хочу сюда!
 

Татьяна

51 год, телец, познакомится с парнем в возрасте 47-50 лет

Заметки с меткой «оповідання»

Василева історія

  Коли Василь втретє втопив у ставку трактор, сільський голова почав сердитись:
- Що ти витворяєш, Василю? Через тебе риби в ставку вже нема! 
  І Василь зметикував, що це ж класна ідея - взяти в оренду ставок і запустити рибу. З трактором йому не щастило. Тільки чарку перекине, так його власний залізний кінь у водоймі й купається.
А от зі ставком буде простіше! Рибку розведу, чарочку спокійно на березі перекину, заодно і посторожую водяне угіддя - кайф! І ще завжди ж свіжа копійка та рибка, а, найголовніше - напрягатися не треба.
  Так і зробив. Трактора продав. Голові могорича виставив. Ставочок заорендував. Документи поксероксив. Рибку запустив. Одним словом: шуму в селі наробив!
  Через місяць-півтора потяглися до ставка односельці з вудками... Тільки-но Василь загляне в чарку, рибаки по відерцю коропців-долончаків і вихватять. Дехто умудрився в свої копанки частину молодняка переселити. З часом з'явилася прикмета: якщо в селі смаженою рибкою не пахне, значить Василь вийшов із запою.
  Коли Василь втретє "зайшов і вийшов", а риба в ставку закінчилась, дружина почала бурчати:
- Що ти витворяєш, Василю? Побійся Бога!
  І Василь зметикував, що це ж класна ідея!..

Запрошую почитати мою нову книжку

Друзі, хочу поділитися приємною новиною. Незважаючи на "пендюлі життя", я усе ж таки намагаюся писати. Почала співпрацювати з мультимедійним видавництвом Стрельбицького, шо якимсь дивом знайшло мене на просторах інету і запропонувало видаватися. Видають вони книги електронні, а не паперові - що для мене дуже зручно у нинішньому становищі.  І ось маю першу електронну книжку під загальною назвою "Коли розум спить". Увійшли до неї 9 оповідань. Певно, деякі з них вам вже доводилося бачити тут, а деякі зовсім нові. У творах я намагалася торкнутися якихось філософських і психологічних питань, та зазирнути у глибину людської душі. Хто тільки не став героєм: тут і дядечко років сорока п*яти, і дивакувата школярка, і старенька бабця, і наставник східних єдиноборств. Та, звісно, кіт, голуб і собака - ну куди ж без них cat На 100% автобіографічним є лише одне оповіданнячко, ну ви всі самі знаєте, яке podmig
Тому, вельмишановні, запрошую до читанняspasibo



Якщо в кого є в сім*ї школярі чи студенти - можливо, і їм стане в нагоді коротка проза сучасних українських авторів. Обіцяю, що  цікаві теми для обговорень чи написання творів там знайдуться.

Оскільки однією з умов роботи з видавництвом є прибирання творів з вільного доступу в інеті, то ці оповіданнячка поки що можна почитати тільки тут. Нічого, як я ще трохи наберусь сил - то почну видавати і паперові. Поки що у мене лише по збірках і альманахах розкидано десятки віршів і оповідань, але хочеться мати свою здоровенну важелезну книгу, матеріалу вдосталь - та сам процес громіздкий і затратний. Тому пізніше.

Приємним бобнусом до електронної книги є те, що видавництво Стрельбицького відповідально ставиться до роботи, і виплачує автору відсоток з кожної проданої книги, що для мене геть не зайве заразpodarok

І, трохи забігаючи вперед, хочу повідомити, що буквально за пару тижнів має вийти ще одна моя книга. Пригодницька фантастична повість, неймовірно цікава і захоплююча. Писала її, коли зовсім було кепсько - а книга з гумором і з пригодамиdance

Отакі в мене новини. 

Всіх цілую і люблю!girlkiss heart

Запрошую почитати мою нову книжку

Друзі, хочу поділитися приємною новиною. Незважаючи на "пендюлі життя", я усе ж таки намагаюся писати. Почала співпрацювати з мультимедійним видавництвом Стрельбицького, шо якимсь дивом знайшло мене на просторах інету і запропонувало видаватися. Видають вони книги електронні, а не паперові - що для мене дуже зручно у нинішньому становищі.  І ось маю першу електронну книжку під загальною назвою "Коли розум спить". Увійшли до неї 9 оповідань. Певно, деякі з них вам вже доводилося бачити тут, а деякі зовсім нові. У творах я намагалася торкнутися якихось філософських і психологічних питань, та зазирнути у глибину людської душі. Хто тільки не став героєм: тут і дядечко років сорока п*яти, і дивакувата школярка, і старенька бабця, і наставник східних єдиноборств. Та, звісно, кіт, голуб і собака - ну куди ж без них cat На 100% автобіографічним є лише одне оповіданнячко, ну ви всі самі знаєте, яке podmig
Тому, вельмишановні, запрошую до читанняspasibo

Переходьте за посиланням 




Якщо в кого є в сім*ї школярі чи студенти - можливо, і їм стане в нагоді коротка проза сучасних українських авторів. Обіцяю, що  цікаві теми для обговорень чи написання творів там знайдуться.

Оскільки однією з умов роботи з видавництвом є прибирання творів з вільного доступу в інеті, то ці оповіданнячка поки що можна почитати тільки тут. Нічого, як я ще трохи наберусь сил - то почну видавати і паперові. Поки що у мене лише по збірках і альманахах розкидано десятки віршів і оповідань, але хочеться мати свою здоровенну важелезну книгу, Матеріалу вдосталь - та сам процес громіздкий і затратний. Тому пізніше.

Приємним бонусом до електронної книги є те, що видавництво Стрельбицького відповідально ставиться до роботи, і виплачує автору відсоток з кожної проданої книги, що для мене геть не зайве заразpodarok

І, трохи забігаючи вперед, хочу повідомити, що буквально за пару тижнів має вийти ще одна моя книга. Пригодницька фантастична повість, неймовірно цікава і захоплююча. Писала її, коли зовсім було кепсько - а книга з гумором і з пригодамиdance

Отакі в мене новини. 

Всіх цілую і люблю!girlkiss heart

про добро, зло і Вищу справедливість. Для Геварича

На заході криваво догорало сонце. Вітер розносив околицями попіл і сморід спаленої плоті. Вузькою польовою дорогою йшов, немолодий вже, чоловік, щось мугикав собі під ніс і був дуже задоволений собою.

«Добре, що я сьогодні, нарешті, позбавив село від зла. Ця сімейка ледь не зруйнувала наше життя – прийшли невідомо звідки, ще й почали нас вчити, як треба жити. Заманювали добрих людей в свою секту, годували всіх пиріжками й цукерками і так вже старались всім догодити, аж гидко. Вони точно якогось зілля домішували в свої пиріжки, бо чого ж інакше люди слухали їх і йшли до них, як дурні вівці. Ви тільки подумайте – дітей ми виховуємо неправильно, бо бити не можна і до тяжкої роботи змушувати. А хто роботи має? Я? Я вже своє в дитинстві відробив. І поля не тими хімікатами обробляємо, і рибу ловимо не тоді і полювати треба не так. Все не так! Я таки правильно «відкрив очі» громаді і вони правильно їх покарали, а головне – вчасно, бо люди майже повірили їм. Ще й амулети мої від вроків і болячок висміювали, поганці! Ледь, по світу не пустили. Не діють, вони бачте. Брехуни! Мені вони дуже допомагають, а решта їх або мало купує або не так використовує. Теж мені, праведники!»

Чоловік зі злістю плюнув собі під ноги і тільки тепер помітив, що його оточило кілька великих псів. Вони люто дивились на жертву,а з їх пащ рясно капала слина…

Яблука

Серед утомлених будинків, притрушених снігом кольору сепії, живе одна дівчинка. Вона – недоцільне в цьому царстві мороку світло, що виграє цілим спектром різних кольорів, ведучи непримиренну боротьбу зі зледенінням у душах людей. Усі ми бачимо її щодня – в магазинних чергах, на автобусних зупинках, у вікнах багатоповерхівок, – але ніхто її насправді не знає.

Однієї позірно буденної днини ми з дівчинкою йшли до кав’ярні. Ішли – а вона пахла свіжими яблуками; перехожі не хотіли відчувати цього, вони взагалі мали багато важливіших, на їхню гадку, справ («Потрібно вимити машину сьогодні», «Холера, це ж завтра знову на роботу!», «…А як я, по-твоєму, туди зараз поїду?», «По чому картопля?», - долинало зусібіч), одначе дівчинка пахла спеціально для них. Навмисне – немов сповіщаючи про скорий прихід весни.

…У кав’ярні цієї пори сиділо лиш троє осіб, тому столиків на вибір було чимало. Ми з нею обрали кутній – подалі від людських очей. Говорили про всяке: фестивалі, на яких бували та які маємо намір відвідати; спільних знайомих та речі, що з ними кояться; минуле й майбутнє з усіма його перспективами й рішеннями, котрі мусять рано чи пізно мусять бути ухваленими.

Замовляючи другу порцію майстерно звареного глінтвейну, я раптом замислився. Друкарська машинка в дальньому кінці кімнати додала ще більше запитань, відповіді на які не можуть бути знайдені взагалі: «Для чого ми тут і зараз сидимо? – ламав я собі макітру. – Будь-яка річ має свою причину та ті наслідки, до яких вона призводить». Осяяло: просто дуже хотілося відчути аромат свіжих яблук. Чорт забирай, та як я без цього запаху жив свої двадцять сім років?!

Вечоріло. Сніг кольору сепії притрушував наші непокриті голови. Стояли коло під’їзду, думали, що ж буде далі. Обійнялися. Розійшлися…

Я простував слизьким хідником і думав, що яблуко – мій улюблений фрукт. Віднині і назавжди. А його аромат тепер буде зі мною навічно, проте ніколи не набридне.

Дякую тобі, барвиста дівчинко, за весну, яка настала так наскоком і так надовго!..

Ідея

Наразі на теренах Facebook відбувається невеличкий літературний конкурс, основною умовою участі в якому є написати твір обсягом до тисячі знаків (пробіли також ураховуються). Здавалося б, легко, але під час роботи приходить розуміння, що насправді це досить таки важко зробити. А я взагалі вирішив підняти складність іще трошки й написати твір обсягом рівно тисяча символів. Власне, його я й пропоную вам на оцінку. Буду вдячний за критику.

Одного сірого дня Чоловік повернувся додому, скинув пальто, вимив руки і подався на кухню перекурити. Далебі, так він робив завжди – повертався, знімав верхній одяг, мив руки та закурював. Проте цей день  був незвичайним: він раптом рвучко підвівся, перекинувши попільничку, відкинув убік недопалок й широко всміхнувся сам до себе. «Буду письменником!», – вирішив Чоловік і щосили гримнув кулаком по столу, закріпляючи щойно укладену із порожнечею задимленої кухні угоду.

Письменникові потрібна ідея. Чоловік день за днем сидів за столом у мовчазному очікуванні, коли ж вона, невловима, завітає до нього в гості. 

Один сірий день змінював інший, кудись утікали місяці та роки. Чорняве волосся зробилося сивим, а гладенька шкіра вкрилася зморшками. Чоловік усе сидів над пожовклим аркушем, стискаючи в руці ручку із затверділою пастою. «Письменникові потрібна ідея, – повторював він свою мантру, – і я не здамся!».

Одного сірого дня Чоловік розсипався піском на цнотливий папір. 

До кімнати хтось увійшов…

"Американ Ейрлайнз", рейс 914

Листа знайдено третього липня 2016 року на узбережжі Бермудських островів у пляшці з-під «Кока-Коли» зразка 1950-х років ХХ сторіччя.

Будь ласка, прочитайте це!

Моє ім’я Пол МакМілан. Я вирішив написати цю записку на той випадок, якщо катастрофа літака, пасажиром якого я є, таки станеться та хтось намагатиметься розслідувати її причини. Відразу попереджаю, що у тексті нижче буде чимало незрозумілого, адже доведеться повірити мені на слово. Втім, я присягаюся: все вищевикладене – не плід уяви навіженого і не побрехеньки, бо з якого ж дива мені писати нісенітницю, коли я та решта тридцять шестеро пасажирів перебувають у прямому сенсі поміж життям і смертю?

2 липня 1955 року, пів на третю ночі. Я вийшов зі свого дому у Бронксі та сів до заздалегідь замовленого таксі до Міжнародного аеропорту Ньйю-Йорка відомого як Айдлуайлд. Попри втому, спричинену відсутністю сну, настрій був пречудовий: я вперше за два роки взяв відпустку і тепер збирався навідати своїх стареньких батьків у Маямі. Із собою в дорогу брав мінімум речей, бо планував залишитися щонайбільше на два-три дні. У цілому, передбачав чудові вакації. Але не так сталося, як гадалося.

Почалося все з того, що два тижні тому я викупив квиток на прямий безпосадковий рейс №914 авіакомпанії «Американ Ейрланз». Виліт планувався на четверту п’ятнадцять ранку, оірєнтовний час прибуття – за п’ять хвилин десята, тож мав намір опинитися у мами з татом уже в обід навіть із урахуванням посадки у літак, приземлення та шляху від аеропорту Маямі до району Корал-Спрінґз, де живуть батьки.

Дуже скоро таксист довіз мене до Айдлуайлду. Коли почалася посадка, на льотному полі на нас із іще кількома десятками пасажирів чекав чотиримоторний Дуґлас DC-4. Бортпровідниця пообіцяла спокійний і комфортний переліт, бо, за її словами, чудова погода прогнозувалася вздовж усього маршруту.

За чверть години після того, як ми здійнялися в повітря, капітан судна оголосив, що ми набрали крейсерську висоту у вісімнадцять тисяч футів і невдовзі пасажирам будуть запропоновані снеки та напої. Позаяк я мав удосталь часу в аеропорті й у залі очікування встиг з’їсти прихоплений із дому сендвіч, а вдома на мене неодмінно чекав ситний обід (мама не була б мамою, якби все життя не годувала мене та двох моїх братів Енді й Чака донесхочу), вирішив за ліпше просто «доспати» цю ніч.

Не знаю, скільки часу минуло, відколи я задрімав. Розбудили мене панічні крики. Спершу ніяк не міг утямити, де перебуваю та що взагалі коїться довкола. Шалено блимало світло, перелякані верески людей потопали у несамовитім гудінні двигунів, із горішніх полиць додолу падали речі, а саме судно кидало з боку в бік ніби іграшкове. В ілюмінаторі панувала цілковита темрява, котру раз у раз розрізали яскраві спалахи блискавок. Розуміння, що я в літаку, а сам літак минає грозу прийшло десь аж за хвилину.

Із якоїсь тільки Богові відомої причини я не злякався. Пристебнувся, вперся руками у спинку крісла попереду й терпляче чекав, доки пілоти виведуть нас із негоди. Чорт забирай, це хороший, надійний літак, він напевно розрахований на такі умови, а тому приводу для хвилювання я не бачив.

Усе минуло так самісінько швидко, як і почалося: вже за п’ять чи трошки більше хвилин хмари якось відійшли, змінилися на туман, а по тому й він розсіявся, відкривши моєму поглядові краєвид землі внизу.

– Леді та джентльмени, наш літак потрапив у грозовий фронт, якого не передбачили синоптики. Ті, напевно, дарма отримують свою зарплатню, – життєрадісно звернувся по гучномовцю капітан. – Судячи з показань приладів, нас добряче потовкло. Нам не вдається синхронізувати роботу двигунів і встановити радіозв’язок із землею, тож, на превеликий жаль, ми змушені будемо знижуватися та візуально шукати найближчий аеропорт для приземлення. За нашими розрахунками наразі літак перебуває десь у районі Джексонвілла. Щиро перепрошуємо за незручності.

Пригадується, тоді мені подумалося, що все не так уже й критично. Джексонвілл – це вже Флорида, звідти не так далеко до Маямі, тож навіть якщо не судилося опинитися у батьків сьогодні в обід, то я обов’язково встигаю на вечерю якщо вдасться купити прямий квиток на автобус.

Салоном пройшлася бортпровідниця. Вона допомогла пасажирам позбирати речі, що валялися у проході, а також перевірила, чи всі пристебнуті пасками. Саме зниження проходило абсолютно буденно й люди, заскочені зненацька жахливою погодою, поволі заспокоювалися.

Найдивовижніше почалося після того, як пілоти оголосили, що бачать попереду аеропорт і мають намір здійснити посадку.

Шасі м’яко торкнулися злітної смуги, але жоден пасажир не аплодував – усі зі мною включно прикипіли до ілюмінаторів. Аеропорт за вікном виглядав украй дивно: занадто гладенька злітна смуга із яскравою жовтою й червоною розміткою по боках, велетенська будівля терміналу, котра нагадувала багатошаровий сендвіч…

Та найбільший шок на нас чекав попереду.

Пілот стишив швидкість, відтак скерував літака вбік, звільняючи злітно-посадкову смугу. І ось перед моїми очима постала геть незрозуміла картина: територія аеропорту рясніла літаками (або подібними до них машинами) завбільшки із бейсбольне поле, на крилах яких не було двигунів. Велети стояли рядами один за одним, а коли командир нашого судна спинив пропелери – вдалося почути свист, що, очевидно, видавали велетенські діжки під їхніми крилами. Можна було б припустити, що це реактивні двигуни, але, на Бога, перший політ на літаку з такими рушіями здійснили всього кілька років тому! Звідки їм було взятися у такій кількості? До декотрих із цих «літаків» тяглися довгі переходи, схожі на якісь рукави, що ніби як «росли» з сендвічеподібної будівлі терміналу.

Знаю, оповідь скидається на марення і на самому початку я попереджав, що повірити в це буде вкрай важко, та знову присягаюся, що не вигадав жоднісінької деталі.

Коло велетенських літальних апаратів просто по льотному полю кружляли десятки автомашин, яких раніше мені бачити не доводилося. Декотрі з них скидалися на таку собі суміш, власне, автівок із трапами до літаків. А ще було багато людей у яскравих зелених костюмах. Всі вони, немов один, ошелешено дивилися на нас – точнісінько так само, як і ми на них.

У той момент я подумав, що наш DC-4 таки розбився через бурю і наразі я, будучи мертвим, опинився в якомусь потойбіччі чи то пак паралельному вимірі. Звучить по-дурному, чи не так? Немов ураз ожили чудернацькі ілюстрації до науково-фантастичних коміксів, якими захоплюється теперішня молодь.

На мою думку, побачене скидалося радше на секретну наукову базу. Цікаво лише, чому ми так легко змогли приземлитися тут, а довкола не було видно жодного військового? Хай там що, а нічого навіть близько подібного я за свої тридцять сім років не бачив.

Не можу сказати напевно, скільки саме ми перебували на пероні дивного аеропорту. В якийсь момент наш пілот без жодних пояснень завів двигуни, рвучко розвернув машину, вирулив назад на смугу й злетів у повітря. Видиво залишалося все нижче і нижче, а в салоні й ніхто не зронив ані слова. Лише за хвилин десять із гучномовця почувся хриплуватий голос капітана:

– Леді та джентльмени, хм… – невпевнено почав він, – ми і досі не можемо зрозуміти й пояснити те, що сталося. Ми… були впевнені, що приземлимося у Джексонвіллі. Але… по радіозв’язку диспетчер повідомив, мовляв, ми приземлилися у Каракасі, Венесуела. Звісно, цього просто не може бути, адже від Маямі до Каракаса летіти не набагато ближче, ніж від Нью-Йорка до Маямі… Нам просто не вистачило б пального…

Пасажири нарешті почали шепотітися між собою, вийшовши із заціпеніння. Тим часом пілот продовжував:

– Але найдивовижніше навіть не це. Той диспетчер… ким би він не був… переконував нас, буцім надворі тисяча дев’ятсот дев’яносто другий рік. На наше переконання, ми стали жертвами якогось малозрозумілого наукового експерименту абощо. Я знаю, цьому вкрай тяжко йняти віри, та чи не важче повірити у те, що ми перебували в небі впродовж тридцяти семи років? У будь-якому разі, наш екіпаж прийняв рішення покинути цей незрозумілий аеродром і наразі ми летимо вздовж берегової лінії на північний захід, щоби здійснити посадку бодай десь у більш зрозумілому місці.

І ми летіли. Ми летіли й летіли ще кілька годин поспіль коли раптом капітан знову не вийшов на зв’язок і не повідомив, що у нас закінчується пальне, тож він змушений буде приземлятися на найближчій придатній для цього ділянці суходолу. А відтак почалося зниження і зненацька – знову темна, мов триклята ніч, гроза.

Я закінчу свою записку, либонь, іще дивовижніше, ніж почав. Річ у тім, що від моменту початку зниження й дотепер, коли я пишу ці рядки, минуло вже понад десять годин. У нас давно стали двигуни і літак впродовж тривалого часу спускається до землі завдяки своїм аеродинамічним властивостям.

Спускається до землі… Кого, чорт забирай, я намагаюся обдурити?! Сумніваюся, що існує бодай якесь раціональне пояснення, яким чином ми ось уже майже одинадцяту годину поспіль не досягаємо земної поверхні, а за вікном і надалі лютує осатаніла гроза.

У будь-якому разі, я пекельно стомився. Стомився аж до того, що волію, певно, краще померти, аніж перебувати у цій невідомості стільки часу. Сподіваюся, що раніше чи пізніше ми таки побачимо землю… Із кабіни пілотів за останній десяток годин анічичирк, так само нічого не можуть пояснити й бортпровідники. Дехто в салоні читає молитви, хтось щось пише, як і я, а переважна більшість просто дивиться поперед себе відсутнім поглядом у цілковитій прострації.

Кладу цю записку до пляшки з-під «Кока-Коли» на випадок, якщо ми вріжемося у воду. Сподіваюся, вона колись таки знайдеться і Ви – мій випадковий адресат – передасте послання тим, хто бодай спробує розібратися, якого дідька з нами всіма сталося у липні п'ятдесят п'ятого.

Не знаю, який саме рік зараз надворі (взагалі вже сумніваюся у тому, як мене звати), але коли минуло небагато часу від моменту написання цього тексту – переконливо прошу знайти моїх батьків. Повідомте їх, будь ласка, що в останні миттєвості життя всіма думками я був із ними. Дуже їх люблю! Повну адресу зазначено на протилежному боці цього аркуша.

Не сподіваюся, що ви повірите у вищевикладене. Та благаю вас учинити саме так, як я прошу у цьому листі.

Щиро Ваш, 
Пол МакМілан
2(?) липня (?) 1955 (???) року.

---
Київ, 17.10.2016

Фотоальбом

Навряд чи весілля Андрія та Христини можна було назвати відмінним од багатьох інших: офіційна частина, середньої паршивості кафе через дорогу від РАЦСу, сила-силенна родичів аж до казна-якого коліна, розбавлена кількома десятками друзів із обох боків, недолугі промови, напівщирі побажання «щастя, здоров’я та діточок побільше», розмаїті наїдки та, безумовно, король столу – алкоголь у кількостях, погано сумісних зі здоровим глуздом. Саме завдяки останньому застілля буквально впродовж першої ж години перетворилося на банальну пиятику, де вже важливим був не стільки привід, скільки очікуваний результат. Молодята вирішили не дивитися на вельми передбачуваний фінал (дід Андрія саме заходився гарячково доводити  аналогічному родичеві з іншого боку, що той, мовляв, із неправильним спінінґом ходить на хижака), а тому, прихопивши з собою для цікавості запаковані у різнобарвний папір подарунки, просто подалися до своєї зйомної «однушки», в якій разом жили останні півроку.

Андрій уперше побачив Христину шість років тому. Тоді Павло – друг дитинства – зателефонував і запросив зустрітися на пиво, бо хотів познайомити зі своєю новою дівчиною. Висока чорнява панянка з величезними очима, що була представлена Андрієві щойно той вискочив із під’їзду на залите сонцем подвір’я, викликала у хлопця одну, здавалося б, зовсім просту думку: «Усе. Я пропав».

Узаємини Христини та Павла тривали щось трішки більше від тижня і не завершилися геть нічим хорошим. А от Андрій так і не зміг забути того п’янкого погляду. Через соціальні мережі він щопівроку пропонував їй зустрітися на каву, проте кожного разу дівчина відмовляла, відверто кажучи, не вельми винахідливо. Чого там тільки не було: «Знаєш, я ж на п’ять років молодша», «Не зараз. Я останнім часом узагалі ні з ким не гуляю», «В універі сесія, напиши за кілька місяців» і десятки інших подібних відмовок. Словом, оте зрадницьке «я пропав» цілком відповідало дійсності й тяглося, немов залізниця далекого сполучення.

Минуло дуже багато часу до моменту, коли вони, врешті-решт, зустрілися, а відтоді – зовсім мало до першого поцілунку, першої ночі, проведеної разом, першого освідчення і до сьогоднішнього дня, який Андрій уважав найважливішим за всі двадцять сім років свого життя. Тепер же колись далекі приятелі, а тепер новоспечена родина Романчуків сиділа на картатій канапі у по-радянському обставленій квартирці на п’ятому поверсі типової «хрущівки» та розривала на шматки паперові обгортки з цілої купи подарунків. Життя інколи таки непередбачувана штука.
– Тостер… – усміхнувся Андрій. – Від твого дядька Сашка. Звісно, кому б іще спало на думку подарувати те, чим люди не користуються, певно, вже років із десять?
– Твої не краще. – Христина саме розпаковувала досить об’ємну коробку. – Он, приміром, Павлуша подарував свою колекцію музики на дисках. На чому, скажи, ми їх слухатимемо? Та й музика, відверто кажучи, повне лайно…
– Зате – раритет.
– Це ти у мене раритет. А це просто мотлох. Викидаємо?
– Завтра ранком винесу до смітника.

Опісля більших коробок, із яких на світ божий з’являлася почергово то хлібопічка, то жахливого кольору фіранки, а то взагалі малозрозумілі кульки для прання одягу («Nie potrzeba proszku do prania! Tylko umieci pik w pralce!» – гордо повідомлялося на картонному пакуванні), пішли дрібніші. Як і годиться, народ вирішив потішити пару великою кількістю подарункових сертифікатів на різну дурню та готівкою. Грошей у підсумку виявилося в районі трьох тисяч гривень: небагато, але краще, ніж геть нічого. На цьому, власне, феєрія весільних сюрпризів добігла кінця.
– А це ще що таке?..

Христина дивилася на загорнутий у звичайний білий папір предмет, котрий лежав на підлозі трішки подалі від уже відкритих подарунків. Андрій узяв його до рук і покрутив: жодного підпису, що це і від кого, не було. На дотик усередині було щось тверде, грамів двісті завважки, за своєю формою подібне до книги або ділового щоденника. Та все виявилося цікавіше. Кількома незграбними рухами хлопчина розідрав папір і показав дружині фотоальбом, на цнотливо білій палітурці якого чорними чорнилами каліграфічним почерком було виведено «Весілля Андрія та Христини».
– Від кого? – здивувалася дівчина.
– Гадки не маю. На фотоальбомі, як і на пакуванні, жодного підпису.
– Але це мило.
– Так, досить мило, – погодився Андрій, зауваживши, що фотографа вони не замовляли, а всі світлини робили родичі на мобільні телефони, тому навряд чи випаде нагода бодай щось у нього вкласти.
– Можливо, всередині якась записка? Не було ж ніби у кафешці жодних «анонімів».
Хлопець відкрив фотоальбом на першій сторінці і остовпів. Там було три акуратно вкладених фотографії з весілля: ось вони розписуються у РАЦСі, ось двоє дідусів сперечаються про спінінґи, а ось той момент, коли молоді покидають пиятику та, намагаючись не привертати уваги, протискаються поміж столиками до виходу. Під ними тим самим каліграфічним почерком, що й на обкладинці, було акуратно виведено відповідні підписи: «Найважливіший підпис», «Перші суперечки за столом» та «Наші двоє вирішили тихцем зникнути».
– Це хтось, очевидно, пожартував, – відзначив Андрій, хоча жодного уявлення про те, ким фотографії були зроблені, а головне яким чином цей таємничий хтось примудрився встигнути їх роздрукувати та ще й укласти в альбом (у той момент, коли на останній світлині було чітко видно, що пакети з подарунками ВЖЕ у руках молодят), він не мав. – Оригінально, нічого не скажеш.
– Поклади його, напевно, у горішню шухляду серванту. Завтра ми попитаємо, хто такий розумний.
Андрій так і зробив. Про фотоальбом очікувано забули на наступні три роки – аж до народження Артема.

* * *

Після обіду в занадто дорогому навіть як на столицю ресторані «Еліт» було не велелюдно: із кількох десятків столиків було зайнято лишень два. За одним біля вікна сиділи двоє до непристойності нафарбованих білявок і час від часу, зігріваючись у січневий мороз черговими коктейлями, хихотіли. За другим – у глибині залу – допивав третю філіжанку міцної кави без цукру Андрій. Японські затримувалися, адже спершу з готелю кудись подівся їхній перекладач, а тепер вони таки знайшовши зниклого безвісти члена своєї команди у барі на першому поверсі готелю стовбичили у величезному заторі за кілька кілометрів звідси. Вся їхня впливовість укупі з мільярдними статками компанії не могла поперти всупереч стандартному бажанню українських комунальників полагодити покриття чи не найжвавішої вулиці міста саме у будній день.

– Іще кави? – запитав молодий офіціант із охайно зачесаним назад волоссям.
– Так, будь ласка.

Андрій нудився тут уже сорок хвилин. Довелося скасувати декілька важливих зустрічей заради того, щоб таки дочекатися триклятущих японців, оскільки йшлося про реальну можливість закупівлі оригінальних автозапчастин за півціни з перспективою вигідного перепродажу в Україні. А це непоганий прибуток для його фірми і найголовніше – реальна можливість припинити працювати на посаді рядового менеджера, замахнутися трішечки вище. Тому хлопець терпляче чекав, намагаючись не думати про те, що проґавив чимало справ і, судячи з усього, доведеться виходити на роботу у суботу, а якщо геть не пощастить – іще в неділю.

Двері ресторану відчинилися як раз тоді, коли офіціант подав нову каву. До зали зайшли двоє чоловіків азійської зовнішності. Вони були не тільки максимально подібними одне до одного рисами обличчя, але також носили однакові чорні костюми й окуляри-«половинки» без оправи. Навіть їхній зріст видавався тотожним. А ще більшої безглуздості картині надав юнак років двадцяти, який заломився слідом і абияк зачинив за собою двері. На ньому була неохайна зимова куртка якогось невизначеного (з претензією на рожевий? брунатний? багряний? Незрозуміло) кольору, великі круглі окуляри а-ля Джон Леннон, а на голову він додумався напнути червоно-білого бейсбольного картуза із написом «Japan». Червоною була і його пика: вочевидь, це був саме той охочий до ранкової чарочки перекладач.

Трійця оцінила присутніх білявок та відразу подалася до Андрієвого столика, бо ж більше нікого схожого на представника фірми з продажу автозапчастин у ресторації просто не було. Обігнавши японців, першим на стілець навпроти гепнувся перекладач.
– Микола, – простяг він руку для привітання, навіть не думаючи знімати ідіотського картуза, дарма що з козирка на скатертину накрапав розталий сніг.
– Андрій, дуже приємно.
По обидва боки від червонопикого поважно посідали японці. Андрій хотів подати їм правицю, одначе вчасно зорієнтувався у культурних особливостях і ледве помітно кивнув головою, що мало б означати уклін. Гості відповіли так само.
– Це, – Микола показав рукою на пана, що сидів ліворуч від нього, – Ізао-сан, голова представництва корпорації «Тойота» у Токіо. І його перший заступник, – тепер перекладач показував на другого чоловіка, – Кезукі-сан. Я перекладатиму для вас бесіду. Ми готові?
– Так, звичайно. – Андрій відставив каву вбік і заходився ритися у кейсі, що до цього спочивав у нього на колінах. Знайшовши там чималеньку чорну папку виклав її на стіл та діловито промовив: – Наші пропозиції щодо співпраці. Шановне панство може ознайомитися. Там є два примірники, один із яких ми підготували японською. Заздалегідь перепрошую, якщо десь будуть мовні хиби.

Микола швидко переклав суть представникам «Тойоти». Ізао-сан узяв запропоновану папку та почав гортати туди-сюди у пошуках рідних ієрогліфів, Микола втупився відсутнім поглядом у філіжанку з кавою, а Кезукі-сан раз-по-раз спідлоба позирав на двох білявок. Андрій же стримувався, щоби не засміятися; він подумки зауважив, що цілком спроможний ненавмисне сплутати цих двох японців.

Діловито-безглузду атмосферу перервав Йоганн Себастьян Бах зі своєю славнозвісною «Фугою ля-мінор»: Андрієві хтось намагався додзвонитися.
– Я перепрошую, одну хвильку, – вибачився він, дістаючи апарат із внутрішньої кишені піджака. На дисплеї була фотографія Христини з підписом «Ку». Дуже невдалий час для розмови з дружиною, та Андрій був не з тих, хто не знайде бодай десять секунд часу, щоби почути голос коханої людини.
– Сонечко, вибач, я зараз не можу го…
– Кидай усе і їдь сюди! – пролунав із динаміка несамовитий вереск. – Я народжую!
– Як? Де? Коли? – Безглуздіших питань за винятком хіба другого не варто було й очікувати.
– Шостий пологовий! – відповіла Христина і перервала зв’язок.

Японці спантеличено дивилися на Андрія. Навіть Микола відірвав погляд від кави і розглядав його обличчя ( «Ти тоді був блідий, як смерть», – пояснив він кількома місяцями пізніше за келихом пива у пабі). Але Андрієві було плювати. Геть на все – на угоди, на посади, на гроші, на контракти і на цих двох як-їх-там-санів… Він рвучко підскочив, кинув на стіл п’ятисот гривень одним папірцем, пробурмотів щось незрозуміле й кулею вилетів із ресторану, забувши там і мобільний телефон, і кейс, і навіть пальто.

* * *

Першу фотографію тоді вже двомісячного Артема зробила матір Христини – Оксана Олександрівна. Користувалася вже не телефоном, як на весіллі, а цілком життєздатним (щоправда, вже порядно застарілим) цифровим фотоапаратом. Вона ж пішла до ательє і роздрукувала її з карти пам’яті.
– Нате, – промовила вона, вручаючи фотку десять на п’ятнадцять. – У вас же все в комп’ютері, якщо зламається – потім згадати нічого буде. А ще час замислитися про більшу квартиру, ви так не думаєте?..
Саме тієї днини у пам’яті Андрія та Христини одночасно сплив подарований невідомо ким фотоальбом, який усі ці три з гаком роки лежав у верхній шухляді серванту.
– Хай він і призначався для весілля, але тепер буде загальним, – бадьоро сповістила Христина, дістала його вперше за довгі роки та протерла пил. По тому відкрила, щоби вставити фотографію Артема, і так і застигла на місці. Її очі мало не вивалювалися з орбіт, колір лиця годі намагатися описати. Аж за хвилину вона беззвучно, самими губами відчеканила: – Андрію, якщо це жарт, то він дуже… чуєш… дуже невдалий.

– Я тобі присягаюся, я до такого не додумався би ніколи в житті!
– А хто?! Може, ти вважаєш, що це я?!! Я ж не геть з’їхала з глузду!
– Не ти? Тоді якого хріна тут робить фотографія, де ти у нашій кімнаті спиш невідомо з ким?!
– Цього не було! Це монтаж! Не питаю ж тебе про цьомки-бомки з цією бабою! Чи ти дійсно?..
– Що ти мелеш! Та звичайно ж, ні! Маячня!!! Хотів би я знати, хто це так приколюється!
– На ньому завжди було написано «Життя Андрія та Христини»?
– Я не пам’ятаю. Думаю, нам варто заспокоїтися, кохана. Давай тверезо подивимося на речі. Чужі до нас не заходили. Друзі, звісно, бували, але якби хтось рився у нашому серванті – ми б помітили…
Андрій і Христина сиділи на кухні. Навпроти них на столі поруч із початою пляшкою коньяку лежав відкритий фотоальбом у білій палітурці.

* * *

Аналіз не показав жодних ознак фотомонтажу на всіх наданих світлинах. Таке враження, що хтось знімав цілком реальні речі з єдиною лиш заувагою: того, що застигло на фотопапері, ніколи не відбувалося насправді.

Альбом із назвою «Життя Андрія та Христини» був заповнений трішки менше як на половину. За трьома весільними фотографіями, щодо справжності яких питань, за великим рахунком, не виникало ні в кого, починалося щось неймовірне. І кожна комірка з фото мала підпис тими самим каліграфічним почерком. Тими самими, чорт би їх забрав, чорними чорнилами.

На першій фотографії після весільних було зображено дерев’яний хрест на якомусь цвинтарі. Могилу густо вкривали квіти. Підпис до цього жахливого видовиська сповіщав: «Брат Андрія Сергій напився і втопився на риболовлі. Вічна пам’ять». Наступна світлина показувала якусь занюхану контору-офіс із допотопним комп’ютером, брудним горнятком із-під кави, попільничкою, заповненою недопалками трішки більше ніж повністю, та купою списаних почерком Андрія паперів. Підписувалося це все як «Андрій не пристав на пропозицію друга займатися автозапчастинами та надалі працює на 3000 грн/міс»…
– Що за чортівня? Як це – немає ознак підробки? – здивувалася Христина.
– Я не знаю, кохана. Зараз можна підробити все настільки професійно, що визначити монтаж дуже важко.
– Важко. Але ж не нереально, так? – Вона налила собі повну склянку холодного темного пива і випила її залпом. – Що, бл…, відбувається, Андрію?
– Не знаю, – сумно протягнув чоловік, – але обов’язково з’ясую, хто це такий молодець. Таланти, хай їм грець. Завтра ж обдзвоню всіх своїх знайомих, хто у нас бував відколи ми живемо разом і відверто з ними проговорю.
– Це навряд чи щось дасть. Ти ж знаєш?
– Знаю, – згодився Андрій. – Але не сидіти ж отак і ламати собі голову.
– Давай іще раз уважніше їх роздивимося. Придивимося до почерку, може, побачимо якісь знайомі особливості тощо…

На одній із дивних фотографій можна було побачити велику аварію просто в центрі міста. Підпис недвозначно пояснював: «Андрій так поспішав на пологи до дружини, що забув про обережність». Наступна світлина розвивала тему: жахливого вигляду дитина без нижньої щелепи під скляним ковпаком у лікарняній палаті та промовисте «Андрій міг і не квапитися. Хлопчик народився хворим і скоро помер. Вони хотіли назвати його Артемом». Тим часом справжній Артем – цілком собі здоровий і щасливий – мирно спав у своїй колисці.
– Із якою метою це все було робити? Це взагалі до якоїсь містики подібно…
– Не говори дурниць, Андрію, – невесело посміхнулася Христина, поклавши руку чоловікові на коліно.
– Мені треба трішки розвіятися, добре? Я наберу Миколу… ну, перекладача того, який тоді врятував угоду з японцями і примудрився умовити їх перенести зустріч на кілька днів уперед. Він нормальний чувак. Я йому нічого не розповідатиму… Ми просто поп’ємо пива, добре?

– Нє-є-є, старий, – Микола допивав п’ятий кухоль «Хмільного міцного». – Знаєш, що я думаю? Це якась хрінь.
– Сам знаю, що хрінь! Бач, який здогадливий! – відрізав Андрій, також відсьорбуючи пиво. Випили вони однаково, але його досі не взяло на відміну від товариша, що буквально лежав за столиком.
– Кажеш, на весіллі він з’явився?
– Думаю, так. Принаймні, вперше ми його побачили, коли подарунки розгрібали.
– Покажи-но мені ще раз його, а?
– Та тримай. – Андрій дістав із пакета фотоальбом.

Кожна наступна фотографія була жахливіша від попередньої. Як випливало з розказаної там «історії», після смерті Артема і каліцтва Андрія у ДТП, у результаті якого його обличчя назавжди спотворив жахливий шрам, Христина впала у депресію і знаходила розраду тільки у численних коханцях, які за нею – молодою, привабливою – вишиковувалися в черги. Андрій же, своєю чергою, знав про це, а тому запив. Тоді його звільнили з роботи і надалі вони жили винятково на допомогу родичів та на виплати по інвалідності. Поки що на цьому щедро проілюстрована світлинами «казочка» уривалася; далі фотографій і підписів не було. Поки що не було.

Микола закрив альбом і відклав його вбік:
– Друже, забий ти на це все! У тебе чудова дружина, син, прекрасна робота…
– Якби тоді не ти… Мене не підвищили б, справа майже вигоріла…
– Та припини вже, – спинив чергову вдячну тираду перекладач. – Сто разів дякував. Краще дружині подякуй, що тоді кричала в слухавку і я це почув. Треба було тебе рятувати. Японці ж теж люди. Шарять.
– Разом із тим…
– Так от, – Микола в один ковток осушив кухоль і жестом попросив рахунок. – У тебе все люкс! Те, що якийсь псих регулярно невідомо яким чином підкладає тупі підробки до цього альбому лише підтверджує мої слова. Просто хтось заздрить, от і все. А тепер мені здається, що я перепив… Я пригощаю.
– Та ти що? Згадай, блін, скільки я завдяки тобі тепер отримую, – Андрій поліз по гаманець, але Микола на диво рішуче як для п’яного мужика його спинив.
– Я сказав, що пригощаю. А ти топай додому і дорогою купи вам із дружиною хорошого вина. Приготуйте вечерю разом, випийте, прийміть ванну, займіться коханням, врешті-решт. А цю штуку, – він кивнув на альбом, – забери додому і заховай, де була. Цікава ситуація… Якщо щось спаде на думку, то одразу повідомлю, домовилися?

– Привіт, Андрію, – пролунало у відповідь на сонне «Якого хріна?!». 
Надворі була глупа ніч, Христина й Артем уже давно спали і тільки дивом не прокинулися від потужної «Фуги ля-мінор».
– Миколо… Я все розумію, але всі вже дрихнуть. Чого ти дзвониш? Що сталося?
– Коротше, допер я, що це за альбом такий. Ніхто туди фотки не підкладає, дядьку. Воно саме.
– Ти, бл…, перепив там знову чи що? – Андрій починав гніватися. При всій повазі до друга зараз хотілося чимсильніше зарядити йому межи очі.
– Та послухай ти! Це насправді офіґєнний подарунок на весілля. Ти маєш розцілувати того, хто його зробив. Цей фотоальбом… ця річ… Коротше, вона оберігає вас. Тягне на себе все те погане, що могло би статися.
– Що ти верзеш?
– Нічого. Це насправді щось на кшталт талісману. Усі альтернативні сценарії розвитку вашого з дружиною життя, життя вашого сина, які навряд чи тобі сподобалися б, воно закарбовує у фотографіях і не дає їм реалізуватися. Ти розумієш мене? – Микола був явно перезбудженим, але аж ніяк не п’яним. Андрій остаточно струсив із себе сон і зараз зауважив це.
– Це звучить, як маячня.
– Тоді, по-твоєму, не маячня, що якийсь чоловік… або жінка… або група осіб… Та байдуже… Коротше, що хтось повсякчас залазить до вас додому на п’ятий поверх, знаходить альбом і підкладає туди фотографії, доки ви спите зубами до стінки? Я ґуґлив. Я спілкувався з кількома людьми, які в цьому тямлять. Повір, це – класний подарунок. Моя порада: замкни його у сейфі чи десь іще і більше ніколи не діставай. Але ж не додумайся викинути його чи знищити! – тепер Микола перейшов ледве не на крик. – Ти не уявляєш, що може статися!
– Добраніч, бовдуре. Дай мені поспати, – протягнув Андрій і перервав зв’язок. 

Наступного ранку після філіжанки кави Андрій пішов до кімнати, дістав альбом із шухляди і довго розглядав, не відкриваючи, а відтак замкнув його у новенькому сейфі. Про всяк випадок. Ні, він не був забобонний. Просто у сейфі ж має лежати хоча б щось, чи не так?

* * *

За кілька місяців Андрій, Христина та Артем, який уже навчився говорити «Ма» і «Па», покинули потріскану «хрущівку» та перебралися до трикімнатної квартири у центрі. Щоправда, також зйомної. 

На той час, коли Артем пішов до першого класу, Андрій уже став віце-президентом найбільшої в Україні компанії-дилера японських запчастин. Тому родина змогла дозволити собі купити чудовий заміський будинок у передмісті. Він мав три поверхи, басейн і декілька гектарів землі. 

Одного дня Андрій припер додому пса, заявив, що це – Джек і віднині він житиме з ними. Христина трішки побурчала, але погодилася. 

Між Артемом і Джеком зав’язалася найщиріша дружба на світі.

* * *

Одного вечора Андрій і Христина сиділи, обійнявшись, у великому кріслі навпроти каміну. Вона гладила його волосся, що вже значно порідшало, хоча ловила себе на думці: коли б колись зустріла його хай навіть повністю лисого – це нічого не змінило б. Вона його кохала… була просто щаслива бути поруч. Він та діти були її власним світом, який був єдиною можливою реальністю. Іншого життя Христина не уявляла і уявляти не хотіла, хоча їй часто здавалося, що все надто добре, аби бути правдою.
– Про що замислилася? – Андрій ледве торкнувся губами її шиї. По тілу пробігли мурашки. Вона завжди танула від цього його доторку.
– Пам’ятаєш той альбом? Весільний?
Андрій не відразу втямив, про що взагалі мова. Минуло вже чимало насичених подіями років і цнотливо біла палітурка із написом чорними чорнилами була на цім тлі абсолютно недоречною. Проте за кілька миттєвостей чоловік усе ж пригадав ті фотографії, ті підписи до них… жахливі речі. А ще згадалися слова Миколи: «Усі альтернативні сценарії розвитку вашого з дружиною життя, життя вашого сина, які навряд чи тобі сподобалися б, воно закарбовує у фотографіях і не дає їм реалізуватися»…
– Так, а що з ним?
– Давай подивимося? Він же всі ці роки у твоєму сейфі, так? Туди ніхто нічого додати просто не міг, правда? Мені от згадався цей бруд.
Андрій хотів заперечувати. Щось усередині забило на сполох. Однак що об’єктивно могло статися? У них є прекрасний будинок, є кмітливий син, який весь час малює літаки і мріє стати пілотом, є великий кудлатий пес. Врешті-решт, вони є одне в одного, а це найголовніше. Альбом – це всього лиш альбом, чи не так?
– Зараз принесу…

За кілька хвилин вони, так само обійнявшись, разом розглядали альбом.
У ньому були нові світлини. Судячи з хронології подій, після звільнення Андрія з роботи і певного часу проживання на геть малі гроші Христина таки кинула немічного, кволого чоловіка, щоб утекти з Павлом за кордон – із тим Павлом, завдяки якому колись давно-давно в іншому житті вперше побачили одне одного. Андрій спився і помер у тридцять шість років від серцевого нападу. На цьому альбом закінчувався: для нових фотографій просто вже не було місця.
– А знаєш, кохана? – Андрій усміхнувся, вдруге поцілував її у шию. Знову ті самі, такі рідні й звичні, мурашки тілом. – Мені плювати, яким чином ці фотографії тут з’являються. Може, містика, може, ні. Але у нас із тобою чудове життя, правда?
– Так… – Вона потяглася і поцілувала його так, ніби вперше в житті. Немов їм обом знову ледве за двадцять, вони лежать на канапі, дивляться жахливчики по телевізору радше для фону, бо весь час обіймають та цілують одне одного. – Дай-но сюди.
– Кохана, навіщо? – тільки і встиг запитати Андрій аж альбом «парашутиком» залетів у вогнище каміну.
– У нас же з тобою все гаразд, так? Досить із нас цих жахів. Давай просто… жити.

* * *

Наступного ранку вся родина Романчуків снідала у вітальні: вівсяна кашка з фруктами, свіжий помаранчевий сік. Раптом Андрій рвучко встав, схопився правицею за стіл, подивився Христині в очі, прошепотів «Мені дуже прикро» і втратив свідомість. 

Лікарі, що прибули на виклик за сім хвилин, констатували смерть. Гостра серцева недостатність. Як виявилося, дала про себе знати вроджена вада клапану.

Йому було тридцять шість років.

* * *

Перший час Христина не відчувала геть нічого. Вона приймала слова співчуття, ніби дріб’язкові подарунки колись давно на весіллі. Артем кинув малювати літаки та не хотів до школи. Вона, за великим рахунком, і не надто наполягала. Хотіла виплакатися, але складалося враження, буцімто почуттів просто немає.

Сталося це десь на третьому тижні по смерті Андрія. Накрило. Сльози та шмарклі заливали ліжко, що його вони колись ділили. Їй було плювати. 

Христина проплакала цілісінький день, а вночі не стуляла очей і думала, що краще – кохати мертву людину чи не кохати того, хто живий.

Б.К.
Київ, 13.04.2016

Даринка – мандаринка

Життя здавалось сірим і безпросвітним, як, котрий день підряд, затягнуте важкими хмарами небо. Білий, пухнастий сніг випав тонким шаром на замерзлі калюжі, тому не викликав жодних емоцій, крім роздратування і страху опинитись в травматології. І навіть передчуття свят цього річ не тішило, бо зарплати вистачало на щораз менше.

Молода, симпатична жінка повільно йшла додому й з усіх сил намагалась не впасти. На ній була сіра куртка, такого ж кольору шапка, шарф, чоботи і сумочка на плечі. Чи треба уточняти, що настрій повністю відповідав кольоровій гамі одягу? Єдине, що не вписувалось в загальну картину – очі. Такого чудового яскраво-зеленого кольору, як молоді листочки навесні, але й вони від сірих думок ніби зблякли. Сірі думки заповнили жіночу душу, оточили її темною хмарою і ніяк не хотіли відпускати. Якимось дивом через них зміг прорватись дзвінкий дитячий голосок:

-  Тітонько, а чому ти така сумна?

Жінка зупинилась і нарешті відірвала погляд від землі.

-  Бо я посварилась з коханим, -  сама не розуміла чому відповідає незнайомій дитині. То була дівчинка років п’яти на вигляд. Руді кіски стирчали з-під полум’яно-червоної шапки, помаранчева курточка, такого ж кольору чобітки і цілунки сонечка – веснянки на усміхненому личку довершували образ. Вона ніби сяяла теплом і радістю так, що навіть сніг біля її ніг почав танути.

- Посварились, то помиритесь, - заявила авторитетно. – У вас, дорослих, завжди так.

- Не помиримось, - сумно похитала головою жінка. – Він зрадив мене! Та ще й з моєю подругою! – на очах вкотре за цей день виступили сльози.

- А чому ти плачеш? – допитувалась мала. – Це ж він зрадив, а не ти. Це його помилка і він має шкодувати про неї. І подруга твоя мала б зараз плакати. Повір, було б значно гірше, якби ти зрадила. Бо це була б твоя помилка, твоя провина. А буває ще гірше, коли людина зраджує себе. Таку помилку вкрай важко виправити.  Тож тобі нема чого плакати, - закінчила впевнено і щасливо посміхнулась.

- Але ж мені боляче! Я ж кохаю його, а він… І подрузі я все життя довіряла. Та ти не зрозумієш, - мовила приречено і знову перевела погляд на землю.

- Насправді, я все розумію, - вело своєї дівча. – Боляче буває всім і причини у всіх свої, але то не привід впадати у відчай. Біль – це не бабайка, яка приходить, щоб нас помучити. То лише не дуже приємний сигнал про те, що з нами щось «не так». Ми мусимо знайти це «не так» і виправити його, тоді біль зникне сама. Бо в ній немає потреби, якщо у на все «так».

Жінка дивилась на дитину і не могла зрозуміти чого досі стоїть тут і слухає її. Звідки в дитячому голосі стільки любові, тепла і щирості. Як малеча може говорити про такі дорослі речі, до яких не кожен дорослий доростає.

- До речі, як тебе звати? – поцікавилась дівчинка.

- Даринка, - відповіла жінка, хоч так її називали лише в дитинстві, та їй дуже подобався цей варіант власного імені.

- Даринка – мандаринка! – весело розсміялась мала і простягнула невеликий пакуночок. – Ось, візьми! Це зігріє в найлютіші морози і допоможе порозумітись з болем. А ще, це чудово пасує до кольору твоїх очей, - ще раз посміхнулась і вклала дарунок в долоні співрозмовниці.

То була невелика яскраво-зелена коробочка, а в ній зелений ланцюжок з кулоном – мандаринкою. Не виникало жодних сумнівів, що це саме мандаринка, а не, скажімо, апельсин чи грейпфрут, хоча жодного логічного пояснення цій впевненості не було. Розміром кулон був завбільшки, як велика черешня, ніби сяяв зсередини і був теплий на дотик.  Даринка – мандаринка, так в дитинстві часто називали за велику любов до цих надзвичайно смачних фруктів. Жінка посміхнулась спогадам і підвела очі, щоб подякувати дівчинці за такий чудовий дарунок, але її не було видно. Трохи засмутилась, що не подякувала, але глянула на маленьку мандаринку і знову посміхнулась. Найкращою подякою буде, якщо я таки розберусь зі своїм «не так» і зможу відпустити біль. Бо якщо мені має допомогти мандаринка, а я Даринка – мандаринка, отже допомогти собі маю я сама. І я зможу це зробити! Якщо не зраджу себе, бо це дійсно найгірша зрада.

 Рішення було прийнято, тож можна було повертатись додому.  Але здавалось змінився не тільки настрій жінки. Якимось дивом світ навколо теж змінився – хмари кудись зникли і небо сяяло міріадами жовтогарячих зірок – мандаринок. І вуличні ліхтарі тепер нагадували ці фрукти. А сніг під ногами нагадував, що скоро свято Миколая, а для Даринки це завжди було свято мандарин. «Але ж їх можна купити і сьогодні. Хоч кілька штук, але цього вистачить аби згадати улюблений смак дитинства» . І так щемко захотілось свят, бо хоч грошей і мало, але найбільша радість свят від зустрічі з рідними людьми, а не від наїдків чи напоїв. А мандаринки будуть обов’язково. Жінка йшла  легко, мов летіла над землею і посміхалась світові. Ні, біль від зради нікуди не зник, і з ним ще доведеться деякий час миритись, поки знайдуться і вилікуються всі «не так». Зараз він трохи відступив, даючи місце щастю. Хоч і тимчасовому, але такому смачному – мандаринкам!

етюд "на уроці української мови"





- Марія Іванівно, - дівчинка знітилася з трудом наважившись на питання до вчительки української мови під час перерви між парою занятть - я тут інколи полюбляю трохи писати вдома, віршики, оповідання, тощо... - їй важко подолати бар'єр зневаги між ученицею двієчницею з поганою поведінкою та вчителем, тому вона дуже соромиться, червоніє, та насміхається сама з себе трішки - коротше, поясніть, будь-ласка, чому в цьому дієприслівниковому звороті, що ми щойно розбирали, кома саме тут ставиться, а не отут? - нарешті вона видала, і з виглядом пацана-шкідника полегшено зітхнула і витерла ніс рукавом.
Вчительна здивовано випросталася на всю свою стрункість постави, суворо окинула наболілу ученицю поглядом від маківки, до кінчиків підошв її черевиків і назад - до маківки, і пропікаючи до сліз засверлила поглядом тій очі. 
- Ти?... Ти наврядчи щось можеш любити писати, тож розслабся. - Марія Йванівна в ту ж мить вже й забула про питання і про ученицю, бо в коридорі проминула постать її керівника, якого важко вислідити, тож Марья Йванівна перелякано, що зараз втратить знов так потрібну їй людину з поля зору, стрепетнулася з криком - Микола Опанасовичууууу! - побігла з якоюсь папкою паперів за ним коридором, намагаючись вирішити свої проблеми зараз, а не після робочого часу.
Дівчинка ж понуро й з відчуттям своєї негідності задумалася над тим, якого оце дідька вона вчила вчора того вірша, хай йому грець, якщо Марья Йванівна все одно не поставила п'ятірку, а лише четвірку, оце щойно на уроці. Дуже-дуже хвалила за інтонацію та за те, що єдина в класі вивчила, але... четвірка.
У наступну мить їй вже було не цікава ні та довбана українська мова, що її "втирають" на уроці, ні ті грьобані вірші. А вдома увечері писала свої оповідання так, як уміла відправивши весь світ у славнозвісне місце на тілі людини.


Страницы:
1
2
3
5
предыдущая
следующая