УК-РА- їнець - той, хто пізнав Божу Мудрість, став осяйним.... Я повторюю цю свою думку кожного року в День Незалежності і не тільки... Мені хочеться, щоб кожний УкРаїнець та УкРаїнка Згадали Силу свою і Могу! В сім*ї  слов*янських народів наше місце - місце старійшини, наша земля завжди була й є і маю впевненість, що буде (все залежить від кожного з нас сьогодні!) мудрою і осяйною. З покон віку  Кам*яна Могила була св*ятинею, до якої мандрували старці світу.... Трохи згодом так само доторкнутися до Св*ятої Землі стали приходити на землі Київські, до Лаври Печерської... бо сила землі нашої в наших людях, в силі їхнього духу, бо знаємо, що ми Діти Божі і сила Його з нами, якщо ми з Ним...Хто не втратив зв*язок з корінням своїм, той мудрець... брахман... волхв... арій... козак-характерник.... він - непереможна людина і майбутне за ним!А хто вірить, що він "тупий хохол" і мова його "искаженный русский язык", а не мова Богів.... той сам обирає своє майбтнє - безрадістне... рабське... жалюгідне....В цей день мабуть, як ніколи, варто замислитися ХТО ТИ Є? і куди спрямоване ТВОЄ майбутнє... бо від вибору кожного з нас залежить наше спільне ЖИТТЯ - життя нашої держави і наших дітей-онуків.Бажаю всім гарних свят!тут посилання на мою стару заміточку, може комусь буде доречна інфа:  http://blog.i.ua/community/662/308982/Слава Україні!

 Кожен день прекрасний… Аж не вірю, що сама це кажу… Колись мені здавалось, що я такого не скажу ніколи… А чому б то, хотілось би в себе запитати?
Життя прекрасне, попри всі свої вибрики та злі жарти, а я – зможу все. Вірю! Головне – прагнути і ніколи ні про що не шкодувати. Все, що не стається в житті - на краще!

В останні кілька років, коли я, на запитання про свою релігію,
відповідаю, що є язичником, це вже не викликає ні здивованих поглядів,
ні якихось нерозумних питань. Відроджене язичництво мирно співіснує з
іншими релігіями (які цього зовсім не бажають, але змушені прийняти це
як факт). Більше того - язичники стають відомими в межах усього світу
(нещодавно друїдам англійська влада повернула  Стоунхендж), і в межах
України - два роки тому великий розголос викликало встановлення в Києві
Образу Перуна приблизно на тому місці, де подібний Образ знаходився до
сумнозвісного Володимирового хрещення.
Отже, сучасний світ визнав, що Давня Віра не є мертвою. Неохоче, але визнав.
В чому ж привабливість язичництва? Для чого людям потрібно, говорячи
сучасною мовою, відмовлятись від вже розпрацьованих брендів і шукати зв
язку з Давніми Богами?
Язичництво в духовному плані не є догмою. Це плитка система, котра може видозмінюватись разом з народом - її носієм.
Релігія давніх аріїв, котрі вимандрували до Індії, видозмінювалась на
новому місці принаймні тричі. Синтоїзм Японії дав дуже цікавий синтез з
буддизмом, поділивши життя і смерть (більшість японців виконують
синтоїстську обрядовість, але ховають їх за буддійським обрядом).
Докомуністичний Китай на грунті прадавнього ханського язичництва породив
"триголового змія" - конфуціанство, даосизм, буддизм, не полишаючи при
тому вклонятися предківським Богам.
Європа в цьому плані дуже  постраждала - християнство зрубало дуба її віри, однак старе дерево пустило пагони, яким судилась велика доля. Звичайно, краще було б, якби Давня віра розвивалась натуральним шляхом, однак, за словами філософа, те, що нас не вбиває - робить сильнішими.
Сучасне слов янське язичництво - пагон на старому пні - дає однак своїм визнавцям певні пільги.
-Відсутня заборона на вивчення духовної літератури. Більше того, бажано
вивчати все - для порівняння і роблення висновків. Я свого часу прочитав
Біблію, Коран, Бгагавадгіту, вивчав буддійську літературу та Упанішади,
цікавився синтоїзмом та конфуціанством. Не для того, щоб прийняти якесь
з цих віровчень, а для того, щоб знати і розуміти інших людей.
В той же час, від знайомих християн мені була лише одна порада - викинь усе, зостав Біблію.
-Відсутня заборона на духовні практики, які, волею лихої долі, не
збереглися в слов янській традиції. Навпаки - частина напрямків слов
янського язичництва пристосовує до слов янського розуміння вправи з
медитації, оздоровлення та безліч інших речей, котрі зникли у нас, але
збереглися в межах арійського світу.В той час, як одного знайомого мені
християнина-протестанта відлучили від громади за те, що він робив
дихальні вправи за методикою Рамачараки.
- Відсутній страх перед смертю і пеклом.
Язичницька традиція в основному сповідує переселення душ. Про це говориться у Велес Книзі - душі мудрих володарів час від часу втілюються серед нас.
Велес приносить з  потойбіччя душі отрочат для втілення... Душі пращурів
поміж втіленнями відпочивають у Вираї, і звідти зрять на нас. А
найкращі воїни зостаються навіки у полку Перуновім, як небесні воїтелі.
Тут немає місця для пекельних мук, тим більше - вічних. Язичник ніколи не
говорить - "Бог покарає", людина знає, що її краще відродження залежить
від неї самої.
- Язичник приходить до своєї віри від надміру сили і в
радісному стані духу. В той час, коли більшість щиро віруючих християн
потрапляють до церкви (молільного дому) під час якогось лиха.
- Найголовнішою цнотою для язичника є почуття чести і справедливості.Ніцше
писав свого часу, що для язичника справедливість має таке саме
значення, як святість для християнина.
- Язичник має бути сильним духом, а сила духу в ідеалі має перебувати в гармонії з сильним і здоровим тілом. Матеріальний світ для язичника не є породженням лихої сили, він є "зеленим і прекрасним світом", який Боги заповідали йому любити.
- Любов для язичника є дійовою. Язичник може полюбити ворога
лише в тому випадку, коли ворог в чеснім двобої опирався йому до останку
і виявив хоробрість і відвагу. Абстрактна "любов" до всього людства, до
"знедолених і принижених" язичнику є чужою - язичник любить свою
родину, рід, народ, а до всіх інших людей і народів ставиться прихильно,
або нейтрально, якщо тільки ці інші не позиціонують себе як вороги його
народу, або раси.
Якось у Міямото Мусасі спитали: "Що є проявом
меча?" "Любов, - відповів великий воїн, - любов до тих, кого ти захищаєш
цим мечем".
- Язичник не ненавидить і не зневажає тих, хто не розділяє його світогляду. Він живе за принципом "кожному своє".
-Якщо язичнику доводиться воювати (духовно чи фізично), він робить це
холоднокровно і без люті. Пробачити, або зректися помсти  своєму ворогу,
або просто недругу язичник має право лише тоді, коли є за нього
сильнішим. Але пробачати ворогів роду свого язичник не має права.
- Язичник може вибрати поміж Сил, які персонифікують Давні Боги, ту, яка
найбільше підходить йому за духом і темпераментом. Покровительство цієї
Сили не ставить його в конфлікт з властивостями власної душі - вони
бринять в унісон.
- Язичник-слов янин не мусить проходити через деякі принизливі обряди, які греко-ортодоксальна церква успадкувала від Візантії. Язичник молиться стоячи, звівши руки до неба. Свого часу я побачив, як Страстної п ятниці віруючі на колінах повзли до плашаниці. Це було жахливо. Язичник не мусить плазувати перед своїм Божеством, бо, за приписами своєї віри є родичем Богів, а не рабом Божим. Термінологія термінологією, але щось у цьому є. Рівно, як у обряді повзання на колінах, особливо в давні часи, коли цей обряд виконували Київські князіпід наглядом ромейського священика.
- Трохи повторюся - язичник є родичем Богів. В слов янській традиції - онуком Дажбожим. Близькосхідна жтрадиція подає людину як творіння, виліплене з глини. В церковнослов янщині це слово звучить як "тварь". У моєї бабусі не було гіршої лайки, аніж сказати на когось: "ах ти ж тварь така..." Народний розум зберіг те, що розуміли його предки: ми є народженими, не сотворенними. Додаймо,що руська (українська) мова від цього слова вивела і слово "тварина".
На закінчення додам дещо зі свого духовного досвіду.
Я відчував Давніх Богів кілька разів. Оповім про два з них.
На Хортиці, в плавнях, є цікаве місце. Говорять, що там колись було
святилище. Довкола зарослої травою галявини ростуть дуби. Один дуб має
сім стовбурів, що відходять від одного кореня.
Мені це місце показали місцеві язичники. Один раз мене туди провели, вдруге я прийшов сам.
День був тихий і безвітряний. Однак, тільки я вибрів нарешті плавнями до
цього кола, в деревах загудів вітер. Звук був такий дивний - наче хтось
грав на величезній арфі зі стовбурів.
Я не встиг ні отямитись, ні злякатись - з боку Дніпра раптово найшла хмара. Подібну швидкісну грозу я спостерігав лише в Карпатах, в наших степах таке буває дуже рідко.
Блискавка торохнула десь поруч - потім я віднайшов акацію, яку розметало
на цурпалля. Вдруге вдарило просто переді мною - я тільки руки до неба
звів, бо тікати кудись було пізно. І почалася злива.
Через кілька хвилин, а може годин все ущухло. Мій електронний годинник наказав довго жити, хоча був під рукавом куртки, і вода в нього не потрапила. Цієї миті, в яку сплавився час, я відчув Перунову присутність.
Цей день я вважаю своїм посвяченням.
Вдруге подібне трапилось на святі Перуна, зовсім в іншому місці острова. Я відвідую їх щороку, однак таке було лише один раз.
Знову- безвітряний літній день. Небо блакитне, Дніпро теплий. Жерці готують
вогнище, жриці з підручними - дубові вінки для воїнів. Я ще й викупатись
встиг, при чому можу присягнути - над Дніпром не було ні хмаринки.
Хмара прийшла, коли почали розпалювати жертовне вогнище. І я знову почув отой голос дерев - ніби гру на арфі. І перший удар - поряд, але оподалік,
котрий розчахнув навпіл стару акацію.
Обряд йшов при гудінні вітру і сяйві блискавиць. Але дощу не було. Зате була хмара, наче пронизана блискавками наскрізь. І удари грому, що ніби відбивали такт звукам арфи з дерев.
Злива рунула тоді, коли закінчився обряд. Хвилина в хвилину. Ніби на це очікувалося там, на Сварзі.
З того, першого разу, я почав відчувати наближення грози. Якимось солодким тремтінням у серці.
Будь зі мною, Перуне, твій воїн славить тебе...

Щастя є – я знайшла джерело натхнення і спосіб подолати осінню депресію – Рей Бредбері. Це, звісно, тимчасово, але зараз мені більшого не треба.

Щастя є – воно у дитячих посмішках, у погожій днині, в обіймах коханої людини, у вмінні залишатись наодинці з собою, в кожному ранку, бо він дає нам можливість почати все спочатку.

Щастя є у кожному з нас, воно лише чекає коли про нього згадають і дозволять наповнити душу світлом і теплом.

Не шукайте щастя в речах – вони лише спосіб зробити побут зручнішим і легшим. Не шукайте щастя в інших людях, бо чуже щастя не зігріє.

Шукайте щастя в собі, бо лише ви можете зробити себе щасливим. Кожен з нас сам вирішує щасливий він чи ні, тож не варта іншим людям дозволяти обманювати самого себе і вірити, що для щастя нам потрібне Щось. Для того, щоб бути щасливому треба бути щасливому. Все, більш нічого. Тільки бажання і віра в своє щастя.

Підходить до свого логічного завершення ще один рік і більшість розумних людей починає зводити дебет з кредитом, тобто підбивати підсумки).

Але особисто в мене з тим постійні проблеми, бо щороку виявляється, що в мене купа незавершених справ і підсумки постійно відкладаються. Спочатку на Старий Новий Рік, потім на день народження, потім на Новий Рік за китайським календарем, а потім – ой, а він вже минув? Ну і ладно)

Тому цього річ я вирішила нічого не відкладати, а просто написати кілька побажань для всіх.

Перше. Миру всім.

Тут головне, аби всі усвідомили, що воювати за мир це те саме, що пити за позбавлення від алкогольної залежності, нюхати кокаїн від наркоманії і т. д.

Друге. Любові.

Бажаю, аби кожного з Вас зігрівала і наповнювала життя сенсом. Але не спалювала душу, руйнуючи тіло.

Третє. Тепла у стосунках з людьми і природою.

Не бійтесь віддавати часточку душі іншим і ваш світ стане теплішим. А холод нехай буде тільки на вулиці і в кубиках льоду в ваших напоях)

Хотіла написати ще багато гарного і розумного, але певне не буду, бо якщо збудуться ці три бажання, інше прийде саме собою. Не забувайте, що світ такий, яким ми хочемо його бачити. Ми його створюємо і ми його руйнуємо. Наше життя залежить від нас самих і від нашого вміння брати на себе відповідальність за свої вчинки. По факту ми і так за них відповідаємо, але коли відповідальність осмислена і прогнозована то поганих вчинків виходить значно менше.

P.S. Ледь не забула ще одну важливу річ – мрійте і хай Ваші мрії збуваються! Тільки не забувайте, що в 99.99% випадків для того аби вони збулись треба відірвати свою п’яту точку від крісла і щось зробити. Ну добре, іноді відривати не обов’язково – можна робити сидячи (це для художників, письменників, поетів…)

Не б’ється серце спомином надії,
надвоє розколовшись в самоті.
Я знаю, що сама розбила мрії,
якими дихала до нині в пустоті…

Мовчить душа. У неї слів немає,
немає сліз і розпачу нема…
Вона як тінь, вона уже зникає –
розбита, очерствіла і німа…

Як хочу я розвіятись туманом,
розплавитись у мареві світів,
щоб жодних докорів, образ, обману,
ніяких зрад, думок і почуттів.

Як хочу я гарячою сльозою
в вогонь перетворити заметіль
і стати вітром, сонцем, тишиною –
лиш розчинити б ними весь твій біль…

_-_-_-_-_-_-_-_---_-_---_-_-_-_-_-_-_-_

Світ складений із прожитих життів.

І ті, що є.., колись ми також будем...

У повісті, серед століть часів...

Поміж забутих снів колишніх буднів

---

Не вирвати із долі сивини...

Переписати також нам не вийде.

Залишимось сюжетом давнини,

А Сонце, як завжди, на сході зійде...

---

...

... і звично, майже рефлекторно хочеться відповісти: "Нормально!"

Для когось цей вираз вже як дихання. Автоматично - "норм", "нормуль", "намана"...

Пффф!!!! Якого дідька?!!! Як це? Для кого? За якими критеріями? Що взагалі означає ця відповідь?

Мені печально, що високоморальна звичка цікавитись станом справ знайомих перетворюється на бездумний ритуал обміну фразами, за якими стоїть лише "Ох... треба ж щось сказати... а хочеться, щоб всі просто відчепились від мене".

Мені  жаль, що людина ховає свій внутрішній світ від інших, і краще триматиме все в собі, ніж спробує поділитись тим що хвилює, бо "його це не стосується!", "це лише моя справа!", "якого біса він взагалі про це запитує?".

Мені шкода, що люди забувають про силу і значення слів, втрачають довіру до друзів, і приймають за норму посилатись на "норму", адже вона безліка, вона бездушна, позбавлена особистості. Як можна відповідати за себе, кажучі про речі, що стосуються всіх?

Ще гірше, коли людина свідомо каже це слово. Наприклад: у людини проблеми в стосунках з дружиною, затримки з виплатами зарплатні, є декілька хронічних хвороб, і при всьому цьому він каже "та нормально!", маючи на увазі, що вцілому все так і має бути!? 

І це тільки те, що стосується привітаня та відповіді... А є ще інші "нормальності":

- Підвів друг/співробітник: нормально (?)

- Зірвав злобу керівник/шеф: нормально (?)

- Зрада коханої людини: нормально (?)

- Пияцтво та наркоманія навколо: нормально (?)

- Відсутність освіти та культури у молоді: нормально (?)

- Хабарництво та лоббування власних інтересів у владі: нормально (?)

- Наші дідусі та бабусі (пенсіонери) є відбросами суспільства, на кшталт відпрацьованої сировини, сміття: нормально  (?)

Стійте! Схаменіться! Навіщо погоджуватись на все це?!! Хто сказав, що так має бути? Скільки можна ухилятись від відповіді собі(!) та іншим?

Є таке чудове слово - "відповідальність". Воно означає вміння відповідати за себе. І на мою думку, від цього вміння залежить дуже багато в нашому житті вже зараз, а тим паче - в майбутньому, для наших дітей, внуків і подальших нащадків.

На мою думку, варто лише привчити себе бути правдивим у відповідях... хоча б із самим собою бути правдивим, і тоді світ почне змінюватись на краще.

Перші зміни будуть непомітними, бо проходитимуть внутрі самого себе. Потім, коли внутрішній світ трішки зміцніє, з'явиться бажання відповідати крім себе ще й іншим! Тоді зміни торкнуться вже більшу кількість людей. А потім ще більше, і ще більше.

Далі від слів перейде до справ. Обов'язково перейде, бо коли всі навколо говорять - завжди знаходиться той, хто починає діяти!

І тоді світ насправді почне перетворюватись на такий, про який всі ми мріємо!

На мій погляд - ідея варта того, щоб почати! (-:

А як вона вам? "Нормально"? (-:

  

Ця стаття призначена (і вже опублікована) для медіа-порталу квесту К12

Анатолій Мозжухін

НАД ПРІРВОЮ

Над прірвою стою, злетіти хочу,

Та щось позаду стримує мене –

Якийсь тягар. Без нього я б охоче

Стрибнув у синь, де облако пливе.

А може, навпаки, униз, як камінь,

Я б полетів, безкрилий мрійовик,

Що марно лету прагнув, наче пламінь,

Та опустився попелом і зник.

Що стримує мене, сім’я чи доля?

Чи може те, що залюбки робив

Усе життя, і то – моя неволя?

Чи тягне погань, що не засудив?

Душа волає: хочу лету, лету!...

І рву я комір, що стиска кадик,

І як належить птаху…, (чи поету?)

Стрибаю вгору, закусивш язик.