Італійці кажуть, що спершу себе почувають венеційцями, неаполітанцями, п’ємонтцями, флорентійцями, далі – європейцями, а вже в третю чергу – італійцями. І єдине, що їх об’єднує, це капуччіно з піццою та футбол – звісно, коли йдеться про національну збірну. Тут вони патріоти.

Важко знайти в Європі країну, яка б так ворогувала сама з собою, як Італія. Послухати італійців – наука пропала, медицина розвалилась, освіта пасе задніх. Країна дружна, однак, у нелюбові до тих явищ, завдяки яким вона й стала країною, державою: Рісорджіменто і Ґарібальді. Південні італійці вважають, що Об’єднання дозволило північним італійцям експропріювати їхні багатства, а північні італійці переконані, що краще було колись залежати від ригористичного Відня, аніж тепер від корумпованого Риму...

І це попри те, що саме в Італії, за даними ЮНЕСКО, зосереджено 60% всіх мистецьких скарбів світу (!). Попри те, що саме завдяки італійському Відродженню античний Захід став модерним. Попри те, зрештою, що Італія – батьківщина першої у світі Alma Mater: Болонського університету.

Цього року в історії Європи – два ювілеї. Італія в березні відсвяткувала 150 років своєї державності, Україні в серпні буде 20. Важливо порівняти між собою ці дві події – задля вибудови континуативного часопростору європейської історії. Доки ми не виставимо системно європейських координат в аналізі явищ української історії та культури, доти не припиниться цей абсурд постійної реґенерації тих самих драм і проблем, і щоразу – з дедалі меншим часом на їхнє розв’язання. Треба, нарешті, перестати вважати себе «ексклюзивною реальністю» – за російською моделлю, і віднайти імпульси формування в процесах, спільних для Старого Континенту, але диференційованих у межах окремих національних реальностей.

Італія проти Італії: «глибинні структури» історії

Італія – дуже суперечлива країна, внутрішньо роз’єднана, з ослабленим національним почуттям. Тут часом усе відбувається навпаки: спершу постала об’єднана держава, а потім – нація. «Ми створили Італію, тепер треба створити італійців» – хрестоматійна фраза письменника-історика Массімо д’Адзельйо. В Італії традиційно протиставлені Південь і Північ, як в Україні – Захід і Схід. В Україні це протиставлення небезпечне, бо цивілізаційне – через антиєвропейське, антизахідне позиціонування Росії. Але в цілому як і в Україні, в Італії це спадок двох різних моделей завоювання: арабсько-іспанської на Півдні та австрійської на Півночі.

Основне ж те, що Італія – дочка Греції: діють «глибинні структури» історії, за визначенням Ноама Чомського. Як в Елладі центральну політичну, культурну, адміністративну одиницю становив поліс (і Афіни й Спарта були антагоністами!), так Італія впродовж століть була конґломератом комун і синьйорій, що затято воювали між собою. Флоренція і сусідня С’єна були непримиренними ворогами. Скульптор ХVI ст. Джамболонья зобразив тріумф антично прекрасної Флоренції над поверженою Пізою у вигляді несимпатичного бороданя. А в самій С’єні змагалися між собою навіть квартали під час славетних кінних перегонів Паліо: на день змагання ставали між собою ворогами «контрада» Равлик і «контрада» Сова, Вовчиця і Гуска, Пантера і Єдиноріг...

Однак ця травматична розділеність – також і джерело безмежного культурного багатства Італії – від живопису до кухні, від музики до дизайну. Кожне місто й містечко продукує щось своє і неповторне. Чорно-білий флорентійський Ренесанс стає кольоровим у віддзеркаленій у Канал-Ґранде Венеції. Італійська пісня – це Неаполь. Простонародна неаполітанська комедія масок – «коммедіа делл’арте» – супроти аристократичних з моторошною таїною масок Венеції. Революційний П’ємонт – і консервативна Сардинія з осликами. На Сіцілії народжується перша поезія, у Флоренції – Відродження, а Мілан стає центром Рісорджіменто. Не порівняти, наприклад, з Францією, що сформувалась як централізована держава навколо Парижа вже в Середньовіччі.

Крихкість державної структури ослабила почуття патріотизму, а отже, зумовила і слабкість інституцій. А ще – неповоротку бюрократію як замінник державної ефективності. Тут Італія і Україна дуже схожі. Італійці називають себе космополітами, реагують на запізнення потяга словами «це вам не Німеччина», а на проблеми в університеті – «це вам не Британія». Кленуть на чім світ стоїть Берлусконі, але він регулярно повертається до влади. Корупція зашкалює, хоч її масштаби, звичайно, з Україною непорівнянні. Італія продукує страшенну кількість талановитих голів у всіх наукових сферах, але часто здібній молоді доводиться виїжджати. В основному – в США і Великобританію. І не тільки сьогодні: легендарні «хлопці з вулиці Панісперна» – група геніальних римських фізиків на чолі з Фермі – роз’їхалася у період війни хто куди: Фермі до США, Понтекорво до Москви, Майорана таємничо і безслідно зник – не виключено, що його забрали працювати на Райх.

Сильна культура і слабка держава – нещаслива комбінація, що веде національне життя до ентропії, до дисперсивної втрати його потенціалу.

«Національний мовний хаос»

Так говорив про італійську мову письменник Джорджо Бассані. Мова не одне століття розхитувала італійську ідентичність. Європейські нації здебільшого поставали на ґрунті єдності мови. Італія і тут виняткова: це гориста країна, тож має порізаний діалектний континуум. Галактика діалектів, може, єдина в Європі. Причому дуже різних між собою: фріуланський на півночі, сардінський на півдні є практично окремими мовами. Часом на одному полі селяни з двох різних реґіонів не надто розуміють одне одного. Італійська мова як така – це фактично «мова Данте»: великий поет був ще й видатним лінгвістом. І в умовах панування в Європі латини став пророком національних мов. Написавши на тосканському діалекті – на «вольґаре», тобто розмовною «простою мовою» – «Божественну Комедію», пророкував їй долю всезагальної мови італійців.

Однак італійці й далі розмовляли своїми діалектами. Існує велика діалектна література – особливо сицилійська, неаполітанська, венеційська. А «мова Данте» перетворилась на елітарну літературну мову – і поволі відірвалась від розмовної. Результат той, що коли в ХІХ ст. постала нова Італія, то італійською мовою розмовляли... 4% населення! Тосканці, словом. Еліта ж розмовляла французькою. Лише Об’єднання 1871 року дало поштовх поширенню «мови Данте» як державної. Але й тоді символ Рісорджіменто Алессандро Мандзоні, написавши свій роман «Заручені» ломбардським діалектом, їхав до Флоренції «омити свою одіж у водах Арно», – щоб повернути романові загальнонаціональне звучання. А по-справжньому державною італійська стане лише після Другої світової війни, – завдяки радіо, телебаченню, пресі.

В Україні – переважно рівнинній країні – діалектний континуум був значно менш проблематичний. Роль латини відігравала церковно-слов’янська мова, що – поряд з латиною, польською і «простою мовою» – була однією з мов української культури в ХVІ-ХVІІ ст. Коли при Петрі, а далі Катерині почалася тотальна русифікація України, а національна церква перетворилась на імперську, вибір Котляревського розмовної мови став порятунком культури, базою її модерної ідентичності. Однак, як і в Італії, ситуація була конфліктна: еліти часто були польсько- чи російськомовні.

Це до того, що немає непереборних ситуацій. Якщо нація виявляє волю до буття, рано чи пізно ця нація постане.

«Вільна Церква у вільній Державі»

Столиці в інших європейських країнах – це консолідуючий центр національного життя. Італійцям же 150 років тому довелося завойовувати збройно Рим – адже це було Місто пап. «Або Рим, або смерть», сказав Ґарібальді. Священики закликали селян піднімати карбонаріїв на вила. Папа оголосив анафему італійцям, називаючи їх масонами. 1849 року закликав французів, які зруйнували римську Республіку Мадзіні. А нині Ватикан говорить про свій внесок у єдність країни...

Католицька церква в Італії була потужною, тож не дозволила розвинутись Реформації, яка в північноєвропейських країнах зумовила перехід церкви на національні мови (Біблія Лютера!), сприяла формуванню самостійного громадянина. Навпаки, спалахнула Контрреформація. Сильний вплив церкви у поєднанні з патріархальною матрицею італійської культури віддавна був гальмом для модернізації країни. Ґарібальді називав церкву «перверсивною сектою». А Кавур знайшов модерне рішення: «Вільна Церква у вільній Державі». Тож не випадково саме в часи Муссоліні був створений конкордат церкви і держави.

З італійцями важко порозумітися на цьому ґрунті. Попри славу ревних католиків, чим ближче вони живуть до Ватикану, тим сильнішими антиклерикалами вони є. А тосканці і взагалі знакомиті, як кажуть італійською, «священикожери». Тому італійці (крім більш традиційних мешканців Півдня країни) не надто схильні розуміти народи, які – як, скажімо, поляки чи українці, – бачать у церкві консолідуючу силу для національної ідентичності. Однак і цьому є пояснення: в польських чи українських умовах ішлося про гнану церкву. А в Італії це була церква влади, що тривалий час опиралась Італійській державі.

І все ж Італія – лідер світового волонтаріату. Де тільки не кидає італійських місіонерів – вони завжди поряд з людиною в найдраматичніших умовах. Цікавим явищем є також рух лівих католиків – віруючі-«прогресисти», задіяні у філантропічній та реформаторській діяльності. Це кращі здобутки церкви, що віддала перевагу не інституційним своїм функціям, а духовним і культурним.

Рісорджіменто: Ґарібальді чи Кавур?

Послухати італійців – українська історія не потребуватиме брому. Гіршого типа, як Ґарібальді, не придумаєш. Хто каже: аби не він, були б цивілізованою частиною Австрії. Інші: і взагалі був бандитом, а його випущені з тюрем головорізи ганяли у футбол викопаними на цвинтарях черепами. Ще одна точка зору: яке там Рісорджіменто, це англійці оплатили компанію, аби дістатися до соляних копалень на Сицилії. Несолодко було Ґарібальді й при житті. Після низки героїчних походів, які дали поштовх Об’єднанню, король наказав скласти зброю. «Слухаюсь», відповів «Герой Двох Світів». Справжнім творцем Італійської держави, твердять історики, був франкомовний аристократ Камілло Бенсо ді Кавур, який не надто вірив у користь Об’єднання, але раціонально вважав, що воно потрібне. Для Ґарібальді ж він був «пройдисвіт», бо віддав його рідне місто Ніццу французам. «Батьківщину не продають», сказав становчо.

Однак від перших карбонаріїв до Верді ідея Об’єднання домінувала. Різниця з Україною в тому, що наша інтелігенція ХІХ ст. (і не тільки) не спромоглась на подібну ідеологічну консолідацію. Але насправді це століття – невичерпне джерело для історичної компаративістики: знайдемо безліч паралелей в ідеях італійських та українських (і польських) інтелектуалів. До речі, Мадзіні вважав козацтво предтечею лібертарних рухів в Європі і передбачав створення об’єднаної Європи сукупно зі слов’янами. Ця ж сама ідея – одна з основних у Драгоманова.

Вже в середині ХХ ст. Джузеппе Томазі ді Лампедуза написав роман про Рісорджіменто «Ґепард», де один з героїв висловлює емблематичну сентенцію: змінити – щоб нічого не мінялось. І де аристократи-ґепарди поволі перетворюються на гієн. Жорсткий присуд – нам же досвід велить згадати Помаранчеву революцію.

Коротке замикання Історії

Внутрішній конфлікт Італії з самою собою стосується не лише Рісорджіменто, а й новітнього часу – драми ХХ ст. Вже в самому звільненні країни під час Другої світової був закладений конфлікт: Південь звільнили американці, Північ була охоплена громадянською війною між фашистами і комуністами. Повоєнна історіографія «зачистила» це питання. Але нещодавно з’явились дослідження Джампаоло Панси про злочини червоних партизанів проти мирного населення: новий шок.

Непростою була ситуація і в міжнародному плані. Італія, нафаршована комуністами, становила собою загрозу для демократії у західному світі. Згадати хоча б вірного сталінця Тольятті: в день введення радянських танків до Будапешта 1956 року він сказав: «Сьогодні я вип’ю на шклянку більше червоного вина». Тому, на противагу цим силам, США утримували майже півстоліття при владі Християнсько-Демократичну партію. Це обернулось практичною однопартійністю, корумпованістю політичного життя і так званим ефектом «заблокованої демократії». Одним з її продуктів і став Берлусконі, який і досі завзято бореться з комунізмом, дружачи з Путіним. Але нинішньому президентові Наполітано перед приїздом до Угорщини довелося вибачатися перед угорцями за підтримку радянської окупації. Так що привиди Другої світової блукають не лише Україною.

Чи той самий «економічний бум» 60-х: країна в нечувані терміни модернізувалась, вирвалась у першу п’ятірку розвинених країн. Неореалізм і Фелліні геніально схопили цю Італію: з одного боку, «DolceVita» – непритомна еліта в екзистенційній кризі, динамізм «ФІАТ», емансипація жінки, з другого – нерухома патріархальність, вічний неаполітанець Тот, який, щоб видурити гроші, продає американцям Колізей (нещодавно те ж саме зробив Берлусконі – хоч не американцям продав, а власнику взуттєвої марки Tod's...).

Як слушно казав Пазоліні, в Італії відбувся розвиток, але не поступ. І мова йшла про країну, яка стала одним з фундаторів ЄС. А поступ можливий лише шляхом подолання історичних травм і консолідації громадянського почуття.

«Брати-італійці...»

На 150-ліття в країні відбуваються конференції, вистави, концерти. На одну з таких конференцій до Турину мене запросили з доповіддю про Помаранчеву революцію – це частина європейської візії демократії на Сході Європи. Частіше лунає гімн: «Брати-італійці, Італія прокидається...». Словом, «ще нам, браття-українці, усміхнеться доля». Старий фільм на екрані, де Аніту Ґарібальді грає геніальна Анна Маньяні. Трохи кічу: продаються червоно-зелено-білі дивани і так само трикольорові спаґетті. Уряд скорочує видатки на культуру. Впав Будинок Гладіатора в Помпеях.

17 березня, Національне свято Об’єднання Італії. Вихідний. Концерт, багато Верді. У фіналі має звучати гімн. На сцену виходить Роберто Беніньї – знаменитий комік з обличчям П’єро, що, замість плакати, розсміявся. Він не співає гімн. І не декламує. Він його шепоче. Голос переривається. Крику ніхто не чує. А в шепіт вслухаються. Навколо актора в напівтіні збирається молодь, тихо підхоплює мелодію гімну. Різна молодь – серед італійців і нігерієць, і білява слов’янка, і китаяночка, що не вимовляє «р». «Брати-італійці...»

І раптом і в залі, і на сцені, і перед екраном на очах людей сльози. Можна ж і так. Не гризтись між собою. Не клясти країну. А відчути себе італійцями – як це складно. Як відповідально. Як шляхетно.

Актор читає прості слова гімну – як читає Данте.

Вирок українському солдатові Віталієві Марківу шокує невідповідностями. Суд італійського міста Павія звинуватив бійця у вбивстві італійського журналіста Андреа Роккеллі, якого він не знав особисто й до якого не міг мати жодних образ, претензій чи ворожості. 24 травня 2014 року, у день загибелі Роккеллі на околицях Слов’янська, Марків охороняв телевежу на горі Карачун — за 2 км від смертоносних для італійського журналіста та його перекладача, росіянина Андрєя Міронова, обстрілів. Навіть якби хотів, із такої відстані він ніяк не роздивився б, хто саме їде в бік фабрики «Зевс Кераміка» у звичайній цивільній автівці без позначки «Преса». Ще важливіше інше: у нього не було підстав вишукувати конкретних іноземних журналістів, щоб вкоротити їм віку. Ані Марків проти преси жодних упереджень не мав, ані українська армія своїм солдатам завдання знищувати журналістів не ставила.

 Читайте також: Справа Марківа: війна репутацій та її заручники

 Брак доказів

Навмисне, свідоме вбивство — це передовсім мотивація та докази. Повний текст судового рішення включно з мотивувальною частиною ще не оприлюднено. Проте згідно з відкритими джерелами та репортажами із судових слухань ані мотиву вбивства, ані конкретних доказів його спланованої організації італійське обвинувачення не виявило. «Протягом 17 судових засідань сторона обвинувачення не навела жодного доказу, який підтвердив би, що Віталій Марків чи будь-який інший український військовий 24 травня 2014 року виявив групу журналістів, стріляв по ній чи давав комусь координати або наказ для обстрілу», — свідчить Олесь Городецький, голова Християнського товариства українців в Італії, який був присутній на всіх судових засіданнях у справі Марківа.

 «Обурення міжнародної журналістської спільноти зростає, — написав на своїй сторінці у Facebook італійський журналіст Крістіано Тіназзі, який працює над документальним фільмом про справу Марківа — Роккеллі. — Для більшості з нас вирок солдатові за те, що він стріляв, здається приголомшливим, тим більше коли немає доказів, що стріляв або давав накази стріляти в журналістів у зоні боїв саме він. З відстані 2 км. По машині без ідентифікаційних знаків із невідомими особами всередині. У зоні, де озброєні бойовики та проросійські сепаратисти пересувалися саме в таких машинах. У гарячій зоні, про яку чимало колег говорило як про небезпечну. Загиблі припустилися легковажності й поплатилися за це життям. Багато хто з нас втратив на війні друзів або колег, але ніхто ніколи й не думав шукати винних. На війні свої правила. Ти працюєш під бомбардуванням і відповідаєш за себе. Я не знаю, винним чи безвинним є солдат Марків. Проте знаю, що не можна засуджувати людей за необґрунтованими свідченнями та непрямими доказами. Не можна відправляти людину за ґрати, посилаючись на бездоказову публікацію в пресі. Не було засідки. Це війна. Крапка. Подібне трапилося зі мною в Лівії та в Сирії. Це сталося з багатьма колегами, як-от Франческа Манноччі або Алессіо Ромензі. Журналісти гинули в Лівії та в Іраку, у Південному Судані та Сирії, у Сомалі та Афганістані, а хтось скалічився. На війні як на війні. Це лайно, звичайно, проте ніхто не змушував нас туди їхати».

 Массіміліано Міллей, інший італійський журналіст, розповів у репортажі для часопису Milano Today: «Знаходилися люди, які намагалися влаштувати тертя з українцями після засідань суду в цій справі». Аплодисменти адвокатові Марківа Раффаеле делла Валле називали «провокаційними», вітання «Слава Україні» — обурливим, групові фото українців біля залу суду — «неприпустимими». «Деяких учасників слухань назвали «бритоголовими» з «круглими обличчями», ображаючи коротко підстрижених людей, які не мали жодного стосунку до ультраправих, — зазначив у статті Міллей. — Правда ж полягає в тому, що в Україні, мабуть, набагато менше нацистів, ніж у самій Італії».

 Попри відсутність доказів, суд міста Павія, де народився загиблий журналіст Андреа Роккеллі, засудив українського бійця Віталія Марківа до 24 років в’язниці. «Ганебний вирок, аналогів якого я не бачив у своїй 56-річній кар’єрі», — сказав Раффаеле делла Валле, котрий уже працює над апеляцією, яку планує подати до розгляду в листопаді. Як же сталося, що італійське судочинство дійшло таких суперечливих висновків? Спробуємо розібратися.

 Дивіться також: "Свободу Марківу!" Протест проти суду над українським військовим в Італії

 Брак свідків

Насамперед є серйозні зауваження до якості слідства. Попри запрошення української сторони, італійські слідчі не побажали їхати на місце події, щоб подивитися своїми очима, де загинув Роккеллі, а де на той час перебував Марків, і поспілкуватися з очевидцями подій. Єдиним безпосереднім свідком з боку обвинувачення виступив французький фотограф Вільям Роґелон, який їхав у бік фабрики «Зевс Кераміка» в одній автівці з Роккеллі та Міроновим. Слідство також спирається на свідчення двох італійських журналістів: Ілларії Морані та Марчелло Фаучі. Останній спілкувався по телефону з Марківим після загибелі Роккеллі, а Морані, за її словами, лише чула розмову по гучному зв’язку та використала її для короткої публікації в газеті Corriere della Serra. Тоді як адвокат Марківа до Слов’янська приїздив. Працював із документами, людьми, побував на місці подій, піднявся на Карачун і спустився до яру, де ховалися від обстрілу журналісти. Проте слідство його доробок до справи не долучило. Чому? Було б добре, якби апеляційний суд відповів на це запитання.

 Дуже схоже, що Віталій Марків став зручною фігурою для суду Павії передовсім через своє подвійне громадянство — українське та італійське. «Віталій жив в Італії з 15 років, — розповіла Тижню мати засудженого Оксана Максимчук. — Він поїхав на Майдан, там познайомився з майбутньою дружиною Діаною. Звідти пішов захищати Україну на Схід за контрактом із Національною гвардією. Італійські журналісти зверталися до нього по інформацію, бо він знав мову. З Марчелло Фаучі він познайомився в Києві. Він зателефонував Віталію після загибелі Роккеллі. Від нього син дізнався про цю смерть та про самого фотожурналіста. З Роккеллі Віталій знайомий не був, з Ілларією Морані, авторкою статті в Corriere della Serra, також. А от Фаучі навіть навідував його в лікарні, син подарував йому бронежилет. Це було майже через півроку після загибелі Роккеллі. Якщо Фаучі вважав Віталія вбивцею свого колеги, хіба він так поводився б?».

 Згідно з репортажами радіо «Свобода» із судових засідань Фаучі та Морані не здавалися переконливими свідками. Перший не згадав місця й точного змісту розмови, до якої не було магнітофонного запису. Друга не змогла пригадати, якою мовою відбувалося спілкування: італійською, англійською чи сумішшю обох. У публікації Морані Марків зі звичайного солдата «перетворився» на капітана. Певне, щоб текст сприймався вагомішим. «Заголовок не мій», — уточнила в суді Ілларія, яка відмовляється спілкуватися на тему Марківа з українськими колегами. І додала, що «впізнати» в Марківі керівника на підставі виразу «мої люди», який той буцімто вживав.

 Переказ відповіді Марківа в публікації Corriere della Serra звучав так: «Тут не жартують, не потрібно наближатися, це стратегічне місце для нас. Як правило, ми не стріляємо в бік міста й по цивільних, але, тільки-но бачимо якийсь рух, заряджаємо важку артилерію. Так і сталося з машиною двох журналістів та перекладача. Ми звідси стріляємо в радіусі півтора кілометра. Тут немає чіткого фронту. Це не війна, як у Лівії. Є дії, розкидані по всьому місту, чекаємо лише наказу для фінальної атаки».

 «Цей довільний виклад відповідей «капітана» став підставою для того, щоб висловити «підозру» Марківу, — розповів Тижню Олесь Городецький. — Прокуратура побачила в тексті, який опублікувала Морані, «миттєве й спонтанне визнання себе відповідальним за вбивство італійського фотографа» з боку Віталія».

 Свідчення Вільяма Роґелона не викликають цілковитої довіри вже тому, що впродовж трьох років вони зазнали суттєвих змін. Після повернення до Франції Роґелон звернувся до французької прокуратури з метою, як він пояснив, домогтися справедливості щодо загиблих колег, а також відшкодувати витрати на лікування травми. Якщо в жовтні 2014-го він казав французьким прокурорам, що не певен, звідки лунали постріли, то в італійському суді в нього вже з’явилася впевненість, ніби стріляли з українського боку. Траєкторії пострілів італійське слідство на місці подій не досліджувало, слідчого експерименту не проводило. Проте навіть якби виявилося, що постріли йшли з українських позицій, це ніяк не доводить навмисної причетності до них солдата Марківа.

 Вільям Роґелон, як і Ілларія Морані, не поспішають відповідати на запитання української преси. Проте спогадами про ті гарячі дні поділився з «Громадським» французький журналіст Поль Ґоґо. Він теж був у Слов’янську, і Роґелон саме йому телефонував у день обстрілу. «Я жив із ним три чи чотири дні в Донецьку. Він прийшов жити з нами, і від самого початку ми зрозуміли, що це був один із перших таких його досвідів», — розповів Ґоґо. Роґелон, згадують й інші французькі журналісти, поводився легковажно та самовпевнено, зовсім не орієнтувався в тому, що відбувається на Донбасі, запитував у колег, «хто поганий, а хто хороший», де чиї позиції. Також Поль Ґоґо розказав, що вранці, коли загинули Міронов і Роккеллі, Роґелон підбивав інших фрилансерів поїхати до Слов’янська, бо в Донецьку стало нудно. А після загибелі колег у паніці телефонував до Ґоґо. «Він не казав мені про обстріл з боку військових або сепаратистів, він просто не знав, що сталося. Він не знав, де він», — засвідчив Поль.

 Читайте також: Що писали італійські ЗМІ про вирок Віталію Марківу

 Брак справедливості

 Перекручені шматки чужого інтерв’ю, розмиті спогади, неточні свідчення, а головне — жодного доказу безпосередньої причетності конкретного солдата Марківа до трагічних подій, що сталися на околицях Слов’янська в травні 2014-го. Навіть якщо Роккеллі та Міронов, як і Роґелон, заїхали на територію України з акредитацією від сепаратистів, українська армія не мала ані підстав, ані наказу вести саме по них вогонь на знищення. Ні Роккеллі, ні Міронов не були прокремлівськими пропагандистами. Очевидно, вони просто не встигли оформити українську акредитацію. Та факт є факт: про присутність іноземних репортерів у зоні боїв Україна не знала.

 Вирок солдатові Марківу — це не тільки зламана доля хлопця, який став на захист своєї Батьківщини й опинився в недоброму місці в недобрий час. Судове рішення є дуже небезпечним прецедентом, що запроваджує колективну відповідальність воюючих армій за цивільні втрати. Суд Павії вперше в Європі присудив компенсації за смерть Роккеллі двом журналістським структурам: асоціації фотографів CesuraLab, яку заснував загиблий, на суму €10 тис., і Національній федерації італійської преси на суму €5 тис. Вільям Роґелон у своєму Twitter хвалиться «здобутком на захист свободи міжнародної преси» й також сподівається на подальші компенсації. Проте чи готовий світ садити на лаву підсудних цілі армії, коли знову, під час потужного обстрілу, загине журналіст? Хай там як жорстко це пролунає, але кожен сам відповідає за той ризик, який бере на себе, коли йде на війну з рушницею чи з фотокамерою. Про навмисне вбивство журналіста на війні можна казати, коли доведене свідоме полювання за ним. Інакше це трагічний випадок.

 Журналістська солідарність — це добра справа, але не тоді, коли вона стає об’єктом зовнішніх маніпуляцій з боку корисливих авантюристів, політично зацікавлених кіл або бюрократів від правозахисту в пошуках слави. Справедливий суд для солдата Марківа мав би стати справою честі для європейської преси. Хоча б тому, що в ній забагато саме журналістської непрофесійності та безвідповідальності. Свобода слова та свобода маніпуляцій — різні речі. Як і фахова робота в гарячих точках та військовий туризм.

 «Віталій тримається добре, по-бойовому, — сказала мама бійця в розмові з Тижнем. — Він вважає себе солдатом, якому випало важке випробування. Чи вірить у справедливість італійського суду? Намагається вірити. А що залишається?».

Посол Італії в Україні Давіде Ла Сесілія заявив, що Україна може стати черговим "економічним дивом".

13 червня в Римі відбудеться італійсько-український бізнес-форум, присвячений трьом секторам: енергетиці, інфраструктурі та сільському господарству.

"Якою б фантастичною країною для візиту вона була, якби були кращі дороги", - сказав посол. "Це велика, велика країна; вдвічі більша, ніж Італія, а сполучення - це все. Є компанії в Італії, які мають високі позиції в будівництві інфраструктури та електронної інфраструктури також", - сказав він.

"Ми дуже спеціалізуємося на сільськогосподарській техніці, тому ми можемо забезпечити ключове обладнання для українського сільського господарства", - зазначив дипломат.

"Я вважаю, що Україна - це чергове економічне диво. Це дійсно маленький Китай з точки зору ресурсів, талантів і простору", - сказав Ла Сесілія.

"Наші компанії повинні мати всі можливості, щоб максимально використати той момент, коли законодавство та його впровадження почнуть цей економічний бум", - додав він.