хочу сюда!
 

Таня

32 года, близнецы, познакомится с парнем в возрасте 31-38 лет

«Здалека про близьке» ч.2 Тарас Кузьо

«Здалека про близьке» ч.2



Панорама українських політичних партій у діаспорі до 1991 року

Тарас Кузьо 

Політичні партії
Українську політичну еміграцію можна поділити за критерієм її ідеологічно-філософської орієнтації; за конфесійно-церковною приналежністю; підтримкою консерватизму; за переважання нації над державою і індивідуальністю; за ставленням до капіталізму і приватної індустрії; за погляди щодо демократії та оборону революційної або еволюційної стратегії визволення. Українські політичні партії на еміграції не мали ніколи можливості діяти нормально серед народу як державні – парламентарні партії, які мусять проходити на «верхи» через виборчі кампанії, що здійснювало б важливий вплив на їх активність серед народу.
Українські еміграційні партії можна поділити на три основні групи: націоналістів, соціалістів і націонал-демократів. Найсильнішою в націоналістичній групі треба вважати Організацію Українських Націоналістів – Бандера (ОУНзч – закордонні частини, а починаючи з 1960-х рр. ОУПр – революціонери), Організацію Українських Націоналістів – Мельник  (ОУНс – солідаристи) та Союз Гетьманців Державників.
До націонал-демократичних груп належать Українська Революційно-Демократична Партія (тепер вже Українська Республіканська Демократична Партія – УРДП); Організація Українських Націоналістів – за кордоном (ОУНз, їх ще називають «двійкарі») разом із Середовищем Української Головної Визвольної Ради (УГВР).
Як випливає із сказаного, ОУН через свої три окремі відділи відіграє в житті української діаспори непропорційну роль. ІІроте, починаючи з 1954 рр. кожна з них стала окремою політичною партією. Тільки три з вище названих (ОУНр, ОУНс і УРДП) мають партійний апарат.

Націоналістичні групи
У «націоналістичній» групі є три партії: ОУНр («бандерівці»), ОУНс (мельниківці) і СГД ( гетьманці).
Під час нацистської окупанії України гетьманці (під керівництвом Павла Скоропадського, який був гетьманом України в 1918 р.) діяли напівлегально. Після його смерти керівництво СГД обняв його син Данило Скоропадський. СГД видав журнал «Державницька Думка» і публікує газету «Батьківщина».
ОУНр (керована С.Бандерою і відтак Ярославом Стецьком) – це майже головно галичани і греко-католики. Базуючись на ідеології Степана Бандери (з 1940-42 рр.) – йти революційним шляхом до незалежности, ОУНр є безкомпромісною авторитарною партією. Змагання ОУНр до контролю суспільного життя, опанування громадських, релігійних і політичних організацій і установ, щоб у висліді довести до монопартійної системи, привело до конфлікту з іншими політичними партіями, які, реагуючи, творять оборонні об'єднання проти ОУНр.
ОУНр оперує великим і сильним партапаратом, має навіть окремий партійний прапор – дві однакового виміру чорна і червона половини (до речі, цей прапор ніколи не був прапором УПА, як деякі люди пробують безпідставно твердити в Україні). Оба провідники ОУНр – С.Бандера і Ярослав Стецько – під час останньої світової війни були ув'язнені, а по війні поселилися в Мюнхені, де на базі ідеології з 1940-42 рр. і писань Дмитра Донцова заснували свою партію. Відстоюване партією гасло – «Україна для українців» – свідчить про те, що дана партія є націоналістичною.
Публікаціями ОУНр є: журнал «Визвольний шлях» (Лондон); газети «Шлях перемоги» (Мюнхен), «Національна трибуна» (Нью-Йорк) і «Гомін України» (Торонто). В Лондоні ОУНр має Видавничу спілку і Українську Центральну Інформаційну Службу (УЦІС). Обидві ці інституції приміщуються під тим самим дахом, що й Музей Степана Бандери. ОУНр публікує екслюзитивно матеріали УЦІСу з України.
У 1960-х рр. усі ті суспільно-громадські і молодіжні організації, які є під контролем ОУНр, охоплено в т.зв. Український Визвольний Фронт (УВФ). Це було зроблено для того, щоб увійти в Світовий Конгрес Вільних Українців (СКВІ), членство в якому надається тільки делегатам-представникам суспільно-громадських організацій (а не політичних партій).
До УВФронту входять такі групи, як Спілка Української Молоді (СУМ), Товариство Студіюючої Молоді ім.М.Міхновського, Ліга Визволення України (Канада), Організація Оборони Чотирьох Свобід України (США) і Союз Українців у В.Британії (СУБ). СУМ видає журнал «Крилаті» .
Під час того, як ОУНр назвала себе ОУНзч, вони сформували Антибільшовицький Блок Народів (АБН), який тепер очолює п.Слава Стецько. Головною нацією в АБН є українці. АБН є складовою частиною Світової Антикомуністичної Ліги, з базою на острові Тайвань, у якій, крім АБН, членами є інші антикомуністичні організації з країн третього світу.
ОУНр створили екзильне Державне Правління, яке бере свій початок від дати 30 червня 1941 року в Львові. Але це «Правління» з іншим екзильним урядом – Державним Центром УНР, на жаль, не співпрацює. Протягом короткого часу (в 1948-49 рр.) ОУНр входила до Української Національної Ради, але з початку 1950 р. ОУНр і СГД є противниками УНРади і екзильного уряду – т.зв. Державного Центру УНР.
В еміграційному націоналістичному політичному спектрі певне місце займають також ОУНс («мельниківці»). Історія першого розлому в ОУНі і його причини є досить добре відома в Україні, і тому не будемо їх тут розглядати. Вистачить пригадати, що в деяких публікаціях в Україні поширилося твердження, що різниця між «бандерівцями» і «мельниківцями» полягає в тому, що ніби останні були більше схильні «колаборувати» з німцями. Це неправда. Різниця між ними є, але полягає вона дещо в іншому.
До речі, членство в ОУНс – також західноукраїнське, але в його складі є значний відсоток вірних УАПЦ, з Волині. Це особливо видно у В.Британії: членами Союзу Українців у В. Британії (СУБ) є майже поголовно галичани і греко-католики, а в Об'єднанні Українців у В.Британії (ОУуВБ) більшість членів православного обряду.
Від довшого часу ОУНс підтримує ДЦ УНР. З 1980-х років голова Проводу ОУНс (ПУН) Микола Плав'юк є одночасно Президентом ерильного ДЦ УНР, в якій, до речі, він зумів об'єднати найбільшу кількість еміграційних політичних партій. Найчисельнішими серед них є власне ОУНс і УРДП.
У жовтні 1941 року ОУНс сформувала в Києві Українську Національну Раду, а в серпні 1942 року відбула Конгрес Українських Націоналістів – факт, з якого ОУНс черпає свою легітимність, особливо ще й тому, що в згаданому Конгресі були учасники з Визвольних Змагань із східних областей України.
ОУНс видає газети «Українське слово» (Париж), «Новий Шлях» (Торонто), «Наш Клич» (Буенос-Айрос) і журнал «Самостійна Україна» (Чікаго). Такі суспільно-громадські організації, як Об'єднання Українців. У В.Британії (ОУуВБ), де є значна кількість членів ОУНс і де вони є домінантними, входять до «Ідеологічно Споріднених Націоналістичних Організацій» (ІСНО). Це для того, щоб, як громадські організації, делегували своїх представників до СКВУ.
До ІСНО входять, таким чином, суспільні, молодіжні, комбатанські і т.п. установи, у тому числі вже згадане ОУуВБ, Українське Національне Об'єднання (Канада), Молодіжне УНО, Фундатація ім.Ольжича, Організація Державного Відродження України (ОДВУ) в США і інш., які творять «одну націоналістичну родину».
До розвитку ідеології ОУНс («мельниківці») особливо причинилися писання полк.Андрія Мельника і Олега Штуль-Ждановича. ОУНс вважає себе традиційним спадкоємцем ОУН полк. Євгена Коновальця, організатора ОУН (в 1929 р.). Треба тут підкреслити, що оба – полковники в Січових Стрільцях.
Ідеологія ОУНс базується на традиціях Конференції ОУНс у Почаєві (травень 1942) і третього Конгресу ОУНс у 1947 р. на еміграції. Напрямні ОУНс були виразно сформульовані на їх XI Конгресі ОУНс в 1987 р.
1. ОУН бачить роль політичних сил в екзилі у підтримці цих напрямних та допомозі визвольним силам на Україні.
2. Ми не боремося за державність, ми боремося за звільнення від окупанта існуючої держави-маріонетки, щоб надати їй належні атрибути суверенної демократичної держави.
3. Ми боремося проти російського імперіалізму, а не проти російського народу. Поділяючи цей нарід на росіян з імперіалістичною та етнічною ментальністю, ми готові з цими останніми пліч-о-пліч боротися за людські права людини та національну суверенність поневолених тим імперіалізмом народів.
4. Борючись проти комунізму, ми виявляємо й підтримку тим комуністам, що борються за людські та національні права, визнаючи суверенність поневолених народів.
5. Стоячи на демократичних позиціях, ОУН визнає засаду політичного плюралізму в українському громадському і політичному житті, пропагуючи ідею консолідації та координації в організованих українських формаціях».
(«Самостійна Україна», ч. 3,1988).

Соціалістичні групи
Т.зв.«соціалістичні» групи в українському еміграційному політикумі тепер майже не існують. Деяку діяльність вони проявили в другій половині 1940-х рр., коли дві еміграційні і дві галицькі партії об'єдналися в Українську Соціалістичну Партію (УСП).
А у висліді розколу в УРДП – менша її частина сформувалася в соціалістичну фракцію під назвою «УРДП-Вперед». Ця фракція видавала орган «Наша боротьба» і «Вперед». Під час 1970-х рр. на грунті «УРДП-Вперед» (головно на терені Півн. Америки) з'явилася українська молодіжна група під назвою «Діалог» , яка видавала журнал з такою ж назвою. Її моттом було – «За демократію і соціалізм в незалежній Україні». Обі ці групи – «УРДП-Вперед» і «Діалог» були близькими до «троцькізму».

Націонал-демократичні групи
Найбільше українських еміграційних політичних партій належить до   національно-демократичної групи. Серед малочисельних і майже неактивних є передвоєнне галицьке УНДО; Союз Земель Соборної України – Селянська Партія (яка до 1978 р. видавала «Українського Селянина» в Мюнхені); Союз Конструктивно-Творчих Сил і Український Національно-Державний Союз (який видавав «Мету» також у Мюнхен)/.
До двох найбільших у цій групі належать – УГВР-ОУНз («двійкарі») і УРДП.
Остання є цілком новою політичною партією, бо була заснована після останньої війни у країнах Західної Європи. Письменник Іван Багряний був творцем її ідеології. Хоч Іван Багряний, як її засновник, не прагнув цього, УРДП стала фактичною партією українців із східних областей України. Тому і формативний досвід є іншим від досвіду українців Галичини, які є в ОУН. Серед членства УРДП є колишні свідки років українізації і відродження УАПЦ в 1920-х рр., а також і сталінського голодомору в 1933 р. УРДП видавав журнали «Наші позиції» та «Український прометей» і видає газету «Українські вісті» (Детройт).
Як подано у «Матеріалах Конгресу Української Вільної Політичної Думки» (число 1, 1972):
«Першоджерелом і початком історії УРДП є епоха великого українського відродження 1920-х років. Звідтіля походять ідейно-політичні і навіть фізичні коріння УРДП. Організаційно вона постала як демократична альтернатива поміж двома тоталітаризмами (комунізмом і фашизмом), які діяли: один – іменем «кляси», а другий – іменем «раси». А оскільки фашизм, як організована сила, був мертвим, а комунізм продовжував діяти і набирати сили, володіючи всіма українськими землями, то було ясно, що боротьбу треба вести «спираючися насамперед на досвіді багатоміліонового народу підсовєтської України» (І. Багряний, 1946 р.).
УРДП є політична організація – революційна за своїм характером та демократична за своєю метою. Вона виключає комунізм, фашизм та всякий тоталітаризм. Ідейно-політично УРДП спирається на соціально-політичну доктрину насамперед, як основну рушійну підойму демократичної революції в СРСР, і на національно-визвольну доктрину, як на другу підойму тої революції, але яка без першої в тих умовах не діє сама по собі. В основі цих доктрин лежить ідея Української Незалежної Держави з демократичним ладом.
У рамках УРДП сформовано молодечу організацію – Об'єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ), членами якого є молодь, родичі якої походять головно із земель східної України. Об'єднання видає журнал «Молода Україна». Крім цього, заходами УРДП засновано суспільно-громадську установу під назвою Демократичне Об'єднання бувших Репресованих Українців Совєтським режимом (ДОБРУС), а також. Легіон ім.Сімона Петлюри – організацію, яка гуртує колишніх вояків УНР. Тому що членство в усіх цих формаціях є поголовно із східних областей України – не диво, що УРДП – партія, яка дає сильну підтримку Державному Центрові УНР.
Організація Українських Націоналістів за кордоном (ОУНз) сформувалася в 1954 р. у висліді розколу в ОУНзч (ОУНр). Лідером ОУНз був проф.д-р Лев Ребет – убитий агентом КГБ в 1957 році. Цей сам агент два роки пізніше (в 1959 році) убив також і провідника ОУНр Степана Бандеру.
Треба перш за все ствердити, що серед трьох-відламів ОУН – ОУНз розвинулася повністю як політична партія, із демократично-виборчою, не авторитарною системою – на противагу Донцовській позиції. Вона вважає себе ідейним продовжувачем тої, т.зв. «бандерівської ОУН», яка в роках 1943-1953 пройшла процеси демократизації. Вони започаткувалися, як вислід рішень ІІІ-го Надзвичайного Великого Збору ОУН (ІІІ НВЗ ОУН) в Україні в 1943 р. і еволюції всередині цієї ОУН, розпрацьованої відтак у другій половині 1940-х років писаннями таких публіцистів ОУН і УПА, як Петро Полтава і Осип Горновий.
Цей (другий) розкол в ОУН мав також інші немаловажні причини. Після арешту С.Бандери і Я.Стецька в 1941 р. керівництво ОУН (Бандери) протягом певного часу було в руках Миколи Лебедя. Але, коли в 1944 р. вже як голова проводу ОУН і як головнокомандуючий УПАрмією ген. Роман Шухевич став одночасно і головою Української Головної Визвольної Ради (УТВР) – М.Лебедь і Мирослав Прокоп були вислані на Захід в ролі Закордонного Представництва (ЗП) УГВР. Тут, власне, виник конфлікт між ЗП УГВР і ОУНзч, передусім на тлі інтерпретації постанов ІІІ НВЗ ОУН в Україні з 1943 року.
Позиції ОУНз у дальшому були уточнені публіцистами ОУН – Л.Ребетом, Анатолієм Камінським і Романом Ільницьким. У вже згаданій публікації «Матеріали Конгресу Української Вільної Політичної Думки» читаємо:
«Організація Українських Націоналістів за кордоном (ОУНз) є безпосереднім спадкоємцем ОУН, яка постала в 1929 р. і діяла безперервно в Україні до половини 1950-х років. Хоча ОУН в Україні була знищена  російсько-більшовицьким  окупантом,  її безкомпромісова боротьба проти всіх окупантів мала великий вплив на зріст національної свідомости, на імперіативну настанову боротися з кожним ворогом-окупантом у всяких умовах, на прагнення до самостійної політичної підметности.
ОУНз повністю визнає Програмові постанови III Надзвичайного Великого Збору ОУН, що відбувся в Україні 1943 р., уточнені і  доповнені Конференцією ОУН на українських землях у червні 1950 р. Ці постанови становлять підставу діяльности ОУНз.
Провід Закордонних Частин ОУН (ЗЧ ОУН), що оформився у післявоєнних роках на чужині (т.зв. бандерівці), не визнав фактично духа і настанови Постанов III НВЗ ОУН у лютому 1954 р. Ті члени, шо повністю визнавали і засвоїли собі Програмові постанови III НВЗ ОУН, сформували ОУНз, яка базує свою діяльність на цих постановах і якої організаційна структура відповідає демократичним вимогам». 
Після 1954 р. пропорційно велика частина інтелігенції перейшла в ряди членства ОУНз. Тому, хоч і значно менша числом, ОУНз, завдяки своєму членству, серед якого є велика кількість індивідуальностей з високим інтелектуальним профілем, має значні впливи серед українського суспільства. Наприклад, публіцисти, які редагують «Літопис УПА», «Енциклопедію Української Діаспори», «Патріархат», «Українське слово», «Церква і життя» чи «Вісті комбатанта», є всі членами ОУНз.
Провідні діячі суспільно-громадського руху, які є близько до ОУНз, належать до Світового Конгресу Вільних Українців (СКВУ) через своє членство у Товаристві Прихильників Визвольної Боротьби України (ТПВБУ).
ОУНз видавала газету і відтак журнал «Український Самостійник» (Мюнхен, 1954-1975), а також «Бюлетень Політичної Ради ОУНз», а зпУГВР мало «Бюро Інформації зпУГВР». У 1954 р. М.Лебедь, як Секретар Закордонного Представництва УГВР, заснував Публіцистичне Видавництво «Пролог» у Нью-Йорку, заходами якого з'явилось велике число аналітично-політичних і дослідних праць, а також часописи «Сучасна Україна» і «Українська Літературна Газета» (Мюнхен, 1951-1960), які в 1961 р. з'єдналися у журнал «Сучасність» (Мюнхен-Нью-Йорк).
Спорідненим із «Сучасністю» був журнал «Віднова», 8 чисел якого з'явилися заходами 4-х українських академіків і суспільно-громадських діячів.
З огляду на те, що в 1947-1950 рр. прибували до Західної Європи вояки УПА, під егідою ЗП УГВР постала місія УПА, яка на початку 1950-х років переформувалася у комбатантську організацію «Об'єднання Бувших Вояків УПА», до якого увійшли майже всі старшини УПА, шо знайшлися на Заході. Об'єднання це обстоює Платформу УГВР, Постанови III НВЗ ОУН і підтримує зп УГВР (тепер – Середовище УГВР). Менша група вояків УПА, які підтримували ОУНзч, створили «Товариство Бувших Вояків УПА». Мимо цього – видавництво, яке публікує «Літопис УПА», має підтримку і співпрацю обох – «Об'єднання» і «Товариства» колишніх упівців. Оскільки голова редакційної колегії і редактор належить до ОУНз-УГВР, об'єднання має більшу і повагу, і впливи.
До цього слід додати, що УГВР була під час війни в Україні багатопартійною політичною установою – як підпільний парламент і, як така, не могла входити в екзильний Державний Центр, який діяв на еміграції. Проте між ДЦ УНР і зпУГВР нема конфронтації.

Політичні блоки
Еміграційні політичні партії для наближення і співпраці між собою сформували низку об'єднань і установ. Серед них – «Конференція Українських Політичних Партій і Організацій» ( КУППО, заснована ОУНс); «Український Демократичний Рух» (УДР – заснований з рамені ОУНз і УРДП/; «Конгрес Української Вільної Політичної Думки» (КУВПД – заснований з рамені ОУНз, УРДП і УНДО). КУВПД публікувала кілька томів під назвою «Матеріали Конгресу Української Вільної Політичної Дум»ки».
Крім цього, у В.Британії, як альтернатива до АБН, засновано Європейську Групу Зв'язку (ЄГЗ). З української сторони, вона має підтримку політичних груп, які входять до ОУуВБ. Не так, як у АБН, в ЄГЗ співпрацюють між собою представники всіх поневолюваних російським імперіалізмом і комунізмом народів, включно з росіянами. Російську делегацію очолює відомий кол. російський дисидент – Володимир Буковський.
Як ми вже вище згадували, кожна українська політична партія має «свій екзильний уряд». ОУНр мають своє «Державне правління»: ОУНс, УРПД і інші менші партії і групи дают свою підтримку «Державному Центрови УНРади». Всі вони діють на терені США, проте майже не контактують між собою.
До УГВР входять ОУНз, незалежні члени і «Об'єднання Бувших Вояків УПА». На відміну від ДП і ДЦ УНР, зпУГВР-ніколи не вважало себе урядом в екзилі. Вважалося, що зпУГВР буде голосом «воюючої України», інформуючи Захід про Україну і організуючи підтримку для опозиції в Україні. Українська Пресова Агенція, яка заснована 1987 р. в Лондоні і має бюро в Києві, також належить до цього середовища і продовжує цю працю, яку започаткував зп УГВР.
Щодо Державного Правління, провідний член ОУНр Петро Мірчук підкреслив, що «УДП від липня 1941 р., а зокрема на еміграції, не існувало, бо ж ні одної відозви чи якогось іншого вияву діяльности від 1945 р. аж до смерти Я.Стецька не було, не порушувати прийнятого в усьому культурному світі закону, що прем'єр не має права призначати сам свого наступника, а заступника прем'єра УДП на еміграції ніколи не було і тоді серйозно подумати про створення еміграційного проводу чи уряду».
В нашому огляді ми умисне не згадували організацію «Пласт». Це тому, що «Пласт» змагає бути нейтральною політичною організацією, не так, як, наприклад, СУМ чи ОДУМ, які є тісно пов'язані з політичними партіями. Молодь у «Пласті» – це переважно діти галицької інтелігенції.
До цього треба додати, що в ряді країн більшого поселення українців існують паралельні суспільно-громадські організації. У США існує «Українська Американська Координаційна Рада» як альтернатива до «Українського Конгресового Комітету Америки» (УККА), який опанований ОУНр і належить до керівного ними Визвольного фронту. У В.Британії існує Союз Українців у В.Британії. В Канаді і Австралії є лише одна суспільно-громадська організація.

Еміграційні політичні партії і їх відношення до України
Немає сумніву, що читачам в Україні буде цікаво знати, як усі ці партії вважають своїм обов'язком допомагати українському народові в його визвольних змаганнях. Але свою роль вони вбачають як допоміжну. Натомість ОУНз-ОУНр змагає не тільки впливати на події і пронеси розвитку визвольного руху в Україні, але навіть скерувати його в бажаному для себе напрямку.
Як бачимо з повищого, нема дива, що ідеологічно найбільшими союзниками ОУНзч-ОУНр в Україні є Українська Національна Партія (УНП), Українська Націоналістична Спілка (УНС), Спілка Української Молоді (СУМ) і Українська Національна Асамблея (УНА). Крім того, просуваючи писання Бандери, Стецька і Донцова (які мають деякий вплив на членів, головно молодшої генерації), ОУНр пробувала зіштовхнути ідеологію Української Республіканської Партії із шляху націонал-демократії на шлях інтегрального націоналізму, щоправда, поки шо безуспішно. СУМ і СНУМ можуть з'єднатися на їхньому конгресі в цьому році.
Тому що ліві еміграційні політичні групи є, на жаль, дуже слабкими, вони навіть не пробують сконтактуватися з відповідними групами, які діють в Україні. Натомість партії політичного центру ніколи не забувають під час всяких оказій деклярувати свою підтримку для національно-демократичної опозиції в Україні як загально, всьому Рухові, так і поодиноко – окремим партіям. Усі вони підтримують Рух, особливо за те, що він зумів об'єднати велике число українських політичних партій в Україні. Проте ці ж партії центру, а також знУГВР і ДЦ УНР відмовляються від контактів з Українською Національною Асамблеєю. Парадоксом цього всього є акція УНА реєструвати людей «громадянами УНРеспубліки» без ніякого доручення від ДЦ УНР.
Українська Народна Демократична Партія на своєму конгресі в червні 1991 р. заявила, що їхніми представниками на заході є ДЦ УНР. Тим часом УНП твердить, що їхній «уряд в екзилі» – Державне Правління. Знову ж УРДП заявила недавно, що вона є ідеологічно споріднена і близька до Демократичної Партії України («Українські Вісті», 5 травня 1991). Відділи ОДУМу вже засновані на східній країні.
І, на закінчення, варто було б поглянути на реакцію окремих еміграційних політичних партій з приводу прибуття на Захід дисидентів з України.
Деякі з них, як, наприклад, Йосип Тереля, Валентин Мороз і Петро Рубан мали дуже зближені погляди до ОУН(зч)-ОУНр. Але дуже скоро – у виспілі персональних і політичних конфліктів – розчарувалися, і кожний з них порвав зв'язки з ОУНр. Оба – В.Мороз і Й.Тереля – видають приватно свої власні журнали в Торонто. В.Мороз – «Анабазис», а Й.Тереля публікує «Хрест». Інший видатний дисидент – Данило Шумук не заангажував себе в будь-якій партії, хоч нерідко пише в УРДПівських «Українських Вістях». Особливо активними, але в Закордонному Представництві УГС, були Леонід Плющ і Надя Світлична, які співпрацювали найближче з «Прологом», зч УГВР і ОУНз. Але з весни 1990 р. зп УГС перестало функціонувати.
Таким чином, ні один з новітніх емігрантів з України не включився у діяльність будь-котрої з українських еміграційних політичних партій.
Це, само собою, щось нам каже?
5

Комментарии

117.09.19, 23:37

Дякуємо ВАМ http://blog.i.ua/user/4400999 РАЗОМ ми СИЛА ! http://blog.i.ua/user/8113241/ Щасливо з БОГОМ ! Слава УКРАІНІ