмщини, Надсяння, Лемківщини на нашу територію. Є такі на Львівщині, таких людей, знаю, багато є. Чи є такі люди, поляки, переселені з нашої території у Польщу після Другої світової війни і яке їхнє співвідношення, кого більше, а кого менше?
І друге запитання. Яка роль спецслужб московських (НКВС, КГБ і ФСБ) в тих питаннях, які ми зараз піднімаємо? Чи вони втручалися в розпалювання цієї міжнаціональної ворожнечі, щоб відвернути увагу від питань Катині, від питань знищення літака в Підмосков’ї з майже всім керівництвом Польщі?

Володимир В’ятрович
Щодо переселень, які мали місце в 1944-1947 роках. З території сучасної Польщі було переселено 400 тисяч людей і тут присутній, до речі, Володимир Середа, який очолює товариство тих, хто були переселені, 150 тисяч після цього…


Голос з залу: 482 тисячі

Володимир В’ятрович
Так, 480 тисяч, майже півмільйона українців було переселено зі східної Польщі на територію України, здебільшого на Південь, в ці області (хоча частина і на Західній Україні). Потім близько 150 тисяч в рамках акції «Вісла» було розселено вже по території Польщі, в північно-східну Польщу, натомість з України було виселено близько 800 тисяч поляків…

Голос з залу: 809 тисяч.

…809 тисяч за 1944-1946 роки. І в Польщі теж є багато таких товариств депортованих з України. Зокрема, серед них якраз і створені ці так звані «кресові» організації, частина з яких мають такий дуже виразний політичний контекст.
Щодо участі якихось третіх сторін в цьому конфлікті. Звичайно, що вони були. Звичайно, що в цьому протистоянні була зацікавлена і нацистська Німеччина (відома ця фраза Еріха Коха, «що я би хотів, щоб українець, зустрічаючись з поляком, хотів його вбити, а поляк хотів вбити українця»), звичайно, що в цьому була зацікавлена і очевидно радянська система.
Справа в тому, що поляки, які на території Західної України розвивали своє підпілля, ставили собі за завдання відновлення кордонів 1939 року. Вони були переконані, що падіння Німеччини означатиме відновлення кордонів 1939 року. Очевидно, що на це не збирався йти Радянський Союз, очевидно, що Радянський Союз був зацікавлений в ослабленні й українського, і польського національного руху, відповідно це стравлювання між двома рухами було абсолютно на користь третій силі, в даному випадку Радянському Союзові.
Очевидно, що не маємо документів, в яких були би рішення НКВД провести провокацію, вбити поляків, списати на українців і так далі. Є такі речі, які таким чином не робляться. Але маємо цікаві матеріали, які говорять про те, що власне це крихке протистояння між українцями та поляками на Волині і потім в Галичині, порушувалося в першу чергу там, де з’являлися радянські партизани. Після появи радянських партизан таке важке протистояння між українцями і поляками вибухало вже в конкретний конфлікт. Чому? Тому що радянські партизани і польське населення вважалися союзниками у антигітлерівській коаліції. Відповідно, радянські партизани перетворювали польські населені пункти, польські села в свої опорні бази, в свої опорні пункти. Для українських повстанців першим і головним ворогом завжди була радянська система. Відповідно часом приходило до того, що українські повстанці атакували ці населені пункти, радянські партизани відступали, і таким чином залишалося безборонне польське населення, яке винищувалося.
Прикладом такої складності всієї цієї ситуації було знищення польського села Гута Пеняцька. Гута Пеняцька, польське село, населене здебільшого поляками, стало базою для радянського партизанського загону (здається, Крутікова), які провели диверсію проти німців, після чого залишили це село, німці вирішили покарати село, але вирішили покарати руками не німецьких частин, а українських частин, добровольчих полків. Таким чином, знову таки, хто були ті українці, які знищили це польське село? Чи вони були українцями? Етнічно так, але виконували німецькі вказівки і так далі.
Насправді це все дуже складний вузол, і через це я категорично не сприймаю такого лінійного погляду на цю проблему, що нібито існував якийсь наказ, було його виконання і в результаті ми отримали такі факти, коли було знищено дуже багато людей. Насправді все було набагато складніше, насправді дуже багато тих поляків, які сподівалися на співпрацю з Радянським Союзом, очевидно теж постраждали.
Є один зі страшних документів 1944 року (документів українського підпілля) про те, що коли наближався фронт на Волині, польські підпільники координували свої дії з радянськими фронтовими частинами і потім навіть з НКВД – для того, щоби, зокрема, протистояти українцям, проводити навіть якісь спільні операції. Після цього фронт розвинувся далі, польські підпільники в одному з районів Волині відновили прикордонні стовпи 1939 року. Наступного дня польських підпільників НКВД повісили просто. Для того, щоби продемонструвати, що ніхто не збирається рахуватися просто з «кресами» поляків. Це призвело до якогось розуміння того, що головним ворогом для українців є таки не поляки, а для поляків – не українці.
Що все таки є головний ворог, яким є ця комуністична система, про що абсолютно забувається, забувають медіа, забувають історики, що ті люди, які в роки Другої світової війни вбивали один одного – українці і поляки – вони знайшли в собі достатньо розуму, сили і відваги, щоби почати разом боротися. Відбувався переговорний процес, 1944-1945 рік. Є чудова фотографія з одного з таких переговорів, де сидять українці і поляки, один на одного дивляться, звичайно, як вороги, але разом з тим розуміють, що вони мають бути разом. Відбувалися спільні акції. Одна з найвідоміших акцій в травні 1946 року – це спільний штурм міста Грубешів, де було і НКВД, і польське комуністичне військо. Штурм, у якому взяли участь і українські повстанці під керівництво Євгена Штандери, і польські повстанці. Це саме ті два актори, які два роки перед тим буквально вбивали один одного, вони разом штурмували. Символіка цього Грубешова взагалі ще йде далі, зважаючи на те, що польським гарнізоном тоді командував Ярузельський, який потім став президентом Польські Людової і т. д. Тобто, мені здається, що про такі речі теж потрібно пам’ятати, що не тільки ми вбивали одне одного, але й те, що знаходили в собі сили разом співпрацювати. І я сподіваюся, що мас-медіа теж будуть пам’ятати – і не тільки про це. Дякую.

Питання з залу
Чи могли бути ініціаторами цього конфлікту 1943 року власне або представники Третього Рейху, або представники Кремля?
 
Володимир В’ятрович
Це вимагає дуже простої відповіді. Не буде простої відповіді. Одна з моїх улюблених приказок полягає в тому, що на кожне складне історичне питання є дуже проста, всім зрозуміла і неправильна відповідь. От якби я сказав, що так, звичайно, Третій Рейх це все зробив, чи зробив НКВД – саме те, чого очікували би деякі таблоїди для того, щоби написати: В’ятрович черговий раз заперечив злочини українців.
Насправді в такого роду конфліктах не було одного ініціатора. В такого роду конфліктах не було одної події, з якої все почалося. Не могло бути одної вказівки, не було одного актора, відповідно, ми ніколи не знайдемо якоїсь одної відправної точки. Ми говоримо про настільки масштабний конфлікт, що насправді він був результатом навіть не десятиліть, може, навіть століть попередньої історії. Насправді, коли ми говоримо про це польсько-українське протистояння, ми повинні розуміти його в аспектах не тільки міжетнічної війни, війни між різними політичними силами, але й соціальний аспект.
Тут сидить Богдан Гудь, який багато пише про те, що ця війна була значною мірою соціальною. Ми говоримо про те, що ця війна була, між іншим, і релігійною, мала навіть релігійний аспект, тому що найгостріший конфлікт був саме в тих регіонах, де український регіон був православний, тобто Волинь і Холмщина (а поляки, відповідно, католики). Тобто, тут суміш всіх цих речей і привела до настільки кривавого конфлікту.
Так само, як ви не знайдете якоїсь відправної точки, якогось вбивства в Сараєво, яке запустило Першу світову війну. Ви не знайдете, до прикладу, в пізніших югославських війнах, з чого почалася ця вся загальна бійня. Так само і тут ми не знайдемо. Тому що було багато дуже різних подій, які разом в сукупності і дали такий результат.


Слухала і опрацювала текст Світлана ЯНІВ
http://zbruc.eu/node/53685