хочу сюда!
 

Елена

36 лет, лев, познакомится с парнем в возрасте 35-45 лет

Заметки с меткой «язичництво»

Язичницькі тату балканських жінок

На Балканах – в першу чергу в Боснії і Герцеговині, а також в деяких районах Чорногорії і Албанії – до нашого часу зберігається давній звичай нанесення татуювань жінкам.

У хорватів, які живуть в Боснії (насамперед у Лашській долині), у чорногорців в районі Котора, у албанців (як католиків, так і мусульман), що живуть на півночі Албанії, є один цікавий звичай. Це татуювання. А вони були насамперед жіночими (потрібно відзначити, що і набивали тату – жінки). Набивали насамперед на руках (на зовнішній стороні), іноді до ліктя. Найчастіше малюнок на одній руці не повторював малюнок на іншій.

Оскільки багато малюнків мають мотив хреста, то напрошується версія, яку радісно переказують туристам: для того, щоб дівчаток захистити від мусульманських гаремів. Так, звичай цей під час турецького правління рятував від гаремів.

І більше того, саме тоді традиційні жіночі тату стали наносити і хлопчикам, щоб їх не забрали в яничари. Але з’явилися ці татуювання набагато раніше, ніж турки прийшли на Балкани встановлювати свої закони і влаштовувати гареми. Звичай цей є відгомоном язичництва (тому і зберігся на території, де досить довго існували давні звичаї і традиції). І безсумнівно, хрести – це солярні знаки, знаки Сонця. Причому до цих пір їх набивають під час Весняного рівнодення.

Усі ці кола, цятки, хрести – закликання сонця і заклинання про родючість.

Малюнки, якщо вони присутні на обох руках, не повторюються, але чітко простежується принцип: зображення на правій руці – сильне, солярне, на лівій – слабке, люнарне.

А взагалі татуювання ці мали не тільки значення заклинання і оберега, а й були своєрідною інформацією про соціальне походження, про плем’я-рід, до якого належала дівчинка (татуювання наносилися в дитячому віці), що захищало її від насильства. Поцупити «марковану» таким чином дівчинку, відвести її в інше плем’я було неможливо.

Існував ще один звичай (вже не в регіоні Боснії, а в Хорватії): наносити на щоку одну синеньку цятку, «мітити» дівчинку – саме з метою дати інформацію про її приналежність одному племені (місце розташування точки у різних племен було різним).

Татуювання робили дівчаткам у віці 4-5 років, але з роками вони змінювалися – додавалися нові елементи. Якщо дитина хворіла, то такі тату наносилися в лікувальних цілях. Коли дівчинка ставала дівчиною, тату доповнювалося інформацією про те, що її можна видавати заміж. Коли дівчина ставала жінкою, до попереднього татуювання додавалися нові візерунки. Народження дітей, кількість вагітностей, вдівство – вся інформація містилася в татуюваннях.

Причому цей звичай цілком благополучно зберігся до нашого часу.

Щоправда, серйозних досліджень про жіночі татуюваннях і їх місце в культурі балканських народів майже немає: у людей якесь сором’язливе відношення до цієї теми – мовляв, не зовсім європейський звичай, простежується зв’язок з курдськими традиціями, а курдами бути не хочеться , а хочеться бути європейцями …

Тому до цих пір ця тема залишається на периферії місцевих вчених-антропологів. Хоча для фахівців регіон представляє безперечний інтерес.

Польський етнограф К. Мошиньскі писав: «Татуювання у слов’ян спостерігається тільки в певних частинах Югославії». Це твердження засноване на цікавих дослідженнях, присвячених татуюванню, які наприкінці XIX століття провели Леопольд Глюк та Чіро Трухелка на території Боснії і Герцеговини.

Глюк був окружним лікарем, а Трухелка працював хранителем музею. Вони не зовсім однаково дивляться на походження і причини популярності окремих мотивів татуювання, які ще наприкінці XIX століття зустрічалися серед населення католицького віросповідання на досліджених ними територіях. Коротко ознайомимося з висловами обох дослідників.

Глюк звернув увагу на одне характерне явище, яке спостерігалося серед населення важкодоступних територій, що входять до складу колишньої Австро-Угорської монархії. Це явище можна було спостерігати під час служб, коли біля костелів збиралися натовпи віруючих. Серед селян з довколишніх місць можна було виявити, що практично у кожної з дорослих дівчат і заміжніх жінок були татуювання на грудях, плечах і передпліччях, на долонях аж до кінчиків пальців, а іноді ще й на лобі.

Головним мотивом татуювань був оточений різними гірляндами, гілочками та іншими лініями хрест. Спостерігаючи за цим звичаєм, Глюк зазначив, що у жінок, котрі живуть в тому ж регіоні, але належать до іншої віри, татуювання зустрічаються значно рідше.

«ЖІНКИ ПРАВОСЛАВНОГО ВІРОСПОВІДАННЯ НАНОСЯТЬ ТАТУЮВАННЯ ЗНАЧНО РІДШЕ, НІЖ КАТОЛИЧКИ, АЛЕ ПРИ ЦЬОМУ СЛІД ПІДКРЕСЛИТИ, ЩО ЦЕ ЖІНКИ, КОТРІ ПРОЖИВАЮТЬ У МІСЦЕВОСТЯХ, ДЕ БІЛЬШІСТЬ СТАНОВЛЯТЬ КАТОЛИКИ. ТАТУЮВАННЯ, ЯКИМИ ВОНИ ВОЛОДІЮТЬ, КУДИ МЕНШ ВЕЛИКІ І НЕ ХАРАКТЕРИЗУЮТЬСЯ ТАКИМИ БАГАТИМИ ПРИКРАСАМИ, ЯК ТАТУЮВАННЯ ЖІНОК КАТОЛИЦЬКОГО ВІРОСПОВІДАННЯ» , – ПИШЕ ДОСЛІДНИК.

ЧОЛОВІКИ-КАТОЛИКИ ТЕЖ НЕ ЦУРАЛИСЯ ТАТУЮВАНЬ, ХОЧА НЕ ТАК ВІДДАВАЛИСЯ ЇМ, ЯК ЖІНКИ. БІЛЬШ ОХОЧЕ ВОНИ ПРИКРАШАЛИ ПЛЕЧІ І ПЕРЕДПЛІЧЧЯ ХРЕСТАМИ, НЕ ВДАЮЧИСЬ ПРИ ЦЬОМУ ДО ДОДАТКОВОГО ОРНАМЕНТУ.

Усі мотиви супроводжує додатковий орнамент у вигляді цяток, хрестиків і рисок. Географічний діапазон прояви на земній кулі таких нескладних за формою мотивів надзвичайно широкий. Це дозволяє висунути гіпотезу про їх дуже древнє, дохристиянське походження. Цікавими фактами, що змушують відсунутись ще далі в минуле початок появи татуювання у цьому регіоні, стали підкреслені Трухелкою деякі етнографічні дані: виконанням татуювання на території Боснії і Герцеговини займалися жінки; татуювання наносилися 19 березня, в день св. Йосипа, інакше кажучи, напередодні «перемоги дня над ніччю», тобто Весняного Рівнодення; вік, коли наносилося перше татуювання, припадав на період досягнення зрілості, між 13 і 16 роками життя. Якщо співвіднести ці факти з даними в історії культури позаєвропейських народів, де зареєстровані подібні звичаї, слід підкреслити достатню достовірність і грунтовність точки зору Трухелки.

Щоб підкріпити свою тезу щодо дохристиянського походження татуювання в цьому регіоні Європи, дослідник вдається до згадок про татуювання, зроблених стародавніми істориками та письменниками. Спираючись на Геродота, Страбона, Плінія, Помпонія Мелу та інших, він звертає увагу на те, що саме на Балканах та сусідніх територіях татуювання було надзвичайно поширеним у давнину. Згадаймо мумію скіфської принцеси, знайдену на Алтаї. Зовнішній вигляд мумії свідчив про своєрідну моду тих часів: на поголеній наголо голові одягнено перуку з кінського волоса, руки і плечі вкриті численними татуюваннями. Зокрема на лівому плечі був зображений фантастичний олень з дзьобом грифона і рогами козерога – сакральний скіфський символ.

Дослідник робить серйозний висновок:

«ЦЕЙ ЗВИЧАЙ ПРИЙШОВ ЗІ СХОДУ І БУВ ПРИНЕСЕНИЙ НА БАЛКАНИ СКІФАМИ. ВІД ТРАКІВ, ЩО НАСЕЛЯЛИ В ТОЙ ЧАС БАЛКАНСЬКИЙ ПІВОСТРІВ, ЦЕЙ ЗВИЧАЙ ПЕРЕЙНЯЛИ ІЛІРІЙЦІ, ЗАВДЯКИ ПОСЕРЕДНИЦТВУ ЯКИХ ЦЕЙ ЗВИЧАЙ ПОШИРИВСЯ АЖ ДО УЗБЕРЕЖЖЯ АДРІАТИКИ, ЩО ПІДТВЕРДЖУЄ СТРАБОН».

ДУМКУ ТРУХЕЛКИ ПІДТВЕРДЖУЄ НІМЕЦЬКИЙ ДОСЛІДНИК А. ХАБЕРЛАНДТ, ЯКИЙ У 1896 РОЦІ КОНСТАТУВАВ: «СЬОГОДНІШНІЙ ЗВИЧАЙ БОСНІЇ І ГЕРЦЕГОВИНИ МОЖЕ БУТИ ОСТАННІМ ВІДЛУННЯМ НАДЗВИЧАЙНО СТАРОЇ ПРАКТИКИ, ПІДТВЕРДЖЕНОЇ ДРЕВНІМИ».

Ритуальний камінь Линовиці


Легенда про ритуальний камінь, що знаходиться по серед парку графів де Бальменів бере свій початок з кінця XVII ст.

По краєзнавчим записам зробленим Олексійом Власинком відомо, що цей камінь використовувався в язичницькі часи для ритуальних жертв приношень. За часів Петро Олександрович де – Бальмена цей камінь використовували масони у своїх обрядах. В радянський період боротьби з релігією, історію про камінь було змінено по їхній версії — на ньому любив сидіти Т.Г. Шевченко.

Сьогодні відомі випадки, коли на цьому камені бували виявлені залишки від спалень та жертвоприношень.

Петиція про перенесення храму Десятинного монастиря

 СТАРОКИЇВСЬКА ГОРА ПРОСИТЬ ПІДПИСАТИ ПЕТИЦІЮ ПРО ПЕРЕНЕСЕННЯ ХРАМУ ДЕС. ЧОЛ. МОНАСТИРЯ

Публікація: 14.12.2015 13:40 
Автор петиції: Кошарний Олександр Миколайович
Залишилось: 83 дні 

Петиція: Перенести в інше місце Храм Десятинного чоловічого монастиря УПЦ МП, за адресою вул. Володимирська, 2. Цей храм був побудований на заповідній території Національного музею історії України всупереч закону. Не відповідає архітектурним, історичним, культурним вимогам України. Був побудований незаконно Московським патріархатом при мері Л.Черновецькому. 

На території заповідника, стоїть літописне капище (Капище Хвойки)

Більшість вчених погоджується, що це найдавніше капище, відоме на території Києва. Час його виникнення — межа V-VI ст., воно вже існувало за часів Олега, Ігоря, Святослава. Надзвичайно цікавим є місцезнаходження капища: у самому серці найдавнішої частини Києва, що умовно називається “Городом Кия”. У центрі цієї невеликої цитаделі і стояли два жертовники — кам’яний з чотирма виступами та простіший глиняний. 

"Руський літопис" не згадує це капище. Але існує цікаве іноземне джерело — відоме вірменське сказання Зеноба Глака, що переповідає руську легенду про створення у країні палуні — полян міста на честь старшого з братів Куара — Кия. Згадано там і двох ідолів: “Куар (Кий) збудував місто Куари (Київ)... І через деякий час, порадившись, Куар і Мелтей і Хореан піднялися на гору Каркея (Старокиївська гора) і знайшли там чудове місце... там був простір для полювання і прохолода, а також безліч трав і дерев”. (Порівняймо з літописом: “... и бяше около града лес и бор велик и бяху ловяще зверь”). І збудували вони там поселення й поставили двох ідолів: одного на ймення Гісаней, другого — Деметр”. 

Нагадаю про події, що сталися 20 серпня 2007 – у неділю в Києві біля невеликого храму УПЦ Московського патріархату, що стоїть поруч із підвалинами Десятинної церкви, між ченцями і рідновірами сталася бійка. Так як каплиця і капище стоять надто близько один до одного, і биття церковних дзвонів заглушало богослужіння язичників, на грунті цього виник конфлікт. Хоч перед язичницьким служінням, представники монастиря були попереджені про святкове зібрання, вони на зло почали заглушати промови громади рідновірів. В наслідок один представник громади язичників отримав вогнепальне поранення, а один прихожанин православної церкви зазнав черепно-мозкової травми.

Галина Лозко: «Історично належний язичникам жертовник біля Історичного музею – це єдине місце, де ми здійснюємо свої богослужіння. Дозвіл на це дано Головним управлінням з питань внутрішньої політики (Київської міськдержадміністрації). Наші люди підійшли до свого капища. Вони взагалі стояли осторонь. Церква має свою загородку, ніхто туди не підходив. Раптом вискочив загін у камуфляжі, озброєний дубинками. Один був з пістолетом, і почав стріляти в обрану ним людину. Прихожани цієї церкви казали: «Вы, хохлы, нечего вам здесь распоряжаться. Здесь всегда была Россия и будет».

Закликаю всі рідновірські конфесії, громади і всіх позаобщинних язичників, нас майже 17 тисяч читачів, якщо хоча б кожен третій підпише даний електр. документ, зможемо досягти величезної доброї справи, на користь народу і захисту САКРАЛЬНОЇ СПАДЩИНИ!

Петиція про перенесення в інше місце Храму Десятинного чоловічого монастиря УПЦ МП, з території Національного музею історії України: 

ПІДПИСАТИ: petition.kievcity.gov.ua/petition/?pid=1459&icf=1 

© Духовно-просвітницький, язичницький вісник «Автентична Україна»

Великдень як язичницьке свято.

Великдень українці святкували не лише за багато сотень років до прийняття християнства, а й до народження самого Христа. Після весняного рівнодення день збільшується, тому й свято називається Великдень Дажбожий, тобто сонячний. І в цьому святі, які в інших весняних, переважає магія родючості. (Приміром, великодній коровай, котрий слов'яни називали бабою або куличем (калачем), був «жертовним посвяченням» родючості і плодовитості. Його випікали за принципом аналогії: чим вищий коровай, тим кращий урожай, тим більше приплоду матиме худоба. Сучасна паска — це і є той древній язичницький коровай з дріжджового тіста, і ніякого відношення до справжньої пісної єврейської паски він не має). Дажбог шанувався предками як Бог сонця, який на зиму ховає живильні промені, а навесні знову посилає їх на землю, чим несе благо, саме життя. Він — Бог добра, світла, життєвої сили. Він не тільки зігріває землю, а й стежить за тим, як на ній дотримується порядок.
Встановлено, що весняного, передвеликоднього посту в язичників не було. А от обряди очищення водою мали ритуальне значення. Особливо чистий четвер, коли вшановували покійних предків. Увечері йшли до лазні (мовниці) митися, брали з собою їжу: печеню, курку, масло, сметану, вареники, мед. Помившись і пом'янувши предків, залишали їм жертву з цієї їжі, теплу воду для купелі, а підлогу посипали попелом. На ранок приходили дивитися, які знаки залишилися на попелі, за ними ворожили і довідувалися про свою долю. 
У понеділок після Великодня — знову обряди з водою. Парубки ходили на світанку по хатах, обливали дівчат, за що дівки обдаровували їх писанками. Цей день називався обливаним понеділком.
У великодні дні зустрічали й саму богиню Весну. Розкладали багаття, стрибали через нього — очищалися. Потім приносили жертву воді, пускаючи на річку хлібину. В цей день випускали на волю пташок, яких тримали у клітках. А саме свято мало назву Благовіщення, городні роботи можна було починати тільки після нього.
Тиждень після Великодня присвячувався вшануванню предків — Радуниця, або Тризниця. Влаштовувалися обіди на могилках родичів, моління про рід. Найархаічнішим обрядом були тризни — кінні змагання на честь померлих. Адже кінь (символ життя, недарма його фігурками прикрашали будинки), він мусив сприяти воскресінню їхніх душ. Побуджували «оклички» — закликання душ на землю, пробудження їх від зимового сну. Вважалося, шо душі Вважалося, що душі предків сприятимуть врожаю і добробуту своїх нащадків.
Згодом церква поєднала свято Благовіщення з культом Богородиці Марії, Великдень перетворила на Пасху, так само, як язичницьке Різдво Божича — в Різдво Христове.
До речі, культ Ісуса Христа став зрозумілим українцям саме через язичницьку інтерпретацію його, тобто через поєднання з культом Дажбога. Про це свідчить хоча б давній спосіб моління, який новонавернені християни застосовували за традицією: повернувшись на схід, обличчям до сонця як втілення Бога. Або сам зміст християнських молитв, манера звернення в них до Бога: іноді здається, що християни просто замінили у язичницьких молитвах імена богів.
Цікаво, що язичництво перейшло не лише в християнські обряди, а й в архітектуру і мистецтво. Приміром, давні магічні знаки включені в оздоблення храмів, зокрема Софії Київської. Цей храм втілює язичницьку ідею райського саду, яка матеріалізується в стовпах-колонах, що символізують стовбури дерев. Символіка орнаменту Софії — знакове
втілення ідеї безкінечності Весвіту, яка існувала на українській землі задовго до християнства.
Язичницькі корені української християнської обрядовості науковці прослідкують, до речі, не лише стосовно рілігійних свят. Сама назва нашого християнства — православ'я — також запозичена з язичницької термінології. Першою частиною цього слова є «прав», що у язичників мало сакрально-магічний зміст: це одна з трьох сфер буття — найвища Божественна сфера. Це Світ Богів, які правлять Всесвітом, та героїв, що загинули за свій народ і відійшли до Неба Богів. Слово «правда» колись мало багато значень: закон, звичай, присяга, суд, істина, доказ, справедливість, реальність. З «правим» у язичників пов'язано безліч повір'їв і прикмет, які дожили і до наших днів. Ми й досі, приміром, намагаємося вставати з ліжка правою ногою або ж побачити молодий місяць саме з правого боку.
Другою частиною терміна «православ'я» є слово «слава». Відомо, що в слов'янській міфології існувала богиня Слава. Це матір всяких чеснот людських, добродійниця всього людського роду. Жінки для богині Слави випікали короваї, варили вареники. Слава сполучає небо і землю, літає Жар-птицею по обох берегах Ріки-Раю — молочної дороги, що відділяє небеса від проявленого світу.
До речі, народи індоарійського походження, що поклонялися Славі, називали себе «славнії». На думку деяких дослідників, слово «слов'яни» також походить від імені цієї Богині. Предки українців вшановували Богиню ще дві тисячі років тому. її днем було 23 квітня. Від імені Богині Слави язичницька богослужба почала називатися «славленням». Термін «славословіє» означав пісню-молитву. Християни пристосували його до своїх урочистостей.
Ознаки язичницької богослужби проявлялися і в священних жертвоприношеннях, і в застосуванні ладану, кадила, в окроплені освяченою водою, в покладанні рук священика на віруючого.
На жаль, відлік цивілізованого розвитку нашого народу прийнято починати з моменту його християнізації. Ми надто неуважні до нашого язичництва, надто зневажливо ставимося до нього, вважаючи його убогим. Насправді ж у своєму повсякденному житті ми поводимося точнісінько так, як наші предки-язичники: стукаємо об дерево від наврочення; ждемо гостей, коли падає з рук якась річ; не вітаємося через поріг. Навіть хрещення, тобто привертання душі до Ісуса Христа, супроводжується язичницькою обоядовістю: чого вартий лише лише ритуал з квіткою. Пам'ятаєте, як ви хрестили своїх дітей і всім присутнім дарували пучечки квітів і трав, «щоб дитина цвіла, як квітка». Ви й досі зберігаєте ці пучечки за божницею і кидаєте квітки з них у дитячу купіль. Або язичницький обряд пострижин дитини: сьогодні священик просто не знає, куди подіти вистрижене на хрестинах волосся. Язичники ж колись пускали його за водою, або спалювали, або закопували під деревом, сповіщаючи предків про появу нової людини в роду...
Еге ж, ми так недалеко відійшли від наших пращурів: робимо те саме, що і вони, не розуміючи, на жаль, сакрального змісту дійства...
Отож в неділю — Великдень. Ми можемо досхочу називати його Пасхою, однак українське жіноцтво, як і тисячі років тому, творитиме великоднє дажбогове тісто, а на ранок усі ми даруватимемо одне одному писанки — знаки Дажбога і вічного життя. 

Ой, Дажбоже...



Добрий вечір тобі, пане господарю, радуйся,
Ой, радуйся, земле, Ясен Світ засвітився.

Застеляйте столи, та все килимами, радуйся,
Ой, радуйся, земле, Ясен Світ засвітився.

Та кладіть калачі з ярої пшениці, радуйся,
Ой, радуйся, земле,Ясен Світ засвітився

Бо прийдуть до тебе три жадані гості, радуйся,
Ой, радуйся, земле, Ясен Світ засвітився.

А що першим гостем буде ясне Сонце, радуйся
Ой, радуйся, земле, Ясен Світ засвітився.

А що другим гостем буде світел Місяць, радуйся
Ой, радуйся, земле, Ясен Світ засвітився.

А що третім гостем буде буйний Вітер, радуйся!
Ой, радуйся, земле, Ясен Світ засвітився.

Всіх зі святом Зимового Сонцестояння

Осіннє Рівнодення



Осіннє Рівнодення є однією з чотирьох енергетичних точок року – (весняне й осіннє Рівнодення зимове та літнє Сонцестояння), які споконвіку відзначалися людською спільнотою як свята природної сили.

В космічному вимірі Осіннє Рівнодення є початком астрономічної осени, час коли у природі настають тиша і спокій, які сприяють зосередженості, схильності до медитативних розмірковувань про красу і гармонію Світу.

В народній пам’яті русинів-українців прадавня, природня обрядовість осіннього циклу свят збереглася досить непогано, про що свідчать народознавчі джерела. Хоча, щоправда, обрядовість, зв’язана з зимовим та літнім Сонцестояннями - відповідно Коляда (у християнстві замінено на Різдво Ісуса Христа) й Купало (у християнстві - народження Івана Хрестителя), та Весняним Рівноденням (прихід весняного Сонця-Ярили, Благовіщеня), збереглася у більш розлогому вигляді. Можливо, у християнській церкві не знайшлося визначної події, відзначенням якої можна було б замінити свято Осіннього Рівнодення. На цей день було поставлене свято Зачаття Івана Хрестителя, яке широко не відзначалося і не дорівнювало розмахом Різдву чи Купалу.

Від прадавнього слов’янського звичаю святкування Осіннього Рівнодення до нас дійшов неймовірно красивий обряд, котрий називався Святом свічки, або Весіллям свічки, який широко проводили навіть вже і після приходу християнства. Основою його було обрядове запалення вогню в домівці від освяченої свічі (світильника). Цей вогонь господарі мусили принести додому з храму (капища) і запалити ним домашню свічу, або ще більш древній посвіт-кабицю – вмістилище для дерев’яної скіпки, якою освітлювалося помешкання.

«Женіння свічки» відзначали з великою пишнотою як у місті так і на селі. Так, у Києві, ремісничі братства влаштовували цілонічні вистави при світлі свічок, а вдень виносили на ринок велику воскову свічку та людиноподібну ляльку і урочисто «вінчали» їх з усіма весільними обрядами. Цього дня молодь ворожила «на долю», що також було відголоском прадавніх звичаїв.

По селах зазвичай уквітчану свічку носили по хатах, і при її світлі споживали знов-таки обрядові весільні страви. Дійство тривало цілий тиждень, після чого жіноцтво урочисто запалювало від «женильної свічки» посвіт, при світлі якого мали працювати. Обряди вшанування домашнього вогню духовно налаштовують людину на прихід осені, коли ми більше часу перебуваємо при штучному освітленні, спонукає відчувати Природу, що неодмінно покращує наше душевне й тілесне здоров’я.

Ще один з прадавніх обрядів Осіннього Рівнодення – випікання короваю з пшениці сьогорічного врожаю, як символ добробуту і достатку. В давні часи громада обрядово випікала велетенський коровай у людський зріст. Якщо за ним не видно було жерця, котрий славив Богів за врожай, то наступний рік мав теж бути врожайним.

Предки присвячували Осіннє Рівнодення Сивояру - осінньому Сонцю, або Світовиду Чотириликому, Божеству, котре, окрім всього іншого, уособлювало чотири сонячних прояви – зимове, весняне, літнє та осіннє. В наш час прихильники прадавнього слов’янського Звичаю русинів-українців відзначають Осіннє Рівнодення як Свято Світовида.

Осіння пора якнайбільше годиться для медитацій, оздоровчих духовних вправ та самоспоглядання, завершення поточних справ і планування майбутнього. Вітаємо русинів-українців з прадавнім природнім святом, хай завжди буде світло й затишно у ваших домівках зичимо всім здоров’я, родинного благополуччя й достатку.(с)

День Перунів


Слава Богу, Перуну Огнекудрому
Що стріли на ворогів верже
І вірно стезею вперед веде
Воїнам сам Він є суд і честь
І, яко златорун,
Милостив і всеправеден єсть.

Повернення Перуна-2009. Образ спиляли конкуренти - але народ здаватися не думає. Тільки-но прочитав в Інтернеті про нове встановлення Образу - якраз до усім відомого сумнозвісного ювілею. Ми теж віруючі - і у нас теж є почуття. Не чіпайте Перуна, християни. Бо Древні Боги живі.


Духовність, така вона духовність

Що мене дратує - так це спроби сучасних неохристиян позіціонувати себе "страждальцями за віру"
Ходить такий батюшко до церкви, котру підновлюють за державний рахунок, отримує незлу платню, поститься червонорибицею, з обличчя круглий, животом теж.
Але ж мало йому хорошого життя за рахунок прихожан, і він починає страждати. Страждає батюшко від самого існування такого явища, як сучасне язичництво. Страждає також від того, що часи не зовсім ті, коли можна було викликати військову команду і перепороти, або й перевішати всіх незгідних з державною релігією.
І починає батюшко клацати по клавіатурі комп'ютерній. Комп'ютер, звісно ж, сатанинський винахід, але батюшко його охоче використовує, а потім мудрації свої викладає в сатанинському ж винаході під назвою інтернет.
Скоро, бачите, тисяча-яке там - ліття хрещення Русі. І оті кляті язичники влаштували шабаш у пресі та інших засобах масової інформації, проти християнства виступаючи.
Люди добрі, та ви з вашим християнством нам потрібні як рибці парашут. Ото нам нема чого робити, як влаштовувати кампанію у пресі задля якогось там вашого свята. У нас свої свята і своє життя, а боротися в вами у нас нема ніякого бажання,тому що ми, на відміну від вас, насильно до раю нікого не тягнемо.
А батюшко, погладжуючи округлий пивний живіт, клацає далі, оповідаючи, що язичник - це від шлунка і нижче, а ось християнин - це зразок духовності.
Авжеж - бачили ми таку духовність, що їздить в "Майбахах" і носить "Ролекси". У батюшки, котрий оце за компом клацає всяку дурість, іномарка, звісна річ, скромніша, але який солдат не мріє бути генералом.
Тому і вигадує батюшко собі страждання.
А захотів би він насправді постраждати - то роздав би бідним гроші, іномарку, дорогі наїдки і пішов би до лісового скиту за духовністю. Тільки хто ж тоді буде з клятими язичниками боротись в Інтернеті?)

Зі святом Літнього Сонцестояння

Славень з Рігведи до Сонця

Ми вибираємо собі цей великий бажаний скарб
Бога Савітара, мудрого Асури,
Що захист дарує тим, хто шанує його
Великий Бог розпростер його над нами крізь ночі
Той, що тримає небо, повелитель всіх істот у світі,
Він вбирає золотавий одяг, цей творець…
З всеохоплюючим зором, простір собою наповнюючи,
Савітар породив благодать, гідну хвали.
Він заполонив простори небесні та земні
Голос його звучить за його законом
Савітар простягнув руки, щоб світ був у русі
Живий світ заспокоюючи вночі і пробуджуючи знову
Не піддаючись неправді, опікуючись всіма істотами,
Бог Савітар оберігає обітницю
Він простягнув руки до всіх істот у світі
Твердо дотримуючись обітниць,
він править у величі свого шляху
Хто несе високу благодать, пробуджує і заспокоює знову
Хто повелитель обох: рухомого і нерухомого
Цей Бог Савітар хай дарує захист
Для нас, для наших домівок, потрійний захист від лиха
Прийшов Бог своєчасно: хай захистить він домівки наші
Нехай дасть нам Савітар насолоду
у вигляді чудових нащадків
Нехай вселяє в нас життя ночами і днями
Нехай дасть нам багатство і силу у вигляді нащадків


Славень до Дажбога


Дажбоже наш світлий!
Ти утримуєш в безодні Землю нашу
Творячи життя і красу велику
Даючи тепло і світло дітям своїм
Ласкою твоєю сповнені
Славу мовимо тобі від землі аж до вирію
Хай летить вона птицею ясною
Сповіщаючи наших пращурів
Що донині славимо Сонце Вишнєє,
Отця кревного, Дажбога нашого



Посмотреть на Яндекс.Фотках
Страницы:
1
2
3
4
5
7
предыдущая
следующая