хочу сюди!
 

Юля

39 років, скорпіон, познайомиться з хлопцем у віці 35-45 років

Замітки з міткою «вшанування»

Наближаються Шевченківські дні


Наближаються Шевченківські дні, коли в Україні відзначають майже одночасно роковини народження і смерті нашого Великого Кобзаря - Тараса Шевченка.
Важко передбачити, яким стане цьогорічне вшанування 207-ї річниці дня народження поета 9 березня (1814 рік) та 160-ту річницю його смерті 10-го березня (1861 рік), проте дуже сподіваюся, що то буде аналогічно до видатного ювілею 150-річчя народження Лесі Українки, що пройшов у лютому цього року майже непомітно. За що щиро дякую владі і всім притягнутим до неї. Справді я щиро дякую, тому що немає нічого гіршого, коли вшановують справді видатну особистість різноманітні суки і падлюки.
Давно на ту тему сперечаюся, коли різні патріоти вимагають масовості урочистих заходів, бо навіщо зганяти байдужих - вони тільки ще більше злості наберуть на українські національні святині і що в тому доброго? Значно краще, якщо 10 або 100 чоловік на всю багатомільйону масу населення України тихо і щиро вшанують того, хто їм дорогий як сакральна святиня. Бо оте показове - кому воно потрібне нарочито і бездушно? Пригадуєте, як урочистий великий вінок відповів Януковичу по писку, бо ж його батько служив німцям у поліцаях, а він до могили "Невідомого солдата" приперся з отою московською примарою.
З іншого боку я розумію, що певні урочисті заходи мають місце бути і нехай будуть - воно не зайве, але для мене головним є ставлення пересічного українця, бо колись в усіх сільських хатах за звичай був портрет Тараса Шевченка і його "Кобзар", а зараз то стало унікальним явищем і в місті, і в селі. Чому? Бо навіщо? Всі є патріоти, але дуже і дуже втаємничені...
Одним словом: Будьмо! Нащо довго говорити і когось на щось припрошати? Хто на що гаразд - те і витворить. Про себе скажу наступне: не люблю надмірностей в усьому, а тому є можливість - приймаю участь в спільних заходах, а ні - то якось сам вшановую людей чи події, які мені вагомі своєю сакральністю. Всі свої зустрічі я призначаю виключно коло пам'ятника Тарасу Шевченку, або просто підходжу до нього, коли є поряд. Є можливість - кладу квіти незалежно від дат, а просто так. Якщо 10-го березня не можу поставити лампадки коло самого пам'ятника Тарасу Шевченку, то ставлю її у вікні свого дому. Щось пишу сам про подію. Роблю перепости, або поширюю цікаву інформацію, як ось сьогодні привертаю увагу до дуже цінної, на мій погляд, книги "Життя Тараса Шевченка" Павла Зайцева. Подаю анотацію до книги, де все головне сказано. Шукайте і читайте.
Богдан Гордасевич
15:43 04.03.2021

Тарасу Шевченку - 206-ть!

Квіти моєму Шевченкові: з нагоди дня народження Тараса Шевченка
09 березня 2020 о 06:00
day.kyiv.ua

Україна, ще сама не відаючи, стала іншою, відколи Господь приклав Свої Руки до чола і серця немовляті  в убогій сільській хатині, серед  полів і дібров, лук і ставків. Ми, живі, й мертві, й ненароджені українці – стали назавжди Родиною Тараса Шевченка.

Самим своїм народженням Шевченко з’єднав Україну: батькова лінія – спадкові козаки-запорожці, мамина – бойки з Прикарпаття.

Малим Тарас  ледь не загубився, шукаючи «залізні стовпи, що підпирають  небо».  Світ вбирав його допитливі оченята і змушував зачудовано завмирати перед своїм огромом і розмаїттям.

Він спішив жити, всотуючи в себе знання і натхнення. Восьмирічним, навчаючись у кирилівського дяка, обрав собі для читання  Григорія Сковороду.

З глибин серця, ридма любив два жіночі імені – Катерина, Оксана. За один рік лишився без обох Катерин – найлюбіших, найдорожчих. У лютому 1823р. вийшла заміж до іншого села старша сестра Катруся, яка винянчила малого Тараса. Плекав надію, що бачитиме сестричку бодай вряди-годи.  На початку вересня  пішла у засвіти  матуся Катерина. «Там матір добрую мою Ще молодую у могилу нужда та праця положила», — напише через багато років.

Не даючи собі ради з дітьми, мало не за місяць батько одружився з удовою. Тітка (жодного разу не назвав її мамою) зненавиділа зведенят, надто Тараса, гнобила його всіляко, тож хлопчик волів більше бути коло батька, ходив із ним чумакувати. Вже наслухався тих дивовижних  чумацьких оповідок – аж снилося йому під зоряно-оксамитовим  небом  – і про вісім Січей: Томаківську, Базавлуцьку, Микитинську, Чортомлицьку, Кам'янську, Олешківську, Нову і Задунайську, і про приснопам ‘ятну  славу козацьку за  Сагайдачного та Сірка,  і про  руйнування Січі 1775 року за наказом імператриці Катерини II…

2 квітня 1825р. Тарас  осиротів зовсім. Батько помер на панщині. Мачуха забрала своїх дітей і повернулася до Моринців.  Треба було йти у найми, аби вижити. Але Тарас  хотів учитися. Будь-що, за будь-яку ціну – сирота без шеляга, без опіки і розради – Тарас ХОТІВ УЧИТИСЯ! Звідки воно взялося в тієї бідної сільської дитини, яка нічого не знала, крім злиднів та нескінченної роботи, — оте незбориме прагнення ЗНАТИ? Господь приклав руки до чола і  серця…

Носив воду, палив грубу, одчитував над небіжчиками – ладен був усе робити, аби дяк Рубан, потім — дяк Богорський — не відтрутили від письма та читання, бо платити не було чим. Ще не знав, що поет, лише нестерпно прагнув малювати. Ходив від села до села, шукаючи навчителя. Прислужував дякам-малярам не за гроші – за науку.

Була дівчинка Оксана Коваленко. Друге ім’я, що при самісінькому серці. Подружечка дитинства, перше кохання, маленька кріпачка, так само сирота.

…Ми вкупочці колись росли,

Маленькими собі любились.

А матері на нас дивились

Та говорили, що колись

Одружимо їх. Не вгадали.

Старі зараннє повмирали,

А ми малими розійшлись

Та вже й не сходились ніколи…

Пізньої осені 1841 року, в холодному, непривітному Санкт-Петербурзі він напише присвяту до поеми «Мар’яна-черниця”: «Оксані К…ко. На пам'ять того, що давно минуло».

…Чи правда, Оксано? чужа чорнобрива!

І ти не згадаєш того сироту,

Що в сірій свитині, бувало, щасливий,

Як побачить диво — твою красоту.

Кого ти без мови, без слова навчила

Очима, душею, серцем розмовлять.

З ким ти усміхалась, плакала, журилась,

Кому ти любила Петруся співать.

І ти не згадаєш. Оксано! Оксано!

А я й досі плачу, і досі журюсь…

Якимся побитом потрапив козачкувати у покоях Вільшанського маєтку пана Енгельгардта. Навесні 1829-го той забрав хлопчика з собою до Вільно. Дорогою до Литви Енгельгардт завітав до родичів – поміщиків Браницьких, які мешкали в Білій Церкві. При собі тримав великий почт, у тому числі – козачків. Тарас  пережив справжнє потрясіння, побачивши парк Браницьких «Олександрія»: хлопчикові бачилося, що то Господь спустив рай небесний на землю. Губився в тому раю й плакав од невимовного щастя. Гай-гай, як рідко доведеться йому на життєвій ниві збирати колоски правдивого щастя й душевного спокою!..

У Вільно Тарас вивчив польську мову, потайки перемальовував картини у палаці. Одного разу пан застав Тараса за цим заняттям, і пильне око поціновувача уздріло неабиякий талант. Віддав у Санкт-Петербурзі хлопця  до артілі декоратора Ширяєва. У  Шевченковій долі з’явилися  Сошенко, Брюллов, Жуковський, Венеціанов, Григорович, Мокрицький.

А потім Карл Брюллов написав портрет Василя Жуковського, який розіграли в лотерею, і виручені гроші пішли на викуп Тараса з кріпацтва. 22 квітня 1838 року до Шевченка прийшла омріяна воля.

Він не може надихатися незнаним дотепер відчуттям свободи, навчається  в Академії мистецтв, вчить французьку, пише вірші. 1840 року виходить друком «Кобзар» — вісім творів: «Думи мої», «Катерина», «Тополя», «Перебендя», «Думка», «До Основ’яненка», «Тарасова ніч», «Іван Підкова».

Далі буде Україна, подорожі безкраїми рідними просторами, щирі розмови, — часи, коли писалося, співалося, дихалося так дивовижно-щасливо, як, може, вже ніколи не буде. Знайомство з Миколою Костомаровим, Кирило-Мефодіївське братство. Він знав, що Слово може підняти людину з колін і повести на переможну битву за Волю. Тому й писав  і читав побратимам ті вірші-заклики, вірші – викриття. Вірші, про які стукач доповів охранці, й за які 1847р. Тараса було заарештовано…

Я не стану переповідати Шевченкову біографію – її написали і виклали тисячі людей.  Його творчість ретельно вивчали, вивчають і вивчатимуть  численні дослідники. Про неї пишуть і писатимуть реферати, магістерки, кандидатські й докторські дисертації.  Творчістю Шевченка  займається ціла окрема наука – шевченкознавство — що має цілу низку напрямів:  біографічний, бібліографічний, літературознавчий, мовознавчий, лексикографічний, мистецтвознавчий, естетичний, психологічний, педагогічний, релігійно-етичний, текстологічний, філософський…

Але всі книги про  Поета, всі дослідження та розвідки, присвячені його творчості, гадаю, відсувають лише на кілька порухів завісу тієї магічної таїни, яка огортає Всесвіт Тараса Шевченка.

Мав академічні знання в різних галузях (до речі, 1860р. Шевченко отримав звання академіка Російської  Академії мистецтв). Його магнетизм причаровував жінок , у нього закохувалися , за ним тужили  прекрасні, шляхетні пані й панни. А він волів тихого куточка в рідній Україні, поруч із простою, милою, люблячою дружиною. Доля не дала йому нехитрого родинного щастя  — може, боялася,  що щастя завадить творчості…

Тарас Шевченко помер 10 березня 1861 року в Санкт-Петербурзі. У середині лютого написав один зі своїх останніх шедеврів – «Чи не покинуть нам, небого…». Той самий, крізь рядки якого проступає  Шевченкова постать  уже ніби з далекого обрію, з порога того – суто Шевченкового — Всесвіту, що Поет залишить нам, допоки України, Дніпра та  Сонця:

Чи не покинуть нам, небого,

Моя сусідонько убога,

Вірші нікчемні віршувать,

Та заходиться риштувать

Вози в далекую дорогу,

На той світ, друже мій, до Бога,

Почимчикуєм спочивать…

Коли його труну, вкриту червоною козацькою китайкою,  несли до Смоленського  цвинтаря, ішов мокрий сніг. Китайка поволі намокала і з червоної ставала чорною. Над чорною китайкою хилилося чуже опасисте небо. Раптом долинув вітер – свіжий, несподіваний, нетутешній. Хтось тихо проказав: «З України…»

8 травня домовина вирушила додому, до України. На руках друзів і всіх,хто любив Тараса – через увесь Петербург,  до  залізничного вокзалу. Потягом – до Москви. Далі – Серпухов, Тула, Орел… Україна: Глухів, Батурин, Ніжин… Бровари… Київ. Перед ланцюговим мостом студенти Свято-Володимирського університету впряглися у воза і везли труну до Церкви Різдва Христового. Сотні тисяч людей проводжали  Поета в останню дорогу. Так, наче вся його Україна… 22 травня Тараса Шевченка поховали на Чернечій горі в Каневі — як він того хотів:

Щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі

Було видно, було чути, як реве ревучий.

Поет помер у 47 років, молодим, як на нинішній часовідлік . Та лише зовсім нещодавно перед нами постав образ молодого Тараса Шевченка.

З радянських часів (а радянська влада завжди воювала проти Шевченка) його прийнято було зображувати таким собі старим похмурим дядьком із зажуреними вусами, в кожусі та шапці-бирці.  Розповідають, що коли було вирішено встановити пам’ятник Шевченку  в Києві, скульптор Матвій Манізер та його учень  Леонід Молодожанин відтворили проект у вигляді гордої  Тарасової постави, що ніби лине вперед, а під поетовою постаттю розташували фігури  з «Гайдамаків». Проект приїхали дивитися Каганович і Хрущов.  Почалося щось неймовірне: Каганович репетував, що такий Шевченко надихає українців  на повстання проти радянської влади, й вимагав суттєво змінити композицію.  В підсумку «гайдамаків» прибрали зовсім, залишився тільки  Шевченко: похнюплений, із руками за спиною та ще й із якоюсь купою одягу під пахвою.  В такому вигляді від 1939р. ми бачимо Шевченка у центрі столиці.

За кордоном Шевченко був справжнім: у Вашингтоні, наприклад, 1964р. встановлено пам’ятник молодому, рвійному, елегантно вбраному Шевченкові.

У новіші часи молодий Шевченко з’явився і в Україні: прекрасний пам’ятник юному Шевченку відкрили 1982р. у Звенигородці на Черкащині (автори П.Остапенко та П.Кальницький).

На в’їзді до села Шевченкове — ніжний пам’ятник «Я пас ягнята за селом», де майбутній поет постає підлітком. Кілька разів негідники паплюжили пам’ятник.  Іншу чудову роботу -  «Тарас малює», також у с.Шевченковому – просто вкрали. Бач, заважає й нині Тарас Григорович…

Шевченко прийшов до мене у ранньому моєму дитинстві. Зима облягла зусібіч  маленьке село Оріхівку, знадвору лютує хвища, а в хаті тепло від груби, блимає гасова лампа, і моя бабуся Ганна Назарівна  читає «Катерину». Вона читає пошепки, і великі сльози скочуються  з її карих очей, і в них відбивається  тьмяне  примарне світло…

А якось у село привезли кіно, у сусідському дворі напнули екран і показували «Наймичку». Коли Ганна (неповторна Віра Донська-Присяжнюк), помираючи, промовляє до Марка: «Прости мене, мій синочку! Я... я твоя мати», — наші сільські тітки аж голосили…

І ще одненький спогад: у нашій хаті за столом сидять друзі мого діда Санька -  дід Антон і дід Альошка. Вони співають «Реве та стогне Дніпр широкий». Коли беруть верхи, шибки дрібно дзеленчать, наче дивний, нетутешній супровід…

Дитячу любов до Шевченка не вбили в мені ані радянська школа, ні зневажливий насміх луганських землячків, ні згодом — примітивне ідолотворення. Коли нинішні  владці  траскають із себе шевченколюбів — не знаючи до пуття, а так —  «на потребу часові», — я люблю Шевченка ще дужче, щоб своєю любов’ю захистити його від багатоликої лукавої облуди.

Він мій, Шевченко. І ваш, і нас усіх. Бо він там, у райських своїх луках та левадах, просить Господа за Україну і єднає нас – свою Родину — довкола себе.

Олена Бондаренко,

Люди витримали та не витримав бетон: героїчні 242 дні ДАП

242 дні оборони ДАПу: в Україні вшановують загиблих «кіборгів» – фоторепортаж
20 січня 2020, 19:30

20 січня у Києві пройшла церемонія вшанування пам'яті загиблих оборонців Донецького аеропорту, яких за незламність супротивники назвали «кіборгами». Церемонія відбулася біля Пам’ятного дзвона, що на території Міністерства оборони України, за участю рідних та близьких загиблих, а також вищого військового та політичного керівництва України. Поминальні дзвони звучали біля меморіалу, де щоденно вшановують пам'ять військовослужбовців, які загинули за свободу, незалежність і територіальну цілісність України.

Бої за Донецький аеропорт тривали з 26 травня 2014 року до 21 січня 2015 року і закінчилися після повного руйнування обох терміналів і диспетчерської вежі аеропорту.
23 січня із території аеропорту останнім вийшов старший сержант, командир відділення 81-ї ОАРМб Максим Ридзанич зі своїми бійцями, які утримували позицію «Пожарка» у пожежній частині аеропорту. Тому, багато учасників боїв і дослідників оборонної епопеї, подовжують тривалість оборони ДАПу до 244 днів.

Оборона ДАП тривала 242 дні – з 26 травня 2014 року до пізнього вечера 20 січня 2015 року, коли остаточно обвалилося підірване вдруге російськими гібридними силами перекриття терміналу. Останнім із території ДАПу 23 січня 2015 року вийшов із побратимами ротний Максим Ридзанич. За даними Генштабу, за час оборони ДАПу загинув 101 військовий, 440 були поранені, 9 бійців зникли безвісти. Окрім підрозділів ЗСУ, в обороні Донецького аеропорту брали участь добровольці «Правого сектору», «Карпатської січі» та інших формувань. Серед наймолодших загиблих добровольці Святослав Горбенко та Сергій Табала
1

Оборона ДАП тривала 242 дні – з 26 травня 2014 року до пізнього вечера 20 січня 2015 року, коли остаточно обвалилося підірване вдруге російськими гібридними силами перекриття терміналу. Останнім із території ДАПу 23 січня 2015 року вийшов із побратимами ротний Максим Ридзанич. За даними Генштабу, за час оборони ДАПу загинув 101 військовий, 440 були поранені, 9 бійців зникли безвісти. Окрім підрозділів ЗСУ, в обороні Донецького аеропорту брали участь добровольці «Правого сектору», «Карпатської січі» та інших формувань. Серед наймолодших загиблих добровольці Святослав Горбенко та Сергій Табала

У Донецькому аеропорту та селищі Піски впродовж цього періоду воювали спецпризначенці 3-го окремого полку, добровольці ДУК ПС,  бійці 79-ї,72-ї, 80-ї, 81-ї, 95-ї окремих аеромобільних та 93-ї окремої механізованої бригад, 57-ї окремої мотопіхотної бригади, 90-го окремого аеромобільного та 74-го окремого розвідувального батальйонів, бійці загону «Дикі качки», полку «Дніпро-1», «Карпатської Січі», та інші
2

У Донецькому аеропорту та селищі Піски впродовж цього періоду воювали спецпризначенці 3-го окремого полку, добровольці ДУК ПС,  бійці 79-ї,72-ї, 80-ї, 81-ї, 95-ї окремих аеромобільних та 93-ї окремої механізованої бригад, 57-ї окремої мотопіхотної бригади, 90-го окремого аеромобільного та 74-го окремого розвідувального батальйонів, бійці загону «Дикі качки», полку «Дніпро-1», «Карпатської Січі», та інші

В центрі – матір, сестра та батько загиблого під час оборони ДАПу  Героя України Івана Зубкова (позивний «Краб») із містечка Деражня на Хмельниччині. 
3

В центрі – матір, сестра та батько загиблого під час оборони ДАПу  Героя України Івана Зубкова (позивний «Краб») із містечка Деражня на Хмельниччині. 

Пам’ять кожного захисника вшанували ударом у дзвін і залпом Почесної варти
4

Пам’ять кожного захисника вшанували ударом у дзвін і залпом Почесної варти

Один удар – одне прізвище
5

Один удар – одне прізвище

У церемонії вшанування пам'яті загиблих оборонців ДАПу брали участь президент України, міністр оборони, начальник Генерального штабу ЗСУ , родичі та близькі загиблих воїнів, військові
6

У церемонії вшанування пам'яті загиблих оборонців ДАПу брали участь президент України, міністр оборони, начальник Генерального штабу ЗСУ , родичі та близькі загиблих воїнів, військові

Буковинка Віра Кушнір тримає світлину свого сина  – десантника 9-ї роти, 3-го батальйону, 80-ї ОДШб, оборонця ДАПу Юрія Кушніра, який загинув від осколкового поранення в голову
7

Буковинка Віра Кушнір тримає світлину свого сина  – десантника 9-ї роти, 3-го батальйону, 80-ї ОДШб, оборонця ДАПу Юрія Кушніра, який загинув від осколкового поранення в голову

Відзначели 107-му річницю Василя Кука - останнього очільника УПА

На Львівщині вшанували пам’ять останнього головнокомандувача УПА Василя Кука

14 січня 2020р, Новини. Департамент внутрішньої та інформаційної політики, Прес-служба ОДА

У вівторок, 14 січня, у смт Красне Буського району вшанували пам’ять останнього головнокомандувача УПА Василя Кука.

Відтак, присутні спільно виконали Державний Гімн України, а також поклали квіти та запалені лампадки до могили головнокомандувача та до Меморіалу борцям за волю України.

Опісля, усі учасники заходу спільно помолилися.

Довідково:

Василь Кук народився 11 січня 1913 року в м. Красне Золочівського повіту (нині Буського району Львівської області). У 1932 році закінчив Золочівську українську гімназію і вступив на юридично-економічний факультет Люблінського католицького університету.

З 1929 р. по 1934р. – член юнацтва ОУН, провідник юнацтва Золочівського повіту, провідник Золочівської повітської екзекутиви ОУН.

З 1934р. по 1936р. перебував у в’язниці (Золочів, Радом). У 1937р. на нелегальному становищі працював інструктором – вихователем робітничих і ремісничих кадрів ОУН м.Львова; організатором і провідником підпільної друкарні Краєвої екзекутиви ОУН (с.Угринів, Підгаєцького повіту); інструктором підпільних кадрів ОУН. З 1939 р. – оргреферент, член Проводу ОУН, член військового штабу ОУН, член Головного штабу УПА, провідник Проводу ОУН на Південно – східних українських землях, командир УПА – Південь, заступник головного командира УПА.
З 1950р. – голова Проводу ОУН, головний командир УПА, генеральний секретар УГВР, а з 1952р. – генерал – хорунжий УПА.

Впродовж життя Василь Кук видав та зібрав чимало цінних книг, серед них – історична, мистецька література, українська та зарубіжна класика, літературознавство. Він є автором багатьох наукових статей. Серед найвідоміших його праць «Пашні Буряки» (підручник з конспірації ОУН), «Колгоспне рабство» (аналітичний огляд функціонування колгоспної системи в Україні), цикл нарисів про життя Артема Веделя – відомого українського композитора, біографічні нариси про Степана Бандеру, Романа Шухевича, фундаментальний збірник документів «Українське державотворення. Акт 30-го червня 1941 року”. Частина його книжкової спадщини знайшла гідне місце в краєзнавчому музеї Красного та Красненській селищній книгозбірні.

До останнього подиху свого життя Василь Кук боровся за незалежність України, вів активну громадську діяльність, спрямовану на відновлення історичної справедливості. Помер 9 вересня 2007 року. Останнє місце спочинку, за заповітом, знайшов він у рідному селищі Красне. У 2010 році на могилі Василя Кука встановлено символічний монумент роботи архітектора В.Нагірного.
Впродовж життя Василь Кук видав та зібрав чимало цінних книг, серед них – історична, мистецька література, українська та зарубіжна класика, літературознавство. Частина його книжкової спадщини знайшла гідне місце в краєзнавчому музеї Красного, шкільній бібліотеці Красненської ЗОШ № 1 та бібліотеках Буської РЦБС. Чимало книг отримала Красненська селищна книгозбірня, частину колекції передано в Буську ЦРБ (У 2014 році нам подаровано понад 2 тис. книг). До 100 – річного ювілею головного командира УПА Василя Кука його племінниця Ольга Кук подарувала Красненській бібліотеці 36 книг з власної колекції.

 

Степану Бандері виповнилося 1 січня - 111 років з дня народження



ПРОВІДНИК СТЕПАН БАНДЕРА

Провідник Організації Українських Націоналістів Степан Бандера (1.01.1909-15.10.1959)

Народився 1 січня 1909 року у родині греко-католицького священика в с.Угринів Старий біля Калуша. Учився в Стрийській гімназії і Львівській Політехніці.

Ще юнаком став членом Союзу Української Націоналістичної Молоді та Української Військової Організації, а, коли постала Організації Українських Націоналістів у 1929 році – одним із її перших членів в Україні. На початку 1933 року обраний Крайовим Провідником ОУН. Під його керівництвом революційно-визвольна діяльність ОУН проводилася в наступних основних напрямках:



1.Широка розбудова членських кадрів і організаційної мережі по всьому терену Західноукраїнських Земель (ЗУЗ), які на той час знаходилися під окупацією Польщі, серед усіх суспільних прошарків, акцентуючи увагу на село і робітництво.

2.Налагоджена систематична кадрово-вишкільна робота на всіх організаційних щаблях. Основні види вишколів: ідеологічно-політичний, військово-бойовий та вишкіл підпільної практики (конспірація, розвідка, зв'язок тощо).

3.Крім політичної, пропагандивної. бойової діяльності самої Організації, розгорнено нову форму праці – масові акції, в яких брали активну участь широкі народні маси, діючи з ініціативи, за вказівками та під ідейним керівництвом кадрів ОУН. Було проведено: антимонопольну акцію (бойкот тютюнових і алкогольних виробів, на які польська держава мала монополію) з розрахунком на морально-політичний ефект; шкільну акцію проти польської денаціоналізаційної політики та в обороні українського шкільництва і національного виховання.

4.Поряд з революційною діяльністю проти Польщі розгорнуто антибольшевицький фронт. Він був спрямований проти дипломатичних представників СССР на ЗУЗ (атентат М.Лемика на секретаря і політичного керівника совітського консульства у Львові Майлова і політичний процес), проти большевицької агентури, компартії та совєтофільства.

5.Посилено бойові акції проти національно-політичного утиску і поліційного терору польської влади по відношенню до українців.

Після успішного замаху ОУН на польського шовіністичного міністра Пєрацького, автора плану "знищення Русі" (України), Степан Бандера як Крайовий Провідник був засуджений на кару смерті, замінену довічним ув'язненням. Вийшов із тюрми з розвалом Польщі у вересні 1939 року.

У квітні 1941 року на Другому Великому Зборі ОУН був обраний Головою Проводу ОУН. З його ініціативи 30 червня 1941 року ОУН, як організатор і керівник визвольної боротьби українського народу, проголосила відновлення Української Держави. Це не входило у плани фашистської Німеччини, і проти українських патріотів був розв'язаний масовий терор. У концтаборі Освєнцім загинули два брати Бандери, третій брат – Богдан – загинув від рук гітлерівців як член Похідної групи ОУН. Сам Степан Бандера пробув у концтаборі Заксенгавзен до кінця 1944 року. Після виходу з концтабору він стає на чолі боротьби проти нових – московських – окупантів. З лютого 1945 року до 15 жовтня 1959 року – Провідник Організації Українських Націоналістів. Слово "бандерівець" стало окресленням і символом незламного борця за волю України проти загарбників.



15 років йшло полювання московських агентів на лідера української національно-визвольної війни (1947р. – Я.Мороз, 1948р. – В.Стельмащук, 1951р. – С.Лібгольц та інші). 15 жовтня 1959 року він загинув від руки агента КГБ, перевертня Б.Сташинського.

Степан Бандера також був ідеологом і теоретиком української національно-визвольної революції. Його творча спадщина і зараз має велике значення для національно-визвольного руху, для здобуття, закріплення та розбудови Української Самостійної Соборної Держави. Збірник праць С.Бандери – “Перспективи Української Революції” – вперше було видано в 1978р. за кордоном, і лише у 1998р. видавнича фірма “Відродження”, яка є пресово-видавничою референтурою ВО ”Тризуб” ім.С.Бандери, вперше в Україні перевидала вищезгаданий збірник. — разом із Степан Бандера.

Варто згадувати, що батько Степана - отець Андрій Бандера був дуже видатною особистістю як капелан УСС і сприяв створенню УВО, а загинув в катівнях НКВС у Києві 1941-го і невідомо де похований.

https://gartua.io.ua/s941715/stepan_bandera._statti_ta_avtobiografiya._dodatkova_literatura

Центр Києва заполонив багатотисячний натовп з вогнем у руках: що сталося
До центру столиці стягнули додаткові сили поліції

Центр Києва заполонив багатотисячний натовп з вогнем у руках: що 
В українській столиці, в середу, 1 січня стартував так званий Марш честі, гідності і свободи — смолоскипна хода, яка стартує з серця української столиці — пам'ятника Тарасу Шевченку.

Відомо, що ходу приурочено до дня народження одного з організаторів ОУН Степана Бандери. Про це стало відомо завдяки повідомленням столичних ЗМІ.


За інформацією журналістів, старт акції було назначено на 18:00. Окрім "Свободи" організаторами акції також є: Національний корпус і "Правий сектор". Як минулого року, марш пройде у форматі смолоскипної ходи.
https://znaj.ua/society/286561-centr-kiyeva-zapoloniv-bagatotisyachniy-natovp-z-vognem-u-rukah-shcho-stalosya-foto?utm_source=iua

Також для забезпечення безпеки під час проведення Маршу до центру столиці стягнули додаткові сили поліції, а також бійців Національної гвардії. Чергування на Марші також нестимуть кінологи, вибухотехніки і поліція діалогу. Всі ці сили, як зазначили в поліції Києва, повинні не допустити порушення громадського порядку і забезпечити мирне проведення акції.

Не забудемо і не пробачимо!

Львів’яни запалили сотні лампадок в пам’ять про жертв Голодомору 
Львів’яни запалили сотні лампадок в пам’ять про жертв Голодомору, фото: Христина ПроцакЛьвів’яни запалили сотні лампадок в пам’ять про жертв Голодомору, фото: Христина Процак

Львів пам’ятає… На площі навпроти пам’ятника Тарасові Шевченку представники влади, громадськість та духовенство спільно із львів’янами провели екуменічну панахиду за жертвами Голодомору 1921—1922, 19321933 та 19461947 років в Україні, та згадали пам’ять загиблих хвилиною мовчання. Опісля — долучились до всеукраїнської акції «Запали свічку пам’яті», запаливши свічки і лампадки на площі.

Львів’яни запалили сотні лампадок в пам’ять про жертв ГолодоморуЛьвів’яни запалили сотні лампадок в пам’ять про жертв Голодомору фото: Христина Процак

Люди, що прийшли на площу, прийняли участь у загальноукраїнської акції «Запали свічку пам’яті». Вони запалили сотні свічок, з яких зокрема виклали три великі свічки, напис «Пам’ятаємо!» та роки трьох Голодоморів.

Сформувавши колону, люди з лампадками вирушили до пам’ятного знаку жертвам Голодомору та політичних репресій.

Львів’яни запалили сотні лампадок в пам’ять про жертв ГолодоморуЛьвів’яни запалили сотні лампадок в пам’ять про жертв Голодомору фото: Христина Процак

«Сьогодні ми вшановуємо пам’ять заморених Голодом у 1921-22 роках, 1932-33 роках, 1946-47 роках. Ці три Голодомори винищили практично все українське село, весь той генофонд нації, який би мав зробити поступ вперед — до свободи, життя, волі, стояти і боротись за вільну Україну. У селян відібрали все. Ці біси були господарями тоді на українській землі, але той страшний час минув і пам’ять про ці трагічні події описана чорними літерами в українській історії. Сьогодні кожен візьме до рук лампаду, зігріє у своїх руках, запалить свічку, щоб засвідчити, що ми пам’ятаємо, ми будемо живі, будемо боротись за Україні”, — сказав Владика Димитрій, Митрополит Львівський і Сокальський ПЦУ.

Львів’яни запалили сотні лампадок в пам’ять про жертв ГолодоморуЛьвів’яни запалили сотні лампадок в пам’ять про жертв Голодомору фото: Христина Процак

Довідка

Згідно з результатами опитування, яке провела соціологічна група «Рейтинг», 82% громадян вважають, що Голодомор 1932-33 років був геноцидом Українського народу. У порівнянні із минулим роком, дещо зросла кількість тих, хто однозначно погоджується із цим твердженням. У регіональному розрізі спостерігаються такі відмінності: твердження про те, що Голодомор є геноцидом, поділяють 95% жителів Заходу, 87% – Центру, 72% – Півдня та 61% – Сходу. 73% опитаних зазначили, що цього року планують запалювати свічку у День пам’яті жертв Голодомору в пам’ять про загиблих від голоду.

Богдан Гордасевич: Не забудемо і не пробачимо! Злочин без терміну давності - геноцид українського народу в СРСР 1921-1991 роки.


Шевченківські дні Найважливіші культурні події тижня

Шевченківські дні Найважливіші культурні події тижня
4-10 березня запам’ятається насамперед вшануванням пам’яті Тараса Шевченка.

 

4 березня у Луцьку у Волинському краєзнавчому музеї відкривається виставка живопису «Тарасова доля» заслуженого художника України Леоніда Литвина, приурочена до 205-ої річниці від дня народження Тараса Шевченка.
 Леонід Литвин – відомий український художник, який працює в галузі станкового та монументального живопису. На творчому рахунку митця близько півсотні всеукраїнських та обласних виставок, а також понад 20 персональних.

 Художник працює в жанрах пейзажу, натюрморту, портрету, тематичної картини. У його роботах постають давня та новітня історія України, її яскраві особистості, фольклор і народні традиції українців («Давня Русь», 1972; «Не здамося», 1975; «Свято Івана Купала», 1976; «Вертеп у Луцьку», 1996; «Бандуристка Леся», 2012; «Свято», 2012; «За Україну», 2014; «В зоні АТО», 2014; «Пам’яті героїв Нового Загорова», 2018). Провідною для митця є козацька тема («Запорожці», 1973; «Предки», 1985; «Козацька пісня», 2004; «Битва під Берестечком», 2004; «Гетьмана малює», 2008; «Гайдамаки», 2011).

 Особливе місце в творчості художника займає Шевченківська тема. Впродовж 2014–2016 років Литвином створено серію «Тарасова доля» із 10 картин («Портрет великого кобзаря Шевченка», 2014; «Мені 13 минало», 2015; «Шевченко в Літньому саду», 2015; «Шевченко і Брюлов», 2016; «Шевченко малює Почаївську Лавру», 2015; «Шевченко на Волині», 2016; «Шевченко малює», 2014; «Шевченко на засланні», 2014; «Шевченко на Аралі», 2015; «Шевченко в морській експедиції», 2015).

 Тематична виставка «Тарасова доля» представляє 22 роботи художника – серію Шевченкіани (твори до біографії Великого Кобзаря, ілюстрації до його поетичних творів та пейзажі з натури, пов’язані з Шевченківськими місцями) та художній цикл історичних картин Литвина. Виставку доповнюють друковані джерела про художника – каталоги, буклети, журнали і т.ін.

 

5 березня о 17:30 та 19:30 у Львові у національному драматичному театрі ім. Марії Заньковецької пройде концерт, присвячений 70-річчю українського композитора, виконавця та поета Володимира Івасюка.

 

Івасюк – один з основоположників української естрадної музики. Автор 107 пісень, 53 інструментальних творів, музики до кількох спектаклів. Найбільш відомими композиціями автора є «Червона рута» та «Водограй», які свого часу виконував ансамбль «Смерічка».

 18 травня 1979 його було знайдено повішеним у Брюховицькому лісі під Львовом. Офіційна версія — самогубство — підлягала сумніву громадськості як 1979, так і тепер. Відповідно до неофіційної версії, смерть Івасюка була вбивством, виконаним КГБ за наказом вищого керівництва СРСР.

 Володимир Івасюк говорив: «Кожним твором починай новий етап, якісно вищий у своїй роботі. Виражай себе врешті-решт на повну силу, адже людські серця завоюєш тільки оригінальним твором із вагомим змістом і яскравою формою».

 У концерті візьмуть участь хор, струнний оркестр та рок-бенд Державної заслуженої академічної хорової капели «Трембіта».

 Солісти: Оксана Муха, Ірина Доля, Олег Лановий, Вікторія Ященко, Ольга Верхоляк.

Диригент — Микола Кулик. Оброка та аранжування творів Романа Мельника та Миколи Кулика.

 

 

9 березня у Львові у Львівській національній філармонії пройде концерт «ШЕВЧЕНКО REVOLUTION», покликаний відкрити у постаті культового українського поета нашого сучасника. На концерті звучатимуть вірші Шевченка у класичних та сучасних аранжуваннях.
 У заході візьмуть участь Хорова капела «Дударик», академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії , "Rock Orchestra" та солісти Львівської опери: Тетяна Вахновська, Тарас Різняк, Софія Соловій, Назар Омельчук та інші.

 Автор ідеї та аранжувань – Дмитро Кацал.

 Дата початку «ШЕВЧЕНКО REVOLUTION - 16:00 та 18:30 год.

 

9 березня у Національній філармонії у Києві відбудеться концерт «Світе тихий, краю милий, моя Україно…», присвячений 205-й річниці від дня народження Тараса  Шевченка.

 Музичні твори на вірші Тараса Шевченка виконає Національна заслужена капела бандуристів України імені Майбороди (художній керівник і головний диригент – Юрій Курач).

 Історія цього колективу пов’язана із виникненням «Кобзарського хору», заснованого в Києві 1918 року відомим бандуристом Василем Ємцем за фінансової підтримки Гетьмана Павла Скоропадського. Це був перший мистецький професійний колектив в Україні, з якого й бере початок новітня традиція у бандурному мистецтві гуртовий професійний спів зрячих артистів у супроводі бандур.

 У 2018 році Національна заслужена капела бандуристів України імені Майбороди відсвяткувала свій сторічний ювілей.

Ні забути і не простити


Вічная шана і слава всім полеглим за долю і волю України




Правда полегшує примирення, а не брехня

Виступ Президента під час відкриття Меморіалу пам’яті українців, які загинули від рук польських «селянських батальйонів» та підрозділів Армії Крайової у 1944 році у с. Сагринь

8 липня 2018 року 

Виступ Президента під час відкриття Меморіалу пам’яті українців, які загинули від рук польських «селянських батальйонів» та підрозділів Армії Крайової у 1944 році у с. Сагринь

Всечесні отці!

Дорога українська громадо!

Шановні вихідці з цього та навколишніх сіл!

Шановні представники товариств «Холмщина»!

Шановні українські і польські патріоти!

Для мене є надзвичайно важливо саме сьогодні бути саме тут у Сагрині з вами на офіційному відкритті Меморіалу пам’яті українців, які загинули від рук польських «селянських батальйонів» та підрозділів Армії Крайової у 1944 році. Наш перший людський і християнський обов’язок – пам'ятати про невинних жертв і зробити все можливе, аби наші народи ніколи не знали більше розбрату і протистояння.

Здавна український і польський народи були сусідами, яких поєднують спільність культур, традицій, близькість наших мов. Скажіть, будь ласка, українцю потрібен  перекладач з польської, чи поляку потрібен перекладач з української? Ми дуже добре розуміємо один одного.

Нас єднає також досвід боротьби за власну свободу проти іноземних поневолювачів, проти імперських і тоталітарних режимів. Нам варто весь час говорити і пам’ятати про цей досвід, згадувати українських і польських героїв, які спільно боролися проти Російської імперії і у 1830, і у 1863, і у 20-х роках минулого століття. Це та пам'ять, яка нас об’єднує, яка знайшла свій вираз у мудрих словах: «Без вільної України немає і не буде вільної Польщі».

Але є в нашій історії, і ми маємо це визнати, і печальні сторінки. Поруч зі спільними перемогами, поруч з нашою дружбою та братерством, найболючішою травмою залишається братовбивчий польсько-український збройний конфлікт 1943-1944 років, та й всі 40-х років минулого століття, який залишив глибоку рану і тут на Холмщині.

Понад сім десятків років тому українці Сагрині і навколишніх сіл стали жертвою брутальної збройної акції, яку вчинили проти мирних мешканців окремі підрозділи польського підпілля.

Сьогодні ми тут, щоб нашою спільною молитвою вшанувати пам’ять сотень дітей, жінок, чоловіків, людей старшого віку, які загинули тільки за те, що вони називали себе українцями, за те, що вони ходили до іншої церкви.

Разом з ними ми пам’ятаємо всіх, хто був невинно вбитий. Ми зараз разом з представниками  товариств «Холмщина» з Волині, Львівщини, Тернопільщини, родичі яких проживали на цих землях, вирощували хліб, виховували дітей, плекали рідну мову й культуру. Але одного дня вони були примусово вивезені на інший берег Бугу. 

Прошу вшанувати пам’ять невинно убієнних хвилиною мовчання.

Дорогі мої,

Нашим моральним обов’язком перед нащадками всіх невинно убитих у ті жахливі часи розбрату буде збереження пам’яті про ці трагічні події минулого.

Сьогоднішня наша молитва змушує нас ще раз задуматися й переосмислити те, що може принести зло мільйонам людей.

Ми рішуче засуджуємо брутальність і насилля як сьогодення, так і минулого, та закликаємо нинішнє й прийдешні покоління і українців, і поляків не допустити подібної трагедії.

Я переконаний, що і в польському, і в українському суспільстві є достатньо мудрості, аби зрозуміти, що будь-яке протистояння між нами точно послаблює нас. Послаблює саме тоді, коли перед обома нашими країнами постала спільна загроза зі Сходу, коли гібридна війна розгорнута проти України, поширюється Кремлем і на всю Європу.

Будь-які прояви використання будь-якими політичними силами історичної пам'яті задля підвищення своїх рейтингів є абсолютно неприйнятними. Мірятися пролитою кров’ю наших народів і здобувати на трагедії політичні дивіденди – це є ганебно, це є неприйнятно. Це шлях в нікуди. На мою думку, це – зрада пам’яті про невинні жертви нашої спільної трагедії.

Я вірю, що у наших народів – і у народу України, і у народу Польщі – є достатньо мудрості, аби не піддаватися на провокації, спрямовані на перегляд багаторічних спільних здобутків у відносинах між двома народами у питаннях порозуміння та у питаннях примирення. 

Високі принципи стратегічного партнерства між вільною Україною і вільною Польщею ми ще раз підтвердили з Президентом Польщі Анджеєм Дудою у спільній декларації 24 серпня 2016 року у день відзначення 25-ої річниці нашої незалежності, коли вперше поруч зі мною, Президентом України, на Майдані Незалежності стояв Президент Польщі – нашої братньої країни. І це є той символ, відносин України і Польщі, який я хочу бачити скрізь.

Події на Холмщині, як і низка інших трагічних конфліктів між українцями і поляками в часи Другої світової війни, вимагають ретельних історичних досліджень.

І ці дослідження мають здійснюватися спільно істориками і науковцями, спільно українськими і польськими, базуватися на щирому прагненні встановлення справжньої історичної правди про причини, перебіг та наслідки конфлікту, якою б гіркою не була би правда для кожної із сторін. Наші  народи заробили право знати правду. Але займатися цією правдою мають точно не політики. Мають історики і науковці. І про це ми домовилися і ми ніколи не дамо політизувати ці  сторінки нашої історії.

Шановні і дорогі українці, які сьогодні зібралися в цьому святому місці,

Дорогі поляки, які сьогодні з нами разом тут,

Хочу наголосити, що зараз як ніколи актуальними є слова Івана Павла ІІ, які були виголошені у Перемишлі в липні 1991 року. Він сказав: «Саме сьогодні все нас закликає до примирення, до братерства і до взаємопошани, до пошуку того, що нас українців і поляків об’єднує».

Хочу наголосити, що ми глибоко шануємо пам'ять представників польського народу, які стали жертвами трагічних подій в Україні, зокрема на Волині у 1943-1944 роках.

І сьогодні, схиляючи голову у спільній молитві, щиро звернімося до Господа словами: «Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим».

Перед пам'яттю невинних жертв Сагрині я закликаю усіх нас – українців і поляків – до християнського прощення.

Саме до взаємного прощення, а не до помсти, закликають нас з небес усі невинні жертви братовбивчих конфліктів між нашими народами.

Страшні сторінки минулого не повинні бути визначальними для сьогодення і точно не повинні бути визначальними для нашого спільного європейського майбутнього. Добросусідські зв’язки українців і поляків по обидва береги Бугу нехай стають нерукотворним пам’ятником жертвам тієї трагедії – і запорукою того, щоб братовбивство ніколи більше не буде в нашій спільній історії.

І в Україні, і в Польщі пам'ять про кожне трагічно обірване життя повинна остудити «гарячі» голови тих, хто тяжіє до розвішування ярликів, тих, хто розпалює ненависть, тих, хто закликає до помсти. 

Ми проти односторонніх політичних оцінок спільного історичного минулого, оскільки вони не сприяють процесу нашого історичного примирення.

Підтримуємо ініціативи щодо перегляду відомих змін до польського законодавства про інститут національної пам’яті – і розраховуємо, що буде переглянуто також положення, які стосуються оцінки українців.

Ми за фаховий діалог на рівні істориків. І ще раз кажу –ми проти політизації чутливих питань спільного історичного минулого.

Я підтверджую нашу відданість політичним домовленостям, досягнутим на зустрічі з Президентом Дудою  у Харкові у грудні минулого року, щодо розблокування проведення польською стороною пошукових та ексгумаційних робіт на території України.

Сподіваємось, що ближчим часом наші експерти розпочнуть відповідну роботу.

На завершення хотів би ще раз висловити щиру вдячність українцям Польщі, які сьогодні тут разом з нами. А ми – з ними. Українська держава зараз приділяє особливу увагу діаспорі і особливу увагу українцям Польщі. Ви можете твердо на нас розраховувати.  Хочеться висловити слова особливої вдячності керівникам українських громадських організацій за підготовку і організацію цієї нашої зустрічі. Подивіться скільки нас. Подивіться, як нас багато. Подивіться, як ми любимо Україну. Подивіться, як Україна нас об’єднує, бо вона є найкращою.

І я хочу подякувати українцям Польщі за всі ті важливі справи, які ви робите для нашої держави. Бо у світовій солідарності, яка гуртує народи світу для того, щоб захистити Україну проти російської агресії, незаконної анексії Криму, велику частину роботи робите ви – українці Польщі і українці світу.

Гідно вшановуймо разом усіх жертв українсько-польського конфлікту 40-х років ХХ століття.

Нехай Господь упокоїть душі невинно загиблих в оселях праведників!

Вічна їм пам’ять!

День 21 листопада для України

 День 21 листопада для України все більше і більше набирає значення епохального, бо почнемо перелік вагомих причин щодо цього:

1. 21 листопада вшановують Собор Святого Архистратига Михайла, який є небесним покровителем столиці України міста Києва і саме у цей день має відзначатися у Києві День міста, або принаймні як Храмове свято. 



2. 21 листопада в Україні вшановують пам'ять жертв голодоморів-геноцидів 1921-23, 1932-34 і 1946-47 років. Вже стало традицією запалювати ввечері у цей день свічки у вікнах домівок, як поминання загиблих від голоду.
День пам'яті жертв голодоморів —
щорічний національний пам'ятний день в Україні,
що припадає на четверту суботу листопада.
А в 2017 році - це 25 листопада.


3. 21 листопада відзначаємо як початок Революції Гідності у 2013 році, що стала переломним моментом для правдивого переродження України з стану пост-колонії і приниженого сателіта РФ в справжню Суверенну Світову Державу, хоча на данний час, на жаль, не Соборну.



4. 21 листопада відзначаємо вперше свято Десантно-штурмових військ Збройних сил України, які змінили форму і колір беретів з блакитних на малиновий, з оновленою символікою на кокардах.


Сторінки:
1
2
попередня
наступна