Язичництво як мій світогляд

В останні кілька років, коли я, на запитання про свою релігію,
відповідаю, що є язичником, це вже не викликає ні здивованих поглядів,
ні якихось нерозумних питань. Відроджене язичництво мирно співіснує з
іншими релігіями (які цього зовсім не бажають, але змушені прийняти це
як факт). Більше того - язичники стають відомими в межах усього світу
(нещодавно друїдам англійська влада повернула  Стоунхендж), і в межах
України - два роки тому великий розголос викликало встановлення в Києві
Образу Перуна приблизно на тому місці, де подібний Образ знаходився до
сумнозвісного Володимирового хрещення.
Отже, сучасний світ визнав, що Давня Віра не є мертвою. Неохоче, але визнав.
В чому ж привабливість язичництва? Для чого людям потрібно, говорячи
сучасною мовою, відмовлятись від вже розпрацьованих брендів і шукати зв
язку з Давніми Богами?
Язичництво в духовному плані не є догмою. Це плитка система, котра може видозмінюватись разом з народом - її носієм.
Релігія давніх аріїв, котрі вимандрували до Індії, видозмінювалась на
новому місці принаймні тричі. Синтоїзм Японії дав дуже цікавий синтез з
буддизмом, поділивши життя і смерть (більшість японців виконують
синтоїстську обрядовість, але ховають їх за буддійським обрядом).
Докомуністичний Китай на грунті прадавнього ханського язичництва породив
"триголового змія" - конфуціанство, даосизм, буддизм, не полишаючи при
тому вклонятися предківським Богам.
Європа в цьому плані дуже  постраждала - християнство зрубало дуба її віри, однак старе дерево пустило пагони, яким судилась велика доля. Звичайно, краще було б, якби Давня віра розвивалась натуральним шляхом, однак, за словами філософа, те, що нас не вбиває - робить сильнішими.
Сучасне слов янське язичництво - пагон на старому пні - дає однак своїм визнавцям певні пільги.
-Відсутня заборона на вивчення духовної літератури. Більше того, бажано
вивчати все - для порівняння і роблення висновків. Я свого часу прочитав
Біблію, Коран, Бгагавадгіту, вивчав буддійську літературу та Упанішади,
цікавився синтоїзмом та конфуціанством. Не для того, щоб прийняти якесь
з цих віровчень, а для того, щоб знати і розуміти інших людей.
В той же час, від знайомих християн мені була лише одна порада - викинь усе, зостав Біблію.
-Відсутня заборона на духовні практики, які, волею лихої долі, не
збереглися в слов янській традиції. Навпаки - частина напрямків слов
янського язичництва пристосовує до слов янського розуміння вправи з
медитації, оздоровлення та безліч інших речей, котрі зникли у нас, але
збереглися в межах арійського світу.В той час, як одного знайомого мені
християнина-протестанта відлучили від громади за те, що він робив
дихальні вправи за методикою Рамачараки.
- Відсутній страх перед смертю і пеклом.
Язичницька традиція в основному сповідує переселення душ. Про це говориться у Велес Книзі - душі мудрих володарів час від часу втілюються серед нас.
Велес приносить з  потойбіччя душі отрочат для втілення... Душі пращурів
поміж втіленнями відпочивають у Вираї, і звідти зрять на нас. А
найкращі воїни зостаються навіки у полку Перуновім, як небесні воїтелі.
Тут немає місця для пекельних мук, тим більше - вічних. Язичник ніколи не
говорить - "Бог покарає", людина знає, що її краще відродження залежить
від неї самої.
- Язичник приходить до своєї віри від надміру сили і в
радісному стані духу. В той час, коли більшість щиро віруючих християн
потрапляють до церкви (молільного дому) під час якогось лиха.
- Найголовнішою цнотою для язичника є почуття чести і справедливості.Ніцше
писав свого часу, що для язичника справедливість має таке саме
значення, як святість для християнина.
- Язичник має бути сильним духом, а сила духу в ідеалі має перебувати в гармонії з сильним і здоровим тілом. Матеріальний світ для язичника не є породженням лихої сили, він є "зеленим і прекрасним світом", який Боги заповідали йому любити.
- Любов для язичника є дійовою. Язичник може полюбити ворога
лише в тому випадку, коли ворог в чеснім двобої опирався йому до останку
і виявив хоробрість і відвагу. Абстрактна "любов" до всього людства, до
"знедолених і принижених" язичнику є чужою - язичник любить свою
родину, рід, народ, а до всіх інших людей і народів ставиться прихильно,
або нейтрально, якщо тільки ці інші не позиціонують себе як вороги його
народу, або раси.
Якось у Міямото Мусасі спитали: "Що є проявом
меча?" "Любов, - відповів великий воїн, - любов до тих, кого ти захищаєш
цим мечем".
- Язичник не ненавидить і не зневажає тих, хто не розділяє його світогляду. Він живе за принципом "кожному своє".
-Якщо язичнику доводиться воювати (духовно чи фізично), він робить це
холоднокровно і без люті. Пробачити, або зректися помсти  своєму ворогу,
або просто недругу язичник має право лише тоді, коли є за нього
сильнішим. Але пробачати ворогів роду свого язичник не має права.
- Язичник може вибрати поміж Сил, які персонифікують Давні Боги, ту, яка
найбільше підходить йому за духом і темпераментом. Покровительство цієї
Сили не ставить його в конфлікт з властивостями власної душі - вони
бринять в унісон.
- Язичник-слов янин не мусить проходити через деякі принизливі обряди, які греко-ортодоксальна церква успадкувала від Візантії. Язичник молиться стоячи, звівши руки до неба. Свого часу я побачив, як Страстної п ятниці віруючі на колінах повзли до плашаниці. Це було жахливо. Язичник не мусить плазувати перед своїм Божеством, бо, за приписами своєї віри є родичем Богів, а не рабом Божим. Термінологія термінологією, але щось у цьому є. Рівно, як у обряді повзання на колінах, особливо в давні часи, коли цей обряд виконували Київські князіпід наглядом ромейського священика.
- Трохи повторюся - язичник є родичем Богів. В слов янській традиції - онуком Дажбожим. Близькосхідна жтрадиція подає людину як творіння, виліплене з глини. В церковнослов янщині це слово звучить як "тварь". У моєї бабусі не було гіршої лайки, аніж сказати на когось: "ах ти ж тварь така..." Народний розум зберіг те, що розуміли його предки: ми є народженими, не сотворенними. Додаймо,що руська (українська) мова від цього слова вивела і слово "тварина".
На закінчення додам дещо зі свого духовного досвіду.
Я відчував Давніх Богів кілька разів. Оповім про два з них.
На Хортиці, в плавнях, є цікаве місце. Говорять, що там колись було
святилище. Довкола зарослої травою галявини ростуть дуби. Один дуб має
сім стовбурів, що відходять від одного кореня.
Мені це місце показали місцеві язичники. Один раз мене туди провели, вдруге я прийшов сам.
День був тихий і безвітряний. Однак, тільки я вибрів нарешті плавнями до
цього кола, в деревах загудів вітер. Звук був такий дивний - наче хтось
грав на величезній арфі зі стовбурів.
Я не встиг ні отямитись, ні злякатись - з боку Дніпра раптово найшла хмара. Подібну швидкісну грозу я спостерігав лише в Карпатах, в наших степах таке буває дуже рідко.
Блискавка торохнула десь поруч - потім я віднайшов акацію, яку розметало
на цурпалля. Вдруге вдарило просто переді мною - я тільки руки до неба
звів, бо тікати кудись було пізно. І почалася злива.
Через кілька хвилин, а може годин все ущухло. Мій електронний годинник наказав довго жити, хоча був під рукавом куртки, і вода в нього не потрапила. Цієї миті, в яку сплавився час, я відчув Перунову присутність.
Цей день я вважаю своїм посвяченням.
Вдруге подібне трапилось на святі Перуна, зовсім в іншому місці острова. Я відвідую їх щороку, однак таке було лише один раз.
Знову- безвітряний літній день. Небо блакитне, Дніпро теплий. Жерці готують
вогнище, жриці з підручними - дубові вінки для воїнів. Я ще й викупатись
встиг, при чому можу присягнути - над Дніпром не було ні хмаринки.
Хмара прийшла, коли почали розпалювати жертовне вогнище. І я знову почув отой голос дерев - ніби гру на арфі. І перший удар - поряд, але оподалік,
котрий розчахнув навпіл стару акацію.
Обряд йшов при гудінні вітру і сяйві блискавиць. Але дощу не було. Зате була хмара, наче пронизана блискавками наскрізь. І удари грому, що ніби відбивали такт звукам арфи з дерев.
Злива рунула тоді, коли закінчився обряд. Хвилина в хвилину. Ніби на це очікувалося там, на Сварзі.
З того, першого разу, я почав відчувати наближення грози. Якимось солодким тремтінням у серці.
Будь зі мною, Перуне, твій воїн славить тебе...