Події 24 серпня в Києві засвідчили: в Україні з’являються ознаки того, що ситуація може розвиватися за сценарієм пробудження та організованої дії суспільства. Ще важко судити, коли саме і в який спосіб суспільство «прорве» стан справ, який нікого не влаштовує. Однак процес пішов, і намагатися зупинити його силою небезпечно для влади. Організований протест можна відвернути надзвичайним насильством – масштабу більшовицького терору або подій на площі Тяньаньмень у Пекіні, але в українських очільників немає на це ані можливостей, ані ресурсів, ані авторитету (навіть серед силових структур, які мали б відповідні накази виконувати). Протесту також можна запобігти, «відкривши» режим: відмовившись від закручування гайок, припинивши політичні репресії, створивши для людей легальні канали захисту своїх інтересів як у бізнесі, так і в політичному чи громадському житті, але це потребує від керівництва держави свідомого руху в напрямку, протилежному до того, яким воно йшло останні півтора року.

Революційна ситуація

Американський суспільствознавець Джеймс Девіс ще в 1960-х звернув увагу на закономірність, яка притаманна практично всім революціям. Вони настають зазвичай не тоді, коли ситуація постійно погіршується, бо люди в такому разі здебільшого переймаються виживанням. Недарма знедолений люмпен, який тяжко працює за «біологічну норму», – запорука безпеки олігархічних режимів. Натомість якщо в суспільстві з’являється надія на краще й громадяни з активною позицією розуміють перспективи самореалізації – і раптом вони руйнуються, масові протести й навіть революції стають цілком реальними. Суперечність між очікуваннями і дійсністю може викликати в багатьох апатію і зневіру, однак з часом в активної частини населення формується думка про те, що «треба щось змінювати». Якщо вони не знаходять легальних механізмів захисту своїх інтересів, створюється ґрунт для протестів. Опитування громадської думки в Україні фіксують швидке розчарування людей у нинішній владі і зростання протестних настроїв. Розмивається навіть електоральна база нинішнього керівництва країни у «своїх» регіонах, не кажучи вже про столицю, від початку налаштовану до нього щонайменш скептично. Більшість молоді готова до акцій протесту, а в інших вікових групах цей показник ненабагато нижчий.

Влада пиляє гілку

Невиконання можновладцями передвиборчих обіцянок підриває довіру до них; тим більше що падіння рівня життя українців відбувається на тлі демонстративних витрат влади на своє благополуччя і розкіш – від спецлікування до вертольотів. Вона перетворює на опонентів чи навіть ворогів верстви, які здатні стати основою для опору: бізнес потерпає від здирництва і зазіхань на власність, студенти – від сваволі керівництва вишів, що з подачі профільного міністерства вигадують дедалі нові способи обмежити їхні права та стягнути кошти. Утиски свободи слова і політичні репресії налаштовують проти очільників держави «формувачів думок»: журналістів, експертів, знакових для певних галузей особистостей. З історії 2004 року (а раніше – з досвіду оксамитових революцій у Центральній Європі) відомо, що, навіть поставивши таких громадян на службу, режим не може бути впевнений у їхній лояльності, якщо суспільство відмовляє владі в довірі й активно заявляє про це.
Таке поєднання настроїв і позицій, обтяжене власними помилками влади, небезпечне для неї. Достатня кількість громадян, здатних до активних дій, не бачать іншого виходу, ніж тиснути на керівництво держави. Таких людей стає дуже багато, і походять вони з надто великого кола різних соціальних груп, аби їх можна було просто задушити чи залякати. Наступним етапом стане їхня самоорганізація, яка виллється в постійний масовий тиск на владу. А низький рейтинг останньої означає, що її нікому буде захищати.
Це твердження стосується також і тих, хто вважається опорою режиму, зокрема правоохоронних і силових органів. Вони також складаються з людей, які відчувають на собі і умови життя, і ставлення до них у суспільстві. Будь-яка влада спирається не тільки на силу, а й на згоду достатньої кількості людей визнавати її. Як тільки абсолютна більшість громади відмовляє їй у такій згоді, падіння стає питанням часу.

Роль політичної опозиції

У прогнозах щодо майбутнього України чимало уваги приділяється політичній опозиції – політикам і партіям, які є альтернативою чинній владі. За ідеєю, вони мали б очолювати протест, домагатися її зміни. На словах так і відбувається. Однак процеси в суспільстві засвідчують, що політична опозиція не виконує своїх функцій.
Незважаючи на гучні гасла, опозиційні партії не спромоглися на системні мобілізаційні дії навіть серед киян. Утім, мітинг, скажімо, у День Незалежності зібрав до 10 тис. учасників. Їх могло би бути більше, але за відсутності мобілізаційної здатності політиків і наявний результат є показовим. Тим більше що зібралися не маргінали чи проплачені «майдан-арбайтери» (їх завжди добре видно; тож політичним силам, які збираються і далі на них ставити, треба або відмовлятися від цієї практики, або готуватися до електоральних втрат). 24 серпня на протестний мітинг у Києві вийшли здебільшого люди зрілого віку, які здатні спокійно оцінювати ситуацію, не піддаватися на провокації, але за потреби діяти рішуче. Вони є основою принципових зрушень, подібних до оксамитових революцій.
Понад те, будучи залученими до суспільно-політичного процесу, ці люди менш схильні вірити обіцянкам політиків і «відпускати» їх, залишивши без контролю. Тож можна сподіватися, що, коли українське суспільство остаточно прокинеться (якщо відзначені тут тенденції набудуть подальшого розвитку), владу безвідносно до кольорів очікуватиме пильний контроль громади.
Це не означає, що політична опозиція не потрібна. У будь-якому випадку доведеться діяти і на політичному полі. Однак у разі пробудження суспільства політики не «ведуть за собою націю», а виконують належну їм роль: представництва, участі у виборах, організації політичних заходів. Але завжди пам’ятаючи, що цілковитої свободи від суспільного контролю вже не буде.

Вибір шляху

В Україні поки що з’являються лише перші пагони, з яких може вирости повномасштабний організований протест. Спроби їх затоптати лише заженуть проблему всередину – і громада вибухне згодом, коли з’явиться привід для мобілізації, але тоді переговорів та компромісів не буде.
Намагання «забалакати» протест, використати потенціал суспільства для реалізації короткострокових цілей нинішніх опозиційних діячів призведуть до відчуження громадськості й політиків як таких, що загрожує хаотичністю змін і створенням поживного ґрунту для того, щоби його результатом скористалися негідники, як було в 1990-х.
Відтак уже протягом найближчих місяців конкретний перебіг змін, які визрівають в Україні, визначатиметься поведінкою кожної з дійових осіб, від яких залежать конструктивність і змістовність суспільно-політичного процесу. Якщо влада запропонує громадянам діалог, а не ховатиметься за міліцейськими щитами, то ще матиме шанс залишитись учасником української політики, принаймні завдяки підтримці свого «ядерного електорату». Якщо політичній опозиції вдасться налагодити контакт із суспільством і стати провідником його інтересів, а не лише борцем за власне місце у владі, вона зможе розраховувати на переконливіші результати, ніж просто підтримку своїх нинішніх прихильників. Зрештою, якщо українська інтелектуальна, ділова та громадянська протоеліта спроможеться стати повноцінною елітою: запропонує програму дій і виробить механізми контролю влади (безвідносно до персоналій та партійних кольорів), аби змусити її цю програму виконати, суспільний протест зможе нарешті привести до системних змін у країні.

В російських ЗМІ спостерігається нове загострення риторики РФ щодо Білорусі. Акценти схожі з тими, що використовувалися Кремлем в довоєнний період до України аж до заперечення державності, культурній і етнічної самобутності. Причому пропагандистська машина використовує в своїх інтересах навіть вуличну активність білорусів, що зросла останнім часом, стверджуючи, що, конфліктами з Москвою, глава РБ Олександр Лукашенко, довів свій народ до бідності, а люди були б щасливі приєднатися до Росії.

Нагнітанню обстановки останні події дійсно сприяють. Так в кінці лютого Олександр Лукашенко провів десять днів в Сочі, де, як це неодноразово бувало, мав намір зустрітися з Володимиром Путіним. Однак прес-секретар господаря Кремля Дмитро Пєсков заявив, що візит мінського гостя носить приватний характер, зустріч глав держав не планується. При цьому спікер нібито випадково переплутав ім’я по батькові Лукашенко, що виглядало відвертим знущанням. Як і його твердження про те, що всі про все домовляться.

Тим часом домовиться не можуть вже давно. З'ясування відносин між російською та білоруською елітами, яке почалося через небажання других надавати свою територію для відкриття авіаційної бази першим, неприєднання Мінська до контрсанкцій Москви і ембарго української продукції, а також розбіжностей в нафтогазовій сфері, які тривають з середини минулого року. Причому градус протистояння поки лише підвищується. У той же час в Білорусі спостерігається різке падіння виробництва, починаючи з 2012 року в країні практично припинилося зростання ВВП, а протягом останніх двох років відзначається його падіння в середньому на 3-5%. Незважаючи на те, що протягом другого півріччя 2016 року Білорусь недоотримала від Росії 6 млн. тонн нафти, влада заявляє, що за перше півріччя 2016 року падіння ВВП склало 2,5%, а за підсумками всього минулого року — 2,6% (тобто, ВВП в другій половині 2016 року впав нібито на 0,1%). Насправді ж реальне падіння ВВП Білорусі за весь рік становить близько 5%. Такої складної економічної ситуації в країні не було з часів перебудови. Як наслідок, сьогодні в Білорусі виникає проблема з виплатою пенсій, зарплат (пенсії звичайних громадян становлять $ 50-150, зарплати, які пропонують на біржі праці — $ 100-200, а не $ 500, як заявляється офіційно. Люди виходять на вулиці.

Ось свіжий приклад того, як протестні акції під національними лозунгами (в РБ - ознака політичної прозахідної опозиції) використовуються російською пропагандою: "Конкретно в Гомелі серед протестувальників дуже популярна позиція, що Білорусь взагалі повинна вступити до складу Російської Федерації, щоб цей соціально-економічний бардак припинився. Люди відкрито і жорстко звинувачують вище керівництво країни в тому, що через свій флірту із Заходом і спічі про "низалежнасти и суверенитет" уряд зіпсував відносини з Росією, від чого й виникла важка економічна криза в регіоні. Реальна позиція людей — інтеграційна і проросійська, але сили, здатні очолити протест в такому контексті, в Білорусії відсутні. Тому люди підуть, зціпивши зуби, але підуть — за націоналістами. Більше їх інтереси захищати, як виявилося, нікому".

Отже, в одному абзаці перед нами і "загроза націоналізму", і "російськомовні, що страждають" (повторення "українського сценарію" — традиційна для росЗМІ страшилка), і натяк на бажаність "Путін, прийди". Прозора така загроза Лукашенко: "роби, як кажмо, а то ...". І якщо раніше антибілоруські і (або) антилукашенківські випади на російських ресурсах мали несистемний, епізодичний характер, то вже приблизно півроку спостерігачі бачать ознаки кампанії, і йде вона по зростаючій.

Попередня така "війна" закінчилася вступом Білорусі до Митного союзу, чому спочатку Лукашенко пручався.

За словами редактора білоруської версії сайту команди InformNapalm і цивільного активіста Дениса Івашина, нинішня антибілоруська кампанія в російських ЗМІ має багаторівневий характер. Провідні інформаційні агентства і основні телеканали РФ проводять проти Білорусі здійснюють інформаційно-психологічну кампанію з метою створення та нагнітання образу ворога і країни, що не відбулася ("failed state") як для свого внутрішнього російського споживача, так і для середньостатистичного білоруського обивателя.

"В даний момент він обмежується створенням спецрепортажів різних телеканалів, перш за все, "Вести.ru", ОРТ, LifeNews про білоруську дійсність і значні протестні виступи населення, що мають загальнореспубліканський характер і спровоковані антиконституційним декретом №3 "про попередження соціального утриманства". Ці репортажі покликані ґрунтовно підірвати довіру до існуючої влади і багато в чому сприяють радикалізації ситуації в країні", — розповів Івашин "Апострофу".

Другим ешелоном антибілоруській пропаганди виступає пантеон інформаційних інтернет-ресурсів. Серед них слід назвати інформаційне агентство Regnum, ресурси EurasiaDaily і "Імперія" опального в Білорусі Юрія Баранчика, що живе нині в Москві. Окрему роль відіграє тут і ресурс персони нон грата в Білорусі — Кирила Авер'янова-Мінського — "Супутник і погром". Крім створення образу ворога всі ці ресурси планово здійснюють проти Білорусі інформаційну війну, заперечують саме існування самобутнього білоруського народу зі своєю історією, культурою і мовою. За аналогією з Кримом висувають претензії про "незаконну передачу" Білорусі Російською Федерацією Вітебської, Могильовської і Гомельської областей в 20-х роках минулого століття і закликають мало не до знищення білоруської держави.

Реакцією влади Білорусі на ці ворожі дії став арешт в грудні 2016 року низки білорусофобов — авторів інформаційних проросійських проектів, що знаходяться на території Білорусі, і заборона судовим рішенням на території держави з січні 2017 року ресурсу "Супутник і погром".

"З огляду на тісні контакти Юрія Баранчика з членами так званого "Ізборського клубу", відомого своїм шануванням Путіна, який виділяв на його розвиток спеціальний президентський грант, а також відомі висловлювання наближеного до Путіна, генерал-лейтенанта запасу, який прослужив понад тридцять років в органах зовнішньої розвідки КДБ і СЗР РФ Леоніда Решетнікова (нібито білоруської мові 90 років, її створили більшовики, а незалежної Білорусь бути не може), можна сміливо говорити про те, що багато в чому антибілоруська пропаганда санкціонована вищим військово-політичним керівництвом РФ, що веде відкриту гібридну війну проти Білорусі поки тільки засобами другого ешелону російських інформаційних ресурсів", — резюмує Івашин.

Відзначимо, однак, що пробні інформаційні "постріли" в Білорусь були вже і на Першому каналі, і на ТВЦ, і на "Звездє". Не так давно білоруські журналісти, політики і політологи повідомляли і про запрошення їх до студії програми "Вечір з Володимиром Соловйовим" поговорити про те, хто може змінити Лукашенко. І, хоча сам Соловйов потім спростував таку інформацію, але комусь же ця провокація знадобилася...

Росії в принципі потрібна слабка залежна від неї Білорусь, — констатує в коментарі "Апострофу" білоруський публіцист Северин Квятковський. "Звичайно, це потрібно і на випадок конфлікту з Заходом, щоб можна було легко ввести в РБ свої війська. Але і взагалі Росії не потрібні сильні самостійні сусіди. Тому РФ використовує будь-які способи і ситуації для досягнення своєї мети. В цьому випадку протестні настрої в Білорусі і збіднення населення".

Впровадження в свідомість тези "Білорусь пішла шляхом України" має, на думку білоруського письменника і публіциста Віктора Мартиновича, дві мети. "По-перше, попередити, що Кремль незадоволений відновленням контактів між Білоруссю і Заходом, просто позначити позицію. По-друге, підготувати свою громадську думку до можливого погіршення (різкого) відносин. Я поки не можу повірити в те, що прибуття влітку 2017 року 2000 вагонів солдатів і техніки для навчань "Захід-2017" закінчиться окупацією. Військові експерти, яким я довіряю, мене запевняють, що цих сил не вистачить для будь-якої наземної операції, але і без окупації проблем — маса. 600 мільйонів боргу висить, віддавати нічим. Тому населення Росії має бути готове до різкого похолодання у відносинах, коли борг не віддають, це називається дефолтом. 2017-й рік буде жорстким", — сказав він "Апострофу".

Лютневі протести в Гомелі активно використовуються російською пропагандою Фото: Радыё Свабода

Судячи з усього, найближчим часом стихійні і організовані акції протесту в Білорусі будуть тільки наростати, оскільки базису під ними з кожним місяцем буде все більше. У свою чергу, перебуваючи в ситуації, коли партнер не платить за кредитними зобов'язаннями, Кремль буде тільки посилювати тиск на Мінськ, а те, які вимоги, під які умови і гарантії він поставить Лукашенко, як далеко і в чому готові піти обидві сторони передбачити зараз не уявляється можливим. Але вже зараз з великою часткою ймовірності можна стверджувати: що б не сталося в подальшому, цілий дивізіон російських ЗМІ розповість, як у всьому винна Білорусь. Хоча, чого взагалі можна очікувати від цих "недодержав, населених, недонародами". Чи то інша справа у нас.

Журналіст Володимир Жеральд Дмитро Дюбуа-Нібуайе, відомий в Росії як Володимир Познер, збирався відзначити в Тбілісі свій 87-й день народження і прилетів туди з друзями 31 березня. Спочатку планувалося, що його візит триватиме до 3 квітня. Але все пішло зовсім не так…

«Зірковий» телеведучий, «гордість, совість і слава» російської тележурналістики вирішив відсвяткувати свій день народження в Грузії. Правда, в Грузію зараз важко попасти з території Росії, але у Володимира Володимировича є американський паспорт, а з цим паспортом - всюди зелене світло.

Правда, в Грузії знову захворюваність на коронавірус знову поповзла вгору, діють обмеження, а Познер привіз з собою діячів російського шоу-бізнесу. Але це ж люди, яким в силу їх статусу і інших преференцій ніяка хвороба не страшна! Правда, Познер відкрито сумнівався в тому, що осетинам і грузинам варто жити в одній державі, а більшість грузинів дотримуються іншої думки, резонно вважаючи, що раз тобі щось в грузинському політичному світогляді не подобається, то краще не приїжджати. Однак «свобода слова» - понад усе ... Скінчилося все сумно.

Разом з Познером в Тбілісі прилетіли його друзі - представники російського шоу-бізнесу і ЗМІ. Тих самих прокремлівських ЗМІ, що розпалюють міжнаціональну ворожнечу за вказівкою Кремля і думають, що їм за це нічого не буде.

С початку вони зупинилися в готелі Vinotel Boutique Hotel, але відомі своєю гостинністю грузини на цей раз вирішили змінити традиціям і влПознер помилився. Грузія – не Росія. Ця молода незалежна країна вже давно живе власним розумом і перестала звіряти свій час з кремлівськими курантами.аштували акцію протесту, закидали будівлю готелю яйцями і зажадали, щоб Познер поїхав геть з Грузії.

Мітингувальники оточили вхід в готель, де зупинився журналіст, і відключили електроенергію в приміщенні. Потім Познер перебрався в готель Rooms, у якого згодом теж пройшла аналогічна акція. В результаті Познер був змушений повернутися в Москву.

Приводом для протестів стало висловлювання Познера про те, що він не вірить, що Абхазія знову стане частиною Грузії. В інтерв'ю грузинському телеканалу "Імеді" Познер розповів, що часто бував в Абхазії ще в 1970-роках і бачив, що відносини між грузинами і абхазами були "жахливими" і що "Абхазія ніколи не буде Грузією".

Володимир Познер культивує свій образ обережно-опозиційного, а точніше, ліберального журналіста. Безумовно, на тлі чорноротих путінських «вечірніх мудозвонів» він виглядає цілком благопристойно. Але сам факт того, що Познер веде власну програму на одному з провідних пропагандистських ресурсів режиму ставить його на один рівень з іншими путінськими «глашатаями».

У режимів фашистського толку є одна вельми неприємна особливість. З ними не можна взаємодіяти, не ставши при цьому їх частиною. Тому Познер може імітувати будь-який рівень своєї відстороненості від режиму і його злочинів, але сприймається він все одно як його невід’ємна частина. А значить - несе відповідальність за всі його злочини. І змінити ситуацію практично неможливо, хіба що прямо заявивши про свою категоричну незгоду з режимом, втративши при цьому прибуткове місце. Приїхавши з суто приватною поїздкою до Грузії, Познер отримав чіткий сигнал, як саме він сприймається з точки зору співпраці з путінським режимом.

У Росії прокоментували ситуацію з Познером. Прес-секретар президента РФ Пєсков заявив: "У Грузії небезпечно для громадян Росії. Не варто туди їздити."

Брехня! У Грузії не «небезпечно» звичайним простим росіянам, а ось путінським «пропагандонам» різного калібру і прихильникам сепаратистів цілком можливо.

Схоже на те, що лише на 87-му році життя Володимир Познер зіткнувся з «інститутом репутації». І йому це не сподобалося - так як він чомусь думав, що весь світ - Росія, де якщо ти з владою, то тобі з рук сходить все що завгодно. Познер помилився. Грузія – не Росія. Ця молода незалежна країна вже давно живе власним розумом і перестала звіряти свій час з кремлівськими курантами.

P.S. Варто нагадати про те, що в 2019 році Володимира Познера внесли в базу сайту «Миротворець» за «свідоме порушення державного кордону України» з метою відвідування анексованого Криму, а також за «участь у пропагандистських заходах Росії проти України» і «спроби легалізації анексії» Криму.Источник: https://censor.net/ru/b3257858