Духовні цінності

Любомир Гузар «Дзеркало тижня. Україна» №29, 22 серпня 2012,

Минає двадцять перший рік існування самостійної, незалежної Української держави. Ранні дев’яності роки минулого століття позначались вибухом надії, неймовірної ейфорії. Після десятиліть, а властиво — століть дуже складних обставин життя, здавалося, що для нашого народу починається новий порядок, настає золота доба. Але так не сталося.
Настрої в народі визначають зневіра та відчай. Чомусь у нас сьогодні не все грає. На якій підставі? Правдоподібно, найглибшою причиною такого стану є матеріалізм, не як теоретичне філософське вчення, а радше як неймовірна практична зажерливість. На це звернули увагу предстоятелі трьох українських традиційних Церков (УПЦ, УПЦ КП, УГКЦ) у своєму Зверненні 1 грудня 2011 року. Справді, куди не глянемо, всюди одна й та сама музика.
Останніми роками значно зросла кількість українських мільйонерів. Може, само собою це було б не найбільшим лихом, бо для народу добре мати багатих людей, але й тут якось не все ладиться. Адже дуже велика частина населення впродовж тих самих років убожіє, відчуває брак засобів для нормального, спокійного, вповні захищеного щоденного життя, як це личило б громадянам багатої країни, про що дедалі більше й гучніше говориться. Мабуть, кожному зрозуміло, що зацікавлення засобами щоденного життя дуже відрізняється від жадоби матеріальних благ та тих привілеїв чи проклять, які приносить із собою непомірне багатство.
На багатьох ділянках суспільного життя за найвище добро поставлено матеріальні блага. Влада, чинна чи бажана, зосереджена на збагаченні, радше власному, ніж народу. В політичному житті за місце у списку кандидатів треба чимало заплатити, а мажоритарним кандидатам не можна вірити, бо себе продадуть. Фальсифікація «волевиявлення», як і збирання підписів чи проведення зібрань, уже відкрито і безсоромно оплачується ще далеко до самої дати голосування. Уми високих посадовців зациклені на фінансах: кредити, інвестиції, сплата податків, пенсії, соціальні виплати тощо. Тим часом слухачі їхніх заяв відчувають щораз більшу прірву між словами та дійсністю. Велика індустрія старається задавати тон державній політиці виключно задля збагачення кількох родин. Щасливий той, кому вдасться відбитися від рейдерського нападу. Середні і малі підприємства борються за своє існування. На всіх рівнях фінансових відомств усі справи можна легко залагодити за кілька годин, поклавши наповнений умовними одиницями конверт на стіл відповідного чиновника. Земельну ділянку, навіть якщо на ній містилася історична будівля або вона законом відведена під культову споруду, можна віддати під комерційне використання. Свободою слова володіють власники ЗМІ. Відсоток державного бюджету на науку та культуру мізерний. Натомість від перших класів початкової школи до закінчення вищих студій треба платити: за вступ, за переведення з курсу на курс і випуск, а академічним ступенем можна прикраситися навіть без зайвого навчального зусилля.
Що вже казати про судову гілку влади: народ не має довір’я ні до правозахисних, ні до судових установ. Багатій людині не потрібно турбуватися про свої манери керування автомобілем. Навіть якщо їй і трапиться когось поважно «потурбувати», вона тим не переймається. Одне слово, все вище сказане — це дуже прикрий образ нашої дійсності: за гроші і задля грошей можна все. Як твердять старші і молодші громадяни — в Україні купується і продається все. Тому цілком закономірно, що найбільшою цінністю вважається гріш.
Двадцять років життя, навіть у власній незалежній державі, не дали бажаних плодів. Матеріалістична філософія життя себе не виправдала. Незважаючи на багато милозвучних заяв, котимося до гіршого. Настав найвищий час шукати інших підходів до здорового суспільного життя, інших цінностей, за якими буде можливо розвивати справді здорове суспільне буття.
То що ж нам робити? Потрібно звернутися до інших цінностей, перевірити їх, щоб переконатися, чи можуть вони гарантувати позитивний розвиток, солідну основу для тривалого розвитку. Визначення таких цінностей — це не пошуки в темряві, це радше ствердження досвіду суспільств і народів, які на таких цінностях успішно будували своє суспільне життя. Це завдання провідної верстви суспільства, так званої інтелігенції, — належно представити такі цінності. Популярно називаємо їх духовними, але не в слові таємниця їхньої вартості, а в змісті. Нижче подаємо конкретні приклади, що ці так звані духовні цінності собою являють. Відразу видно, що вони нас уводять в інший світ. Ось вони:
Погляньмо на самих себе. Хто ми? Звідки взялися? Чи наше існування має якесь значення? Чи маємо якусь питому гідність? Чи можемо щось пізнати і зрозуміти? Чи можемо щось бажати та щось постановити? Чи можемо свобідно вибрати напрям нашого життя? Чи маємо якісь здібності? Чи маємо якісь таланти? Чи маємо змогу щось осягнути? Чи можемо щось доброго вчинити? А куди прямуємо? Який зміст і яка ціль нашого життя?
Спробуйте відповісти на всі ці питання, і напевно здивуєтесь, наскільки великою є ваша гідність. А тепер зробіть наступний крок.
Якщо ви належно зрозуміли свою власну гідність, то чи гідність вашого сусіда менша за вашу? Якщо вас варто вшанувати, то чи менше треба шанувати вашого сусіда? А якщо вам вільно щось зробити, то чи вашому сусідові менш вільно? Якщо ви людина віруюча, то вище наведені питання постануть перед вами ще яскравіше. Але навіть якщо ви не вірите у Творця, то вам відкривається розуміння дійсності, а перш за все — розуміння самого себе, про яке людина, хоча б власник цілої гори золота, навіть не мріятиме. Отже, маємо приклад однієї духовної цінності — природа людини. Коли її приймаємо, світ починає видаватися цілком інакшим.
Трапляються ситуації, і то, на жаль, не аж так рідко, коли громадянин щось стверджує, а чиновник це спростовує. Який наш висновок? Хто з цих двох не каже правди? Якби вони обидва говорили правду, наскільки б змінилася якість суспільного життя! Ось вам і друга духовна цінність — говорити правду. Як прекрасно, коли перестають торгувати правдою!
Живемо в такий історичний період, коли поінформованість є дуже важливою частиною суспільного життя. Йдеться про якість уявлень, достовірність, об’єктивність, здоровий глузд, позитивний підхід до життєвих проблем. Чи не такими повинні бути засоби масової інформації?
Уявімо собі ситуацію, де ви чиновник, ваші повноваження чітко визначені, як і ваші обов’язки-завдання. До вас приходить громадянин, котрий викладає свою потребу, яку ви без зайвих ускладнень, без жодних вимог особистого характеру ретельно та без зволікання залагоджуєте. Чи щось таке можливе? Спробуйте — і здивуєтесь, що цей громадянин відійде щиро задоволений, з погідною усмішкою на обличчі, а ви відчуєте справжнє внутрішнє задоволення.
Уявімо собі іншу конкретну ситуацію, де ви викладач. За декілька років ваші студенти нестимуть відповідальне служіння на різних ділянках життя. Є два шляхи, якими можна досягти бажаного результату: студент регулярно платить і безперебійно переходить з курсу на курс, не завдаючи собі ані найменшого клопоту, щоб чогось навчитися. Інший студент завзято працює, не зіпсутий поганим прикладом своїх багатих батьків, але зі щирим бажанням колись належно та відповідально послужити потребуючим. Кому з цих двох ви б хотіли допомогти, і в який спосіб — руйнуючи чи будуючи його характер?
Існує ціла низка соціальних зобов’язань, які уможливлюють і в свій спосіб задовольняють життєві потреби громадян, — це двосторонні відносини громадянина та держави. Громадянин виділяє свою фінансову пайку для загального блага: утримання шкіл, забезпечення охорони здоров’я, культурних установ, благодійних установ тощо. А держава, зі свого боку, захищає права своїх громадян, перш за все щодо належного забезпечення та інших умов для нормального особистого, сімейного та громадського розвитку. Є стан, який треба назвати суспільною справедливістю, де вона забезпечена на ділі, а не тільки на словах: там панує мир.
Ми дещо сказали про духовні цінності. Те, що сказане, дуже відрізняється від переконань, які тепер панують в Україні. Якщо щиро бажаємо докорінно змінити напрям розвитку нашого суспільства, мусимо змінити систему цінностей. Мусимо це робити всі разом. Велике питання, яке перед нами стоїть: чи всі ми насправді цього бажаємо? На жаль, складається враження, що ні.
Але я як християнин, а не як пустослівний політик, щиро надіюся — проти надії таки сподіваюся, — що рано чи пізно всі ми без винятку таки зберемось, сядемо разом і розпочнемо справді творчу, підкреслюю — творчу, розмову.
zn.ua
http://dt.ua/POLITICS/duhovni_tsinnosti-107478.html

Телефонує мені сьогодні один з моїх старих приятелів (собутильників)... 

-          Привет, Колян!

-          Привіт, Фоміч

-          Как твоё «ого-го»?

-          Чудненько, як завжди, зростає та тішиться. Ось, читаю зараз в інтернеті про різні добавки Е***

-          И что пишут?

-          Різні неприємні факти

-          Ага, пусть пишут, а я всё-равно считаю, что жить надо по-полной! От жизни надо брать всё! Какая раз ница, всё-равно все умрём! А так хоть не обидно будет, что прожил всю жизнь напрасно, так и не испытав всего кайфа!

-          Тобі хочеться кайфа? Сунь руку в сірну кислоту.

-          Та не, это неприязно

-          Звідки ти знаєш? Ти ж ніколи не пробував!

-          Я читал и видел по телевізору – мне этого достаточно! Чтоб знать, что это опасно!

-          Та ну… в книгах інформація застаріла, а в телевізорі – просто актера найняли. Йому гроші платять, щоб він тобі мозок дурив! Сірна кислота це круто! Тобі обов’язково сподобається!

-          Не, Колян! Не хочу без руки остаться!

-          Тю, подумаєш… рука… зробиш собі протез!

-          Протез – не удобен!

-          Та ти не пробував! Дуже зручно! Багато людей ходить із протезами.

-          Не-не-не! Мне моя живая рука дороже всего. Ни за какие коврижки не стану ею рисковать!

-          Ага… добре, тоді не руку!… Нирки та печінку тобі все-одно не  шкода, ти ж кожного дня п’єш пиво або горілку! …

-          …

-          …

… і обидва замислились – кожний про своє …

---

-        -  Послухай, Смерть, чи не могла б ти кілька років погуляти і не приходити до тих кого я знаю і люблю?

-         -  Чому ж ні? Можу, але потім доведеться забрати кількох разом. Оптом, як то кажуть.

-          - Так теж не добре. А може ти б не забирала їх взагалі?

-          - Ти ж знаєш, що це неможливо.

-          - Знаю. Але ти хоч попереджай, ну щоб трохи підготуватись до твоїх візитів.

-         -  Хіба я тебе не попереджала щоразу?

-          - Так.  Дійсно. Але…

-          - У тих випадках я не попереджала аби в тебе не було спокуси втрутитись і попередити. А навіть якби не намагалась, то потім би мучила себе, що не спробувала. Я ж тебе знаю.

-          - І тут ти права. Як з тобою сперечатись?

-          - Не сперечайся, прийми як є. Як необхідність, як шлях до іншого життя.

-          - Знаю.  Розумію. Але прийняти не можу. Поки…  Може колись доросту.

-         -  Доростеш. Обов’язково доростеш.

Вчора видалився з мережі "ВКонтакті". Чи то на емоціях, чи тому що давно вже збирався.

Пів ночі думав потім - чи вірно зробив, яка мені користь з тієї сторінки, і як далі буде...

Думаю, все зробив вірно. Бо надто багато часу забирав перегляд оновлень, коментарів та лайків, а користі майже ніякої від цього.

Сподіваюсь, що бажання повернутись не виникне (-:

Це такий вік, коли позаду вже було достатньо часу, щоб стати КИМОСЬ.

А ще в 30 років нормальна людина вже точно встигає визначитись із своїми бажаннями та пріоритетами. До консерватизму мабуть ще далеко, але завзятій впевненості та твердим позиціям якраз самий час.

Минулого року більш за все мене лякало, що до 30 я так і не досягну хоча б того мінімуму, за який міг би сам себе поважати. Напевно, саме цей страх бути нікчемою, нездарою, пустим місцем, змусив мене вийти зі сплячки, залишити позаду всі свої нудотні проблеми, розворушитись, зайнятись пошуком нових можливостей реалізуватись та обов'язково отримати успіх в цих справах.

Як у студентів - доки сесія не настане, не думаєш про час, не готуєшся наперед... а потім наче підсмажений - стрибаєш, бігаєш з панікою: "Ай-яй-яй, Ой-йой-йой! Що ж тепер робити?!". Цього разу мені пощастило - отримав чесний "залік". Отримані зауваження мають вже бути перероблені в життєвий досвід, і врешті втілені в життя у вигляді нових корисних звичок, які допоможуть запобігти повторення такої ситуації (-:

Наступна межа - 40. До того часу хочеться виправити всі старі помилки і досягти нового рівня, надбати соціальну та персональну цілісну гармонію, прийти до духовної рівноваги, заснувати "твердий ґрунт під ногами" - забезпечити надійне джерело прибутку, збудувати власну оселю, створити міцну сім'ю, сповнену взаємним коханням та порозумінням. Можна і конкретніше. Мінімально достатнім рівнем заробітку хай буде 10 тисяч доларів на рік, оселею - власний будинок зі шматом землі ~1Га за межами міста, але неподалік цивілізації, для сім'ї - дружину і ще якнайменше одну дитину. В духовному та соціальному напрямку - стати людиною, що своїми вчинками та засобом життя викликає повагу серед знайомих і у самого себе.

Плани - далекі-далекі, планка - висока-висока. Чому я впевнений, що тепер за 10 років я зможу зробити те, що не вдалось зробити попередні 30, і навіть більше? Тому що тепер у мене є багатий життєвий досвід, визначеність з метою, розуміння куди я хочу потрапити і навіщо це мені. Завдяки цьому я не стану витрачати час на зайві блукання в пошуках найкращого шляху, мені потрібно буде витрачати менше зусиль для досягання навіть більших, ніж раніше, результатів. Хмм... я так чудово собі все це уявляю, що можу навіть оформити у вигляді математичної теореми разом з доведенням (-:

Для того, щоб в мене закохалась Богиня, потрібно самому стати таким як Бог. І є у мене впевненість, що спроба досягти цього - варта тієї нагороди. Тому, наступні 10 років із радістю присвячу саме цій справі (-:

--------------------------

Всім вдачі та здоров'я!

Ваш, Миколка-що-постійно-впадає-у-крайнощі (-:

Згадується в ці дні Шевченкове:

 

Доборолась Україна

До самого краю.

Гірше ляха свої діти

Її розпинають

Заміс[т]ь пива праведную

Кров із ребер точать.

Просвітити, кажуть, хочуть

Материні очі

Современними огнями.

Повести за віком...

 

Здається, кожен рядок Тарасового послання "І мертвим, і живим..." - звернений до сьогодення. Забули? Перечитайте повністю:

http://www.management.com.ua/vision/vis008.html

Болить... Україна у серці болить...

Навіть не знаю з чого почати свою статтю. Хочеться окреслити її тему, а це означає узагальнити всіх тих з ким я дискутував а іноді і просто лаявся останнім часом. І дискутував я не тому що хотів примусити їх щось зробити, а тому що захищав свою позицію та своє право на вільний вибір. Також відправною точкою для мене став перегляд передачі «Чорне та біле» за участі скандально відомої депутатки Ірини Фаріон. Можливо саме через розмаїття всіх тих, хто мене вразив своєю, я б сказав, світоглядною позицією, мені так важко зараз прийти до коректного узагальнення теми. Але я не буду коректним. Моя тема – ідіоти. Проте в значенні трохи іншому ніж надавали цьому слову давні греки і зовсім в іншому ніж зараз є в медицині. Мої, так би мовити, ідіоти можуть бути людьми освіченими. В тому сенсі, що вони можуть мати вищу освіту отриману ними абсолютно чесно, можуть мати багато знань в своїй голові, але при цьому абсолютно не здатні до широкого мислення та, що набагато гірше, не здатні побачити в своїх поглядах суперечності або навіть здатні але в них це не викликає ані найменшого дискомфорту чи бажання щось в них змінити. Я буду говорити про найгіршу спадщину тоталітарного режиму(хоча так чи інакше це присутнє всюди де є Homo Sapiens) – «двомислення», яке, що цікаво, вкоренилося як в тих, хто сумує за славетним минулим у вигляді Союзу, так і в їх опонентів(хоча самі вони ніколи в своїй совковості не зізнаються)
Почну я шерстити ворогів України(бо самовпевнений ідіот – це завжди загроза; в кращому випадку – тільки для самого себе) з ... націоналістів. Чому? Бо цю статтю я пишу в першу чергу для українських патріотів і в котрий раз кидаючи камінь в город українофобів та інших російських шовіністів(типу того ж Табачника чи Вітренчихи з її спалюванням книжок) я зможу тільки принести позитивні емоції, але нічого нового не скажу.
    Але зараз казати я буду неприємне. Зараз я буду намагатися розірвати ту ізольованість через яку тільки і можуть існувати настільки полярні погляди не тільки загалом в нашому суспільстві, але і в окремих її течіях. Ізольованість засновану на небажанні іти на компроміси, на прямому обмані, на униканні відкритої дискусії. Ізольованість яка веде до постійної та виснажливої внутрішньої боротьби. Моя ж головна ідея в цій статті – будьте чесними, поважними та прагматичними – тільки так можна принести користь собі, своїй сім’ї та своїй державі.
    Почну я з питання мовного. Для цього наведу цитату Ірини Фаріон, яка мене просто вбила: «Порушувати закони мови – це означає не усвідомлювати що таке принцип демократії» Ну... що тут скажеш? Хіба що знову процитую її: «Ми говоримо про закони граматики, а закони граматики жорсткі» Отакої! Виходить, що в дитячому садочку вона не жартувала і російський варіант імені справді привід для того, щоб переселитися в Росію. Тут мені одразу згадалися ненависні ще зі школи «Михайлик» та «Мішо» (це у кличному відмінку) та вчителі української мови – всі ніби цілеспрямовано підібрані аби відбити у київських діток любов до української, при цьому самі вони цього не помічали. Що якраз і є ось цим ідіотизмом – тунельне бачення, через яке вони не могли помітити очевидного. Я – дитина з російськомовної сім’ї завжди відчував їхнє відношення до себе і таких же дітей як до якихось «недо», або, в кращому випадку, як до якихось жертв чи хворих, яким потрібно допомагати навіть якщо вони проти цього. І тут мені знову стане в нагоді той телевізійний монолог пані Фаріон(адже Мустафі – ведучому «Чорного та білого», дуже рідко вдавалося вставити бодай слово), в якому вона порівняла явище, коли українець вважає рідну мову російською, з мутацією. Якщо розібратися в цьому, то мутація зазвичай призводить до зниженої дієздатності та до хвороби. І це не обмовка, це не наслідок неповного розуміння сказаного. Це просто вияв позиції яку мені неодноразово озвучували в дискусіях націоналісти: ти – малорос, ти жертва русифікації. Тобто в будь-якому разі я не заслуговую на поважливе ставлення до себе, як хворий, який не хоче лікуватися. І в цьому сенсі це ні чим не відрізняється від тиску тих, хто намагався і намагається зрусифікувати українців. І якщо не громадянські свободи та соціальна справедливість в новітній українській державі їх мета, то з ними в мене нема нічого спільного. Ті, хто живуть минулим не можуть повести людей в майбутнє прийнявши ідеальне прагматичне формулювання «маємо те, що маємо»
Саме життя минулим перетворило мене в очах пересічного націоналіста в жертву, в таку собі недолюдину. Він відсилає мене в минуле і розказує як моїх предків русифікували за допомогою примусу і насилля. А мені на це байдуже! Я вимагаю зараз ставлення до себе з повагою, я зараз проти насилля над моїми інтересами. Я, вибачте, не бидло, яке буде бігати туди-сюди під батогами одних чи інших. Під батогами всіх тих, хто збирається заганяти людей силою у «світле майбутнє». До речі про бидло.
    У націоналістів зазвичай є дві такі тези:
1) Українська мова – чи не основа всієї нашої державності
2) За Україну і Українську Державу кожний справжній націоналіст має бути готовим покласти своє життя(в ідеалі)
Якщо подумати логічно, то виходить, що задля повертання малоросів в лоно української мови будь-які методи згодяться(якщо свого життя заради цього не жаль(це ж питання державності!), то тим паче й іншого). Цей висновок не озвучується, але він логічний. Він непомітно закладений в їхню програму навіть якщо це не афішується. З огляду на заяви і Фаріон(і на цій передачі також) і Тягнибока і інших представників ВО «Свобода» про те, що їх мало цікавить, яке враження вони справляють на тих, хто з ними не згоден. І в тому числі на тих, кого вони збираються повертати в якийсь «природний» для цих людей стан(звичайно визначений ними, ким же іще?) Що означає коли політик прямо каже, що йому чхати на те, яке він справляє на мене(до речі потенційного прихильника) враження? Що це означає, якщо він додає «Якби влада була... то...» Це означає, що він сприймає мене за бидло, яке він буде вчити жити за допомогою влади, якої йому не вистачає щоб по-експериментувати наді мною. І я при цьому не кажу що ті, хто «тримає маску» - кращі. Я не кажу що це не тенденція в наших політиків вважати людей за «лохів» та «казлів», забуваючи про те, що вони мають служити людям, але обирати між різними видами гівна я не збираюся.
    Підсумовуючи мовне питання... Як ви вважаєте що більш загрозливе для української держави: порушення граматики чи може прогресуюча без залежності від мови корупція, розвал системи правосуддя, армії та національної спортивної школи?
Націоналісти вважають, що порушення граматики... Мова – основа духовності народу. Вивчи українську і корупція зникне. Як же? Вони ж стають такими духовними!
    Ну і щодо «сучасності» того націоналізму, що сповідує ВО «Свобода», для мене дуже показовим було посилання Фаріон на творчість Мелентія Смотрицького та на твір початку сімнадцятого сторіччя. І «поклик крові», як на мене – теж не вершина сучасного наукового мислення. Скоріше нагадало бонхедівське B&H.
    Тепер від мовного питання перейдемо до питання більш насущного – до державотворення. І тут виявляється, що на думку Фаріон «патріот із сфери почуттів», а «націоналіст із сфери політики і державотворення». Тобто тільки націоналіст(а вони не потерплять конкуренції в цій іпостасі) має відношення до державотворення! Всі інші не мають відношення до цього процесу. При цьому знову ж таки зі слів Фаріон очевидно, що це мається на увазі не політична нація, а якесь дивне поєднання застарілого на новий лад – якась етнонація.

Ну і на останок процитую Дж. Оруела (якого процитував на останок Мустафа – що цікаво, що він для мене здався більшим українцем ніж Фаріон): «Под «национализмом» я прежде всего имею в виду привычку считать, что человеческие существа можно классифицировать, как насекомых, и что к миллионам, а то и к десяткам миллионов людей могут быть, ничтоже сумняшеся, приклеены ярлыки «хорошие» или «плохие».
Во-вторых, — и это куда важнее — я имею в виду привычку человека отождествлять самого себя с одной-единственной нацией или какой-либо другой группой и ставить ее выше добра и зла, не признавая за собой никакого иного долга, кроме служения ее интересам. Национализм не следует путать с патриотизмом. Оба этих слова обычно употребляются настолько неопределенно, что любые их толкования будут оспаривать; нельзя, однако, смешивать эти понятия, поскольку в основе их лежат две разные и даже исключающие одна другую идеи»
От і якщо подивитися, то можна побачити що навколо одні націоналісти. Тільки одні напряму про це кажуть, інші в своєму ідіотизмі пішли навіть далі і звичайнісіньке українофобство та проросійську експансію назвали «інтернаціоналізмом».
    От поясніть мені, товариство, чому мені постійно хтось вказує як жити? Чому мені постійно люди, які самі не розібралися в питанні, намагаються нав’язати якусь свою недоідею? А ще вважають що я щось комусь винен. Винен якійсь намальованій в їхній уяві «Батьківщині» чи «історичній справедливості» віддати свої свободи. І що цікаво: одні мене називають москалем та малоросом, а інші націоналістом та навіть іноді бандерівцем. Але собі зраджувати я не збираюся. І це моя позиція.
    Також цікаво які у вас думки з цієї проблеми здатної розколоти суспільство на два табори ідіотів та примусити таким чином інтелігенцію(єдину надію на розвиток) або ставати на якійсь бік, або відсторонюватися від процесу, бо їх закидають лайном з обох боків.

Для тех, кто в танке: я не за украинофобство. Более того оно меня бесит не меньше, так как обычную ксенофобию и нацизм эти "ревнители русской славы" выдают за маловразумительные "интернационализм" и "братскую дружбу"
Для тех кто совсем в танке: не думаю что вам что-либо уже поможет.




© Mike911

Є люди з зимою у серці,
І серед весни їм спокою нема,
Дратує їх спека і плями на сонці,
Дратує кохання, бо свого нема.

Є в деяких людях холодна зневага,
Пронизливий погляд їх рве до кісток.
Слова їх колючі і гострі мов шпага,
Їх мова в'язка, як зибучий пісок.

Є люди із мороком в душах,
Їх погляд - підступна, оманлива ніч.
Вони прагнуть влади, в обіймах задушать,
І солодко брешуть не зводячи віч.

Є люди із жменькою снігу
Вона заміняє їм душу й любов
Ви їх пошкодуйте, вони ж бо убогі,
Лякаючись болю, втрачають тепло.
05.04.16

Сьогодні звуть Дніпропетровськ східноукраїнським Львовом. Десь у цих словах є істина, але насправді до культурної столиці нам ще далеченько, скоріше Київ 5-річної давності за настроями.

Позитив є - ми змогли пробудити молодь, аби вона зрозуміла свою значущість, ми змогли пробудити інтелігенцію, ми змусили багатьох повірити у власні сили. Це найактивніша меньшість, що змінює настрій і політичну картинку регіону.

Є супротивники - їх сьогодні набагато менше, серед них немає інтелігенції, дуже мало молоді, не так багато місцевих.

Але є третя сторона - це більшість, якій все пофіг. В цьому насправді проблема. Вони бажають отримувати лише шматок хліба, неспроможні заявити своє "Я". Вони йдуть туди куди віє вітер, в той час як дуже часто в житті треба плисти проти течії. Ось це дійсно сумно!

На чергуванні з міліцією, один ППСник мене запитав - навіщо ви звалили Лєніна? Я у вдповідь (таки місто, таке) запитав, що доброго зробив цей персонаж? Здогадайтеся, що отримав у відповідь. Це було мовчання...

Тож до Львова ми ще не доросли, але крокуємо вперед і не змінимо свого курсу