Світ сприймається у
образах. Які ми пропускаємо через призму свідомості, рівня культурного
розвитку, та сублімуємо у вербальну мову. Якщо простими словами – немає нічого
швидшого за мислення, але для утворення думки придатної до вираження словесно –
проходить час. Ось саме цим я собі пояснюю чому творчі люди думають швидше. А
творчі люди думають таки швидше, що ми можемо легко спостерігати на прикладі
вузькооких.
Якщо не зациклюватися на
словах, на мові – все відбувається швидше, і ми це називаємо «інтуїтивно».
Спостерігаючи український
київський світ на відчуттях (у образах) мені вимальовується картинка, якої я
довго не могла розгадати, і здається тільки тепер можу.
Хтось колись цікавився
тваринним світом? Світом живої природи? Є приклади істот, які здатні перетворюватися
з одних в інші, вбирати у себе середовище і розчинятися у середовищі.
Так на сприйнятті
українського київського світу мені вимальовується якась жива істота, біленька з
гладкою шкірою, яка потрапила до багна. Багно те навіть більше схоже до
перегнію, що в селі стікає до спеціального місця з-під хліву. А істота ця на
фоні цього багна виглядає блідою, навіть блакитнуватою кольором шкіри.
У дитинстві мені довелося
бачити як одна з нашої компанії дитина впала до тієї ями. Можливо це стало
прообразом того, що вимальовується в моїй уяві що до навколишнього українського
київського світу тепер.
Та істота у багні
увібрала в себе багато багна. Вона у ньому розчинилася майже. Наковталася того
багна і пропустила через себе наскрізь. Але вона не стала багном. Вона просто
сприймає багно як саму себе і не реагує на нього. Я бачу цю картину:
біла-білісінька до непізнаваності розчинена у багні істота живе, я бачу як
пульсує її серцебиття. А через її оболонку де-не-де просвічує багно, що вона
увібрала.
І задаюсь постійно питанням
– а чи можливе життя цієї істоти без багна? Чи не здише воно після повного
очищення? Чи не мутувало воно вже до неповоротності?
А тепер перетранслюю все
те у слова.
Люди розчинилися у
обставинах, і вже не можуть здоровим чином реагувати на них. Люди «наковталися»
всього того, чим кормить їх нездоровий світ, і вже не супротивляються, а
навпаки – розчиняються, пропускають через себе, вбирають у себе.
Ось що є таке та байдужість
про яку часто чутно.
Лишається лише оболонка.
Всередині ж майже в усіх каша з багна світу цього. Кого не візьми. Прекрасних
зовні багато – прекрасних всередині одиниці.
