В 1918-му році Білорусь проголосила незалежність, до складу нової країни увійшли її етнічні і національні регіони - в тому числі білоруська Смоленщина, що нині незаконно відторгнута Росією.

Що ж, у другий тур вийшли кандидати - прихильники "сильної руки". І не так важливо хто з них переможе. Важливо те - що буде потім, а саме спроби новоспеченого Президента перетворити Україну на своє феодальне князівство. Однак таким спробам заважатимуть права і свободи, добуті нами за каденції Ющенка: свобода слова, думки, вільна преса, право обирати та контролювати владу й інші зародки громадянського суспільства. Тому дуже ймовірно, що новий Президент невдовзі розпочне згортання демократичних процесів в Україні. В цих умовах актуальні до сьогодні питання вступу в НАТО і ЄС втрачають свій пріорітет. Тепер завданням для нас стає не розширення прав і свобод, не євроінтеграція, а ЗБЕРЕЖЕННЯ здобутих досягнень. Не допустити відкат назад, у кучмізм з відрубленими головами, - ось наша найближча мета.

Більше всього "вожді" бояться, що їх лінчує власний народ. Як Саддама, наприклад. Тому новий Президент обов*язково робитиме кроки по приборканню некерованих ЗМІ і НГО. Адже згадуваний ІІІ сектор, а також ІV влада здатні істотно впливати на суспільну думку.

Ще один аспект нових реалій: скоріше за все УПА, Бандера, Петлюра, Мазепа і Герої Крут знову перейдуть у режим державного табу. Адже програми двох претендентів на президентське крісло не обіцяють нам нічого у цьому напрямку. Для БЮТу тема відродження національної свідомості давно вже являється ТАБУ. ПР використовує героїчні сторінки історії як жахалку для свого пенсійного електорату. Забудьте про державну підтримку патріотизму.

То що цьому протиставити? Поки що нам дозволяють створювати недержавні громадські організації. Ті, що справді недержавні і незалежні, які можуть натиснути на свободожерські амбіції свіженьких "вождів". Умовно кажучи, "дати по руках". Також на III сектор знову лягає ноша з підняття національної свідомості громадян.

Коротше: нам дають ящик з інструментами і дірявий як решето корабель. Хочте - ремонтуйте, не хочте - топіться. Новий Президент все рівно матиме запасний човен, навіть цілу баржу. Бо "економіка - понад усе!" (з передвиборчої програми одного з кандидатів). А українська нація - це так, гурт матросів, які латають дірки та драють підлогу.

ВІН і ВОНА поставили нас в такі умови: латати ЇМ нашу українську державу. Бо ми з НИМИ - "на одному кораблі" і не маємо щляхів до відступу. Тут наші сім*ї, родичі, діти, культура, тут наше ЖИТТЯ.

То ж, патріоти! Не складаймо руки, бо інакше склеємо ласти ) давайте об*єднуватися. "Гуртом і батька легше бити!" - мовить народна мудрість. Ми готові створити нову, націонал-демократичну, народницьку громадську організацію! Пам*ятайте:

ТІЛЬКИ РАЗОМ! Від серця до серця передаватимемо один одному наші переживання за майбутнє України. Не будьмо байдужими, йдемо латати цей корабель...

Stanislove, спеціально upu.org.ua

Тоді це яйце стало героєм - що-ж зараз має стати героєм, аби українці нарешті скинули антинародну тиранію януковича-азарова?

Як вже писалося раніше,кандидат в президенти Олег Тягнибок у своїй програмі запропонував ввести кримінальну відповідальність за пропаганду сексуальних збочень. Я спробував порахувати, які твори мистецтва та артисти попадуть в немилість у разі приходу Тягнибока до влади.

1. Музика. Забороняти прийдеться дуууже багато! По-перше, увесь шок-рок як напрям (Alice Cooper, Marilyn Manson, W.A.S.P.). По-друге увесь глем-рок, бо він пропагує бісексуальність (Queen, Sweet, David Bowie, які імена!). По-третє цілу низку "збочених" гуртів: Black Sabbath, Judas Priest, Iron Maiden і ще великий-превеликий список.

2. Кіно. Як жартували персонажі Саус Парку: "усі незалежні фільми - про ковбоїв-педиків, які їдять пудинг". Серіал "Секс у великому місті" теж підлягає забороні, бо там один з героїв - гомосексуаліст, до якого всі нормально віідносяться. До-речі, сам Саус Парк теж попадає "в опалу". Звісно забороняємо більшість французьського кіно, а надто - з Жераром Депардьє у головній ролі.

3. Книги. Забудьте про Шекспіра!

Як бачимо, реалізація одного пункту програми Тягнибока вверне Україну в тотальну цензуру, яку ми не відчували з брежнєвських часів СРСР. Ні про яку демократію, вибори, захист прав можна і не мріяти, адже всіх "неугодних" лідеру ВО "Свобода" класифікують "збоченцями". Не любиш Тягнибока? - Аморал! А щоб утримувати величезну кількість несвободівських "збоченців", потрібно буде вводити поліцейський режим та будувати концтабори.

Зараз ця людина рветься до влади. Невже ми готові так легко втратити ті здобутки, які були завойовані нами за незалежної України?

Stanislove, спеціально для upu.org.ua

Вчора подивився Шустер Live. Частину де про Лівію. Гидко стало. Влада та оппозиція змагалися хто виллє більше бруду на Каддафі. Була звісно Богословська, але в кожному шоу повинен бути цап-відбувайло, свій клоун. Вона з роллю справилася. Жирні, лощенні депутати та депутатки, огорожені кордонами бодігардів він народу, представником якого вони є, сиділи і нахабно розповаідали, як вони підтримують встановлення демократії американськими стелсами.
Що саме цікаве, те, що ті хто нещодавно протестували проти дій Росії у Грузії, в цей раз виступають за США. Ті хто яро виступав проти Косово, зараз також виступає за операцію в Лівії. І відмазка є в обох сторін. «Западників» те, що є резолюція ООН, «східників», що «за» виступила Росія. Театр абсурду та мистецтво брєда. Я, до речі, проти як того, що відбулося в Югославії в 98 році, так і в Косово, так і проти російської операції в Грузії. Але кого цікавить той державний суверенітет? Ми в цьому переконалися на вищезгаданних прикладах, в куту столу стоїть право сили, як це було 100, 200 та й далі років тому. Міфи про демократичне суспільство лише міфи, як і про світле майбутнє комунізму. Просто змінили одну ідеологію на іншу. А так був ще Омар Арфуш. Але кого він здивува? Те що Каддафі оплачував «помаранчеву революцію»? А хто її не оплачував? Те, що платив Саркозі? Теж не дивина, хоча Ніколя певно получить по попі від раввина, коли завітає в синагогу. Дивна ця арабо-єврейська дружба. Дивна, але не більше. Особливо якщо згадати Маркса, який казав, що богом єврея є капітал. Він знав, адже сам євреєм був.
Дивує інше. На кого це все розраховано? Невже не зрозуміло, що події в Єгипті, Тунісі, Бахрейні, Лівії – це політика США по дестабілізації регіону? Хто ще вірить в казки про демократію? Питанням є нафта, а не як не демократія та права людини. Але наші політики вдало відпрацювали свої доляри. Браво!
Скоро нас чекає наземна операція союзників, адже повстанці не зможуть повалити режим Каддафі, і не тому, що ресурсу немає, а тому що повстанців немає. Є купка запроданців і все. Наступним буде Ємен. Кажуть там також демократії немає. Не дарма в США змінили терориста №1. Тепер це бойовик «Аль-Каїди» з Ємену. 
Ну а ви, панове овочі, сідайте біля Тель-Авізора і чекайте новий блокбастер – Дядя Сем проти тиранії і за щастя планети Земля. 

Ми, українці, маємо великі труднощі з визначенням напряму розвитку України як держави – самі не впевнені в тому, що демократія є добрим шляхом для нас. Чому б не монархія, диктатура, деспотія?

Про це блаженніший Любомир кардинал Гузар написав у своїй статті:

Ми маємо тенденцію думати так, бо ми страшні індивідуалісти. І не маємо глибокої традиції демократії. Немає кращої форми державного устрою, аніж демократія, але не­має і труднішої. Бо тут треба вміти поступитися. Треба бути направду дуже зрілим політично і культурно, щоби бути справжнім демократом. Тим більше – у великій країні.

Тому демократія як така має дуже різні форми. Англія, наприклад, демократична країна, незважаючи на існування монархії. Там сила короля чи королеви в тому, що вони духовно тримають нарід. Відповідно до своєї традиції кожен нарід шукає своєї найкращої форми демократії. Дуже недоречно сліпо наслідувати ті форми, які обрали для себе інші держави, – кожен мусить працювати відповідно до власної національної вдачі.

Нам, українцям, нелегко бути демократами. Зокрема тому, що не прислухаємося як слід до себе, але радше подивімося, як зробили інші. Як Шевченко підкреслює – ми радо послухаємося німця, а не свого, і в тому наша неміч. З того треба намагатися вирости. Справжня демократія в нас іще не набрала сили. Ми повинні над цим працювати.

Але якщо це так важко, чому б нам не прихилитися до монархічної форми? Мали би вождя – гетьмана, чи як ми там назвемо того диктатора... І нехай він батогом нас провадить.

Втім, диктатура – це також небезпечна річ. Бо хто сказав, що диктатор обов’язково буде добрим правителем? А змістити його в законний спосіб буде неможливо – для цього знадобиться революція. А революція у свою чергу – це знову небезпека: висока ймовірність через кровопролиття отримати зовсім недоброго правителя.

У нас є добрі шанси зрости у демократію. Адже ми – християнська культура, тобто маємо всі ідеологічні підстави бути демократами. Одначе демократія мусить виховатися. Яка в нас головна трудність? Вона в тому, що триста років живучи під окупаціями, ми втратили почуття відповідальності. А демократія – то відповідальність кожного громадянина за загальне добро. Ми втратили це почуття, ми забули його, бо триста років нами керував хтось інший, хтось чужий. Хтось, на кого ми покладали відповідальність за все. І знаходили в тому втіху, бо мали кого ганити за всі свої негаразди. Дійсно, окупаційна влада була для нас чужа і чинила вороже. Але тепер ми так само не почуваємося причетними до визначення власної долі, хоча влада в нас уже своя, рідна.

У нас є шанс на становлення справжньої демократії. Тільки мусимо собі дати певний час. Ми мусимо вчитися бути демократами, послідовно до цього йти. Мусимо старатися. Це нелегка проблема, бо декому здається, що нарід можна виховати тільки маючи диктатора. Часом мріємо про такого собі ідеального диктатора, який людей провадить, а за п’ятдесят років скаже: ну, досить, ви вже виросли, ви виховані, досить диктату, будемо жити інакше. Але таке рідко стається в історії. Зазвичай диктатори добровільно не резигнують – їм завжди здається, що ще не час, що вони ще не завершили свого діла. Людина любить владу, їй важко від неї відмовлятися.

Отже, єдиний спосіб, який залишається, – робити свої помилки, але шукати, розвиватися в напрямі демократії. Найбільш зріла демократія – британська. Але коли вона починалася? У ХІІІ столітті!

То, може, ми вже запізнилися? Часом можна почути, що в нас ніколи не було демократії, що ця традиція для нас чужа. Але пригадаймо нашу княжу добу. Вона була дуже цікава. Князі не були одноосібними диктаторами – окрім князя були бояри, а також були монахи. От вам приклад з життя Теодозія Печерського: коли князь робив щось не так, не по Божому чинив, Теодозій зачиняв перед князем двері монастиря. Маніфестував йому: княже, ти не робиш добре. Хіба це не можна трактувати як наші власні витоки демократії?

Окрім того, в нас була така інституція, яка називалася віче. Часами вона була добра, часами глупа, але це був прояв волі народу, з якою князь мусив рахуватися. Тобто він не був абсолютний диктатор – він мусив мати згоду, підтримку бояр чи віча.

Потім настало татарське лихоліття, яке зруйнувало ці надбання руського періоду. І знову якісь ознаки народовладдя ми бачимо вже за козаччини – вибори гетьмана січового чи державного. Маємо примір такого гетьмана, як Іван Мазепа, – людини, яка нічим не поступається найкращим володарям Західної Європи. Але пізніше знову почалися окупації – і ми знову ці наробки втратили.

Демократія не є набором ознак якоїсь владної групки – вона мусить бути побудована на цілому народі. А ми зараз не маємо, не набули ще тої степені відповідальності, яка має підтримувати демократію. Відповідальності цілого народу за власну державу, країну, власну долю. Ви пригадайте – ми ж щойно вилізли з 70 років комуністичного врядування. А перед тим були царі-самодержці. І нарід у тому виростав. А ще були польські пани, королі, які робили що хотіли.

Ми не є знищені. Але нам треба час, щоби змінитися. Стати кращими. В нас іще надто багато того, що було сформовано за окупацій. А зміни в людині – це дуже тривалий процес, який потребує поколінь. Отже, і нам треба кілька поколінь, щоби ті діти виросли до відчуття, що доля моєї держави залежить від мене.

Побутує думка, що хижий та підступний Захід хоче перетворити нашу землю у звалище відходів, що він хоче знищити нашу економіку, зробити нас сировинним придатком, законсервувати нашу відсталість, знищити нашу національну ідентичність, вивезти інтелект, деморалізувати суспільство і ще дуже багато гидкого. В цілому, це здорове уявлення, яке доцільно підживлювати у телеглядачів. Але між нами, читачами, треба розуміти, що справжньою метою Заходу (якщо припустити у нього наявність збірної волі) є ствердження на цих територіях аналогічної західній економічної та політичної системи. Якщо західні хлопці класно грають у баскетбол, то їм зовсім не потрібно змагатися, де б те не було, за правилами боксу. Відповідно, вони ладні вкладати сякі-такі гроші та зусилля в те, щоб перебудувати ринг у баскетбольний майданчик. Україна об'єктивно зацікавлена у тому, щоб плекати свої внутрішні відмінності (політичні, способу організації виробництва, тощо). Це економічно вигідно, що довела Японія. За рахунок культивування своєї окремішності та інакшості деякі етнічні групи в розвинених державах мають переваги щодо визиску навколишнього середовища. Приміром, євреї та сицилійці - у Сполучених Штатах, чеченці - скрізь. Аналогічно деяким країнам з тих, що тільки входять до "Спільного ринку", вигідно бути іншими, щоб бути першими. Сучасна політична система була винайдена британцями, які почали культивувати рівновагу у себе та в Європі. Зараз це називається стабільність, її метою є унеможливити (де б те не було) концентрацію волі. Відсутність волі уже змусила Україну та Росію погодитись на серйозні обмеження. Подальший розвиток демократичних інститутів законсервує нашу слабкість. Коли мова йшла про післявоєнний устрій, Сполучені Штати зуміли нав'язати Світові власний план реконструкції й виграти від цього. Сьогодні мова йде про реорганізацію пострадянського світу. Якщо уявити можливість виникнення десь в надрах української душі власних амбіцій, то з усією гостро-тою мусить бути поставлене питання про те, що нам власне потрібно: демократія чи свобода?

І коли ми говоримо "свобода", ми маємо на увазі перш за все свободу рук тих адміністративно-промислових угруповань, тих особистостей, тих спільнот, які вже усвідомили свій окремий інтерес на пострадянських пасовиськах. Дніпропетровці мають не менше прав на багатства Сибіру чи Каспію, ніж американці чи японці.

Д.Корчинський "Революція от кутюр"

Одне з найпоширеніших упереджень – мовляв поблажливість щодо мігрантів, активний антирасизм, позитивна дискримінація тощо – відповідають "європейській гуманістичній традиції". Ніби то “права людини”, незаконно приписані цій гуманістичній традиції, протистоять небезпекам тиранії і фашизму, які несуть у собі доктрини національної або етнічної преференції. Насправді відбулася незаконне привласнення традиції. "Права людини" – це не більше ніж спотворена подоба класичного гуманізму. Якраз навпаки – класичний, особливо еллінський гуманізм захищав поліс (місто-державу) як однорідну етнічну єдність. Мультиетнічний гуманітаризм навпаки прямо протистоїть еллінсько-європейській демократичній традиції, сприяючи тим самим соціальній дисгармонії та деспотизму. Заслуга праць Гуртка "Нація і Гуманізм" під проводом Іво Бло, та головно досліджень, які останній присвятив Аристотелю, – полягає у тому, що було продемонстровано, що корені давньогрецької демократії та політичної філософії спиралися на поняттях первісної однорідності поліса та строгого розрізнення між громадянами та метеками, іноземцями. У своїй "Політиці" Аристотель розглядає таке модне в сучасній космополітичній ідеології поняття "апатрид", яке позначає абстрактного індивіда і вигнанця, який має право влаштовуватися там, де йому здається кращим.  “Поліс є частиною природних речей, і людина за своєю природою – політична тварина. Людина без батьківщини це деградована істота, тобто істота поза людськими нормами. Таких ганьбив Гомер, кажучи: "Без роду, без племені, поза законом, без вогнища", – доводив грецький філософ. У класичній афінській демократії не існувало прямого податку, оскільки він вважався притаманним для тиранії, однак "метеки" (іноземці, що живуть поряд – вираз який не був зневажливим) сплачували цей податок, як ціну за дозвіл жити у державі. Політика, абсолютно протилежна сучасній, яка приваблює іноземців соціальною допомогою та пільгами, відмовляючи у них громадянам. Повага греків до законів поліса несумісна як із всезагальною декларацією прав абстрактної людини, так і з постійним порушенням гуманітаризмом законів (французької) Республіки через адміністративне сприяння нелегалам чи відмову депортувати злочинців; це складає акт тиранії щодо громадян і демократичного законодавства.  Перикл, якого не можливо запідозрити у прафашизмі, зміцнив в Афінах уявлення, яке вважається сьогодні диявольським – національна преференція чи, точніше етнічна преференція. Відхиливши усяке правове поняття грунту (за яким афінянином вважався той, хто народився в Афінах), він посилив право крові. Він провів через голосування закон, згідно з яким афінянином може бути лише той, обоє батьків якого були афінськими громадянами. У той самий час сіракузькі тирани відомі тим, що вони використовували право грунту для масової натуралізації іноземців, аби розчинити ними автохтонний народ і знищити будь-яку демократію. Те саме, що відбувається нині. Якби Перикл зустрівся в уявному діалозі з теперішніми європейськими керівниками імміграціоністів, він вважав би їх, ймовірно, підручними тиранів.  Греки винайшли поняття філія (philia), так переконливо визначеного на колоквіумі Жан-Марі Ле Пеном: "Це братерство, ієрархізована прихильність, різновид дружби, що об’єднувала громадян між собою, узгоджувало з природнім порядком. Вона здійснювалася у першу чергу всередині сім’ї, потім відносно друзів, потім співвітчизників. Згідно Аристотеля "очевидно, що краще проводити день з друзями і добрими людьми, аніж з іноземцями і першими стрічними"". Еллінська "philia" є гуманістичною, тому що вона не егалітарна, ієрархізована, природовідповідна. Я віддаю перевагу моєму брату по-крові перед іноземцем, але це не означає, що я збираюся чинити зло мирним іноземцям. І він чинитиме так само щодо мене у своїй спільноті, своїй країні. Елітарний гуманізм дотримується природного порядку; він не бреше. Бреше егалітарний і утопічний гуманітаризм. Він прямує до тиранії, до пекла дорогою, мощеною благими намірами. Це тиранія, яку ми ризикуємо незабаром отримати у відповідь на можливий вибух етнічної війни…                                                                                                                          Гійом Фай