"Я заплутався... Життя здається зупинилось.
Вірніш воно то йде. Але наче в замкненому
колі... З дня в день, з року в рік.
Одноманітно й швидкоплинно."
Жура
*** *** ***
Скрип підвід повільно відлунював у сутінках. Валка чумацького каравану просувалась неспішно самотньою степовою дорогою. Їхали мовчки. Зажурений керував першою підводою. Його віл ліниво пересуваючи ноги тягнув повні драбини солі, насипаної у мішках.
Були ще - Іван Серафимишин, Гордій, Андрій Палій, це з старших, інші - молодь до двадцяти років, недавно почали чумакувати. Гурт оновився після того, як минулого разу потрапили в засідку татар і мало хто вижив з бувалих чумаків. Батьків замінили сини...
Якихось сімсот кроків і будуть біля Кургану, там і заночувати можна. І видно далеко та й захищатись, коли що, легше.
Зазвичай все мирно проходило, але останнім часом, як татарам дали перцю козаки, десь погромивши торговий флот, стало небезпечно. Подейкують там ще й ханові родичі потерпіли.
Вже й до Кургану рукою подати. Аж гульк... якась тінь мигнула. Зажурений насторожився, присвиснув стиха - подавши знак, валка зупинилась. Чумаки похапали зброю.
Кількахвилинна тиша. Сутінки лишались незворушні.
- Що там? - підійшов Палій.
- Та було щось.
- Здалось може Жура?
Зажурений похитав головою, потім мовив:
- Хто його зна, будьте готові...
Рушили далі. Вже й пагорб недалеко, кроків з двісті буде.
Зненацька не одна, а кілька постатей мигнуло в пітьмі. З тіні Кургану виринули вершники!
Пронизливий свист Зажуреного і, які не повороткі були перед тим воли, всі вози в кількості десятка, здалось миттєво збились у коло.
Улюлюканням і урканням озивалась тепер ніч. Стріли посвистом шугали звідусіль. Чумаки сховалися за возами.
- Скільки їх Жура?
- Та до біса!
- От волів розпрягти нема часу.
- Не переживай Гордію, зате запрягати не тре буде! - озвався Андрій.
- Якщо буде кому! - Гордій взяв булаву.
- Та ми бусурманів скоріш запряжем і далі поїдем.
Молоді мовчали здебільша і з подивом слухали бувалих чумаків, смерть же близько, а ті жартувати...
- От згадаю клятим мою Марічку, не з одного кров спущу! - Серафимишин вже почав лютувати, пальнув з пістоля та промазав.
- Не швиди!
Татари по тому притихли і немов зникли, залігши у степовій траві.
- Чумаки! - Почулось від Кургану. - Здаватіся будеш, жити будеш!
- Ага! На турецьких галєрах корчитись. Іди к чорту і не сьокай там! - Іван шмальнув вже з другого пістоля навмання в напрямку голосу і... здається поцілив бо хтось оскаженілим від болю голосом заверещав.
Метушня, далі тиша. А ще далі - пішли в атаку. Спалахи пострілів, стрибки, іскри від стинань металу. І кров збагрянена на траві.
Жура бачив як молодих чумаків оточили. Хтось впав, хтось молив прощення, тікати не було куди... Василь з-поміж них добряий чинив спротив. Так і не дивно! У свої сімнадцять коня піднімав. Той з купою противників носився, кидаючи їх, мов гирьки на ярмарку, татари з писком, пролетівши кілька метрів під зорями, від душі, як кажуть, гупались в степову землю. Але нові все лізли на Василя... Сили були не рівні.
Вбивати його не було жодної думки. За мертвого гроші не заплатять, а такий дорого коштує. На старших менше зважали.
Серафимишин таки вколошкав парочку своєю шаблею. Гордій вправно вимахував булавою... Це ті уривки, що Зажурений встигав помічати бо й самому роботи хватало... Аж тут іскри в очах і темінь.
Холодні дзюрки води по обличчі привели до тями.
- Ну, що? Взяти його чи застарий?
- Ще згодиться.
Чулося наче уві сні. Зажурений трохи розумів татарську. Кілька років вже провів на галері. Аби тільки тавро не помітили... чи й краще - помітять, то й не мучитись?
Хтось лежав горілиць, широко розкинувши руки й ноги, з розплющеними очима.
"Іван?!" - Так, вогонь смолоскипів освітив червону пляму на грудях...
Раптом і сам відчув різкий біль у спині.
Зорі дивились на те все, сумно покліпуючи, чи, може й просто так. Що їм до людей діла? В тім був ще один погляд із ночі... Голодний, хижацький. Півсотні людей, до сотні коней, воли - все було на прицілі...
----------------------------
***********************
далі буде... 
