хочу сюда!
 

Анна

26 лет, стрелец, познакомится с парнем в возрасте 28-34 лет

Заметки с меткой «оповідання»

Василева історія

  Коли Василь втретє втопив у ставку трактор, сільський голова почав сердитись:
- Що ти витворяєш, Василю? Через тебе риби в ставку вже нема! 
  І Василь зметикував, що це ж класна ідея - взяти в оренду ставок і запустити рибу. З трактором йому не щастило. Тільки чарку перекине, так його власний залізний кінь у водоймі й купається.
А от зі ставком буде простіше! Рибку розведу, чарочку спокійно на березі перекину, заодно і посторожую водяне угіддя - кайф! І ще завжди ж свіжа копійка та рибка, а, найголовніше - напрягатися не треба.
  Так і зробив. Трактора продав. Голові могорича виставив. Ставочок заорендував. Документи поксероксив. Рибку запустив. Одним словом: шуму в селі наробив!
  Через місяць-півтора потяглися до ставка односельці з вудками... Тільки-но Василь загляне в чарку, рибаки по відерцю коропців-долончаків і вихватять. Дехто умудрився в свої копанки частину молодняка переселити. З часом з'явилася прикмета: якщо в селі смаженою рибкою не пахне, значить Василь вийшов із запою.
  Коли Василь втретє "зайшов і вийшов", а риба в ставку закінчилась, дружина почала бурчати:
- Що ти витворяєш, Василю? Побійся Бога!
  І Василь зметикував, що це ж класна ідея!..

Запрошую почитати мою нову книжку

Друзі, хочу поділитися приємною новиною. Незважаючи на "пендюлі життя", я усе ж таки намагаюся писати. Почала співпрацювати з мультимедійним видавництвом Стрельбицького, шо якимсь дивом знайшло мене на просторах інету і запропонувало видаватися. Видають вони книги електронні, а не паперові - що для мене дуже зручно у нинішньому становищі.  І ось маю першу електронну книжку під загальною назвою "Коли розум спить". Увійшли до неї 9 оповідань. Певно, деякі з них вам вже доводилося бачити тут, а деякі зовсім нові. У творах я намагалася торкнутися якихось філософських і психологічних питань, та зазирнути у глибину людської душі. Хто тільки не став героєм: тут і дядечко років сорока п*яти, і дивакувата школярка, і старенька бабця, і наставник східних єдиноборств. Та, звісно, кіт, голуб і собака - ну куди ж без них cat На 100% автобіографічним є лише одне оповіданнячко, ну ви всі самі знаєте, яке podmig
Тому, вельмишановні, запрошую до читанняspasibo



Якщо в кого є в сім*ї школярі чи студенти - можливо, і їм стане в нагоді коротка проза сучасних українських авторів. Обіцяю, що  цікаві теми для обговорень чи написання творів там знайдуться.

Оскільки однією з умов роботи з видавництвом є прибирання творів з вільного доступу в інеті, то ці оповіданнячка поки що можна почитати тільки тут. Нічого, як я ще трохи наберусь сил - то почну видавати і паперові. Поки що у мене лише по збірках і альманахах розкидано десятки віршів і оповідань, але хочеться мати свою здоровенну важелезну книгу, матеріалу вдосталь - та сам процес громіздкий і затратний. Тому пізніше.

Приємним бобнусом до електронної книги є те, що видавництво Стрельбицького відповідально ставиться до роботи, і виплачує автору відсоток з кожної проданої книги, що для мене геть не зайве заразpodarok

І, трохи забігаючи вперед, хочу повідомити, що буквально за пару тижнів має вийти ще одна моя книга. Пригодницька фантастична повість, неймовірно цікава і захоплююча. Писала її, коли зовсім було кепсько - а книга з гумором і з пригодамиdance

Отакі в мене новини. 

Всіх цілую і люблю!girlkiss heart

Запрошую почитати мою нову книжку

Друзі, хочу поділитися приємною новиною. Незважаючи на "пендюлі життя", я усе ж таки намагаюся писати. Почала співпрацювати з мультимедійним видавництвом Стрельбицького, шо якимсь дивом знайшло мене на просторах інету і запропонувало видаватися. Видають вони книги електронні, а не паперові - що для мене дуже зручно у нинішньому становищі.  І ось маю першу електронну книжку під загальною назвою "Коли розум спить". Увійшли до неї 9 оповідань. Певно, деякі з них вам вже доводилося бачити тут, а деякі зовсім нові. У творах я намагалася торкнутися якихось філософських і психологічних питань, та зазирнути у глибину людської душі. Хто тільки не став героєм: тут і дядечко років сорока п*яти, і дивакувата школярка, і старенька бабця, і наставник східних єдиноборств. Та, звісно, кіт, голуб і собака - ну куди ж без них cat На 100% автобіографічним є лише одне оповіданнячко, ну ви всі самі знаєте, яке podmig
Тому, вельмишановні, запрошую до читанняspasibo

Переходьте за посиланням 




Якщо в кого є в сім*ї школярі чи студенти - можливо, і їм стане в нагоді коротка проза сучасних українських авторів. Обіцяю, що  цікаві теми для обговорень чи написання творів там знайдуться.

Оскільки однією з умов роботи з видавництвом є прибирання творів з вільного доступу в інеті, то ці оповіданнячка поки що можна почитати тільки тут. Нічого, як я ще трохи наберусь сил - то почну видавати і паперові. Поки що у мене лише по збірках і альманахах розкидано десятки віршів і оповідань, але хочеться мати свою здоровенну важелезну книгу, Матеріалу вдосталь - та сам процес громіздкий і затратний. Тому пізніше.

Приємним бонусом до електронної книги є те, що видавництво Стрельбицького відповідально ставиться до роботи, і виплачує автору відсоток з кожної проданої книги, що для мене геть не зайве заразpodarok

І, трохи забігаючи вперед, хочу повідомити, що буквально за пару тижнів має вийти ще одна моя книга. Пригодницька фантастична повість, неймовірно цікава і захоплююча. Писала її, коли зовсім було кепсько - а книга з гумором і з пригодамиdance

Отакі в мене новини. 

Всіх цілую і люблю!girlkiss heart

про добро, зло і Вищу справедливість. Для Геварича

На заході криваво догорало сонце. Вітер розносив околицями попіл і сморід спаленої плоті. Вузькою польовою дорогою йшов, немолодий вже, чоловік, щось мугикав собі під ніс і був дуже задоволений собою.

«Добре, що я сьогодні, нарешті, позбавив село від зла. Ця сімейка ледь не зруйнувала наше життя – прийшли невідомо звідки, ще й почали нас вчити, як треба жити. Заманювали добрих людей в свою секту, годували всіх пиріжками й цукерками і так вже старались всім догодити, аж гидко. Вони точно якогось зілля домішували в свої пиріжки, бо чого ж інакше люди слухали їх і йшли до них, як дурні вівці. Ви тільки подумайте – дітей ми виховуємо неправильно, бо бити не можна і до тяжкої роботи змушувати. А хто роботи має? Я? Я вже своє в дитинстві відробив. І поля не тими хімікатами обробляємо, і рибу ловимо не тоді і полювати треба не так. Все не так! Я таки правильно «відкрив очі» громаді і вони правильно їх покарали, а головне – вчасно, бо люди майже повірили їм. Ще й амулети мої від вроків і болячок висміювали, поганці! Ледь, по світу не пустили. Не діють, вони бачте. Брехуни! Мені вони дуже допомагають, а решта їх або мало купує або не так використовує. Теж мені, праведники!»

Чоловік зі злістю плюнув собі під ноги і тільки тепер помітив, що його оточило кілька великих псів. Вони люто дивились на жертву,а з їх пащ рясно капала слина…

Даринка – мандаринка

Життя здавалось сірим і безпросвітним, як, котрий день підряд, затягнуте важкими хмарами небо. Білий, пухнастий сніг випав тонким шаром на замерзлі калюжі, тому не викликав жодних емоцій, крім роздратування і страху опинитись в травматології. І навіть передчуття свят цього річ не тішило, бо зарплати вистачало на щораз менше.

Молода, симпатична жінка повільно йшла додому й з усіх сил намагалась не впасти. На ній була сіра куртка, такого ж кольору шапка, шарф, чоботи і сумочка на плечі. Чи треба уточняти, що настрій повністю відповідав кольоровій гамі одягу? Єдине, що не вписувалось в загальну картину – очі. Такого чудового яскраво-зеленого кольору, як молоді листочки навесні, але й вони від сірих думок ніби зблякли. Сірі думки заповнили жіночу душу, оточили її темною хмарою і ніяк не хотіли відпускати. Якимось дивом через них зміг прорватись дзвінкий дитячий голосок:

-  Тітонько, а чому ти така сумна?

Жінка зупинилась і нарешті відірвала погляд від землі.

-  Бо я посварилась з коханим, -  сама не розуміла чому відповідає незнайомій дитині. То була дівчинка років п’яти на вигляд. Руді кіски стирчали з-під полум’яно-червоної шапки, помаранчева курточка, такого ж кольору чобітки і цілунки сонечка – веснянки на усміхненому личку довершували образ. Вона ніби сяяла теплом і радістю так, що навіть сніг біля її ніг почав танути.

- Посварились, то помиритесь, - заявила авторитетно. – У вас, дорослих, завжди так.

- Не помиримось, - сумно похитала головою жінка. – Він зрадив мене! Та ще й з моєю подругою! – на очах вкотре за цей день виступили сльози.

- А чому ти плачеш? – допитувалась мала. – Це ж він зрадив, а не ти. Це його помилка і він має шкодувати про неї. І подруга твоя мала б зараз плакати. Повір, було б значно гірше, якби ти зрадила. Бо це була б твоя помилка, твоя провина. А буває ще гірше, коли людина зраджує себе. Таку помилку вкрай важко виправити.  Тож тобі нема чого плакати, - закінчила впевнено і щасливо посміхнулась.

- Але ж мені боляче! Я ж кохаю його, а він… І подрузі я все життя довіряла. Та ти не зрозумієш, - мовила приречено і знову перевела погляд на землю.

- Насправді, я все розумію, - вело своєї дівча. – Боляче буває всім і причини у всіх свої, але то не привід впадати у відчай. Біль – це не бабайка, яка приходить, щоб нас помучити. То лише не дуже приємний сигнал про те, що з нами щось «не так». Ми мусимо знайти це «не так» і виправити його, тоді біль зникне сама. Бо в ній немає потреби, якщо у на все «так».

Жінка дивилась на дитину і не могла зрозуміти чого досі стоїть тут і слухає її. Звідки в дитячому голосі стільки любові, тепла і щирості. Як малеча може говорити про такі дорослі речі, до яких не кожен дорослий доростає.

- До речі, як тебе звати? – поцікавилась дівчинка.

- Даринка, - відповіла жінка, хоч так її називали лише в дитинстві, та їй дуже подобався цей варіант власного імені.

- Даринка – мандаринка! – весело розсміялась мала і простягнула невеликий пакуночок. – Ось, візьми! Це зігріє в найлютіші морози і допоможе порозумітись з болем. А ще, це чудово пасує до кольору твоїх очей, - ще раз посміхнулась і вклала дарунок в долоні співрозмовниці.

То була невелика яскраво-зелена коробочка, а в ній зелений ланцюжок з кулоном – мандаринкою. Не виникало жодних сумнівів, що це саме мандаринка, а не, скажімо, апельсин чи грейпфрут, хоча жодного логічного пояснення цій впевненості не було. Розміром кулон був завбільшки, як велика черешня, ніби сяяв зсередини і був теплий на дотик.  Даринка – мандаринка, так в дитинстві часто називали за велику любов до цих надзвичайно смачних фруктів. Жінка посміхнулась спогадам і підвела очі, щоб подякувати дівчинці за такий чудовий дарунок, але її не було видно. Трохи засмутилась, що не подякувала, але глянула на маленьку мандаринку і знову посміхнулась. Найкращою подякою буде, якщо я таки розберусь зі своїм «не так» і зможу відпустити біль. Бо якщо мені має допомогти мандаринка, а я Даринка – мандаринка, отже допомогти собі маю я сама. І я зможу це зробити! Якщо не зраджу себе, бо це дійсно найгірша зрада.

 Рішення було прийнято, тож можна було повертатись додому.  Але здавалось змінився не тільки настрій жінки. Якимось дивом світ навколо теж змінився – хмари кудись зникли і небо сяяло міріадами жовтогарячих зірок – мандаринок. І вуличні ліхтарі тепер нагадували ці фрукти. А сніг під ногами нагадував, що скоро свято Миколая, а для Даринки це завжди було свято мандарин. «Але ж їх можна купити і сьогодні. Хоч кілька штук, але цього вистачить аби згадати улюблений смак дитинства» . І так щемко захотілось свят, бо хоч грошей і мало, але найбільша радість свят від зустрічі з рідними людьми, а не від наїдків чи напоїв. А мандаринки будуть обов’язково. Жінка йшла  легко, мов летіла над землею і посміхалась світові. Ні, біль від зради нікуди не зник, і з ним ще доведеться деякий час миритись, поки знайдуться і вилікуються всі «не так». Зараз він трохи відступив, даючи місце щастю. Хоч і тимчасовому, але такому смачному – мандаринкам!

етюд "на уроці української мови"





- Марія Іванівно, - дівчинка знітилася з трудом наважившись на питання до вчительки української мови під час перерви між парою занятть - я тут інколи полюбляю трохи писати вдома, віршики, оповідання, тощо... - їй важко подолати бар'єр зневаги між ученицею двієчницею з поганою поведінкою та вчителем, тому вона дуже соромиться, червоніє, та насміхається сама з себе трішки - коротше, поясніть, будь-ласка, чому в цьому дієприслівниковому звороті, що ми щойно розбирали, кома саме тут ставиться, а не отут? - нарешті вона видала, і з виглядом пацана-шкідника полегшено зітхнула і витерла ніс рукавом.
Вчительна здивовано випросталася на всю свою стрункість постави, суворо окинула наболілу ученицю поглядом від маківки, до кінчиків підошв її черевиків і назад - до маківки, і пропікаючи до сліз засверлила поглядом тій очі. 
- Ти?... Ти наврядчи щось можеш любити писати, тож розслабся. - Марія Йванівна в ту ж мить вже й забула про питання і про ученицю, бо в коридорі проминула постать її керівника, якого важко вислідити, тож Марья Йванівна перелякано, що зараз втратить знов так потрібну їй людину з поля зору, стрепетнулася з криком - Микола Опанасовичууууу! - побігла з якоюсь папкою паперів за ним коридором, намагаючись вирішити свої проблеми зараз, а не після робочого часу.
Дівчинка ж понуро й з відчуттям своєї негідності задумалася над тим, якого оце дідька вона вчила вчора того вірша, хай йому грець, якщо Марья Йванівна все одно не поставила п'ятірку, а лише четвірку, оце щойно на уроці. Дуже-дуже хвалила за інтонацію та за те, що єдина в класі вивчила, але... четвірка.
У наступну мить їй вже було не цікава ні та довбана українська мова, що її "втирають" на уроці, ні ті грьобані вірші. А вдома увечері писала свої оповідання так, як уміла відправивши весь світ у славнозвісне місце на тілі людини.


зелене платтячко в горошок, пастельна крейда, костьол у Львові


Давно це було. Одні з самих райдужних й світлих днів життя.

Знаю, мій бувший хлопець періодично читає цей мій блог, передивляється фото в альбомі й деколи нагадує про себе простим коротким повідомленням.

Між мною і ним була колись давно любов, але то не було кохання. Він навчав дорослішати, навчав сексу, а я думала, що зі мною щось не так. Бо не було ніякої альтернативи щоби порівняти. Ті стосунки були як дуже міцна дружня любов, як любов сестри до брата – голову будь-кому були готові відірвати одне за одного – але ніби сповнені якогось гидкого інцесту. Хоча ми зовсім не родичі, але відчуття були завжди саме такі.




То був прекрасний ранок у Львові. Ще один чудовий день одного чудового моменту життя. Пригоди завжди нас із ним переслідували, а часто ми й самі їх для себе створювали. Я навчалася на другому курсі в інституті. В нас саме була практика. Вона полягала у зобов’язанні намалювати безліч етюдів. Ми мали намалювати багато замальовок архітектури, тварин, людей, природи, тощо. Однокурсники як каченята за гускою ходили за професором Києвом мальовничими місцями, насолоджувались спекотним літом й малювали за мольбертами. Та моя постійно заклопотана ідеями голова породила геніальне рішення – приєднатися до відрядження свого хлопця, подорожувати різними містами його програми із ним, і паралельно виконувати свої завдання – малювати етюди. Тієї сесії в мене були кращі замальовки накидані похапцем у різних частинах західної України. Дивовижний костел, собор під час реставрації, нікому не відома церква якогось села, тощо.

Мого хлопця така компанія зробила ще щасливішим, бо тільки й мріяв скрізь бути разом плече до плеча наче ті папуги-нерозлучники. Прив’язаність часто нагадувала кошенят, які туляться одне до одного.

 

Коли хотіли – спали в різних готелях. Але того разу до готелю не хотілося. Всю ніч гуляли Львовом, балували себе смачненьким у різних ресторанчиках й кав'ярнях, а на світанку я попросила припаркуватися біля костьолу недалеко від вокзалу аби малювати.

 

Нашу новеньку сріблясту машинку було припарковано навпроти костьолу. Він розклав на повну собі крісло й вирішив поспати, сховавшись за дуже затемненими вікнами. Я ж собі примостилася поперек сидіння що біля водія зі своїм етюдом. Техніку завчасно обрала – пастель. Добре, що перед нами суворо не ставилося вимоги чим створювати свої етюди, тож було дуже зручно малювати практично на ходу.

 

Пам’ятаю було дуже не зручно сидіти упоперек крісла, виставивши загорілі ноги на асфальт вулиці. Та мій невеликий зріст був на руку, терпіла й малювала. З наших динаміків грала гучно якась музика в стилі метал, бо йому подобалося спати саме так.

Метал, величний костьол, загорілі ноги виставлені з модненького сріблястого авто, коротка зелена сукенка у білий горошок з мереживними оборками, етюд пастеллю – все в комплексі картинка дуже дивна. А на дивне чіпляється дивне.

 

Якийсь величезний джип загальмував гучно посеред дороги вкритої старовинною бруківкою і став як вкопаний трохи подалі збоку біля мене. Я малюю, а він так й стоїть посеред дороги. Йому вже й сигналили, й об’їжджали зі сварками – а людині байдуже. Стала собі посеред дороги й милується дивною картинкою.

Стало моторошно. Відчувала пильне спостереження й очікування будь-якої зачіпки аби почати розмову. Але мені було не до того, мій хлопець міцно спав і йому необхідно було виспатись. Вирішила ігнорувати. Людина все стояла посеред дороги, спостерігала той ігнор і не могла подолати мур того ігнору аби бодай щось сказати.

До однієї дивної ситуації приєдналася друга ще дивніша.

Спочатку було смішно. Але коли людина пів години стояла посеред дороги й мовчки терпіла як її сварять інші водії і об’їжджають – стало вже не смішно. Крадькома помітила у його відкрите вікно, що людина в машині одна, - за кермом якийсь чоловік. Але було страшно навіть видати свої кілька поглядів – від такої дивної людини можна було очікувати чого завгодно.

 

Я малюю – чорний вилискуючий на сонці величезний джип стоїть. Я малюю – а він все стоїть.

В уяві вже вимальовувались страшні картини про маніяків, і починали складатися плани втечі: ось я домальовую, мій хлопець прокидається, ми швиденько зачиняємо двері, заводимо машину, та зі скавчанням шин рвемо з місця, а потім погоня заплутаними вулицями Львова, й лишається тільки сподіватися, що знання Львова моїм хлопцем переможуть над перевагами двигуна того джипу. Але це тільки в уяві. Насправді ж я не знала як пояснити хлопцеві, щоб він швидко прокидався й тікав звідти.

Зараз смішно й згадувати. Може людина була нормальна й сором’язлива, і насправді стояла й цілу годину вигадувала як же ж познайомитись.

 

Десь через годину, мій хлопець прокинувся, підняв своє крісло, вийшов на вулицю, почав позіхати й випростовуватись.

 

Щойно водій джипу побачив, що я не сама – з силою рвонув з місця. Гнав на повну так, ніби за ним хтось женеться. Мабуть то було роздратування. А може й відчай. А може гординя, що його такого всього крутого не захотіли помічати.

 

Я зітхнула з полегшенням – проблема видалилася сама по собі.

 

Етюд був готовий, пастелі й аркуші складені.

 

Подорож продовжилася.

 

 

 

 

 

Дідова колиска



Дідова колиска
Одного разу батько шукав щось на горищі. Знайшов стару дерев'яну колиску. Дивна така — помережана, різьбою прикрашена. Ще й буквами старовинними вирізано: «Мир і хліб».
— Це дідова колиска,— сказав батько. Він довго дивився на неї, а потім витер пил і заніс до хати.— Хай зберігається...
Я не знаю свого дідуся. Батько показав мені тільки його могилу на кладовищі...
Коли я чую слово Батьківщина, мені пригадується старовинна колиска. В ній лежав дідусь...
Батьківщина — це люди, які жили на нашій землі до нас. Вони орали землю й сіяли, раділи й плакали, співали пісні. Це наші предки.
Ми повинні знати минуле нашої Батьківщини. Хто забув про колиску, в якій лежав його дідусь, той не може бути справжнім патріотом.
А наша колиска — це наше рідне село, рідна хата, мати й батько. З рідної хати починається для мене Батьківщина. 
Василь Сухомлинський



Кирпатий янгол

Оповідання на Всеукраїнський конкурс "Ми за тверезе життя!"

 

            Василеві вже давно нічого не снилося. Може тому, що  виріс і перестав вірити в мрію. А в дитинстві він міг годинами уявляти себе маленьким янголом, що  робить добрі справи. Які? Ну ось,  наприклад, рятує від пожежі людей у будинку. Вогонь швидко пробирається до квартири, лиховісно дише, мов триголовий дракон, жаром, але тут зявляється він – кирпатий янгол – і виносить на руках мале дівча, що забилося з переляку десь у віддалений кутичок кімнати. Йому тиснуть руки, обіймають, а він щасливо посміхається до людей.

            Василь  перестав посміхатися. Коли це сталося? Може,  тоді, коли від нього пішла дружина з маленьким сином. Чому вона так зробила? Навіть наодинці із собою чоловік не міг зізнатися у своїй слабкості – пристрасті до спиртного.

            З дитячих літ Василько мав характер мякий та спокійний. А йому так хотілося стати схожим на сусідського хлопця Мишка. О, тому пальця до рота не клади – відкусить! І за словом до кишені Мишко не ліз, і кулаки мав залізні. Що не так – зразу одкоша дасть. А коли підріс, то дворові хлопці його навіть боялися, а дівчата так і липли, мовляв, не дасть образити іншим. Правда, і сліз дівочих тоді чимало пролилося через того ж Михайла. Але то вже інша історія…

            А от Василь довго чомусь не ріс – був найменшим у класі. Тому й перепадало йому від однолітків частенько. Не те щоб били, але ображали за зріст та за спокійну вдачу. У десятому класі Василь однак добряче здивував товаришів – після літа як на дріжджах виріс. Високим зробився, показним. Від колишнього Василька лишилася тільки мякість характеру. Мабуть, з тих пір і покохала його Оленка – відмінниця й перша красуня класу. Через декілька років молоді побралися, а потім і синочок у них знайшовся, Сашко, копія батько, тільки волоссячко біляве, як у нього в дитинстві. «Та то нічого, ще потемніє», - тішився Василь сином.

            Олена сиділа в декретному, а Василь (якраз інститут закінчив) почав шукати роботу. Та чи хороша робота не траплялася, чи погано шукав, як брала на кпини його теща, але сімї прийшлося тяжко. У малого якраз лізли зуби, він кричав ночами, стомлена й знервована Олена сновигала, мов привид,  квартирою від плити до ванної, до Сашка й знову до плити. Грошей катастрофічно не вистачало, тож  Василь вирішив не перебирати харчами, а піти працювати на місцевий базар вантажником. То нічого, що не престижно, що після вишу, що сусіди сміятимуться. Треба було рятувати сімейний бюджет.

            Нові колеги з першого ж дня наполягали: «Проставляйся, Васю, у нас такий закон!» - «З першої зарплати», - видавив, щоб відчепилися. Отоді-то, коли отримав зарплату, Василь і випив уперше. Якась тепла хвиля приємно розлилася по його тілу, кудись на задній план відсунулися й щоденні турботи, і стомлена дружина, і в’їдлива теща, і крикливий малий Сашко. «Ой, як добре!» – думалося чоловікові. І уже не здавалися масними заяложені анекдоти, які вилітали із беззубих ротів добірного товариства у прокуреному приміщенні брудної підсобки. Пляшки горілки здалося мало, тож купив ще і ще…

            Десь серед ночі двоє друзів доставили напівживого винуватця свята додому, буквально затягли його до квартири, промовляючи до заплаканої Олени:

            - Приймай, жінко, хазяїна!

            Що було далі, Василь не пригадує, але вранці розколювалася голова, нило все тіло, терзали муки совісті й мучила спрага. Тоді він дав слово і собі, і Оленці, що пити більше ніколи не буде. Але тримався недовго, бо скоро у Петра святкували день народження, потім у Валерія помер тесть, а там Сергій вийшов із лікарняного. І пішло, і поїхало … Не було й дня, щоб Василь не випив. Тепер уже він, наслідуючи своїх приятелів, кричав до Олени: «Зустрічай господаря!», а коли дружина робила спроби достукатися до його сумління, рявкав: «Хто в домі хазяїн?». На запитання про гроші рубав: «Мої гроші, на свої й  пю!»

            Одного разу захмелілий Василь штовхнув Сашка, той аж відлетів убік, а на дружину, що стала на захист малого, підняв руку… Більше він своїх не бачив.  Скільки з тих пір вже минуло часу? З півроку, мабуть. Зразу тримав марку (хлопці підказали), потім так щось у грудях защеміло, коли побачив молоду маму з хлопчиком і згадав про маленького сина та дружину. Тоді наплював на амбіції, купив навіть букетика тюльпанів, а малому -  машинку. Звісно,  для хоробрості перекинув чарку. Ні теща, ні дружина на поріг не пустили. «Нам пяниця-батько не потрібний», - відказала тоді Олена.

             А от сьогодні, на диво, наснився Василеві сон. Та чудний такий. Ось біжить він, кирпатий, світловолосий, мов кульбабка (як Сашуня, його синок, -  копія!) та по білій-білій хмарці. А позаду за плечима в нього, не повірите, крила! Справжнісінькі білі крила! О, то він уже не Василь, і не Василько, а  янгол, якому треба пильнувати, що ж там на землі робиться.

            Пролітає він, кирпатий янгол, повз той двір, де минуло дитинство, і бачить неголеного, брудного чоловіка невизначеного віку у витягнутих на колінах спортивних штанях. У ньому впізнає колись красивого Мишка, його однокласника. Та що це? П’яний Михайло здіймає ножа над своєю дружиною і перерізає їй  з ревнощів  горло. А віддаля плачуть двійко діток – хлопчик і дівчинка, які водночас втратили і матір,  і батька. Одвічна туга й німий біль поселилися в їхніх очах…

            Пролітає янгол через цвинтар, розглядаючи останні прихистки тих, хто пішов у небуття. Серед доглянутих могилок – декілька занедбаних, на них навіть памятничків немає, тільки тимчасові таблички. Вдивляючись у них, янгол помічає дати їхнього короткого життя на цій землі. Це ж поховані його друзі по роботі! «Чому  так мало їм відміряла доля?» - думає він.

            - Вони самі  обрали свій шлях, бо господарі свого життя», - почув голос зверху як відповідь на своє запитання.

            Серед написів знаходить і своє прізвище: «Коваленко Василь Іванович. 1990 – 2014». «Так це ж моя могила!» - жахається янгол. І бачить, як до неї підходить молоде подружжя: він і вона, з маленьким хлопчиком на руках.  Юнак – точна копія його, Василя. «Сашко, мій Сашуня! - здогадується Василь. - Такий дорослий! А на руках мій майбутній онук!»

            - Мама каже, що тато був розумним і добрим, але горілка його згубила (це Сашко).

            «Ні, я не хочу такого кінця! Я оберу інший шлях!» - закричав Василь уві сні й прокинувся.

            Перше, що він зробив, то це пішов до ванної й поголився. Прийняв душ, зробив зарядку (забув, коли й робив), роздивився вусебіч.

            Лише під вечір відшкріб, відмив усю квартиру, поставив на плиту чайник, узяв до рук мобільний телефон.

            - Оленко, ти тільки не клади слухавку… Від сьогодні у нас із тобою все буде по-іншому! Я знайду нормальну роботу, і через тиждень, люба,  приїду за тобою й нашим сином. Ти віриш мені?

            Певно, на тому кінці він почув обнадійливу відповідь, бо щаслива усмішка нарешті з'явилася  на його обличчі.


Позич трохи крові

або
Лікування для вампіра  

-          - Та не кричи так! – просить вампір дівчину, – Мені тільки пігулку запити!

-          - Ой! Справді?! А Вас щось болить? – поцікавилась та вмить забувши про страх.

-          - Ні! Я просто люблю всякі пігулки їсти, - скривився кровопивець, - звісно болить!

-          - А що болить? А Ви знаєте, що пігулки краще запивати чистою водою? Це я Вам як спеціаліст кажу – дівчина закінчила 3 курс медичного університету і була переконана, що про хвороби знає майже все.

-         -  Яка вода? Ти про що? Я ж вампір! І взагалі, мене дуже болить, я йти не можу, а ти як медик зобов’язана мені допомогти! – вампір схопився за живіт і скривився так, ніби його різали.

-         - Звісно допоможу – заспокійливо погладила по руці - сідайте на лавочку, я швидко! – і штовхнувши ошелешеного вампіра на згадану лавку швидко побігла в сторону готелю.

-          - Ну от,  добалакався! Треба було зразу кусати, а  потім говорити, так ні ж, спілкування захотілось. А тепер сиди голодний – вампір скрушно похитав головою. Відверто кажучи він був не такий вже й голодний, бо за сьогодні вже чотири рази «запивав пігулку», але втрачати можливість поживитися ще раз було чомусь образливо.  І що за дівчата тепер? От колись було добре – настрахаєш, вона втратить свідомість і пий хоч залийся. А тепер? То кричать так, що вуха закладає,  а деякі ще й битись починають – аж здригнувся згадуючи як одна туристка відпрацьовувала на ньому прийоми карате, а потім ще й бризнула в очі лаком для волосся. І все таки гарно я придумав  - думав граф Дракула. Так, це був саме він – всі думають що я мертвий, приїжджають до мого замку на екскурсію, а я спокійно можу харчуватись. З кожного по трохи крові плюс ранозагоювальна мазь, плюс закляття забуття і всі щасливі: я ситий, та й людям кажуть корисно час від часу кров’ю ділитись.

-          - Тримайте!  - граф аж підскочив від несподіванки й ошелешено дивився на дівчину, яка простягнула йому стакан води й важко дихала засапавшись від бігу.

-          - Та пийте вже! Вас же болить! – повторила дівчина.

-          - Пити воду? Ти сказилась?? – жахнувся кровопивець, - я вампір чи хто по твоєму? І взагалі, сядь, не люблю дивитись знизу вверх.

-         -  А ви справді вампір? – дівчину просто розпирало від цікавості,  а очі буквально палали таким вогнем, що  Дракула інстинктивно відсунувся

-          - Справді, а що не схожий? – сердито насупився й показав зуби.

-          - Схожий, схожий – закивала заспокійливо, хоче відверто кажучи червонощокий повненький граф в спортивному костюмі і сучасною стрижкою мало нагадував той образ який описаний в численних книжках. Якщо зовсім відверто, то абсолютно не схожий, хіба що зуби… Тому дівчина мудро вирішила не злити нервового графа й тримати язика за зубами. Своїми зубами.

-          - Чому питаєш як бачиш? Замок чий сьогодні відвідувала? То ж бо. Давай вже пігулку зап’ю та й піду.

-         -  Пийте, я ж принесла воду.

-         -  Ти далі за своє? Знущаєшся над хворим? – граф знову схопився за живіт й жалісно заойкав.

-          - Вас живіт болить? А де? А як? А коли? До їди чи після? – затараторила майбутня лікарка.

-        -   Після – поскаржився Дракула й тут же про це пошкодував

-          - Якщо після то зараз крові не можна пити – ще більше болітиме. А які пігулки ви приймаєте? Напевне якісь обезболюючі. Це неправильно, хворобу треба лікувати, а не тільки знімати симптоми. Зараз я Вам все назначу – дівчина витягла з сумочки блокнот й ручку і почала швидко писати, шепчучи собі під ніс – ось це треба поколоти, це, і цей препарат також було б добре, а ще пігулки ці, ці й оці. Ой ще одні уколи забула. А ще – підвела очі на вампіра, що сполотнів від жаху дивлячись на швидко ростучий список медикаментів – щось Ви такий бліденький, певне таки треба Вам крові, але не пити, а в вену.

-        -  В вену це як? – почувши слово кров Дракула розслабився, але як водиться зарано.

-       -   Для капання в вену беруть пакет з кров’ю і встромляють в нього голку,  потім беруть довгу тоненьку трубочку з двома голками на кінцях і одну голку встромляють в пакет з кров’ю, а іншу в вену – як могла пояснила студентка вампіру, що тепер був більше схожий на примару.

-        -  Зараз ще порахую скільки шприців треба і все – запевнила свого першого пацієнта. Нахилилась над блокнотом і за рахунками не помітила як граф Дракула спочатку задкував, а потім дременув з усіх сил, тільки п’яти замелькали.     

-          - Готово! Ой! А де Ви? – дівчина оглянулась навколо себе, заглянула під лавку, але звісно нікого не знайшла. – Куди він дівся? Стогнав, що кроку зробити не можу, а сам втік навіть не попрощавшись. І рецепта не взяв.  А може йому стало краще і він телепортувався? Напевне так. Ось що значить правильне лікування – посміхнулась до себе і випила воду.

                      P.S. багато букв, але без політики                     

Страницы:
1
2
4
предыдущая
следующая