Кира ДжафароваСтежити
1 год ·
В 2015 это фото и рассказ о девочке собрал 28 тыс лайков и 18 тыс перепостов. Очень многие люди сопровождали репост словами: Сегодня У МЕНЯ синдром Дауна, а это значит, что столько же людей стали добрее и толерантнее. Потом фейсбук этот пост зачем-то удалил. Просто так, без объяснения причин. Но теперь я буду выкладывать тот же текст 2 раза в год - во Всемирный день поддержки людей с трисомией 21-й хромосомы и в День защиты детей от придурочных взрослых.

Год назад в нашем Kharkiv Center of Cardiac Surgery оперировали 8- месячную девочку по имени Влада. Мама называла её Ладушкой. Симпатичная молодая женщина отличалась от других мамочек тем, что всё время пела песенки своей дочке, рассказывала стихи,, играла с ней, стараясь развивать двигательные навыки и внимание. И так много было в этом безусловной любви, что я по-доброму позавидовала малышке с лишней 21-й хромосомой. А когда разговорились, мама, очень просто и буднично рассказала, что мамы соседских детей просят её уйти из песочницы, так как не хотят чтобы их «здоровые с Даунами общались». Поведала как «футболят» их в детской поликлинике, как не хотят заниматься психологи, как трудно находить и собирать по крупицам информацию об этой патологии и реабилитации. В их семье есть ещё одна совершенно здоровая дочка, и мама надеется, что девочки хотя бы вдвоём смогут играть. Мама много читала об успешных людях с синдромом Дауна, (а среди них есть преподаватель ВУЗа, адвокат, художники, музыканты, актеры, модели, олимпийские чемпионы) и надеется, что Ладушка будет ходить в обычную школу. Только вот общество недружелюбно настроено…
Так вот, напоминаю:
-Лишняя 21-я хромосома – это мутация.
-Не застрахован никто.
-В том, что у вас ровно 23 пары хромосом – вашей заслуги нет.
-Если будем по-человечески относиться к инвалидам, детям, старикам, ЛГБТ, животным, то перейдем на следующую ступень эволюции, а не застрянем в тупике цивилизации.
-Люди не делятся по количеству хромосом, национальности, вероисповеданию, цвету волос, благосостоянию и др. Люди делятся на хороших и плохих.
Сегодня У МЕНЯ синдром Дауна.

Найголовніше, якщо бачите подібного хворого - зберігайте спокій та не робіть зайвих рухів.

Коли в будинку для людей похилого віку маленького австралійського містечка помер цей дідусь, всі вважали, що він тихо пішов із життя, не залишивши в ньому якогось помітного сліду. Але потім, коли медсестра розглядала його нехитрі пожитки, вона знайшла цей вірш. Його зміст настільки вразив співробітників цієї установи, що вони почали робити копії вірша і роздавати їх усім знайомим.

З того часу заповіт старенького, перекладений на різні мови, вражає людей в усьому світі глибиною і щирістю душі людини, яка його написала…

На жаль, я не знайшов хорошого перекладу цієї поезії українською, тому друкую російський варіант.

 

*     *     *

Входя будить меня с утра,

Кого ты видишь, медсестра?

Старик капризный, по привычке

Еще живущий кое-как,

Полуслепой, полудурак,

«Живущий» впору взять в кавычки.

Не слышит – надрываться надо,

Изводит попусту харчи.

Бубнит все время – нет с ним сладу.

Ну сколько можно, замолчи!

Тарелку на пол опрокинул.

Где туфли? Где носок второй?

Последний, мать твою герой.

Слезай с кровати! Чтоб ты сгинул…

Сестра! Взгляни в мои глаза!..

Сумей увидеть то, что за!..

За этой немощью и болью,

За жизнью прожитой, большой.

За пиджаком, побитым молью,

За кожей дряблой, «за душой».

За гранью нынешнего дня

Попробуй разглядеть МЕНЯ…

…Я мальчик! Непоседа милый,

Веселый, озорной слегка.

Мне страшно. Мне лет пять от силы,

А карусель так высока!..

Но вот отец и мама рядом,

Я в них впиваюсь цепким взглядом.

И, хоть мой страх неистребим,

Я точно знаю, что любим…

…Вот мне шестнадцать, я горю!

Душою в облаках парю!

Мечтаю, радуюсь, грущу,

Я молод, я любовь ищу…

…И вот он мой счастливый миг!

Мне двадцать восемь. Я жених!

Иду с любовью к алтарю,

И вновь горю, горю, горю…

…Мне тридцать пять, растет семья,

У нас уже есть сыновья,

Свой дом, хозяйство. И жена

Мне дочь вот-вот родить должна…

…А жизнь летит, летит вперед!

Мне сорок пять – круговорот

И дети не по дням растут.

Игрушки, школа, институт…

Все! Упорхнули из гнезда

И разлетелись кто куда!

Замедлен бег небесных тел,

Наш дом уютный опустел…

…Но мы с любимою вдвоем

Ложимся вместе и встаем.

Она грустить мне не дает,

И жизнь опять летит вперед…

…Теперь уже мне шестьдесят.

Вновь дети в доме голосят!

Внучат любимых хоровод.

О, как мы счастливы, но вот…

…Померк внезапно солнца свет.

Моей любимой больше нет!

У счастья тоже есть предел…

Я за неделю поседел,

Осунулся, душой поник

И ощутил, что я старик…

…Теперь живу я без затей,

Живу для внуков и детей.

Весь мир со мной, но с каждым днем

Все меньше, меньше света в нем…

Крест старости взвалив на плечи,

Бреду устало в никуда.

Покрылось сердце коркой льда.

И время боль мою не лечит.

О господи, как жизнь длинна,

Когда не радует она…

…Но с этим следует смириться.

Ничто не вечно под луной.

А ты, склонившись надо мной,

Открой глаза свои, сестрица.

Я не старик капризный, нет!

Любимый муж, отец и дед…

…и мальчик маленький доселе

В сиянье солнечного дня

Летящий вдаль на карусели…

Попробуй разглядеть МЕНЯ…

И, может, обо мне скорбя,

                           найдешь СЕБЯ!

Звістка про росіянина Тараса Романця, який знемагає від болю та самотності у Львівському обласному госпіталі інвалідів війни та репресованих ім. Ю. Липи у Винниках, облетіла Інтернет. Внаслідок хребетно-спинно-мозкової травми, яка сталася понад півтора роки тому, 25-річний хлопець залишився прикутим до ліжка. Має численні пролежні. Але доглядати за ним нікому, оскільки Тарас не має в Україні родичів та дому.

Молодий чоловік родом з містечка Углич Ярославської області. Там у нього залишилася мати, яка потерпає від прогресуючої форми розсіяного склерозу: приїхати до сина не може, сама потребує догляду. Хлопець прибув до України п’ять років тому – нібито, щоб відвідати бабусю. Гостював довго, познайомився з дівчиною з селища Славського. Почали жити разом, народилася дочка.

Життя пішло шкереберть на початку квітня минулого року. У той фатальний вечір Тарас їхав скутером на заправку. Неподалік йшли ремонтні роботи. Хлопець послизнувся на щебені, впав та зламав шию.

Карета “швидкої” доставила його до місцевої лікарні. У хлопця діагностували перелом хребців із забоєм важкого ступеня, перелом таза. Скерували до Львова. Потерпілий переніс близько десяти операцій. Хребет пацієнта збирали по осколках: довелося “позичити” кістку зі стегна. Для подальшого лікування відправили до відділу кістково-гнійної хірургії Львівського обласного госпіталю інвалідів війни та репресованих.

Ще двадцять років тому хворі з таким діагнозом не виживали. Якби з допомогою оперативних втручань не стабілізували зламану шию, мозок відмер би. Нижня частина тулуба залишилася паралізованою, тіло вкривають гнійно-некротичні пролежні, до ран потрапила інфекція, тож піднімається висока температура тіла... Чоловіка відвідувала кохана жінка – годувала з ложки. Але потім від неї і слід простиг – залишила хлопця напризволяще. Доглядати за ним нема кому, хоча, за словами медиків, біля такого хворого постійно має перебувати хтось із родичів або соціальний працівник. Лікарні бракує медсестер. Родини Тарас не має, а соціального працівника, як і пенсію з інвалідності, надати не можуть, оскільки він – громадянин іншої держави. Реабілітологи вчили хлопця самостійно їсти, користуватися інвалідним візком, але через гнійні рани на тілі він пересісти у нього не може. Щоправда, за словами медперсоналу, чоловіка час від часу відвідують друзі, але матеріально не допомагають. Від початку його лікували за державний кошт. Кажуть, ли­ше на ліки та перев’язочні матеріали витратили понад 18 тис. гривень. У госпіталі хлопець перебуває близько десяти місяців. Якби мав дім та родину – його давно виписали б, але нема куди...

Громадськості стало відомо про знедоленого пацієнта, коли сусід по палаті виклав про нього інформацію в Інтернеті. Там йшлося про те, що Тарас не має навіть ватно-марлевих пов’язок, потрібно багато ліків і донорська кров. Галичани повелися, як добрі самаряни: на його біду відгукнулися сотні людей. За словами лікарів, відвідувачів йому тепер не бракує – незнайомці забезпечують гарячими обідами, продуктами, одягом, грошима... Навідуються також аптекарі: приносять памперси, медикаменти. Доброзичливці навіть спрезентували маленький телевізор.

В Україні вийшла перша книжка про Голодомор 1932-1933 років для дітей. Як повідомляють новинні агенції, посилаючись на Центр досліджень визвольного руху, це збірка художніх творів для дітей «Зернятко надії», де відібрані за допомогою педагогів і психологів-консультантів прозові та поетичні твори, які допоможуть дитині дізнатися про Голодомор 1932-1933 років та зрозуміти, які страшні часи пережив наш народ.

«Ця збірочка – спроба допомогти дорослим провести дитину через ті страшні часи, не травмуючи її психіки страшними подробицями та недосяжними для дитячого розуміння поняттями. Ми спробували підшукати зрозумілі для дітей образи, відповідні слова і жанри для різного віку. Також ми намагалися підійти до цієї трагедії з позиції оптимістичної, щоб не виникало в дитячих серцях зневіри та розпачу, щоб кожен із них знав, що його доля в його руках», – зазначила упорядник збірки Людмила Юрченко. Твори розраховані на дітей різного віку – від дитячого садочку до середньої школи. Перший розділ книги застосовує принципи казкотерапії: автори вводять маленького читача у країну звичних для нього казкових героїв, і діти прагнуть скористатися позитивним досвідом персонажів і віднайти свої власні життєві стратегії.

йому 50. Він залишився в чужій квартирі з чужою донькою. Сьогодні поховав дружину.

...плакав, дуже переживав, аж дах зносило, це видно було з його рухів.., з того, як він поводився, але нічого такого, за що близьким було б ніяково. Всі розуміли, що то був сенс його життя.

Він цілував її холодне лице, закриваючись руками від інших.

Я недавно з ним познайомився, але відразу-ж заслужив мою повагу до нього через свою людяність. Так, людяність, її часто (думаєш) багатьом не вистачає.

Кілька днів тому, ми з ним спілкувались на його дачі (він пригощав мене виноградом "Подарунок Запоріжжю"). Каже: "я не знаю, може завтра, а може вже вмерла..." і запихається виноградом так, неначе він допомагає жить..

Після поховання я зустрів по дорозі свого сусіда, котрий катав на маленькому велисопеді свого ще меншого внука. Я посміхнувся і зрозумів багато-чого. Комусь важко, у когось, здається, безвихідь, але жити треба для когось. І любить потрібно, як мінімум, когось. І випромінювать треба любов. Певна річ, є і уйобки, котрих нє пєрєдєлать, але всі ми, як то кажуть, одним миром мазані. То давайте хоч про людяність не забувать. Кста, хто побачив тут хоч краплину пафоса... ...мені вас шкода!