12 марта 2019 16:14

4 березня у Луцьку у Волинському краєзнавчому музеї відкривається виставка живопису «Тарасова доля» заслуженого художника України Леоніда Литвина, приурочена до 205-ої річниці від дня народження Тараса Шевченка.
 Леонід Литвин – відомий український художник, який працює в галузі станкового та монументального живопису. На творчому рахунку митця близько півсотні всеукраїнських та обласних виставок, а також понад 20 персональних.

 Художник працює в жанрах пейзажу, натюрморту, портрету, тематичної картини. У його роботах постають давня та новітня історія України, її яскраві особистості, фольклор і народні традиції українців («Давня Русь», 1972; «Не здамося», 1975; «Свято Івана Купала», 1976; «Вертеп у Луцьку», 1996; «Бандуристка Леся», 2012; «Свято», 2012; «За Україну», 2014; «В зоні АТО», 2014; «Пам’яті героїв Нового Загорова», 2018). Провідною для митця є козацька тема («Запорожці», 1973; «Предки», 1985; «Козацька пісня», 2004; «Битва під Берестечком», 2004; «Гетьмана малює», 2008; «Гайдамаки», 2011).

 Особливе місце в творчості художника займає Шевченківська тема. Впродовж 2014–2016 років Литвином створено серію «Тарасова доля» із 10 картин («Портрет великого кобзаря Шевченка», 2014; «Мені 13 минало», 2015; «Шевченко в Літньому саду», 2015; «Шевченко і Брюлов», 2016; «Шевченко малює Почаївську Лавру», 2015; «Шевченко на Волині», 2016; «Шевченко малює», 2014; «Шевченко на засланні», 2014; «Шевченко на Аралі», 2015; «Шевченко в морській експедиції», 2015).

 Тематична виставка «Тарасова доля» представляє 22 роботи художника – серію Шевченкіани (твори до біографії Великого Кобзаря, ілюстрації до його поетичних творів та пейзажі з натури, пов’язані з Шевченківськими місцями) та художній цикл історичних картин Литвина. Виставку доповнюють друковані джерела про художника – каталоги, буклети, журнали і т.ін.

5 березня о 17:30 та 19:30 у Львові у національному драматичному театрі ім. Марії Заньковецької пройде концерт, присвячений 70-річчю українського композитора, виконавця та поета Володимира Івасюка.

Івасюк – один з основоположників української естрадної музики. Автор 107 пісень, 53 інструментальних творів, музики до кількох спектаклів. Найбільш відомими композиціями автора є «Червона рута» та «Водограй», які свого часу виконував ансамбль «Смерічка».

 18 травня 1979 його було знайдено повішеним у Брюховицькому лісі під Львовом. Офіційна версія — самогубство — підлягала сумніву громадськості як 1979, так і тепер. Відповідно до неофіційної версії, смерть Івасюка була вбивством, виконаним КГБ за наказом вищого керівництва СРСР.

 Володимир Івасюк говорив: «Кожним твором починай новий етап, якісно вищий у своїй роботі. Виражай себе врешті-решт на повну силу, адже людські серця завоюєш тільки оригінальним твором із вагомим змістом і яскравою формою».

 У концерті візьмуть участь хор, струнний оркестр та рок-бенд Державної заслуженої академічної хорової капели «Трембіта».

 Солісти: Оксана Муха, Ірина Доля, Олег Лановий, Вікторія Ященко, Ольга Верхоляк.

Диригент — Микола Кулик. Оброка та аранжування творів Романа Мельника та Миколи Кулика.

9 березня у Львові у Львівській національній філармонії пройде концерт «ШЕВЧЕНКО REVOLUTION», покликаний відкрити у постаті культового українського поета нашого сучасника. На концерті звучатимуть вірші Шевченка у класичних та сучасних аранжуваннях.
 У заході візьмуть участь Хорова капела «Дударик», академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії , "Rock Orchestra" та солісти Львівської опери: Тетяна Вахновська, Тарас Різняк, Софія Соловій, Назар Омельчук та інші.

 Автор ідеї та аранжувань – Дмитро Кацал.

 Дата початку «ШЕВЧЕНКО REVOLUTION - 16:00 та 18:30 год.

9 березня у Національній філармонії у Києві відбудеться концерт «Світе тихий, краю милий, моя Україно…», присвячений 205-й річниці від дня народження Тараса  Шевченка.

 Музичні твори на вірші Тараса Шевченка виконає Національна заслужена капела бандуристів України імені Майбороди (художній керівник і головний диригент – Юрій Курач).

 Історія цього колективу пов’язана із виникненням «Кобзарського хору», заснованого в Києві 1918 року відомим бандуристом Василем Ємцем за фінансової підтримки Гетьмана Павла Скоропадського. Це був перший мистецький професійний колектив в Україні, з якого й бере початок новітня традиція у бандурному мистецтві гуртовий професійний спів зрячих артистів у супроводі бандур.

 У 2018 році Національна заслужена капела бандуристів України імені Майбороди відсвяткувала свій сторічний ювілей.

Журі міжнародної премії Sony World Photography Awards 2017 оголосили результати Національного конкурсу від України у середу, 29 березня. Про це повідомляється на сайті премії.

Зазначається, що перше місце посіла робота фотографа Зані Аркадіної Постійний порядок.

Фіналістами Національного конкурсу від України також стали: Юлія Шашина з роботою Почуття дуалізму та Богдан Ємець з роботою Викладач скульптури в майстерні.

Зані Аркадіна народилася в Україні, зараз живе і працює у Франкфурті-на-Майні (Німеччина). Займається малюнком і скульптурою, однак високо цінує фотографію і любить поєднувати різні напрямки творчості

Постійний порядок – це демонстрація різноманітності форм природи і людини як її частини, сучасна версія традиційного натюрморту, в якій одночасно показана перемога над ефемерністю і краса буття.

Sony World Photography Awards 2017 – найбільший конкурс фотографії в світі. Національний конкурс – це глобальна номінація, в якій можуть взяти участь усі фотографи, які надіслали свої роботи на Sony World Photography Awards 2017, незалежно від того, на який конкурс вони відправили заявку. Його мета – відзначити найкращих фотографів у кожній з 65 країн.

Роботи переможців будуть показані разом з фотографіями, які увійшли в шорт-лист на виставці Sony World Photography Awards & Martin Parr – 2017, яка буде проходити в Лондоні з 21 квітня до 7 травня, також їх опублікують у щорічній книзі переможців.

Раніше всесвітня організація Sony World Photography Awards назвала найкращі фотографії2016 року, які були зроблені приватними фотографами з усієї планети.

У 2019-му фотографія відзначає 180-ту річницю. Коли в січні 1839-го Франсуа Арагон зробив доповідь у Парижі про відкриття Луї Даґером світлопису, Тарасові Шевченку було 24 роки...

 Якщо уважно перечитати «Щоденник» Тараса Григоровича, його листи та спомини, впадає у вічі одна ще не зовсім досліджена сторінка в його житті: постійна дотичність Кобзаря до світлопису. Адже дагеротипія, а пізніше й фотографія розвивалися в Петербурзі на очах у молодого поета.

 Задля такого висновку біографія Кобзаря налічує достатньо неспростовних фактів. Але спочатку треба відтворити головні історичні віхи з життя Тараса Шевченка. Почнемо, мабуть, із 1838-го, коли в Санкт-Петербурзі 24-річного юнака, кріпака поміщика Енгельгарда друзі викупили з кріпацтва. До публічного проголошення епохи світлопису залишався ще цілий рік. І цей рік аж до 1845-го Тарас навчався в Академії мистецтв у майстерні Карла Брюллова. Юнак поглинав книжки з мистецтва, всесвітньої історії, слухав лекції з анатомії, фізіології, часто бував у театрах і музеях.

У той час у столиці Російської імперії бурхливо розвивався новий напрям мистецтва — дагеротипія — первісний вид світлопису на металевих пластинах, вкритих сріблом. Першими, ясна річ, ознайомили петербуржців із дивами світлопису іноземні фотомайстри, а вже з 1843 року в місті стали з’являтися фотоательє місцевих фотографів. Серед майбутніх майстрів пензля з найближчого оточення Тараса в академії одразу з’явилися палкі шанувальники нового напряму відтворення дійсності. Це передусім двоє студентів-живописців, друзів Шевченка по майстерні Брюллова: українець Іван Гудовський та швейцарський підданий Генріх Деньєр. Деньєр відкрив одне з перших фотоательє в Санкт-Петербурзі у 1849-му, ще навіть не закінчивши навчання в академії, а Гудовський того самого року започаткував фотографію в Києві, у кам’яниці на Великій Васильківській.

 Як і більшість тогочасних майстрів живопису, Тарас Шевченко одразу ж викреслив світлопис з усіх творчих видів мистецтв, залишивши за ним тільки функцію копіювання. Причому цю «фізико-хімічну» властивість «нерукотворного» копіювання сам Кобзар залюбки використовував упродовж усього життя. Ось що писав Тарас у листі до свого товариша поляка Броніслава Залеського влітку 1855 року із заслання: «Очень не рад, что ты занимаешься теперь фотографиею, она у тебя много время отнимает теперь, а после, я боюся, ты увлечешься ею, когда покажутся удовлетворительные результаты. Это дело химии и физики, пускай Михайло (Цезік. — Ред.) и занимается ими, а тебе это как художнику повредит. Фотография как ни обольстительна, а все-таки она не заключает возвышенного прекрасного искусства».

Наступна зустріч Тараса Григоровича з фотосправою відбулася вже в засланні, в Оренбурзькій губернії. Але навіть там, «на задвірках імперії», світлопис став поширюватися з вражаючою швидкістю. Тарас не тільки був свідком народження нової течії у світлописі — фотоаматорства, а навіть посприяв його розвитку. Річ у тім, що і в Оренбурзі, і на півострові Мангишлак — у військовому укріпленні Новопетрівське — друзями Кобзаря ставали люди, безмежно закохані в цей новий напрям мистецтва. Прибувши до Оренбурга, Тарас Шевченко, який під час заслання постійно хворів, невдовзі познайомився з місцевим аптекарем Михайлом Гнатовичем Цезіком, мабуть, першим фотоаматором того краю. Пізніше Цезік залюбки допомагав поетові в засланні, виконуючи фотокопії його малюнків та пересилаючи його листи з Новопетрівської фортеці.

Звісно, весь вільний час аптекар присвячував своєму новому хобі. Вивчав апарат, знімав офіцерів, фасував хімікати, готував розчини, друкував відбитки, постійно говорив лише про «світлописаніє» та мріяв про нові лінзи. Демонструючи всім свої «досягнення», Цезік заклав непереборну жагу до цієї справи в ще одного з офіцерів — ад’ютанта командира Оренбурзького корпусу Іраклія Ускова. Це був простий і добрий чоловік родом із запорозьких вільних козаків. Фотографія в той час тільки з’явилася в Оренбурзі, і новий командир корпусу генерал Перовський часто отримував світлини із самого Петербурга. Таким чином, його ад’ютант бачив не тільки перші фотоспроби початківця Цезіка, а й роботи найкращих фотографів столиці. Мабуть, це й відіграло свою вирішальну роль. Цілих чотири роки Усков цілеспрямовано наближався до омріяної мети й тільки у 1857-му став щасливим володарем фотокамери. Придбати її йому допоміг Тарас Шевченко через своїх друзів у Петербурзі.

 Після Оренбурга капітан Іраклій Усков був призначений командиром цього крайнього форпосту імперії, а Тарас за черговим доносом переведений туди «на перевиховання»... Важко навіть уявити, як склалася б солдатська доля Шевченка, якби комендантом укріплення був призначений хтось інший. Ось що писала у своїх споминах про Кобзаря старша донька Іраклія Олександровича Наталя: «Батько був завзятий аматор-фотограф і фотографував аж до смерти, коли вже був на відставці. Тарас Григорович, здається, через своїх столичних знайомих виписував приладдя для фотографування моєму батькові. Навряд чи він міг виписувати для себе. Фотографічне приладдя коштувало тоді дуже дорого, а засланець Шевченко не був багатий. Може, він допомагав батькові фотографувати ці краєвиди. Батько й Шевченко були великі приятелі. Мені відомо, що батько й Тарас Григорович садили при форті садка, допомагаючи один одному».

Нині чотири світлини першого українського фотоаматора Ускова, датовані 1857–1865 роками, прикрашають експозицію Національного музею Тараса Шевченка. Дружина Ускова Агафія все своє життя дбайливо зберігала для нащадків як дописи і малюнки поета, так і ці «новопетрівські» світлини свого чоловіка... В інтернеті я випадково дізнався про те, що молодша донька Ускових Надія за заповітом матері повернула роботи та речі поета в Україну. А трохи пізніше в матеріалах про створення у 1920-х роках у тодішній столиці УСРР Харкові Інституту Т. Г. Шевченка натрапив на цікаві подробиці. Виявляється, «у 1929 році за 3000 рублів харківський інститут Т. Г. Шевченка купив у Надії Ускової-Смоляк (молодшої доньки Ускових) разом з іншими раритетами п’ятнадцять (!) світлин її батька Іраклія Олександровича». Мало який фотографічний музей Європи має у своїх архівах таку кількість безцінних фотодокументів одного автора, датованих 1857–1865 роками...

Коли торік я розповів цю історію Дмитрові Стусу, директорові Національного музею Тараса Шевченка в Києві, він одразу загорівся ідеєю розшукати світлини й зробити із цього вагомий проект-відкриття. Вже через три місяці разом із науковим співробітником Олексієм Дубровим ми, затамувавши подих, роздивлялися безцінні фотовідбитки Ускова, яким щонайменше 160 років. Обережно перегортаючи пожовклі світлини коменданта фортеці, друковані на тонкому альбуміновому папері, ми достеменно пересвідчилися в наявності справжнього історичного документального артефакту — 15 старовинних фотографій, датованих 50-ми роками позаминулого століття. Усі сюжети цих зйомок розповідають про місце служби поета на півострові Мангишлак (Новопетрівське укріплення). І, на жаль, майже всі вони потребують реставрації. Але головне те, що знайдені світлини засвідчують дві нові тези в українській шевченкіані. По перше, повертають суспільству ім’я одного з перших українських фотоаматорів Іраклія Ускова, а по друге, стверджують факт конкретної участі в цьому Тараса Григоровича Шевченка. Наведу лише одну цитату з листа засудженого Шевченка до свого приятеля Михайла Лазаревського в Петербург у червні 1857 року: «...побывай ты с человеком, практически и хорошо знающим фотографическое дело, побывай с таким человеком у г. Чернягина по означенному адресу. И выберите, по крайней мере освидетельствуйте, выписываемую И[раклием] А[лександровичем] камеру для фотографии с прибором, в особенности обратите внимание на объективы Фогтлендера. Деньги ему, г. Чернягину, посылаются с этой же почтою».

 Мов блискавкою, мене ошелешив суто фотографічний вислів у дописі поета «об’єктиви Фогтлендера», яким і нині оперують тільки затяті професійники. Адже й сьогодні фотокамери Leica, Sony, Samsung використовують ті лінзи. Виявляється, ця австрійська фірма оптики та фотознаряддя не тільки була відома 162 роки тому — її назву промовляв і шанував сам Тарас.

...Як бачимо, завдяки сплетінню цих двох доль — поета-вільнодумця Тараса та нащадка запорозького козацтва Іраклія Ускова — до нас дійшли найстаріші аматорські світлини в історії України. Уже відомо, що в жовтні цього року Національний музей Тараса Шевченка, анонсуючи нові сторінки з життя Кобзаря, запросить громаду Києва на виставку світлин, які «ховалися» в його фондах майже сторіччя. Ці 15 знайдених старовинних фотографій, я певен, спонукають багатьох українських музейників до нових пошуків та відкриття в царині вітчизняного світлопису.