хочу сюда!
 

Юлия

37 лет, весы, познакомится с парнем в возрасте 30-45 лет

Заметки с меткой «етнос»

Миколі Шкрібляку – спочатку Україна. З ранку і до вечора...

Саме таким, як Микола Миколайович, має бути міністр культури України – знаючим, зрілим, цілеспрямованим, закоханим в нашу культуру настільки, що кожна проблема в цій сфері болить глибокою раною – Олег Володарський

 

Історичний екскурс: Буковина

Об’єднана Європа XXI століття являє собою своєрідну мозаїку різноманітних народів, етносів, мов та культур, а також репрезентує широкий спектр віросповідань та вірувань. На перший погляд, це явище може відігравати дезінтеграційну роль у житті суспільства єдиного європейського організму, з другого ж боку, саме через таку різноманітність виявляється парадоксальна єдність. Сучасна наукова думка все частіше застосовує поняття полілог культур, мультикультуралізм, пограниччя культур, що свідчить про актуальність і новітність згадуваних явищ. Метою даної розвідки є аналіз контекстів прояву культурного пограниччя, яким є Буковина. домінуючою тенденцією кінця минулого століття було створення так званих єврорегіонів, між іншим: Pomerania (Німеччина –– Польща), Nysa (Польща Німеччина Чехія), Beskidy (Польща Словаччина), Euroregion Karpacki (Україна Польща Словаччина –– Угорщина –– Румунія), Bug (Україна Білорусь –– Польща), Niemen (Польща Литва Білорусь), Batyk (Польща –– Росія Литва Латвія Швеція Данія). Ці новоутворення являють собою міждержавні територіальні спільноти, основною метою яких є всебічна інтеграція, як культурна, так й економічна. Проте, в історії Європи подібні багатонаціональні регіони з єдиною суспільною системою та сильними тенденціями культурної та мовної інтерференції були поширеним явищем. Яскравим прикладом цього явища є Буковина, що сьогодні знаходиться в рамках Карпатського єврорегіону .

Землі Буковини (розташовані у підніжжя північно-східних Карпат) довгий час не мали чітко окреслених кордонів. В кінці XIV на початку XV століття ця територія була складовою частиною Молдавського князівства, а з другої половини XVI століття, разом з Молдавією, знаходилася під пануванням Туреччини. Підкреслимо, що не всі буковинські землі мали однакову історичну долю. Північно-західна частина Буковини, за часів польського короля Казимира Великого, декілька разів переходила у власність Речі Посполитої. Проте варто наголосити, що Буковина ніколи не була і не може вважатися інтегральною складовою частиною Польщі.

Після першого розділу Польського королівства (1773 р.) колишня частина Молдавії – Буковина (10 440 км2), а також Мала Польща та Червона Русь увійшли до складу Австрії. Після приєднання цих земель у 1775 році до імперії Габсбургів на Буковині встановлюється правління так званої військової адміністрації, яке тривало до 1787 року. На перших етапах повнота влади зосереджувалася в руках глави адміністрації – 2 генерала Сплені, а з 1778 року – генерала Енценберга.

Вища адміністрація мала подвійне підпорядкування, військовим чиновникам у Відні, а також військовому командуванню у Львові, столиці Галицької провінції, не зважаючи на те, що Буковина становила окрему адміністративну одиницю Австрії, центром якої з 1779 року офіційно стали Чернівці.

 

Довго не міг розпочати написання цієї статті… Мені вже здалося, що застряг і не зможу, не витягну той рівень, котрий необхідний для того, щоб описати цю людину.

 

Цей чоловік володіє величезними обсягами знань про нашу з вами історію та культуру. І, що найважливіше, ці знання базуються не на сухих академічних фактах, а на усвідомленні, глибокому відчутті власної етнічної, національної приналежності.

 

Він не просто вивчає історію та культуру, він вивчає ВЛАСНУ історію, історію свого народу, своєї нації. Саме тому в його словах і працях розмальовані писанки, вишиті сорочки, виліплений посуд та сплетені дідухи постають настільки справжніми, що здається, ніби ти торкаєшся їх, ніби тримаєш їх в руках.

 

Тому загальним фразам, штампам та кліше не місце в спогадах про спілкування з цією людиною. Та й «Сповідь» – не статистична звітність про поїздки та діалоги. «Сповідь» про відвертість з Богом та Україною. Каяття на очах у Нації.

 

Інколи ми просто живемо, працюємо, виховуємо дітей, відпочиваємо. Та варто нам зробити крок назустріч країні, як ми одразу починаємо інакше чути та відчувати самих себе. Наш периметр сприйняття виходить за рамки буденності, стає глибшим, яскравішим.

 

Спочатку Україна. З ранку і до вечора. В думках, у мріях, в серці, в онуках. Саме таким, на мою думку, має бути міністр культури України – знаючим, зрілим, цілеспрямованим, закоханим в нашу культуру настільки, що кожна проблема в цій сфері болить глибокою раною.

 

Микола Миколайович Шкрібляк. Він поглинає культурну спадщину нашої нації не просто розумом, а й душею. З яким болем він говорив про те, що закриваються будинки культури та зникають цілі напрямки мистецтв та ремесел. З якою любов’ю він прагне все це зберегти.

 

Попри надзвичайний досвід, видатні наукові здобутки, він зумів зберегти в собі того маленького хлопчика, котрий напередодні Великодня заховав писанки, боячись, що більше ніколи не побачить такої краси.

 

А ще, спілкуючись з цією людиною, я відчув знайому мелодію серця, котрою мені виграє Гуцульщина. І ще до того, як запитав про це, я був більш ніж впевнений, що спілкуюся з гуцулом. Це той етнос, до якого я ставлюся з особливою любов’ю та повагою. І вкотре переконуюся в думці, що Київська Русь сховалася  на Гуцульщині. Зберегла свою генетичність, обрядність, традиційність. Гуцули по-особливому вміють любити свою землю. В них це від дідів-прадідів. І, спускаючись з гір, несуть особливе духовне світло.

 

Микола Миколайович познайомив нас з багатьма творчими людьми. Науковці, письменники, художники, співаки – всі вони неймовірно яскравими барвами сяють в суцвітті квітки-Буковини.

 

А під час «Сповіді» з ним самим ми говорили про багатовікову культуру та її сприйняття душею гуцула, котрий так вірно та віддано любить свою землю, щоденно борючись за залишки етнічної культури, котру ми за всяку ціну маємо зберегти.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – директор Учбово-методичного центру культури Буковини, заслужений діяч мистецтв України Микола Миколайович Шкрібляк

https://youtu.be/wQPj2zh4ww8

Українці в сучасному Сибіру

Телебачення РФ показало сюжет про українське село
 в Омській області: 

Хто такі скіфи?

Скіфи - ядро українського народу, родичі сарматів і прабатьки козацтва. Їх велич та могутність заворожує. Скіфи довгий час панували майже на всьому просторі Індоєвропи, а їх держава - Скіфія, простягалась від Причорномор'я до гір Алтаю. Скіфи увійшли в праісторію як одні з наймогутніших воїнів стародавнього світу. Складалася їх держава - з Великої та Малої (Царської) Скіфії. Остання простягалася майже по всій території України, практично один в один повторюючи її мапу XIX ст. Саме в Україні знаходяться кургани скіфських царів, Некрополь, зашифрований на пекторалі. Саме цю землю вони вважали своєю Батьківщиною.

Джерело: http://spadok.org.ua/skifiya/blog


Опитування: Чи варто державу Україна переіменувати у державу Скіфія (Скитія)?

21%, 3 голоса

57%, 8 голосов

21%, 3 голоса

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Нащадки козацтва на Кубанi

Нащадки козацтва на Кубанi



04.03.2017
 Майже два з половиною столiття тому козакiв iз Запорiзької Сiчi за наказом iмператрицi Катерини II переселили на Пiвнiчний Кавказ на береги рiчки Кубань, i там сформувалась "мiнi-Україна". Довгий час кубанськi козаки не втрачали своєї нацiональної iдентичностi. Але тепер вони воюють проти нас, на боцi Росiї. А колись нащадки запорiзьких козакiв навiть вибороли в радянської влади власну державу - Кубанську народну республiку, згадку про яку вшановують 16 лютого. То як сьогоднi склалася доля спадкоємцiв козацького роду? Докладнiше про це - у розмовi з Дмитром Бiлим, письменником, iсториком, дослiдником Кубанi, та Iгорем Буркутом, полiтологом.

- Населення Кубанi ким нинi себе вважає?
 
Д. Бiлий: - Бiльшiсть вважають себе козаками-кубанцями. Хоча ще у 1987 роцi пiд час перепису населення 85% назвали себе українцями.
I. Буркут: - Росiйська наука офiцiйно далекоглядно визнала кубанських, донських i терських козакiв окремим етносом. Хоча всi вони походять iз Київщини, Слобожанщини та Полтавщини. До речi, Катерина II спецiально розпорядилася вiдiбрати найгарнiших дiвчат iз цих регiонiв для козакiв, що були переважно неодруженi. У Росiї й досi вважають, що найгарнiшi нареченi - кубанськi козачки. У роки Другої свiтової багато кубанських козакiв перейшло на бiк нiмцiв, з них формували окремi загони СС. Кубанцi сподiвалися таким чином позбутися радянської влади й по закiнченню вiйни вибороти незалежнiсть. Так от, нiмцi вважали, що козаки походять вiд готiв, а не вiд слов'ян. Тому до них ставилися з особливою повагою. Багато кубанцiв полягло тодi на Балканах. А тi, що вижили, потрапили в полон до британцiв i назад уже не повернулися. Тому нинi на Кубанi не так уже й багато справжнiх козакiв лишилося.

- А якi головнi причини того, що iдентичнiсть кубанських козакiв така розмита?

Д. Бiлий: - I радянська влада їх добре душила, навiть за царя їм краще жилося. Були i розкуркулення, i Голодомор, i репресiї. Так звана хлiбозаготiвля, офiцiйна причина Голодомору, вiд початку обмежувалася територiєю України та козацькими поселеннями на Пiвнiчному Кавказi. До того ж на Кубань вiдправляли цiлi загони Червоної армiї, бо радянська влада дуже боялася козацьких повстань. Тож там пiд час Голодомору знищили майже 80% корiнного населення. Наприклад, станиця (поселення) Новодерев'янкiвська у 1931 роцi мала 17 000 населення, а стало 6000. Полтавську майже всю знищили й натомiсть завезли людей iз Центральної Росiї. Тодi, до слова, було офiцiйно заборонено переселення етнiчних українцiв на Кубань. Але росiяни все одно переходили на українську мову. Або, як кажуть кубанцi, на козацьку балачку. "Хлiбозаготiвлi" супроводжувалися забороною української мови. Закривали школи, унiверситети, друкарнi, україномовнi книжки вилучали, натомiсть видавали росiйську лiтературу. До приходу радянської влади в кожнiй хатi був "Кобзар". А потiм за твори Шевченка стали висилати до Сибiру. А за гру на кобзi могли навiть цiлу сiм'ю розстрiляти. Тож до 1980-х рокiв у школах Кубанi висiли таблички "Спiлкуватися дiалектами заборонено!" Тому на уроках говорили росiйською, а на перервах знову i дiти, i вчителi переходили на рiдну українську. Бо ця балачка пов'язувала їх iз предками, символiзувала козацьку iдентичнiсть.

- А за яких обставин виникла Кубанська народна республiка?

Д. Бiлий: - Як тiльки козаки оселилися на берегах рiчки Кубань, одразу взялися розбудовувати свою маленьку державу. Вивчення мови мало ключове значення для збереження iсторичної пам'ятi на чужинi. У 1932 роцi на Кубанi було близько 1000 українських шкiл та 16 технiкумiв. Навiть сучасний Кубанський державний унiверситет - це колишнiй Український педагогiчний iнститут iменi Миколи Скрипника. Пiд час Голодомору всiх студентiв та викладачiв цього вишу заслали на Воркуту. Та, навiть попри масовi репресiї, пiд час перепису населення у 1932 роцi українцями назвали себе 3 мiльйони 107 тисяч кубанцiв! Тож кубанцi не раз намагалися вибороти свою незалежнiсть. Як правило, цi спроби вiдбувалися одночасно з українськими. Протягом 1918 - 1920-х рокiв iснувала Кубанська народна республiка, яку потiм поглинув Радянський Союз.

- Чи здатнi, на вашу думку, нащадки українських козакiв сьогоднi знову проголосити Кубанську народну республiку?
 
I. Буркут: - У 1991 роцi за президентства Єльцина постало одразу декiлька козацьких республiк. Але протрималися вони лише до наступного року. Нинi в кубанцiв поки що не вiдчувається таких амбiцiй. Майже два з половиною столiття русифiкацiї не минули безслiдно. Проте "Ще не вмерла Україна" на Кубанi виконують як народну пiсню. Вона вiдкривала збiрку кубанського фольклору, що вийшла друком у 1966 роцi. Тож, за сприятливих умов, гени можуть прокинутись.

Євгенiя КОЛЯДА

Чи живе розум в генах?

          За останніх років 100 ця штука, IQ-тести, стала на стільки модна і поширена, що які тільки соціальні і етнічні групи вже не виміряні цим мірилом у наш час. Я промовчу поки про своє ставлення до iq-тестів. І не буду розмірковувати, що саме вони вимірюють. Але от що тут, виявляється, цікаве!
          Відомо, що результати тестування на інтелект IQ корелюють з соціальними, економічними та етнічними відмінностями тестованих індивідів. Загалом білі учні демонструють суттєво кращі показники, ніж чорношкірі. Азіати за рівнем IQ сильніші за білих, але ця різниця відносно мала.
           Часто цю різницю в інтелекті пояснюють генетичними відмінностями різних рас. Наприклад, негри мають такі особливості будови скелета, структури волосся, шкіри, м'язів і таке інше, які наближають їх до давніх людей. Тобто такі свого роду релікти, що відстають від сучасної білої людини років тисяч на двісті. Відповідно і рівень інтелекту негрів відповідає інтелекту печерної людини. Десь так вважають прихильники тієї теорії, що розумові здібності регулюються геном.
           В той же час нижчий середній показник IQ чорношкірих американців дуже схожий на результати незаможних представників етнічних меншин в інших країнах, таких як "недоторкані" в Індії, маорі в Новій Зеландії та буракумін в Японії. Діти з цих груп демонструють загалом показники IQ  на 10—16 пунктів нижчі, ніж учні з груп етнічної більшості.
           Буракумін — нащадки людей, які внаслідок локальних війн у XVIII столітті втратили свої земельні ділянки і перетворилися на вигнанців та волоцюг, і, як не дивно, піддаються і в наш час суттєвій дискримінації (див. хоча б Вікі) — є особливо цікавим прикладом. У фізичному та генотипному відношенні вони ніяк не відрізняються від решти японців, хоча століттями страждали від упередженого ставлення та дискримінації. У цьому випадку різниця середніх показників IQ не може виводитися з генетичних відмінностей, оскільки між ними та більшістю населення їх немає; і все-таки різниця в IQ така сама, як між чорними та білими. Діти буракумін в Америці, де до них ставляться, як і до решти японців, мають такі самі показники тестування IQ, як інші японці.
            З таких спостережень випливає, що різниця в  IQ між афроамериканцями та білими американцями пояснюються культурно-історичним контекстом, сталими традиціями і не більше.

Кубань - це Україна!




Географический
атлас СССР для средней школы. Главное Управление Геодезии и Картографии
при СНК СССР. Москва. 1941



Межi
України, включаючи Кубань, які були заявленi делегацією УНР на
Паризькій мирній конференції в 1919-20 рр.



Взято із http://hvylya.org/index.php?option=com_content&view=article&id=6551:

Необхідність етнічної однорідності

Одне з найпоширеніших упереджень – мовляв поблажливість щодо мігрантів, активний антирасизм, позитивна дискримінація тощо – відповідають "європейській гуманістичній традиції". Ніби то “права людини”, незаконно приписані цій гуманістичній традиції, протистоять небезпекам тиранії і фашизму, які несуть у собі доктрини національної або етнічної преференції. Насправді відбулася незаконне привласнення традиції. "Права людини" – це не більше ніж спотворена подоба класичного гуманізму. Якраз навпаки – класичний, особливо еллінський гуманізм захищав поліс (місто-державу) як однорідну етнічну єдність. Мультиетнічний гуманітаризм навпаки прямо протистоїть еллінсько-європейській демократичній традиції, сприяючи тим самим соціальній дисгармонії та деспотизму. Заслуга праць Гуртка "Нація і Гуманізм" під проводом Іво Бло, та головно досліджень, які останній присвятив Аристотелю, – полягає у тому, що було продемонстровано, що корені давньогрецької демократії та політичної філософії спиралися на поняттях первісної однорідності поліса та строгого розрізнення між громадянами та метеками, іноземцями. У своїй "Політиці" Аристотель розглядає таке модне в сучасній космополітичній ідеології поняття "апатрид", яке позначає абстрактного індивіда і вигнанця, який має право влаштовуватися там, де йому здається кращим.  “Поліс є частиною природних речей, і людина за своєю природою – політична тварина. Людина без батьківщини це деградована істота, тобто істота поза людськими нормами. Таких ганьбив Гомер, кажучи: "Без роду, без племені, поза законом, без вогнища", – доводив грецький філософ. У класичній афінській демократії не існувало прямого податку, оскільки він вважався притаманним для тиранії, однак "метеки" (іноземці, що живуть поряд – вираз який не був зневажливим) сплачували цей податок, як ціну за дозвіл жити у державі. Політика, абсолютно протилежна сучасній, яка приваблює іноземців соціальною допомогою та пільгами, відмовляючи у них громадянам. Повага греків до законів поліса несумісна як із всезагальною декларацією прав абстрактної людини, так і з постійним порушенням гуманітаризмом законів (французької) Республіки через адміністративне сприяння нелегалам чи відмову депортувати злочинців; це складає акт тиранії щодо громадян і демократичного законодавства.  Перикл, якого не можливо запідозрити у прафашизмі, зміцнив в Афінах уявлення, яке вважається сьогодні диявольським – національна преференція чи, точніше етнічна преференція. Відхиливши усяке правове поняття грунту (за яким афінянином вважався той, хто народився в Афінах), він посилив право крові. Він провів через голосування закон, згідно з яким афінянином може бути лише той, обоє батьків якого були афінськими громадянами. У той самий час сіракузькі тирани відомі тим, що вони використовували право грунту для масової натуралізації іноземців, аби розчинити ними автохтонний народ і знищити будь-яку демократію. Те саме, що відбувається нині. Якби Перикл зустрівся в уявному діалозі з теперішніми європейськими керівниками імміграціоністів, він вважав би їх, ймовірно, підручними тиранів.  Греки винайшли поняття філія (philia), так переконливо визначеного на колоквіумі Жан-Марі Ле Пеном: "Це братерство, ієрархізована прихильність, різновид дружби, що об’єднувала громадян між собою, узгоджувало з природнім порядком. Вона здійснювалася у першу чергу всередині сім’ї, потім відносно друзів, потім співвітчизників. Згідно Аристотеля "очевидно, що краще проводити день з друзями і добрими людьми, аніж з іноземцями і першими стрічними"". Еллінська "philia" є гуманістичною, тому що вона не егалітарна, ієрархізована, природовідповідна. Я віддаю перевагу моєму брату по-крові перед іноземцем, але це не означає, що я збираюся чинити зло мирним іноземцям. І він чинитиме так само щодо мене у своїй спільноті, своїй країні. Елітарний гуманізм дотримується природного порядку; він не бреше. Бреше егалітарний і утопічний гуманітаризм. Він прямує до тиранії, до пекла дорогою, мощеною благими намірами. Це тиранія, яку ми ризикуємо незабаром отримати у відповідь на можливий вибух етнічної війни…                                                                                                                          Гійом Фай