хочу сюда!
 

Киевлянка

35 лет, козерог, познакомится с парнем в возрасте 35-48 лет

Заметки с меткой «сварка»

Я запуталась

У нас тут в подъезде в последние дни устанавливают газовые счетчики в
каждую квартиру по просроченной акции - бесплатная установка от какой-то
компании "Теплий дім" и ПолтавГаза. По словам мамы к нам придут утром
послезавтра. Мама говорит, что будет сварка. Позавчера я видела какие-то
баллоны и шланги на первом этаже. Понятия не имею к чему они будут
подключаться ради сварки. Вчера в подъезде сильно воняло горелым деревом
и еще чем-то, хотя дыма я не увидела. На сайтах всех "Теплых Домов",
которые есть в Украине и Полтавгаза я про акцию ничего не нашла. В нашей
квартире этим вопросом занимается мама. Со мной она о них разговаривает
агрессивно и сварка её не настораживает, а мою логику про то, что это
всё как-то не так и как минимум невовремя (при сильной вони в холодное
время года придется выпустить всё тепло из квартиры) она называет
странной.
Позже - оказалось, что 104 не входит в 112, как 101, 102, 103. В 104 мне сказали, что это не акция, а профинансированная государством установка счетчиков и что при сварке к электричеству не подключаются. Я теперь не могу понять с чего взяла, что это акция, ведь я читала текст объявления, вот фото его остатков

Українці і поляки. За «Волинь» асиметрична відповідь?



Українці і поляки. За «Волинь» асиметрична відповідь?
04 серпня 2016, 22:41

    Петро Кралюк

Відразу хочу попередити, що не збираюся писати рецензію на фільм Войцеха Смажовського «Волинь». Тим паче, що цей кінотвір з’явиться на екранах не раніше жовтня цього року. Однак у Польщі (і не тільки) навколо нього створено чимало медійного галасу. Власне, про цей галас і варто поговорити. Він, як, зрештою, й поява самого фільму, свідчить, що проблема волинських подій 1943 року не зникне з польського політичного дискурсу.

Розкручування теми «волинської різанини» у Польщі зараз із медійного рівня переноситься на якісно новий рівень – мистецький, що стає доволі небезпечним. Свідченням цього і є фільм «Волинь».

Значення мистецького впливу чудово розуміє Смажовський, який в одному зі своїх інтерв’ю сказав таке: мовляв, книжки читає небагато людей, а фільми дивляться. Тобто фільм здатний серйозно вплинути на публіку. І цей вплив, ймовірно, буде на шкоду України.

Розкрутка фільму здійснюється фахово. Уже з’явився його рекламний ролик, де, зокрема, маємо сцени «звірств українців». Режисер роздає інтерв’ю. Про фільм говорять мас-медіа. Що ще потрібно? Зацікавлений глядач з нетерпіння чекає на цей «кіношедевр».

Сумнівна «мистецька правда»

Польський соціолог і дипломат Маріуш Машкєвіч, переглянувши робочу версію фільму «Волинь», доволі критично відгукнувся про цей твір. Зокрема, написав таке: «Нам пропонують порцію дешевої пропаганди, від якої жодна зі сторін, яка дивитиметься фільм, не буде почуватиметься комфортно. Є Зося, яка допомагає євреям, є надумані євреї, які (в одній сцені) вітають Червону армію, є погані поляки (теж надумані), є жорстокі і бездумні українці, які вбивають, підбурювані греко-католицьким проповідником. Позитивним є лише православний священик…»

Машкєвіч (і, схоже, не безпідставно) проводить паралелі між цим фільмом та антиукраїнськими мистецькими творами, що продукувалися в «народній Польщі». Вказує він також на історичні невідповідності, яких вистачає в фільмі. Наприклад, представляти типовим явищем греко-католицького проповідника, який закликає до «волинської різні» на православній (!) Волині, це справді «кіно абсурду». І такого, судячи зі слів Машкєвіча, вистачає. Дивним у цьому фільмі виглядає позитивний образ православного священика. Адже чимало таких священиків на Волині були пов’язані з українськими партизанами-бандерівцями – а це, з точки зору режисера, злочин.

Смажовський же у своїх інтерв’ю «доводить», що «волинська різанина» – це чи не найбільша трагедія поляків разом із Катинню й придушенням Варшавського повстання. Такі неадекватні історичним реаліям речі сприймаються цілком нормально в польському суспільстві. Адже, за даними соціологічних досліджень, проведених у 2009 році польським Музеєм Другої світової війни спільно з дослідницьким центром Pentor Research International, поляки вважають, що найбільше вони постраждали під час Другої світової від рук… українців. На другому місці йшли німці, на третьому – росіяни. При цьому лише 14% опитаних заявили, що мали контакти з українцями. А з тих, хто контактував, тільки 10,7% сказали, що їхні родичі зазнали кривд від українців у роки війни. Здавалося, в цій ситуації мала б політична й культурна еліта Польщі попрацювати над виправленням такого вкрай викривленого погляду на минуле. Але, схоже, робиться все навпаки. І «Волинь» Смажовського може цей погляд ще більше спотворити. До речі, згаданий фільм частково фінансувався з урядової казни. Отака зараз у Польщі політика пам’яті!

При цьому Смажовський в інтерв’ю іноді намагається постати в ролі «друга України». Він, мовляв, хоче українцям принести «правду». При цьому навіть запросив українських акторів зіграти в фільмі. Деякі з них відмовились, побачивши антиукраїнську спрямованість цього кінотвору. Але деякі погодились. «Культурних» колаборантів у нас завжди вистачало.

Асиметрична відповідь?

Згадуваний Машкєвіч передбачає таку відповідь з нашого боку на фільм «Волинь»: «Українці дістануть урази. Не на довго. Оскільки у відповідь одразу створять кілька ще гірших і дидактично безнадійних стрічок про поляків, що гноблять український народ і мордують невинних селян на Холмщині. А після того (можливо, за допомогою російських спонсорів) буде знято фільм про операцію «Вісла» або колонізацію Кресів. І так далі і тому подібне».

Якщо ми справді діятимемо таким чином, то це не зробить нам честі. Хіба що породить ще більше непорозумінь між нами й поляками. Як на мене, відповідь мала би бути асиметричною.

По-перше, не акцентувати увагу в літературі, мас-медіа на кривдах українців, які вони зазнали від рук поляків у ХХ столітті. Таких кривд справді було чимало – принаймні українці були більше скривджені поляками, ніж поляки українцями. Українці мали б продемонструвати, що саме вони дотримуються заповіді Єжи Гедройца, котрий закликав два наші народи відійти від примар минулого. Зрештою, треба мати на увазі, що поляків наші кривди, вчинені з їхнього боку, «не дістають». Поляки їх просто намагаються проігнорувати. Зате варто було б постійно показувати полякам фальшування історії щодо волинських подій 1943 року, яке здійснюється їхніми істориками на догоду політикам. Це, зрештою, не так складно зробити. Тим паче, що ці фальшування лежать на поверхні й відбуваються на різних рівнях – у мас-медіа, політичних заявах, зрештою, мистецьких творах. Слід також говорити, що проблема «волинської різні» – це не історична проблема, а проблема передусім політична, яка руйнує польсько-українські стосунки – часто на догоду росіянам. Тим паче, що це справді так. І саме такий підхід викликає певне розуміння в польському середовищі.

По-друге, сумнівній формулі «поєднання через тяжку пам’ять», яку нав’язує нам польська сторона, запропонувати свою – «поєднання через спільні перемоги» (або щось у цьому сенсі). Таких спільних перемог насправді є чимало. Це і Грюнвальдська битва, і битва під Оршею 1514 року, і Хотинська битва 1621 року, і Віденська 1683 року… Список можна продовжувати. А ще не завадило б нагадувати полякам: їхні першорядні національні герої Тадеуш Костюшко, Гуго Коллонтай, Юліуш Словацький мали українські корені – як, зрештою, багато діячів польської політики й культури.

А коли вже говорити про фільми, то я би зняв фільм про українця Михайла Чайковського, чудового письменника, одного з відомих діячів польської політичної еміграції середини ХІХ століття, який діяв на Балканах, в Туреччині, котрий зі зброєю в руках боровся за незалежність України й на руках в якого помер Адам Міцкевич. Ще би зняв фільми про спільну оборону поляками й українцями Замостя від більшовиків у 1920 році, героєм якої був українець Марко Безручко, а також про спільне визволення містечка Грубешова воїнами Армії крайової та Української повстанської армії в 1946 році.

Може, Україна спроможеться зняти такі фільми? Їх поляки точно подивляться.

Петро Кралюк – проректор Острозької академії
http://www.radiosvoboda.org/a/27899932.html

Волинська резолюція та польсько-українські стосунки

Волинська резолюція та польсько-українські стосунки
(тема "Волинь-1943")

Ольга Попович, 4 серпня, 2016 р.

Найбільшою помилкою з українського боку буде симетрична відповідь

Два тижні тому польський Сейм прийняв резолюцію про вшанування жертв геноциду, вчиненого українськими націоналістами у 1943-45 роках. Таким чином, Сейм встановив 11 липня офіційним днем пам'яті за жертвами, а самі події назвав геноцидом громадян ІІ Речі Посполитої. Резолюцію приймали з емоційним обговоренням у парламенті, передувала їй попередньо прийнята фактично така ж резолюція Сенату.

Резолюція пропольська чи антиукраїнська?

В Україні сеймове голосування за резолюцію здебільшого сприйняли негативно. Часто виникало нерозуміння та розчарування: як така братня та підтримуюча нас Польща змогла прийняти антиукраїнську резолюцію? І взагалі, багато хто з українських коментаторів підхопив визначення «антиукраїнська резолюція». Більш емоційні трактували це так: «польські політики – агенти Кремля». Такий погляд також підсилює реакція на згадану резолюцію в Росії, яка вітає та радіє їй, а також доволі активно розкручує цю тему в різних медіа. Якщо ж розглядати польську політику з позиції проукраїнська/антиукраїнська, то такі визначення та пояснення здаються простими та зрозумілими. Вони не потребують глибшої рефлексії, але часто провокують емоційні висновки та поглиблюють відчуття «нас зрадили». Ці висновки не пояснюють для українського читача/глядача, чому ж за резолюцію в Сеймі свої голоси віддали аж 432 депутати та не було жодного голосу проти.

Тим, хто хоч трохи знайомий з польськими реаліями, відомо, що тема волинських злочинів – це один з міцних елементів історичної пам'яті в Польщі. Часто ця пам'ять переростала в міфи, у яких образ українських націоналістів, або ж просто українців, був набагато гіршим та страшнішим від образу нацистів чи більшовиків. До середини 2000-х питання волинських злочинів переважно лежало у площині історичних досліджень та історичної пам'яті «кресових середовищ». З активним входженням на польську сцену політичної партії Право і Справедливість (ПіС) це питання почало поволі переростати у політично активне.

2013 року польський Сейм вже приймав «волинську» резолюцію, але, на відміну від теперішньої, не було ані встановлено офіційно дня пам'яті, ані сам злочин не отримав чіткого визначення геноцид. Ба більше, тоді серед перерахованих формацій, які брали участь у етнічних чистках поляків на колишніх землях ІІ Речі Посполитої, було згадано тільки дві – ОУН та УПА. Нова ж резолюція до ОУН та УПА додає ще сформовану з українців німецьку дивізію СС Галичина та «інші українські формації, які співпрацювали з німцями», а також говорить про «понад 100 тисяч замордованих», тоді як резолюція 2013 року містила окреслення «близько 100 тисяч». Тоді «за» проголосувало 263 парламентарі з таких партій, як коаліційна Громадянська Платформа (ГП), Польська селянська партія (ПСП) та Союз демократичних лівих сил посткомуніста Лєшека Міллера. Утрималось 128 депутатів опозиційної партії ПіС Ярослава Качинського та 14 Солідарної Польщі (на виборах 2015 року кандидати Солідарної Польщі стартували за списками ПіС), а проти проголосувало 33 депутати від ліво-ліберальної партії Рух Палікота. Одразу ж після голосування депутати партії ПіС обурювалися такою резолюцією, адже їхньою вимогою було формулювання «геноцид», і саме це визначення відкинула парламентська більшість, очолюваною Громадянською Платформою. Обурювався разом з Ярославом Качинським і теперішній міністр закордонних справ Вітольд Ващиковський, який у момент цьогорічного голосування був поза межами Варшави.

Ще 2008 року, у 65-ту річницю волинських злочинів, Лех Качинський був сильно критикований одіозним ксьондзом Ісаковичем-Залеським за те, що не з'явився на урочистостях із вшанування жертв, які організовували «кресові середовища». Сам Лех Качинський у своїй зовнішній політиці та відносинах з Україною намагався уникати конфронтації в історичних питаннях. А от голос одіозного ксьондза з кожним роком ставав дедалі гучнішим. Тепер він не тільки частий гість різних теле- та радіоефірів, але й має своїх репрезентантів у польському парламенті. Його погляди – це часто також погляди праворадикалів і неофашистів у Польщі, різних «патріотичних» рухів, які з кожним роком стають все агресивнішими у своїх акціях. То чи саме до такої політики, часто агресивної щодо інакодумаючих, націоцентричної, шовіністичної та антидемократичної «дозріло» польське суспільство? Не думаю, але підігрування таким поглядам та рухам і політизація історичних питань нестиме загрозу демократичному розвиткові Польщі та її безпеці. Вогонь розпалити завжди легше, ніж потім погасити пожежу.

Резолюція Сейму, яку підтримала абсолютна більшість депутатів, була сприйнята ними як пропольський і патріотичний документ. За неї голосували і симпатики праворадикального крила, і ліберали. Зрештою, те, що в цій резолюції не йшлося про засудження «українців» як таких, а про конкретні формації, теж варто пам'ятати, оцінюючи її з точки зору «антиукраїнськості». А ще у ній знайшлося місце на «Sejm Rzeczypospolitej Polskiej wyraa szacunek i wdziczno Ukraicom, ktrzy naraajc wasne ycie, ratowali Polakw» («Сейм Республіки Польща висловлює повагу і вдячність Українцям, які, піддаючи небезпеці власне життя, рятували Поляків») та «Sejm Rzeczypospolitej Polskiej wyraa solidarno z Ukrain walczc z zewntrzn agresj o zachowanie integralnoci terytorialnej» («Сейм Республіки Польща проголошує солідарність з Україною, яка воює із зовнішнім агресором за збереження своєї територіальної цілісності»). Можливо, що саме через ці формулювання й не знайшлося голосів проти? А може, колишні противники формулювання «геноцид», будучи тепер у меншості в парламенті, побоялися політичних атак опонентів і звинувачень у непатріотичності?

Оскільки польська сторона відкинула пропозицію українських парламентарів прийняти спільний документ, то цей факт, можливо, дещо на виріст, можна прийняти як аргумент, що резолюцію радше прийнято для польського громадянина і основний акцент робився на польську внутрішню політику. Однак прийняття саме такого тексту резолюції, де офіційно закріплюється поняття «відплатні акції» («akcje odwetowe»), хоч і засуджується їх, певним чином створює подвійний стандарт в оцінці жорстокого вбивства. Виходячи з моралі демократичної держави, для якої людське життя є найбільшою цінністю, а жорстоке вбивство не має виправдання, то на рівні злочинів, вчинених представниками українських націоналістів мали б бути однаково засуджені і так звані «відплатні акції» з боку польських формацій. І мова не йде про порівняння жертв з обох боків, а про цінність людського життя як основну вартість для розвитку здорового суспільства. Але цього в резолюції нема.

Разом з питанням Єдвабного, погромів у Кельцях та офіційним вшануванням героїчності Проклятих Солдатів (офіційно день вшанування запровадив 2011 року попередній парламент, в якому більшість становила коаліція ГП-ПСП) резолюція про «Волинь» започатковує новий етап в історичній політиці офіційної Варшави. А те, що вона може мати антиєврейський, антиукраїнський чи антибілоруський вимір, уже буде наслідком, а не умовою такої політики. З українського боку варто оцінювати таку політику і прораховувати ризики для двосторонніх відносин. Проте засуджувати чи схвалювати таку політику – мають вирішити самі громадяни Польщі, і тільки вони можуть висловити протест та вплинути на її зміну.

Особисто мені бракувало тверезих оцінок можливих наслідків цієї резолюції не від української сторони, а від представників польських консерваторів. І якщо вони таких загроз не бачать, то це справді може бути загрозливим сигналом для подальшого українсько-польського діалогу. Не менше непокоїть те, що часом представники консервативного крила хочуть продовження діалогу з українською стороною, бачачи в ній малодосвідченого «молодшого брата». Російська агресія та окупація українських територій сильно вплинули на українське суспільство, і формула «старший-молодший брат» за жодних обставин не може бути прийнятна для повноцінного діалогу між сусідами. Болючий досвід «старшого брата» в Україні вже засвоїли і нема потреби в пошуках нового.

Чи можна було уникнути такої резолюції?

Щонайменше з 2013 року, коли тодішню «волинську» резолюцію лідери ПіС називали «резолюцією-потворою», було зрозуміло, що після виграних парламентських виборів відбудеться її зміна та впровадження у неї поняття «геноцид». Чи завинили цим попередні польсько-українські дискусії, які проводились за формулою «вибачаємо і просимо вибачення», яку зараз консерватори називають «хованням проблеми під килим»? Не певна, бо саме така формула допомагала багатьом в Україні спокійніше та з усвідомленням всього жаху сприйняти факт етнічних чисток проти поляків, здійснених українськими націоналістами. А приклад того, що в самій Польщі відбуваються дискусії, в яких відверто говорять про злочини поляків проти євреїв у часи Другої світової війни та пробують оцінки «відплатні акції» як не менше зло, ніж злочини українських націоналістів, давав аргументи у дискусіях тим, хто намагався переконати у критичних оцінках захисників діяльності ОУН та УПА. Тепер цих аргументів стає менше, а внесення до пантеону героїв контроверсійних Проклятих Солдатів у Польщі зміцнює в українських середовищах, для яких ОУН та УПА виключно герої, правильність такого мислення – «герої можуть чинити злочин, але попри це вони і надалі залишаються для нас героями».

Офіційній владі в Україні, за винятком 2010 року, коли Віктор Ющенко своїм указом визнав героєм України Степана Бандеру, до 2015 року не можна було закинути героїзацію ОУН та УПА, при цьому без належної оцінки їхньої ролі в етнічних чистках. Після ж прийнятого закону «Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у ХХ столітті» у польської сторони таки з'явилися поважні аргументи. Звісно, не обійшлося тут без демонізації значення та ролі голови Українського інституту національної пам'яті Володимира В'ятровича у творенні нової історичної політики. Вплив Володимира В'ятровича часто сильно перебільшувався, але критика має свої підстави. Варто лишень глянути на сторінку УІНП, з якої видно, як справді підбираються факти, щоб показати виключно героїчний бік діяльності діячів ОУН та боротьбу УПА.

Беззаперечно, УПА боролася за незалежність України, але так само й конкретні відділи та конкретні керівники несуть відповідальність за етнічні чистки поляків у 1943-45 роках. Відокремлення в УПА тих, хто справді не пішов на колаборацію з нацистами та боровся з двома тоталітаризмами за незалежність, від тих, хто вибрав шлях злочину, має відбутися на офіційному рівні, як із прийняттям закону «Про правовий статус». І маємо ми це зробити не так для польської сторони, як для самих себе. Належна оцінка історичного минулого, без надмірної та однобокої героїзації, допоможе нам плекати здорове суспільство, в якому людське життя буде основною цінністю. ОУН поставило собі мету здобути незалежність, але методи, якими досягалося цієї мети, мають знайти свою об'єктивну оцінку і розуміння. Тільки в тоталітарних країнах є прийнятною модель – мета виправдовує засоби. Але ж ми будуємо країну демократичну, тож маємо розуміти, що є головною цінністю такої держави.

Що далі?

Найбільшою помилкою та недозрілістю з українського боку буде приймання так званої симетричної відповіді на резолюцію Сейму. Те, в якому напрямку заповідається розвиток історичної політики Польщі, для України може бути прикладом, чого варто уникати і не повторювати. Здорова дистанція та адекватна критика складних питань минулого допоможе уникнути помилок в майбутньому. Для України, як і для Польщі, важливо утримати і розвивати добросусідські відносини. Про те, що від ворожнечі між Польщею й Україною виграє однозначно Росія, говорять впливові політики, експерти, інтелектуали. Враховуючи незгасиму агресивну енергію Кремля, тільки міцна співпраця та підтримка один одного допомагатимуть протистояти цій агресії.

Чи буде успіх у новому форматі польсько-українського історичного діалогу? Питання відкрите. Якщо діалог відбуватиметься на підставі «правди», яку кожна зі сторін може мати свою, то результати успіху примарні. Бо, говорячи мовою «правди», часто сторони діалогу чують тільки себе і не здатні до самокритики. Поки не бачу міцних аргументів, що варто змінювати формулу діалогу. Резолюція Сейму – рішення політичне, натомість мудрістю в продовженні польсько-українського діалогу буде спроба абстрагуватися від цього рішення і повернутись до формули «почути один одного». На жаль, поки не маю міцного переконання, що це можна успішно реалізувати, враховуючи те, що історична політика у Польщі змінює основні акценти та гамує принцип критицизму, а особливо, якщо й українська історична політика остаточно відмовиться від цього принципу.

http://zaxid.net/news/showNews.do?volinska_rezolyutsiya_ta_polskoukrayinski_stosunki&objectId=1399733

«Геноцид» – лише початок (тема "Волинь-1943")

«Геноцид» – лише початок (тема "Волинь-1943")

Юрій Опока, 24 липня

Резолюція Сейму РП як початок нового періоду міждержавних стосунків

Українсько-польський процес порозуміння і примирення останнім часом набув нових, загрозливих для добросусідства ознак. Європейська «криза біженців» сприяє популярності правих сил. Безпрецедентне падіння прихильності до українців, безкарні напади на українські меншини, заборона на в’їзд музичному гурту, визнання «Волинського геноциду» – це тільки частина фактів, котрі промовисто свідчать: українсько-польський «медовий місяць» закінчився.

І медовий місяць, і його закінчення мали свої раціональні причини. Вони криються у внутрішніх суспільно-політичних процесах обох країн, а також у міжнародній кон’юнктурі. Більше року тому ZAXID.NET один із перших пояснював, чому Україна програє вибори в Польщі. Тоді багато українських експертів будували мітичний «союз Міжмор’я», очікували поставок летальної зброї з Варшави і «на ура» сприймали перемогу правого президента. Тоді ж новий тренд тільки вимальовувався, щоб сьогодні набути чіткіших рис...

Педагогіка сорому

Фактично, вся політична влада у Польщі належить одній правій партії – «Право і Справедливість». Особливе місце в структурі польської політики – з ексклюзивним впливом на парламент, міністрів і президента – займає лідер партії Ярослав Качинський. Він формує головні вектори розвитку. Качинський – євроскептик за переконаннями. Часто говорить про потребу реформувати унію. Хотів би забрати в ЄС частину польського суверенітету і повернути до Варшави. Можливо, нестримна пристрасть до реформ політики пам’яті є видом політичної сублімації. Втрачені атрибути економічного і політичного суверенітету компенсуються через історичну політику. Важко сказати напевно. Так чи інакше, на початку року Ярослав Качинський сформулював нове завдання для польських правлячих еліт: потрібно подолати «педагогіку сорому», адже вона ослаблює поляків. Підважує «національну гордість» і «сили суспільства». Головними «підручниками» педагогіки сорому є лівацькі й ліберальні медіа та їхні ідеї.

Оскільки більшість нинішньої політичної еліти ІІІ Речі Посполитої прямо орієнтується на пана Качинського, то йому двічі не довелося повторювати. Ревізія та реінтерпретація вже усталених історичних наративів відбувається безперервно і по всіх фронтах. Ще донедавна інтелектуали в Україні дуже любили посилатися на польський досвід болісного прийняття «темних» сторін національної історії. Зокрема, це стосується погрому в Єдвабному і дискусій довкола нього. Боюся, доведеться шукати інший приклад. Окремі міністри і працівники Інституту національної пам’яті публічно підважують усталені тези про вину поляків перед вбитими євреями. З’явилися навіть голоси про ексгумацію замучених тіл для нових досліджень і перерахунку. Схожа ситуація – з підходом до погрому в Кельце. Триває жорсткий конфлікт довкола Музею Другої Світової у Гданську. Там експозиція, що розроблялася на підходах до війни як гуманітарної, соціальної і персональної катастрофи, потрапила в немилість, оскільки мало акцентує увагу на «патріотизмі» й правильному національному вихованні. Інший конфлікт: влада, в особі міністра оборони Антонія Мацеревича, сперечається з ветеранами Повстання Варшавського. Першого серпня річниця культового повстання, але військові хочуть під час урочистостей зачитати також і «апель смоленський» – згадати загиблих трагічної катастрофи 2010 року. Це обурює повстанців, котрі пригрозили відмовитися від участі військових у поминаннях. Масова культура не відстає від політики. Після проголошення 2011 року національного дня пам’яті «Проклятих Солдатів» (onierze wyklci) про їхню боротьбу з’являється щораз більше книг і фільмів. А один із виробників безалкогольних напоїв готує серію енергетиків, де на бляшанках розмістить зображення «Проклятих». В таких умовах у Польщі відбувалися останні дебати про Волинський геноцид.

Перегорнута сторінка

Від апологетів геноцидної природи Волинської різанини часто можна було почути: потрібно врешті визнати правду, вголос назвати злочин злочином, поставити крапку і перегорнути сторінку. На жаль, такий розвиток подій малоймовірний. Сторінку ми й справді перегорнемо, але сага не закінчиться. Натомість розпочнеться новий розділ. Про це свідчить інтенсивна міфологізація та інструменталізація Волинського геноциду.

Міфологізація «Волинської різанини» почалася відразу після самої трагедії. У комуністичній Польщі військові ветерани описували Волинську різню в контексті війни. Очевидно, згідно з лінією партії. Не відставала й еміграція. Наприклад, професор Ришард Шавловський розробив окремий спеціальний концепт «геноциду жахливого» (Genocidum atrox) – найгіршої форми зі всіх можливих геноцидів. Люди, що безпосередньо потерпіли на Волині, переселенці, вигнані зі Східних земель ІІ Речі Посполитої, організовувалися в середовища кресов’ян і систематично нагадували про жахіття війни. Багато з них присвятили життя, щоб донести власну правду чи популяризувати ті події. Прямі нащадки солдатів, які воювали з «бандами УПА», часто займали однозначну антиукраїнську позицію, продовжуючи «священну війну» батьків уже в інформаційному полі. Історики-аматори, не маючи ані методологічної підготовки, ані доступу до архівів, збирали усні свідчення, де йшлося головно про нелюдську жорстокість українців.

Тваринна жорстокість справді була присутня у тих подіях. Причин, на жаль, було багато : цілеспрямована тактика жахання цивільних, відбиток божевільного часу, ненависть до іншого, психічні патології. Варто згадати, що десять років перед тим за 300-400 км східніше матері їли власних дітей. І про ці химери було відомо у поліських селах. Згодом почався Голокост, в якому місцеві українці та поляки допомагали німцям методично знищувати євреїв. Людське життя не вартувало ламаного гроша. В тих умовах важко було не збожеволіти.

Дослідження ж часто були упереджені. Збиралося все, щоб підкреслити власну правоту. Ілюстрацією некритичності досліджень є неправдива історія світлини вбитих дітей божевільної Маріани Долинської. Світлина стала доказом легенд про «бандерівський шлях до самостійної України» обвішаний замученими немовлятами. А може, і джерелом цих легенд. Неправдиве фото стало несучою стіною міфу. Цікаво, що вже після відкриття фактичних маніпуляцій шовіністичні середовища далі використовують цю фотографію як приклад тваринної жорстокості бандерівців. Та й зараз в Інтернеті легше знайти це фото як ілюстрацію геноциду, аніж як ілюстрацію несвідомих помилок (дуже сподіваюся) його дослідження. Особливо в російськомовному Інтернеті.

Тімоті Снайдер вважає, що ми живемо у добу пам’яті, а не історії. Емоційна пам'ять про Волинський геноцид сформувалася давно й не істориками. Відповідно, жодні спростовані факти не порушують вже сформованого концепту. Ані упереджені свідчення, ані фейкові фото, ані завищені цифри жертв. Міф опечатаний.

Інструменталізація «Волині» набувала виразних рис синхронно з міфологізацією. Спочатку пам’яттю про «Волинь» воювали українські та польські політичні еміграції. Одні намагалися її стерти, інші використовували як інформаційну зброю. Після 1991-го пам'ять частково приносили в жертву політиці примирення. Президенти наших держав вели так звану дворівневу гру – на міждержавних зустрічах кути і риторику згладжували, щоб загострити вдома. Врешті вже сконструйована пам'ять про Волинський геноцид, дякуючи новим медіа й здатності до емоційної мобілізації, «завоювала» польське суспільство. Історична реконструкція Волинської різні 2013 року та штучне спалення «українськими бандами» бутафорного села на Підкарпатті можна вважати символом перемоги радикального наративу.

Середовища кресов’ян під лідерством сумнозвісного священика Тадеуша Ісаковіча-Залеського зорганізували активну групу тиску – неформальну політичну партію. Сам лідер невпинно коментує зовнішню і внутрішню політику України та Польщі. Оцінює міністрів. Одним політикам обіцяє підтримку на виборах, іншим погрожує бойкотом, якщо його умови не будуть виконані. Часто використовується «морально-етичний шантаж». За принципом: не визнаєте нашої правди – зрікаєтеся сотень тисяч невинно-закатованих жертв, і загублені будуть ваші душі.

В Україні «Волинь» теж використовували технологічно, поляризуючи й мобілізуючи електорат. За президентства Віктора Януковича свідомо культивувалися війни історичних пам’ятей. Вадим Колесніченко плідно працював з лідером середовища кресов’ян. Уже після Януковича «переможний» націоналістичний історичний наратив свідомо вписав «Волинь» у широкий контекст непростих українсько-польських стосунків, захищаючи героїчний міф УПА, який з 2014 року відродився у новій війні з Москвою.

Зовсім недавній приклад інструменталізації стосується поминальної дати замучених кресов’ян. Традиційно це 11 липня – так звана «Кривава неділя». Цікаво, що на початку літа Ярослав Качинський казав, що не варто виокремлювати поминальну дату 11 липня, адже є 17 вересня – день пам’яті всіх польських жертв на сході. «Волинь», мовляв, наслідок великої війни. Відтоді багато наближених політиків пояснювали, що саме так і треба зробити. Геноцид – геноцидом, а дати окремої не потрібно. Міністр оборони Польщі навіть встиг звинуватити Росію у геноциді. Але коли дійшло до голосування, пункт про окремий день – 11 липня – повернувся без пояснень. Тут варто додати, що 10 липня поляки офіційно поминають жертв погрому в Єдвабному. Немає жодних доказів, що упорядкування календаря мартирології стало жертвою кампанії з подолання «педагогіки сорому», проте причини віражів навколо пам’ятних дат досі невідомі.

Новий період

Одна з красномовних ознак початку нового періоду українсько-польських стосунків – процес обговорення й голосування резолюції про геноцид в Сеймі. Фактично відсутні проукраїнські сентименти. Запальні прокурорські промови. Мало бракувало, щоб резолюцію прийняли без голосування – за загальною згодою. Після голосування депутати бурхливо аплодували стоячи. Незначна групка проукраїнських депутатів або вийшла зі зали, або утрималася. За це вони одразу отримали тавро «зрадників» польського народу. Тепер уже вони перетворилися на символічних «українських кресов’ян», тільки не про землі йдеться, а про маргінальний характер проукраїнських сил у Сеймі. У 2003 році Сейм і Верховна Рада одночасно приймали постанову про примирення. У 2016 році Сейм вже засуджував «український націоналізм» без будь-яких консультацій з Радою. 432 голоси – за проект, 0 – проти, 10 – утрималося. Ще декотрі вийшли.

Такій кардинальній метаморфозі польського політикуму щодо «українського питання» є пояснення. Серед іншого – це зміна, а навіть деконструкція засадничої стратегії українсько-польських відносин, так званої «доктрини Ґедройця» – багатолітнього камертону східної політики Польщі. На жаль, немає змоги занурюватися у творчість культового редактора й розбирати ідейні засади «доктрини УБЛ» (Україна-Білорусь-Литва). Коротко нагадаємо, що Єжи Ґедройць був редактором польського еміграційного видання «Культура», на сторінках якого десятиліттями пропагував українсько-польське примирення. Саме він найбільше постарався, щоб поляки розумом і серцем відмовилися від східних земель, Львова та Вільнюса. Адже це було не так просто, як може здаватися тепер, особливо дивлячись з сучасної України. Фундаментальні пласти польської культури розрубали по живому, і те, що 1991 року не було жодної політичної сили, котра б захотіла ревізії кордонів, – заслуга Ґедройця. Саме він вдихнув життя у тезу: нема незалежної Польщі без незалежної України. Беззаперечності цій тезі надав авторитет Ґедройця, вона не є сама по собі очевидна. Сформулювавши доктрину про необхідність існування незалежної України, Ґедройць зумів вкласти її безальтернативність у голови діячів легендарного «Комітету захисту робітників» і «Солідарності». А оскільки фактично вся політична та інтелектуальна еліта Польщі вийшла з антикомуністичної опозиції й тільки потім розсварилася – основні меседжі «Культури» засіяли увесь політичний спектр. Авторитет доктрини був беззаперечний, і навіть колишній комуніст Александр Квасневський її перейняв. На позір романтична, українофільська доктрина була в засаді дуже прагматична й раціональна. Недарма схожі ідеї повторював один з авторів «Культури», впливовий у США Збігнєв Бжезінський. Та роки йшли, Польща вступила до НАТО. Згодом у ЄС. Відходили і відходять авторитетні «хрещені батьки» українсько-польського примирення, найвідоміший приклад – Яцек Куронь.

Відбувається закономірна зміна покоління політичного класу. Скоро вже не буде людей, які тримали в руках номер «Культури». Згаданий вище радикальний лідер кресов’ян пан Ісаковіч-Залевскі називає, як не дивно, Ярослава Качинського останнім впливовим політиком школи Ґедройця. Після нього, мовляв, з Україною вже не будуть панькатися. Крок за кроком Ґедройць втрачає актуальність, а слідом за цим іде невпинний процес десакралізації України у зовнішньополітичному баченні Варшави. Прометеїзм закінчився.

Крім того, Польща стає щораз більш європейською країною в сучасному розумінні «європейськості». З активним пропутінським «правим інтернаціоналом» та політичними елітами, які не ведуть виборців, а йдуть за ними, догоджаючи.

Пост-Волинь

Українська позиція складна. Традиційно, ми самі себе завели в лабіринт. Замість проводити широкомасштабні дослідження на Поліссі й опитувати живих свідків: українців, білорусів, поляків та євреїв, Київ дочекався, коли свідчити будуть вже їхні діти, котрі переказуватимуть почуті колись легенди про бандитів/героїв, поляків/українців, жертв/катів.

Водночас «волинський міф» у Польщі вже сконструйований, живий і постійно живиться від масової культури та історичних реконструкцій. Він не піддаватиметься модифікації і не йтиме на користь міждержавним стосункам, оскільки в його основі лежить глибока людська кривда й агресія. Проте Україна за жодних умов не може дозволити псувати стосунки з найближчим сусідом. Якщо для Польщі «доктрина Ґедройця» тепер суто консультативна, то для України це імператив. Вона актуальна як ніколи. Якщо в п’ятницю Варшава заявила: «Ґедройць помер!», то в понеділок Київ має відповісти «хай живе Ґедройць!». Історія свідчить: коли і на Сході, і на Заході пожежа – Київ неспроможний втримати державність. Уже давно прийшов час впорядкувати західний напрямок.

Потрібно додати, що «доктрина Ґедройця» не передбачає жодних автоматичних зобов’язань Польщі перед Україною. Тому не варто тлумачити полякам слова Єжи Ґедройця, Івана Павла ІІ чи Ісуса Христа, як це дозволяє собі публічно робити Голова Комітету ВР у закордонних справах пані Ганна Гопко. Ні надривистий емоційний тон, ані апеляція до святих авторитетів і праведників, ані некоректні слова про «кілька мізерних особистостей» (на фоні майже одноголосної (!) підтримки резолюції в Сеймі та Сенаті) не зарадять в українсько-польських відносинах. А саме їх покращення, а не погіршення є прямим обов’язком пані Гопко. Саме за вирішення проблем, а не їх створення вона отримує зарплату. Цікаво було б почути хоч коротенький звіт, як спеціалісти від зовнішньої політики Верховної Ради працювали, щоб запобігти цьому голосуванню. Скільки разів Голова комітету відвідала Варшаву, коли там буяли волинські страсті? Парламентська дипломатія все ж здатна на більше, ніж кинути Володимира В’ятровича на фейсбук-амбразуру і лайкати його статуси. Парадоксально, але владолюбство Петра Порошенка, котре заставило його закрити на собі більшість зовнішньої політики, показує себе в кращому світлі, аніж емоційні істерики депутатів.

Україна серйозно заборгувала Єжи Ґедройцю. І мова не лише про промоцію антології «Розстріляного відродження», якою той займався особисто в Парижі. Мова про 27 років безумовної «варшавської адвокатури» і стратегічного партнерства. Мова про надійний тил. І для того, щоб віддати борг, замало просто пам’ятати і цитувати. Потрібно діяти у стилі Редактора. «Ґедройць» – не людина, а інститут. Щоденні газети, інтелектуальні тижневики, видавництва, дослідницькі центри, ціла плеяда провідних політиків, публіцистів, професорів і журналістів Польщі – усе це «Ґедройць». Майже три десятиліття він формував грані «східної політики» Польщі.

В Україні ж ситуація драматично інша. Польщею займаються одинокі інтелектуали й перекладачі. Для підрахунку аналітичних центрів, що досліджують проблематику Центрально-Східної Європи, достатньо пальців однієї руки. Але якщо ми виходимо з пост-радянського простору, то неодмінно потрапимо у регіон Центрально-Східної Європи. Більше варіантів нема. І критично необхідно знати, як там поводитися, щоб бути вдома, а не в гостях.

Що стосується геноциду. Тут давно важливо напрацювати стратегію поведінки. Передусім треба врешті усвідомити, що абсолютна більшість поляків сприймає Волинську різанину як геноцид. Друге – обережніше з формулюваннями, гострими деклараціями та істерикою. Українцям не варто вступати в польські політичні конфлікти на якомусь боці. По-факту ліберали польського Сейму штовхали правих до радикальніших формулювань. Політична влада колись зміниться, але навряд чи з умовною ліберальною партією «Громадянська Платформа» можна буде добиватися пом’якшень у формулюваннях. Вони просто знімуть це з найгарячішої повістки, оскільки менше зациклені на історії.

Безумовно, потрібно визнати злочини УПА на Волині. Безумовно, потрібно засудити діяльність Клима Савура. Зрештою, Володимир В’ятрович сам не раз наводив свідчення, що Клячківський займався злочинною самодіяльністю. То чому не відділити очевидних військових злочинців і їхні фактичні злочини від філософських дискусій про рівень ідеологічної фашизації українського націоналізму. Міфологія про визвольну боротьбу проти НКВС не надщербиться, натомість це буде значним кроком до відділення зерна від полови. Тут, до речі, теж можна прислухатися до редактора Ґедройця і його поради відмовитися від того, що вважаєш своїм і цінним заради спільного безпечного майбутнього.

Окрім того, потрібно врешті подолати «національні наративи» у підході до схожих мультирівневих трагедій. Неможливо написати прийнятну для всіх «українську» чи «польську» історію «Волині». Світ уже дано напрацював нові методологічні підходи до вивчення і пояснення масових убивств. Згадайте тільки про теорії «коммеморативної зумовленості» чи «подвійної окупації» Тімоті Снайдера. А були ще Ганна Аренд, Тоні Джадт і багато-багато інших світових умів, яких так потребує «Волинь». Натомість польські історики цитують пропаганду польського підпілля, українські відповідають пропагандою ОУН, а збоку ще росіяни, котрі, як завжди, цитують доповідні записки НКВС. Як наслідок, маємо періодичні епізоди боротьби і нову війну за Волинь 2.0 – Армія Крайова vs УПА vs НКВС. Тільки тепер стріляють рафінованими цитатами власної пропаганди. Все це виглядає, перефразовуючи класика, як дідусі на дискотеці, котрі ще й сваряться про молоді літа.

Це щодо філософії порозуміння. Однак є ще й практика порозуміння, і вона відмінна від спільного бачення історії. Польща й Україна мають чимало точок наявної і потенційної співпраці, котрі виходять за межі історії чи військової безпеки. Різкий дефіцит робочої сили, зумовлений масовою міграцією поляків на захід, відкрив польський ринок праці. Це зручний для України ринок, оскільки географічно близький. Відтак люди не покидатимуть Україну назавжди, а повертатимуться витрачати зароблені кошти. Це добре місце дочекатися кращих часів в Україні. Історики та політики не змогли домовитися. Вже давно час спробувати бізнесу. Всі інші, якщо не можуть допомогти, то хоч не заважайте.
http://zaxid.net/news/showNews.do?genotsid__lishe_pochatok&objectId=1398612

Волинь: парадокси інтерпретації (тема "Волинь-1943")

Волинь: парадокси інтерпретації (тема "Волинь-1943")

Юрій Опока, 22 червня, 2016

Чому визнання етнічних чисток посилить позицію України в українсько-польському примиренні

Відділи УПА чинили злочинні етнічні чистки польського цивільного населення на Волині під час Другої світової. Такі злочини мали ознаки геноциду, і людей, котрі їх скоїли, потрібно визнати військовими злочинцями. Приблизно так звучить засаднича теза польської сторони у нашій міждержавній дискусії про історію. Натомість українська сторона пропонує розглядати «Волинь» у ширшому контексті польсько-українського військового конфлікту, де кричущі злочини чинили обидва учасники. Ці тези часто подаються як взаємно суперечливі, але це не так. Якщо українці насміляться прийняти польську пропозицію, це посилить позицію України в діалозі примирення і розширить простір для маневрів. Парадоксально, але позиція поляків потрібна українцям.

Морально-етичний вимір Волинської різні, а особливо українське покаяння за неї теж має елементи парадоксальності у тому сенсі, що вибачення передусім потрібні не жертвам, а винуватцям. Каяття та примирення – важливі максими в житті християн, а українське суспільство (як і польське) часто декларує глибоку релігійність. Отже, українцям потрібне християнське покаяння, і добре, що це усвідомлюють найвищі церковні архієреї, котрі вже не раз зверталися до польських духівників. Та морально-етичні аспекти «Волині» – предмет окремої широкої дискусії і водночас інтимного персонального розважання кожного. Адже навряд чи каяття може бути масовим та всезагальним. Натомість текст пропонує зосередитися на більш прагматичних аспектах українсько-польського діалогу про історію. Зрештою каяття і співпереживання приходять лише після усвідомлення та розуміння, котрі, своєю чергою, зароджуються в діалозі.  

Листування

Нещодавній лист українських громадських, духовних та політичних діячів до поляків вкотре підтвердив: процес примирення поміж двома народами якщо не зупинився, то рухається надто повільно. А в час активної суспільно-політичної турбулентності в ЄС, Польщі та Україні надто млявий рух може з легкістю перейти в регрес. Докази цьому помітні вже зараз. Наприклад, березневе опитування громадської думки у Польщі (CBOS) показало вражаючі дані. Кількість поляків, що з симпатією ставляться до українців, впала з 36% у 2015 до 27% у 2016. Такого драматичного падіння за всю новітню історію наших держав ще не було. Фактично, ми відкотилися на 10 років назад. І це не лише реакція на постійне збільшення українських заробітчан у Польщі. Невирішені питання спільної історії з року в рік підточують діалог поєднання.

Першими український лист опублікували в «Газеті Виборчій». З’явилися окремі блоги  та поодинокі реакції представників католицького духівництва, та все ж широкого резонансу звернення не викликало, принаймні позитивного резонансу – праві середовища розкритикували цей лист ущент. Вже як хвиля спала, польські депутати з партії «Право і Справедливість» все ж відповіли власним листом, але нічого принципово нового там не сказано. Пропозицій щодо спільного дня пам’яті польські політики не прийняли, натомість по-менторськи вказали українцям на контроверсійність історичної політики.   

Формула примирення «Пробачаємо та просимо вибачення», запропонована колись польськими єпископами для польсько-німецького порозуміння, не знаходить широкого відгомону в серцях поляків. Вкотре складається враження, що ми переконуємо переконаних. Активні симпатики України відомі, і вони вже давно пробачили. Активні противники – теж, і вони вже навряд чи вибачать. Проблема, щоправда, полягає в іншому. Про трагедію на Волині в Польщі відомо не всім. У комуністичній Польщі ця тема була заборонена й більшість людей про неї не знали. Проте ситуація змінюється. У 2008 році 41% поляків взагалі нічого не знали про трагедію. Вже 2013 року частка тих, хто нічого не знає, скоротилася на 10%. Щоправда, велика кількість тих поляків, котрі знають дуже мало. Очевидно, що польське суспільство з року в рік наново відкриває «Волинь». Ще рано говорити про кореляцію між інтерпретацією «Волині» і ставленням поляків до українців, проте логічно припустити залежність цих тем. Відтак офіційному Києву варто напрацювати раціональну, а головне, ефективну позицію. Погіршення українсько-польських стосунків зовсім невигідне, а зараз навіть загрозливе для України.     

Багатоголосся однієї розмови  

Упродовж багатьох років однією з найпопулярніших стратегій подолання українсько-польських історичних суперечок вважалася політика «історичної амнезії». Мовляв, історію варто залишити історикам, а двом сучасним народам потрібно будувати майбутнє і не порушувати дражливих тем.  Історики свою справу зробили – знайшли документи, описали жертви, пояснили причини. Але  суперечки лише наростають. Досвід показав, що будь-які спроби політики «амнезії» в українсько-польському діалозі не працюють. На це є кілька причин.

Перша причина – це відчутна політизація питання в обох країнах. Теоретично, побудувати діалог на рівні політичних еліт й оминути найпроблемніші питання можна. Це, наприклад, намагалися робити Александр Квасневський і Леонід Кучма. Правда, ефективність процесу напряму залежатиме від персональних взаємин політиків. Квасневський і Кучма були друзями, мали схожі політичні погляди й полюбляли разом випивати. Та, попри дружбу, логіка фактів дозволяла польському президентові називати Волинську різню «геноцидом».  Їхні наступники – Віктор Ющенко та Лех Качинський – теж були близькими друзями й теж зробили чимало у процесі історичного примирення. Проте історія все ж і їх посварила: після присвоєння Ющенком статусу героя України Бандері та Шухевичу Качинський фактично припинив з ним спілкуватися. Відтоді політичний діалог почав буксувати. Віктор Янукович уже не шукав дружби з Броніславом Коморовським – вони з інших світів. Попри те, що країни зуміли спільно провести Чемпіонат Європи з футболу, питання історичних взаємин з поляками почали використовувати у внутрішньополітичних іграх. Чого вартий тільки лист «регіоналів» і комуністів до польських депутатів 2013 року, де українці закликають визнати, геноцид  вчинений «бандерівцями» на Волині. Петро Порошенко опинився у делікатнішій ситуації, аніж всі його попередники. Революція і війна відчутно підштовхнули українське суспільство  «вправо». Водночас у Польщі до влади прийшли праві політичні сили. Тепер дискурси: «вічні жертви – вічні герої» стали невід’ємною частиною політичної риторики і в Польщі, і в Україні.

Друга, не менш важлива причина неефективності «амнезії» – це «усуспільнення» чи то пак «соціалізація» процесу міждержавних перемовин. Зі вступом Польщі у ЄС та бурхливим розвитком громадянського суспільства міждержавні ініціативи ставали щораз помітнішими. Розмови ведуться на рівні організацій, наукових інститутів та медій. В Україні наразі зміцнився середній клас із виразною ліберальною орієнтацією. Поступово процес примирення та діалогу з політичного перетворюється на громадсько-політичний. Десятки міждержавних акцій, ініційованих «знизу», регулярно порушують незручні питання. Глобалізація й поширення Інтернету теж вплинули. Українці з поляками можуть спілкуватися напряму, часто оминаючи традиційні медіа як посередників. Хоча важко сказати, чи пішло це на користь процесу примирення: якість коментарів і блогів часто є низькою і деструктивною. Мова ненависті, як і фейкові фото «вбитих бандерівцями дітей», поширюються мережею блискавично. Що можна ствердити напевно, то це те, що процес діалогу став значно динамічніший, відколи до нього заангажувалися широкі верстви користувачів Інтернету.

Отже, амнезія не мирить, а може і нашкодити. На політичному рівні еліти погоджуються мовчати залежно від кон’юнктури, і щойно вона змінюється – починаються історичні спекуляції. На виході ми отримуємо неможливість замовчування проблеми, непоступливість сторін, чергові неприйняті вимоги щодо вибачення і обмін давно озвученими аргументами.  Контури кризи українсько-польського діалогу примирення стають щораз чіткішими.             

Стратегія подолання кризи

Однин із канонів кризової комунікації каже: запорука ефективної розмови – чіткі меседжі й правильні адресати. Для того, щоб рухатися далі, мусимо хоч приблизно розуміти, з ким і про що говорити.     

Аудиторія. Визначати цільову аудиторію у справі міжнаціонального примирення – річ непроста. В ідеалі обидва народи є адресатами. Але політична стратифікація визначає реальність. Дуже умовно в питанні ставлення до «Волині» можна виокремити три основні суспільні групи поляків.

Перша – ті, хто знає про «Волинь», пробачив і ставиться до українців радше позитивно. Часто це люди з українським корінням або ті, хто контактує з Україною безпосередньо. У політичному плані це адепти ідей Яцека Куроня, чиє середовище, на жаль, невпинно зменшується.   

Друга група –  хто знає про «Волинь», не пробачив і вирізняється характерною антиукраїнською позицією. Найчастіше це вихідці з так званих «кресів», тобто земель ІІ Речі Посполитої, які сьогодні є українськими. Серед них багато людей, що особисто потерпіли під час антипольських акцій УПА, тому навряд чи вони колись примиряться з українцями.

Третя група – найчисельніша. Люди, котрі не мають чіткого ставлення до «Волині», оскільки не дуже знайомі з тематикою. Особливістю цієї групи є те, що вона постійно зменшується. Соціологія показує щораз більшу кількість обізнаних. А далі все просто: людина дізнається про «Волинь», формує власне бачення й обирає між першою та другою групою.  

У дискусіях доводилося чути думку, нібито історія перестане бути важливою і болючою тоді, коли помруть живі свідки та люди, що безпосередньо постраждали. Проте практика спростовує цю тезу. Приклад українсько-російських відносин показує, що вага міфів про Велику Вітчизняну війну обернено-пропорційна кількості живих свідків. Цифрові суспільства множать емоції. Тож даремно сподіватися, що радикальне середовище кресов’яків зменшуватиметься. Найближчим часом у Польщі вийде художній фільм «Волинь», де українці, м’яко кажучи, висвітлені негативно. Антиукраїнська група, очевидно, поповниться новими прихильниками.

Українській стороні варто працювати з «центристами». Оскільки відмовчатися не вдасться, потрібно активніше формулювати власну позицію і переконувати людей. Специфіка сучасних європейських демократій має особливість: політичні еліти перестають задавати тон, вони прислуховуються до мас. Якщо Україна «програє» на рівні польського суспільства, годі буде сподіватися близьких стосунків на політичному рівні. Тоді концепт «адвокат в Європі» перейде у розряд історії. А оскільки наша держава не може похвалитися великою кількістю друзів, найближчих варто оберігати.      

Меседжі. Якщо з цільовою аудиторією більш-менш зрозуміло, то зі змістом повідомлень все набагато складніше. Власне, на цьому рівні й точаться найбільші суперечки, які нагадують замкнуте коло. Тому саме цей аспект діалогу примирення потребує прагматики.

Після схвалення парламентом Польщі резолюції 2013 року, що Волинська різня – це етнічні чистки з ознаками геноциду, польська сторона сформулювала власну позицію. Насправді це найкоректніше формулювання, на яке могла сподіватися Україна. За схожу стриманість варто дякувати тогочасній правлячій партії – Громадянській Платформі. Ймовірно, «Право і Справедливість» поведеться радикальніше й прямо пропише визначення «геноцид» у документі.

Для України найкраще було б прийняти термін «етнічні чистки» ще тоді, у 2013-му, і пробувати закрити питання термінології. Якби в нещодавньому листі від українців конкретно вказувалося, що пробачення ми просимо за злочинні етнічні чистки, вчинені конкретними злочинцями, що воювали в лавах УПА, – можливо тоді, відповідь була б теплішою.

Потрібно розуміти: термін «Волинська трагедія» у багатьох поляків викликає оскому. Реакція дуже схожа на українську, коли ми чуємо принципове «на Україні», а не «в Україні». Мовляв, так вчить російська граматика. Ще одна аналогія, що допоможе зрозуміти контекст, – це модний тепер підхід до «Волині» як до рядового епізоду українсько-польської війни. Тут відразу згадується виправдання Голодомору неврожаєм. І контрольна теза: а на Поволжі теж був голод!  Можливо, так буде зрозуміліше, як українців чують поляки. Продуктивний діалог потребує компромісної стилістики. Українцям варто взяти на озброєння позицію польських лібералів. Така центристська позиція буде міцним ґрунтом для офіційного Києва, дипломатів і для симпатиків України у Польщі.  Фактично, позиція однієї Польщі 2013-го захистить від позиції іншої Польщі 2016-го року.
 
Зрештою, марно також заперечувати очевидне. Про злочинний характер дій окремих підрозділів УПА на Волині 1943 року написали більшість поважних істориків України, Польщі та світу. Непоступливість української сторони у визнанні злочинів підпілля базується на принципі «своїх не здаємо!». Цей принцип зрозумілий, особливо зараз, коли Україна вкотре воює за право бути. Але на позір зрозумілий принцип є помилковим за своєю суттю. Парадокс полягає в тому, що для порятунку своєї більшості потрібно відректися від злочинної меншості. Серед різних бойових одиниць УПА були мародери та злочинці. Були убивці цивільного населення.  Зрештою, відомі безпосередні організатори й виконавці «антипольських акцій».  І неважливо, що особливо жорстокі етнічні чистки польського населення були в часі українсько-польського конфлікту. Злочин має бути засуджений, а злочинці – названі. Формулювання  «окремі частини УПА чинили етнічні чистки поляків з ознаками геноциду» жодним чином не кидає тінь ані на всю УПА та її війну за незалежність, ані на ідею української незалежності, ані на українців.  Натомість визнання конкретних злочинів, що чинилися конкретними людьми, відкриває можливість захисту від огульних обвинувачень. Назвати злочинців злочинцями повинні не поляки, в цьому мають бути зацікавлені самі українці.

Такий крок може відчутно збільшити «проукраїнську» частину польського суспільства. Прийняття очевидних істин розширить поле для маневрів. Після визнання, засудження і каяття за конкретні злочини можна спробувати напрацювати спільні методологічні підходи. Наприклад, і в польському, і в українському підпіллях були окремі групи злочинців, але це не є підставою до огульних звинувачень. Досвід подвійної окупації і деконструкція держави, каже Тімоті Снайдер, провокує найгірші людські інстинкти.  

Наївно було б сподіватися, що суперечки, щодо драматичних сторінок українсько-польської історії можна вирішити остаточно. Завжди будуть ті, хто вимагатиме повної та безумовної капітуляції опонентів. Практика показує, що процес примирення має бути постійним, і навіть тоді він ризикує відкотитися назад. Добре, що в обох суспільствах є люди, котрі це розуміють і регулярно підтримують діалог. Добре, що українські лідери написали лист, але, здається, прийшов час насмілитися на ще один крок вперед. Не буває народів-героїв чи народів-злочинців. І не може весь народ бути заручником окремих груп, навіть якщо вони воювали і гинули за Україну. Вибачення й засудження власних злочинців не свідчить про слабкість, зовсім навпаки. Тільки зрілі та сильні нації приймають відповідальність і зізнаються в помилках.
http://zaxid.net/news/showNews.do?volin_paradoksi_interpretatsiyi&objectId=1395609

Звернення без відповіді (тема "Волинь-1943")

Звернення без відповіді

Анджей Шептицький, 15 червня, 2016 р.

Лист українських інтелектуалів з приводу Волинської трагедії

Група українських інтелектуалів, політиків і духовних осіб минулого тижня надіслала лист полякам, пов'язаний з непростою історією двох народів. Він містив таку культову фразу: «Ми просимо вибачення і так само пробачаємо злочини і кривди, заподіяні нам».

Лист був підписаний людьми, котрі упродовж багатьох років щиро анґажувалися в польсько-український діалог (перший ректор університету Києво-Могилянська академія В'ячеслав Брюховецький, колишній посол України в Польщі Дмитро Павличко), представники політичних і релігійних кіл (перший президент України Леонід Кравчук і герой Помаранчевої революції Віктор Ющенко, глави Української православної церкви Київського патріархату та Української греко-католицької церкви). Цей документ є важливим кроком у наших відносинах. Бо ще у 2003 році, під час церемонії в Павлівці, тодішній український президент Леонід Кучма не забажав просити вибачення у поляків за волинський злочин. Потім були спільні заяви церков 2005 і 2013 років і, нарешті, цей це лист.

Вибачення тут і вже

Звернення українських інтелектуалів зустріло в Польщі поміркований відгук: у кращому випадку – невелике зацікавлення (важко знайти його загалом у мережі, хіба що на сторінках Gazety Wyborczej), частіше – критику. Міністр закордонних справ Вітольд Ващиковскі заявив, що не повністю погоджується з тезами послання. На його думку, обидві сторони мусять вжити заходів щодо Волинської трагедії, але зараз ініціатива лежить на українському боці –  подає українське агентство УНН з посиланням на польське радіо.

Чому ж з польського боку присутній такий скептицизм? Можна визначити чотири засадничі причини: еволюція історичної політики обох країн, специфіка взаємного сприйняття, зміст листа і дії інших гравців, котрі мають на меті домогтися розколу між двома народами.

Історична політика Польщі й України протягом останніх десяти-дванадцяти років зазнала значної еволюції. У Польщі ці зміни пов'язані передусім з діяльністю партії «Право і Справедливість» в 2005-2007 роках і після 2015 року. За президентства Леха Качинського політика Польщі не була скерована проти України, проте свою справу зробило зростання інтересу до історії, і в результаті – різниця історичних ресентиментів, певних національних традицій: іноді ендецьких (мова йде про Національно-демократичну партію Польщі, котрій були близькі ідеї фашизму й націонал-соціалізму – ZAXID.NET) або навіть націоналістичних.

Чинний уряд, нехтуючи досягненням останніх двадцяти шести років і критично ставлячись до більшості закордонних партнерів, не може вже дозволити собі мати амбітної, сталої політики примирення з Україною, за яку виступав Лех Качинський. У розрахунок йде кількість жертв і вимога вибачень «тут і вже».

Політика нової української влади не сприяє спрощенню завдання «Права і Справедливість». Польща хотіла б, щоб Україна ментально вийшла з посткомунізму, щоб припинила дрейфувати (зокрема й у царині історичної політики) між Росією і Заходом. Певні кроки у цьому напрямі здійснив Віктор Ющенко, але реальний перелом вчинила Революція гідності. Над Віслою радісно спостерігали за падінням пам’ятників Леніна в Україні. Проблема ж виникла тоді, коли замість них з'явилися червоно-чорні прапори Української повстанської армії, коли були ухвалені закони, котрі забороняють історичну критику УПА тощо. УПА вбила на Волині і Східній Галичині до 100 тисяч поляків, тож у Польщі вона асоціюється передовсім з цим злочином. Для українців же, особливо після Майдану, УПА стала символом боротьби за незалежність.

Ще однією проблемою є асиметрія взаємного сприйняття. Польща і Україна – найбільші країни Центральної та Східної Європи, і це сприймається по-різному. Для українців Польща була в минулому одним з ворогів державності, тепер є символом успішної трансформації та адвокатом Києва в західних структурах. Для поляків Україна є колишніми «кресами», бідною пострадянською державою, чиї громадяни запруджують польський ринок праці, і, водночас, важливим партнером, який заслуговує на підтримку, але на польських умовах.

І тут ми підходимо до суті проблеми: з точки зору Варшави, ключовою умовою для примирення є акцептація польської інтерпретації історії, особливо коли справа стосується Другої світової війни. Українці ж, своєю чергою, охоче приймають польську допомогу, але ретельно уникають всього, що могло би вказувати на залежності від польського партнера. Особливо важко їм погодитися на те, щоб колишній ворог формував український історичний дискурс.

«Трагедія» – цього замало

Третє питання – це зміст листа. Я вірю в добру волю його авторів (принаймні, декого з них – наприклад, Кравчук вже три десятиліття є розумним політичним гравцем), але з самого початку було очевидно, що деякі твердження наразяться на незадоволення певних середовищ у Польщі.

Ключова теза звучить так: «Серед них особливо болісними епізодами і для України, і для Польщі залишається Волинська трагедія і польсько-український конфлікт у роки Другої світової війни, внаслідок яких загинули тисячі невинних братів і сестер». Це зрівнює становище обох країн (був конфлікт, страждали і одні, і другі), тоді як поляки вважають, що саме вони були безневинними жертвами організованої бійні. Крім того, об'єктивні дані (кількість польських жертв значно вища, ніж українських) показують асиметрію втрат двох народів.

Українські автори листа все ж зауважують, що становище поляків та українців не було однаковим, але, на їхню думку, українці виявилися в гіршій ситуації: «Найбільшим лихом у наших відносинах була нерівність, спричинена відсутністю української держави».

Що більше, частина польських середовищ (особливо правих і «патріотичних») протягом багатьох років воює з формулюванням «Волинська трагедія», вважаючи його занадто м'яким. Вони віддають перевагу терміну «різанина» або просто (не заглиблююсь у юридичну кваліфікацію) «геноцид».

Зрештою, можна припустити, що подальші суперечки навколо Волинської трагедії напередодні її сімдесят третьої річниці, як і навколо саміту НАТО у Варшаві, грають на руку Росії, котра протягом багатьох років намагається вбити клин між Польщею та Україною – зокрема й через історію. У цьому контексті заслуговує уваги різкий коментар «Пробачили... самі собі», опублікований на прихильному до Росії порталі Kresy.pl. Автор коментаря стверджує: «Не заперечуючи права підписантів звернення  на благі наміри, не можна все ж одночасно замовчати його очевидні вади, ані тим більше завуальованого в листі – називаймо речі своїми іменами – шантажу». Публіцист також закликає, аби Польща об'єктивно оцінила Волинську різанину, як, приміром, Німеччина оцінила турецький геноцид вірмен, не побоюючись негативних наслідків такого кроку для польсько-українських відносин.
 
Текст опубліковано у межах проекту співпраці між ZAXID.NET  і польським  часописом  Nowa Europa Wschodnia. Попередні статті проекту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом, Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході, Нове старе відкриття, А мало бути так красиво, Новорічний подарунок для Росії, Чи дискутувати про історію.
 Оригінальна назва статті:  Apel bez odpowiedzi

 („Nowa Europa Wschodnia”)
http://zaxid.net/news/showNews.do?zvernennya_bez_vidpovidi&objectId=1395003

Мій позитивний цинізм (оновлено)




Події і цього, і попередніх місяців в Україні та Світі в цілому навіяли мені позицію, яку я означив як своєрідну суміш злого і добро, назвавши як "позитивний цинізм", тобто я відкидаю всілякі охи та ахи, псевдогуманні реверанси та плаксивість, а намагаюся бути прагматичним, по-можливості свого розуміння подій - реалістичним, а в цілому - патріотичним і з того дещо злим, сердитим, кусючим тощо. Тобто всі події в середині і зовні України я розглядаю суто з погляду, яка користь чи навпаки прикрість буде від того нашій державі Україні.

Для прикладу свіжа новина про визнання після рішення парламенту ще й сенатом Польщі відзначення щорічно 11 липня як дня геноциду поляків на Волині у 1943-1945 роках  від рук українців. Давайте просто неупереджено поглянемо на прийняте це рішення: що в ньому є хорошого? Який позитив воно несе в собі? Ніякого. Ще б просто день вшанування пам'яті жертв тої трагедії мало б хоч якусь позитивну зернину, але тут йдеться не пошанування своїх, а обвинувачення інших у злочинах проти людства - геноциді, що є зовсім різні речі. В такому визначенні жертви стають не змістом, а засобом. Поляки не жаліють за жертвами, а звинувачують інших, тобто нас, українців, що ми є погані і навіть злочинці.

Щоб та давня ситуація стала більш зрозумілою сучасникам, я її переформатую на сьогодення: це всеодно, якби в Російські Федерації їх Дума і Рада старійшин прийняли закон про визнання теперішніх подій на Донбасі в так званих ДНР та ЛНР як "геноцид російського народу". Особливо злочинним для них є вбивство громадян збройних сил РФ, які "добровільно" приїхали в Україну воювати на захист місцевого російського населення. Полон і викрадення офіцера ЗСУ Надії Савченко з України до Російської Федерації та її подальше ув'язнення і засудження за те, що як військовий на своїй землі захищала свою землю, народ і країну - яскравий факт подібної правочинної шизофренії, що проявилась тепер ось сповна  і в сенаті Польщі. Бо обізвати зараз (!) прадавні події в Західній Україні 1943 - 1945 років "геноцидом поляків" і "Волинською різнею" аналогічне до абсурду визнати теперішні події на Сході України як "геноцид росіян" та "Донбаська бійня". Доречно наголосити, що Волинь - це Україна! Була, є і буде! І якщо знахабнілим зайдам там надавали добряче, то висновок з того може бути тільки один: а не наглійте в чужій господі.

На Волині була майже аналогічна ситуація, як зараз на Донбасі,  коли польська військова формація Армія Крайова на виконання наказу свого уряду в екзилі Сікорського розпочала у 1943-му році насильницькі дії проти українців. (Кому цікаво, той може сам дізнатись про операцію "Буря") В кожній бійці важить тема: хто розпочав першим. Мене особисто дивує, що польська еліта, до якої мають автоматично належати всі їх сенатори, настільки погано знає власну історію. Добре, що таки знайшлась людина від мистецтва серед сенаторів, яка в обговоренні чесно визнала негативність подібного рішення про геноцид, заявивши під обурливе гудіння залу: "Це показує не нашу силу, а нашу слабкість". На жаль, але не знайшлось жодного сенатора, який би проголосував проти цієї постанови, бо це вже не біда - це вже діагноз для польсько-українських стосунків. Ось яка віддяка на сповна гуманний жест Президента України, який вперше на такому рівні урочисто поклав квіти до пам'ятника жертвам Волинської трагедії і навіть став на коліна. Чого ще більшого треба полякам? З нашого українського боку було і є тільки пошук примирення! А що маємо у відповідь з боку поляків? Хто розумний - тому ясно і без пояснень хто є ініціатором сварки і тоді, і зараз. Ми на хворих не ображаємось, але і свого не попустимо.

Відомий український історик Валентин Мороз слушно вказав на свавілля поляків у трактуванні історичних подій з минулого, особливо у польсько-українських стосунках. А ще він влучно зазначив, що в судовій практиці існує така колізія, коли жертва сама провокує на насилля щодо себе і тоді по-суті справи винного немає, що і сталося на Волині у 1943-му. Не маю бажання далі заглиблюватись в цю тему, тому що не збираюсь жодним чином виправдовуватись від імені українців перед поляками просто тому, що в усякій громадянській бійні винуваті обидві сторони. Як ось зараз не схотіли поляки закрити цю тему, що вже була фактично вирішена у 2003-му році під час відзначення 60-ї річниці подій на Волині взаємним примиренням через посил з обох боків: "Прощаємо і просимо прощення" - не схотіли. Без питань: хочете сваритись - то посваримось. Тим більше нам це тепер є корисним: дистанціюватись від такої сучасної Польщі, де розпочалась суспільна реакція в право і відхід від демократичних принципів в діяльності влади. Отож а не пішли б ви дружно, пани сенатори, на... Світлодарську дугу... Угу? Ми їх грудьми закриваємо від повторення Варшави 1944-го, а вони нам ножа в спину...

На мою думку було б цілком слушним, щоб Верховна Рада України прийняла аналогічну постанову зворотнього характеру, тобто відзначати 11 липня щороку як геноцид українського народу поляками під час їх злочинної окупації Західної України 1921 - 1939 років з примусовою полонізацією, пацифікаціями та концтабором виключно для українців, переважно патріотичної інтелігенції, -  Береза Картузька, а також спровокованої поляками трагедій на Волині у 1943 - 1944 роках, операціях "Буря" та особливо "Вісла" з її масовими злочинними депортаціями українців з місць їх прадавнього проживання. Нам є що закинути у вину полякам, причому значно більше, але ми пішли на примирення і прощення, одначе можемо і повинні нагадати у подібних випадках брутальних обвинувачень хто є ху насправді.

Особисто я за те, щоб Україна з Польщею дещо дистанціювались з кількох причин. Це, власне, і є мій позитивний цинізм: по-перше, нам вже без потреби отой так званий адвокат для України в Європі, яким вдало був колишній президент Польщі  пан Квасневський, за що йому ми завжди будемо вдячні. В часи міжнародної обструкції щодо президентів України Кучми, Ющенка і Януковича, нам справді потрібна була поміч і вона була з боку польського керівництва цілком доречна, але тепер, коли Петро Порошенко напряму спілкується з усіма світовими лідерами, жодної потреби в посередниках немає, особливо такого миршавого адвоката, яким є пан Ярослав Качинський, нікчемна подоба гарного брата Леха.

По-друге, і це важливо: жодного значного пожвавлення економічних стосунків поміж Україною і Польщею не простежується в будь-яких галузях, а польські інвестиції в українську економіку просто жалюгідні. Навпаки, польська економіка дуже потребує робочих рук і впершу чергу польські бізнесмени зацікавлені залучити робочу силу з України. Емігранти з Сирії, з Азії та Африки їм не до вподоби, бо з ними проблем на порядок більші, аніж з українцями. Але перепрошую: що, Україні робочі руки зайві? Так, був час рецесії, який затягнувся завдяки тим, хто зараз заполонили ефіри ЗМІ з представленням, як колишній нардеп, міністр чи ще якась колишня урядова наволоч, яка безпосередньо і довела країну Україну до злиднів та економічного убожества. Критикують, аж вищать, а що самі при владі були неміч повна, як злодії й дегенерати, - то неначе забулося?! А українське псевдо Путіна вам в рило, довбані "колишні"! Пішли зі ЗМІ і політики геть, наволоч!

Повернемось, однак, до головної теми: таким чином Польща нам не друг, а експлуататор-визискувач в плані робітничих ресурсів. Як і далеко не взірець, бо хто знається на реаліях, той свідомий причин так званого "польського економічного дива", що тримається виключно на величезних субвенціях з кишені Євросоюзу. Ми тут за 1-2 мільярда євро в кредит отримати стогнемо, а Польща за рік отримує у свій національний бюджет задурно без повернення назад ЄС понад 200-т мільярдів євро! Відчуйте різницю. І при тому всьому з Польщі емігрувало до інших країн Євросоюзу мільйони і мільйони поляків! І то переважно молодь та найпродуктивніша робоча сила середнього віку, за часту добрі фахівці. То нащо нам такі економічні реформи, які декласують країну, перетворюючи її в "парк Юрського періоду", тобто збіговисько пенсіонерів та емігрантів, як обслуги економіки для комфортного життя перших, - нащо таке убоге "економічне диво" нам?! Однозначно для Україні на часі актуальним є не тільки гасло "Геть від Москви!", але і гасло "Геть від Варшави!"

І це я не жартую.

Богдан Гордасевич

 23.07.2016

Додаткова інформація (вона особиста, тому до основного матеріалу свідомо не включена).

1. Моя сім'я по родині жінки якраз належить до жертв тої трагедії і причому саме з боку жертв, як поляків, причому загинули діти. Тобто цю тему я вивчав не просто так з цікавості, а з болем в серці. Коли ж вивчив і зрозумів хто все розпочав - я визначився і саме тому я злісний на польську сторону цього конфлікту, яка сама спровокувала і далі свідомо прирекла беззахисних людей на знищення, бо такою була політична кон'юнктура. Все повторюється знову, що і прикро, бо вкотре скористається з цього третя сторона: кожен раз, коли Росія оволодівала Україною - наступною її жертвою ставала саме Польща.

2. Одним з головних аргументів щодо тогочасних і подій на Волині у мене є запитання: Якщо українці мали бажання провести етнічну чистку цих теренів від поляків, то чому вони цього не зробили у 1941-му і не закінчили у 1942-му роках, коли були всі умови для цього? Місцева влада і поліція були переважно з українців, а німецькі війська перебували далеко на сході і заступатись за поляків гітлерівські окупанти однозначно б не стали, але все було тоді більш-менш спокійно. Чому цей спалах насилля виник саме у 1943-му? Однозначно не тому, що цього захотіли українці - однозначно!

3. Самим огидним для мене у вивченні подій Волинської трагедії було дізнатись, як напередодні у 1942-му році в гітлерівському концтаборі смерті Авшвіц (Освенціум) були закатовані до смерті наглядачами-капо з в'язнів, поляками за національністю, двоє молодших братів Провідника ОУН Степана Бандери - Василь та Олександр. Дуже і дуже підле вбивство, бо німці явно зумисно кинули арештованих Бандер до концтабору де є поляки, які люто ненавиділи Степана Бандеру, і завдяки чому німці хотіли вплинути на Провідника ОУН, щоб він заради братів погодився на співпрацю з Гітлером і тим визволив їх. Степан Бандера не пішов на зраду і пожертвував братами, що було не простим рішенням. Скажу відверто, що коли я пробував себе поставити на місце членів ОУНівського підпілля, а це була переважно молодь, то за таку підлість моє озлоблення щодо поляків було б безмежне! Кожна акція знищення поляків всіх без різниці мала б фінальною фразу: - А це вам відплата за братів Провідника.

4. Нарешті мене особисто надзвичайно злить те, що поляки принизливо першими вибачили всі злочини Німеччині за мільйони жертв, за терор і руйнування під час Другої Світової Війни, як і не мають жодних претензій стосовно Російської Федерації, як правонаступниці СРСР, що окупувала їх країну на понад пів віку та знищила поляків також неміряно, але ж ні - поляки вчепилися найслабшого на їх думку, тобто Україну. І коли? В часи агресії, анексій і війни з  Російською Федерацією. Підло? Підло! Падло після такого, поляки? Падло! Нащо нам такі псевдо-друзі? Не треба! Обійдемось якось без них! Амінь.

5:01 25.07.2016  


14%, 3 голоса

10%, 2 голоса

76%, 16 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Не приємний день

День сьогодні обіцяв буду прекрасним: я почуваю себе добре (напередодні захворіла), на вулиці купа снігу, у Жені випав сьогодні непередбачуваний вихідний і ми збирались піти погуляти (вже дуже-дуже давно не гуляли). 
Але я все зіпсувала!!!(
Зранку в мене не було настрою і всі потрапляли під руку, тому що, бачте, ми пізно прокинулись, а потрібно буду їсти приготувати, в квартирі прибратися і мені, скоріше всього, просто було лінь після прогулянки ще й домашню роботу робити. 
Женя до останнього згладжував все і намагався не зіпсувати день. В результаті у мене покращився настрій і ми навіть пішли збиратися, але потім через мене почався скандал і все переросло в довге і нікому не потрібне образливе  з'ясування відносин.
Зараз ми не розмовляємо, я дуже сильного його образила, багато болючого наговорила...
Взагалі мені дуже соромно, але я, як завжди, себе жалію і вигороджую...
Обов'язково напишу про свої почуття та самопочуття на даний час, але зараз мені потрібно підійти до Жені і вибачитися.
Не люблю сваритися - цілий день дарма проходить..((

              

mou

mou

Автосервис

Здравствуйте уважаемые клиенты! Мы предлагаем не большой спектр услуг по ремонту автомобиля, такие как: Сварка,рихтовка,покраска,обработка,обезшумка-кузова,ремонт ходовой,рулевой части,пайка бамперов,к каждому клиенту особый подход.Цены адекватные! 
Тел.0981151500,0957910311

Вовча сімейка


Павло Глазовий

Вовк женився на лисиці:
Гризлись, не мирились!
Дня такого не бувало,
Щоб не посварились!

Трохи згодом приключилось
Диво в них велике:
У лисички народилось
Поросятко дике!

Вовк лисицю заїдає -
Хоче докопатись:
"Звідкіля воно взялося?
Як це могло статись?"

" А це - ти,  - лисиця каже,
Сам же й постправся::
Називав мене свинею,
То свого й діждався!"

Намотай собі навуса,
Якщо маєш жінку:
Не сварися з нею часто,
Бо підсуне свинку!

Страницы:
1
2
предыдущая
следующая