Юрій Охріменко Галичина сьогодні ч.2
- 17.09.19, 19:37
- Ми любимо тебе, Україно!
Однак плідним був сам дискурс спротиву.
І він вибухнув наприкінці листопада 2013 року, коли президент Янукович відмовився підписувати Угоду про асоціацію України та ЄС.
Спочатку це був студентський протест, в якому брала участь значна кількість студентів з Галичини – хоча не домінуюча. Це був Евромайдан.
Після того, як їх жорстко розігнали, під-нялася значна частина країни – і почалося з Києва та Галичини з Волинню. Становий хребет незалежної України повстав проти режиму. Почався Майдан Гідності, який переріс в Українську національну революцію 2014 року. І знову запліччям революції в її найважчі моменти стала Галичина.
Помаранчевий Майдан 2004 року та майдан 2014 року створили четвертий міт українського галицького П’ємонту – міцного запліччя української державності.
Чи всі ці міти є тільки мітами? Зовсім ні. Так, в них багато перебільшень, не все корелює з фактами, багато речей оцінкових і навіть емоційних. Інколи забагато галицького снобізму і ґлорифікації. Доходить навіть до демонізації галичан і галичанства – спритні політичні маніпулятори з Москви ними страхають жителів південно-східної України. І часто це вдається – галичан представляють не лише «страшними», «проамериканськими», «проевропейськими», але й неймовірно сильними, майже супермена-ми, «які прийдуть і щось неймовірного зроблять, а тому від них потрібно рятуватися». Саме такою була демагогічна риторика Путіна, коли він анексовуав Крим. Навіть у своїй тронній промові у Георгієвському залі в Кремлі з нагоди «включення» Криму в Російську Федерацію, він не міг не згадати галичан, звівши їх до «страшних бандерівців», яким він не віддасть Криму. Можливо це і був апотеоз галицької величі – в останній момент «цар Всея Руси» врятував від них Крим.
Над цим історичним казусом чи гримасою можна іронізувати, однак, виявляється, попри всі свідомі маніпуляції Путіна, український галицький нарратив виявився не кабінетною конструкцією, не домислами карликуватих галицьких снобів, а напрочуд ефективною зброєю, яка ефективно діє в живій історії.
Модерний український галицький нарратив не зводиться до народництва ХІХ сторіччя, хоча з нього вийшов.
Модерний український галицький нарратив не зводиться до націоналізму ХХ сторіччя, хоча він значною мірою прилучився до його творення.
Модерний український галицький навратив сьогодні надзвичайно живий. Він знайшов нові демократичні і майже космополітичні форми. Так, все ще є політичні спекулянти, які визискують старі і вже замшілі націоналістичні тренди. Однак найпривітнішою рисою сучас-ної Галичини є те, що в ній, як в горнилі постає найновіша, якщо хочете – постмодерна, українська галицька ідентичність.
Ми пишемо - «українська галицька» - бо вона дійсно є і українською, і галицькою. І у своєму «галичанстві» вона, звісно, відрізняється від інших регіонів. Там теж творяться свої цікаві ідентичності – як от на Закарпатті чи Буковині.
Якоюсь мірою ці ідентичності конкурують одна з одною, якоюсь доповнюють. В даному опусі ми звернули увагу на найзагальніші тренди. Їх можна розвивати, показувати не лише політичну чи суспільну складову – як у цьому тексті.
Дуже цікавою є культурна і духовна складова.
Галичина конфесійно відрубний регіон України. Переважна більшість вірян належать до Української Греко-Католицької Церкви. Рівень релігійності галичан, і реальної і обрядової, на порядки вищий, ніж в інших регіонах України. Рівень духовної та релігійної відкритості до світу, в тім і релігійного світу, також на порядки вищий. І ця відкритість має як традиційну природу, так і інституційні основи – як от український католицький університет у Львові.
Що стосується культурної складової, то без-сумнівним стилістичним трендом останнього десятиріччя стало саме галичанство. У Львові, Івано-Франківську та Тернополі культивується все галицьке. Навіть Чернівці, які за казкових часів Габсбургів теж колись входили у Галичину, інколи мають галицькі сентименти – принаймні в стилістиці кнайп.
Однак крім куртуазно-кав’ярняного гали-чанства появилася і більш серйозна тенденція. І полягає вона у ре-конструкції все тієї ж «казкової австрійської Галичини» (Галичину можна змінювати на Львів, Коломию, Дрогобич чи навіть Болехів).
Коли Галичину «випотрошили як рибу» вона не могла не задихатися. Спеціально вживаю цього брутального порівняння – те, що зробили з цим поліетнічним, полікультурним, полірелігійним краєм у жорсткому ХХ сторіччі інакше назвати не можна. По суті Галичину позбавили її сутності – всього її чару та оригінальності. Для краю, що б про це не думали ті чи інші патріоти, це була жахлива травма. Через 70 років після неї вона вже не так болить. Відійшли люди, які її пережили. Залишилися лише свідчення цього шоку у текстах Станіслава Лема (Stanisaw Lem, 1921 - 2006) чи Збіґнєва Герберта (Zbigniew Herbert; 1924 -1998), Пауля Целана (Paul Celan, Paul Ancel, 1920 -1970) чи Рози Аусляндер (Rose Auslдnder, Rosalie Beatrice Scherzer, 1901 - 1988). Але також Юрка Андруховича та Юрка Винничука.
І до теперішніх львів’ян, станіславівців та дрогобичан почало доходити, що в тих архітектонічних просторах, в яких вони вже народилися і прожили все своє життя, є певні пустоти, певні ніші, певні синкопи. Що когось поруч з ними немає. Контури цих «когось» поступово почали окреслюватися з огляду на замовчування, з огляду на просте незнання. У більш спокійні часи, коли вже давно минув біль від депортацій, репресій, гонінь є більше часу і схильності взяти просто крейду і обвести на стіні чи підлозі контури цієї «умовчуваної фігури», яка завжди була коло нас.
Однак завершімо цей поетичний відступ – в українському галицькому суспільстві за часи незалежності народилася і розквітла проблема ре-конструкції всього без винятку культурного ландшафту Галичини – в її локальних іпостасях, звісно.
Так, повернути польську, німецьку, єврейську чи чеську людність неможливо. Але ж хтось має пильнувати за їхнім галицьким культурним спадком. Хто? Нікого, окрім теперішніх львів’ян, тернополян і коломийці в теперішній Галичині немає. Тому і відповідь буде однозначною: у першу чергу відповідальними за єврейський, польський, австрійський культурний спадок в Галичині є ми. Так, є малі національні спільноти і товариства. Але це їм не під силу. А з іншого боку – цей спадок потрібен саме теперішнім галичанам. Тому в Галичині останніми десятиріччями ми й спостерігаємо своєрідний процес усвідомлювання галицьким загалом своєї відповідальності не лише за українську Галичину, але й за єврейську та польську.
Звісно, що так можуть вести себе тільки люди, які вже не бояться за «своє» - тобто люди вільні. І у цьому сенсі сучасна Галичина має величезний ресурс. Причому ресурс не лише ретроспективний – ре-конструйована Галичина рефлектує в новій галицькій культурі – знову варто згадати і Тараса Прохаська, і Юрка Андруховича, і Юрка Винничука, і Остапа Сливинського, але й гроно блискучих перекладачів, як от Андрій Павлишин чи Юрко Прохасько – перелік може бути величезний. Всі вони творять новітню культуру Галичини в контексті її ре-конструкції. Тай ми у Незалежному культурологічному журналі «Ї» ось вже чверть століття цьому прислуговуємося. По суті після шульцівської «віхоли» вони від-будовують старий галицький дім.
Цей світ покинув Юрій Охріменко
Мало хто його знав з широкої публіки. Однак він зробив чимало для міста Львова – тихо і неначе й непомітно. Так і відійшов. Щонайбільше пам’ятають як у Львові неначе нізвідки появлялося його видання – бо це і не газета, і не журнал - «Мікроскоп пана Юрка», де львів’ян вчили бути львів’янами.
Тому трохи біографічних даних.
Юрій Охріменко народився 29 травня 1957 року.
З дитинства дуже допитливий і розумний, у Львові поєднав у собі гени мами Емілії Михайлівни з Волині і батька Миколи Овсійовича з Черкащини. Маючи різнобічні таланти, мав широкий вибір з якого обрав професію лікаря–офтальмолога, як і його дядько, відомий офтальмолог з Дрогобича Василь Овсійович, який заснував благодійний фонд охорони здоров’я «ОКО».
Юрко Охріменко з дитинства закоханий у Львів, заснував і став видавцем газети, краєзнавчого тижневика «Мікроскоп пана Юрка» на сторінках якого широке коло письменників, критиків, журналістів, архітекторів, краєзнавців знайомили з таємничими сторінками і проблемами історії, культури, пам’яті Львова. Таким чином Юрко відкрив нам цілі незнані пласти львівських історичних реалій. Для себе лишив лиш слово редактора на першій сторінці де з гумором, дуже влучно і гостро аналізував політичну ситуацію, подавав свіжий погляд на відомі речі, наводив аналогії зі світовою історією, вдало добираючи ілюстрації. Попри те постійно друкував свої наукові розвідки на різноманітні теми – з історії, краєзнавства, дендрології, медицини, гігієни, геодезії, архітектури, мистецтва, політики і філософії.
Збірку найцікавіших його 16 історичних оповідей про Львів видав у культурологічному часописі «Ї» його багатолітній редактор і видавець Тарас Возняк зі своїми передмовою і післясловом.
Багато статей його надрукував Юрій Панишко у збірнику наукових статей «Здоровий спосіб життя».
Юрій Охріменко був ініціатором і реалізатором цілого ряду починань, як встановлення меморіальної таблиці вченому-геодезисту Касперу Вайгелю на вул. Саксаганського, Відновлення хреста тверезості на Сихові, визначення й ознакування траси 24 Львівського Меридіану, заснування дендропарку Львівський Меридіан і посадки в ньому їстівних каштанів, сосен та винограду, створення ОСББ «24 Меридіан». Імовірно, що при достатній наполегливості з допомогою Інституту геодезії Львівської політехніки на чолі здоктором технічних наук, директор Інституту геодезії професором Корнилієм Третяком вдасться створити і поставити пам’ятний знак на Привокзальній на перетині 24 меридіану і Центрального європейського водорозділу.
Юрій Охріменко спільно з головою львівського товариства чехів - Ческої Беседи - Євгеном Топінкою ініціював і поставив пам’ятник Швейку у селі Скелівці (колишньому Фельштині) скульптора Андрія Дацка, де як кажуть знавці, ступала нога цього невтомного оптиміста та любителя пива.
Також з ініціативи Юрка і Ческої Беседи скульптор Андрій Дацко створив пам’ятну стелу Швейку для станції Жовтанці, куди найдалі в Україні зайшов наш бравий вояк. Тепер вирішується питання про її встановлення.
Задумуючи це ознакування шляху Йозефа Швейка на нашій землі, теж чех і теж, як і Юрко, людина з іронічним складом розуму - Євген Топінка - казав: «На мій погляд, образ Швейка – це зображення людини в абсурдних умовах». В таких, власне, умовах доводиться нині жити нам усім.
Можливо з огляду на цей абсурд такі люди, як Юрко Охріменко, і покидають цей світ…
Та при житті Юрій Охріменко захоплювався цікавими ідеями і запалював ними інших. Він, як і все його покоління захоплювався політиками і розчаровувався в них. Він як ідеаліст і романтик вірив, що може змінити світ, зокрема Львів на краще. Виявилося, що це, ох, як не просто. Юрко не виявив достатньо опірності до буденних побутових обставин, аби їх витримати. Тому й покинув цей світ. Ні для себе, ні для сім’ї статків не збирав, - повторював, що домовина кишень не має.
Цінував дружбу та інтелектуальне спілкування. Але, виявляється, що жив серцем і мав чутливу, вразливу натуру, що не витримала жорстких реалій. Великими ударами в його житті була втрата мами Мілі, втрата надій українців на В’ячеслава Чорновола ( він був у першій сотні «Руху»), втрата приятелів - Мирослави Майорчук (Маряни Чорної), Андрія Дороша, Романа Безпалківа, Євгена Топінки, Сашка Кривенка, Небесної сотні, ідеалів Майдану.
Він був постійним меценатом Галереї військового однострою на Ринку 42 – де з абсурдом українських реалій во імя збереження памяті українства бореться ще один ідеаліст і Дон Кіхот – Богуслав Любів. Разом з Богуславом Юрко не раз ініціював і допомагав організовувати у тематичні міліарні виставки. Знаходив і купував нові експонати. Пропонував цікаві й унікальні теми, як от «Мілітарні елементи в архітектурі Львова», чи виставка військових ґудзиків (таки було в ньому щось від Йозефа Швейка), або ужиткових предметів з військової амуніції, збирав експонати про Майдан і війну на сході України.
Він завжди активно реагував на політичні процеси в нас і у світі, був обраний до місцевих рад – ще перших, коли не знали слова «дерибан». Кілька разів передавав на схід волонтерам куплену ним захисну військову амуніцію та все необхідне.
Юрко неймовірно багато і швидко читав. Тому орієнтувався у всьому, особливо, що стосувалося військових, політичних справ, природи, мистецтва, історії, культури. Він досконало знав Біблію і написав наукову розвідку про рецепти біблійних страв.
Так само видав окремими брошурами «Кухня бравого вояка Швейка», «Рецепти з Енеїди» Котляревського, Оповіді з бабусиної скрині, оповідки про львівських пожежників і поліцаїв, та багато іншого. Популяризував у своїй газеті «Мікроскоп» нові мистецькі імена, бо завжди казав, що краще допомагати живим, ніж мертвим. Про це треба й нам усім пам’ятати.
Немає сумніву, що Львову, його будинкам і вулицям, паркам, птахам, і навіть людям бракуватиме Юрка Охріменка.
1
Коментарі